Історія політичних і правових вчень

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

1. Політичні та правові вчення римських юристів

1.1 Загальна характеристика епохи давньоримської політичної та правової думки

1.2 Римські юристи

1.3 Вчення Цицерона про державу і право

2. Політико-правові погляди Дж. Лільберна

2.1 Основні напрямки політичної і правової ідеології в період Англійської революції 1640-1649 рр.

2.2 Суспільно-політичні погляди левеллерів. Джон Лільберн

3. Теорія еліт італійських політологів В. Парето і Г. Моски

3.1 Вільфредо Парето

3.2 Теорія еліт Гаетано Моски

Список використаної літератури

1. Політичні та правові вчення римських юристів

1.1 Загальна характеристика епохи давньоримської політичної та правової думки

В загальнотеоретичному плані давньоримська політична та правова думка знаходилася під помітним впливом відповідних давньогрецьких концепцій. У своїх теоретичних конструкціях римські автори використовували природно-правові ідеї грецьких мислителів, їхні вчення про політику і політичну справедливість, про форми держави, про "змішані" форми правління і т.п.

Проте, римські автори не обмежувалися простим запозиченням положень своїх попередників, а застосовували їх творчо і розвивали далі, з врахуванням специфічних соціально-політичних умов і завдань римської дійсності. Наприклад, характерна для давньогрецької думки ідея взаємозв'язку політики і права отримала свій подальший розвиток і нове втілення у трактуванні Цицероном держави, як публічно-правової спільності. Погляди грецьких стоїків щодо вільного індивіда були використані римськими авторами (Цицероном і юристами) при створенні, по суті, нової концепції - поняття юридичної особи (правової особи, персони). Значним досягненням давньоримської думки було створення самостійної науки - юриспруденції. Римські юристи детально розробили значний комплекс політико-правових питань в галузі загальної теорії держави і права, а також окремих юридичних наук (цивільного, державного, адміністративного, кримінального та міжнародного права). Римські автори у своїх конструкціях теоретично відобразили ту нову, відмінну від давньогрецької, історичну та соціально-політичну реальність, в умовах якої вони жили і творили. Це, зокрема, криза полісної форми держави та старої полісної ідеології, перетворення Риму в імперію тощо. Давньоримські мислителі внесли суттєвий вклад в історію вчень про державу і право і мали суттєвий вплив на подальший розвиток політичних та правових вчень у середньовіччя та новий час.

Слід вказати й на інші характерні особливості римських вчень про державу і право, а саме: значно більшого розвитку в римському правознавстві набули загальна теорія права, державне право і найбільше - цивільне право. У галузі державного права набагато інтенсивніше, ніж у Греції, досліджувались аспекти влади, службових осіб, їхніх повноважень, громадянства. У галузі цивільного права було детально розроблено аспекти правоздатності, власності й зобовґязань.

Історія давньоримської політичної та правової думки охоплює ціле тисячоліття. Історію античного Риму прийнято ділити на три періоди: царський (754-510 рр. до н. е.), республіканський (509-28 рр. до н. е.) та імператорський (27 р. до н. е. - 476 р. н. е.). При цьому, єдина Римська імперія в 395 р. н. е. була остаточно розділена на Західну (столиця - Рим) і Східну (столиця - Константинополь) імперії. Ця остання проіснувала до 1453 р.

1.2 Римські юристи

Зусиллями римських юристів була створена нова наука - юриспруденція. В їхньому полі зору знаходилося широке коло проблем загальнотеоретичного та галузевого характеру. Особливе значення як для самого римського права, так і для наступної історії права мала грунтовна розробка ними юридичних питань майнових відносин з позицій захисту інтересів приватної власності. Вони, по суті, розробили юридичну основу права людина на власність.

В античному Римі заняття правом на початках було справою понтифіків, однієї з колегій жерців. Біля 300 р. до н.е. юриспруденція звільняється від понтифіків. Початок світської юриспруденції, згідно з переказами, пов'язаний з іменем Гнея Флавія.

Тим не менше, заняття правом, світська юриспруденція, "цивільна мудрість" продовжує залишатися, за словами відомого римського юриста Ульпіана, "святою справою", а юристи - мовби жерцями. Ульпіан дає наступне пояснення цього: "За заслугами нас називають жерцями, бо ми турбуємося про правосуддя, сповіщаємо поняття доброго і справедливого, відособлюючи справедливе від несправедливого, відділяючи дозволене від недозволеного, бажаючи, щоб добрі справи робилися не тільки через страх покарання, але й шляхом заохочення".

Юристи тут виступають, як спеціалісти в галузі всіх соціальних норм і соціальних відхилень в цілому, а юриспруденція - як наука про всі ці норми і аномалії, як пізнання їхньої суті, причин, ролі і наслідків, як дослідження форм і засобів встановлення і підтримки нормативного порядку і належного покарання за його порушення.

При розгляді тих чи інших справ юристи інтерпретували існуючі правові норми в дусі їхньої відповідності вимогам природного права і справедливості і у разі колізії часто змінювали стару норму, з врахуванням нових уявлень про справедливість і справедливе право. Така правоперетворююча, а інколи і правотворча інтерпретація римських юристів мотивувалася пошуками такого формулювання припису, яке дав би у змінених обставинах сам законодавець. Прийняття правовою практикою нової інтерпретації означало визнання її змісту, як нової норми права, а саме норми jus civile (цивільне право), що у вузькому розумінні означало право юристів, а в широкому - охоплювало також звичаєве право, законодавство народних зборів і преторське право.

Визнання римськими юристами реальності природного права, яке включається у право взагалі, і, в той же час, відсутність у римському праворозумінні спеціального поняття позитивного права (як заперечення природного права, його своєрідної протилежності) означало, що у трактуванні римських юристів природне право, як і будь-яке інше право, яке вони визнавали, належить до діючого права і є його специфічною складовою частиною (компонентом і властивістю права взагалі), а не тільки теоретико-правовою конструкцією і категорією, не тільки "чистим" поняттям, зовнішнім для норми права і принципів фактично діючого права.

Ця обставина чітко присутня в різних класифікаціях і визначеннях права, що його давали римські юристи. Так, Ульпіан у своєму поділі (що став класичним) всього права на публічне (право, яке "стосується становища Римської держави") і приватне (право, яке "стосується користі окремих осіб") відзначає, що, в свою чергу, "приватне право поділяється на три частини, оскільки воно складається з природних приписів, з (приписів) народів та (приписів) цивільних". "Частини" - це не ізольовані й автономні розділи права, а взаємодіючі та взаємовпливаючі компоненти і властивості, теоретично відокремлювані у структуру реально діючого права в цілому.

Вимоги і властивості природного права пронизують собою не тільки цивільне право, але й право народів (jus gentium), яке означає право, спільне для всіх народів, а також, частково, і право міжнародних відносин. "Право народів, - відзначає Ульпіан, - це те, яким користуються народи людства; можна легко зрозуміти його відмінність від природного права: останнє є спільним для живих істот, а перше - тільки для людей у їхніх відносинах між собою". Тобто, право народів виступає, як частина природного права, і відмінність між ними проводиться тільки за колом суб'єктів. Римський юрист Гай підкреслює: "Всі народи керуються законами і звичаями, користуючись частково своїм власним, частково правом, спільним для всіх людей".

Ідею взаємозв'язку і єдності різних складових права найбільш чітко виразив юрист Павло: "Слово "право" вживається у кількох розуміннях: по-перше, "право" означає те, що завжди є справедливим і добрим, - таке природне право. В іншому розумінні "право" - це те, що корисне всім або багатьом в якійсь державі, - це цивільне право. Всі ці розуміння одночасно присутні у загальному понятті "права".

Включення римськими юристами природного права у поняття права в цілому відповідає їхній засадничій уяві про право, як моральне явище.

Ульпіан на початку своїх "Інституцій" підкреслює: "Тому, хто займається правом, необхідно, перш за все, з`ясувати, звідки пішло поняття права. Воно бере свій початок від справедливості, оскільки, як пояснив Цельс, право є справа добра і відповідності".

Творчість римських юристів справила глибокий вплив на подальший розвиток правової думки. Це обумовлено як високою юридичною культурою римської юриспруденції, так і тією роллю, яка випала на долю римського права у подальшій історії права. І в кодифікації Юстиніана (30-ті роки VI ст.), і в інших актах, які відігравали роль чинного права, положення римських юристів займали визначальне місце.

В кінці XI ст. центром розвитку тодішньої юриспруденції стає університет в Болон'ї. Головна увага при вивченні права приділялася тлумаченню (глоссам) кодифікації Юстиніана і, особливо, Дегест. Звідси і назва цього напрямку - школа глоссаторів. Аналогічний підхід розвивався і в інших університетах (у Падуї, Пізі, Парижі, Орлеані). Вибрані глосси всієї школи були видані у середині XIII ст. Аккурсіусом.

Коментатори (постглоссатори), які прийшли на зміну глоссаторам в XIII-XV ст., головну увагу приділяли тлумаченню самих глосс, а також проявляли значний інтерес до вчення римських юристів про природне право. Вони трактували природне право, як вічне і розумне право, яке випливає з "природи речей", і відстоювали його примат і верховенство над позитивним правом.

Діяльність глоссаторів і коментаторів в значній мірі сприяла процесу рецепції римського права в Західній Європі.

Вчення і теоретичні розробки римських юристів знаходили своє відображення та інтерпретацію у творчості всіх визначних представників правової думки Європи, і багато сучасних понять, термінів та юридичних конструкцій бере свої витоки у працях римських авторів, у римському праві.

1.3 Вчення Цицерона про державу і право

Серед римських юристів у І ст. до н. є. виділявся знаменитий адвокат, державний діяч і мислитель Марк Туллій Цицерон (106-43 р. до н. е.). У його творчості політико-правові проблеми розглядаються в роботах "Про державу", "Про закони", "Про обовґязки".

Держава в Стародавньому Римі розумілась як громадянська община (civitas). Основну причину походження держави Цицерон бачив не стільки в слабості людей і їх страсі (як Полібій, Епікур), скільки в їх "вродженій потребі жити разом". За Цицероном завдяки згоді людей утворюються суспільство і держава. Тому останню він розглядає як "надбання народу", "справа народу" (res publica, res populi) - "зґєднання багатьох людей, звґязаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів". Таким чином, держава в нього зґявляється як правове утворення, "загальний правопорядок", вона втілює справедливість і право. Така юридизація поняття держави в наступному мала багато прихильників і стала основою теорії правової держави.

Другою важливою причиною утворення держави Цицерон називає охорону власності. Порушення недоторканності приватної і державної власності розглядаються ним як порушення справедливості і права ("загального правопорядку").

Форми держави Цицерон розрізняє за числом правлячих, "характером і волею того, хто править". За цими критеріями він розрізняв три прості форми правління: царська влада, влада оптиматів (тобто аристократія) і народна влада (тобто демократія). Кожна з них має свої переваги і недоліки. При царській владі "всі інші люди зовсім відсторонені від загального для всіх законодавства". При пануванні оптиматів "народ навряд чи може Користатися свободою", він позбавлений і участі "у спільних нарадах і у владі". При владі народу рівність стає несправедливою, "раз при ній немає ступенів у суспільному становищі".

Тому, вважає Цицерон, заслуговує схвалення четвертий вид державного правління "шляхом рівномірного змішання трьох його видів". "Благоволінням своїм, - пише він, - нас привертають до себе царі, мудрістю - оптимати, волею - народи". Ці достоїнства трьох форм правління можуть і повинні, вважає Цицерон, бути представлені в змішаній, найкращій формі держави, нейтралізувати недоліки простих його форм. Адже царська влада таїть загрозу сваволі одновладного правителя і легко вироджується в тиранію. Влада оптиматів з найкращих перетворюється у владу багатих і знатних - олігархію. Повновладдя народу, на думку Цицерона, призводить до пагубних наслідків, до "божевілля і сваволі юрби", її тиранічної влади - охлократії. Недоліки простих форм ведуть до боротьби між різними верствами населення за владу, до зміни форм влади, їх недовговічності. Достоїнства змішаної форми державного правління - у правовій рівності громадян, у міцності держави. Такими достоїнствами, вважає Цицерон, володіє сенатська республіка: царська влада тут представлена повноваженнями консулів, влада оптиматів - повноваженнями сенату, народна влада - повноваженнями Народних зборів і народних трибунів. Він виступав за взаємну рівновагу влади в республіці, "рівномірний розподіл прав, обовґязків і повноважень", відстоюючи республіканські традиції і систему республіканських установ, виступав за "загальне благо", "загальну згоду" римських громадян, рішуче засуджував прагнення до особистої диктатури. Вона й покладе кінець Римській республіці.

Правити в державі, за Цицероном, повинні найкращі. "Тому, якщо вільний народ вибере людей, щоб довірити їм себе, - а вибере він, якщо тільки піклується про своє благо, лише найкращих людей, - то благо держави, безсумнівно, буде вручено мудрості найкращих людей. Тим більше, що сама природа влаштував так, що не тільки люди, що перевершують інших своєю доблестю і мужністю, повинні мати зверхність над більш слабкими, але й ці останні охоче коряться першим". Рабство теж обумовлене самою природою, яка дарує кращим людям панування над слабкими для їх же користі. Мудрий же державний правитель, згідно з Цицероном, повинен бачити й угадувати шляхи і повороти в справах держави, усіляко сприяти міцності і довговічності держави.

Особа, що відає справами держави, повинна бути мудрою, справедливою, витриманою і красномовною. Вона повинна бути обізнаною у державознавстві і "володіти основами права, без знання яких ніхто не може бути справедливий". Досвід минулого, на його думку, показує: держава така, якими є люди, що займають у ній найвище положення. "Зло не тільки в тім, що проступки здійснюють перші особи, скільки в тім, що в них знаходилося дуже багато тих, хто їм наслідує".

Управління державою Цицерон вважав сполученням науки і мистецтва, що вимагає не тільки знань і чеснот, але й уміння практично їх застосовувати в інтересах загального блага. Він радив вивчати науки про державу і право - "такі науки, що зможуть зробити нас корисними державі". Служіння їй - "сама славна задача мудрості і найбільший прояв доблесті і її обовґязок".

Обовґязок ідеального громадянина, згідно з Цицероном, - слідування таким чеснотам, як пізнання істини, справедливість, велич духу і благопристойність. Громадянин не тільки не повинен сам шкодити іншим, зазіхати на чужу власність, але і подавати допомогу потерпілим від несправедливості і трудитися для загального блага. У республіці не може бути відстороненості від політики: "при захисті свободи громадян немає приватних осіб".

Право. Як і природу держави, природу права Цицерон бачить у природі людини і виводить право з поняття закону, що відповідає природному праву. Такий закон "є закладений у природі вищий розум, що велить нам робити те, що робити належить, і забороняє протилежне". Це - "вищий закон, що, будучи загальним для всіх століть, виник раніш, ніж який би то не було писаний закон, вірніше, раніш, ніж яка-небудь держава взагалі була заснована", її справжнім джерелом і носієм природного права є людський розум ("розум є закон"), загальний для божества і людини: "ми, люди, повинні вважатися звґязаними з богами також і законом". Отже, у Цицерона природне право - це "істинний", "вічний і незмінний закон" для всіх народів, "як би наставник і володар усіх людей - бог, творець, суддя, автор закону".

Природний закон, на його думку, мірило для розрізнення благого закону і дурного, права від безправґя, чесного від ганебного.

Основою права, за Цицероном, є справедливість ("ми народжені для справедливості") і схильність любити людей. Справедливість вимагає не шкодити іншим і не порушувати чужу власність, їй повинні відповідати закони, встановлені в державі. Закон "є рішення, що відрізняє справедливе від несправедливого і виражене відповідно до найдавнішого начала всього сущого - природою, з якою узгоджуються людські закони, дурних людей караючи стратою і захищаючи й оберігаючи чесних". Сенс закону саме в тім, що він прийнятий і встановлений для всіх і заради блага всіх, - так Цицерон формулює важливий правовий принцип. Основний закон республіки - "Salus populi suprema lex!" ("Благо народу - вищий закон!").

У своїй політичній діяльності Цицерон у цілому залишався вірним його теоретичній концепції держави. Під час правління тріумвірів його імґя було включено в проскрипційні списки осіб, що підлягають смерті без суду. 7 грудня 43 р. до н.є. він був обезглавлений прихильниками тріумвірату.

Творча спадщина Цицерона вплинула на всю наступну історію політичної і правової думки. Його положення про державу як правове спілкування, її форми, республіку, про громадянина як субґєкта права і держави, про природне право і закони привернуть увагу багатьох наступних мислителів. [1, c.56-57]

2. Політико-правові погляди Дж. Лільберна

2.1 Основні напрямки політичної і правової ідеології в період Англійської революції 1640-1649 рр.

Для ідеології різних політичних угруповань, виступали в роки революції (1640-1649 рр..), характерне використання релігійних форм. Ідеологічним прапором революційних сил був кальвінізм в його різних різновидах. Однією з вимог революції була "чистка" англіканської церкви від залишків католицизму; тому противники короля називали пуританами (від англійського pure або від латинського purus - чистий). Поряд з релігійними аргументами ідеологи революції використовували положення теорії природного права, посилалися на природжені права англійців; широке розповсюдження отримала також ідея договірного походження державної влади.

У процесі розвитку революції виявилися відмінності інтересів беруть участь у ній класів, їх різні уявлення про цілі та завдання спільної боротьби проти станово-феодального ладу, держави і права. Цим обумовлені відмінності основних напрямків політико-правової ідеології, виразилися переважно в програмних вимогах і які накладали відбиток на способи їхнього обґрунтування.

Провідною партією революції були індепенденти (independent - незалежний). Політико-правові погляди індепендентів виражені у памфлетах великого англійського поета Джона Мільтона (1608-1674). Мільтон захищав свободу совісті та рівноправність всіх релігій, крім католицької. Спростовуючи доводи ідеологів абсолютизму в захист прав короля, Мільтон писав, що держава створена за велінням бога суспільною угодою народу, який в силу природженої свободи людей має право керувати собою і створити той образ правління, який йому завгодно. Для захисту загального блага народ призначив правителів, королів і вельмож, над якими поставив закони. Якщо королі кажуть, що їх влада від бога, то від бога ж і свобода народу, влада якого первинна, заснована на природжених права. Король же, правлячий тиранічно, - порушник договору і законів. Коли тирана судять замість того, щоб просто вбити, - це прояв лагідності і милосердя народу. Такими доводами Мільтон виправдовував революцію і страта короля.

В цілому індепенденти не були прихильниками широкої демократії; спочатку вони прагнули затвердити в Англії конституційну монархію, потім (після 1649 р.) - республіку з цензовым виборчим правом. У виступах "грандів" (так називали вищих офіцерів, прихильників Кромвеля), практичних політиків і керівників цього угруповання, міститься характерна аргументація проти демократичних програм. Найбільш ясно і конкретно позицію індепендентів висловив в дискусії: левеллерами (див. нижче) зять Кромвеля генерал-комісар Генрі Айртон (1611-1651). "Все головне, про що я кажу, зводиться до необхідності рахуватися з власністю. Адже вона є найважливішою основою всього королівства, і якщо ви, - звертався він до левеллерам, - знищите її, ви знищите всі".

Айртон оспорював теорію природного права, доводами якої, як він вважав, неможливо обгрунтувати власність; по природному праву кожен потребуючий може зазіхнути на чуже майно. Основа власності - не природне, а саме цивільне право, джерелом якого є договір. "Ні закон бога, закон природи не дають мені власності, - пояснював Айртон. - Власність є встановлення людської конституції". Коль скоро власність встановлена державою (в основі і власності, і держави, як стверджував Айртон, - громадське угоду, договори), то держава має бути влаштовано так, щоб власність надійно охоронялася. Гарантія власності у тому, щоб у владі брали участь ті, "хто володіє постійним інтересом в країні", тобто у кого знаходиться земля, хто перебуває в корпораціях, тримає в руках всю торгівлю. Тільки при цьому умови "свобода може бути дана, а власність не буде зруйнована".

Виходячи з цього Айртон заперечував в 1648 р. проти вимоги замінити монархію республікою; будь-яка спроба перегляду конституції, особливо її демократизація, розглядалася як можливе посягання на існуючий розподіл власності. "Набагато більше гріхів піде від того, що ви змінити конституцію, - говорив він левеллерам, - ніж від того, що ви її збережіть".

Проти компромісної позиції індепендентів, за республіку і демократичну конституцію Англії виступили левелери (leveler - зрівнювач). Група ідеологів, що отримала це назва, склалася в кінці першої громадянської війни; її опорою були солдати армії, вимагали продовження революції, демократизації держави, забезпечення прав і свобод народу.

Одним з ідейних лідерів левелерів був Джон Лилъберн (1613, 1614 або 1618-1657). У численних памфлетах, петиціях, проекти та листах він посилався на "боже слово", розум і природне право. Останнє займає провідне місце в його доктрині, причому тлумачиться більш як природжені права англійців.

Природженими правами Лильберн і його однодумці читали свободи слова, совісті, друку, петицій, торгівлі, свободу від військової служби, рівність перед законом і судом. Всі люди по природі рівні і однакові по силі, звання, влади і величі". Левелери різко виступали проти станових відмінностей і привілеїв*. До числа природних прав вони відносили приватну власність: "Кожної особистості дана особиста власність природою так, щоб ніхто її не порушував і не узурпував".

Після реставрації один з левеллеров (Річард Рэмбольд) був страчений за свою знамениту заяву, що він не вірить, ніби бог створив більшу частину людського роду з сідлом на спині і вуздою в зубах, а меншу - в чоботях зі шпорами, щоб їздити на першій.

Першорядне значення левелери надавали проблемам демократизації державного ладу Англії. Держава, писав Лильберн, створено взаємною угодою людей "для доброї користі і блага кожного". Звідси виникає невідчужуване право народу організувати держава таким чином, щоб це благо було забезпечено. Влада повинна бути заснована на вільному виборі, або згоду народу; ніхто не може панувати над людьми без їх вільного згоди. Виходячи з цього левеллери вимагали ліквідацію королівської влади, палати лордів, різко критикували протистояли народу органи влади. Ними розроблені проекти "Народного угоди" - республіканської конституції Англії.

До основним вимогам левелерів в області політичної ставилися: народне представництво, яка обирається на один або два роки; надання виборчих прав усім англійцям з 21 року (крім колишніх активних прихильників короля); закріплення природженого права обирати англійців шерифів, суддів і інших посадових осіб; удосконалення виборчої системи (рівна, пропорційна система виборів).

Відстоюючи принцип законності (рівний для всіх закон, без вилучень і привілеїв) Лильберн близько підходив до ідеї "розділення влади". Осуджуючи всевладдя "Довгого парламенту", Лильберн стверджував, що нерозумно, несправедливо і згубно для народу, щоб законодавці були водночас і виконавцями законів. Не може парламент і здійснювати правосуддя; депутати повинні лише приймати закони, правила, інструкції для судів і посадових осіб, рівно обов'язкові для всіх (і для депутатів). В той же час всі виконавці законів - чиновники, офіцери, судді - не повинні бути депутатами парламенту. Левелери стверджували, що при з'єднанні в одних руках владу приймати закони, виконувати їх і здійснювати суд неминучі відродження привілеїв, порушення законності, узурпація влади,

При обговоренні проектів "Народного угоди" виникла гостра дискусія між грандами і левеллерами про співвідношення демократії і власності. Заперечуючи проти вимоги загального виборчого права, Айртон посилався на те, що більша частина населення не має власності: "Чому ці люди не можуть проголосувати проти власності?" Левелери теж боялися похитнути відносини власності. Вони погодилися обмежити виборче право, надавши його тільки домохозяевам і виключивши осіб, які отримують допомогу по бідності, які перебувають у служінні, отримують заробітну плату від приватного особи.

Не менш істотні протести вождів руху проти найменування їх левеллерами, їхні різкі випади проти "жалюгідних діґерів" (див. далі), заперечення проти "неймовірних чуток, що ніби ми хочемо зрівняти стану всіх людей". Боязнь похитнути відносини власності позначилася і в тому, що проекти "Народного угоди" були включені спеціальні заборони народному представництву скасовувати власність і робити всі майна загальними. Левелери пропонували карати за одне лише речення закону про зрівняння власності як за державну зраду.

Левеллерами спочатку називали селян, повсталих в 1607 р. проти обгородження, які намагалися повернути землі, відібрані у них лордами. А гранди Кромвеля стали називати левеллерами Лільберном і його однодумців, бо побачили в вимогу загального виборчого права посягання на власність. Лильберн і його прихильники наполегливо заперечували проти цього найменування, називали його наклепом, несправедливим звинуваченням.

У процесі розвитку революції все більш активно обговорювався питання про співвідношення свободи і власності, власності, держави і права. У розпал другої громадянської війни своєрідне вирішення цього питання запропонували істинні левеллери, або дигери. Памфлети справжніх левелерів з'явилися ще в 1648 г. У них засуджувалася не тільки монархія, але і весь суспільний устрій Англії, заснований на майновому нерівності і приватної власності на землю, створеної норманами-завойовниками. Спочатку справжні левелери сподівалися на силу проповіді та прикладу. В 1649 р. вони організували комуну на пагорбі св. Георгія і стали спільно копати під городи общинні землі; тому їх прозвали "діггери" (digger - копач).

Найбільш видним теоретиком руху був Джерард Уінстенлі (1609-?).

Революція, писав Уінстенлі, не закінчена: цілком заслуговує схвалення скасування монархії і палати лордів, однак ненависне королівське правління не буде знищено до тих пір, поки зберігаються приватна власність і обумовлене нею поневолення народу.

Уінстенлі першим сформулював поняття свободи, виявила головна відмінність комунізму від буржуазної ідеології того часу: "Справжня республіканська свобода полягає у вільному користуванні землею. Справжня свобода там, де людина отримує їжу і засоби для підтримки життя".

Дигери розраховували, що досвід комуни на пагорбі св. Георгія покладе початок масовому створенню таких же комун на общинних, церковних, королівських та інших землях. У той період діг-гери в принципі засуджували примус, гостро критикуючи сучасне їм держава і право, вважали держава при ладі спільності взагалі непотрібним. Незабаром вони переконалися в наївність сподівань "на пробудження закону справедливості" в серцях їх противників.

В 1652 г. була опублікована книга Уінстенлі "Закон свободи", в якій викладається ціла програма заходів, що проводяться з допомогою революційної влади і законів, спрямованих на створення ладу спільності майно. Вперше в історії теоретичного комунізму Уінстенлі пише про необхідність перехідного періоду від ладу, заснованого на приватній власності, до строю спільності, про революційної влади над багатіями в цей період.

В результаті перевиборів парламенту з перевагами для незаможних і малозабезпечених, стверджував Уінстенлі, буде засновано республіканське правління, яке при активному сприянні революційної армії передасть народу общинні землі, пустки, землі, конфісковані у церкви і короля, і ін; на цих землях будуть створені комуністичні громади. Закони та виховання підготують умови для повного викорінення приватної власності, купівлі-продажу, грошей, найму робочої сили. Після встановлення "справжньої республіканської свободи" набуде чинності нова конституція Англії.

Уінстенлі вперше в історії викладає проект конституції держави, заснованого на спільності майна. Проект складався з 62 законів (закони про обробку землі, про складах, про спостерігачів, про вибори посадових осіб, про свободу, про шлюб, закони проти зради, проти купівлі-продажу, проти неробства та ін).

На чолі Англії, проектував Уінстенлі, буде парламент, переизбираемый щорічно; виборчі права повинні мати всі чоловіки з 20 років (крім злочинців і тих, хто домагається посад). Ухвалені парламентом закони обговорюються народом, який має право відхилити їх. Посадові особи (миротворці, спостерігачі, судді та ін) обираються на один рік. Нова держава повинна не тільки охороняти громадський порядок, гарантувати права і свободи громадян, але і керувати народним господарством. У республіці буде добре налагоджена і централізована служба інформації "начальники пошти" сповіщають про країну відкриттях, зроблених у мистецтві, ремеслі, сільському господарстві, про почесті, яких удостоєні винахідники, про найбільш серйозних подіях, про помилки та лиха та ін. "Керівництво хорошого уряду, таким чином здійснюється, - писав Уінстенлі, - може перетворити всю країну, ні, навіть всю земну фабрику в єдину родину людства і в єдину добре керовану республіку".

Проект містить також кримінальні закони, хоча, як вважав Уінстенлі, скасування приватної власності ліквідує основну причину проступків і злочинів. До тих, хто спробує відновити приватну власність, до вбивцям застосовується смертна кара; до тих, хто вчинить інші тяжкі злочини, до наполегливим тунеядцам - так зване рабство (тобто каторжні роботи) і тілесні покарання. Осіб, які вчинили менш небезпечні злочини, попереджають і умовляють.

Ідеї дигерів не отримали широкого поширення в Англії; не виключено їх вплив на комуністичні теорії Франції середини XVIII ст.

Революційні події 1640-1649 рр. завершилися проголошенням Англії республікою і встановленням протекторату Кромвеля; після його смерть була відновлена монархія Стюартів (1660 р.). Подальше розвиток політико-правової ідеології і завершення Англійської революції пов'язано з переворотом 1688 р.

2.2 Суспільно-політичні погляди левеллерів. Джон Лільберн

Левелери були ідеологами революційної дрібної буржуазії й відстоювали принципи буржуазної демократії, відбиваючи щодо цього інтереси широких мас англійського народу: селянства, ремісників, сільських і міських «низів», солдатської маси. У своїх численних памфлетах і програмних документах вони піддали індепендентську республіку різкій критиці, просоченої демократичним радикалізмом і духом народних мас. У першу чергу левелери боролися за прийняття Англією конституції. Свій варіант вони назвали «Народною угодою» і подали на розгляд офіцерських зборів, де воно було піддано значним перекручуванням, були випущені основні пункти програми. Це спонукало Джона Лільберна - лідера левелерів - опублікувати 15 грудня 1648 року споконвічний, неспотворений текст документу. 19 січня левелери виступають із петицією в парламент із вимогами волі печатки: «Підтверджено на практиці, що завжди всі, хто прагне до тиранії, закривали рот народу, щоб він не робив шуму, коли викрадають його волю». Наступного дня, 20 січня, у палату громад була внесена перероблена офіцерськими зборами редакція «Народної угоди», що навіть у такому усіченому варіанті виявилася неприйнятним для парламенту. Воно було відкладено на невизначений строк і згодом ніколи не розглянуте. У той же час військове командування намагалося зменшити вплив левелерів в армії, з метою не допущення їх можливого розколу. Був прийнятий ряд репресивних мір, особливо проти агітаторів, а також встановлені суворі покарання за пропаганду й підбурювання.

Реакцією на такий поворот подій послужив памфлет Джона Лільберна «Викриття нових ланцюгів Англії» (England New Chains Discovered) від 26 лютого. У цьому документі він з різкою критикою обрушується, насамперед, на Державну раду, але в той же час звертається до олдерменів і членів парламенту досить стримано, сподіваючись на те, що вони прислухаються до його слів.

Основні положення цього памфлету:

1) вираження побоювань із приводу того, що Державна рада, утворена недемократичним шляхом й має значні повноваження, може зосередити всю повноту влади в себе в руках;

2) звертання до членів парламенту із приводу сформованої ситуації;

3) Лільберн таврує «великих» інтриганів (contrivers), що плекають плани поневолення республіки, тобто вищих чинів армії;

4) критика наданого в парламент проекту «Народної угоди» й існуючого державного ладу республіки. Слідом за цим через місяць, 24 березня, виходить «Друга частина викриття нових ланцюгів Англії» (The Second Part of England New Chains Discovered) або «Сумне подання про ненадійне й небезпечне положення республіки». Цього разу Лільберн критикує парламент. Лільберн також пропонує перейти до активних дій: він закликає народ до повстання.

Відповідь на такі різкі вислови отримана негайно. 27 березня «Друга частина...» оголошується заколотною, а автори піддаються судовому переслідуванню за обвинуваченням у державній зраді. Наступного дня чотири видатні діячі руху левелерів - Лільберн, Уолвін, Прінс, Овертон - були арештовані й відправлені в Тауер. 29 січня вони були допитані перед Державною радою. Наступного дня в їхню підтримку була спрямована петиція, під якою поставили підписи 30 тисяч чоловік, а 1 квітня - 80. Але незважаючи ні на що 11 квітня парламент ухвалив рішення щодо передачі керівників левелерів «Суду високої лави». У в'язниці Лільберн й інші ув'язнені пишуть ще два документи: «Картина Державної ради, представлена вільному народу Англії» і датований 14 квітня «Маніфест підполковника Джона Лільберна, містера Вільяма Уолвика, Містера Томаса Принса й містера Річарда Овертона, ув'язнених у лондонському Тауері», у якому вони пояснювали програму свого руху - «нашою метою є таке положення республіки, коли кожний із забезпеченістю буде користуватися своєю власністю (be enjoy his propriety). Поки лідери левелерів перебували у тюрьмі, рух у їхню підтримку не слабшав й поширився на армію: 16 квітня - 10 тисяч підписів, 18 квітня - новий численний виступ у Лондоні, 23 квітня - подавлений виступ левелерів до Уолли.

У той же час, 1 травня 1649 року, виходить остання, третя редакція «Народної угоди». Його основні положення: народний суверенітет; республіка з однопалатним парламентом, що обирають раз у рік; принцип поділу влади; обмеження повноваження верховних органів влади; вимоги релігійної волі й волі печатки; рівність всіх перед законом; свобода торгівлі; захист інтересів революції. Але й цей проект не був прийнятий владою до уваги. Наступні великі виступи левелерів відбулися восени в армії (Оксфордшир і Бекінгемшир) незадовго до суду над Джоном Лільберном і були подавлені. Суд проходив 24-26 жовтня, і в результаті процесу Лільберн був виправданий, але згодом був висланий парламентом із країни.

3. Теорія еліт італійських політологів В. Парето і Г. Моски

3.1 Вільфредо Парето

Вільфредо Парето народився 15 липня 1848 р. у Парижі сім'ї італійського маркіза, вихідці з Генуї, вимушеного емігрувати через своїх ліберальних і республіканських переконань. Мати Парето була француженкою, і з дитинства він однаково добре володів мовами обох батьків; проте все життя почувався передусім італійцем. У 1858 р. сім'я Парето повертається у Італію. Там він здобуває прекрасну освіту, одночасно класичне гуманітарну і технічну; багато уваги він приділяє вивченню математики. Після закінчення Політехнічної школи Туріні Парето в 1869 р. захищає дисертацію «Фундаментальні принципи рівноваги в твердих тілах». Тема сприймається як передвістя, враховуючи важливе місце поняття рівноваги у його наступних економічних пріоритетів і соціологічних праць. Протягом кількох років він займає досить важливі посади на залізничному відомстві й у металургійній компанії.

У 90-х роках він робить невдалу спробу зайнятися політичної діяльністю. У цей короткий час він активно займається публіцистикою, читанням і перекладами класичних текстів. У першій половині 90-х Парето публікує ряд досліджень у сфері економічної теорії та математичної економіки. З 1893 р. й під кінець життя він був професором політичної економії Лозаннського університету у Швейцарії, змінивши цій посаді відомого економіста Леона Вальраса. В останні роки життя Парето в Італії вже встановився фашистський режим. Деякі відомі діячі цього режиму, і він сам, вважали себе учнями лозаннського професора. У цьому сенсі 1923 р. він був удостоєний звання сенатора Італії. Парето висловив стриману підтримку новому режиму, водночас закликавши його бути ліберальним і не обмежувати академічних свобод. Помер Парето 19 серпня 1923 р. в Селиньи (Швейцарія), де він жив останні роки свого життя; там він і був похорований.

Правляча і неправляча еліти. Відповідно до Парето, індивіди, нерівні між собою у фізичному, інтелектуальному, моральному відносинах. Тому й нині соціальна нерівність видається цілком природним, очевидним і реальним фактом. Люди, які мають найвищі показники, у тій чи іншій галузі, становлять еліту. У сфері діяльності є власна елита.

Парето розрізняє два вида еліти: правлячу, т.т. та, що приймає участь у здійсненні політичної влади, і неправлячу. В цілому нині соціальна стратифікація змальовується у його теорії як піраміди, складається з двох верств: її вершину становить нечисленна еліта («вищий шар»), а решту - переважна більшість населення («нижчий шар»). Еліти є в усіх суспільствах, незалежно від форми правлення.

Як синонімом цього терміну Парето використовує терміни «правлячий клас», «панівний клас», «аристократія», «вищий шар», це об'єктивно «кращі» у сфері діяльності: «Можливо аристократія святих чи аристократія розбійників, аристократія учених, аристократія злочинців тощо.». Проблема, проте, залишається: як визначити «кращих», найкомпетентніших тощо.? Парето, сутнісно, ігнорував відносність «елітарних» якостей та його тісний зв'язок з певними соціальними системами, кожна з яких виробляє свої специфічні критерії оцінки цих якостей.

Парето прагне суто описового трактування терміну «еліта», не вносячи до нього оцінкового елемента. Проте йому вдалося уникнути відомої суперечливості в тлумаченні цього поняття. З одного боку, він характеризує представників еліти як найздібніших і, що кваліфікуються, у певному різновиді діяльності, свого роду результат природного відбору. З іншого боку, в «Трактаті» зустрічаються затвердження, що можуть мати «ярлик» еліти, не володіючи відповідними якостями. Вочевидь, що друге трактування суперечить першому. Очевидно, у разі, Парето має на увазі суспільство з відкритою класовою структурою і досконалою системою соціальної мобільності, заснованою на принципі «природного відбору». І тут елітарні якості і елітарний статус повинні збігатися, але подібна ситуація, зрозуміло, в історії трапляється не часто. В цілому у Парето домінує уявлення у тому, що еліти формуються з людей, котрі володіють відповідними якостями і гідні свого вищого положення у суспільстві.

Характерні риси представників правлячої еліти: високий рівень самовладання; вміння вловлювати і використовувати слабкі місця інших людей; здатність переконувати, спираючись на людські емоції; здатність вдаватися до сили, коли це потрібно. Останні дві здібності носять взаємовиключний характер, і управління відбувається або у вигляді сили, або у вигляді переконання. Якщо еліта нездатна застосувати те або інше з цих якостей, вона сходить зі сцени, і поступається місце інший еліті, здатній переконати чи застосувати силу. Звідси теза Парето: «Історія - це цвинтарі аристократій».

Зазвичай, між елітою й іншою масою населення постійно відбувається обмін: частина еліти переміщається в нижчий шар, а найбільш здатна частина останнього поповнює склад еліти. Процес відновлення вищого шару Парето називає циркуляцією еліт. Завдяки циркуляції еліта перебуває у стані поступової і безперервного трансформації.

Циркуляція еліт. Циркуляція еліт функціонально необхідна для підтримки соціальної рівноваги. Вона забезпечує правлячу еліту необхідні управління якостями. Але, якщо еліта виявляється закритою, т.т. циркуляція не відбувається чи відбувається надто повільно, усе веде до деградації еліти і її занепаду. У той самий час у нижчому шарі зростає кількість індивідів, які мають необхідні управління рисами і здібних застосувати насильство для захоплення влади. Однак ця нова еліта втрачає спроможність до управління, якщо вона оновлюється за допомогою представників нижчого слою.

Відповідно до теорії Парето, політичні революції відбуваються внаслідок того, що через уповільнення циркуляції еліти, або за іншої причини, елементи нижчого шару накопичуються у найвищих шарах. Революція виступає свого роду альтернативою, компенсацією і доповненням циркуляції еліт. У даному разі сутність революції і полягає у різкій і насильницькій зміні складу правлячої еліти. У цьому разі, зазвичай, під час революції індивіди з найнижчих верств управляються індивідами з найвищих, оскільки останні мають необхідні дані для бою інтелектуальними якостями і позбавлені рис, які мають саме індивіди з найнижчих верств.

Типи еліт. Отже, в історичному розвитку постійно спостерігаються цикли піднесення та занепаду еліт. Їх чергування, зміна - закон існування людського суспільства. Але змінюються непросто склади еліт, їх контингент; замінюючи один одного, чергуються самі типи еліт. Причина цієї зміни полягає у чергуванні, точніше, в почерговому переважанні в елітах «опадів» першого і другого класів, т.т. «інстинкту комбінацій» і «наполегливості у збереженні агрегатів».

Перший тип еліти, у якому переважає «інстинкт комбінацій», управляє шляхом застосування переконання, підкупу, обману, прямого обдурювання мас. Посилення «опадів» першого класу тут і ослаблення «опадів» другого призводять до того, що правляча еліта більше піклується про сьогодення і менше - про майбутнє. Інтереси найближчого майбутнього панують над інтересами віддаленого майбутнього; інтереси матеріальні - над ідеальними; інтереси індивіда - над інтересами сім'ї, інших соціальних груп, нації. З часом «інстинкт комбінацій» в правлячому класі посилюється, у той час як в керованому класі, навпаки, посилюється інстинкт «наполегливості у збереженні агрегатів». Коли розбіжність стає досить значним, відбувається революція, і до повалення влади приходить інший тип еліти з величезним переважанням «опадів» другого класу. З цієї категорії еліті характерні агресивність, авторитарність, завзятість, непримиренність, підозрілість до маневрування і компромісу.

Перший тип правлячої еліти Парето називає «лисицями», другий - «левами». У економічній галузі цим двом типам відповідають категорії «спекулянтів» і «рантьє»: У першій їх переважають «опади» першого класу, на другій - другого. «Спекулянти», володіючи хорошими здібностями у сфері економічних комбінацій, не задовольняються фіксованим доходом, часто незначним, і прагнуть заробити більше. Кожна з цих двох категорій виконує для суспільства особливу корисну функцію. «Спекулянти» часто «служать причиною змін економічного і соціального прогресу». Рантьє, навпаки, становлять потужний чинник стабільності. Суспільство, у якому майже виключно переважають «рантьє», залишається нерухомим і схильний до застою і загнивання; суспільство, у якому домінують «спекулянти», позбавлене стабільності; вона перебуває в стані нестійкого рівноваги, яку порушити зсередини чи ззовні.

3.2 Теорія еліт Гаетано Москі

Гаетано Моска - (1858--1941)--видатний італійський політолог, одине із засновників елітології, професор Туринського і Римського університетів. Головна заслуга Моски -- вивчення еліти, як спеціального об'єкта дослідження, аналіз її структури, законів функціонування, приходу до влади, причини виродження та спаду, зміни її контрелітою. У 1896 р. вийшла його книга «Елементи політичної науки», а 1923р.-- її доповнене видання. 1939-го р. цю книжку було переведено на англійську мова і видано під назвою «Правлячий клас», принісши автору світову популярність. Поняттю «еліта» Моска вважав за краще терміни «правлячий клас» і «політичний клас», використовуючи їх як синоніми. Згодом він вніс корективи, зазначаючи, що політичний клас є хіба що базою для правлячого класу. Справді, поняття «правлячий клас», з одного боку, ширше, ніж «політичний клас»: до нього інші, не політичні структурні елементи -- економічна, культурна й інші еліти. Однак у іншому відношенні поняття «політичний клас» -- ширше, ніж «правлячий клас»: воно охоплює як і ту, що панує групу, так і її опозицію. Політологія для Моски, передусім, наука про еліти, найважливіший інструмент вироблення ними наукової політики, яка допоможе їм втриматися при владі. Небезпека для еліт -- їх прагнення перетворитися на спадкову, закриту групу, що неминуче веде до її виродження, заміні контрелітой. На думку Моски, оптимальна така політична система, яка, з одного боку, не є повністю закритою еліти, з другого -- забезпечує наступність еліти -- головною гарантією стійкості політичної системи. Ідеалом є формування еліти не тільки на основі багатства й роду, а й з урахуванням здібностей, освіти, заслуг. Згодом з цих ідей вилилися теоретично меритократії.

У 1896р. в «Основах політичної науки» Г.Моска сформулював закон соціально-політичної дихотомії суспільства. Вона складається у тому, що у всіх суспільствах, починаючи від самих середньорозвинених і мало досяглих зачатків цивілізації і закінчуючи освіченими і потужними, існує два класу: клас правляючих і клас керованих. Перший, завжди більш малочисельний, здійснює всі політичні функції, монополізує владу й користується притаманними йому перевагами. Другий, більш численний, управляється і регулюється першим і поставляє йому матеріальні кошти підтримки, необхідниі для життєздатності політичного організму.

Моска проаналізував проблему формування (рекрутування) політичної еліти та її специфічних якостей. Він вважав, що найважливішим критерієм формування політичного класу є спроможність до управління іншими людьми, тобто організаторські здібності, і навіть матеріальна, моральна та інтелектуальна перевага. Хоча загалом цей клас найбільш здатний до управління, проте, не усім своїм представникам притаманні передові, вищі стосовно решти населення якості.

Під час своєї еволюції політичний клас поступово змінюється. Є дві тенденції у розвитку: аристократична і демократична. Перша їх - аристократична - проявляється у прагненні політичного класу стати спадковим як юридично, так і фактично. Друга - демократична - полягає у відновленні політичного класу за допомогою найталановитіших до управління верств, зокрема із нижчих.

Соціальна диференціація з позицій географічного детермінізму досліджується Моска від витоків: Геродота, Гіппократа і Ш. Монтеск'є. Він показував, що з недостатнім розвитком цивілізації у житті товариств слабшає вплив географічний чинник посилюється дію культурного. Для підтвердження цього аргументу Моска використовував безліч джерел, включаючи роботи Р. Тарда і італійського соціолога і кримінологи М. Колаянни. Так, спростовуючи поширену серед італійських криміналістів в XIX ст. думку про детермінації злочинності природними умовами, визначальними темперамент особистості, він пояснював регіональні розбіжності в кримінальної статистиці соціально-економічними факторами.

Звертаючись до расових теорій, Моска помічав, що у час відбулася справжня експансія цих теорій в соціальні науки. На його думку, вчення, у яких громадський прогрес і політична організація народів залежать від расових ознак, зобов'язані своїм народженням вченню Дарвіна і таких наук, як порівняльна лінгвістика і антропологія. Моска відкинула точку зору про уроджену перевагу представників будь-якої раси. Щоб показати ненауковість ідей соціал-дарвіністів про початкову етнобіологічну неоднорідність суспільства як найважливішої причини соціальної диференціації, Моска звернувся безпосередньо до прикладів зміни поколінь дворянській аристократії. Які б закономірності біологічної еволюції діяли й у суспільстві, всі вони наводили б до накопичення позитивних моментів і до поліпшенню «породи володарів», чого немає.

Висловлюючи ставлення до соціальних теорій свого часу, Моска визначив власне розуміння предмети й методу соціологічної науки. Її завдання він бачить у розкритті законів і стабільних психологічних тенденцій, яким підпорядковуються дії мас, й у його близькій до вихідних тез «Трактату загальної соціології» Парето. Але якщо в Парето соціологія виступає в дусі Конта як певний узагальнений вираз всіх наук, досліджують суспільство, то Моска власне не виділив предмет соціології з усього комплексу політологічних досліджень. Запропоноване Контом зміст предмету соціології Моска розцінив як дуже широке і невизначене і зажадав назвати її політичної наукою. Її головним завданням він вважав дослідження стійких тенденцій, визначальних пристроїв політичної влади, бо система влади багато в чому вказує нам на те, чим є суспільство тепер і чому розвивається у такому, а чи не будь-якому іншому направленні.

Соціологічна теорія політичного класу. Зміст використовуваного Моска поняття «клас» не збігаються з марксистським трактуванням, адже за основу береться не економічна ознака, але й становище, займане в ієрархії влади. Факт наявності відносин між керівниками й керованими не вимагає ніяких доказів. Ці дві групи людей існували і у суспільстві з початку цивілізації, причому чисельно правлячий клас завжди був значно менше керованим більшості. Саме з цих очевидних положень Моска починав своє дослідження. Він виключив системи, у яких «всі у рівній мірі були б підпорядковані одній людині, або ж однаково і будь-якої ієрархії віддали б політичними справами». «...Навіть якщо ми припустимо, що незадоволена маса може скинути з престолу правлячий клас, тоді в ній самій неминуче з'явиться нова організована меншість, що стане виконувати функції вищезгаданого класу. Інакше б зруйнувалася решта організацій і будь-яке суспільство».