Правовий статус фізичної особи

Шкода, завдана малолітньою особою, відшкодовується її батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою. Якщо малолітня особа завдала шкоди під час перебування під наглядом навчального закладу, закладу охорони здоров'я чи іншого закладу, що зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, а також під наглядом особи, яка здійснює нагляд за малолітньою особою на підставі договору, ці заклади та особа зобов'язані відшкодувати шкоду, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо малолітня особа перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану нею, якщо не доведе, що шкоди було завдано не з його вини. Якщо малолітня особа завдала шкоди як з вини батьків (усиновлювачів) або опікуна, так і з вини закладів або особи, що зобов'язані здійснювати нагляд за нею, батьки (усиновлювачі), опікун, заклади та особи зобов'язані відшкодувати шкоду у частці, визначеній за домовленістю між ними або за рішенням суду. Обов'язок зазначених осіб відшкодувати шкоду, завдану малолітньою особою, не припиняється у разі досягнення нею повноліття. Після досягнення повноліття особа може бути зобов'язана судом частково або в повному обсязі відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до 14 років життю або здоров'ю потерпілого, якщо вона має достатні для цього кошти, а зазначені особи є неплатоспроможними або померли.

Неповнолітні віком від 14 до 18 років наділені неповною дієздатністю і, окрім правочинів, які має право здійснювати малолітня особа, мають досить широкий обсяг цивільної дієздатності, тому що можуть набувати цивільних прав та обов'язків або самостійно, або за згодою батьків (усиновлювачів, піклувальників).

Обсяг неповної цивільної дієздатності розкривається перш за все у переліку дій, які можуть бути вчинені неповнолітньою фізичною особою самостійно. Окрім вчинення дрібних побутових правочинів вона може: самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної творчої діяльності, що охороняються законом; бути учасником (засновником юридичних осіб), якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунка) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).

Право на розпорядження своїм заробітком, стипендією або іншими доходами обумовлене реалізацією права неповнолітнього на працю. Працездатність фізичної особи виникає з 16-ти років.

За наявності достатніх підстав за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування згідно з ч. 5 ст. 32 ЦК суд може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права, тобто застосувати обмеження дієздатності фізичної особи [28, C.203].

Закон встановлює, що неповнолітні, які не набули повної цивільної дієздатності, самостійно розпоряджаються лише своїм заробітком, стипендією, а не речами, придбаними на ці кошти. Між тим постає запитання: як бути у тому разі, коли заробітна плата виплачена речами у порядку, встановленому чинним законодавством? Вважаємо, у цьому разі неповнолітня особа має право самостійно вчиняти правочини, спрямовані на їх реалізацію. Вона має право самостійно розпоряджатися доходами, одержаними від придбаних цінних паперів, гонорарами, преміями за участь у спортивних змаганнях, творчих конкурсах тощо. До обсягу неповної цивільної дієздатності неповнолітніх осіб входять й інші дії: реалізація авторських (винахідницьких) прав, реалізація прав вкладників у банківських установах, право бути учасником (засновником) юридичних осіб. Зокрема, при реалізації прав на об'єкти інтелектуальної власності неповнолітні можуть укладати ліцензійні та авторські договори, одержувати винагороду.

3.3 Особливості цивільно-правового статусу фізичних осіб визнаних недієздатними. Обмежена дієздатність

Цивільна дієздатність є важливою складовою правосуб'єктності фізичної особи, що дозволяє у повній мірі виступати суб'єктом цивільних відносин, своїми діями набувати цивільних прав та виконувати цивільні обов'язки. В окремих випадках, визначених актами цивільного законодавства особа може бути обмежена у дієздатності або взагалі визнана недієздатною

Обмеження у дієздатності відбувається у зв'язку з існуванням однієї із таких обставин:

1) психічним розладом особи, що істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

2) зловживанням спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, що призводить до скрутного матеріального становища самої особи або її сім'ї, а також інших осіб, яких вона зобов'язана утримувати.

У справах про визнання громадян обмежено дієздатними в порядку ч. 1 ст. 36 ЦК даними про психічну хворобу можуть бути довідки про стан здоров'я, виписка з історії хвороби й інші документи, видані лікувально-профілактичними закладами.

Крім того, психічний розлад як підстава обмеження особи у дієздатності згідно із статтями 145 та 239 ЦПК повинен бути підтверджений висновком судово-психіатричної експертизи. Порядок її проведення передбачений Законом України «Про судову експертизу» від 25 лютого 1994 р. та наказом Міністерства охорони здоров'я «Про порядок проведення судово-психіатричної експертизи» від 8 жовтня 2001 р. №397.

Факти зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо можуть бути підтверджені актами міліції і громадських організацій, а також іншими доказами, в тому числі показаннями свідків, технічними засобами (аудіо - чи відеозйомка). Для визнання фізичної особи обмежено дієздатною в порядку ч. 2 ст. 36 ЦК також необхідно довести, що особа внаслідок вчинення таких дій ставить себе чи свою сім'ю в тяжке матеріальне становище. Таким чином, інститут обмеження дієздатності має за мету захист майнових інтересів особи та її сім'ї.

Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи може бути подана членами її сім'ї, органом опіки та піклування, наркологічним або психіатричним закладом. У заяві повинні бути викладені обставини, що свідчать про психічний розлад, істотно впливають на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, чи обставини, що підтверджують дії, внаслідок яких фізична особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, поставила себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. [17.C.75]

Справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи суд розглядає за участю заявника та представника органу опіки та піклування.

На підставі зібраних у справі доказів суд виносить рішення про обмеження особи в дієздатності. Відповідно до ч. 4 ст. 36 ЦК особа вважається обмеженою у дієздатності з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.

Згідно із ч. 1 ст. 37 та ст. 60 ЦК над особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування. Суд, ухвалюючи рішення про це, за поданням органу опіки та піклування призначає їй піклувальника.

Обсяг цивільної дієздатності осіб, які на підставі ст. 36 ЦК обмежені судом у дієздатності, є меншим, ніж навіть у малолітніх осіб. Згідно із ч. 2 ст. 37 ЦК вони можуть самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини, які повинні відповідати ознакам, передбаченим ч. 1 ст. 31 ЦК України, з урахуванням потреб особи, обмеженої у дієздатності.

Усі інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, у тому числі щодо розпорядження майном, укладаються лише за згодою піклувальника. Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду.

Цивільним законодавством передбачено можливість поновлення цивільної дієздатності фізичної особи за умови, що обставини, що були підставою для її обмеження, припинили своє існування. Так, згідно із ст. 38 ЦК цивільна дієздатність фізичної особи може бути поновлена у двох випадках:

1) у разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Особу може бути поновлено в дієздатності лише за наявності висновку судово-психіатричної експертизи про значне поліпшення стану її здоров'я або видужання;

2) якщо є дані про припинення зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо.

Про поновлення цивільної дієздатності суд виносить рішення, яке є підставою для припинення існування піклування та повноважень піклувальника на підставі ч. З ст. 38 ЦК. З моменту набрання чинності рішенням суду цивільна дієздатність особи поновлюється в повному обсязі.

У передбачених законом випадках фізична особа може бути визнана недієздатною. Згідно із ст. 39 ЦК зазначені юридичні заходи застосовуються у зв'язку з тим, що особа хворіє на психічний розлад, що має стійкий хронічний характер, унаслідок чого не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Фізична особа може бути визнана недієздатною лише судом у порядку, передбаченому статтями 236-241 ЦПК. Заява про визнання фізичної особи недієздатною може бути подана членами її сім'ї, близькими родичами, незалежно від їх спільного проживання, органом опіки та піклування, психіатричним закладом. У заяві про визнання фізичної особи недієздатною повинні бути викладені обставини, що свідчать про хронічний, стійкий психічний розлад, унаслідок чого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Згідно із ст. 145 ЦПК у справах, які стосуються психічного стану особи, обов'язково призначається судово-психіатрична експертиза. В ухвалі про призначення експертизи на вирішення експертів мають бути поставлені такі питання [29, C.98]:

1) чи хворіє дана особа на психічну хворобу;

2) чи розуміє вона значення своїх дій та чи може керувати ними.

У випадках, коли особа ухиляється від проходження експертизи, суд може постановити ухвалу про примусове направлення фізичної особи на судово-психіатричну експертизу. Справи про визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю заявника та представника органу опіки та піклування. Питання про виклик фізичної особи, щодо якої розглядається справа про визнання її недієздатною, вирішується в кожному випадку судом з урахуванням стану здоров'я. За загальним правилом особа вважається недієздатною з часу набрання законної сили рішенням суду про це. Проте частиною 2 ст. 40 ЦК з цього правила встановлені певні винятки. Суд, ухвалюючи рішення про визнання фізичної особи недієздатною, встановлює над нею опіку і за поданням органу опіки та піклування призначає їй опікуна Згідно із ст. 41 ЦК недієздатні особи не мають права самостійно вчиняти будь-який правочин. Правочини від їх імені вчиняють опікуни. Статтею 68 ЦК серед особливостей правового положення опікуна передбачено, що ці особи не вправі зобов'язуватися від імені підопічного порукою, а також здійснювати дарування від імені підопічного. Крім того, чинний ЦК містить заборону щодо укладення підопічним будь-яких договорів з опікуном, його дружиною (чоловіком) та близькими родичами (батьками, дітьми, братами, сестрами), крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування за договором позички. Ряд правочинів та юридичних дій опікун має право вчиняти від імені недієздатної особи лише з дозволу органу опіки та піклування.

Згідно із ст. 71 ЦК до них належать такі:

1) відмова від майнових прав підопічного;

2) видача письмового зобов'язання від імені підопічного;

3) укладання договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договорів щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;

4) укладання договорів щодо іншого цінного майна.

Згідно із ст. 226 ЦК правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, є нікчемним. Водночас на вимогу опікуна такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної фізичної особи. Із зазначеного правила є один виняток. Він стосується дрібних побутових правочинів, які відповідають ознакам, передбаченим ст. 31 ЦК. Згідно із ч. 1 ст. 226 ЦК опікун може схвалити такий правочин уже після його вчинення недієздатною фізичною особою. Таким чином, дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, є нікчемним лише за відсутності його схвалення опікуном. Нікчемним є також правочин, вчинений опікуном від імені недієздатного без дозволу органу опіки та піклування у випадках, передбачених ст. 71 ЦК. Згідно із ч. 4 ст. 41 ЦК зазначені категорії суб'єктів не несуть відповідальності за шкоду, що завдана ними іншій особі чи її майну. Відповідно до ст. 1184 ЦК шкода, завдана недієздатною фізичною особою, відшкодовується опікуном або закладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за недієздатним, якщо він не доведе, що шкода була завдана не з його вини. Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, не припиняється в разі поновлення її цивільної дієздатності. Якщо опікун недієздатної особи, яка завдала шкоди, помер або у нього відсутнє майно, достатнє для відшкодування шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, частково або в повному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи.

3.4 Опіка, піклування, патронаж та їх роль в механізмі реалізації дієздатності фізичної особи

Опіка і піклування є однією з форм здійснення державного захисту особи, прав та законних інтересів фізичних осіб, які не мають дієздатності або мають її не в повному обсязі. Крім того, ці правові інститути захищають інтереси осіб, які тим чи іншим чином потерпіли від поведінки недієздатної або не повністю дієздатної фізичної особи. Адже малолітні та недієздатні особи не несуть відповідальності за завдану ними шкоду. Таку шкоду відшкодовують опікуни чи інші законні представники. Піклувальники неповнолітнього теж можуть бути відповідачами за неправомірні дії свого підопічного.

Опікун замінює свого підопічного в усіх правовідносинах, зобов'язаний піклуватися про підопічного, створювати йому необхідні побутові умови, забезпечувати його доглядом та лікуванням, а опікун малолітнього, крім того, зобов'язаний дбати про його виховання, навчання та розвиток. На опікунові лежить обов'язок вживати заходів щодо захисту прав та інтересів підопічного, вчиняти правочини від його імені та в його інтересах.

Закон дещо обмежує опікуна в здійсненні певних дій щодо підопічного. Опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватись від його імені порукою; не може представляти підопічного в суді при розгляді спору між підопічним і дружиною, чоловіком опікуна або його близькими родичами. [28, C.325-326].

Піклування встановлюється над неповнолітніми фізичними особами, які позбавлені постійного або тимчасового батьківського піклування, та особами, обмеженими у дієздатності. Піклувальник не учиняє правочинів замість підопічного, але здійснює контроль шляхом дачі згоди на укладання тих правочинів, яких підопічний самостійно укладати не має права. Піклувальник зобов'язаний надавати підопічному допомогу в здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків, дбати про створення для нього необхідних побутових та інших умов соціального характеру, охороняти його від зловживання з боку третіх осіб. Закон не відносить піклувальників до законних представників підопічних.

У законі зазначено також перелік правочинів, які неможливо укладати без дозволу органу опіки та піклування. Без такого дозволу опікун не має права:

1) відмовитися від майнових прав підопічного;

2) видавати письмові зобов'язання від імені підопічного;

3) укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, в тому числі договори про розподіл або обмін житлового будинку, квартири;

4) укладати договори щодо іншого цінного майна. Піклувальник має право дати дозвіл на вчинення зазначених правочинів лише за дозволом органу опіки і піклування (ст. 71 ЦК).

Таким чином, більшість зазначених в законі правочинів, на укладання яких необхідний дозвіл органу опіки і піклування, чітко визначені й можуть бути належним чином проконтрольовані. Що ж до іншого цінного майна, стосовно якого опікун не має права укладати правочинів, а піклувальник давати згоду на їх укладання без дозволу органу опіки і піклування, то законодавець не визначає його переліку чи вартості і не встановлює осіб, які будуть здійснювати контроль за додержанням закону в цій частині. Це може внести невизначеність у поведінку опікуна та піклувальника при здійсненні належних їм прав.

Можна було б запропонувати критерії визначення такого майна, а саме:

1) це об'єкти, що становили духовну цінність для попередників підопічного або для нього самого (ордени, медалі, щоденники, твори літератури, науки, мистецтва, іншого виду творчості);

2) це речі (їх сукупність), вартість яких перевищує одну тисячу гривень, (вартість умовна, вона може бути як більшою, так і меншою).

Встановлення опіки та піклування здійснюється:

1. Судому разі:

1) визнання особи недієздатною;

2) обмеження її у дієздатності;

3) встановлення при розгляді справи, що малолітня чи неповнолітня особа позбавлена постійного батьківського піклування.

2. Органом опіки та піклування у разі встановлення:

1) опіки над малолітнім;

2) піклування над неповнолітнім.

Опікун та піклувальник призначаються судом за поданням органу опіки та піклування (ст. 60 ЦК України). Такими органами, відповідно до ст. 56 ЦК, є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі органи міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Безпосереднє ведення справ з опіки та піклування покладається на відповідні відділи у виконкомах районних (міських) рад: народної освіти - щодо осіб, які не досягли 18 років; охорони здоров'я - щодо осіб, визнаних судом недієздатними чи обмежено дієздатними; соціального забезпечення - щодо дієздатних осіб, які потребують піклування за станом здоров'я. [28, C.326-330]

Установи і громадяни, яким стане відомо про осіб, які залишилися без опікування чи піклування, зобов'язані негайно повідомити про це органи опіки і піклування за фактичним місцезнаходженням особи, яка потребує опікування. Такий обов'язок закон покладає на кожного, кому стане відомо про таких осіб (ст. 57 ЦК).

Опікуном та піклувальником може бути лише фізична особа з повною дієздатністю.

Призначення опікуна чи піклувальника відбувається лише за їх письмовою згодою і переважно серед тих осіб, які перебувають у сімейних, родинних стосунках з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника.

При призначенні опікуна та піклувальника для малолітнього береться до уваги бажання підопічного, хоча це не є обов'язковою умовою.

Якщо над дітьми, які виховуються в державних дитячих закладах, і над особами, які потребують опіки й піклування і влаштовані у відповідні лікувальні заклади або заклади органів соціального забезпечення, опікуни й піклувальники не призначені, виконання обов'язків опікунів і піклувальників покладається на ці заклади.

Звільнення опікунів та піклувальників може здійснюватися:

1) за рішенням органу опіки та піклування;

2) за заявою опікуна або піклувальника;

3) за заявою особи, над якою встановлено піклування;

4) судом за заявою органу опіки та піклування.

Припинення опіки відбувається у разі:

1) передачі малолітнього батькам або усиновлювачам;

2) досягнення підопічним 14 років (особа, яка здійснювала обов'язки опікуна, стає піклувальником без спеціального рішення щодо цього);

3) поновлення дієздатності особи, яка була визнана недієздатною.

Піклування припиняється у разі:

1) досягнення особою повноліття;

2) реєстрації шлюбу з неповнолітнім;

3) емансипації неповнолітнього, поновлення дієздатності особи, дієздатність якої була обмежена.

Опіка й піклування припиняються також у разі смерті підопічного або оголошення його померлим.

Різновидом піклування є патронаж. Він встановлюється над дієздатною особою за її згодою та ініціативою.

Дієздатна фізична особа, яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки, має право обрати собі помічника. Піклувальник (помічник) у такому випадку реєструється органом опіки та піклування, про що видається відповідний документ, зразок якого встановлює Міністерство юстиції України. Помічником може бути дієздатна особа.

Помічник має право на одержання пенсії, аліментів, заробітної плати, поштових відправлень, що належать особі, яка потребує допомоги; на вчинення дрібних побутових правочинів, відповідно до наданих йому повноважень; представляти особу в органах державної влади, органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування та організаціях, діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення. Послуги помічника є оплатними, якщо інше не визначено домовленістю сторін.

Висновки

У даній курсовій роботі розглянуті найбільш важливі аспекти цивільно-правового становища громадян, як суб'єктів цивільних правовідносин, а так само особливості, що відрізняють їх статус від статусу юридичних осіб.

Звичайно, дуже складно охопити обсягом курсової роботи всі аспекти даної теми. Тому були відзначені тільки основні моменти, що характеризують і класифікують громадян як суб'єктів цивільних правовідносин.

У порівнянні зі старим законодавством нашої країни в сучасному українському законодавстві значно обмежені повноваження держави по відношенню до фізичної особи. Отже, є підстави припускати, що в процесі вирішення спірних питань держави і фізичної особи стали більшою мірою однакові. Звичайно, фізичні особи як суб'єкт цивільного права і цивільних правовідносин, взагалі став більш незалежним, отримав більше можливості реалізовувати свої здібності. Однак не всі проблеми вирішені. В українському законодавстві потрібна велика робота з усунення суперечностей у різних нормативно-правових актах.

Це часто стає причиною плутанини в суді, що вже суперечить верховенству принципу захисту прав і свобод фізичних осіб. З боку держави потрібно також величезна робота з налагодження механізмів приведення у виконання існуючих законів. Існує ще багато проблем в українському законодавстві, яких немає сенсу перераховувати і які треба вирішувати, що відбулося до кінця XX ст. різка зміна соціально-економічного ладу в Україні, відмова від колишньої ідеології, негативні міграційні та демографічні процеси спричинили за собою істотні зміни в положенні особистості в суспільстві. З одного боку, особистість стала більш вільною, менш залежною від держави, а з іншого боку, вона багато в чому втратила свою значимість як соціальна одиниця. Масштаби багатьох поширених сьогодні соціальних явищ (таких як зростання дитячої бездоглядності, збільшення числа осіб, які страждають психічними розладами) створюють загрозу національній безпеці.

Опіка (піклування) була і залишається найбільш поширеною правовою формою влаштування громадян. Так, в 2007 р. в Україні 44,8% дітей, які залишилися без піклування батьків, були передані під опіку (піклування). У цій формі закладено величезний позитивний потенціал, що дозволяє влаштувати долю потребує соціального турботі громадянина найкращим способом, з одного боку, найбільш наближеним до проживання в сім'ї, а з іншого боку - забезпечує контроль за дотриманням прав та інтересів громадянина.

Водночас, дослідження показують, що цей потенціал опіки та піклування використовується недостатньо. На практиці склалося і закріпилося переконання в тому, що опікунами чи піклувальниками можуть бути, як правило, тільки родичі підопічного, що опіка і піклування встановлюються на тривалий термін і що процедура встановлення опіки вкрай складна і тривала. Такого роду помилки властиві не тільки потенційним опікунам та піклувальникам, а й працівникам органів опіки та піклування.

Тим часом зміни, що відбулися в цивільному законодавстві та у правовій науці, зумовлюють потребу в реформуванні інституту опіки та піклування. Змінилося уявлення про місце сімейного права в системі російського права, почастішало застосування нетипових договорів, проявляється тенденція до розширення сфери участі держави у цивільних правовідносинах, активно розробляється теорія послуг. Ці обставини є важливими передумовами для обговорення можливості застосування цивільно-правових механізмів до відносин опіки та піклування.

Проблема людини, фізичної особи як суб'єкта права, її правосуб'єктності та прав людини в усі часи була важливою складовою розвитку людства, набуваючи характерних для різних епох філософських, релігійних або етичних елементів. Саме в цей час проблема прав людини знайшла відображення в багатьох міжнародно-правових документах.

Для вирішення складних завдань, що постали перед сучасною українською державою, необхідна складна і тривала робота, подолання стереотипів. Формування нової правової свідомості, без чого неможливо створити атмосферу поваги до людини, її прав та інтересів. Є очевидним той факт, що забезпечення гідного правового статусу фізичної особи в суспільстві, реалізація та захист прав людини стає необхідною умовою виживання суспільства в цілому та фактором забезпечення його стійкого розвитку.

Адже призначення права і полягає в упорядкованості природно-соціального життя людини як автономної особистості.

Досягти цієї мети можна лише у випадку, коли всі галузі права будуть спрямовані на захист фізичної особи як субґєкта права. Відчути себе субґєктом права індивід може тільки тоді, коли усвідомить своє, чітко визначене місце в житті цілісного соціального організму, яким є держава.

Правовий статус фізичної особи як субґєкта цивільного права характеризується не лише свободою і незалежністю, а ще й тим, що його свобода і незалежність є обмеженими. Адже, якщо особа претендує на те, щоб до неї ставилися як до субґєкта права, поважали її честь і гідність, то й сама вона мусить таким же чином ставитися до інших.

Список використаної літератури

1. Конституція України: чинне законодавство зі змінами та допов. Станом на 1 верес. 2014 р.: (офіц.текст). - К.:Паливода А.В., 2014. - 64 с.

2. Цивільни кодекс України:чинне законодавство зі змінами та допов. Станом на 30 верес. 2015 р.: (офіц.текст). - К.:Паливода А.В., 2015. - 380 с.

3. Житловий Кодекс України від 30.06.1983 // ВРУ. - 1983. - №5464-X

4. Цивльний процесуальний Кодекс Укриїни зі змінами та доповненнями станом на 021.09.2015 р., №1618-IV

5. Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 // ВРУ. - 2003. - №1382-IV

6. Законом України «Про судову експертизу» від 25 лютого 1994 // ВРУ. - 1994. - №4038-XII

7. Закон України «Про авторське право та суміжні права» зі змінами та доповненнями станом на 05.12.2012 р.

8. Постановою Верховної Ради України «Про засади державної політики України в галузі прав людини» від 17 червня 1999 року

9. Наказ Міністерства охорони здоров'я «Про порядок проведення судово-психіатричної експертизи» від 8 жовтня 2001 р. №397

10. Основи законодавства України про охорону здоров'я // Відомості Верховної Ради України, 1993. - №4. - Ст. 53.

11.В. І. Борисова (кер. авт. кол.), Л.М. Баранова, Т. І. Бєгова та ін.; за ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького - X.: Право. - 2011.-Т. 2. - 816 с.

12.В. І. Борисова (кер. авт. кол.), Л.М. Баранова, Т. І. Бєгова та ін.; за ред. В. І. Борисової, 1. В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. - X.: Право, 2012. - Т. 1. - 656 с.

13. Застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ: науково-практичний коментар. Практика Верховного Суду України з питань захисту права власності. - К.: Істина, 2014. - 344 с

14. Николаев А.Н., Дзера О.В. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України. Том 1. К.: Юрінком Інтер, 2010. - Т. І. - 1327 с.

15.О.В. Зайчук, Н.М. Оніщенко. Теорія Держави і права. Академічний курс. К.: Юрінком Інтер - с. 41

16. Ромовська З.В. Українське цивільне право. Право власності: підручник / Зорислава Ромовська. - К.: Правова єдність: [Алерта]: [Центр учбової літе - ратури], 2011. - 246 с.

17. Ромовська З.В. Сімейний кодекс України. Науково-практичний коментар / Зори - слава Ромовська. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Правова єдність: [Алерта]: [КНТ]: [Центр учбової літератури], 2009. - 432 с.

18. Стефанчук Р.О. Особисті немайнові права у цивільному праві: Поняття, зміст, система, особливості здійснення та захисту. - Хмельницький.: Видавництво Хмельницького університету управління та права, 2007. - 144 с.

19. Стратонов В.М. Науковий вісник Херсонського державного університету. Х.:Херсонський державний університет. - 2013 - с. 22

20. Скакун О.Ф. Теорія права і держави. Київ: Правова єдність, 2010. - 525 с.

21. Харитонов Є.О., Харитонова О.І., Старцев О.В. Цивільне право України: Підручник. - Вид. 3, перероб. і доп. - К.: Істина. - 2011. -808c.

22. Фурса С.Я. (ред.) Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. Том 1. К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2010. - Т.1. - 368 с.

23.Ю.О. Заіки, I.A. Бірюкова. Цивільне право України. Заглаьна частина - К.: Алерта, 2014. - c. 510

24. Заіка Ю.О. Цивільне право України. Навчальнйи посібника.К.:Істина. - 2015

25. Цивільне право України. Загальна частина: підручник / за ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової, Р.А. Майданика. - 3-те вид., перероб. і допов. - К.: Юрінком Інтер, 2010. - 976

Размещено на Allbest.ru