Предмет і межі доказування у кримінальному провадженні

Під мотивом злочину розуміється спонукання до дії, що виникає на основі потреби. Будь - яке поводження особистості мотивоване. Однак справжній мотив не завжди усвідомлюється особою і тоді вона намагається пояснити для себе причини своїх вчинків іншими обставинами. З цього погляду, злочинів без мотивів не буває. Невідповідність приводу діянню або відсутність приводу не свідчить про безмотивованість злочину. У кожному конкретному випадку варто встановити, в чому полягає той або інший мотив (наприклад, хуліганські спонукання).

У деяких випадках мотив є обов'язковою ознакою складу, і причину, що дозволяє відмежовувати його від суміжних складів (наприклад, хуліганство і заподіяння шкоди здоров'ю), або свідчити про відсутність суспільної небезпеки діяння.

У ряді випадків мотив є обставиною, що обтяжує або пом'якшує покарання. Правильне його встановлення необхідне також для характеристики особи .

По кожній кримінальній справі необхідно також доказувати обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання (п. З ст. 64 КПК України).

Відповідно до ст. 12 КК України критерієм класифікації злочинів є ступінь їх тяжкості (злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі), який характеризує обсяг (кількість) суспільної небезпеки злочинів, що посягають на один і той самий об'єкт і заподіюють йому шкоду одного і того самого виду - фізичну, майнову, організаційну, психологічну тощо.

Характер суспільної небезпеки - її якісна властивість - при цій класифікації злочинів до уваги не береться. Водночас він слугує критерієм рубрикації злочинів в Особливій частині ККУ за розділами.

Так само має значення для класифікації злочинів форма вини: особливо тяжкими, тяжкими злочинами, злочинами середньої та невеликої тяжкості можуть бути як умисні, так і необережні злочини. Такий підхід законодавця можна пояснити тим, що злочини, передбачені окремими статтями КК, можуть бути вчинені як умисно, так і з необережності, а також зі складною виною.

Ступінь тяжкості злочину у ККУ застосовується і як оціночна ознака, яка визначає межі судової дискреції. Так вона є обставиною, що має враховуватися судом при:

1) призначенні покарання як один із елементів загальних засад призначення покарання (ст. 65 ККУ, статті 367, 372, 374 КПК), а також при призначенні покарання за незакінчений злочин (ст. 68 КК), призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69 КК), при визначенні розміру штрафу (ст. 53 ККУ) і, зокрема, штрафу, який застосовується до неповнолітніх (ст. 99 ККУ);

2) звільненні від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 ККУ) і звільненні від покарання за хворобою (ст. 84 ККУ);

3) застосуванні конкретного виду примусових заходів медичного характер у (ст. 94 ККУ).

Ступінь тяжкості злочинів певним чином обумовлює також поділ складів злочинів на прості, привілейовані, кваліфіковані й особливо кваліфіковані [21; с.50].

Обставини, що характеризують особистість підозрюваного, обвинуваченого і підсудного доводяться шляхом проведення тих або інших слідчих і процесуальних дій, наприклад допитів свідків, потерпілого, обвинуваченого; витребуванням характеристик за місцем роботи, навчання, служби та ін. З метою індивідуалізації кримінальної відповідальності доказуванню підлягають особисті якості обвинуваченого (його поводження до і після здійснення злочину, наявність колишніх судимостей), стан здоров'я, сімейне положення, наявність неповнолітніх дітей, державних нагород та інші обставини, які всебічно і повно характеризують кожного обвинуваченого, підсудного, їх правильне встановлення є неодмінною умовою законного й обґрунтованого застосування до обвинуваченого того або іншого примусового заходу з урахуванням реальної його особистості.

Обставини, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого, відіграють важливу роль при вирішенні судом питань: чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин, яке саме покарання повинне бути призначене підсудному і чи підлягає він звільненню після вступу вироку в законну силу або його можливо звільнити під покарання.

Обставини, що пом'якшують покарання, містяться в окремих частинах відповідних статей Особливої частини ККУ. Наприклад, ст. 115 ККУ передбачає відповідальність за умисне вбивство, а статті 116 та 117 ККУ - за таке саме вбивство, але вчинене за обставин, що пом'якшують відповідальність, у нормі про привілейований склад злочину передбачається більш м'яке покарання, ніж в нормі про основний склад відповідного злочину.

Орган дізнання, особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд вправі навести й інші не вказані в окремих частинах відповідних статей кримінального закону пом'якшуючі обставини, які, на їх думку, індивідуалізують відповідальність того чи іншого обвинуваченого.

Склад злочину з обтяжуючими обставинами включає в себе всі ознаки основного складу злочину і, крім того, вказівку на певні обставини, які законодавець вважає такими, що обтяжують відповідальність за вчинення цього злочину.

Згідно з п. 4 ст. 64 КПК України при провадженні дізнання, досудового слідства і розгляді справи в суді підлягають також доказуванню характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

Характер вчиненої шкоди є її якісним показником. Шкода може бути матеріальною (пошкодження або знищення різного майна, крадіжка, викрадення майна), фізичною (заподіяння шкоди здоров'ю потерпілого шляхом нанесення побоїв і мордування, катування тощо), моральною (приниження честі та гідності), політичною (насильницька зміна чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, посягання на територіальну цілісність і недоторканність України тощо).

Порядок визнання істотної шкоди, яка заподіяна чи могла бути заподіяна тим чи іншим діянням, у різних випадках різний. Якщо істотність матеріальної (майнової чи фізичної) шкоди часто визначається безпосередньо в законі на підставі заздалегідь визначених критеріїв (кількість неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тяжкість тілесних ушкоджень тощо), то визнання чи невизнання істотною нематеріальної шкоди (політичної, моральної, організаційної, психологічної тощо), як правило, здійснюється у межах судової дискреції без урахування вказаних критеріїв. Однак в останньому випадку при визначенні істотної шкоди, яка заподіяна чи могла бути заподіяна, враховуються такі додаткові об'єктивні ознаки, як спосіб, місце, час, засоби, обстановка вчинення злочину, які можуть бути, а можуть і не бути включені до складу конкретного злочину як його обов'язкові ознаки.

Створення реальної загрози заподіяння істотної шкоди у випадках, коли йдеться про матеріальну шкоду, визначається за тими самими критеріями, за якими визначається сама матеріальна шкода. Що ж до створення реальної загрози заподіяння нематеріальної шкоди, то у багатьох випадках така загроза сама по собі є істотною шкодою - моральною, психологічною, політичною, організаційною тощо[21; с. 83].

Щодо розміру витрат закладів охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння, то такі витрати необхідно відшкодовувати на основі документа, виданого медичною установою. Невиконання судом цієї обставини може викликати скасування вироку в частині стягнення із засуджених коштів, витрачених на стаціонарне лікування потерпілого, з передачею справи на новий розгляд у порядку цивільного судочинства.

Розмір коштів, витрачених на стаціонарне лікування потерпілого, визначається, виходячи з вартості добового перебування потерпілого в стаціонарній лікувальній установі не на момент оголошення вироку, а на момент лікування в стаціонарних умовах відповідно до порядку обчислення розміру фактичних витрат установи охорони здоров'я, затвердженим постановою Кабінету Міністрів від 16 липня 1993 р. М 545. Питання про те, у яких випадках підлягають відшкодуванню зазначені витрати, вирішується на підставі ст. 1206 ЦK України.

Якщо злочин вчинено малолітньою або неповнолітньою особою, витрати на лікування потерпілого відшкодовуються особами, зазначеними в статтях 1178 і 1179 ЦК України.

Характер і розмір збитку повинні бути встановлені по кожній кримінальній справі, незалежно від того, чи впливає такий збиток на кваліфікацію вчиненого або не вчиненого діяння.

Окрім зазначеного кола обставин, які необхідно встановлювати по кожній кримінальній справі, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов'язані проводити роботу по виявленню й усуненню причин і умов, що сприяли вчиненню злочинів.

Під причинами злочину розуміються ті діючі обставини навколишньої дійсності, що викликали в особи інтерес і мотив для здійснення даного злочину. Причина злочину буде встановлена правильно тільки тоді, коли буде виявлений причинно - наслідковий зв'язок між зазначеними обставинами дійсності і вчиненим особою злочином як наслідком даних обставин.

Як правило, при вчиненні злочину діє причинний комплекс, що містить у собі не тільки соціально - економічні або політичні фактори, але і соціально - психологічні. І провідними є соціально - психологічні детермінанти, що охоплюють елементи економічної, політичної, правової, буденної психології особи, тому що різні особи, що перебувають в об'єктивно рівних матеріальних умовах, можуть обрати різні шляхи власного поводження як кримінального, так і некримінального характеру. У зв'язку з цим важливе місце при визначенні причин злочину займає правильне встановлення мотивації здійсненого діяння.

До умов, що сприяли вчиненню злочину, відносяться обставини дійсності, наявність яких уможливила здійснити злочин або полегшити його здійснення. Наприклад, відсутність належної охорони на підприємстві сприяло викраденню і розкраданню автомобіля, водій якого потрапив у дорожньо - транспортну пригоду з тяжкими ушкодженнями. У процесі проведення дізнання, досудового і судового слідства дуже часто виникає ряд питань по профілактиці злочинів, вирішення яких неможливе без залучення до розслідування осіб, що володіють тими або іншими спеціальними знаннями, зокрема експертними знаннями. Такі види судових експертиз, як судово - бухгалтерська, судово - економічна, судово - товарознавча і багато інших допомагають слідчому і суду встановлювати причини й умови, що сприяють вчиненню злочинів і розробляти заходи для їх запобігання.

2.3 Особливості предмета доказування в кримінальному процесі

В кримінально - процесуальній літературі існують різні визначення предмета доказування.

На думку М.М. Міхєєнка, В.Т. Нора, В.П. Шибіко предмет доказування в кримінальному процесі - це така сукупність передбачених кримінально - процесуальним законом обставин, установлення яких необхідно для вирішення заяв і повідомлень про злочини, кримінальної справи в цілому або судової справи у стадії виконання вироку, а також для прийняття процесуальних профілактичних заходів у справі. [8; с. 132]

На думку А.П. Рижакова предмет доказування - це повний перелік обставин, які в обов'язковому порядку підлягають встановленню і підтвердженню (їх наявність або відсутність) з використанням доказів по кожній кримінальній справі. [9; с. 203]

Є.Г. Коваленко визначає предмет доказування як коло фактів, що підлягають дослідженню і встановленню в кримінальній справі для її правильного вирішення. [6; с. 118]

Л.Д. Удалова також визначає предмет доказування як коло обставин, що підлягають доказуванню і встановленню в конкретній кримінальній справі з метою її правильного вирішення. [11; с.110]

Як бачимо, поняття предмета доказування у процесуальній літературі визначається більш - менш однаково. Під ним прийнято розуміти сукупність фактів та обставин, які підлягають встановленню у кожній кримінальній справі для правильного вирішення питань матеріального і процесуального права.

Стаття 64 КПК України дає перелік обставин, які підлягають доказуванню при провадженні досудового слідства, дізнання і розгляді кримінальної справи в суді. До них КПК відносить:

1) подію злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;

3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;

4) харктер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

Міхєєнко, крім того, відносить до предмета доказування причини та умови, які сприяли вчиненню злочину (ст.23 КПК) [8.; с.133]

Певні особливості предмет доказування має при провадженні в справах про злочини неповнолітніх (ст.433 КПК України), в справах про діяння неосудних або обмежено осудних осіб (ст. 417 КПК України), а також при вирішенні судом питань про застосування заходів медичного характеру (ст. 420 КПК України).

Зокрема, при провадженні в справах про злочини неповнолітніх, крім обставин, зазначених у статті 64 КПК України, необхідно також з'ясувати вік неповнолітнього, стан здоров'я та загального розвитку неповнолітнього, характеристику особи неповнолітнього, умови життя та виховання неповнолітнього, обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього, наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність. (ст.433 КПК України)

У справах про застосування примусових заходів медичного характеру судом вирішуються такі питання: чи мало місце суспільно небезпечне діяння, з приводу якого порушена справа; чи вчинено це діяння особою, щодо якої розглядається справа; чи вчинила особа зазначене діяння в стані неосудності або обмеженої осудності, чи захворіла вона після вчинення злочину на психічну хворобу, яка виключає застосування покарання; чи слід застосовувати до цієї особи заходи медичного характеру і якщо слід, то які саме.

Окреслений в статті 23 і 64 КПК України предмет доказування є загальним і обов'язковим для всіх кримінальних справ. Розглянемо кожний із елементів, що складають предмет доказування окремо. Серед обставин, які підлягають доказуванню в кримінальній справі, повинні бути встановлені насамперед ті, що стосуються події злочину. В ч.1 ст.64 КПК України конкретизуються обставини, які саме мають бути тут досліджені. Це час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину. Слід зазначити, що час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину підлягають встановленню і підтвердженню по кожній кримінальній справі незалежно від того, чи мають ці обставини значення для кваліфікації суспільно небезпечного діяння чи ні.

Час - це не лише тільки, в який день і о котрій годині вчинено злочин, але й те, скільки років в цей день і годину було тому, хто його вчинив, а отже, який матеріальний закон тоді діяв. Від встановлення цих обставин може залежати вирішення питання про те, чи досяг обвинувачений до моменту вчинення злочину віку, з настанням якого можливо притягнути його до кримінальної відповідальності, а також (при зміні законодавства, наприклад, при введенні в дію нового кримінального кодексу) для вирішення питання про те, який кримінальний закон по даній справі повинен застосовуватися [9; с.205 ]

Спосіб вчинення злочину - це система будь-яких дій (бездіянь), що стали причиною настання злочинного результату. Виявлені компетентними органами ознаки, що характеризують спосіб, дозволяють відмежувати один злочин від іншого. Саме спосіб вчинення злочину відрізняє крадіжку від грабежу і розбою. [9; с. 206 ]

Зміст поняття «інші обставини вчинення злочину» для різних злочинів може бути різним. Тим не менш до таких фактів прийнято відносити:

· суспільну небезпечність діяння;

· протиправність;

· засоби і предмети вчинення злочину;

· дані про потерпілого від злочину, а іноді і про характер його дій;

· застосовані обвинуваченим засоби приховання злочину і подібні обставини [9; с. 206]

Вимога закону про те, що підлягають доказуванню винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину, передбачає необхідність установлення суб'єкта і суб'єктивної сторони злочину (умисел чи необережність, їх форми, мотив, мета)

Слід встановити, чи скоїв обвинувачений діяння, яке вимінюється йому в вину; прізвище обвинуваченого, його ім'я та по - батькові, рік та місце народження, національність, освіту та інші дані про нього, які дозволяють безперечно завірити дану особу.

Коли вже доказаний факт вчинення діяння конкретною особою, необхідно з'ясувати, чи діяла вона при цьому умисно чи необережно, яка форма умислу чи необережності.

Важливе кримінально - процесуальне значення мають мотиви і мета злочину. Тому їх наявність, конкретний зміст і направленість повинні бути неодмінно доказані.

У випадках, коли за обставинами справи виникають сумніви в психічному стані обвинуваченого, в його здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними, підлягає доказуванню його осудність. [11; с. 112]

При доказуванні обставин, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого, необхідно встановити всі обставини, які пом'якшують, обтяжують чи виключають кримінальну відповідальність.

Стаття 66 КК України визначає обставини, які пом'якшують покарання. До них, зокрема відносяться: з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину; добровільне відшкодування завданого збитку чи заподіяної шкоди; вчинення злочину неповнолітнім; вчинення злочину жінкою в стані вагітності; вчинення злочину внаслідок збігу тяжких обставин; вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову та іншу залежність тощо.

Стаття 67 КК України визначає обставини, які обтяжують покарання. До них відносять: вчинення злочину особою повторно та рецидив злочину; вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою; вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату та інші.

Всі обставини, закріплені в статтях 66 - 67 КК України характеризують особливості злочину: його суб'єкт, суб'єктивну сторону, об'єкт чи об'єктивну сторону. Всі ці обставини мають важливе значення для справи. Тому вони обов'язково підлягають доказуванню.

Не менш суттєвими для справи є обставини, які характеризують особу обвинуваченого. До таких обставин слід віднести поведінку обвинуваченого в побуті, в колективі, його відношення до праці та характеристика його як працівника, наявність у нього нагород, почесних звань тощо.

Характер і розмір шкоди, завданої злочином і розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння можуть також впливати на кваліфікацію злочину або на розмір покарання. В таких випадках вони підлягають встановленню разом з іншими кваліфікуючими обставинами або обставинами, які впливають на ступінь і характер відповідальності винного. Іноді ці обставини набувають самостійного значення, оскільки їх встановлення може слугувати основою для відшкодування шкоди, заподіяної злочином. У вказаному випадку вони є окремим елементом предмета доказування. [11; с.113]

Стаття 23 КПК України зазначає, що при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи орган дізнання, слідчий, прокурор зобов'язані виявляти причини і умови, які сприяли вчиненню злочину. Це є досить суттєвим елементом предмету доказування, оскільки такі причини та умови можуть вплинути на ступінь та характер відповідальності, а їх не встановлення може потягнути відміну вироку. Крім того, виявлення причин та умов вчинення злочину може бути корисним для проведення профілактики злочинності та застосування заходів боротьби зі злочинністю.

Отже, предметом доказування у кримінальній справі є ряд обставин, які підлягають встановленню. Правильне, повне і точне їх вияснення та дослідження є запорукою правильної кваліфікації злочину та призначення тієї міри покарання, якій підлягає конкретна особа, обвинувачена у даному злочині.

2.4 Особливості предмета доказуванняу справах про злочин неповнолітніх

Кримінально - процесуальне законодавство містить спеціальну норму, що визначає предмет доказування по справах про злочини неповнолітніх [2; с.433]. Положення цієї статті деталізують деякі загальні положення ст. 64 КПКУ, в якій визначено обставини, що підлягають доказуванню по кримінальній справі про злочини неповнолітніх, але жодною мірою не встановлюють і не замінюють їх, як і не створюють якийсь «особливий» предмет доказування.

Згідно зі ст. 433 КПКУ при провадженні досудового слідства та розгляді в суді справи про злочин неповнолітнього крім обставин, що вказані в ст. 64 КПКУ, також необхідно встановити:

1) вік неповнолітнього (число, місяць, рік народження);

2) стан здоров'я та загального розвитку неповнолітнього. За наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього, не пов'язану з душевним захворюванням, повинно бути також з'ясовано, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою міг керувати ними;

3) характеристику особи неповнолітнього;

4) умови життя та виховання неповнолітнього;

5) обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього;

6) наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність.

Для встановлення зазначених обставин мають бути допитані як свідки батьки неповнолітнього та інші особи, які можуть дати потрібні відомості, а також витребувати необхідні документи і провести інші слідчі та судові дії.

За необхідності для встановлення стану загального розвитку неповнолітнього, рівня його розумової відсталості та з'ясування питання, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою міг керуватися, повинна бути проведена експертиза спеціалістами в галузі дитячої та юнацької психології (психолог, педагог) або зазначені питання можуть бути поставлені на вирішення експерта - психіатра.

Вік неповнолітнього повинен бути встановлений за документами про народження. Таким документом є свідоцтво про народження. Документи про вік неповнолітнього повинні бути приєднані до справи в оригіналі або в копії. При цьому слідчий повинен перевірити відповідність копії документу з оригіналом. Особа вважається такою, що досягла певного віку не в день народження, а починаючи з наступної доби. За неможливості встановити точний вік неповнолітнього повинна бути призначена і проведена судово - медична експертиза для встановлення віку. Порядок призначення експертизи передбачено ст. 196 КПКУ.

При встановленні віку на підставі висновку судово - медичної експертизи слід мати на увазі, що експертиза не може точно визначити вік. Днем народження вважається останній день того року (31 грудня), який названо експертами, а при визначенні судовою експертизою віку (мінімальної і максимальної кількості років) слід виходити з пропонованого експертами мінімального віку.

Встановлення віку неповнолітнього підозрюваного або обвинуваченого, відповідно до вимог п. 5 ст. 76 КПКУ, є обов'язковим, якщо про вік його немає відповідних документів і їх неможливо одержати. Не призначення в цих випадках судово - медичної експертизи означає неповноту слідства і тягне за собою повернення справи на додаткове розслідування як як прокурором, так і судом.

Стан здоров'я та загальний розвиток неповнолітнього необхідно з'ясовувати за розумової відсталості неповнолітнього.

Відомості про можливу розумову відсталість обвинуваченого або підозрюваного, про стан його здоров'я можуть бути одержані слідчим від батьків або осіб, які їх замінюють, вчителів, вихователів, ровесників та інших осіб, а також шляхом витребування необхідних документів, характеристик тощо [3; с. 230].

Може бути проведено і судово - психіатричну експертизу, якщо ці експерти мають достатньо знань у галузі дитячої психології.

При розслідуванні справи про злочини неповнолітніх обов'язково необхідно долучити до справи розгорнуту характеристику зі школи, з місця роботи, а також з місця проживання. Крім того, необхідно одержати з органів міліції у справах неповнолітніх і служби у справах неповнолітніх (судових вихователів) довідки про інформацію, що може бути про цього неповнолітнього.

По кожній справі повинні бути з'ясовані умови життя і виховання неповнолітнього, тобто встановлені факти, що стосуються сімейно - побутових умов його зовнішнього оточення. Це допоможе слідчому з'ясувати безпосередні причини, що призвели до вчинення неповнолітнім злочину або суспільно небезпечної дії.

Також необхідно встановити обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього. Наприклад, невиконання батьками або особами, які їх замінюють, обов'язків з виховання неповнолітнього; побутове середовище та інтереси неповнолітнього, його поведінку вдома, в школі, на підприємстві; наявність раніше вчинених правопорушень і характер заходів, що застосовувалися до нього.

Наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього у злочинну діяльність, є обставиною, що також повинна бути встановлена. Як свідчить слідча і судова практика, значну частину злочинів неповнолітні вчиняють разом з дорослими і нерідко виконують їх завдання.

В постанові Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами законодавства про втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність» від 27 лютого 2004 р. № 2 в п. 8 зазначено, що, суди при розгляді справ про злочини неповнолітніх, у тому числі вчинені ними спільно з дорослими, поряд з іншими обов'язково мають з'ясовувати обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітніх, та наявність дорослих підмовників й інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність [4; с. 8].

Із початку провадження по справам про злочини неповнолітніх, слідчий повинен встановити, чи не вчинений злочин з участю дорослих, оскільки це має значення для покарання неповнолітнього, для виявлення та усунення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину.

2.5 Поняття меж доказування і їх співвідношення з предметом доказування

Поняття предмета доказування тісно пов'язане з поняттям меж доказування.

Під межами доказування у кримінальному процесі розуміють такий обсяг доказового матеріалу, який забезпечує надійне і достовірне встановлення всіх обставин, що входять до предмета доказування. [11; с. 113]

Більш точним і повним, є визначення меж доказування в кримінальному процесі, яке вказує, що під межами доказування слід розуміти такий обсяг доказового матеріалу (доказів ті їх джерел), який забезпечує надійне, достовірне встановлення всіх обставин справи і прийняття процесуальних заходів для запобігання злочинам. [8; с. 135]

Л.М. Лобойко вважає, що межі доказування - це такі межі доказової процесуальної діяльності, які констатують:

1) повноту версій, які перевіряють;

2) глибину дослідження обставин, що підлягають встановленню;

3) обсяг доказів і їх джерел, обов'язкових для визнання наявності або відсутності цих обставин;

4) достатність обґрунтування висновків у кримінальній справі. [7; с. 124]

Щодо співвідношення предмету і меж доказування, то слід зазначити, що більшість процесуалістів співвідносять їх як мету і засіб її досягнення. Крім того, якщо поняття предмету доказування виражає, що повинно бути з'ясовано, встановлено по справі, то поняття меж доказування виражає кордони, обсяг і глибину дослідження всіх істотних обставин справи. Межі доказування визначають ступінь дослідження обставин, що підлягають встановленню, коло, обсяг доказів та їх джерел, доказових фактів, процесуальних дій, необхідних для цього.

Межі доказування є різними у кожній кримінальній справі. Однак вони обов'язково мають забезпечувати законність і обґрунтованість прийнятих у справі процесуальних рішень.

Наслідком неправильного визначення меж доказування може бути необґрунтоване звуження або розширення процесу доказування. При чому для кримінального процесу негативним є як перший, так і другий наслідок.

За необґрунтованого звуження деякі обставини, які належать до предмета доказування, залишаються недостатньо дослідженими через прогалини в доказовому матеріалі. Або ж їх неможливо буде визнати встановленими в результаті недостатньої глибини їх дослідження, що забезпечує надійність висновків.

Наслідком необґрунтованого розширення є невиправдане нагромадження доказової інформації, тобто збирання фактичних даних, що не стосуються справи, а також залучення додаткових процесуальних сил і засобів.

Розкриваючи питання про межі доказування в кримінальному процесі, не можна не звернути увагу на статтю 299 КПК України, яка визначає порядок дослідження та обсяг доказів, які підлягають дослідженню. Ч.3 ст.299 КПК України зазначає, що суд вправі, якщо цього не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким не оспорюються. Однак, на нашу думку, це суперечить принципу всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи, закріпленого в статті 22 КПК України. Крім того, КПК України містить ст.323, яка вказує, що суд обґрунтовує вирок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні. Як бачимо, наведені статті суперечать одна одній, а тому це є прогалиною в законодавстві, яку необхідно усунути.

Вважається, що стаття 299 КПК України не є правильною і існувати в такому вигляді, в якому вона є зараз, дана норма не може. Всі докази, які мають значення для справи, мають бути досліджені і обговорені в судовому засіданні. Скорочений розгляд тієї чи іншої обставини справи з метою скорочення строку розгляду справи, економії коштів не є виправданим. Таке спрощення може призвести до порушення прав учасників процесу, адже слід врахувати те, що в подальшому, учасники судового розгляду будуть позбавлені права оспорювати ці фактичні обставини справи та розмір цивільного позову в апеляційному порядку.

Оскільки предмет доказування і вимога закону про всебічне, повне й об'єктивне дослідження всіх обставин справи однакові як для стадії досудового слідства, так і для стадії судового розгляду, то і межі доказування на цих стадіях повинні бути однаковими. Але через пошуковий, дослідницький характер процесуальної діяльності на цих стадіях, а також неправильне або неточне визначення меж доказування, ці межі в них фактично можуть і не збігатися. Вони можуть бути ширшими на досудовому слідстві, аніж у суді, і навпаки. [6; с . 120 - 121]

Межі доказування на досудовому слідстві та в судовому розгляді кримінальної справи можуть не збігатися внаслідок:

· необхідності перевірки в стадії судового розгляду нових версій;

· неоднаковості визначення предмета доказування;

· різниці в оцінці належності, допустимості, достовірності та достатності доказів.

Отже, межі доказування є індивідуальними у кожній кримінальній справі. Однак, в будь - якому випадку межі доказування повинні бути правильно визначені, щоб не привести до необґрунтованого їх звуження чи, навпаки, розширення, що в обох випадках є негативом. В кримінально - процесуальному законодавстві щодо меж доказування існують певні проблеми, зокрема суперечність статей, що стосуються необхідного обсягу доказового матеріалу. Дану проблему необхідно вирішувати шляхом перегляду відповідних норм та внесення необхідних змін до кримінально - процесуального кодексу України.

ВИСНОВКИ

Дослідивши дану тему можна зробити висновки, що під доказуванням в кримінальному процесі слід розуміти діяльність особи, яка провадить дізнання, дізнавача, слідчого, прокурора, судді (суду) по виявленню і збиранню доказів (сукупність їх елементів) та їх процесуальні джерел і на їх основі отримання обґрунтованих висновків по кримінальній справі. Отримання остаточних висновків по суті справи і оцінка їх як достовірних і недостовірних є кінцевим моментом доказування у кожній окремій справі.

Учасники кримінального процесу - це всі державні органи, службові та приватні особи, які ведуть кримінальний процес або залучаються до нього, вступають між собою в процесуальні правовідносини, набуваючи процесуальних прав і виконуючи процесуальні обов'язки. Для визнання особи суб'єктом кримінально - процесуальної діяльності необхідно, щоб однією із сторін правовідносин були орган влади або службова особа, яка веде процес. Учасників доказового процесу, відповідно до їх повноважень, поділяють на групи за спільними ознаками.

Щодо визначення поняття предмету доказування не існує єдиної думки. Під предметом доказування слід розуміти наступне - це будь - які фактичні дані, з допомогою яких особа, яка провадить дізнання, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) встановлюють: подію злочину; винність і невинність обвинуваченого у вчиненні злочину; мотиви злочину; обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину; обставини, які пом'якшують та обтяжують покарання; обставини, що характеризують особу обвинуваченого; характер і розмір шкоди, завданої злочином; розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння; причини і умови, які сприяли вчиненню злочину та інші обставини (докази), які мають значення для правильного вирішення кримінальної справи.

Кримінально - процесуальний кодекс чітко окреслює предмет доказування. Перелік обставин, що визначають неповноту й однобічність дізнання, досудового і судового слідства зазначений у законі і розширеному тлумаченню не підлягає. Отже, як розширення, так і обмеження предмета доказування по кримінальній справі суперечить основам принципу законності у кримінальному судочинстві.

Виходить, доказуванню повинні підлягати тільки такі факти і зобов'язання, що мають дійсно істотне значення для правильного - законного й обґрунтованого - вирішення кримінальної справи.

Під межами доказування слід розуміти необхідну і достатню сукупність доказів, зібраних по справі, які забезпечують правильне його вирішення. Якщо поняття предмету доказування виражає, що повинно бути вияснено, встановлено по справі, то поняття меж доказування виражає кордони, обсяг і глибину дослідження всіх істотних обставин справи.

Предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета і засіб їх досягнення.

Оскільки предмет доказування і вимога закону про всебічне, повне й об'єктивне дослідження всіх обставин справи (ст. 22 КПК) однакові як для стадії досудового слідства, так і для стадії судового розгляду, то і межі доказування на цих стадіях повинні бути однаковими.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Кримінально - процесуальний кодекс України. - Х.: 2005. - 264 с.

2. Конституція України. // http. rada. gov. ua

3. Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» // http. rada. gov. ua

4. Закон України «Про прокуратуру» // http. rada. gov. ua

5. Постанова Пленуму Верховного Суду «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленумів Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» // Постанови Пленуму Верховного Суду в кримінальних справах / за заг. редакцією В.Т.Маляренка - К., 2005. - С. 40-45

6. Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т. Кримінальний процес України: підручник. - К.: 2006. - 704 с.

7. Лобойко Л.М. Кримінально - процесуальне право. Курс лекцій: навчальний посібник. - К.: 2005. - 456 с.

8. Міхєєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. - К.: 1999. - 536 с.

9. Рыжаков А.П. Уголовний процес: Учебник для вузов. - М.: 1999.

10. Тертишник В.М. Кримінально - процесуальне право України: Підручник. - К.: 2003. - 1120 с.

11. Удалова Л.Д. Кримінальний процес України. Загальна частина: Підручник. - К.: 2005. - 152 с.

12. Зінон Котик. Поняття, зміст і обов'язок доказування // Прокуратура. Людина. Держава. - 2005. - №11. - С. 86-92.

13. І.Давимука. Допустимість доказів у кримінальному процесі // Право України. - 2002. - №12. - С.125-129

14. Костін М.І. Доказування і сучасна модель кримінального судочинства // Економіка, фінанси, право. - 2003. - №4. - С.36-39

15. О.Астапенко. Допустимість доказів при їх оцінці у ході кримінально - процесуального доказування // Підприємництво, господарство і право. - 2005. - №10. - С. 144 - 146.

16. О.Бугаков. Співвідношення оперативно - розшукових матеріалів і доказів у кримінальному процесі // Підприємництво, господарство і право. - 2003. - №7. - С.120 - 124.

17. О.Куценко. Правила перевірки допустимості доказів у кримінальному судочинстві // Підприємництво, господарство і право. - 2005. - №5. - С. 81 - 84

18. О.Степанов. Належність як один із критеріїв оцінки доказів // Підприємництво, господарство і право. - 2003. - №5. - С. 110 - 112.

19. О.Чучукало. Істина як мета доказування // Підприємництво, господарство і право. - 2001. - №9. - С. 76 - 79.

20. С.Сівочек. Аналіз поняття доказу в кримінальному процесі України //Право України. - 2001. - №9. - С.77 - 79.

21. С.Стахівський. Оцінка доказів та їх процесуальних джерел у кримінальному процесі // Підприємництво, господарство і право. - 2005. - №6. - с.135 - 138.

22. Ю.Чорноус. Місце та значення слідчих дій у процесі доказування по кримінальній справі // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - №4. - с.117 - 121.

23. Лукашевич В. Г. Доказування як процесуальна форма та криміналістичний метод пізнання // Вісник Запорізького національного університету. Юридичні науки. - 2005. - № 1. - с. 79 - 92.

24. Образцов В. А. Криминалистика: Курс лекций. - М., 1996. - с. 57.

25. Лузгин И. М. Расследование как процесс познания. - М.: Юрид. лит., 1969. - 179 с.

26. Бандура О. О. Проблема істини в галузі правотворчості // Науковий вісник Української академії внутрішніх справ. - 1997. - № 1. - С. 50 - 57.

27. Грошевий Ю. М., Стахівський С. М. Докази і доказування у кримінальному процесі. Науково - практичний посібник. - К.: КНТ, Видавець Фурса С. Я., 2006. - 272 с.;

28. Михеенко М. М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. - Киев: "Вища школа”, 1984. - 132 с.;

29. Строгович М. С. Теория судебных доказательств. - М., 1991. - 290 с.;

30. Тертишник В. М., Слинько С. В. «Теория доказательств». - Харьков: Арсис 1998. - 56 с.;

31. Теория доказательств в советском уголовном процессе. - М.: Юрид. лит, 1973. - 736 с.;

32. Трусов А. И. Основы теории судебных доказательств. - М.: Госюриздат, 1960. - 176 с.;

33. Шейфер С. А. О понятии и цели доказывания в уголовном процессе. Гос - во и право. - 1996; с. 63 - 66.;

34. Фаткуллин Ф. М. Общие проблемы процессуального доказывания. - Казань: Изд - во Казан. ун-та, 1976. - 175 с.

35. Коновалова В. О. Правова психологія / В. О. Коновалова. - Х.: Основа, 1996. - 220 с.

36. Лукашевич В. Г. Розвиток доказування як форми пізнання в сучасному кримінальному процесі // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. - Київ, 2004. - № 4. - С. 205 - 211.

37. Алексеев С. С. «Проблемы теории права». Том 2. - Свердловск, 1973. - 328 с.

38. Ратинов А. Р. Вопросы познания в судебном доказывании / Ратинов А. Р. // Советское государство и право. - 1964. - № 8. - С. 106 - 116.

Размещено на Allbest.ru

...