Правовий статус фізичної особи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

правовий фізичний цивільний немайновий

Правовий статус особи - це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов'язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб'єкт права (тобто як такий, що має правосуб'єктність) координує свою поведінку в суспільстві. Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досягнутого суспільством обсягу свободи особи.

Актуальність теми курсової роботи. Фізичною особою визнається людина. При цьому з правової точки зору фізичними особами є не тільки громадяни України, а й іноземні громадяни, особи без громадянства.

З народженням людини в неї виникають різного роду права й обов'язки. Однак для виникнення у людини прав і обов'язків недостатньо факту її народження. Необхідно враховувати, що фізична особа - це людина, яка має правоздатність та дієздатність.

Цивільна правоздатність - це здатність мати цивільні права й обов'язки (ч. 1 ст. 25 ЦК), яка визнається за всіма фізичними особами. Вона виникає з моменту народження людини, і припиняється її смертю. У зв'язку з цим деякі автори висловлюють думку, що правоздатність - це природна властивість людини (З.В. Ромовська, Т.С. Шкрум). Проте інші автори (В.М. Хвостов, С.М. Братусь, С.М. Корнєєв, О.А. Пушкін, Ю.С. Червоний) трактують правоздатність, як визнану об'єктивним правом здатність мати суб'єктивні права та обов'язки, наголошуючи на тому, що, хоча правоздатність нерозривно пов'язана з життям людини, вона є суспільно-юридичною властивістю.

У зв'язку з невпинним розвитком суспільства виникають нові цивільні правовідносини, які потребують врегулювання нормами цивільного права, тому виникає необхідність доповнювати акти цивільного законодавства новими правилами поведінки. Відповідно у людей, як суб'єктів таких відносин, виникають, змінюються і припиняються цивільні права і обов'язки. Відповідно до чинного законодавства учасниками цивільних правовідносин є фізичні особи, які наділені певним обсягом цивільної дієздатності. Цивільна дієздатність, як складова правового статусу є однією з основних властивостей, що характеризує особистість у правовій державі та суспільстві, її набуття в повному обсязі традиційно пов'язується в праві з досягненням особою певного віку. Важливим елементом у змісті цивільної дієздатності являється здатність громадянина своїми діями набувати цивільні права і створювати для себе цивільні обов'язки, а також нести відповідальність за їх невиконання. Проте не всі фізичні особи здатні повною мірою усвідомлювати свої дії і керувати ними. В даному випадку закон передбачає застосування до таких осіб обмеження цивільної дієздатності. Обмеження дієздатності фізичної особи, як і визнання її недієздатною не означає, що особа повністю позбавляється цивільних прав та обов'язків, хоча і зазначає щодо них істотні обмеження. Однак, такі обмеження повинні мати законодавчо визнані підстави відповідного рішення.

Кожна фізична особа має безліч різноманітних ознак. Однією з найважливіших  ознак фізичної особи, яка її індивідуалізує, є її ім'я. При здійсненні окремих прав фізична особа відповідно до закону, може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) (ч. 2 ст. 28ЦК) Право на ім'я, як і інші немайнові права, невідчужуване. Згідно глави 22 ЦК, право на ім'я є одним з особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Ст. 294 ЦК передбачає право кожної особи на ім'я і право на транскрипційний запис свого прізвища й імені, відповідно до національної традиції. У разі, якщо ім'я фізичної особи було перекручено, воно має бути обов'язково виправлене

Таким чином, викладений вище матеріал зумовлює актуальність дослідження даної курсової роботи.

Важливе місце в посідають положення, які розробили в своїх працях видатні мислителі й науковці минулого: Аристотель, Г. Гегель, І. Кант, Дж. Кейнс, Б. Констан, С. Котляревський, Дж. Локк, Ж.Ж. Руссо, А. Сміт та інші. При написанні роботи розглядалися наукові праці таких вчених, як С.С. Алексєєв, В.С. Андрєєв, С. Завадський, Т.І. Заславська, М.Г. Кобець, М.І. Козюбра, А.М. Колодій, С.О. Комаров, В.В. Копєйчиков, О.А. Лукашева, Б. Сташків, Ю.М. Тодика, М.В. Цвік, І.В. Яковюк та інші.

Метою курсової роботи є дослідження фізичної особи, як суб'єкта цивільного права.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

- дослідити поняття фізичної особи у цивільному праві України та визначити головні ознаки індивідуалізації фізичної особи;

- охарактеризувати цивільну правоздатність і дієздатність фізичної особи;

- висвітлити основні аспекти опіки, піклування та патронажу.

Об'єктом курсової роботи виступають суспільні відносини фізичних осіб, як суб'єктів цивільного права.

Предметом дослідження є нормативно-правові акти, що визначають особу, як суб'єкта цивільних відносин, а також ознаки, що дозволяють індивідуалізувати людину.

Методологічною основа курсової роботи. При написанні даної роботи використовувалися загальнонаукові та спеціально-наукові методи. Серед використаних загальнонаукових методів варто виділити діалектичний метод, який використовувався для сприйняття та розуміння таких правових явищ як фізична особа, право - та дієздатність, права та обов'язки фізичної та їхні різноманітні види у системній взаємообумовленості.

Серед спеціально-наукових методів використані наступні: структурно-функціональний, формально-догматичний, порівняльно-правовий, історичний методи. Названі методи наукового дослідження використовувались у їх єдності з урахуванням особливостей кожного окремо через їх тісний зв'язок та взаємодоповнення.

Структурно-функціональний метод було використано при дослідженні місця фізичної особи серед суб'єктів цивільного права, положення правосуб'єктності в її правовому статусі. Також даний метод було використано при дослідженні окремих видів особистих немайнових та майнових прав фізичної особи, їх порівнянні та систематизації.

Формально-догматичний метод використано для дослідження правових проблем, які виникають при реалізації правового статусу фізичної особи на практиці. За допомогою даного методу здійснено обробку правового матеріалу, який стосується досліджуваної теми в законодавстві України. Також за допомогою даного методу були досліджені окремі проблеми правового регулювання правового статусу фізичної особи.



1. Загальна характеристика правового статусу фізичної особи як суб'єкта цивільного права

1.1 Поняття та зміст правового статусу фізичної особи

У цивільному праві суб'єкти, які виступають як учасники майнових і особистих немайнових відносин, урегульованих нормами цивільного права, іменуються особами.

Поняття «особа» є узагальнюючим. Воно охоплює всіх суб'єктів цивільних правовідносин. Розділ другий ЦК України має назву «Особи» і містить три підрозділи, перший з яких («Фізичні особи») присвячений людям як суб'єктам цивільного права, а два інші - юридичним особам і участі держави Україна, Автономної Республіки Крим, територіальних громад у цивільних правовідносинах. [25, C.235]

Згідно із цивільним законодавством України до суб'єктів цивільно-правових відносин належать передусім люди. Ст. 24 ЦКУ, яка дає визначення фізичної особи як людини, що є учасником цивільних відносин, є новелою цивільного законодавства. Цією нормою утверджується положення про те, що фізична особа є головним учасником цивільних відносин серед тих, які визначені ст. 2 ЦКУ. Не випадково, що при розробці ЦКУ неодноразово підкреслювалося, що ЦКУ має стати «кодексом приватного життя людини», тобто має на меті передусім ефективне регулювання цивільних відносин за участю фізичної особи. По-друге, самим існуванням ст. 24 підкреслюється природний характер поняття «людина» та її здатності приймати участь в цивільних правовідносинах, на відміну від таких суто юридичних утворень, як юридичні особи та держава. По-третє, з цієї норми, яка знаходить своє продовження у ст. 25 ЦК, випливає, що будь-яка людина може бути учасником цивільних відносин незалежно від раси, національності, місця проживання, статі, освіти, політичних переконань та інших ознак

Цивільне право має за мету упорядкувати поведінку людей у різних життєвих ситуаціях та відносинах, забезпечити їм можливість автономно вирішувати приватні суспільно значимі питання.

Досягти цієї мети можна лише у випадку, коли людина з її інтересами буде в центрі уваги законодавця, коли всі галузі права будуть спрямовані на захист громадянина як особи, як суб'єкта права.

Варто усвідомити, що суб'єктом права фізична особа є не тільки тому, що дозвіл на це йому надала держава в спеціальних законодавчих приписах, а й внаслідок вироблених суспільством традицій, звичаїв.

Фізична особа як суб'єкта цивільного права характеризується не лише свободою і незалежністю, а ще й тим, що його свобода і незалежність є обмеженими. Адже якщо особа претендує на те, щоб до неї ставилися як до громадянина, поважали її честь і гідність, то й сама вона мусить таким же чином ставитися до інших. Аморальні вчинки особи при укладанні угод або виникненні інших юридичних фактів, порушення добрих звичаїв, що склалися в суспільстві, повинні зумовлювати недійсність таких угод (навіть у тому випадку, якщо в законі не передбачено подібної підстави припинення правовідносин) або призводити до інших негативних для порушника наслідків. [18, C.35]

1.2 Поняття та види засобів індивідуалізації фізичної особи

Кожна людина - неповторна. Вона індивідуалізується за допомогою безлічі ознак. Розум, здоров'я, краса, талант, багатство, успіхи і навіть щастя та їх протилежності - усе це возвеличує людину або нівечить її і цим виділяє з-поміж інших. Однак жодна з цих ознак не може бути загальним правовим способом індивідуалізації, таким, що має однакове для усіх правове значення.

Питання, пов'язані з цивільно-правовою індивідуалізацією фізичних осіб регулюється цілим рядом нормативно-правових актів. Перш за все, це Конституція України, Цивільним кодексом України, Сімейним кодексом України, законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», правилами Державної реєстрації актів цивільного стану, затвердженими наказом Міністерства Юстиції України та іншими нормативно-правовими актів.

Визначення цивільно-правової індивідуалізації фізичних осіб, можна виділити її наступні головні ознаки:

1) це сукупність способів, тобто прийоми та методи за допомогою яких виділяють одну фізичну особу серед інших;

2) дані способи певним чином систематизовані, адже цивільно-правова індивідуалізація здійснюється спочатку за іменем, а потім за місцем проживання;

3) здійснюється з метою участі фізичних осіб в цивільно-правових відносинах як конкретних індивідів.

Метою цивільно-правової індивідуалізації фізичних осіб є забезпечення участі фізичних осіб в цивільно-правових відносинах як конкретних індивідів.

Цивільно-правова індивідуалізація фізичних осіб здійснюється двома способами. По-перше, це ім'я фізичної особи. Цей спосіб є найголовнішим, адже завдяки імені є змога виділити окремого індивіда з людського суспільства. Власне якраз тільки ім'я здійснює безпосередньо функцію індивідуалізації людини як конкретного учасника будь яких суспільних

відносин. Право на ім'я є суб'єктивним, абсолютним немайновим правом, що індивідуалізує фізичну особу в суспільстві.

Індивідуалізація окремого громадянина здійснюється перш за все по його імені, яке надається при народженні. Відомості про ім'я мають також значення для забезпечення і захисту його цивільних прав, так як всі громадяни мають право набувати цивільні права тільки під своїм іменем і не користуватися іменем інших фізичних осіб [18, C.117].

Ім'я громадянина - це сукупність слів, що ідентифікують фізичну особу: прізвище, власне ім'я та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини до якої вона належить.

Згідно зі статтею 294 Цивільного кодексу України фізична особа має право на ім'я.

Фізична особа має право іменуватись згідно з національними традиціями та на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції.

Українське законодавство регулює право на ім'я на диспозитивних засадах, які проявляються в тому, що зазначається з чого складається ім'я фізичної особи та можливості транскрибованого запису прізвища та імені відповідно до національної традиції.

Особливо важливе значення такий спосіб цивільно-правової індивідуалізації, як ім'я фізичної особи, відіграє у правовідносинах пов'язаних з правом інтелектуальної власності.

Так, відповідно до статті 14 закону України «Про авторське право і суміжні права» автору належать такі особисті немайнові права:

1) вимагати визнання свого авторства шляхом зазначення належним чином імені автора на творі і його примірниках і за будь-якого публічного використання твору, якщо це практично можливо;

2) забороняти під час публічного використання твору згадування свого імені, якщо він як автор твору бажає залишитись анонімом;

3) вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені автора на творі і його примірниках і під час будь_якого його публічного використання;

4) вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь_якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь_якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора

Таким чином, при використанні твору потрібно обов'язково зазначати ім'я автора, його не можна перекручувати, спотворювати чи змінювати в будь якій іншій формі. Специфіка авторських правовідносин полягає також в тому, що автор замість свого справжнього імені може використовувати псевдонім, тобто вигадане ім'я. Крім цього, автор може залишатися анонімом.

Другим способом цивільно-правової індивідуалізації фізичних осіб є їх місце проживання. Завдяки визначенню місця проживання остаточно конкретизується фізична особа, що дозволяє повністю стабілізувати цивільно-правові відносини, адже доволі часто учасники таких відносин не можуть належним чином реалізовувати свої права та виконувати обов'язки, знаючи тільки ім'я фізичної особи і не знаючи місце проживання.

Стаття 33 Конституції України та стаття 310 Цивільного кодексу України гарантують кожному вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків встановлених законом.

Варто також звернути увагу на те, що стаття 33 Конституції України розрізняє місце перебування фізичної особи і місце її проживання [

Згідно зі статтею 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», місце перебування - це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік, а місце проживання - це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік. Таке визначення місця проживання суперечить статті 29 Цивільного кодексу України, згідно з якою, місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Крім цього у вищезгаданому нормативно-правовому акті зазначається, що фізична особа може мати кілька місць проживання, а тлумачення визначення місця проживання, запропоноване в законі України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» дозволяє зробити висновок, що фізична особа може мати тільки одне місце проживання. Варто також зазначити, що якщо визначати місце проживання як адміністративно-територіальну одиницю, на території якої особа проживає, то втрачається індивідуалізуючи функція місця проживання фізичної особи, адже в одному населеному пункті може бути кілька осіб, які мають однакове прізвище, ім'я та навіть по батькові. Крім цього, державна реєстрація місця проживання здійснюється за точною адресою, а не за адміністративно-територіальною одиницею, де мешкає особа. Враховуючи вищесказане, можна зробити висновок, що такі розбіжності у врегулюванні місця проживання фізичної особи можуть призвести до суперечностей на практиці, тому варто уніфікувати норми, які визначають місце проживання. Kраще визначає місце проживання Цивільний кодекс України, оскільки часто неможливо виконати певні цивільні дії, знаючи тільки адміністративно-територіальну, де проживає фізична особа.

Згідно з частиною 2 статті 29 Цивільного кодексу України, фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання невстановлене за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. [18, C.102]

Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Правильне визначення місця проживання має важливе значення, оскільки виконання зобов'язань, відкриття спадщини, визнання особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою та багато інших і не тільки цивільно-правових дій здійснюються за місцем проживання фізичної особи. Місце проживання та його точне визначення має суттєве значення також для охорони прав і законних інтересів фізичних осіб і держави для забезпечення стабільності цивільних правовідносин. [18, C. 117,438]

Крім місця проживання та ім'я на цивільні права та обов'язки може впливати громадянство, вік, сімейний стан стать, стан здоров'я, професія.

Так громадянство як офіційний зв'язок людини з народом і державою внаслідок якого ця людина знаходиться під юрисдикцією і захистом певної країни. Таким чином громадянство зумовлює приналежність взаємних прав і обов'язків держави і фізичної особи у публічній та приватній сферах.

Вік людини є визначальним при визначенні обсягу дієздатності. Досягнення людиною певного віку надає їй можливість самостійно здійснювати права та юридичні обов'язки. Вік визначався усереднено із врахуванням рекомендацій спеціалістів з психології, геронтологій і об'єктивних даних.

Вік має значення для визначення обсягу правоздатності і дієздатності, визначення кола спадкоємців, реалізації права на працю і перебування у громадських організаціях та кооперативах, визначення кола потерпілих від причинення збитку чи шкоди тощо.

Для виникнення певних відносин закон встановлює вікову різницю. Усиновлювачем може бути особа, що старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на п'ятнадцять років (ч. 2 ст. 211 СКУ). Законодавство також оперує поняттям «похилий вік» (ст. 1259 ЦКУ).

При необхідності цивільне законодавство передбачає можливість зниження віку з урахуванням передбачених законом чи необхідних у даному випадку обставин. У сімейному праві - може бути рішенням суду надано право на укладенню шлюбу особою, яка досягла 14 років (ч. 2 ст. 23 СКУ)

Вік людини визначається на підставі свідоцтва про народження і вказується у паспорті. В разі невідповідності вказаних і фактичних даних він встановлюється у судом у порядку встановлення юридичних фактів.

На цивільні правовідносини впливає інколи сімейний стан - зв'язаність особи спільним проживанням, побутом, наявністю взаємних прав та обов'язків. Це враховується у житловому праві, де члени сім'ї мають за договором соціального найму такі ж права і несуть обов'язки як і наймач.

Сімейний стан має визначальне значення для деліктних зобов'язань. Так відповідальність за шкоду, завдану малолітньою особою перш за все несуть її батьки (усиновлювачі) або опікуни (ст. 1178 ЦКУ). Якщо неповнолітня особа що завдала шкоди не має достатнього для її відшкодування майна то до відповідальності знову ж таки притягуються її батьки (ст. 1179 ЦКУ). За ознакою сімейного стану проводиться встановлення кола потерпілих внаслідок завдання шкоди смертю годувальника (ст. 1200 ЦКУ).

В деяких випадках правові можливості зв'язуються із статевою приналежністю. Це має правове значення у сімейному праві. Так, шлюб - сімейний союз жінки та чоловіка, шлюбний вік для жінки встановлено досягненням 18 років (ст. 22 СК).

У житловому праві встановлено, що проживання у одній кімнаті різностатевих осіб старше 9 років, крім подружжя, є підставою для покрашення житлових умов, зокрема постановки на квартирний облік (ст. 34 ЖК). При наданні житлових приміщень за договором соціального найму житла не допускається вселення у одну кімнату осіб різної статі окрім подружжя.

Подібне правове значення має стан здоров'я людини. Перш за все це стосується психічного стану людини. Так цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, а особа яка страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними може бути обмежена у дієздатності. При стійкому психічному розладі і нездатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними може бути визнана недієздатною.

Стан здоров'я фізичної особи впливає на працездатність і можливість визнання такої особи інвалідом, що враховується при відшкодуванні заподіяної пошкодженням здоров'я шкоди, а також витратах на його відновлення і лікування. Непрацездатна особа має статус утриманця, що враховується при зменшенні розміру відшкодованої шкоди, спадкових відносинах та аліментних зобов'язаннях. Стан здоров'я може бути умовою набуття інших прав. [10]

Важливою ідентифікаційною ознакою громадянина України, та інших фізичних осіб які працюють в Україні чи мають інші джерела існування є ідентифікаційний код платника податку. Він є обов'язковим для всіх осіб що досягли повноліття і замовлює трудові правовідносини, ряд інших фінансових, є запорукою реалізації деяких особистих прав.

Отдже, у висновку можна зазначити, фізична особа є головним суб'єктом цивільних правовідносин, тому що саме її інтереси, права та свободи, обов'язки в першу чергу охороняються та регулюються законом Що стосується індивідуалізація фізичної особи, можна сказати, що вона є невід'ємною частиною у сучасноому житті, адже за допомогою індивідуалізації особа може розшиювати або звужувати свласні права та обов'язки.



2. Зміст правоздатності фізичної особи та її межі

2.1 Виникнення та припинення цивільної правоздатності фізичної особи. Зміст цивільної правоздатності

Для того, щоб особа мала право повністю розпоряджатися своїм майном, самостійно укладати угоди, бути учасником правовідносин, вони неодмінно повинні мати правоздатність і дієздатність. Вперше поняття правоздатності було сформульовано і запроваджено в практику буржуазними кодексами XIX ст. (французький Цивільний кодекс 1804 p.). До цього часу категорією правоздатності користувалося і англійське цивільне право.

Під правоздатністю традиційно розуміють здатність бути суб'єктом права, тобто мати визначені права та обов'язки. Таке тлумачення правоздатності прийнято вважати традиційним, і заперечень воно не викликає. Не випадково саме в такому вигляді воно закріплене в ст. 25 ЦК, згідно з якою правоздатність - це належне кожній фізичній особі і невід'ємне від неї право, яке полягає в здатності мати будь-які права та обов'язки, що допускаються законом. [11, C.154]

Важливе значення для розкриття сутності цивільної правоздатності мають два юридичні факти - момент її виникнення та припинення.

Згідно із ч. 2 ст. 25 ЦК момент виникнення правоздатності пов'язується з фактом народження дитини. Момент народження визначається відповідно до даних медицини. Згідно із ч. 4 ст. 25 ЦК правоздатність фізичної особи припиняється в день її смерті. На практиці важливо точно встановити момент смерті. В медицині розрізняють клінічну смерть (зупинення роботи певних органів з відновленням їх функціонування у майбутньому) та біологічну смерть (зупинення роботи всіх органів як незворотній процес). Цивільне законодавство пов'язує припинення правоздатності саме з біологічною смертю. [18, C.75]

Слід зазначити, що закон у деяких випадках передбачає охорону прав та законних інтересів зачатої, але ще ненародженої дитини. Вказане положення у вигляді загального правила знайшло своє закріплення у ч. 2 ст. 25 ЦК. Так, відповідно до ст. 1222 ЦК спадкоємцями можуть бути особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Проте це не означає, що зачата, але ще ненароджена дитина визнається правоздатною. Йдеться лише про міри охорони та захисту прав та інтересів після народження. Тільки коли дитина народжується живою, вона з цього моменту набуває передбачених законом прав, отже, з цього моменту за нею визнається і правоздатність.

Необхідно також зважати на те, що з народженням особа здатна володіти не всіма цивільними правами і обов'язками. Правоздатність у повному обсязі виникає не одразу з моменту народження. Деякі її елементи виявляються лише із досягненням певного віку. Наприклад, право займатися підприємницькою діяльністю, бути засновником юридичних осіб тощо. [18, C.125]

Характерними рисами правоздатності є:

1) рівність правоздатності фізичних осіб,

2) невідчужуваність;

3) внеможливість її обмеження, окрім як у випадках та порядку, передбачених законом.

Принцип рівності правоздатності ґрунтується на конституційному положенні про рівноправність громадян незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак. У Цивільному кодексі цей принцип закріплений у ч. 1 ст. 26, відповідно до якої всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки.

Невідчуджуваність правоздатності означає, що від неї не можна відмовитися, її не можна передати іншій особі, а також неможливо навіть у судовому порядку позбавити правоздатності. Особа вправі з дотриманням установлених законом вимог розпоряджатися суб'єктивними правами (продати чи подарувати приналежну їй річ тощо), але не може зменшити свою правоздатність.

Частиною 1 ст. 27 ЦК передбачено, що правочин, який обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним. Не допускається обмеження правоздатності також на підставі правових актів Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Обмеження правоздатності допускається лише у випадках, передбачених Конституцією України. Обмеження правоздатності можливо, зокрема, як покарання за вчинений злочин, причому особа за вироком суду може бути позбавлена не правоздатності в цілому, а тільки здатності мати окремі права - обіймати визначені посади, займатися підприємницькою діяльністю тощо. [15, C.12]

Зміст цивільної правоздатності фізичної особи - це сукупність тих цивільних прав і обов'язків, які вона може мати. На зміст цивільної правоздатності можуть впливати такі фактори як потреби економічного і соціального розвитку, політика, яка проводиться державою. Наприклад, за часів Радянського союзу із змісту правоздатності була виключена можливість мати приватну власність, що цілком відповідало політиці яка проводилася радянським урядом і комуністичною партією. Однак така ситуація була створена свідомо і не відповідала загальновизнанним положенням міжнародно-правових актів, в яких закріплювалися природні права людини. Так, ст. 1 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року передбачає, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один до одного в дусі братерства.

Цивільний кодекс України істотно розширив правоздатність фізичних осіб порівнянню з раніше діючим законодавством СРСР, та УРСР. Згідно зі ст. 26 ЦК України фізична особа має усі особисті немайнові права, що встановлені Конституцією України та ЦК України, а також здатність мати усі майнові права, що встановлені ЦК України й іншими законами. Фізична особа може мати й інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, ЦК України, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Таким чином, обсяг прав, що можуть входити до змісту цивільної правоздатності фізичної особи, чинним законодавством практично не обмежений, цілком відповідає головному принципу приватного права: «дозволено все, що не заборонено законом».

Таким чином, зміст цивільної правоздатності фізичних осіб складає сукупність соціальних, економічних, культурних та інших прав, визначених і гарантованих Конституцією України, ЦК України, іншими актами законодавства [25, C.109].

2.2 Особисті немайнові права та інші нематеріальні блага у складі цивільної правоздатності фізичної особи

Цивільне право регулює два види суспільних відносин - майнові та немайнові. Якщо майнові пов'язані із власністю, то немайнові позбавлені економічного змісту.

У будь-якій сучасній цивілізованій демократичній країні права людини посідають найважливіше місце. Загальна декларація прав людини (1948 р.) і Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 р). проголошують право кожної людини на життя, свободу, особисту недоторканність тощо. Положення міжнародних правових актів дістали відображення у Конституції України та у Книзі другій Цивільного кодексу України «Особисті немайнові права фізичної особи», яка складається з трьох глав та 47 статей (статті 269-315).

Особистими немайновими благами є невід'ємні від фізичної особи нематеріальні цінності, права на які визначають міру її можливої поведінки в особистій життєдіяльності, а також у соціальному та громадському бутті, можливість існування та здійснення яких забезпечується шляхом встановлення у цивільному законодавстві їх невичерпного переліку та комплексу засобів їх захисту па випадок порушення. [11, С. 144]

Згідно зі ст. 201 ЦК особистими немайновими благами фізичної особи, які охороняються цивільним законодавством, визнаються здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості та інші блага. Це, зокрема, недоторканність житла; таємниця листування; телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; недоторканність особистого і сімейного життя; вільний вибір роду занять; свобода пересування; вільний вибір місця проживання; свобода інформації; свобода об'єднань; безпечне для життя і здоров'я довкілля тощо. Вказаний перелік особистих немайнових благ не є вичерпним. Стосовно кожного з цих благ у фізичних осіб виникають відповідні особисті немайнові права. Закон, зокрема ч. 4 ст. 281 ЦК, забороняє також задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя (евтаназію). [18C, C, 321] Право на життя треба розуміти як забезпечену законами та визначену моральними засадами суспільства можливість біологічного існування людини. З правом на життя тісно пов'язане право давати нове життя (мати дітей) і право життєздатного людського ембріона (зародка) бути народженим. Стосовно можливості визнання останнього особистим немайновим благом слід зауважити, що цивільному праву відомі випадки визнання цивільної правоздатності за ненародженою дитиною (зокрема, у спадкових правовідносинах). Відносини, змістом яких є право давати нове життя та право бути народженим, цивільне законодавство пов'язує з волею та волевиявленням вагітної жінки, крім випадків, визначених законом.

Стаття 297 ЦК визначає право фізичної особи на повагу до таких немайнових благ, як гідність та честь. Гідність і честь є перш за все етичними категоріями. Поняття гідності вживається для визначення самооцінки особи щодо належних їй моральних якостей та її особистих рис як людини. Поняття гідності включає як складову частину усвідомлення індивідом своєї особистості як представника тієї чи іншої соціальної спільноти. [18, С. 62]

Говорячи про зміст права на повагу до честі та гідності, слід визнати, що висловлювання, які порочать людину, не можуть зменшити її значущість як особистості, її гідність.

Честь і гідність є благом для людини в її стосунках з іншими людьми і тісно пов'язана з повагою в собі цих почуттів та особистої моральної оцінки. Самооцінка поведінки та особистих рис особи можлива не з моменту її народження, а лише тоді, коли вона завдяки рівню свого психологічного розвитку може усвідомлювати значущість своєї особистості.

Відомостями, що порочать честь і гідність особи, є інформація, яка може зіпсувати погляди на її особистість у громадській думці чи у сприйнятті окремих осіб з точки зору додержання законів, загальновизнаних правил співжиття, принципів людської моралі і не відповідають дійсності або неправдиво викладені [18, С. 65]. Коло відомостей, що порочать особу, не підлягає визначенню в законодавстві, тому що однакові факти і оцінки в одних випадках можуть порочити, а в інших - ні. Залежно від статі, віку, професії, соціального статусу, родинного стану, віросповідання тощо вимоги, що ставляться до людини, а також її самооцінка можуть бути різними. Крім того, якщо окремі однакові факти можуть зганьбити людину з добрим ім'ям, то стосовно іншої вони не можуть вплинути на загальну моральну оцінку особи, яка і без цього характеризується у суспільстві негативно.

Узвичаєним є те, що до числа принижуючих гідність не належать висловлювання, які стосуються професійної діяльності іншої особи (наприклад, нудний лектор, нецікавий викладач). Не підлягають розгляду як такі, що принижують честь та гідність відповідної особи, критичні рецензії, негативна оцінка певних фактів, недоліків, що мали місце, якщо вони стосуються не особи автора, а створених ним образів.

Суб'єктом відповідальності при захисті честі й гідності є особа, яка поширила відомості, що порочать честь і гідність, незалежно від того, чи вона сама їх придумала, чи лише передала те, що їй сказав хтось інший.

За неможливості встановлення або притягнення до відповідальності особи, яка поширила відомості, що порочать честь і гідність, справа може розглядатися у порядку особливого провадження - про встановлення факту невідповідності поширених відомостей дійсності. Такі факти мають юридичне значення, тому що їх встановлення має наслідком право на відновлення доброї репутації потерпілої особи.

Поновленням особистого немайнового права є відновлення становища, яке існувало до його порушення. Стаття 278 ЦК встановлює порядок та особливості спростування неправдивої інформації. Потерпілий або його нащадки у відповідності з указаною нормою мають право на відповідь, а також на спростування неправдивої інформації. Під спростуванням розуміється повідомлення про невідповідність дійсності поширених відомостей. Обов'язок спростування покладається на відповідача. За загальним правилом відомості, що порочать особу, повинні спростовуватись у спосіб, найбільш близький до того, яким вони були поширені (шляхом публікації у пресі, повідомлення по радіо, телебаченню, оголошення на сході громадян, зборах трудового колективу, заміни офіційного документа тощо).

Отже, порушуються як майнові, так і немайнові інтереси особи, які тісно пов'язані між собою, оскільки у формі відшкодування моральної шкоди від посягань на честь, гідність і ділову репутацію відшкодовується принаймні потенційна майнова шкода. Справді, часто важливо не тільки і не стільки відшкодувати збитки, скільки запобігти поширенню відомостей та даних, які компрометують особу, в майбутньому [18, C.243].



2.3 Актуальні проблеми у сфері реалізації майнових прав громадян

Згідно зі ст. 190 ЦК майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

У ході вивчення практики було з'ясовано, що деякі суди ототожнюють поняття «майно» і «майнові права».

Наприклад, рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 23 червня 2011 р. задоволено позов С. до Хмельницького бюро технічної інвентаризації, М., Південно-Західної універсальної товарної біржі, арбітражного керуючого 3. про визнання права власності на 1/4 частину квартири - припинено право власності на VІ частину квартири, яка зареєстрована за М. Визнано право власності на 1/4 частину цієї квартири за С. Зобов'язано Хмельницьке БТ1 внести зміни до державного реєстру прав власності на нерухоме майно та провести необхідні дії щодо його перереєстрації. [13, C.89]

З матеріалів справи вбачається, що М., будучи суб'єктом підприємницької діяльності, допустив податкову заборгованість в сумі 100 грн., у зв'язку з чим постановою господарського суду Хмельницької області від 23 жовтня 2007 р. його визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, призначено ліквідатором Державну податкову інспекцію у м. Хмельницькому, а ухвалою від 19 травня 2008 р. проведено заміну ліквідатора і призначено ліквідатором арбітражного керуючого 3. 20 вересня 2009 р. С. за договором купівлі-продажу, укладеним з ліквідатором 3., придбала частину однокімнатної квартири на біржовій: торгах Південно-Західної універсальної товарної біржі. Проте Хмельницьке БТІ відмовило їй у реєстрації права власності на підставі того, що такий договір підлягає нотаріальною посвідченню і державній реєстрації.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що біржова угода, укладена С, є договором купівлі-продажу майнових прав, і до неї не можуть бути застосовані вимоги ст. 657 ЦК.

Слід зазначити, що останнім часом збільшилась кількість спорів щодо майнових прав на об'єкти незавершеного будівництва, у зв'язку з чим виникають питання стосовно майнових прав як об'єкта права власності. В одних випадках фізичні особи просять суд визнати за ними право власності на проінвестоване ними майно - вже збудований об'єкт нерухомості, який прийнятий в експлуатацію, проте на який з тих чи інших підстав не отримані правовстановлювальні документи. В інших випадках вони просять визнати майнові права на проінвестований на 100%, але недобудований об'єкт.

Суди визнають «майнові права на квартиру», «право власності на квартиру, об'єкт інвестування будівництва», «майнові права на об'єкт інвестування» тощо. Трапляються випадки звернення з позовом про визнання права власності на майнове право на житлову квартиру за будівельним номером, і «суд доходить висновку, що для захисту прав та законних інтересів інвестора позивача за ним слід визнати право власності на майнові права на об'єкт незавершеного будівництва».

Питання включення майнових прав до кола об'єктів права власності є дискусійним, виходячи з їх суті (оскільки до майнових прав в науковій літературі відносять речові, зобов'язальні, виключні та корпоративні права) та у зв'язку з неоднозначністю визначення майнових прав в нормах чинного законодавства.

Так, відповідно до ст. 190 ЦК майнові права є неспоживною річчю і визнаються речовими правами. [13, C.98]

Згідно зі ст. 656 ЦК майнові права можуть бути предметом договору купівлі-продажу. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає зі змісту або характеру цих прав. А нормою ст. 658 ЦК встановлено, що право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.

Згідно зі ст. 717 ЦК за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. За ст. 718 ЦК дарунком можуть бути майнові права, якими дару вальни к володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому. А ст. 722 ЦК встановлено, що право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.

На думку І.В. Спасибо-Фатєєвої вважається, що»… попри те, що майнові права є окремими об'єктами права (ч. 2 ст. 190 ЦК), з цього автоматично не випливає, що вони с й об'єктами права власності. Об'єктом права власності можуть бути тільки матеріальні речі». [11, C.126]

У Науково-практичному коментарі Цивільного кодексу України за редакцією О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця [13, C.365] наголошується, що»… термін «майно» набув досить широкого значення, адже відповідно до ст. 190 ЦК майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Це може дати підстави для розширеного тлумачення поняття «майно» і відповідно включати будь-які види майнових прав та обов'язків у коло об'єктів права власності, що врешті може призвести до юридичної помилки. Не можуть належати на праві власності нереалізовані майнові права та невиконані договірні обов'язки (наприклад, не сплачена винагорода за продане майно), а відтак, вони можуть бути об'єктом зобов'язальних чи інших прав».

У постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 січня 2013 р. у справі №6-168цс12 робиться висновок, що майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством (наприклад, захист майнових прав автора за Законом України від 23 грудня 1993 р. №3792-ХІІ «Про авторське право і суміжні права»), а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.

Важливе значення для вирішення судами справ, пов'язаних з виникненням, зміною та припиненням права власності, відповідно до чинного законодавства мас правильне визначення належності об'єкта до рухомого або нерухомого майна.

Складним також є питання щодо можливості визнання права власності на господарсько-побутові будівлі, у тому числі за відсутності на земельній ділянці житлового будинку.

Слід зазначити, що ЦКУ запроваджено поняття садиби як об'єкта права власності. Відповідно до визначення, що міститься у ст. 381 Кодексу, садиба - це земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будником, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. Однак досі садиба як цілісний об'єкт нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не реєструється і у зв'язку з цим в цивільному обороті не фігурує. За реалізації зазначеної норми закону вказаних вище проблем не існувало б. [13, C.102]

При вирішенні спорів про визнання права власності на господарсько-побутову будівлю або споруду за відсутності житлового будинку слід керуватися ч. 5 ст. 20 ЗК, відповідно до якої види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою.



3. Цивільна дієздатність фізичної особи. Поняття види, правові проблеми

3.1 Основні положення про цивільну дієздатність фізичної особи

Одним із елементом цивільної правосуб'єктності фізичної особи є її цивільна дієздатність, яка у ст. 30 Цивільного кодексу України визначається як здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Зміст дієздатності можливо визначити як здатність фізичної особи своїми діями набувати цивільних прав і створювати цивільні обов'язки (правонабувна здатність); здатність самостійно здійснювати цивільні права і виконувати обов'язки (правоздійснювальна та правовиконавча здатність); здатність своїми діями розпоряджатися належними особі правами (праворозпорядча здатність); здатність нести відповідальність за протиправну поведінку (деліктоздатність) [18, C.90].

Відповідно до ст. 30 Цивільного кодексу України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними [18, C.90]. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. В даному випадку законодавець взяв до уваги положення, яке було обґрунтоване в працях згаданих вище вчених-цивілістів, які довели положення про те, якщо за фізичною особою визнається здатність набувати для себе права і створювати обов'язки, то за нею не можна не визнати здатність своїми діями здійснювати права і обов'язки.

Варто зазначити про те, що дієздатність як можливість самостійно здійснювати права і обов'язки не є змістом поведінки особи. Дієздатність вказує на можливість, допустимість дії, яким може бути конкретне право чи обов'язок, що належить громадянину. Дієздатність - це визнана державою можливість, завдяки якій свобода особистості знаходить свій конкретний прояв [23, C.22].

Категорії право- і дієздатність, маючи спільні риси, водночас є різними правовими категоріями. Дієздатність відрізняється від правоздатності тим, що:

1) передбачає свідому діяльність громадянина - володіння ним свідомою і самостійною волею, тобто здатністю бажати що-небудь, віддавати собі повний звіт у своїх діях і керувати ними;

2) правоздатна особа може особисто здійснювати ті чи інші дії правового характеру (правоздатна особа, що не володіє дієздатністю, також може набувати цивільних прав і обов'язків, але не особисто своїми діями, а через дії законних представників: батьків, усиновителів, опікунів);

3) виникає в повному обсязі з моменту досягнення особою повноліття.

Цінність дієздатності як юридичної категорії полягає у тому, що дієздатність юридично забезпечує активну участь особистості в економічному обороті, підприємницькій та іншій діяльності, реалізації своїх майнових прав, в першу чергу права власності, а також особистих немайнових прав. При цьому всі інші учасники обігу завжди можуть розраховувати на застосування заходів відповідальності до дієздатного суб'єкта, що порушив зобов'язання чи спричинив майнову шкоду.

На відміну від правоздатності, яка рівною мірою визнається за всіма громадянами, дієздатність не може бути для всіх однаковою. Для того, щоб набувати прав і здійснювати їх власними діями, брати на себе і виконувати обов'язки, потрібно розумно мислити, розуміти зміст норм права, усвідомлювати наслідки своїх дій, мати життєвий досвід. Ці якості залежать від віку громадян, їх цивільного стану, стану психічного здоров'я тощо. Закон розрізняє декілька різновидів дієздатності: повна, неповна, часткова, обмежена, факт визнання громадянина недієздатним.

Діюче законодавство в залежності від віку знає повну, неповну і часткову дієздатність. Повна дієздатність, яка включає здатність фізичної особи здійснювати юридично значимі дії в повному об'ємі, настає з досягненням повноліття - вісімнадцяти років (п. 1 ст. 34 Цивільного кодексу України). Законодавством встановлений випадок автоматичного набуття повної цивільної дієздатності особою, яка не досягла повноліття, що пов'язується із моментом реєстрації шлюбу. У разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. У разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається (п. 2 с. 34 Цивільного кодексу України).

Стаття 35 Цивільного кодексу України передбачає, що повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини [18, C.91] Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновителів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду.

3.2 Дієздатність неповнолітніх осіб. Поняття, диференціація, трансформація

Відповідно до Цивільного кодексу України виділяють такі види дієздатності неповнолітніх осіб: часткову цивільну дієздатність, неповну цивільну дієздатність.

Відповідно, особи віком до 14 років (малолітні) є частково дієздатними, оскільки можуть своїми діями здійснювати права та обов'язки, які прямо передбачені законом. Через відсутність у цієї категорії осіб життєвого досвіду, неможливість розуміти значення своїх дій та керувати ними в повному обсязі останні наділяються частковою цивільною дієздатністю, обсяг якої є порівняно невеликим. Так, фізична особа, яка не досягла 14 років, має право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо відповідає таким ознакам: задовольняє побутові потреби особи; відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку; стосується предмета, який має невисоку вартість. Поняття дрібного побутового правочину є оціночним і у разі спору суд, виходячи з оцінки фактичних обставин справи, повинен кваліфікувати правочин як дрібний побутовий або як такий, що не відповідає вказаним ознакам. Малолітня особа також може здійснювати особисті немайнові права на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, зокрема набувати авторських прав на свої малюнки, вірші тощо.

...