Органи публічної влади

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1 Поняття, види та ознаки органів публічної влади

1.1 Принципи організації й діяльності органів публічної влади в Україні

1.2 Функції та компетенція органів публічної влади

Розділ 2. Територіальна організація публічної влади за Конституцією України

2.1 Статут територіальної громади як елемент правового забезпечення адміністративної та муніципальної реформ

2.2 Муніципальна реформа: поняття, завдання, проблеми, необхідність

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Утвердження України як суверенної і незалежної держави стало незаперечним фактом після прийняття у 1996 році Конституції України. Виявленням волі народу є конституювання України як демократичної, соціальної, правової держави, зміст і спрямованість діяльності якої визначають права і свободи людини та їх гарантії, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Конституція закріпила принцип, що визначив найголовнішу рису демократії -- єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Виключно народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, і це право не може бути узурповане державою[1, c.12].

Зазначені конституційні положення зумовлюють відповідні вимоги щодо організації та функціонування держави й місцевого самоврядування як інститутів публічної влади в Україні, без чого неможливе утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Водночас низький рівень забезпечення основних прав громадян у нашій країні є свідченням того, що державні органи та органи місцевого самоврядування не виконують належним чином свого конституційного обов'язку перед людиною; життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека людини не стали найвищою соціальною цінністю, як це передбачено Конституцією України. Не в останню чергу це пояснюється неефективною організацією та функціонуванням інститутів державної влади і місцевого самоврядування, що вкрай негативно позначається на реалізації зазначених вище завдань.

Ця обставина зумовлює потребу поглибленого наукового дослідження конституційних засад організації та функціонування публічної влади в Україні, виявлення сутності публічної влади та її особливостей в конкретних умовах сучасної України. До того ж гносеологія проблематики охоплює не лише юридичний, а й політологічний, соціологічний, управлінський та інші аспекти.

Зважаючи на існуючу практику державотворення в Україні впродовж останнього десятиліття, а також на незадовільний стан здійснення необхідних реформ, зокрема реформування владних інститутів, та наявність тривалого протистояння і конфліктів між різними суб'єктами влади на центральному та місцевому рівнях, особливо актуальною стає проблема забезпечення єдності влади в Україні. Саме на цю обставину все частіше звертається увага у вітчизняних та зарубіжних наукових публікаціях і дослідженнях.

Актуальність теми. З часу проголошення незалежності України зріс науковий інтерес до організації публічної влади в Україні. Особливо ця проблема стала актуальною після внесення змін до Конституції України у грудні 2004 року. Проте дослідники часто обмежуються аналізом лише окремих владних інститутів в Україні або ж порівняльним аналізом інститутів влади окремих держав. До того ж залишається поза увагою ряд важливих аспектів методологічного характеру організації публічної влади, без усвідомлення яких бракує системності у підходах до вироблення практичних рекомендацій щодо удосконалення владних інститутів, також відсутнє загальне концептуальне бачення необхідних для України реформ у сфері публічної влади. Свідченням цього є чергові спроби здійснення політичної та правової реформ, непослідовність та суперечливість відповідних законодавчих рішень.

Таким чином, дослідження загальних проблем організації публічної влади в контексті її конституційного визначення та реального функціонування в умовах сучасної України, з'ясування сутності проблем, які постають при вирішенні завдань реформування владних інститутів, набувають виключної актуальності. Саме цьому присвячено дана курсова робота.

Водночас для практики національного державотворення бракує комплексних досліджень організації та закономірностей функціонування публічної влади в системі конституційного ладу України, загальних уявлень про необхідність та напрями її реформування.

Нормативно-правову базу дослідження становлять Конституція і законодавство України, а також акти Конституційного Суду України (особливий вид джерел права), якими регулюються організація та функціонування інститутів публічної влади.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є визначення методологічних підходів до реформування інститутів публічної влади на основі закономірностей та аналізу конституційних засад її організації та функціонування для утвердження та гарантування прав людини в Україні.

Відповідно до цієї мети автором визначені такі основні завдання дослідження:

- визначити, спираючись на праці вітчизняних і зарубіжних авторів, зміст поняття публічної влади, її сутність і форми здійснення;

- дослідити феномен публічної влади в системі конституційного ладу України;

- здійснити загальний аналіз державної влади й місцевого самоврядування як складових публічної влади в Україні в аспекті організації й функціонування державних і самоврядних інститутів у системі поділу влади, а також з позицій їх взаємодоповнення та взаємодії;

- дослідити проблему забезпечення єдності публічної влади в умовах сучасної України;

- з'ясувати актуальність і необхідність реформування публічної влади в Україні, визначити методологічні підходи та основні напрями реформування владних інститутів.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини у сфері організації та здійснення публічної влади в Україні.

Предмет дослідження становлять закономірності та конституційно-правові основи організації й функціонування публічної влади в сучасній Україні та методологічні підходи до реформування публічно-владних інститутів.

Структура дослідження. У відповідності до мети, завдань і предмету дослідження структура курсової роботи складається з вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

Розділ 1. Поняття, види та ознаки органів публічної влади

1.1 Принципи організації й діяльності органів публічної влади в Україні

У суспільстві існують різноманітні види особистої і соціальної влади - влада глави сім'ї, влада володаря над рабом або слугою, економічна влада власників засобів виробництва, духовна влада церкви та ін. Усі названі види являють собою або індивідуальну, або корпоративну (групову) владу. Вона існує в силу особистої залежності підвладних, не розповсюджується на всіх членів суспільства, не претендує на загальність, не є публічною.

Влада ж публічна спрямована на вирішення суспільних справ, розповсюджується за територіальним принципом, їй підкоряються всі, хто знаходиться на певній «підвладній» території. Вона здійснюється особливим прошарком людей, які професійно займаються управлінням і складають апарат влади. Цей апарат підпорядковує всі шари суспільства, соціальні групи своїй волі, управляє на основі організованого примусу аж до можливості фізичного насильства відносно соціальних груп і окремих людей. Апарат публічної влади існує й функціонує за рахунок податків з населення і призначений для того, щоб діяти у суспільних інтересах. Але апарат, і перш за все його керівництво відображають інтереси суспільства так, як вони їх розуміють. Точніше, в умовах демократії апарат лише під тиском громадського суспільства відображає реальні інтереси більшості соціальних груп, а в умовах авторитаризму правителі особисто визначають, у чому полягають інтереси й потреби суспільства[6, c.56].

Публічна влада виступає у двох формах: 1) державна влада, 2) влада місцевого самоврядування (муніципальна влада). Для обох форм публічної влади притаманна низка спільних ознак:

- спрямованість на виконання суспільних завдань і функцій;

- інституційний характер, тобто функціонування через відповідні публічні інститути (органи публічної влади);

- легітимність;

- відособленість апарату, що здійснює цю владу, від населення;

- об'єднання підвладних за територіальною ознакою;

- загальність, тобто охоплення владою всіх осіб на відповідній території;

- безперервність функціонування (за наявності окремих тимчасових органів);

- універсальність, тобто спрямованість на вирішення усіх справ суспільного значення;

- обов'язковість владних рішень для всіх суб'єктів на відповідній території;

- функціонування у правових формах (нормотворчій, установчій, правозастосовчій, контрольній та інтерпретаційній), тобто діяльність за законодавчо встановленою процедурою і оформлення владних рішень правовими актами;

- можливість використання передбачених законодавством засобів примусу для реалізації своїх рішень;

- право встановлювати і стягувати загальнообов'язкові податки і збори з населення; самостійне формування бюджету.

Водночас, для державної влади притаманні певні особливості, у першу чергу, державний суверенітет, загальнодержавний масштаб дії, спрямованість на першочергове виконання загальнонаціональних потреб, постійний правовий зв'язок з населенням через інститут громадянства, наявність субординаційних відносин всередині державного апарату, наявність особливих органів - так званих «силових структур» (армія, суд, прокуратура, служба безпеки, органи виконання покарань та ін.). Матеріально-фінансовою основою державної влади є загальнонародна та державна власність, а також кошти державного бюджету.

Безумовно, найбільш суттєвою ознакою державної влади є її суверенітет. У новітній юридичній літературі державний суверенітет визначається як «властивість держави самостійно і незалежно від влади інших держав здійснювати функції всередині держави і у відносинах з іншими державами» або як «верховенство і незалежність від будь-яких інших влад всередині країни або у взаємовідносинах з іншими державами». Однак легальне (законодавче) визначення державного суверенітету є більш розгорнутим і міститься в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., яка розглядає цей політико-правовий феномен як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах»[18, c.32].

Влада місцевого самоврядування також характеризується деякими особливостями:

- її джерелом є народ, а первинним носієм - територіальна громада;

- вона розповсюджується лише на територію адміністративно-територіальних одиниць (муніципій);

- її органи діють від імені територіальної громади, а не народу чи держави;

- матеріально-фінансову базу її органів складають комунальна (муніципальна) власність і місцевий (муніципальний) бюджет;

- її органи пов'язані більш тісними зв'язками з населенням;

- в системі її органів відсутня жорстка ієрархія і підпорядкованість.

Принципи організації й діяльності органів публічної влади - це законодавчі відправні засади, ідеї, положення, які виступають базисом формування, організації та функціонування органів публічної влади. Вони поділяються на загальні принципи, що стосуються системи органів публічної влади в цілому, і спеціальні, дія яких розповсюджується лише на окремі підсистеми, ланки цієї системи чи на окремі органи публічної влади.

У свою чергу, загальні принципи прийнято поділяти на дві групи в залежності від форми їх юридичного закріплення й місця в загальній системі принципів, що визначають організацію роботи органів публічної влади[20, c.18].

До першої групи відносяться принципи, які закріплені в Основному Законі і являють собою засади конституційного ладу України: вища соціальна цінність людини, народний суверенітет, державний суверенітет, республіканізм, демократизм, унітаризм, соціальна держава, правова держава, світська держава, поділ влади, верховенство права, законність, гласність, визнання міжнародно-правових стандартів. Для цих принципів характерною є вища юридична сила (навіть у порівнянні з іншими нормами Конституції), фундаментальний характер, найвищий ступінь абстрактності, універсальність, підвищена стабільність, ідеологічна нейтральність, конституційна форма закріплення, системність[14, c.20].

Принцип найвищої соціальної цінності людини передбачає безумовний пріоритет прав і свобод людини в діяльності органів публічної влади. Жодна інша мета не може слугувати підставою для обмеження чи скасування основних прав і свобод особи. Органи публічної влади створюються й діють для забезпечення прав людини, всі інші їх функції є похідними.

Зміст принципу народного суверенітету полягає у визнанні народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади. Саме народу належить право бути вищим суддею з питань влади і вирішувати долю останньої. Відповідно його воля, висловлена в певних формах, є істинним і єдиним базисом держави. Саме від волі народу виходить мандат на устрій держави і будь-які зміни її форми, входження держави у відповідні міждержавні об'єднання. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народу і не може бути узурповане державою, її органами чи посадовими особами; водночас ніхто не може узурпувати державну владу[25, c.11].

Принцип державного суверенітету означає визнання державної влади похідною від народу верховною владою, що виявляється у самостійному здійсненні державою своїх функцій в рамках національного і міжнародного права. Спираючись на легальне визначення суверенітету України, що дається у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., можна виділити чотири внутрішніх і дві зовнішніх ознаки державного суверенітету:

Внутрішні ознаки:

- верховенство - на території держави не може бути інших, конкуруючих з нею влад; тільки держава може робити свої веління загальнообов'язковими;

- самостійність - будь-яке протизаконне втручання інших суб'єктів політичної системи в діяльність держави заборонене; у держави достатньо власних ресурсів для виконання своїх завдань і функцій;

- повнота - державна влада розповсюджується на всі сфери суспільного життя без винятку; держава має право вирішувати будь-які справи, що становлять суспільний інтерес, без винятку;

- неподільність - державна влада є цілісною, єдиною; між державними органами і гілками влади розподіляються лише повноваження для більш ефективного вирішення суспільних справ.

Зовнішні ознаки:

- незалежність - держава самостійно формує свою зовнішню і внутрішню політику, втручання іноземних держав у внутрішні справи суверенної держави є неприпустимим;

- рівноправність - держава має рівні права і обов'язки у порівнянні з іншими суверенними державами, є повноцінним учасником світової спільноти.

Принцип республіканізму або республіканської форми правління проголошений у ч.1 ст.5 Конституції і полягає у тому, що всі вищі органи державної влади формуються або безпосередньо народом, або загальнонаціональними представницькими органами. Таким чином, в Україні неможливі будь-які спадкові, довічні посади і державні органи, виведені за межі відповідальності перед народом. Основний Закон України 1996 р. закріпив напівпрезидентську республіку, за якою глава держави - Президент - виведений за межі трьох основних гілок влади і покликаний виконувати консолідуючу, інтегруючу роль у державному механізмі[28, c.20].

Принцип демократизму означає право і реальну здатність громадян, широких верств населення впливати на процес вироблення і зміст державно-владних рішень. У демократичній державі мають створюватися належні умови для діяльності політичних партій, спілок, асоціацій, що відображають багатоманітність соціальних, політичних, економічних ідеалів, прагнень і програм.

Принцип унітаризму або унітарної форми державного устрою у сфері державного будівництва означає відсутність у складі України будь-яких державоподібних утворень, єдність державного механізму і єдність системи законодавства. В адміністративно-територіальних одиницях не можуть створюватись органи, паралельні з місцевими органами державної влади. Вони можуть мати тільки власні органи місцевого самоврядування, порядок формування, функції та компетенція яких визначаються законодавством України. Автономна Республіка Крим є адміністративно-територіальною автономією у складі України і ніяким чином не порушує унітарного характеру нашої держави.

Принцип соціальної держави означає спрямованість державної політики на першочергове задоволення соціальних потреб громадян. Зазначений принцип покладає на державу обов'язок розробляти і здійснювати спеціальні соціальні програми, спрямовані на підвищення загального рівня життя громадян, підтримку соціально вразливих прошарків суспільства, вирівнювання доходів населення, здійснення заходів щодо розширення мережі і зміцнення матеріально-технічної бази соціальних закладів, тобто здійснення патерналістської функції.

Принцип правової держави закріплений у ст.1 Конституції України і передбачає визначеність державних органів правом, перш за все демократичною конституцією і правовими законами, виданими на підставі цієї конституції.[1, c.1] Найбільш ґрунтовну характеристику правової держави, на наш погляд, подав німецький державознавець У.Мойнер: «Правова держава є не тільки державою законного управління і всеохоплюючого судового контролю, не тільки принципом правової безпеки і обов'язковості виконання. При цьому під правом розуміють систему загальнообов'язкових норм, що відображають усталені уявлення народу про належний і справедливий устрій державного і суспільного життя.

Принцип поділу влади, не відкидаючи єдності системи державної влади, вимагає, перш за все, здійснення її на основі функціонального поділу (по горизонталі) на законодавчу, виконавчу і судову підсистеми («гілки»), носіями якої є самостійні органи держави (наприклад, в Україні - Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації та суди України). Водночас цей принцип передбачає реальне зрівноважування, за якого жодна з трьох гілок влади не може ущемити або підкорити собі інші. З іншого боку, принцип поділу влади знаходить свій прояв у розмежуванні (по вертикалі) предметів відання і повноважень між вищими, центральними і місцевими органами державної влади. Конкретний зміст принципу поділу влади найбільш вдало, на наш погляд, визначено російськими державознавцями М.В.Баглаєм і Б.М.Габричидзе:

- закони повинні мати вищу юридичну силу і прийматися тільки законодавчим (вищим представницьким) органом;

- виконавча влада повинна займатися в основному виконанням законів і тільки обмеженою нормотворчістю, бути підзвітною або главі держави, або парламенту;

- між органами законодавчої і виконавчої влади має бути забезпечений баланс повноважень, що виключає перенесення центру прийняття владних рішень, а тим більш усієї повноти влади на одного з них;

- судові органи незалежні й у межах своєї компетенції функціонують самостійно;

- жодна з трьох гілок влади не повинна втручатися в прерогативи іншої влади, а тим більше зливатися з іншою владою;

- спори про компетенцію повинні вирішуватися тільки конституційним шляхом у рамках юридичної процедури, тобто Конституційним Судом;

- конституційна система повинна передбачати правові засоби стримування кожної влади двома іншими, тобто містити взаємні противаги для всіх влад.

Принцип поділу влади закріплений у ст.6 Конституції України і відображений у структурі Основного Закону[1, c.3].

Принцип законності стосовно діяльності органів публічної влади закріплений у ч.2 ст.19 Конституції України: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Таким чином, конституційно визнано, що за межами компетенції, визначеної Конституцією та законодавством, органи публічної влади діяти не можуть. З іншого боку, з конституційного припису випливає, що компетенція, форми і методи діяльності органів публічної влади мають бути закріплені в чинному законодавстві. Це є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян від свавілля посадових осіб.

Принцип гласності полягає у визнанні необхідності й вимозі обов'язкового дотримання безперешкодного руху інформаційних потоків у межах політико-правової системи. Цей принцип відкидає будь-які перепони на шляху суспільно значущої інформації, за винятком лише мінімальних правообмежень, необхідних для забезпечення національної безпеки та обороноздатності, і водночас вимагає від держави налагодження міцних, постійних зв'язків з громадськістю. На відміну від попередніх принципів, принцип гласності не відображений у тексті Конституції у вигляді окремої норми, але випливає зі змісту низки конституційних норм (зокрема, з положень ст.57, ч.1 ст.84, ч.2,3 ст.94, п.7 ст.129) і прямо закріплений у багатьох законах, що визначають статус органів державної влади і місцевого самоврядування .

До другої групи загальних принципів можна віднести: позапартійність державної служби, професіоналізм і компетентність, економічність, ефективність, самостійність, рівний доступ громадян до державної служби, поєднання виборності та призначуваності, колегіальності та єдиноначальства, відповідальність держави за діяння своїх органів та посадових осіб, поєднання загальнодержавних і місцевих інтересів. Вони підпорядковані основам конституційного ладу і поширюють свою дію на всі органи публічної влади.

Спеціальні принципи організації та діяльності органів публічної влади є досить різноманітними і обумовленими специфікою кожного з них. З огляду на це перелік і конкретний зміст цих принципів буде викладено при характеристиці організації роботи кожного з органів публічної влади окремо[10, c.20].

1.2 Функції та компетенція органів публічної влади

публічний влада адміністративний муніципальний

Поняття функцій держави і функцій державних органів увійшли до лексикону вітчизняної державознавчої науки ще на початку XIX ст. разом з ідеями конституціоналізму. Широко використовувались вони і в радянській теорії держави та права, ставши у 70-ті рр. предметом широкої наукової дискусії.

На сьогодні в юридичній науці переважає точка зору, згідно з якою функціями органів державної влади є основні напрями їх діяльності, в яких виявляється їх сутність і призначення в державному механізмі. Кожний державний орган відповідно до своєї компетенції виконує притаманні йому функції. Функції держави в цілому здійснюються через функції окремих державних органів. Державний орган, виконуючи свої функції, тим самим одночасно бере участь у реалізації різних функцій держави[7, c.33].

Функції держави (а відповідно - і державних органів) поділяються за сферами діяльності («об'єктні» чи «предметні» функції) та за формами діяльності («технологічні», «владні» або «організаційні»).

Традиція виділяти функції державних органів за формами їх діяльності походить від класиків дореволюційної юридичної науки Російської імперії другої половини ХІХ - початку ХХ ст. (таких як В.В.Івановський, А.С.Алексєєв, Н.М.Коркунов, Ф.Ф.Кокошкін та ін.), які під впливом теорії Ш.Монтеск'є виділяли три функції державної діяльності: законодавчу, виконавчу і судову . При цьому розподіл функцій державної влади за їх юридичною природою називався матеріальним, а розподіл їх за компетенцією органів - формальним. Державні органи розподілялись на три категорії в залежності від того, який рід функцій був переважаючим для них. Принципове значення мав висновок про те, що «кожний орган, незважаючи на принципове наділення його якоюсь однією функцією, додає до неї в інтересах своєї політичної влади певною мірою й інші функції і таким чином певною мірою їх усіх поєднує». Вказані автори особливо підкреслювали неприпустимість змішування функцій державної влади з її завданнями, що випливають з мети держави (в якості якої проголошувалося «переслідування суспільного інтересу»), такими як охорона зовнішньої безпеки, захист права, турбота про економічний добробут населення і т.д., і відзначали, що одне й те ж державне завдання може здійснюватися державою в різних формах вияву влади, і, навпаки, одна й та ж функція влади може слугувати різним завданням.

Практика виділення об'єктних функцій державних органів склалася в межах радянської юридичної науки, яка відмовилась від будь-якого зв'язку з концепціями «буржуазного» державознавства і висувала на перший план класовий підхід до аналізу проблем держави та права. Функції держави, відповідно, визначались як головні напрямки діяльності держави, що виражають її класову сутність і призначення у суспільстві. Поряд з функціями держави у науковій літературі виділялися й функції її органів, однак принцип розподілу влад заперечувався як буржуазний, замість нього проголошувався принцип повновладдя Рад, а основні напрямки діяльності останніх визнавались первісними по відношенню до функцій усіх інших державних органів. Функції виконавчо-розпорядчих органів вважалися конкретизуючими функції Рад за окремими сферами державного і суспільного життя.

Нині в якості основних об'єктних функцій держави та її органів визнаються політична, економічна, соціальна, культурна, екологічна, оборонна, зовнішньополітична, зовнішньоекономічна, гуманітарна. За способами (формами) діяльності розрізняють законодавчу (нормотворчу), виконавчу, судову, установчу, контрольну та інтерпретаційну функції[22, c.30].

Компетенція являє собою юридично встановлену «систему координат», за допомогою якої можна чітко встановити належність конкретної справи до «сфери володарювання» певного органу та конкретну роль останнього у вирішенні цієї справи. Елементами компетенції є юридичні явища, які дають можливість робити цілком певний висновок про «належність», правомочність владного органу у конкретних публічних правовідносинах. Ані функції, ані завдання зробити такий висновок можливості не дають. «Належність» органу визначається іншими двома чинниками: підвідомчістю і повноваженнями. Саме ці юридичні явища і є елементами компетенції органів публічної влади. Адже, аналізуючи законність дій органів влади, завжди виходять саме з двох критеріїв: чи входить дана справа у сферу «володарювання» цього органу та чи мав він право діяти саме таким чином.

Значна кількість органів мають тотожні повноваження (наприклад, міністерства), але компетенція кожного з них суворо індивідуальна завдяки відмінностям у підвідомчості. В той же час предмети відання деяких органів частково перетинаються (наприклад, сфера забезпечення обороноздатності та національної безпеки України), але повноваження цих органів у «спільних» сферах є виключно індивідуальними, неповторними, а тому ніякої «конкуренції компетенцій» не відбувається.

Повноваження державного органу є його «правообов'язками», оскільки за наявності необхідних юридичних фактів орган не може не реалізувати свої повноваження, водночас виступаючи як носій суб'єктивного права стосовно підвладного суб'єкта. Недарма законодавство для визначення конкретних повноважень владного органу використовує дієслова у третій особі однини: «призначає», «координує», «керує» тощо. Адже саме така форма дає можливість найбільш точно висловити «двоїсту» сутність зазначених повноважень: вказати права органу, водночас даючи зрозуміти неприпустимість їхнього незастосування. При цьому слід мати на увазі, що, як цілком слушно зауважують А.Ф.Ноздрачов і Ю.А.Тихомиров, «орган є «правозобов'язаним» не тільки перед державою і перед суспільством, але й перед громадянином», що знайшло своє закріплення у ч.2 ст.3 Конституції України.

У сучасній державознавчій літературі та чинному законодавстві терміни «підвідомчість», «предмети відання» і «коло підвідомчих справ» використовуються як рівнозначні. Саме у такому значенні використовується термін «підвідомчість» у ЦПК України (Глава 3), КпАП України (Глава 17) та в кількох інших нормативних актах. На мій погляд, таке ототожнення понять є не зовсім коректним, оскільки зміст вказаних термінів дещо не співпадає. Підвідомчість є родовим поняттям, а предмети відання - видовим, більш вузьким за змістом.

Підвідомчість - це юридична вказівка на коло суспільних публічно-правових відносин, повноправним суб'єктом яких виступає конкретний орган публічної влади. Але точність такої вказівки може бути досягнена лише шляхом визначення якісної (змістовної) та кількісної (територіальної) специфіки певних відносин. Юридична вказівка на особливості змісту цих відносин якраз і являє собою предмети відання, але сама по собі така вказівка не надає необхідної точності й повноти для характеристики підвідомчих правовідносин, оскільки містить у собі загрозу територіального «перехрещення» повноважень різних органів. Тому другим елементом підвідомчості є територіальна підвідомчість. Територіальний показник використовується законодавцем як один із засобів (поряд з предметами відання) для визначення сфери суспільних відносин, повноважним суб'єктом яких виступає конкретний орган публічної влади, і розмежування компетенції органів, що виконують однорідні функції, мають рівний правовий статус або тотожні повноваження в однорідних за змістом правовідносинах[21, c.32].

На жаль, на внутрішню структуру підвідомчості досі не зверталося достатньої уваги у спеціальній літературі, а її складові елементи здебільшого розглядалися у відриві один від одного. Так, досить розповсюдженим у сучасному державознавстві є судження про те, що за характером повноважень органи державної (зокрема виконавчої) влади поділяються на органи загальної компетенції і органи спеціальної компетенції. Насправді, у цьому випадку критерієм розподілу виступає не характер повноважень, а широта предметної підвідомчості (предметна спеціалізація) органу публічної влади.

У свою чергу, питання про територіальне розмежування компетенції розглядається переважно у зв'язку з проблемою форми державного та адміністративно-територіального устрою, головним чином в аспекті розмежування компетенції між центральними та місцевими органами виконавчої влади. Головна хиба такого підходу полягає у відриві даного питання від загальної проблеми визначення структури компетенції органів публічної влади, що призводить до неточних висновків. Адже мова весь час йде про розмежування повноважень, хоча у більшості випадків насправді проблема полягає не тільки у конкретних повноваженнях, а й у територіальних межах їх застосування, тобто у територіальній підвідомчості. До того ж порушується внутрішня узгодженість елементів компетенції, адже всі вони є логічно обумовленими і структурно взаємопов'язаними, являючи в сукупності неподільну єдність, систему.

Слід мати на увазі, що компетенція державних органів стосовно компетенції держави має похідний характер. Володіючи початковою компетенцією, загалом окресленою Конституцією, держава розподіляє її між своїми органами таким чином,Размещено на http://www.allbest.ru/

щоб вони працювали узгоджено і являли собою єдиний цілісний механізм, який здійснює державні функції. Зрозуміло, що держава не може наділити свої органи компетенцією, яка б перевищувала її власну. При цьому компетенція державного органу визначає точні межі його діяльності і тим самим координує її з діяльністю інших органів публічної влади, а отже, і з діяльністю всього державного апарату.

Оскільки компетенція органу держави визначається шляхом видання правових норм, вона становить собою явище не тільки державно-владне, а й правове. Як правило, компетенція органу встановлюється вищими органами державної влади, і тільки компетенція останніх встановлюється волею народу (як єдиного джерела влади за Конституцією)[28, c.43].

У спеціальній літературі висловлені різні судження з питання про співвідношення функцій з компетенцією державних органів. При цьому розмаїтті підходів до вирішення даної проблеми, практично всі дослідники єдині в тому, що функції та компетенція будь-якого органу держави перебувають у тісному зв'язку між собою. Функція державного органу вказує головний напрям його діяльності, шлях до загальної мети. Для вирішення конкретних завдань, що постають на цьому шляху, за органом юридично закріплюються певні потенційні можливості, які окреслюються у праві через вид і міру можливої й належної владної поведінки (повноваження), сферу її застосування (предметну підвідомчість) та територію дії (територіальну підвідомчість). Беручи до уваги, що повноваження, предметна і територіальна підвідомчість складають поняття «компетенція», можна зробити висновок, що функції є напрямами реалізації (застосування) компетенції на шляху до поставленої перед органом мети: компетенція а функції а завдання а мета. Як цілком слушно вказує В.Ф.Погорілко, компетенція органу є похідною від його функцій, вона за змістом є більш рухомою, динамічною, пристосованою до частіших змін.

Разом з тим функції органу влади виявляються саме через сукупність усіх елементів компетенції. При цьому основні напрямки діяльності державних органів є похідними від головних функцій держави, або, іншими словами, функції держави розподіляються між усіма органами в залежності від місця кожного з них у державному механізмі.

Розділ 2. Територіальна організація публічної влади за Конституцією України

2.1 Статут територіальної громади як елемент правового забезпечення адміністративної та муніципальної реформ

Труднощі конституційного процесу, обумовлені як об'єктивними, так суб'єктивними чинниками, не могли не позначитися і на якості викладення окремих норм в прийнятій Конституції. Проте відразу ж слід зазначити, що порівняно з усіма згаданими проектами автори діючої Конституції найбільш логічно підійшли до викладення відповідних норм територіальної організації влади та територіального устрою.

Насамперед, заслуговує на увагу чіткість норми, зафіксованої в ст.2 Конституції, в якій наголошується, що Україна є унітарною державою. В розділі IX тенденційно викладені принципи територіального устрою, а також регламентована система адміністративно-територіального поділу як структурної частини територіального устрою держави. Зафіксовані принципи територіального устрою, на наш погляд, є базовими. Завдяки їм визначається конституційно-правова суть поняття територіального устрою[12, c.15].

Розкриваючи правову природу єдності та цілісності державної території, слід відмітити, що зазначені процеси зумовлюють фактори єдності держави. В свою чергу єдність та цілісність будь-якої держави залежить, в першу чергу, від єдності державної влади. Справедливо з цього приводу зауважував відомий російський юрист Б.Нольде, що держава єдина не тому, що єдина її територія, а тому, що єдина її державна (публічна) влада. Територія держави є всього лише просторовою основою для ефективного здійснення публічної влади. За відсутності останньої ознаки територія є частиною земної поверхні. Виходячи з наведених міркувань, на наш погляд, важливішим було б закласти в суть вказаного конституційного принципу саме ідею єдності державної влади, а не території, яка б стала запорукою цілісності і території, і держави в цілому.

Другий принцип - поєднання централізації та децентралізації у здійсненні державної влади оптимально відображає його суть. Саме поєднання вказаних явищ є надто актуальне у той момент, коли держава "переживає" перехідний період. Вкрай важливо у зв'язку з цим налагодити діяльність централізованої виконавчої "вертикалі", без якої просто немислиме проведення будь-яких реформ. Ситуація ускладнюється тим, що республіканський уряд був у роки радянської влади не чим іншим, як "поштовою станцією" між Москвою та українськими регіонами. Тому традиції централізації слід активно напрацьовувати.

В той же час необхідно чітко визначити, в яких формах має проводитися децентралізація державної влади. Однією з найважливіших таких форм має бути належне використання на практиці конституційних засад місцевого самоврядування як реальної протидії бюрократизації державної влади.

Третій принцип має стати конституційним підґрунтям для вироблення єдиної концепції регіональної політики в Україні. Регіоналізм як політичний рух за компромісне поєднання позитивних сторін унітарного та федеративного державного устрою зараз досить поширений в Європі. Характерною формою сучасного регіоналізму є зростання ролі регіонів, економічна регіоналізація. Ці процеси суттєво вплинули на хід європейської інтеграції. З більшим прилученням до європейських процесів Україна не може не враховувати чинників регіоналізму[17, c.33].

Чільне місце при нормативному закріпленні конституційних положень територіальної організації влади відведене проблемам взаємовідносин місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Насамперед, п.6 та п.7 ст.119 Конституції покладають на місцеві органи виконавчої влади обов'язок організації взаємодії з органами місцевого самоврядування та реалізацію делегованих відповідними радами владних повноважень. В частині виконання останніх повноважень місцеві державні адміністрації підзвітні та підконтрольні відповідно обласним та районним радам. Така ж позиція прослідковується при закріпленні норм у відповідних проектах законів, покликаних конкретизувати зазначені конституційні приписи. Зокрема, в проекті Закону "Про обласну Київську та Севастопольську міську державну адміністрацію" прямо вказується на здійснення держадміністраціями делегованих владних повноважень відповідних рад, зазначається ряд особливостей у відносинах між двома владними місцевими інституціями[7, c.30].

Проте якщо вдатися до теоретичного обґрунтування останніх положень Конституції та відповідних проектів законів, то вони суперечать усталеним теоретичним конструкціям. Дійсно, будь-яка територіальна громада, як і будь-яка держава, має відповідну територію, населення та самостійну владу. Але така громада відрізняється за своєю природою від державних інституцій тим, що владі громади ніколи не належить первісне не делеговане державою право владарювати. Влада, яка належить громаді, є завжди влада похідна, в тому числі і право владарювання, яке дароване їй з боку держави як "індивідуальне" право. Власне право громади ніколи не було її первісним правом. В той же час територія громади є передовсім державною територією, її населення є громадянами держави, а її похідна влада підкорена владі держави. Разом з тим не слід забувати, що громада наділяється з боку держави саме правом владарювати, тобто їй делегована влада в такій формі, що вона має всі підстави на здійснення цих прав. Причому делегована влада дається громаді не тільки в інтересах держави, але й у її власних інтересах[23, c.12].

Виходячи з викладених теоретичних міркувань, важко уявити, як орган місцевого самоврядування, наділений похідними владними повноваженнями, може їх передати органу державної влади, в якого такі повноваження випливають з самої природи цієї влади. На похідність владних повноважень органів місцевого самоврядування вказує і ч.З ст.143 Конституції, яка встановлює делегування повноважень органів виконавчої влади органам місцевого самоврядування. Останні з питань здійснення ними делегованих повноважень підзвітні та підконтрольні відповідним органам виконавчої влади. Говорячи про взаємодію двох зазначених місцевих інституцій, слід зазначити, що обласна (районна) рада може висловити недовіру голові відповідної держадміністрації, на підставі чого Президент приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь. Якщо ж недовіру голові висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, Президент приймає рішення про відставку голови місцевої держадміністрації. На жаль, на конституційному рівні не зафіксовано, що "компетенційні" спори між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування вирішуватимуться судовими органами. Стаття 145 Конституції не розв'язує зазначеної проблеми. Проте Конституція створила всі об'єктивні умови для подальшої нормативної фіксації відповідних норм. Цілком слушно в цьому зв'язку вказується на необхідність багаторівневого поділу предметів правового регулювання.

Одним з важливих напрямів адміністративної реформи в Україні має стати вдосконалення системи територіальної організації влади, пов'язане з перебудовою системи місцевих органів виконавчої влади та системи місцевого самоврядування, подальшою децентралізацією й деконцентрацією управління та поступовою передачею функцій і повноважень виконавчої влади до сфери компетенції місцевого самоврядування[12, c.20].

Визначаючи природу місцевого самоврядування як специфічну форму публічної влади територіальної громади, Конституція України, Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" закріплюють принципи його правової, організаційної та фінансової самостійності.

У свою чергу правова автономність місцевого самоврядування пов'язана як з необхідністю закріплення функцій і повноважень місцевого самоврядування законодавчим шляхом, окремо від повноважень органів виконавчої влади, так і з правом територіальної громади, органів місцевого самоврядування видавати власні нормативно-правові акти - акти місцевого самоврядування (муніципальні акти) (Під актами місцевого самоврядування слід розуміти владний припис уповноваженого суб'єкта місцевого самоврядування, який відповідно до закону регулює відносини у сфері місцевого самоврядування шляхом встановлення, зміни чи відміни правових норм). Реалізація цього права є своєрідним засобом саморегуляції територіальної громади, системи місцевого самоврядування. Стаття 144 Конституції України визначає, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими для виконання на відповідній території. Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" (ст.7) також закріплює право територіальної громади приймати обов'язкові для виконання рішення на місцевих референдумах[20, c.43].

Таким чином, акти місцевого самоврядування, поряд із Конституцією і законами України, відповідними міжнародно-правовими документами (наприклад Європейською хартією місцевого самоврядування), указами Президента України та постановами Кабінету Міністрів України, актами органів виконавчої влади виступають важливим і необхідним елементом правової основи місцевого самоврядування. Вони утворюють самостійну підсистему підзаконних нормативних актів в Україні, самостійність якої обумовлена тим, що органи місцевого самоврядування згідно зі ст. 5 Конституції України не входять до системи органів державної влади.

Актами місцевого самоврядування встановлюються обов'язкові для населення, органів, установ та організацій в межах відповідної території норми права. Предметом цих актів можуть бути окремі питання статусу органів та посадових осіб місцевого самоврядування, організації їх діяльності, управління комунальною власністю та статусу окремих об'єктів комунальної власності, місцевих податків і зборів, участі громадян та їх об'єднань у реалізації повноважень місцевого самоврядування тощо. Суттєву роль акти місцевого самоврядування можуть відіграти в ході проведення адміністративної та муніципальної реформ, коли виникає потреба в оперативному регулюванні питань організації управління в системі місцевого самоврядування[20, c.30].

Водночас проблематика актів місцевого самоврядування, незважаючи на її важливе теоретичне та практичне значення, ще недостатньо розроблена вітчизняною юридичною наукою. Це, зокрема, стосується питань, пов'язаних з визначенням кола суб'єктів місцевої (муніципальної) правотворчості, ієрархією таких актів за юридичною силою, їх предметом, процедурою скасування тощо. Поза увагою дослідників фактично залишаються й питання юридичної сили, предмету, порядку розробки та прийняття найважливішого акта місцевого самоврядування - статуту територіальної громади, що суттєво стримує процес його запровадження в муніципальну практику.

Статути територіальних громад свого часу відіграли надзвичайно важливу роль в історії становлення та розвитку сучасних форм місцевого самоврядування. Так, саме з появою статутів (хартій) міст пов'язують виникнення передвісника сучасного місцевого самоврядування - комунального самоврядування в країнах Західної Європи в ході так званих комунальних революцій (XI - XII ст.).

Перші хартії середньовічних міст Італії (Мантуя - 1014, Феррара -1055, Піза - 1081, Кремона - 1114), Франції (Сент-Омер - 1127, Бове -1182, Камбре- 1184, Арбуа - 1282), Англії (Лондон - 1129) виступали своєрідним засобом "юридизації" комунальної форми місцевого самоврядування, а їх метою було закріплення прав (у першу чергу, права на створення виборних органів міського самоврядування) та привілеїв міської громади (комуни); особистої свободи та майнових прав її членів; демократичної, побудованої на засадах виборності, системи управління місцевими справами; повноважень, структури та порядку формування органів міського самоврядування.

Процес творення статутів (хартій) міст відбувався двома шляхами: у містах, які виборювали свої самоврядні права силою зброї (Італія,Франція), він протікав на основі кодифікації норм, прийнятих органами міського самоврядування (міськими радами) та норм звичаєвого права; у містах, яким вільності та привілеї були пожалувані зверху, хартії дарувалися верховною державною владою в особі імператора чи короля (Англія, Німеччина, скандинавські країни) або церковною владою (Франція)[24, c.33].

У багатьох середньовічних українських містах роль подібних хартій відігравали так звані "уставні грамоти великих князів литовських та королів польських", якими за часів входження українських земель до Литовське-Руської держави та Королівства Польського надавалося магдебурзьке право, пожалування якого місту означало відміну дії звичаєвих норм, виведення міста з-під юрисдикції місцевої адміністрації (намісників, воєвод тощо) і запровадження міського самоврядування з виборною адміністрацією та виборним судом.

Сьогодні статути територіальної громади також досить поширені в країнах Європи та Америки, хоча й виконують дещо інші функції, ніж статути (хартії) міст середньовічної Європи.

Для сучасної муніципальної практики характерним є велике різноманіття статутів, які розрізняються за формою, змістом, порядком прийняття, юридичною силою. Наприклад, лише в США сьогодні поширено чотири типи статутних документів, в основу класифікації яких покладено характер функцій місцевого самоврядування.

В Україні статут не є необхідним атрибутом територіальної громади. Як і в США, територіальна громада ухвалює статут на власний розсуд. Проте мета прийняття статуту в Україні принципово інша, ніж, скажімо, у США чи Росії. Так, вона не може бути пов'язана з вибором моделі місцевого самоврядування, - в Україні на законодавчому рівні закріплена єдина уніфікована модель, або з визначенням порядку формування органів місцевого самоврядування чи встановлення їх найменування - ці питання також вичерпно врегульовані законом[25, c.50].

У загальних рисах мета статуту територіальної громади окреслена в ст. 19 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", це врахування історичних, національно-культурних, соціально-економічних та інших особливостей здійснення місцевого самоврядування.

Законодавство України обмежується лише загальним посиланням на мету прийняття статуту, не конкретизуючи питання організації та функціонування місцевого самоврядування, регламентація яких потребує врахування історичних, національно-культурних, соціально-економічних та інших особливостей. Крім того Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" практично не визначає предмета статуту[2, c.1].

Подібна законодавча невизначеність може бути причиною сумніву щодо потреби в статуті територіальної громади в умовах максимальної законодавчої уніфікації моделі місцевого самоврядування та детальної регламентації структури органів місцевого самоврядування, їх повноважень та форм роботи. Але статут потрібний, і насамперед з огляду на те, що його прийняття дозволить ліквідувати існуючі прогалини в правовій регламентації питань організації місцевого самоврядування в Україні, що сприятиме формуванню належного правового поля для проведення адміністративної та муніципальної реформ.

Зокрема, статут сприятиме процесу формування територіальної громади (комунізації), тобто спільноти (а не просто сукупності, як це фактично є сьогодні) людей - жителів населеного пункту, об'єднаних необхідністю вирішення спільних питань. Ця проблема сьогодні набуває першочергового значення і її розв'язання значною мірою буде визначати перспективи становлення та розвитку місцевого самоврядування в Україні, перехід від декларування до реального втілення в життя децентралізованої демократичної системи територіальної організації влади, засади якої визначені Конституцією України[24, c.40].

Статут територіальної громади займає особливе місце в системі актів місцевого самоврядування - це основний акт локальної нормотворчості й він повинен мати більш високу юридичну силу стосовно всіх інших актів, які приймаються в системі місцевого самоврядування. Така юридична сила статуту вимагає особливої процедури його прийняття.

Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачає, що статут територіальної громади ухвалюється відповідною радою в звичайному порядку, тобто таким чином, як і будь-яке інше рішення ради. Такий підхід зменшує роль територіальної громади в регламентації питань місцевого життя й не відповідає значенню статуту як найважливішого акта місцевого самоврядування. Звідси, доцільнішим було б прийняття статуту шляхом місцевого референдуму або відповідною місцевою радою, але кваліфікованою більшістю голосів депутатів, наприклад, двома третинами від встановленого числа депутатів.

2.2 Муніципальна реформа: поняття, завдання, проблеми, необхідність

Однією з визначальних ознак демократичної, соціальної, правової держави є наявність в ній повноцінного місцевого самоврядування. Слово повноцінного виділене другим шрифтом не випадково. Це слово має одну найважливіших ролей в становленні та розвитку місцевого самоврядування. Саме через повноцінне місцеве самоврядування найповніше може бути реалізована ідея здійснення влади народом безпосередньо, вирішені важливі питання взаємодії держави, територіальних громад, особи[27, c.46].

Ситуація, в якій зараз знаходиться Україна, - є перехідним періодом в становленні правової, соціальної держави, який на жаль для нас усіх дуже затягнувся, тому процеси реформування у області місцевого самоврядування дуже повільні та стримані.

Поштовхом цього процесу має стати - муніципальна реформа. Її впровадження є необхідним атрибутом розвитку регіону, а значить й розвитку усієї держави. Муніципальна реформа покликана на зміну старих принципів державного впливу та втручання у життя регіонів, вона повинна розглянути та перебудувати, якщо потрібно, структуру органів місцевого самоврядування, дати простір для виробітки довгострокових програм та ідей. На жаль на сьогодні ми не маємо концепції муніципальної реформи, однак вона зараз вже розробляється, тому що муніципальна реформа є невід'ємною частиною адміністративної реформи.

...