Загальнотеоретична характеристика форми держави

Протягом багатьох століть вироблялася формула плюралістичної демократії: політична влада народу, яка здійснюється більшістю, що вільно виявляє себе і поважає права меншості. Залежно від того, чи здійснюється формула демократії в суспільстві, прийнято виділяти два типи політичних режимів: демократичні й антидемократичні. У свою чергу, їх можна поділити на два підтипи: парламентський і президентський; тоталітарний і авторитарний[9, c. 131-133].

Політичний режим - сукупність засобів і методів, що визначають спосіб здійснення влади, що склалися стосовно державної влади та суспільства^ і які відображають становище прав та свобод громадян, відносин владних структур до правових основ діяльності, державних форм та ідеологій, соціальних і класових взаємовідносин, становище політичної культури. Французький політолог Моріс Дюверже дає змістовну формулу політичного режиму як «певного поєднання системи політичних партій, способу голосування, одного або декількох типів прийняття рішень, однієї або декількох структур груп тиску». Нині ж визнано визначення політичного режиму проф. Жан-Луї Кермонна, який розумів під політичним режимом сукупність елементів ідеологічного інституційного і соціологічного порядку, що сприяють формуванню політичної влади певної країни на певний період. Політичний режим - це порядок взаємовідносин громадянського суспільства і політичної влади. Політичний режим - система конституційних (законних) порядків і конкретне втілення політичної системи та політичної організації суспільства.

Політичний режим - система засобів та методів здійснення політичної влади, форма взаємодії державно-владних структур та населення. Будь-який політичний режим визначається, по-перше, процедурами та способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсненням влади; по-друге, стилем прийняття суспільно-політичних рішень; по-третє, взаємовідносинами між політичною владою та громадянами (населенням) країни. Суверенність і соціальний зміст політичної системи, політичної організації суспільства, структура влади, способи, методи та засоби її здійснення і характеризують політичний режим суспільства. Якщо в політичному курсі відображена мета суспільства, держави, то в політичному режимі - організаційні засоби та методи їх досягнення. Курс як відображення політичної мети має пріоритет перед політичним режимом. Який політичний курс, які політична система і організація суспільства, такий і зміст, характер політичного режиму. Та в такій субординації режим зберігає одну привілею: якщо політичний режим невірно визначений за змістом і характером відносин, що склалися в суспільстві або невміло реалізується політичний курс, то може поховати, загубити будь-який, навіть найрозумніший, науково вивірений політичний курс. Будь-який політичний режим є те або інше поєднання двох полярно протилежних принципів людських взаємодій: авторитарності, тобто безвідмовного, безумовного підкорення законам і розпорядженням владі, жорсткої, міцної дисципліни та відповідальності, і демократизму, під яким розуміється рівноправність сторін, їх згода, вільний вибір, самоуправління та ін. Практично неможливо політичний режим позбавити форм реалізації одного принципу і побудувати на формах реалізації тільки другого принципу. Такі політичні режими можливі як аномальні, як руйнівні для суспільства і тому-то ефемерні, тобто швидкоплинні, недовговічні. Фактично в кожному політичному режимі переважає та чи інша сторона, риса в управлінській діяльності, але урівноважуюча ЇЇ сторона, що визначає її риси, має певне значення. Тут у здійсненні управління державою очевидна дуже важлива конституційна система. Проте положення конституції не завжди відповідають реальності.

Природно, політичний режим - політичне явище, що створюється органічним поєднанням трьох політичних інститутів - політичної організації суспільства, системи прав і свобод людини, системи методів і механізму здійснення влади. Основні компоненти політичного режиму є: принцип легітимності (законності), структура інститутів, система політичних партій і рухів, і, нарешті, форма і роль держави у здійсненні влади. Принцип легітимності передбачає відповідність політичної влади цінностям, на яких базується той або інший режим, і який відповідає інтересам, потребам і сподіванням населення. Практично законність політичного ладу відображається через відповідність походження та дій влади вимогам демократії. Протягом декількох століть створювалась формула західної плюралістичної демократії. Політолог Жан-Луї Кермонна відмічав, що «політична влада народу, яка відправляється вільно, відображає більшістю, що поважає права меншості». Тут чітко визначено: демократія - завжди політична влада більшості над всім народом і завжди незмінна повага думки меншості і її права вільно конституювати опозицію[5, c. 116-118].

Тоталітаризм -- система політичного панування, за якої Державна влада, зосереджена в руках вузького кола осіб, ліквідовує конституційні гарантії прав і свобод особи шляхом насильства, поліцейських методів впливу на населення, духовного поневолення, остаточно поглинає всі форми та сфери життєдіяльності людини.

Тоталітаризм -- це своєрідний спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над цілями, загальнообов'язковою ідеологією.

Перші тоталітарні погляди в історії політичних учень сягають далекого минулого. Так, тоталітарними вважаються теорія давньогрецького філософа Геракліта про необхідність загальної регуляції суспільства, політичні погляди, які висловив у моделі ідеальної держави Платон. Деякі тоталітарні моменти наявні в політичних доктринах Г. Бабефа, А. Сен-Сімона, Г.В.Ф. Геґеля, Ж.-Ж. Руссо.

Поняття "тоталітарний" почали вживати критики Муссоліні на початку 20-х років 20 ст., коли в Італії формувалася фашистська система. Але Муссоліні сам підхопив це поняття й проголосив своєю метою створення тоталітарної держави.

Концепція тоталітаризму з'явилася на початку 50-х років, коли ще була жива пам'ять про фашизм, у СРСР існував сталінський режим, а нові комуністичні держави наслідували радянську модель правління. На політологічному симпозіумі, що відбувся в 1952 р. у США, тоталітаризм був визнаний як "закрита і нерухлива соціокультурна і політична структура, в якій будь-яка дія -- від виховання дітей до виробництва й розподілу товарів -- спрямовується й контролюється з єдиного центру". Якраз тоді американські політологи, здебільшого емігранти з Європи, почали розробляти цю концепцію. У 1951 р. X. Арендт опублікувала свою працю "Походження тоталітаризму". У 1956 р. виходить тепер уже класична праця К. Фрідріха і 3. Бжезінського "Тоталітарна диктатура й автократія", в якій давалися соціологічна й політична характеристики тоталітаризму.

Передумови виникнення й розвитку тоталітаризму в політичній практиці пов'язують з індустріальною стадією розвитку суспільства, з наявністю засобів масової інформації, колективістського світогляду, могутнього державного апарату, особливостей соціальної психології (певної ідеологічної та міжособистісної ситуації). Причому засоби масової інформації є необхідним моментом для існування тоталітаризму взагалі. Завдяки їм проводяться ідеологічне оброблення населення, насаджування уніфікованих стандартів побутового і загальнолюдського характеру, нівелювання загальноцивілізаційних і особистісних цінностей. Критерієм тоталітаризму є поглинання державою сфери громадянського суспільства, відсутність плюралізму[1, c. 342-344].

Узагальнюючи різні погляди, можна виділити такі характерні риси тоталітарного режиму:

-- сильно централізована, моністична структура влади, в якій панівна група не несе відповідальності перед виборним органом і не може бути позбавлена влади інституційними засобами; влада на всіх рівнях формується через закриті канали, бюрократичним шляхом;

-- монопольний політичний контроль над економікою та іншими сферами суспільства; в суто тоталітарному суспільстві жодна з його сфер не вільна від контролю;

-- влада належить масовій політичній партії, організованій недемократично довкола лідера; влада партії забезпечується шляхом її зрощення з державними органами й повного одержавлення суспільства;

-- політизація, регламентація й санкціонування всієї життєдіяльності суспільства; терористичний поліцейський контроль за поведінкою громадян;

-- вимога до громадян активно виявляти відданість і підтримку

режиму;

-- громадсько-політичні, недержавні організації існують формально, стають продовженням тих чи інших державних або партійних організацій, їхня діяльність докладно регламентується;

-- монопольна, деталізована ідеологія, що легітимує режим й обґрунтовує його історичну місію.

Тоталітарний режим проводить послідовну декласацію суспільства. Руйнуючи всі його органічні зв'язки, відчужуючи виробників від власності та влади, цей режим кожного індивіда підключає до суспільної системи поза горизонтальними чи будь-якими несанкціонованими зв'язками. Унаслідок цього суспільство з організму перетворюється на механізм, довільно сконструйований владними структурами, тобто на масове суспільство.

У масовому суспільстві, на думку американського політолога В. Корнгаузера, безліч індивідів пов'язані один з одним лише ставленням кожного з них до загального авторитету, особливо Держави. Тобто індивіди не співвідносяться всередині незалежних груп, не відмежовані від правлячої групи. Адже для відмежованості потрібна множинність незалежних форм об'єднань, які часто конфліктують одна з одною й кожна з яких є досить сильною, щоб відвернути від індивіда небезпеку. За відсутності їх людям бракує стримувальних основ у поведінці.

Соціальна атомізація породжує виразне відчуження й занепокоєння. Звідси виникає схильність до граничних форм поведінки, щоб позбутися напруження. Крім того, в масовому суспільстві спостерігається гіпертрофована відданість символам і лідерам. А це є психологічним підґрунтям для тотального домінування, тобто тоталітаризму.

Очевидно, що масове суспільство об'єктивно є атомізованим суспільством, а суб'єктивно являє собою відчужене населення, отже, масове суспільство є системою, що має високий ступінь доступності населення для мобілізувального впливу еліти. Люди, які зазнали атомізації, легко піддаються станові мобілізованості. Оскільки тоталітаризм є станом тотальної мобілізації, масове суспільство стає його основою.

Ще одна проблема -- структурованість тоталітарного суспільства. На думку В. Корнгаузера, "будь-які суспільства, за винятком найпростіших, можна окреслити як такі, що мають три рівні соціальних зв'язків. Перший -- це, переважно, особистісні, первинні, зокрема родинні. Другий рівень охоплює всі проміжні, тобто локальні, спільноти, добровільні об'єднання й угруповання за видами діяльності, що виконують функцію з'єднувальної ланки між індивідом і державою. Третій рівень утворюють зв'язки в цілому, зокрема державні"[8, c. 159-163].

Могутня проміжна структура характерна для плюралістичного суспільства, складається із стабільних і незалежних груп, які представляють різні, нерідко протилежні інтереси. Проміжні групи, по-перше, вберігають еліту від сваволі надмірного тиску мас, оскільки самі відгукуються на вимоги й потреби людей. По-друге, лідери цих груп, незалежно від їхніх конкретних ідей (якщо тільки вони не спрямовані проти цілісності співтовариства), допомагають зміцнювати систему авторитетів широкого масштабу, до якої власний авторитет органічно входить як складник. По-третє, проміжні групи захищають еліту тим, що здійснюють функції каналів, за допомогою яких участь народу в житті суспільства можна спрямовувати, а в разі потреби -- обмежувати. За відсутності проміжних груп, які є представниками й провідниками народної активності, люди змушені безпосередньо впливати на важливі центри суспільства, отже, робити це способом, що не стримується жодними цінностями чи інтересами різних соціальних груп. Ті самі чинники обороняють нееліту від тиску еліти. Крім того, незалежні групи захищають своїх членів від інших груп. А перехресне членство відразу в кількох групах, кожна з яких зачіпає лише окремі аспекти життя її членів, утримує конкретну групу від тотального домінування над своїми членами.

Проміжні структури тоталітарного суспільства мають інші функції. Вони допомагають перепинити доступ до еліти завдяки домінуванню еліти над ними. З допомогою проміжних груп, утворюваних і контрольованих згори, тоталітарний режим здатен утримувати населення в стані мобілізації, регламентувати життя окремої людини. Якби не було контрольних проміжних організацій в усіх сферах суспільства, люди одержали б свободу групуватися незалежно від режиму. Тому для тоталітарних режимів надто важливо локалізувати активність населення в межах контрольованих груп. Тоталітарні режими прагнуть виявити всі незалежні форми організації, щоб трансформувати їх або знищити. У тоталітарних державах виключаються будь-які форми несанкціонованих дій з боку населення,, режим вимагає від людини тільки активних проявів лояльності й відданості йому (активна несвобода особи). Ось чому в історії не було такого безсилля окремої людини перед владою, як за тоталітарного режиму.

Характерним для тоталітаризму є харизматичний тип лідерства з обов'язковою опорою на репресивний апарат. Спосіб мобілізації (модель здійснення владою політичних рішень і залучення населення для виконання їх) за тоталітаризму може здійснюватись інтенсивно через створення внутрішньопсихологічного ентузіазму, а також екстенсивно -- за допомогою репресивно-пропагандистського апарату. Лідерство за тоталітаризму має переважно індивідуалізований характер, причому навіть найближче оточення лідера значною мірою дистанційоване від нього.

Класичними тоталітарними державами вважають гітлерівську Німеччину і СРСР. Причому політичний режим у колишньому Радянському Союзі мав такі етапи: період воєнного комунізму 1917 -- 1921 pp. (тоталітарно-авторитарний тип політичного режиму); 1921-1929 pp. (авторитарний режим); 1929-1956 pp. (тоталітарний режим); 1956--1985 pp. (зникли ознаки класичного тоталітаризму, але в основному режим залишався тоталітарним). Занепад епохи тоталітаризму в СРСР почався з часів так званої горбачовської перебудови, коли впала "залізна завіса" ідеологічного монізму й закритості суспільства[6, c. 196-198].

2.4 Авторитарний режим

Авторитаризм ґрунтується на безумовному підпорядкуванні владі й означає такі відносини між панівною елітою й масами, які побудовано на силі, а не на переконанні. Оновлення керівних кадрів здійснювалося шляхом кооптації, а не передвиборної конкурентної боротьби між кандидатами на відповідальні державні посади. За подібних режимів немає або ігноруються встановлені законом процедури мирної заміни керівників, унаслідок чого припинення й передавання влади є результатом насильства, конфронтації, а не інституціалізації.

Існують різні підходи до визначення сутності й меж авторитаризму. Дехто з політологів стверджує, що два способи правління -- демократія й тоталітаризм -- являють собою абстраговані протилежності: авторитарна влада стає результатом незрілої демократії, і між авторитарними режимами, близькими до демократії, й тими, що тяжіють до тоталітаризму, існує різниця лише в ступені ліберальної терпимості чи гегемоністського контролю.

Іспанський політолог X. Лінц вважає авторитаризм способом правління "з обмеженим плюралізмом", таким типом консервативної влади, яка, не маючи можливості в наші дні позбавити права голосу маси людей за допомогою цензу, вдається до глобальної чи вибіркової заборони партій і профспілок. Коли дозволено тільки течії, що підтримують соціальну рівновагу, то сили, які дотримуються плюралізму, можуть законно виступати на боці влади через канал непартійних організацій чи навіть партій, дібраних за принципом конформізму.

Водночас сили, які загрожують статус-кво, приречені бути поза законом, у підпіллі. Такі системи називаються ліберальними постпарламентськими напівдиктатурами, де виконавчу владу уособлює харизматичний лідер. Вони можуть уживатись із конституційною президентською владою або навіть із колегіальним керівництвом, перетворюватися на систему нерегулярної кооптації, яка проводиться періодично для здобуття нової підтримки. Тому в схемах цього типу широко використовується поняття "корпоративний авторитарний режим" для характеристики позапарламентських відносин, які встановлюються між кооптованими соціальними чи економічними силами й центральною владою.

Виходячи з концепції "обмеженого плюралізму", політолог Жагуаріб увів поняття "необісмарківської" стратегії, напів-авторитарного правління в країнах, які переживають період індустріалізації. За такого режиму держава спрямовує політичне розшарування в певне русло з метою політичної соціалізації в консервативному дусі дрібнобуржуазних і робітничих мас. Причому ця стратегія використовується не лише в галузі політичної соціалізації, а й економіки, щоб залучити іноземний капітал, створити умови для "суспільства споживання".

Наведені погляди не є вичерпними, але вони дають уявлення про основні підходи до означення сутності авторитаризму. Основні ознаки авторитарного режиму:

* відмова від принципів конституційності й законності (якщо конституція й зберігається, то, як правило, в суто декларативній формі), широке застосування політичних репресій;

* концентрація влади в руках уряду, глави держави чи військових; відмова від принципу поділу влади;

* відсутність центральних і місцевих представницьких органів чи перетворення їх на маріонеткові;

* мілітаризація державного апарату, різке посилення впливу військових сил; втручання армії в політичний процес, щоб покінчити з тривалою політичною кризою, з якою неможливо справитися демократичними засобами;

* наявність приватного сектора економіки, вільного від прямого державного втручання[2, c. 107-109].

За авторитарного режиму не виключаються певні елементи, інститути, притаманні демократії: вибори, боротьба політичних партій у парламенті тощо. Водночас політичні права громадян і громадсько-політичних організацій обмежено, їхню політичну поведінку строго регламентовано, легальну опозицію заборонено. Тобто авторитарний режим визначає межі допустимого інакомислення й легальної опозиції. Основними ознаками, що різнять авторитаризм і демократію, є: перевага в діяльності державних органів методу адміністрування (за авторитаризму рідко застосовується компроміс у найважливіших політичних проблемах); концентрація влади в руках одного чи кількох органів державної влади: органи виконавчої влади мають функції нормотворчості; звуженість сфери гласності і виборності державних органів. Загальною рисою всіх авторитарних держав є сильна виконавча влада. За авторитаризму починає формуватися громадянське суспільство. Однак його сфера дуже обмежена. Держава може реагувати на вимоги громадянського суспільства, а може й ігнорувати їх. Тобто громадянське суспільство фактично підпорядковане державі.

Авторитаризм також багато в чому відрізняється від тоталітаризму.

1. Тоталітаризм практично стирає межі між державою й громадянським суспільством, прагнучи контролювати всі сторони життя людини. А за авторитаризму з'являються елементи громадянського суспільства.

2. Стрижень усієї тоталітарної системи -- єдина ідеологія й добре організована єдина партія; особа лідера може не мати великої ваги. В авторитарному режимі така ідеологія не обов'язкова. Правляча еліта здебільшого неоднорідна й спирається на блок соціальних, політичних та інших сил, які багато в чому відмінні, але мають спільну заінтересованість у здійснюванні влади авторитарними методами. Тому в цій системі набагато більшу роль відіграє лідер, який має авторитет у всіх течій правлячого блоку й стежить за додержанням балансу інтересів його учасників.

3. Тоталітаризм прагне до прямого політичного регулювання економікою, тоді як авторитаризм може поєднуватись і з централізованою економікою, і з ринковою. Тобто за авторитаризму політична система має більшу автономію, ніж економічна.

Отже, авторитаризм можна визначити як недемократичний спосіб правління, за якого влада правителя або правлячого угруповання не обмежена законом і не підконтрольна громадянам, які усуваються від процесу приймання рішень. Реальна конкуренція в боротьбі за політичну владу не допускається.

Виокремлюють різні види авторитаризму: авторитаризм стабілізаційний, метою якого є збереження існуючого ладу, чи альтернативний, властивий країнам, які відкинули демократичні засади розвитку суспільства. Найчастіше авторитаризм трапляється в країнах, які переходять від тоталітаризму до демократії. Серед авторитарних режимів можна виділити кілька різновидів.

Теократичні авторитарні режими, характерні для країн, де при владі перебувають релігійні клани. Прикладом такого режиму є політична система Ірану, яку створили ісламські фундаменталісти після революції 1979 року. Цей режим має багато рис, притаманних тоталітаризмові.

Військово-бюрократичні диктатури, що встановлюються внаслідок військових переворотів. З приходом до влади військових політична діяльність партій, організацій, представницьких інституцій значно обмежується або й взагалі забороняється. Так було в Греції при правлінні "чорних полковників", в Аргентині, Бразилії, Парагваї, Чилі та багатьох інших країнах Латинської Америки, Азії та Африки.

Персональні тиранії, султанізм. Влада належить диктатору й спирається на розгалужений поліцейський апарат. Інші інститути влади, як правило, слабкі. При владі задіяні родичі й близькі друзі диктатора, які здебільшого мають вирішальні позиції в економіці та в інших сферах суспільного життя. Персональна тиранія була характерна для режимів Барре в Сомалі, Дювальє в Гаїті, Аміна в Уганді, Сомоси в Нікарагуа.

Абсолютистські монархії, в яких монарх наділений необме-женою владою як у виконавчій, так і в законодавчій і судовій сферах. Виборних представницьких органів немає. Уряд призначається монархом, виконує його волю і підзвітний тільки йому. Це -- Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об'єднані Арабські Емірати.

Неототалітарні режими, які формально функціонують за наявності багатьох партій, опозиції, періодичних виборів. Влада при цьому зберігається в руках одної партії через різного роду маніпуляції. Такі режими існують у Мексиці й Сирії (правлячі партії: Інституційно-революційна в Мексиці, БААС у Сирії) та в інших країнах[3, c. 141-143].

2.5 Демократичний режим

Демократія в етимологічному тлумаченні -- влада народу. Класичне означення демократії дав А. Лінкольн: "Демократія -- це правління народу, обране народом і для народу". Сучасні підходи до сутності демократії досить різноманітні, їх можна згрупувати в два основні напрями. Одні автори вважають, що демократія -- це не метод організації особливої політичної сфери життя, а спосіб функціонування й розвитку всього суспільства як цілого. Інші вчені розглядають демократію як технологію формування і здійснювання влади. Найповнішого втілення такі погляди набули в теоріях елітарної демократії. На думку американського політолога Р. Макайвера, "демократія не може бути правлінням більшості чи правлінням мас. Це, насамперед, -- спосіб визначання: хто правитиме і, в загальному плані, з якими цілями". Класичним у цьому плані є характеристика демократії, яку запропонував І. Шумпетер: "Індивіди добиваються влади для приймання рішень засобами конкурентної боротьби за голоси народу", отже, "демократія є правлінням політиків".

Ідеальних демократичних режимів не існує. Вони досить різноманітні. Однак є деякі спільні ознаки, притаманні всім демократіям:

* вільні вибори правителів, які передбачають щонайменше три умови: 1) свободу висування кандидатур; 2) свободу виборчого права, тобто загальне й рівне виборче право за принципом "одна людина -- один голос"; 3) свободу голосування (воно має бути таємним), рівність усіх в інформації й можливості вести пропаганду під час виборчої кампанії;

* наявність представницьких органів, які формуються на основі загальних виборів;

* виконавча влада походить від народу (президентська республіка) чи від представницького органу (парламентська республіка);

* поділ державної влади на гілки: законодавчу, виконавчу і судову з визначенням функційних прерогатив кожної з них;

* легальна діяльність політичних і громадських організацій;

* визнавання і здійснювання на практиці принципів конституційності і законності як з боку владних органів, так і окремими громадянами;

* рівноправність громадян, проголошення і здійснювання на практиці демократичних прав і свобод;

* економічний плюралізм і розвинуті сектори економіки, вільні від прямого державного втручання;

* розвинуте громадянське суспільство.

Існування демократії пов'язують з республіканською формою правління і виділяють два підтипи демократичних режимів: парламентський і президентський, характеристики яких відповідають цим формам і які ми вже розглянули вище[4, c. 124-126].

ВИСНОВКИ

Нині в Україні робляться спроби перейти до суспільної системи, яка ґрунтується на ринкових відносинах, і здійснити демократизацію політичного і суспільного життя. Відбувається зміна політичного режиму. Політологи помітили, що жодна держава не змогла безболісно перейти до демократії. У деяких країнах Північної Європи (Великій Британії, Голландії та ін.) процеси утвердження основних демократичних цінностей та інститутів тривали кілька століть. Інші (Німеччина) так і не змогли самостійно (без впливу США) перейти до стабільної демократичної політичної системи. Тому неабиякої ваги набула одна із фундаментальних проблем політичної науки -- з'ясування послідовності у творенні передумов формування демократичного політичного режиму.

Одним із базисних понять сучасної політичної науки є "політичний режим", який розглядається як спосіб, стиль функціонування держави, державної влади, і характеризує середовище та умови політичного життя, політичний клімат, який існує в суспільстві в певний період його історичного розвитку.

У сучасній політологічній літературі існують різні підходи до означення політичного режиму. Відомий французький політолог М. Дюверже розглядав політичний режим як "певне поєднання системи партій, способу голосування, однієї чи кількох груп тиску". Польський учений Єжи Вятр під політичним режимом розуміє систему конституційних (законних) порядків і конкретне втілення цієї системи на практиці. Поширеною є дефініція політичного режиму Ж.-Л. Кермона, за якою його означають як сукупність елементів ідеологічного, інституційного й соціологічного порядку, що сприяють формуванню політичної влади даної країни на певний період.

Узагальнюючи різні підходи до розуміння політичного режиму, його можна означити як певну систему засобів, методів і прийомів здійснення і функціонування державної (політичної) влади, ставлення державних органів до правових засад їхньої діяльності, як форму, принципи взаємовідносин державновладних структур з громадянським суспільством, з громадянами і забезпечення їхніх основних прав і свобод.

Політичний режим, його сутність залежать від низки чинників, серед яких найпосутнішими є: співвідношення політичних сил у суспільстві, процедури й способи організації державно-владних інститутів та здійснення ними влади; стиль приймання, ухвалення й реалізації суспільно-політичних рішень; взаємовідносини між політичною владою і громадянами; особа загальнонаціонального лідера і стиль здійснення лідерства; якості правлячої еліти; національні, соціокультурні традиції, політична куль

Отже, у курсовій роботі наведено теоретичне узагальнення форми правління сучасної держави, що виражається в наявності протиріччя між традиційним знанням про державу та її форми і неспроможністю використання окремих елементів цього знання для пояснення суті багатьох, безпосередньо пов'язаних з сучасною державою, явищ. Серед останніх - форма державного правління, дослідження теоретико-правових засад котрої дало можливість дійти таких наукових висновків.

Форма державного правління, як і будь-яке інше соціально-політичне явище, - історично зумовлений наслідок розвитку державно-організованого суспільства. Головною закономірністю цього розвитку є нерозривний зв'язок сутності явища та його форми, який знаходить свій прояв у взаємозумовленості сутнісних та формальних якостей держави. Сутнісні якості держави й форма останньої історично зумовлені, оскільки є породженням суспільства відповідної історичної епохи. Сутність держави визначається соціальним призначенням держави й виражається у відповідному “історичному генетичному типі держави”. Форма держави, котра є відображенням зовні сутнісних властивостей держави, є “структурним історичним типом держави”. Вона складається з двох змістовних частин - “внутрішньої” й “зовнішньої” форми.

Проаналізувавши дану тему, можна припустити, що питання „Форми держави” розкриває сутність держави та її соціальне призначення.

Під формою держави зазвичай розуміють порядок організації діяльності державних органів, що містить в собі три складових елементи: форму державного правління, форму державного устрою і форму політичного режиму.

Можна припустити, що форма державного правління є одним з основних сладових частин структури форми держави.

Під формою правління розуміють структуру вищих органів державної влади, порядок їх утворення і розподіл повноважень ними між ними.

Форма державного правління дає можливість зрозуміти, як утворюються вищі органи влади, від чого залежать відносини між ними, як завдяки системі державних органів гарантуються і реально забезпечуються права і свободи громадянина.

Форма державного устрою не менш важливий елемент форми держави, який доповнює два інші елементи і є структурною чатиною всієї системи поняття „форма держави”.

Форма державного устрою дає можливість проаналізувати, з яких частин складається внутрішня структура держави, на основі чого будуються принципи взаємовідносин між центральними та місцевими органами.

І, нарешті, третім елементом форми держави є політичний режим. Ця складова системи показує якими методами здійснюється державна влада, чи у відповідності до закону політична „верхівка” реалізовує свої повноваження, чи не перевищує службові обов'язки, чи є людина найвищою цінністю в країні, чи реально виконуються всі, гарантовані державою права і свободи громадян.

Всі ці три елементи постають в певній динамічній єдності, доповнюючи одне одного для визначення точного змісту держави.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бостан С. К. Форма правління сучасної держави : проблеми історії, теорії, практики : [монографія] / Бостан С. К. -- Запоріжжя : Юридичний ін-т ; Дике поле, 2005. -- 540 с.

2. Бостан С. К. До питання про юридичну сутність форми правління в Україні та інших державах Східної Європи / С. К. Бостан // Вісник Запорізького юридичного інституту. -- 2000. -- № 3. -- С. 24--33.

2. Бостан С. К. Сучасна українська республіка: юридична модель та політико-правова практика / С. К. Бостан // Вісник Запорізького юридичного інституту. -- 2000. -- №4. -- С. 28--36.

3. Бостан С. К. До питання про юридичні ознаки та дефініцію змішаної форми республіканського правління / С. К. Бостан // Вісник Запорізького юридичного інституту. --2001. -- № 1. -- С. 46--55.

4. Бостан С. К. Президентсько-парламентська республіка як різновид змішаної форми республіканського правління / С. К. Бостан // Вісник Запорізького юридичного інституту. -- 2001. -- № 2. -- С. 39--50.

5. Бостан С. К. Напівпрезидентсько-напівпарламентська республіка як різновид змішаної форми республіканського правління / С. К. Бостан // Вісник Запорізького юридичного інституту. -- 2001. -- № 3. -- С. 16--25.

6. Бостан С. К. Напівпарламентсько-напівпрезидентська республіка як різновид змішаної форми республіканського правління / С. К. Бостан // Вісник Запорізького юридичного інституту. -- 2001. -- № 4. -- С. 31--40.

7. Бостан С. К. Парламентсько-президентська республіка як різновид змішаної форми республіканського правління / С. К. Бостан // Вісник Запорізького юридичного інституту. -- 2002. -- № 2. -- С. 88--97.

8. Бостан С. К. Форма правління в творчій спадщині античних мислителів : питання методології, теорії та практики / С. К. Бостан // Актуальні проблеми права : теорія і практика. Зб. наук. праць Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля -- 2002. -- № 3. -- С. 16--26.

9. Бостан С. К. Еволюція змісту форми правління української незалежної держави / С. К. Бостан // Вісник Запорізького юридичного інституту. -- 2002. -- № 4. -- С. 3--11.

10. Великий тлумачний словник сучасної української мови: 170 000 / В'ячеслав Тимофійович Бусел (уклад., гол.ред.). -- К.; Ірпінь: Перун, 2003. -- 1427с.

11. Венедіктова І. В. Сучасний словник цивільно-правових термінів: включає терміни, введені оновленим цивільним законодавством України / Ірина Валентинівна Венедіктова (упоряд.). -- Х. : Страйд, 2005. -- 215с. -- (Серія «Юридичний радник»).

12. Виндшейд Б. Об обязательствах по римскому праву / Виндшейд Б.; Перевод с немецкого. Под ред., с прим.: Думашевский А. Б. Ї С.-Пб.: Тип. А. Думашевского, 1875. Ї 593, [XXI] с.

13. Виндшейд Б. Учебник пандектного права: Общая часть / Виндшейд Б.; Перевод с немецкого. Под ред. и с предисл.: Пахман С. В. Ї С.-Пб.: Гиероглифов и Никифоров, 1874. Ї 358, [XIV] с.

14. Владимиров Л. Е. Учение об уголовных доказательствах. Части: Общая и Особенная / Владимиров Л. Е. Ї [3-е изд., изм. и законч.]. Ї С.-Пб.: Кн. маг. «Законоведение», 1910. Ї 400, [XXXVII] с.

15. Теория государства и права: Учебник / Авт. кол.: В. К. Бабаев, В. М. Баранов, Н .В. Витрук и др.; Под ред. В. К. Бабаева. Ї [2-е изд., перераб. и доп.]. Ї М.: Юристъ, 2006. Ї 637 с.

16. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов и факультетов / Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. -- М.: Издательская группа ИНФРА * М--НОРМА, 1997. -- 570 с.

17. Теория доказательств в советском уголовном процессе / Авт. кол.: Р. С. Белкин, А. И. Винберг, А. Я. Дорохов и др.; Отв. ред. Н. В. Жогин. Ї 2-е изд., испр. и доп.]. Ї М.: Юридическая литература, 1973. Ї 736 с.

18. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / Авт. кол.: О. В. Зайчук, А. П. Заєць, В. С. Журавський та ін.; О. В. Зайчук (відп.ред.). -- К.: Юрінком Інтер, 2006. Ї 685с.

19. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навч. посіб. / Микола Володимирович Кравчук (авт. - упоряд.). -- [3-є вид., змінене й доп.]. -- Тернопіль: Карт-бланш, 2002. Ї 247 с.

20. Теорія держави і права: Навч. посіб. / Л. М. Шестопалова (упоряд.). -- К.: Прецедент, 2006. Ї 224 с. Ї (Юридична бібліотека).

21. Теорія держави і права: Навчальний посібник / Авт. кол.: А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. С. Л. Лисенкова, В. В. Копєйчикова. -- К.: Юрінком Інтер, 2004. Ї 368 с.

22. Тертишник В. М. Гарантії істини та захисту прав і свобод людини в кримінальному процесі: Монографія / Тертишник В. М. Ї Д.: Юрид. акад. МВС України, Арт-Прес, 2002. -- 432 с.

23. Хоменко І. В. Логіка - юристам: Підручник для студ. юрид. спец. вищ. учбових закладів / Хоменко І. В. -- К. : «Четверта хвиля», 1997. -- 392 с.

24. Хорошковська Д. Ю. Роль судової практики в системі джерел права України / Д. Ю. Хорошковська // Наукові записки НаУКМА: Юридичні науки. Ї 2004. Ї Т. 26. Ї С. 91Ї94.

25. Цветков И. В. Форми держави. Практическое пособие по судебной защите / Цветков И. В. -- [2-е изд., перераб. и доп.]. -- М.: Волтерс Клувер, 2004. Ї 208 с.

Размещено на Allbest.ru