Загальнотеоретична характеристика форми держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Західноукраїнський коледж "Полісся"

Курсова робота

на тему: «Загальнотеоретична характеристика форми держави»



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФОРМИ ДЕРЖАВИ

1.1 Історико-правові аспекти розвитку форми держави

РОЗДІЛ 2. ФОРМА ДЕРЖАВИ ЯК СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ ТА КАТЕГОРІЯ ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВОЇ НАУКИ

2.1 Форма державного правління

2.2 Форми державного устрою

2.3 Форми політичних режимів

2.4 Авторитарний режим

2.5 Демократичний режим

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Актуальність теми дослідження зумовлена насамперед її практичною значимістю для сучасного етапу розвитку України. Здобувши незалежність, Україна, як усі інші пострадянські республіки, постала перед необхідністю побудови оптимальної державної форми. Якщо для одних молодих держав найбільш складним було питання про форму політичного режиму, для інших - про форму державно-територіального устрою, то для України найактуальнішим стало питання про форму державного правління.

На необхідність наукового осмислення теорії і практики форм організації державної влади вказує і стан розробки проблеми форми державного правління. Ії історіографічний аналіз свідчить про те, що досліджуване явище як невід'ємний компонент держави було предметом наукового інтересу з боку великої кількості науковців - дослідників феномену держави. Але вироблений ними в контексті такої широкої проблеми досить багатий і важливий державно-правовий науковий матеріал є розрізненим і потребує узагальнення в межах системного й комплексного дослідження.

Вибір форми правління сучасної держави як теми курсової роботи зумовлений: по-перше, відсутністю у вітчизняній юридичній науці спеціальних досліджень, присвячених формі державного правління; по-друге, потребами соціальної практики початку ХХІ ст. у нових підходах щодо осмислення феномену держави та її форми; по-третє, практичною значимістю проблеми “оформлення” держави на сучасному етапі та необхідністю її розв'язання за допомогою системних теоретико-правових розробок; по-четверте, доцільністю вивчення сучасного світового досвіду організації державної влади та творчого його використання в державному будівництві України.

^ Мета й завдання курсової роботи. Мета полягає у визначенні теоретико-правових засад форми держави як історично зумовленої владної системи, що здійснює особливий вид політичного володарювання - державне правління.

Для досягнення мети дослідження поставлені такі дослідницькі завдання:

- розкрити сутність форми держави як соціального явища та категорії теоретико-правової науки;

- дослідити структуру форми держави та визначити місце й роль її системних елементів;

- встановити причинно-наслідковий зв'язок між державою і формою держави та визначити історичні типи зазначених державно-правових явищ;

- визначити історико-теоретичні засади поняття “форма державного правління”;

- диверсифікувати пізнавальні підходи щодо розуміння сутності форми державного правління в межах юридичної науки.

Об'єктом дослідження є форма держави як соціально-владне системне явище, що відображає істотні ознаки держави як політичної, структурно-інституціональної й територіальної організації суспільства.

^ Предметом дослідження визначено форму правління держави - одного з найважливіших соціально-політико-правових явищ, яке розкриває структурно-інституціональну організацію системи вищих органів державної влади в сучасному світі.

^ Методи дослідження. Розв'язання поставлених завдань здійснено за допомогою системи філософських, загальнонаукових та спеціальних методів, пізнавальний потенціал котрих був спрямований на досягнення мети дослідження. Діалектичний та метафізичний методи сприяли відтворенню динамічного процесу розвитку форми державного правління. Застосування системного та структурно-інституціонального методів дало змогу проаналізувати форму державного правління як систему відповідних державно-правових інститутів. Застосований також соціологічний метод, який дав змогу розкрити суспільні умови функціонування форми правління сучасної української держави.

Структура роботи відповідає загальним вимогам та складається із вступу, двох розділів, п'яти підрозділів, висновків та списку використаної літератури.



РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФОРМИ ДЕРЖАВИ

1.1 Історико-правові аспекти розвитку форми держави

У сучасній теорії держави категорія “форма держави” є однією з найважливіших і ємний понять. Як відомо, уже за давніх часів - на Древному Сході і в Стародавній Греції та Римі - у дослідників державно - правових явищ виникла потреба щодо визначення поняття, яке було б достатньо ємним і давало хоча б загальне уявлення про основні шляхи здійснення в ній державної влади. Таким чином за різних часів різними дослідниками у категорії “форма держави” вкладався неоднаковий зміст.

З давніх давен найбільш відомою класифікацією форм держави була та, яку дав Арістотель. Він розрізняв форми держави за двома ознаками:

а) кількістю тих хто править (один, кілька, багато);

б) в чиїх інтересах здійснюється управління.

Друга ознака була критерієм розподілу форм держави на правильні - правління здійснюється в інтересах усіх і неправильні - правління здійснюється в інтересах тільки тих, хто править. На думку Аристотеля правильними формами були: монархія, аристократія, політія; неправильними - тиранія, олігархія, демократія [2, с.34].

У новий час питання про форму держави пов'язане, насамперед з ім'ям Ш. Монтеск'є, який під цим терміном розумів ті чинники, що визначають методи здійснення державної влади. Він на основі цього визначив такі форми держави:

республіканська - форма держави, в якій організацію і здійснення державної влади визначають такі якості, як доброчесність і рівність;

монархія, де основа влади - чесність;

деспотія, де основа влади - страх [2, с.68].

Отже, під формою держави Монтеск'є розумів лише те, що в сучасній науці називається державно-правовим режимом.

Ж.-Ж. Руссо розумів форму держави як структурну організацію вищих державних органів і на основі цього виділяв такі форми держави:

монархію - форму держави, в якій владу здійснює одна особа;

аристократія - владу здійснює невелика група осіб;

демократія - владу здійснюють всі члени суспільства [3, с.3].

Отже, Ж.-Ж. Руссо під формою держави розумів те, що на сьогоднішній день ми називаємо формою правління.

Категорія “форма держави” дає загальне уявлення про особливості організації державної влади, порядок утворення державних органів та їх відносини між собою та населенням.

Наукою вироблена певна універсальна система, що виражена в понятті форми держави для характеристики способів організації влади будь-якої держави, якщо держава -організація політичної влади, то форма держави розкривається через спосіб організації, існування.

Категорія “форми держави” вироблена політичною та юридичною наукою, яка відображає взаємозв'язок трьох найважливіших сторін державної влади. Форма держави правління відображає поняття про способи та порядок утворень вищих органів. Способи територіального устрою відображає поняття форма державного устрою. Сукупність способів і методів здійснення державної влади розкривається через поняття державно - політичного режиму.

Провідне місце в теорії держави і права займає інститут форми держави. Дослідження питання “форми держави” має дуже важливе значення у формуванні та розвитку суверенної і незалежної держави.

Таким чином, на основі методу порівняння, аналізу визначається особливості кожного типу держави. Її устрою та здійснення державної влади. Зразки комплексного аналізу проблеми в найдавніші часи надає нам спадщина філософів і мислителів різних історичних епох. Науковими дослідженнями у сфері гносеологічних витоків форми державного правління, її еволюції здавна займалися багато філософів і правознавців. Зокрема, Геракліт, Піфагор, Платон, Арістотель, Полібій, Цицерон, Гоббс, Локк, Монтеск'є, Макіавеллі, Руссо, Кант, Гегель та інші. Коло їх державно-правових інтересів було надзвичайно широким. Особливо цінними були їх спроби визначити поняття держави, пізнати її сутність, знайти більш кращу форму державного правління. Подальше пізнання форми правління здійснювалося на розроблених ними методологічних засадах, що є непорушними і сьогодні. Неперевершеним здобутком у цій сфері був діалектичний метод пізнання. При дослідженні форм правління діалектичний метод використовувався в одному із перших його значень - як «мистецтво класифікації понять, розподіл речей на роди та види» [1, с. 120]. Як наслідок, у своєму прагненні до створення моделі «ідеальної держави» багато теоретичних розробок, що базувалися на масиві емпіричних знань, добутих на основі політичного досвіду держав станово- кастової епохи, не втратили і до сьогодні своєї актуальності і теоретико-методологічної значимості. Тим більше, якщо розглядати обрану тему дослідження в контексті багатовікового розвитку всесвітньої історії управлінської думки, то це завжди перевірка власних гіпотез й ідей, пошук аналогів рішень та ін. [2, с. 9], спроба їх застосування з відповідною корекцією в сучасній практиці державотворення.

Виходячи з наявної джерельної бази, спробуємо в межах статті проаналізувати та узагальнити ті погляди філософів і мислителів, які в історико-правовому аспекті розкривають питання організації влади в державі через призму форми державного правління.

Поняття форми держави є однією із найважливіших змістових характеристик державознавства.

Свого часу з легкої руки прибічників історичного матеріалізму все прогресивне було віднесено до змісту. Однак історія людства показала, що в часи найжорстокіших суспільно-політичних криз, чреватих національними катастрофами, врятувати державу від загибелі могла лише її форма, її внутрішня організація, якщо в ній ще залишалися живі сили.

Усе, що в державі є стійкого, стабільного, належить головним чином, до її форми. Прояв поняття «форма» відповідно до держави може бути різноманітним - від уніформи державного службовця, представника влади до структури держави, її внутрішньої організації. Таким чином, можна дійти висновку, що форма держави є нічим іншим, як зовнішнім проявом його сутності.

Ще давньогрецькі філософи Платон та Аристотель підкреслювали значення форми. З часом державно-правова наука стала тримати в центрі своєї уваги два питання: по-перше, які форми держави знає історія і сучасність, і, по-друге, яка з відомих державних форм найкраще підходить для конкретного народу в певний час.

Характеризуючи це поняття, слід зупинитися на вимірах держави та значенні слова «форма». Загалом під формою розуміють зовнішній прояв сутності того чи іншого явища або предмету. Так, планета Земля має форму кулі, трохи сплюснутої з боків. Щодо держави, то вона розуміється як публічна, політико-територіальна організація суспільства.

Публічність, політичність та територіальна організація суспільства є основними вимірами держави, що утворюють її сутність.

Форма держави - це сукупність способів організації, устрою та реалізації державної влади, що виражають сутність держави.

Виходячи із зазначеного, слід наголосити на тому, що основними елементами форми держави є:

1) форма (державного) правління, що відображає публічний вимір держави;

2) форма (державного, територіального) устрою, що відображає територіальний вимір держави;

3) форма (державного, політичного, державно-правового та політико-правового) режиму, що відображає політичний вимір держави[3, c. 59-60].



РОЗДІЛ 2. ФОРМА ДЕРЖАВИ ЯК СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ ТА КАТЕГОРІЯ ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВОЇ НАУКИ

2.1 Форма державного правління

Форма правління являє собою структуру вищих органів державної влади, порядок їх утворення і розподіл компетенції між ними. Форма правління є основою для вивчення конституційно-правового регулювання організації і функціонування держави. Це не просто теоретична абстрактна категорія науки, як, скажемо, чи суверенітет народовладдя, а той ключ, за допомогою якого ми тільки і можемо розібратися у змістовності тієї чи іншої системи органів державної влади, встановлених конституцією відповідної держави.

Форма державного правління дає можливість усвідомити: як створюються вищі органи держави і який їх устрій; як будуються взаємини між вищими й іншими державними органами; якою мірою організація вищих органів держави дозволяє забезпечувати права і волі людей; як будуються взаємини між верховною державною владою і населенням країни. За аграрного ладу значення форми правління зводилося лише до визначення того, яким чином заміщується посада глави держави - спадкуванням чи шляхом виборів. В міру розпаду феодалізму та з переходом до індустріального ладу, що супроводжувався послабленням влади монархів, появою та зміцненням народного представництва, форми правління стали збагачуватися: найбільшої значимості набуло не те, спадкоємний чи виборний глава держави в країні, а те, як саме зорганізуються відносини між главою держави, парламентом, урядом, як взаємо врівноважаться їхні повноваження, - словом, як влаштований розподіл влади.

Форми державного правління підрозділяються на: монархії (одноособові, спадкові); республіки (колегіальні, виборні).

Монархія - це така форма правління, при якій верховна влада здійснюється одноосібно і переходить, як правило, у спадщину, де верховна влада в державі цілком або частково здійснюється однією особою, що належить до пануючої династії. В історичному процесі монархія складається ще в Древньому Світі, (древній Ізраїль, древній Єгипет, держави Еллади, древнього Риму і т.д.) у період рабовласницьких держав, але найбільш повне вираження ця форма знайшла в Середньовіччя, коли разом з феодалізмом, що панував у суспільних відносинах, вона послужила міцним цементом для будівництва держави. Прикладом можуть служити всі європейські держави (Англія, Франція, Польща, і ін.). У період буржуазних революцій і змін, які слідували за ними, монархія як форма правління найчастіше зберігалася, але при цьому набувала істотних змін (наприклад, обмежена влада короля у Великобританії, станова монархія в Росії в XVІІ столітті, і т.д.). У наш час на Землі існує кілька держав, що зберегли монархічну форму правління, причому не тільки конституційну, але й абсолютний її різновид. Монархія була характерна для аграрного ладу, хоча й у той час в окремих країнах існували республіки. Перехід до індустріального ладу нерідко супроводжувався ліквідацією монархії, оскільки монарх сам був найбільшим феодалом, і становленням республіканської форми правління. Однак у ряді високо-розвинутих країн монархія збереглася і дотепер. Примітно, що монархія часом відновлюється в окремих країнах після більш-менш тривалого періоду республіканського правління. Наприклад, в Іспанії монархію було повалено в 1931р., а в 1947р. фашистський диктатор Ф.Франко оголосив про її відновлення, однак реально, король Хуан Карлос І, запанував лише після смерті диктатора в 1975р., причому в 1978р. активно захищав становлення демократії від спроб фашистського путчу.

Основні ознаки монархії:

1. існування одноособового глави держави, який користується своєю владою довічно (цар, король, імператор, шах);

2. спадкоємний порядок наступності верховної влади;

3. представництво держави монарха на свій власний розсуд;

4. юридична безвідповідальність монарха [4, с.14].

Монархія виникла в умовах рабовласницького суспільства. При феодалізмі вона стала основною формою державного правління.

У свою чергу монархія поділяється на : абсолютну, обмежену (парламентарну), дуалістичну, теократичну, парламентарну.

Абсолютна монархія - така форма правління, при якій верховна державна влада за законом повністю належить одній особі.

Основною ознакою абсолютної монархії є відсутність яких-небудь державних органів, що обмежують компетенцію монарха.

Влада в центрі і на місцях належить не великим феодалам, а чиновникам, що можуть призначатися і звільнятися монархом.

Державне втручання в приватне життя в епоху абсолютизму набуває більш цивілізовані форми, отримує юридичне підкріплення, хоча як і раніше має примусову спрямованість. В історії такими країнами були Росія і Франція до революції. Абсолютні монархії: Катар, Бахрейн, Об'єднані Арабські Емірати

Конституційна монархія являє собою таку форму правління, при якій влада монарха в значній мірі обмежена представницьким органом. Звичайно це обмеження визначається конституцією, затвердженою парламентом. Монарх же не в праві змінити конституцію.

Як форма правління, конституційна монархія виникає в період становлення буржуазного суспільства. Формально, вона не втратила свого значення в ряді країн Європи й Азії і дотепер (Англія, Данія, Іспанія, Норвегія, Швеція й ін.).

Конституційна монархія буває парламентарною і дуалістичною.

Парламентська монархія має місце, коли глава держави не може прямо впливати на склад та політику уряду, що формується виключно парламентом і підзвітний лише йому. Прикладами такої монархії можна вважати - Великобританію, Бельгію, Данію й ін.

При дуалістичній монархії глава держави особисто формує слад уряду, яким керує самостійно або через призначеного ним прим'єр-міністра.

У деяких державах монарх очолює і релігійне керування країною. Такі монархії звуться теократичні (Саудівська Аравія).

Конституційні монархії: Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія та інші [9, с.5].

Республіка - це така форма правління, при якій верховна влада здійснюється колегіальними виборними органами, що обираються населенням на певний строк.

Історично, республіка, як форма правління, сформувалася ще в Древньому світі, прикладом тому можуть служити рабовласницькі республіки Еллади, Древній Рим періоду республіки й ін. Однак у той час інститути демократії були ще нерозвинені, а рабовласницькі відносини і пов'язані з ними наукові уявлення та знання, ще не створювали передумов для виникнення гуманізму і. пов'язаних з ним, сучасних принципів демократичної держави. Тому розквіт республіки пов'язаний не з рабовласницькою чи феодальною державою, а з державою, де відбулися зміни, характерні для епохи Відродження, з появою ідей гуманізму, „свободи, рівності і братерства”. У зв'язку з цим, спочатку в Європі, потім в Америці, а потім і в усьому світі республіканська форма правління завойовує позиції і стає найбільш характерною формою правління в сучасній світовій цивілізації.

Класифікація республік пов'язана з відповіддю на питання, яким же саме чином здійснюється державна влада, і хто із суб'єктів державно-правових відносин наділений більшою кількістю повноважень.

Основні ознаки республіканської форми правління:

1. наявність одноособового і колегіального глави держави;

2. виборність на певний строк глави держави й інших верховних органів державної влади;

3. здійснення державної влади з доручення народу;

4. юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом;

5. верховенство державної влади.

Республіканська форма правління в остаточному виді сформувалась в Афінській державі. Республіки за формою державного устрою поділяються на : парламентські і президентські.

У парламентській республіці глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується виключно парламентом і підзвітний тільки йому.Президент обирається парламентом; уряд формується з представників партій, що одержали більшість у парламенті; уряд підзвітний парламенту; парламент може висловити уряду недовіру, що тягне за собою його відставку. Парламентські республіки існують в ФРН, Італії та ін. Так, в Італії наприклад президент республіки обирається членами обох палат на їх спільному засіданні, але при цьому у виборах беруть участь по три депутата від кожної області, обраних обласною радою. У федеративних державах участь парламенту в обранні глави держави також розподіляється представниками членів федерації. Так у Німеччині президент обирається федеральними зборами, що складаються з членів бундестагу, і такого ж числа осіб, вибраних ландтагами земель на засадах пропорційного представництва. Вибори глави держави в парламентарній республіці можуть здійснюватися і на основі загального виборчого права, що характерно для Австрії, де президент обирається терміном на шість роківГлава держави в парламентарній республіці володіє повноваженнями: обнародує закони, видає декрети, призначає главу уряду, є верховним головнокомандуючим збройних сил і т.д.

Глава уряду призначається, як правило, президентом. Він здійснює верховну виконавчу владу і відповідає за свою діяльність перед парламентом. Найбільш істотною рисою парламентарної республіки є те, що будь-який уряд лише тоді правомочний здійснювати керування державою, коли він користається довірою парламенту.

Головною функцією парламенту є законодавча діяльність і контроль за виконавчою владою. Парламент володіє важливими фінансовими повноваженнями, оскільки він розробляє і приймає державний бюджет, визначає перспективи соціально-економічного розвитку країни, вирішує основні питання зовнішньої, у тому числі оборонної політики. Парламентська форма республіканського правління представляє собою таку структуру вищих органів державної влади, яка реально забезпечує демократизм громадського життя, свободу особи, створює справедливі умови людського співіснування, основане на засадах правової законності. До парламентарних республік можна віднести ФРН, Італію, Австрію, Швейцарію, Ісландію, Ірландію, Індію й ін. [11, с.54].

Парламентська республіка має свої переваги: спираючись на парламентську більшість, уряд здатен справляти значний зворотній вплив на законодавчий орган, на управління справами в країні; недоліки: можливість урядової кризи.

Сучасні парламентські республіки: Німеччина, Італія, Австралія.

У Президентській республіці глава держави (президент) одноособово або зі схваленням верховної палати парламенту формує склад уряду. Президент обирається всенародно; є главою уряду; законодавча влада належить парламенту. Найбільш поширені у США, Аргентині, Мексиці, Венесуелі.

Президентська форма правління в різних країнах має свої особливості. В Франції президент вибирається загальним голосуванням. Обраним вважається кандидат, який отримав абсолютну кількість голосів.

Характерним для всіх президентських республік, незважаючи на їхню розмаїтість, є те, що президент об'єднує в собі посади глави держави і глави уряду і, бере участь у формуванні кабінету чи ради міністрів (Франція, Індія). Президент наділяється й іншими важливими повноваженнями: як правило, він має право розпуску парламенту, є верховним головнокомандуючим, оголошує надзвичайний стан, затверджує закони шляхом їхнього підписування, нерідко головує в уряді, призначає членів Верховного суду [11, с.54].

У цивілізованих країнах президентську республіку відрізняє сильна виконавча влада, нарівні з якою, за принципом поділу влади, нормально функціонують законодавча і судова влади.

Президентська республіка має свої переваги і недоліки. Переваги: президент обирається окремо від парламенту, має ”прямий мандат народу”; президент діє без особливої залежності від парламенту; виконавча влада має оперативний, дійовий і гнучкий характер; президент має право відкладного вето на закони парламенту; чіткий поділ державної влади з визначеним колом повноважень. Недоліки: диктатура президента.

Дедалі більшого поширення дістають змішані форми (різновид форми правління, в якому поєднується ознаки різних форм).

Президент пропонує склад уряду; парламент разом з президентом здійснює нагляд за урядом (подвійний контроль) ;президент має право головувати на засіданнях уряду; президент обирається позапарламентським шляхом.

Їх можна поділити: президентсько-парламентські і парламентсько-президентські. Для першої характерно те, що глава держави пропонує склад уряду, який підлягає затвердженню парламентом. За президентом зберігаються широкі повноваження по керівництву урядом. У певних випадках президент має право дострокового розпуску парламенту і призначення нових виборів. Наприклад, Україна, Франція тощо.

2.2 Форми державного устрою

Державний устрій - це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв`язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральними) державними органами.

Історично склалося три „класичних” форми державного устрою: унітарна держава, федеративна держава (федерація) і конфедерація.

Унітарна держава - це цільна держава, частини якої є тільки адміністративно-територіальними утвореннями, які не мають ознак суверенітету. У цих утворень немає свого законодавства і своєї судової системи, органи адміністративного керування або підлеглі безпосередньо центральним органам влади, або мають подвійне підпорядкування - „центру” і місцевим представницьким органам.

Унітарна форма характерна для невеликих держав (тому що невелика територія легко керується за допомогою звичайних адміністративних методів), одно-національних (із-за відсутності необхідності здійснення права кожного народу на самовизначення і самостійне державне будівництво), а також для монархічних держав (у зв'язку з традиціями). Прикладами можуть служити Польська республіка, Італія, Японія й ін. Крім того, унітарна форма державного устрою характерна для державних утворень, що є суб'єктами будь-якої федерації. Так, будь-яка республіка в складі Російської Федерації є державою з унітарною формою правління.

З погляду організації публічної влади унітарні держави можна розподілити на децентралізовані і централізовані.

У децентралізованих унітарних державах існує конституційний розподіл повноважень між центральною владою і територіальними одиницями вищого рівня. Це зближає їх з федеративними державами.

Розходження ж з централізованими державами полягає в тому, що вони (централізовані) - є державами, у яких немає місцевої автономії взагалі, а функції влади, на місцях, здійснюють тільки призначені „згори” адміністратори. Це держави з вираженими авторитарними політичними режимами. У ряді країн Тропічної Африки значна роль, у здійсненні влади на місцях, належить родоплемінним вождям. Утім, зараз рідко можна зустріти держави, де на місцях відсутні виборні органи. Однак у країнах з однопартійною системою, формальна наявність місцевих виборних органів влади є не більш ніж ширмою для всевладдя на місцях [8, с.57].

Ознаки унітарної держави:

1. Єдина конституція;

2. Єдина система вищих органів державної влади;

3. Єдине громадянство і єдина державна символіка;

4. Єдина система законодавства і єдина судова система;

5. Відсутність політичної самостійності в адміністративно-територіальних одиницях;

6. В міжнародних відносинах виступає як єдиний суб'єкт.

Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія. Є прості унітарні держави, які мають автономні утворення. До таких держав відносяться. України, Іспанія, Італія, Португалія.

Складна держава -- це така держава, яка об'єдналась з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, в тому числі і суверенітет, але певну частину своїх суверенних прав, як правило, добровільно передали вищому центральному органу союзної держави.

Проявами складної форми держави виступають: федерація та конфедерація.

Федерація - це союзна держава, частини якої мають державний суверенітет, що, однак, не порушує цілісність усієї союзної держави. Ці частини прийнято іменувати суб'єктами федерації. Вони мають своє законодавство, власну судову систему, органи самоврядування. Разом з тим на території суб'єктів федерації діють також загально-федеральні державні інститути, що забезпечують функціонування федеративної держави як єдиного цілого.

Існує також розмежування повноважень між центральними органами влади й органами влади суб'єктів федерації. Це сприяє (разом з розподілом державної влади на три „ланки”) децентралізації і „розподілу” влади, що попереджає її концентрацію. Як правило, до відання загально-федеральних органів влади відноситься зовнішня політика, оборона країни, економічна, соціальна та ідеологічна політика, прийняття загально-федерального законодавства; у компетенцію органів влади, суб'єктів федерації, входить вирішення питань про формування органів влади на своїй території, прийняття свого законодавства, іноді податкова політика.

Ознаки федерації:

1. Складається з суб'єктів федерації;

2. Двохрівневий державний апарат;

3. Наявність двох рівнів законодавства;

4. Наявність громадянства як всієї федерації так і її суб'єктів;

5. Єдність економічного простору;

6. Наявність у суб'єктів федерації власної судової системи;

7. Двохпалатний парламент.

8. Можливість федерації і її суб'єктів бути учасником міжнародних відносинах.

9. Основну загальнодержавну зовнішньополітичну діяльність у федераціях здійснюють союзні федеральні органи. Вони офіційно представляють федерацію у міждержавних відносинах (США, Бразилія, Індія, ФРН та ін.) [18, с.54]. Федерації будуються за територіальними та національними ознаками, що значною мірою впливає на характер, зміст та структуру державного устрою.

Територіальні федерації характеризується значним обмеженням у державному суверенітеті суб'єктів федерації. Національні ж федерації виділяються більш складним державним устроєм. Основне розходження між територіальними і національними федераціями виражається різним степенем суверенності їхніх суб'єктів. Центральна влада, в територіальних федераціях, має перевагу, відносно вищих державних органів членів федерації. Національна держава обмежується суверенітетом національних державних утворень.

Зараз ця форма державного устрою характерна в основному для великих і середніх, по території, демократичних держав, особливо багатонаціональних, де принцип суверенітету кожної нації може знайти відображення в наданні державності в рамках федерації.

Конфедерація - це тимчасовий союз суверенних держав, які об'єдналися для досягнення певних цілей. Основою утворення конфедерації являється договір між її членами. Конфедерація виникає, як правило, на недовгий термін, для вирішення певних суспільних цілей ( об'єднання зусиль у тій чи іншій сфері людської діяльності: зовнішній чи внутрішній політиці, військовій справі, чи культурі мистецтві, економіці і т.д.). Як правило, конфедерація не має власних органів управління; найчастіше створюються консультативні, наглядові чи контрольні органи [10, с.5].

Ознаки конфедерації:

1. Союз суверенних держав, які об'єднались для досягнення певних цілей;

2. Тимчасове утворення;

3. Відсутність загальної для всієї конфедерації єдиної території, державного кордону і громадянства;

4. Відсутність загальних законодавчих органів, конституції, системи законодавства і судової системи;

5. Відсутність єдиної фінансової системи;

6. Наявність права вільного виходу із складу конфедерації у кожного з її суб'єктів.

Федерації ставлять перед собою кілька цілей:

o захист від тиранії центрального правління;

o створення умов для участі населення в політичних процесах на декількох рівнях влади;

o головною ціллю є - всебічне забезпечення процесу вільного розвитку різноманітних національностей і народностей, принцип плюралізму та демократії, гарантія прав та свобод громадян.

Конфедерації мають, як правило, нестійкий, перехідний характер: вони розпадаються (Швеція, Австро-Угорщина) або еволюціонують (США, Швейцарія, Німеччина). Союзу держав, як форми, які зберігають свій суверенітет у повній мірі, на сьогоднішній день ніде не існує. На різних етапах історії утворювалися конфедерації, проте, після короткочасного існування вони розпадались, або набували федеративної форми державного устрою.

Будь-яка федеративна система може бути ефективною лише тоді, коли її діяльність реалізується в конкретних межах Конституції і дійсного законодавства, коли чітко розподілені сфери діяльності та компетенція центральних і місцевих державних органів, неухильно дотримуються права та свободи громадян.

Від федерації слід відрізняти регіональні або союзи держав,наприклад, Співдружність Незалежних Держав.

Співдружність - союз суверенних держав, об'єднаних на основі міжнародного договору. Співдружність характеризується спільними ознаками і певним рівнем однорідності. Ця форма показала свою життєздатність у Західній Європі, у вигляді Європейського Співтовариства.

Ознаки співдружності:

1. Утворюється на основі міжнародного договору;

2. Грошові засоби об'єднуються добровільно;

3. Співдружність має перехідний характер.

Співтовариство - це об'єднання суверенних держав певного регіону для вирішення економічних питань [11, с.54].

Ознаки:

1. Базою є міжнародна угода;

2. Обов'язковість згоди для вступу чи виходу зі співтовариства;

3. Кредити є основою фінансових відносин.

Основною метою є врівноваження економічного розвитку і спрощення візових бар'єрів. Існує декілька назв територіальної організації суспільства, яка є одним з елементів форми держави. Найвідомішими з них є форма державного устрою, форма територіального устрою, форма територіально-політичного устрою, форма адміністративно-територіального устрою тощо.

Найпоширенішими з них є перші дві назви, а, отже, задля усунення методологічної плутанини ми об'єднаємо ці поняття в одне - форму державно-територіального устрою.

Форма державно-територіального устрою - це територіальна організація влади, що відображає характер взаємовідносин держави в цілому з її складовими частинами.

З формою державно-територіального устрою пов'язане таке явище, як міждержавні об'єднання.

Міждержавне об'єднання - це союз держав, утворений на основі міждержавного договору з метою економічної та політичної інтеграції держав-учасниць.

Існують різні погляди на останні. Так, А. Венгеров наголошує на тому, що до міждержавних об'єднань належать імперія, конфедерація, спілка і співдружність1. Водночас В. Протасов вважає, що конфедерація є формою державно-територіального устрою. О. Скакун до міждержавних об'єднань відносить конфедерацію та співдружність, а Р. Мухаєв - конфедерацію, співдружність та співтовариство.

Водночас чітко доведено, що унітарні держави та федерації є формою державно-територіального устрою.

Виходячи з викладеного, слід мати на увазі, що в умовах суверенітету центральних органів держави, ми маємо справу з державою, а отже, і з формою державно-територіального устрою. У цьому випадку до зазначеної форми належать унітарні держави та імперії (виключний суверенітет центру), а також федерації (змішаний суверенітет центру та суб'єктів федерації). Якщо ж суверенітету центру немає, то в цьому випадку ми маємо справу з міждержавними об'єднаннями.

Проте іноді назва не обов'язково відображає реальність. Так, конфедерація і унія можуть або мати обмежений суверенітет центру, або ні. У першому випадку вони будуть державами, а в іншому - міждержавними об'єднаннями. Тому конфедерації та унії слід вважати державоподібними об'єднаннями.

Отже, існує три різновиди держав за формою державно-територіального устрою:

1) проста держава;

2) складна держава;

3) державно-подібне об'єднання.

До простої держави належить унітарна та регіоналістична держава. До складної - федерація та імперія.

Проте існують і інші різновиди форми державно-територіального устрою: централізована (унітарні держави та імперії) і децентралізована (федерації та державоподібні об'єднання) (рис. 1)[6, c. 132-134].

2.3 Форми політичних режимів

Третім елементом поняття форми держави є політичний режим.

Політичний режим тісно пов'язаний із формами правління. Головне в політичному режимі - порядок і умови формування державної влади.

Сутність політичного режиму визначається тим, що у державі є пріоритетним - права держави чи права особистості; що зі складу прав, зазначених у Загальній декларації прав людини, держава визнає, гарантує або фальсифікує: чи існують у державі порушення прав людини (мотиви, форми, масштаби тощо).

Політичний режим складається з трьох компонентів, які зберігають певну самостійність, автономність.

Перший компонент, який складає зміст поняття "політичний режим", - це права та свободи особистості, пріоритетний тип її політичної культури, поведінки, свідомості, менталітету. Права людини, їх міра та гарантії реалізації взаємозв'язані з рівнем розвиненості самого права, з його роллю в механізмі політичного володарювання. Право є системою встановлених або санкціонованих державою обов'язкових для всіх норм, які забезпечують спільне громадсько-політичне життя людей на засадах рівності за умов мінімуму карального насилля. Принцип рівності перед законом - головний принцип права. Його ж суттю є права людини. Тому стан права свідчить про правовий або неправовий характер взаємовідносин між особистістю, державою та суспільством; про превалювання в ньому закону або виконавчої практики.

Другий компонент змісту поняття "політичний режим" має кілька вимірів, обумовлених рівнем та якістю соціально-економічного розвитку суспільства, принципом поділу влади, способами формування органів державної влади, кількістю правлячих суб'єктів, статусами партійної системи, політичної опозиції, засобів масової інформації, армії, поліції, церкви.

Цей компонент визначає таке розрізнення політичних режимів: відкритий та закритий, слабко- та високорозвинений, легітимний та нелегітимний, монократія та олігархія, колоніальний та суверенний, режим цензури та режим свободи слова.

Третій змістовий компонент політичного режиму - це методи здійснення політичної влади, способи врегулювання й розв'язання соціальних і політичних конфліктів.

Політичний режим - сукупність способів та методів за допомогою яких здійснюється державна влада. Іншими словами - це прояв державної організації, що характеризується станом демократії і свободи в країні. Сучасна теорія держави розрізняє два основних типи політичних режимів: демократичний і тоталітарний. Ця класифікація виходить ще від Платона, який виділяв, окрім «найкращої держави», тимократію (панування шляхетних воїнів), олігархію (правління багатих родин), демократію і тиранію; остання, якщо користатися сучасною термінологією, є тоталітаризм.

Демократія -- це свобода і відповідальність усіх суб'єктів суспільних відносин за свою поведінку і діяльність. Демократичний режим уможливлює послідовно визначальний зв'язок населення з партіями, партій через вибори які проводяться періодично з представницькою владою, представницької влади з владою виконавчою. Такий порядок вважається головним достоїнством демократичного політичного режиму, тому що забезпечує систематичну зміну правителів мирним, ненасильницьким шляхом.

Демократичний режим - державна влада здійснюється в інтересах більшості населення. Розрізняють три види демократичних режимів: консервативно-демократичний (зміцнення форм правової організації суспільства, що склалися історично); ліберально-демократичний (методи здійснення державної влади, засновані на загальнолюдських принципах); радикально-демократичний (найбільш прогресивні і рішучі методи).

Політичними ознаками цього режиму є:

1. Відсутність єдиної, обов'язкової для всіх державної офіційної ідеології;

2. Наявність вільно формованих позадержавних політичних партій;

3. Функціонування політичної системи, що припускає боротьбу, конкуренцію політичних партій, угоду між ними, утворення коаліцій політичних сил, що прагнуть до парламентської більшості й одержання вирішальної ролі в державному управлінні;

4. Наявність політичних воль (гласність, воля слова, преси, вуличних ходів, демонстрацій, мітингів, протестів і т.д. і т.п.), за допомогою яких суверенні об'єкти цивільного суспільства здійснюють свою самодіяльність у сфері політичного життя [16, с.4].

Отже, демократичний режим - це стан політичного життя суспільства, при якому державна влада здійснюється на принципі широкої і реальної участі громадян та їх об'єднань у формуванні державної політики, у творенні і діяльності державних органів та дотримання прав і свобод людини. Демократичний політичний режим - стан політичного життя суспільства, при якому підтримується демократична конституція,реалізовується принцип поділу влади. Перехідний політичний режим характерний для постсоціалістичних країн Східної Європи, Єгипту, Шрі-Ланки, які пережили крах тоталітарних і авторитарних режимів.

Недемократичні політичні режими - це режими за яких державна влада здійснюється шляхом обмеження і порушення формально-проголошених прав і свобод громадянина.

Недемократичні режими поділяються на: тоталітарні і авторитарні. Авторитарний режим -- це такий режим, коли порушуються або обмежуються основні права людини, особливо її свобода, честь і гідність; коли влада зосереджується в руках невеликої групи людей або однієї особи; коли забороняється легальна діяльність політичних партій і громадських об'єднань, які знаходяться в опозиції.

За формою державного (політичного) режиму Україна є демократичною державою. Конституційний лад України ґрунтується на принципі пріоритету прав і свобод людини і громадянина. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Отже, державна влада в Україні здійснюється на демократичних засадах, що є конституційною гарантією демократичного режиму.

Тоталітарний режим - це сукупність засобів, прийомів і способів реалізації державної влади, за яких вся життєдіяльність суспільства і кожного громадянина абсолютно регламентована.

Для політичного режиму тоталітарного типу характерно насильницьке нав'язування населенню суспільних порядків, чиї моделі розроблені на основі єдиної ідеології. Панування цих порядків досягається за допомогою монопольного тоталітарного контролю над політикою, економікою, культурою і побутом. Ідеологічна й організаційна єдність забезпечується політичним пануванням Партії, очолюваної Вождем. Вона підкоряє собі державу. У її руках знаходяться засоби масової інформації, друку. У методах управління переважає політичне і фізичне насильство, поліцейський і жандармський терор. Наприклад, в колишньому СРСР в 30--50-ті роки був яскраво виражений тоталітарний режим з ознаками вождізму [11, с.54].

Подібні властивості, здавалося б, виключають можливість ненасильницької зміни тоталітарної влади. Однак, як показав досвід Чехословаччини, Угорщини, багато в чому Польщі і, можливо, СРСР, тоталітарний політичний режим здатний до самозміни з поступовим і відносно мирним переходом до посттоталітарного, а потім, очевидно, і до демократичного. У всякому разі такого роду перехід успішно здійснений в Іспанії, Греції, Чилі, які відмовилися від фашистських режимів і вибрали демократичний шлях розвитку .

Сьогодні демократичні режими найбільш поширені в країнах Європи, США та ін.А тоталітарні - в країнах Близького Сходу, Африки.

І в Україні, починаючи з 80-90р. відбувається перехід від тоталітарного політичного режиму до демократичного. Дуже важливою подією в цьому переході стало прийняття в 1996р. Конституції України.

За формою державного (політичного) режиму Україна є демократичною державою. Конституційний лад України ґрунтується на принципі пріоритету прав і свобод людини і громадянина. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Отже, державна влада в Україні здійснюється на демократичних засадах, що є конституційною гарантією демократичного режиму.

Політичний режим - теоретична категорія існувала лише в науці про державу і право, в тісному взаємозв'язку з категоріями: форма правління, форма державного устрою. В державно-правовій науці політичний режим розглядається як сукупність засобів та методів у здійсненні державної влади. В політичній науці поняття політичного режиму дуже тісно зв'язано з поняттям політична система і розглядається тільки у зв'язку з особливостями розвитку та функціонування політичних систем, хоча співвідношення понять викликає в політичній науці істотні розбіжності. Інколи політичний режим і політичну систему розглядають як синоніми. Іноді поняття політичного режиму взагалі не виділяється. Іноді політичну систему і політичний режим розводять досить далеко один від одного. Дати універсальне визначення політичного режиму досить складно.

Політичний режим - це спосіб функціонування та взаємозв'язку основних елементів політичної системи суспільства. Поняття політичний режим включає основні критерії: характер та міру здійснення влади; механізм формування влади; взаємовідносини суспільства та влади; роль та значення недержавних і пеполітичпих організацій та структур; характер існуючих в суспільстві заборон; роль ідеології у житті суспільства; характер політичного лідерства; співвідношення прав та свобод громадян; становище засобів масової інформації; роль політичних партій; типи політичної поведінки; співвідношення між законодавчою та виконавчою владами; роль і значення органів примусу.

Поняття влади дає ключ до розуміння сутності та призначення політичних інститутів і процесів, самої політики. Визначення цього поняття, з'ясування сутності й характеру політичної влади дає змогу виокремити політичні відносини з усієї сукупності суспільних відносин, має важливе значення для розуміння природи політики й держави. Про важливість поняття влади в науці свідчить існування особливої галузі науки - кратології (від грецьк. кратос - влада і логос - слово, поняття, вчення) як сукупності знань про владу.

Основними компонентами політичних режимів є: форма і роль держави, система партій, спосіб голосування, структура політичних інститутів, принцип легітимності, наявність чи відсутність правової державності, обмеженість чи необмеженість державної влади, розвинутість, нерозвинутість чи відсутність громадянського суспільства, одно- чи багатопартійна система, які визначають тип політичного режиму. Спосіб' голосування -- також важливий елемент режиму, який певною мірою окреслює контури політичної системи. Легітимним є режим, здатний сформувати у мас переконання, що саме даний порядок є найкращим із усіх можливих (М. Вебер). Одначе легітимним є й режим, який відповідає народним прагненням чи народному консенсусові (М. Дюверже).

Інтерес до типології політичних режимів має таку ж давню історію, як і вивчення політики. Починаючи з Платона й Арістотеля, різні мислителі намагалися виробити концепцію класифікації політичних режимів. Кожна типологія відображала не тільки політичний інтерес ученого й реалії політики того чи іншого типу. Типологія Платона й Арістотеля відображала історичний і політичний досвід Стародавньої Греції, а також їхні власні переконання. Арістотель виділив три типи політичних режимів. Це -- монархія, здатна обернутися на тиранію; аристократія, що може стати олігархією; політика з поміркованою демократією, що може виродитися в демагогію. За всі наступні століття до цієї схеми було мало науково переконливих доповнень. монархія унітарний федерація державний

Поняття "політичний режим" існувало вже в науці конституційного права у Франції. Класифікація режимів базувалася на відмінності законодавчої і виконавчої функцій держави і на з'ясуванні їхнього співвідношення. Відповідно виділявся режим злиття влад (абсолютна монархія), режим поділу їх (президентська республіка), режим співробітництва (парламентська республіка). Одним із перших у політичній науці спробував класифікувати політичні режими Г. Моска. І хоч він не довів до кінця свою типологію, деякі західні дослідники, підсумовуючи його роздуми, виділяють чотири типи політичних режимів: аристократично-авторитарний, демократично-авторитарний, аристократично-ліберальний, демократично-ліберальний[7, c. 55-57].

До спроби класифікувати політичні режими вдавалася й українська політична думка. У своїх "Листах до Братів-Хліборобів" В. Липинський виділяє три типи політичних режимів: 1) демократія з республікою, 2) охлократія з диктатурою, 3) класократія з правовою -- "законом обмеженою і законом обмежуваною" -- монархією.

Під демократією він розуміє парламентську і президентську республіки. Основну увагу політик приділяє аналізові демократичного республіканського ладу США, щоб обґрунтувати ідею неможливості побудови демократичного суспільства в Україні без попереднього проходження етапу монархічного правління. У Сполучених Штатах, на думку В. Латинського, "демократія не виявила своїх негативних якостей тому, що правляча суспільна верства опиралася на стару монархічну консервативну традицію. А брак монархії вона надолужувала зміцненням політичної влади президента".

Охлократією вважають такий суспільно-політичний лад, за якого активна меншість згуртовується шляхом організації різнокласових елементів в одній верстві, яка необмежено панує над даним громадянством. Тобто охлократія, за В. Липинським, "це не влада натовпу, а влада над натовпом".

Класократія -- такий суспільно-політичний лад, де активна меншість -- аристократія приходить до керівництва шляхом вибору найкращих представників різних станів і класів суспільства. Виборна аристократія обмежує свою владу послухом монархові. Монарх, у свою чергу, обмежений законами, ухваленими в законодавчих установах представниками класів. "Аристократія, -- говорив В. Липинський, -- це чинник динамічний, який сам себе витворює й виправдовує право на існування, постійно відновлюючи себе в житті держави шляхом залучення до правлячої ролі нових представників різних соціальних груп".

У сучасній літературі багато класифікацій політичних режимів. Найчастіше вживається тричленна класифікація їх на тоталітарні, авторитарні й демократичні, причому будь-яка класифікація є умовною, оскільки "чистих" і завершених політичних режимів у політичній практиці не існує. Класифікації почали з'являтися на початку 20 ст., але практично до 60-х років найчастіше використовували класифікацію М. Вебера, який поділяв політичні режими на демократичні і недемократичні. На початку 60-х років 20 ст. американський політолог 3. Бжезінський, використавши висновки Р. Даля про багатополярність влади й про те, що жодна держава не досягла демократії, вирізнив тоталітарний режим через політологічний аналіз політичних систем країн колишнього соціалістичного табору. Він довів, що більшість цих держав належала до авторитарних політичних режимів. Тому можна запропонувати типологію режимів, в основу якої покладено принцип відповідності походження і дій вимогам демократії.

...