Предмет і межі доказування у кримінальному провадженні

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ «УКРАЇНА»

Кафедри теорії та історії держави і права

Курсова робота

з дисципліни: Кримінальний процес

на тему: “Предмет і межі доказування у кримінальному провадженні”

Виконав: студента 3 курсу,

групи ПЗ-31

Дуженка Д. Ю.

Перевірила: кандидат педадогічних наук

Таран О.В.

Київ 2015

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ КРИМІНАЛЬНО - ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ДОКАЗУВАННЯ

1.1 Проблема визначення поняття доказування в кримінальному процесі

1.2 Поняття, суть, елементи кримінально - процесуального доказування

1.3. Зміст кримінально - процесуального доказування

1.4 Кримінально - процесуальне значення доказування

1.5 Поняття і класифікація учасників доказування

РОЗДІЛ ІІ. ПОНЯТТЯ, СУТЬ ПРЕДМЕТА ТА МЕЖ ДОКАЗУВАННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

2.1 Визначення поняття предмету кримінально - процесуального доказування

2.2 Складові предмету доказування

2.3 Особливості предмета доказування в кримінальному процесі

2.4 Особливості предмета доказуванняу справах про злочин неповнолітніх

2.5 Поняття меж доказування і їх співвідношення з предметом доказування

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

В теорії і практиці кримінального процесу тема доказування є однією із найважливіших. Це пояснюється тим, що під час кримінального судочинства розглядаються справи, які вирішують долю людини. І від того, на скільки точно, повно буде досліджено всі матеріали справи, від того, чи буде додержано вимог закону, залежатиме правильність рішення суду. Це має дуже важливе значення, оскільки основним завданням кримінального судочинства є дотримання всіх вимог закону для того, щоб кожен, хто скоїв злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинуватий не був покараним.

На всіх стадіях розвитку юриспруденції доказам та доказуванню приділялася значна роль. Дана проблема досліджувалася минулими і сучасними вітчизняними та зарубіжними процесуалістами. Однак сучасний кримінально - процесуальний кодекс України має чималу кількість прогалин. Зокрема у ньому не міститься самого визначення поняття доказування, через що у науковців існують різні точки зору щодо цього. Немає визначення джерел доказів, що призвело до того, що в кримінально - процесуальній літературі немає взагалі згоди з приводу того, що вважати доказом, а що його джерелом і чи є взагалі різниця між цими двома поняттями. Крім того практика показує, що органи, які проводять досудове розслідування не завжди дотримуються вимог законності при виконанні своїх обов'язків. Все це зумовлює актуальність даної теми.

У зв'язку з цим, наукова розробка проблем теорії доказування була і залишається досить актуальною. Про це свідчить активна цілеспрямована робота по дослідженню як самої теорії в цілому, так і окремих її інститутів. Однак це не означає, що всі наявні проблеми повністю вже вирішені.

Проблеми доказування досліджувались багатьма вченими, оскільки доказування має місце на всіх стадіях кримінального судочинства, воно так чи інакше пов'язано з усіма його інститутами.

Метою курсової роботи є розробка проблем інституту доказування в кримінальному процесі України, розкриття на цій основі юридичної суті і змісту кримінально - процесуального доказування, формулювання визначень окремих найбільш важливих понять теорії доказів тощо.

Поставлена мета курсової роботи обумовила необхідність розв'язання наступних завдань дослідження:

1. визначити поняття кримінально - процесуальне доказування, розкрити його структуру і значення;

2. охарактеризувати предмет, межі і суб'єкти доказування у кримінальному процесі;

3. проаналізувати засоби кримінально - процесуального доказування і проблеми подальшого їх вдосконалення тощо.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у сфері кримінально - процесуального доказування як сфера визначення предмету та меж доказування.

Об'єктом даної курсової роботи є процес доказування на різних стадіях кримінального судочинства. Предметом роботи є сукупність елементів, що складають зміст процесу доказування, визначення значення кримінально - процесуального доказування, характеристика особливостей процесу доказування на різних стадіях кримінального процесу, сукупність фактів та обставин об'єктивної дійсності, з'ясування яких є метою і завданням кримінального судочинства, а також характеристика джерел доказів, закріплених в кримінально - процесуальному кодексі України.

Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої мети і завдань дослідження, його об'єкта та предмета. Методологічною основою дослідження є діалектико - матеріалістичний метод пізнання соціальних явищ та процесів. Під час дослідження використовувались: порівняльно - правий, соціологічний, метод системно - структурного аналізу, формально - юридичний метод тощо.

Дана курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

РОЗДІЛ І. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ КРИМІНАЛЬНО - ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ДОКАЗУВАННЯ

доказування кримінальний злочин неповнолітній

1.1 Проблема визначення поняття доказування в кримінальному процесі

На сьогодні не існує нормативно - закріпленого поняття «доказування», тому різні науковці трактують його по - різному. Зокрема, на думку Л.М. Лобойко, кримінально - процесуальне доказування - це здійснювана в правових і логічних формах частина кримінально - процесуальної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, що полягає у висуванні можливих версій щодо системи юридично значущих обставин кримінальної справи, у збиранні, перевірці та оцінці доказів за цими версіями, а також в обґрунтуванні на досудовому слідстві достовірного висновку про доведеність вини особи та його подальше обстоювання у судових стадіях процессу [7; с.115]

Л.Д. Удалова вважає, що доказування в кримінальному процесі - це здійснювана у встановленому законом порядку діяльність органів слідства, прокуратури, суду, особи, що проводить дізнання за участю інших суб'єктів процесу із збирання, перевірки та оцінки доказів та їх процесуальних джерел, а також формулювання на цій основі певних тез і наведення аргументів для їх обґрунтування. [11; с.105-106]

Є.Г. Коваленко визначає процес доказування як формування, перевірка та оцінка доказів та їх процесуальних джерел, обґрунтування висновків з метою встановлення об'єктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного і справедливого рішення.[6; с.114]

Як бачимо, зазначені вище науковці включають в процес доказування збирання, перевірку та оцінку доказів, що проводиться органами дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду.

На думку М. Костіна, поняття доказування можна визначити таким чином: це -- діяльність у порушеній кримінальній справі судді, прокурора, слідчого, дізнавача, інших уповноважених кримінально - процесуальним законом суб'єктів, основу якої складають логічно - аналітичні операції з перевірки й оцінки сформованих доказів, з метою встановлення підстав для кримінальної відповідальності і застосування покарання, захисту невинних осіб від необґрунтованого засудження, шляхом використання доказів для обґрунтування і мотивування відповідних процесуальних рішень. Науковець вважає, що збирання і практичні дії по перевірці доказів передують доказуванню, а їх результат слугує основою доказування. [14; с.36] М. Костін виключає з поняття доказування збирання доказів і їх перевірку.

Під доказуванням слід розуміти діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду по збиранню, перевірці та оцінці зібраних доказів та їх джерел та формування на їх основі відповідного висновку.

Діяльність із доказування вини особи здійснюється на виконанні обов'язку. Досить велика група науковців під обов'язком доказування вбачає обов'язок органу дізнання, слідчого, прокурора і суду повно, всебічно і об'єктивно встановити шляхом збору, перевірки і оцінки доказів усі обставини, необхідні для правильного вирішення справи, в тому числі встановлення яких забезпечує законні інтереси обвинуваченого, потерпілого, інших учасників процесу. Однак є й інший погляд на обов'язок доказування, який полягає в обов'язку доведення винності особи у скоєнні злочину. У той же час існує у теорії кримінального процесу і думка, що обов'язок доказування може переходити на обвинуваченого, підсудного та захисника. [12; с.90]

Вважається, що обов'язок доказування має покладатися саме на сторону обвинувачення і ні в якому разі не на обвинуваченого чи підсудного.

За своєю гносеологічною сутністю, кримінально - процесуальне доказування є різновидом пізнання людиною дійсності. Тому в ньому застосовуються, з урахуванням специфіки, всі закони і категорії сучасної гносеології.

Водночас кримінально - процесуальне доказування не є науковим в тому розумінні, що воно:

1) не ставить за мету пізнання закономірностей розвитку природи і суспільства (пізнавальну діяльність спрямовану на з'ясування обставин конкретного діяння);

2) не може тривати нескінченно; воно обмежене процесуальними строками;

3) здійснюється спеціальними суб'єктами за допомогою специфічних засобів, у визначеній кримінально - процесуальним законом формі.

Однак, кримінально - процесуальне доказування має багато спільного з науковим пізнанням, передусім з історичним, бо досліджуються події минулого. [7; с.116]

Ряд вчених розглядають доказування як збір, перевірку і оцінку доказів з метою встановлення істини [26; с.58]. Інші вважають, що доказування - це діяльність органів судочинства щодо обґрунтування обставин справи за допомогою доказів, яка проводиться за правилами логіки [15; с.33]. Є думки, що доказування - це законодавче врегульований процес збирання, дослідження та оцінки необхідної для вирішення справи інформації, який здійснюється уповноваженими особами у формі практичної та розумової діяльності [24; с.44].

Можна стверджувати, що в теорії кримінального процесу існує певна невизначеність у розумінні поняття доказування та його змісту, хоч усі розуміють, що правильне визначення доказування може допомогти усунути протиріччя, які існують у самій теорії доказів, які виникають у процесі доказування на різних стадіях кримінального процесу.

1.2 Поняття, суть, елементи кримінально - процесуального доказування

Над проблемою визначення поняття, змісту доказування працює, протягом тривалого часу, значна кількість вчених. Відповідно, в юридичній літературі розроблені різні підходи до вирішення цієї проблеми.

А. Белкін вважає, що доказування - це процес встановлення істини у судочинстві її пізнання, обґрунтування уявлень про її зміст [8; с.1]. Ще більш узагальнено визначає доказування С. Курильов - як сукупність відповідних процесуальних дій [12; с.116].

Проте, І. Фойницький писав, що доказування має той самий зміст, що у логіці термін доказ [18; с.28]. С. Шейфер вважає, що таке трактування визначало лише мислимий аспект кримінально - процесуального пізнання, залишаючи поза своїми межами практичну діяльність зі збирання і перевірки доказового матеріалу [30; с.28]. Д. Тальберг переконаний, що вчення про докази становить найбільш суттєву і важливу частину кримінального судочинства, оскільки всі судові дії у кожному окремому випадку спрямовані на збирання, встановлення і оцінку доказів для досягнення істини з питань про факт злочину і винність особи [31; с.16]. Таке поняття виводить доказування за рамки формально - логічного обґрунтування.

В. Джатієв ототожнює доказ і доказування, вважаючи його обґрунтуванням висновків [14; с.47], проте, не можна вважати кримінально - процесуальне доказування доказом та урівнювати доказ з обґрунтуванням, адже доказом у його точному значенні займається лише суд при складанні вироку.

Крім того, деякі вчені налаштовані об'єднувати в єдине ціле протилежні точки зору. Одні з них вважають обґрунтування висновків самостійним, завершальним елементом процесу доказування поряд із збиранням, перевіркою і оцінкою доказів [4; с.115]. Інші розглядають обґрунтування як інше значення поняття доказування [13; с.13]. Г. Горський, Л. Кокорєв та П. Елькінд вважають, що про обґрунтування можна говорити і як про окремий елемент доказування, і як про інший аспект поняття доказування, і як про особливий рівень доказування [25; с.198]. Такий підхід - досить широкий, але, напевно, найближче розкрили поняття ті процесуалісти, на думку яких обґрунтування висновків як необхідний елемент логічної діяльності включається у структуру оцінки доказів [10; с.208].

Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є розумовою діяльністю, що протікає відповідно до законів логіки, у визначених логічних формах.

Як елементи процесу доказування, слід розглядати збирання, дослідження перевірку, закріплення та оцінку як доказів, так і їх джерел.

Розглянемо докладніше елементи доказування. Виявлення доказів - це діяльність безпосередніх учасників (суб'єктів) доказування, а також інших уповноважених на те осіб, наділених в силу кримінально - процесуального закону правом представляти органу дізнання, слідчому, прокурору, судді (суду) виявлену доказову інформацію (фактичні дані) для прийняття того чи іншого кримінально - процесуального рішення.

Наприклад, працівник ДАІ, перевіряючи документи водія на право перевезення вантажу, виявив підробку або фальшиві документи, затримав автомобіль з вантажем і разом з рапортом передав матеріали начальнику органу дізнання для подальшого реагування, тощо.

Збирання доказів полягає у їх виявленні особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і судом, а також у поданні доказів учасниками процесу, підприємствами, установами, організаціями і громадянами (ч. 1 ст. 66 КПКУ). Збирання доказів проводиться, головним чином, на стадії досудового слідства, однак суд, з власної ініціативи або за клопотанням учасників процессу, може доповнити матеріали досудового слідства.

Закріплення доказів, виявлених особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором та судом проводиться лише тими способами і в тих формах, що встановлені КПКУ. Правильне закріплення доказів і суворе додержання норм, встановлених КПКУ, забезпечують як зберігання доказів, так і можливість їх перевірки і відповідної оцінки.

Наступними елементами доказування є дослідження і перевірка доказів, тобто всі зібрані по справі докази повинна об'єктивно дослідити і перевірити особа, яка провадить дізнання - слідчий, прокурор і суд. Ці обидва елементи доказування тісно між собою взаємопов'язані, оскільки неможливо перевірити докази без їх попереднього дослідження. Дослідження і перевірка доказів проводиться шляхом їх аналізу, зіставлення з іншими доказами, а також шляхом проведення додаткових слідчих чи судових дій з метою пошуку нових доказів, підтвердження або, навпаки, спростування доказів, вже зібраних по справі. Крім того, перевірка доказів проводиться з метою з'ясування питання про їх достовірність.

Найважливішим елементом процесу доказування є оцінка доказів. Оцінити докази означає визначити їх силу, переконливість, придатність. Отже, оцінка доказів - це розумова діяльність, що здійснюється в логічних формах зі встановлення достовірності чи недостовірності доказів, зібраних по справі, і визначення їх значення для вирішення даної справи. Оцінка доказів як один з етапів доказування відбувається на всіх стадіях кримінального процесу. Оцінка доказів регламентується ст. 67 КПКУ, в якій зазначено, що суд, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на все-бічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Оцінивши всі наявні в справі засоби доказування і всі встановлені ними фактичні дані, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд доходять певних висновків по справі. Висновки ці можуть бути різними за своїм характером і змістом, достовірними і недостовірними.

Достовірність - це більш-менш обґрунтоване припущення про винність обвинуваченого, а недостовірний висновок - це категоричне твердження про невинність, що випливає з усіх наявних у справі доказів. Недостовірність має місце там, де правильність висновку викликає обґрунтованість, такий, що випливає з обставин справи, сумнів, а можливе й інше вирішення справи. Тому виносити вирок при недостовірних висновках про винність підсудного неприпустимо. Достовірним є такий висновок, щодо правильності якого не виникає сумнівів, він є єдино можливим у даній справі й виключає будь - яке інше її вирішення, тобто відповідає об'єктивній істині.

Під доказуванням в кримінальному процесі слід розуміти діяльність особи, яка провадить дізнання, дізнавача, слідчого, прокурора, судді (суду) по виявленню та збиранню доказів (сукупність їх елементів) та їх процесуальні джерела і на їх основі отримання обґрунтованих висновків по кримінальній справі.

Отже, отримання кінцевих висновків по суті справи і оцінка їх як достовірних і недостовірних є кінцевим моментом доказування у кожній окремій справі.

1.3 Зміст кримінально-процесуального доказування

Розглядаючи зміст кримінально - процесуального доказування більшість авторів виділяють два його види: доказування як дослідження фактичних обставин справи, і доказування як логічне і процесуальне доведення визначеної тези, ствердження висновків по справі.

Кримінально - процесуальне доказування як дослідження - це поєднання практичних дій і мислення учасників кримінально - процесуальної діяльності. Його елементами є збирання, перевірка та оцінка доказів і їх джерел. На практиці ці елементи взаємопов'язані, тісно та нерозривно переплітаються. Їх виділяють з єдиного процесу доказування в наукових, педагогічних, нормотворчих та практичних цілях.

Щодо другого виду доказування в кримінальному процесі, то його найважливішими елементами є формулювання певної тези та наведення аргументів для його обґрунтування.[6; с.115-116]

Кримінально - процесуальне доказування відрізняється від логічного доказування: воно не зводиться тільки до логічних операцій, а складається, в основному, із практичної діяльності щодо встановлення обставин вчиненого злочину. Особливістю встановлення істини у кримінальній справі є те, що злочин для суб'єкта доказування - подія минулого, і тому доказування являє собою відновлення обставин його вчинення за інформацією, що залишилась у свідомості людей та на матеріальних об'єктах.[11; с.107]

Отже доказування в кримінальному процесі полягає у збиранні доказів, їх закріпленні, перевірці, відповідній оцінці та отриманні обґрунтованих висновків по цій справі.

Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є діяльністю розумовою, що протікає відповідно до законів логіки, у визначених логічних формах. Але разом з тим це є і практична діяльність, що суворо регламентується процесуальним законом.

Кримінально - процесуальне доказування регулюється нормами КПК, які в своїй сукупності називаються доказовим правом.

До цих норм належать:

· норми глави 5 КПК «Докази», що регулюють загальні положення доказування: поняття доказів (ст. 65 КПК); предмет доказування (ст. 64 КПК); способи збирання доказів; процесуальні джерела доказів;

· норми - принципи кримінального процесу - вільна оцінка доказів (ст. 67 КПК); всебічність, повнота і об'єктивність дослідження обставин справи (ст. 22 КПК); презумпція невинуватості;

· норми, якими врегульовані права та обов'язки учасників кримінального процесу в частині доказування, наприклад, право обвинуваченого, потерпілого та інших заінтересованих учасників процесу подавати докази (ст. 43, 49 КПК); обов'язок органу дізнання виконати доручення слідчого про провадження слідчих та оперативно - розшукових дій (ст. 114 КПК);

· норми, які регламентують провадження слідчих і судових дій та інших процесуальних дій зі збирання та перевірки доказів;

· норми, що встановлюють підстави та порядок прийняття та обґрунтування процесуальних рішень (наприклад, ст. 131 КПК: «коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого»).

Отже, можна виділити два види кримінально - процесуального доказування. По - перше, доказування можна розглядати як власне дослідження обставин справи. По - друге, доказування, як логічний процес. В цьому розумінні кримінально - процесуальне доказування наближається до доказування в логіці. Однак в цілому ототожнювати їх не можна, адже кримінально - процесуальне доказування - це, крім логічних операцій, ще й збирання фактичних даних.

1.4 Кримінально-процесуальне значення доказування

Доказування має кримінально - правове та кримінально - процесуальне значення.

Кримінально - правове значення полягає в тому, що тільки завдяки доказуванню можна встановити, чи мав місце злочин і якою є його кваліфікація; доказування забезпечує реалізацію такої кримінально - правової категорії як кримінальна відповідальність.

Кримінально - процесуальне значення доказування:

· правильне його здійснення дає змогу забезпечити реалізацію прав і законних інтересів всіх учасників кримінального процесу;

· всі питання, які виникають під час провадження у кримінальній справі, можна вирішити лише на підставі достовірно встановлених у ході доказування обставин;

· участь заінтересованих суб'єктів у доказуванні є гарантією реалізації принципів кримінального процесу;

· докази є підставою для прийняття всіх процесуальних рішень у кримінальній справі. [7; с.123]

Кримінально - процесуальний кодекс встановив обставини, які підлягають доказуванню в кримінальному процесі. Значна увага приділена елементам доказування, щодо яких також не існує єдиної точки зору. Окремі науковці виділяють різну кількість зазначених елементів. Слід зазначити, що жоден з них не заперечує наявність трьох основних елементів, а саме: збирання, перевірка й оцінка доказів. Значення кримінально - процесуального доказування, не можливо перебільшити. Адже, говорячи про процес доказування у кримінальній справі, говориться, насамперед, про те, що вирішується доля людини, і від того, наскільки правильно буде зібрано і оцінено весь доказовий матеріал, залежить правильність, законність вирішення справи та призначення відповідної міри покарання.

1.5 Поняття і класифікація учасників доказування

У юридичній літературі склалися різні погляди стосовно поняття суб'єктів доказування та осіб, які виступають в якості суб'єктів кримінально - процесуальної діяльності. Так, М. С. Строгович відносить до суб'єктів кримінально- процесуальної діяльності тільки тих учасників процесу, які виконують будь - яку процесуальну функцію (обвинувачення, захист чи вирішеній справи). Такими суб'єктами є: суд, прокурор, орган дізнання, обвинувачений, захисник, потерпілий. Інші особи, які беруть участь у справі, є учасниками процесу, але не його суб'єктами.

Іншої думки щодо цього питання - Н. Н. Полянський, який дійшов висновку, що, оскільки всі особи, які беруть участь у справі (в тому числі свідки, експерти та інші), вступають у певні взаємовідносини, всі вони є учасниками процесу, його суб'єктами .

У своїй роботі, яка присвячена проблемі, що розглядається, Р. Д. Рахунов також вважає, що всі особи, які беруть участь у кримінальному процесі, є суб'єктами процесу, хоча не всі вони здійснюють процесуальні функції. На його думку, немає підстав розрізняти суб'єктів та учасників процесуальної діяльності [17; с.132].

Такої самої думки додержується П. С. Елькінд, однак вона вважає, що всі особи, які беруть участь у справі (суб'єкти процесу), виконують ту чи іншу функцію; в тому числі певні функції (побічні та допоміжні) виконують такі учасники процесу, як свідки, експерти, перекладачі, поняті та ін..

С. А. Альперт дотримується протилежної думки та вважає, що поняття «суб'єкт кримінально - процесуальної діяльності» повинно стосуватися всіх органів та осіб, які наділені правами та несуть встановлені законом обов'язки у зв'язку з виконанням по даній справі. Поняття ж «учасники процесу» повинно визначатися з урахуванням чинного закону і не може довільно розширюватися, не можна заміняти правове поняття «учасник процесу» поняттям змістовним, етимологічним (беруть участь у справі). Ц. М. Каз вважає, що поняття «суб'єкт процесу» потрібно розглядати як більш вузьке, ніж поняття «особи, які беруть участь у справі». Розкриваючи особливості трьох груп учасників процесу, що виконують процесуальні функції в доказуванні, вона відзначає, що кожен з них діє цілеспрямовано згідно з завданнями, які стоять перед ним, чи своїми інтересами в процесі; бере участь в обговоренні чи вирішенні питань, які складають суть справи; володіє широкими процесуальними правами, в тому числі правом (чи обов'язком) доказування [14; с.65].

В. Д. Адаменко відзначає, що особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя та суд є спеціальними органами, які створені для здійснення процесу доказування, а не для взяття участі у ньому, і тому їх не можна назвати учасниками процесу.

Поділяючи точку зору тих авторів, які вважають, що коло учасників процесу не обмежено переліком, який міститься у кримінально - процесуальному законодавстві, В. П. Бож'єв вважає, що поняття «учасник кримінального процесу» та «суб'єкт кримінально - процесуальних відносин» збігаються. Не можна розділяти учасників кримінального процесу та учасників кримінально - процесуальної діяльності, як не можна провести межу між учасниками кримінально - процесуальної діяльності (дії) та кримінально - процесуальних відносин, враховуючи, що дії являють собою зміст відносин.

У кримінально - процесуальній літературі є й інші погляди на поняття учасників (суб'єктів) доказування, які не завжди збігаються з кримінально - процесуальним законом.

У главі З КПК України лише визначено учасників процесу, які мають зацікавленість у провадженні справи, законодавець їх коло не обмежує. До учасників (суб'єктів) кримінального судочинства необхідно зараховувати всіх осіб, діяльність яких і правовідносини між якими становлять суть провадження у кримінальній справі. У широкому розумінні учасниками процесу є всі особи, які беруть участь у справі, мають процесуальні права і несуть визначені обов'язки. В главі З КПК України «Учасники процесу, їх права і обов'язки» названо тільки тих учасників процесу, що, як правило, мають власну зацікавленість у ході справи. Ні закон, ні правова теорія не обмежують коло учасників процесу тільки тими, що зазначені в цій главі.

При аналізі кола органів і осіб, які беруть участь у кримінально - процесуальній діяльності, в теорії використовують терміни «суб'єкти кримінального процесу», «суб'єкти кримінально - процесуальної діяльності», «учасники кримінального процесу», при чому в ці терміни вкладається різний або однаковий зміст. На погляд автора, поняття «суб'єкти» й «учасники» кримінального процесу (кримінально - процесуальної діяльності), за чинним законодавством, є ідентичними за своїм змістом, але слід послуговуватися терміном «учасники кримінального процесу», оскільки кримінально - процесуальний кодекс називає суб'єктів кримінально - процесуальної діяльності як учасників процесу, наділяючи їх тими чи іншими правами та обов'язками. Крім того, більшість науковців у процесуальній літературі також називає їх «учасниками кримінально - процесуального права».

Із наведених науковцями понять учасників кримінального процесу найвдаліше, на думку автора, таке: учасники кримінального процесу - це всі державні органи, службові та приватні особи, які ведуть кримінальний процес або залучаються до нього, вступають між собою в процесуальні правовідносини, набуваючи процесуальних прав і виконуючи процесуальні обов'язки. Для визнання особи суб'єктом кримінально - процесуальної діяльності необхідно, щоб однією із сторін правовідносин були орган влади або службова особа, яка веде процес [19; с.163]

Однак, на погляд автора, учасниками кримінального процесу є посадові особи, які вступають в кримінально - процесуальні правовідносини в зв'язку з вирішенням питань про порушення кримінальної справи, при провадженні дізнання, досудового слідства і в судових стадіях на основі норм кримінально - процесуального законодавства. Іншими словами, стосовно процесу доказування учасників (суб'єктів) доказування можна визначити як службових осіб і органи, на які, в силу їх службових обов'язків, покладено виявлення, збирання, дослідження, перевірку, фіксацію (закріплення), і оцінку доказів, а також на основі норм кримінально - процесуального закону прав та обов'язків інших суб'єктів кримінального процесу, право на участь у процесі доказування для відстоювання своїх власних чи інших, представницьких інтересів.

М. М. Михеєнко правильно зауважував, що учасники кримінально - процесуальної діяльності розрізняються за своїм процесуальним становищем, роллю в процесі, виконують різні кримінально - процесуальні функції і завдання, переслідують різну мету, вступають між собою у різні правовідносини. Це створює передумови для їх класифікації з науковою, педагогічною і правотворчою метою [20; с. 79].

В юридичній літературі існують різні погляди щодо класифікації учасників кримінального процесу, але найбільш переконлива, на думку автора, така:

· Органи та посадові особи, які безпосередньо здійснюють кримінально - процесуальне провадження: орган дізнання (особа, яка провадить дізнання), слідчий, начальник слідчого відділу (відділення, управління, головного управління), прокурор, суд (суддя). Спільним для них є охорона державних інтересів та виконання функцій, спрямованих на досягнення завдань кримінального процесу. Вони наділені владно - розпорядчими повноваженнями та повинні бути незаінтересовані в результатах справи;

· Особи, які мають та обстоюють власні інтереси: підозрюваний, обвинувачений, підсудний, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач;

· Особи, які захищають та представляють інтереси інших осіб: захисник, представник потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача, законний представник неповнолітнього;

· Особи, які сприяють кримінальному судочинству і здійсненню правосуддя: свідок, поняті, перекладач, спеціаліст, експерт, секретар судового засідання та ін. Ці учасники кримінального процесу сприяють кримінальному судочинству за допомогою виконання завдань, покладених на них законом;

Учасники процесу характеризуються тим, що вони:

· беруть участь у справі на підставах і в порядку, передбачених кримінально - процесуальним законом за умови, що немає обставин, за яких закон виключає можливість їх участі у справі;

· мають визначені права та обов'язки (закон визначає порядок їх реалізації);

· діють у кримінальному судочинстві відповідно до своїх прав та обов'язків у встановленому порядку;

· вступають у процесуальні правовідносини;

· несуть відповідальність за невиконання своїх обов'язків або порушення прав інших учасників [28, С .455].

Учасники процесу наділяються широкими процесуальними правами і несуть відповідні обов'язки. Та або інша особа може стати учасником процесу за наявності до цього фактичних і юридичних підстав. Згідно з п. 8 ст. 32 УПК України до учасників процесу відносяться обвинувачений, підозрюваний, захисник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники. Окрім того, у кримінальному процесі беруть участь ще деякі особи, яких можна було б віднести до учасників процесу, таких як особа, що не досягла віку кримінальної відповідальності, відносно якої ведеться кримінальне судочинство; особи, щодо яких ведеться провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру.

Характеризуючи учасників кримінального судочинства, слід відзначати, що вони допускаються або притягуються до участі в справі особливим актом державного органу (посадової особи).

РОЗДІЛ ІІ. ПОНЯТТЯ, СУТЬ ПРЕДМЕТА ТА МЕЖ ДОКАЗУВАННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

2.1 Визначення поняття предмету кримінально - процесуального доказування

Питання щодо поняття предмета доказування є також неоднозначним, існують різні погляди науковців як вітчизняних так і зарубіжних.

Наприклад, Г. М. Міньковський, В. Г. Танасевич та О. О. Ейсман зазначають: «Предмет доказування - це система обставин, які виражають якості і зв'язки досліджуваного об'єкта чи події, істотні для правильного вирішення кримінальної справи і реалізації в кожному конкретному випадку завдань судочинства» [27; с. 139]. А. С. Кобліков вважає це визначення не зовсім вдалим, оскільки воно не розкриває суті поняття. Предмет доказування, на його думку, - це сукупність істотних для справи обставин, що повинні бути встановлені в процесі доказування по кримінальній справі в інтересах її правильного вирішення [16; с. 48]. В. О. Банін зазначає, що «законодавча схема предмета доказування - це інформаційна система, що складається з набору значень нормативного порядку, яка керує діяльністю посадових осіб, що ведуть процес по конкретній справі та учасників процесу з виявлення і встановлення у злочинних подіях обставин, потрібних для вирішення завдань кримінального судочинства» [7; с. 29]. Останнє визначення є складним і, так би мовити, не кримінально - процесуальним, воно сформульоване швидше з позицій теорії інформації. Крім того, навряд чи правильно говорити у визначенні предмета доказування тільки про «злочинні події», оскільки не тільки вони є предметом дослідження в кримінальному процесі [19; с. 98].

В. О. Попелюшко під предметом кримінально - процесуального доказування розуміє систему (сукупність фактів і обставин об'єктивної дійсності), які мають матеріально - правове (кримінальне та цивільно - правове) і процесуальні (кримінальне та цивільно - процесуальне) значення і є необхідними і достатніми фактичними підставами для вирішення кримінальних справ остаточно і по суті [7; с. 19 ].

Для обґрунтування цього погляду Ю. В. Манаєв, по - перше, посилається на ч. 2 ст. 214 КПКУ, де сказано, що коли при розслідуванні справ, при закритті їх слідчим були встановлені факти, які вимагають застосування заходів громадської або дисциплінарного впливу чи адміністративного стягнення щодо особи, яка притягалась як обвинувачений або щодо інших осіб, слідчий, закриваючи кримінальну справу, доводить ці факти до відома відповідних організацій і органів для прийняття до цих осіб відповідних заходів впливу. По - друге, вважає він, оскільки диспозиції норм кримінального права містять у своїй основі норми інших галузей права, застосування останніх має важливе значення для винесення законного і обґрунтованого рішення.

Коментуючи цей погляд (посилання на ч. 2 ст. 214 КПКУ), В. О. Попелюшко його теж не повністю підтримує, оскільки її цій нормі прямо вказано, що повідомлення про факти доводяться «до відома громадської організації, трудового колективу, адміністрації підприємства ... для вжиття відповідних заходів впливу, або надсилає матеріали справи до суду для застосування заходів адміністративного стягнення». Таким чином, норми матеріального права на основі встановлених слідчим фактів застосовує не він сам, а вказані в статті органи і організації. Таке правозастосування знаходиться за межами кримінального судочинства і не дає достатніх підстав для твердження про застосування даних норм у кримінальному процесі .

В. Нор під предметом доказування в кримінальній справі розуміє систему фактів (обставин), які виражають властивості та зв'язки досліджуваної події і підлягають обов'язковому встановленню в кожній кримінальній справі для правильного її вирішення.

А. Белкін, В. Тертишнік та С. Слинько фактично розглядають предмет доказування звужено - як сукупність обставин, які необхідно встановити по кримінальній справі.

На основі вище викладених позицій, пропонуємо розуміти під предметом доказування наступне - це будь - які фактичні дані, з допомогою яких особа, яка провадить дізнання, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) встановлюють: подію злочину; винність і невинність обвинуваченого у вчиненні злочину; мотиви злочину; обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину; обставини, які пом'якшують та обтяжують покарання; обставини, що характеризують особу обвинуваченого; характер і розмір шкоди, завданої злочином; розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння; причини і умови, які сприяли вчиненню злочину та інші обставини (докази), які мають значення для правильного вирішення кримінальної справи.

2.2 Складові предмету доказування

При провадженні дізнання, досудового слідства і розгляді справи в суді доказуванню підлягають:

1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;

3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;

4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння;

5) причини і умови, які сприяли вчиненню злочину (ст. 64 КПК України);

Не потребують доказування обставини, що є загально відомими та щодо яких є офіційні відомості.

У 1993 р. М. М. Михеєнко відмічав, що в чинному КПКУ (ст. 64) обставини, що охоплюються предметом доказування, сформульовані в однобічному, обвинувальному плані і до того ж неповно. Він, на нашу думку, правильно пропонував доповнити до обставин, що підлягають доказуванню при досудовому розслідуванні і розгляді кримінальної справи в суді, вирішення питань про:

1) наявність чи відсутність передбачених кримінальним законом дії чи бездіяльності, часу, місця, способу та обстановки їх вчинення;

2) вид, розмір і тяжкість шкоди, яку було чи могло бути заподіяно безпосередньо злочином;

3) винність чи невинність підозрюваного, обвинуваченого, підсудного у вчиненні злочину, мотив і мету вчинення злочину;

4) обставини, які обтяжують, пом'якшують чи виключають кримінальну відповідальність, а також виключають чи зупиняють провадження в кримінальній справі;

5) обставини, які характеризують особу підозрюваного, обвинуваченого, підсудного (демографічні дані, соціально - побутова і виробнича характеристика, психологічні якості, стан здоров'я; безпосередні причини злочину та умови, які сприяли його вчиненню (несприятливі умови формування особистості підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, які призвели до виникнення у нього антигромадських поглядів, навичок, звичок; обставин життя, в яких він перебував перед вчиненням злочину, під впливом яких у нього виникла рішучість вчинити злочин; конкретні недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян, які полегшили вчинення злочину і настання злочинної шкоди) [20; с.196].

На жаль, не всі вказані пропозиції М. М. Михеєнка законодавець закріпив у нормі закону.

Питання про предмет доказування - це питання про те, що підлягає доказуванню у кримінальному судочинстві, інакше кажучи, питання про сукупність явищ зовнішнього світу, пізнання яких необхідно для досягнення завдань кримінального судочинства.

Правильне визначення предмета доказування уявляється дуже важливим. Його навмисне розширення може спричинити невиправдане затягування в розслідуванні і розгляді кримінальної справи в суді, захаращення справи фактами й обставинами, які не мають істотного значення для її законного й обґрунтованого вирішення, а також відвернути увагу осіб, які здійснюють дізнання, досудове розслідування і судовий розгляд, від фактів і обставин, що мають дійсно істотне значення в справі. Недозволене обмеження предмета доказування обов'язково тягне за собою неповноту і навіть однобічність розслідування і розгляду справи в суді, її наступне повернення на додаткове розслідування або на новий судовий розгляд. Як свідчить практика, неповнота й однобічність досудового розслідування і судового розгляду - найбільш поширена підстава для скасування вироку при перевірці його законності й обґрунтованості в апеляційному або касаційному порядку.

Згідно зі ст. 368 КПК України однобічним або неповно проведеним визнається дізнання, досудове і судове слідство, інколи залишилися недослідженими такі обставини, з'ясування яких може мати істотне значення для правильного вирішення справи.

Дізнання, досудове чи судове слідство в усякому разі визначається однобічним і неповним:

1) коли не були допитані певні особи, не були витребувані і досліджені документи, речові та інші докази для підтвердження чи спростування обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи;

2) коли не були досліджені обставини, зазначені в ухвалі суду, який повернув справу на додаткове розслідування, на новий судовий розгляд, за винятком випадків, коли дослідити їх було неможливо;

3) коли необхідність дослідження тієї чи іншої обставини випливає з нових даних, встановлених при розгляді справи в апеляційному суді;

4) коли не були з'ясовані з достатньою повнотою дані про особу засудженого чи виправданого.

Перелік обставин, що визначають неповноту й однобічність дізнання, досудового і судового слідства зазначений у законі і розширеному тлумаченню не підлягає.

Отже, як розширення, так і обмеження предмета доказування по кримінальній справі суперечить основам принципу законності у кримінальному судочинстві.

Таким чином, доказуванню повинні підлягати тільки такі факти і зобов'язання, що мають дійсно істотне значення для правильного - законного й обґрунтованого - вирішення кримінальної справи [10; с. 70].

У кримінально - процесуальній літературі висловлене судження, що обґрунтовує неправомірність розмежування зазначених понять (фактів і обставин), оскільки обидва вони є образами визначених явищ дійсності [7; с.19].

Разом з тим, загальне не виключає й істотних розходжень. Факт дійсний, не вигадана подія, дійсне явище; те, що сталося, відбулося насправді; обставин, явище, подія, факт і т. ін., що пов'язані з чим - небудь, супроводять або викликають що - небудь, впливають на щось.

З огляду на це, низка авторів справедливо відзначає необхідність розглядати предмет доказування як єдність фактів і обставин [22; с.51]. Підтвердженням тому є чинне законодавство. Зокрема, ст. 64 КПК України прямо зазначено, що при провадженні дізнання, досудового слідства і розгляді справи в суді особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор та суддя (суд) повинні доказувати не тільки подію злочину, а й обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання.

Аналіз цих обставин, по суті, дозволяє дійти висновку, що законодавець має тут на увазі і факти (наприклад, які мали місце у минулому часі і місце вчинення злочину та ін.).

Те саме відноситься і до багатьох інших положень чинного законодавства. Статті 4, 22 КПК України зобов'язують особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, суд, суддю і слідчого суддю в межах своєї компетенції всебічно, повно і об'єктивно з'ясувати всі обставини, що підлягають доказуванню у справі, дати їм правильну правову оцінку і забезпечити правильне вирішення справи. Згідно зі ст. 296 КПК України суд не вправі відмовити учасникам судового розгляду у витребуванні і дослідженні в стадії головного судового розгляду доказів для з'ясування обставин вчинення злочину, якщо вони є належними і допустимими і можуть мати значення для правильного вирішення кримінальної справи.

Виходить, що в цих, як і в багатьох інших випадках, використовуючи термін «обставини», законодавець має на увазі і факти, і обставини в зазначеному етимологічному сенсі. Проти такої позиції кримінально - процесуального законодавства можна навести наступне заперечення: доти, доки відповідні обставини не встановлені, не доведені сукупністю зібраних у справі доказів, вони не можуть розглядатися як факти, тобто як явища реальної дійсності.

Насправді це не так. Реальною дійсністю факт є незалежно від того, пізнаний він або не пізнаний людиною. Надалі уявлення про факти можуть змінюватися, але сам факт залишається незмінним. Подія злочину, якщо вона дійсно мала місце, заподіяний злочином збиток, якщо такий дійсно завданий злочином, та інше - акти реальної дійсності. Вони є такими і тоді, коли ще не пізнані, але повинні бути пізнані правозастосовчими органами; вони залишаються такими і після їх встановлення [10; с.69].

Отже, по будь - якій кримінальній справі органу дізнання, особі, яка проводить дізнання, слідчому, прокуророві, судді і суду необхідно насамперед встановити наявність або відсутність події злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину) (ч. 1 ст. 64 КПК України), тобто неправомірного діяння, що має кримінально - правові наслідки. Значить, мова йде не про подію взагалі, не про подію у загальноприйнятому сенсі слова, а подію злочину, що не завжди те саме. Наприклад, у справі про виявлення трупа з ознаками насильницької смерті може бути в подальшому встановлено, що смерть - результат не вбивства, а самогубства; у справі про пожежу може бути встановлено, що пожежа - результат не підпалу, а стихійного лиха; нестача матеріальних цінностей у завідувача складу відбулася в результаті не крадіжки, а природного збитку, або внаслідок недбалого збереження і т. ін. В усіх таких випадках подія, із приводу якої порушено кримінальну справу, є в наявності, але подія злочину відсутня. Правові наслідки тут принципово інші, ніж при встановленні події злочину. Відповідно, встановлюючи подію злочину, необхідно керуватися не тільки даною статтею кримінально - процесуального закону, але і нормою матеріального закону, що передбачає відповідальність за здійснення конкретного злочину.

При чому в деяких випадках, наприклад при сукупності діянь, або коли підозрюваний (обвинувачений) вдається до інсценізації, зміст, характер події будуть визначатися не однією, а декількома системами фактів, що можуть взаємодоповнюватися, бути нейтральними стосовно один одного, взаємно суперечити. Відповідно, при визначенні предмета доказування приходиться керуватися не однією, а кількома нормами кримінального кодексу.

Встановлення змісту, характеру події злочину, його учасників припускає встановлення обставин, що вказують на об'єкт злочину і предмет посягання, тому що справжній характер розслідуваного діяння без цього не може бути розкритий. Встановлення безпосереднього об'єкта і предмета посягання - одна з необхідних умов правильної кваліфікації вчиненого злочину.

При доказуванні обставин вчиненого злочину, позначених в КПК як подія злочину, завжди необхідно встановлювати діяння, наслідки і наявність причинного зв'язку між першим і другим [27; с. 324].

Що стосується місця і часу події вчиненого злочину, то встановлення цих обставин може також мати значення в доказуванні не тільки для розкриття злочину, але і для правильної його кваліфікації. Точне встановлення часу і місця здійснення злочину дуже важливо, коли виникає, наприклад, питання про алібі, виявлення предметів, що згодом можуть стати речовими доказами в справі.

Важливе значення для відновлення події злочину має встановлення способу його здійснення [20; с. 54], що має важливе кваліфікуюче значення для оцінки дій і наступної відповідальності обвинуваченого, підсудного (наприклад, за способом вчинення, предметом злочину, іншими об'єктивними, а також суб'єктивними ознаками). Злочини проти власності можна поділити на три групи:

1) діяння, які характеризуються протиправним корисливим оберненням на свою користь чи користь інших осіб чужого майна, яке заподіює пряму шкоду власникові і здійснюється, як правило, проти волі власника: крадіжка (ст. 185 КК України - таємне викрадення чужого майна; грабіж (ст. 186 КК України) - відкрите викрадення чужого майна та ін.;

2) діяння, які характеризуються протиправним, як правило, корисливим заподіянням шкоди власникові без обернення на свою користь чи користь інших осіб чужого майна (без заподіяння прямих збитків власникові) або з оберненням на свою користь майна (без заподіяння прямих збитків власникові) або з оберненням на свою користь майна, яке не є чужим (є нічийним): заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192 КК України); привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося в неї (ст. 193 КК України); придбання, отримання, зберігання чи збут майна, завідомо одержаного злочинним шляхом (ст. 198 КК України);

3) некорисливі посягання на власність, пов'язані із заподіянням майнової шкоди власникові іншим чином: знищення або пошкодження майна (статті 194, 196 КК України); погроза знищення майна (ст. 195 КК України); порушення обов'язків щодо охорони майна (ст. 197 КК України) [21; с.48].

У зазначених випадках спосіб здійснення злочину повинен бути встановлений достовірно.

Перелік елементів «події злочину», зазначений у п. 1 ст. 64 КПК України не є вичерпним. Залежно від конкретного складу злочину цей перелік може бути доповнений іншими елементами події злочину.

Крім того, закон зазначає, що при встановленні «події злочину», крім часу, місця, способу, необхідно з'ясувати й «інші обставини здійснення злочину», якщо такі є. До інших обставин здійснення злочину можна включити зміст дій потерпілого, попередніх або здійснених одночасно зі злочинними (наприклад, характер поводження потерпілої в справі про зґвалтування, встановлення наміру здійснення суспільне небезпечного діяння, оскільки вина у здійсненні конкретної дії відсутня, якщо вона відповідно до статті Особливої частини ККУ сконструйована як така, що може бути здійснена тільки з прямим наміром та ін.).

Пункт 2 ст. 64 КПКУ вказує на таку обставину, що підлягає доказуванню по кримінальній справі, як винність обвинуваченого у здійсненні злочину і мотиви злочину. Термін «винність» використовується у кримінальному процесі і походить від кримінально - правового поняття «вина». Згідно зі ст. 23 КК України виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Зміст вини обумовлений співвідношенням її інтелектуального і вольового моментів. У зв'язку з цим по кожній кримінальній справі доказуванню підлягає ступінь усвідомлення особою особливостей об'єкта посягання, характеру вчинених нею діянь, наслідків інших об'єктивних ознак складу злочину і юридичне значущих обставин, а також вольове ставлення до наслідків (бажання або небажання їх настання). При цьому органи досудового слідства і суд повинні конкретно довести тому, кого обвинувачують, підсудному та іншим суб'єктам кримінального процесу, у чому саме виявився навмисний мотив, як був реалізований злочинний намір, яка була мета злочину і форма вини. Якщо діяння кваліфікується як необережне (необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість п. 1 ст. 25 КК України), необхідно доказувати, як воно вчинено: в об'єктивному прояві в результаті злочинної недбалості або самовпевненості, у характеристиці причинно наслідкових зв'язків. Фактично в цьому аспекті доказується, що особа може бути суб'єктом даного злочину.

...