Співвідношення права і закону

Размещено на http://allbest.ru

Міністерство освіти і науки України

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Кафедра історії держави і права України та зарубіжних країн

КУРСОВА РОБОТА

на тему: Співвідношення права і закону

Студента (ки)

напряму підготовки «Правознавство»

Керівник

м. Харків - 2014 рік



План

Вступ

1. Право і закон в межах основних типів праворозуміння

2. Ознаки права як особливого соціального регулятора суспільних відносин

3. Співвідношення права і закону. Правовий закон

4. Інструменти та інститути, що забезпечують адекватне вираження права в нормативно-правових актах

Висновок

Список використаної літератури



Вступ

Взагалі, співвідношення права і закону є найголовнішою проблемою правознавства та праворозуміння. Чи однакові властивості у права і закону чи ні, чи можна зводити право до нормативно-правових актів чи ні - ці проблеми завжди були в центрі уваги юридичної науки і практики.

Важливість і актуальність проблеми права і закону обумовлені постійною необхідністю у їх співвідношенні в процесі правотворчої, правозастосовчої та правоохоронної діяльності, адже далеко не всі закони , створювані державою носять правових характер чи мають правовий зміст, інколи деякі з них взагалі прямо суперечать останньому. Саме через це потрібен чіткий критерій на основі і у відповідністі з яким можна було б судити про закон як правовий чи неправовий і відслідковувати коли він втрачає характеристики правового і не рідко перетворюється у свавілля.

Метою моєї роботи є знаходження основних сутнісних характеристик , як права, так і закону, а також формулювання визначення правового закону, яке можливе лише за умови реального існування верховенства права в суспільстві, яке, у свою чергу, неможливе без відповідного рівня правової культури.

Головними завданнями я маю: проаналізувати, як вирішується питання про співвідношення права і закону в межах основних типів праворозуміння, а також дізнатися про головні властивості права; охарактеризувати основні ознаки неправового закону та інститути, інструменти, загальні передумови, існування яких забезпечує видання правових законів. Зараз в нашій країні взято курс на формування правової держави, через це підвищується роль в державному і громадському житті основної юридичної форми права - закону.



1. Право і закон в межах основних типів праворозуміння

На мою думку, розпочати детальний розгляд цього питання необхідно безпосередньо з визначення поняття "праворозуміння". Взагалі, терміном «праворозуміння» охоплюється широкий комплекс проблем, пов'язаних із пошуком шляхів та засобів наукового пізнання природи й сутності права, аналіз ідей і теоретичних концепцій, присвячених даному питанню. Праворозуміння є своєрідною онтологією права, системою ідей, що пояснюють сутність і буття права в суспільстві [2,c.3]

Тобто, як дає нам визначення Скакун О.Ф.: праворозуміння - це судження про сутність і призначення права, що склалося в людській свідомості і відображене в його понятті. Праворозуміння може бути професійним і непрофесійним, науковим і позанауковим. Ми ведемо мову про професійне, наукове праворозуміння, яке є усвідомленим ставленням до поняття, позначеного терміном "право", обґрунтованим у певній концепції, що письмово викладена й оприлюднена шляхом публікування. Концепція праворозуміння - письмова форма конкретного вираження системи правових ідей, сконцентрованих навколо провідної ідеї і/або принципу, що становлять певний спосіб бачення сутності і призначення права та певний напрям у цій галузі пізнання. Концепції праворозуміння можна назвати типами праворозуміння. Вони ґрунтуються на різноманітті загальних підходів і методів, що свідчить про існування методологічного плюралізму. [30]

П. М. Рабінович виокремлює дві групи факторів, які визначають плюралізм праворозуміння, а саме: гносеологічні та потребові. Гносеологічні обумовлені складністю самої категорії "право", яке є системним, багаторівневим, багатогранним феноменом, а тому одночасно охопити всі його прояви практично неможливо. До даної групи факторів належить також поява нових методів пізнання, які дозволяють отримати нові знання щодо поняття права та його особливостей і приводять до оновлення існуючих варіантів праворозуміння. Серед потребових факторів вчений виділяє соціальну неоднорідність суспільства, закономірність його поділу на різноманітні частини - нації, класи, професійні верстви, ідеологічні угрупування, біологічні групи тощо, які мають свої інтереси і потреби. І цілком природним видається те, що кожна соціальна чи біологічна група вважає правом те явище, яке задовольняє їхні потреби та інтереси [28,c.6-7]

Серед сучасних наукових концепцій праворозуміння найпопулярнішими є нормативіська (юридичний позитивізм), соціологічна школа права та природня школа права. Власне, моїм завданням є проаналізувати, як вирішується питання про співвідношення права і закону в межах цих основних типів праворозуміння

Юридичний позитивізм. Першовідкривачами позитивістської теорії праворозуміння вважаються англійський юрист Д. Остін та англійський філософ і політичний мислитель Т. Гоббс. Вони трактували право, як наказ суверенної влади, звернений до підданих. Т. Гоббс стверджував, що правова сила закону полягає тільки в тому, що він є наказом і сувереном. А Д.Остін вважав, що право - це агрегат правил, встановлених політичним керівником або сувереном.

Доктор юридичних наук, головний науковий співробітник Російської академії правосуддя В.В. Лапаєва у своїх роботах також виділяє три підходи позитивістського праворозуміння- легістський, соціологічний та антропологічний і зазначає, що позитивістський тип праворозуміння заснований на методології класичного позитивізму, як особливої течії соціально-філософської думки, суть якого полягає у визнанні єдиним джерелом знання лише конкретних, емпіричних даних, встановлених шляхом досвіду і спостереження, у відмові від розгляду метафізичних питань, у тому числі від аналізу сутності і причин явищ і процесів. Історично першим і основним за своєю значимістю напрямком позитивістської теорії є легістскій підхід до розуміння права, в рамках якого право ототожнюється з законом, тобто з запропонованим публічною владою загальнообов'язковим правилом поведінки, забезпеченим політико - владним примусом. Також вона згадує і про соціологічний і антропологічний підходи позитивістського праворозуміння , кажучи про одне - "соціологічне праворозуміння не дає в достатній мірі вирішення проблеми, тому що воно не дозволяє сформулювати критерії, за допомогою яких можна було б визначити, які склалися в формі звичаю соціальні норми мають правову природу і можуть розглядатися як джерело права, а які відносяться до сфери моральності, релігії, ділового звичаю і т.п." [19,c.3] .

Що ж до антропологічного розуміння права, то за її словами: "воно розвивається в руслі тісно взаємопов'язаних підходів - психологічного, феноменологічного, екзистенціального, герменевтического і т.п, прихильники яких трактують право як психічні переживання імперативно - атрибутивного характеру, як продукт індивідуальної інтуїції, формується в конкретній життєвій ситуації, як порядок соціального спілкування, що забезпечує розвиток вільної екзистенції і т.п. Розглянутий тип праворозуміння, який шукає витоки права в людині як соціобіологічній істоті (у його психіці, генетиці, гендерні особливості і т.д.)".

Але не всі автори ділять позитивістський тип праворозуміння на три підходи. Наприклад, В.А. Четвернин говорив про співвідношення права і закону так: "будь-які закони, адміністративні акти, судові рішення і взагалі будь-які накази державної влади незалежно від їх змісту і є право", поділяючи тип тільки на легістське і соціологічне праворозуміння. [35,c.11-20]

Зокрема, радянський та російський юрист В.А. Туманов, висловлюючись про типи праворозуміння, згадуючи про позитивістський тип взагалі, вважає його як окремий і неподільний ні на що тип. А про співвідношення права і закону говорить так: - "право ототожнює письмовий закон"

Отже, можна побачити, що в позитивістській теорії основним типом праворозуміння є лігістський, який ототожнює право та закон. Проте такого ототожнення робити не можна, оскільки в законах часто проявляється волюнтаризм і свавілля держави по відношенню до своїх громадян, до їх прав, свобод і обов'язків. Критикуючи прихильників волюнтаризму, Маркс і Енгельс попереджали, що таке законодавство має антиправовий характер і являється не чим іншим, як «позитивними санкціями беззаконня». [16]

Соціологічна школа права. Представники цієї течії, пронизаної філософією прагматизму, охоплюють поняттям "право" адміністративні акти, судові рішення і вироки, звичаї, правосвідомість суддів і інших посадових осіб, правовідносини, а також юридичні норми. При цьому їх значення серед названих правових засобів впливу на поведінку людей всіляко принижується.

Найбільш відомими теоріями соціологічного праворозуміння є школа вільного права (Є. Еріх, Г. Кантрович, Ф. Жені та ін.), гарвардська школа права (Р. Панд та його послідовники), реалістична школа права (К. Левеллін, Ф. Франк та ін.).

Представники цього напряму розглядають право в "дії" ("функціоналізм"), у процесі застосування. Що стосується правової норми, то вона позбавлена будь-якої активної ролі: "голий стандарт", "шматок паперу", який наповнюється в кожному конкретному випадку шляхом видання індивідуальних адміністративних чи судових актів. Здатністю творити право наділені судді: Право складається з норм, які встановлюються судом, визначаючи права та обов'язки сторін. При цьому підкреслюється значення психічного переживання суддів при вирішенні конкретної справи.

Не дивлячись на різні модифікації, загальне у поглядах юристів-"соціологів" на право є те, що всі розуміють під ним так чи інакше "правові" відносини, які виникають та існують незалежно від норм; усталений в житті "правопорядок", а зрештою "фактичний образ діяльності уряду, судів і інших державних органів". Звідси теза, що "право треба шукати не в нормах, а у самому житті".

Для представників цього напряму писаний закон - це пустий звук, сосуд, який потрібно заповнити змістом. "Наповнювати" цей "сосуд" повинні судді та адміністратори. [21]

Наприклад, досліджуючи сутність співвідношення права і закону вчений Б. О. Кістяківський виокремлює основні відмінності між цими двома категоріями. Правознавець наголошує на розбіжності даних понять за обсягом, де право фігурує, безперечно, як ширше поняття. Він розрізняє категорії права і закону за походженням, він звертає увагу на те, що право передує закону і виникає із суспільних потреб. Він гадав, що право як регулятор суспільних відносин конституюється незалежно від держави і закону, деякою мірою навіть передуючи їм. Такого роду сприйняття є основою тлумачення права як явища соціального, котре народжується в об'єктивних суспільних відносинах. Держави, як вважає вчений, не вигадують право; воно призначене закріпити уявлення про справедливість, які склалися в суспільстві. Дане розуміння передбачає можливість визнавати правом об'єктивні суспільні відносини навіть до їх санкціонування законом. У зв'язку з цим правознавець підкреслює, що не закон дає силу праву, а право дає силу закону. Причому основне завдання правознавця -- знаходити право, котре вироблене у суспільній свідомості. [14,c.207]

Таким чином, автор дискутує з представниками позитивістського підходу, які розглядали право як команду суверена, коли всяка норма права -- це виключно наказ . Дослідник не заперечує наявності примусового характеру закону як офіційного явища. Непереконливість позитивістських суджень у руслі даного підходу зводиться до того, що владна примусовість у подібних дослідженнях видає себе за виключну особливість права, відкидаючи тим самим об'єктивну, незалежну від розсуду влади, сутність права і заперечуючи відмінність права, а разом з ним і держави, від свавілля і насильства.

Вчений вважав, що закон -- це тільки зразок рішення, яке пропонується судді. Надані судді юридичні норми і конкретна ситуація - тільки сировина для отримання чинного права, при цьому суд являє собою установу, в якій констатується і встановлюється право. У зв'язку з цим навіть законодавець, на переконання дослідника, не є вищим тлумаченням справедливості, причому саме поняття права не полягає виключно в законодавчих нормах. [13,c.143]

Хоч деякі прихильники соціологічної концепції майже ототожнюють самостійницькі процеси - створення і застосування права, цінним у їхній концепції є те, що витоки "життя" права відшукуються саме в суспільному середовищі. [30]

Природня школа права. Природно-правова теорія - походження держави й права, або теорія природного права, - одна з найстарших і найпоширеніших правових доктрин, що вбачає головне джерело правових норм у самій природі (речей, людину, суспільства), а не у волі законодавця (як уважають представники позитивізму юридичного); тому право й закон можуть не тільки не збігатися, але в деяких випадках навіть суперечити один одному. [5]

З позиції природно-правової теорії зі слів В. С. Нерсесянца «в понятті природного права, поряд з тими чи іншими об'єктивними властивостями права (рівність людей), включаються і різні моральні (релігійні, моральні) характеристики. У результаті такого змішання права і моралі (релігії) природне право постає як симбіоз різних соціальних норм, як якийсь морально-правовий або релігійно-правовий комплекс, з позиції якого виноситься те або інше (як правило, негативне) ціннісне судження про позитивне право та позитивному законодавця (державної влади). У різного роду моральних (моральних, релігійних тощо) навчаннях про право і державу розрізнення права і закону (позитивного права) підміняється розрізненням моралі і закону, релігії та закону тощо. І моральний підхід до права в кращому випадку веде через його моральне трактування і оцінку до морального обгрунтування та виправданню морально "правильного" закону і держави, тобто морального закону (позитивного права) та моральної держави » [23,c.9,11]

Існує така монографія «Юридична діяльність: проблеми єдності позитивістського і природно правового начал», де її автор А.В. Кузьмін робить висновки , що цінність вчення про природне право стосовно до нашого часу полягає в наступному:

1. У необхідності оцінки законодавства крізь призму принципів природного права.

2. У необхідності корекції правової свідомості окремих членів нашого суспільства по засобом правового інформування і не в останню чергу через з'ясування ними основних принципів природного права.

3. У використанні при застосуванні на практиці аналогії права ( в тих випадках, де це допускається). Тут знання принципів природного права допоможе правозастосовнику правильно зорієнтуватися в ситуації і не допустити різного роду юридичних помилок. [18]

Встановивши основні причини зародження, сутність та напрямки природно-правової школи права можна перейти до з'ясування її позитивних та негативних рис. Що стосується позитивних рис природної школи права, то безумовно можна констатувати, що вона є одним із найбільших досягнень людства в галузі не лише розуміння права, а й сфері утвердження та захисту основоположних прав і свобод людини. Крім того, на думку А. Машкова до позитивних рис чи досягнень природно-правової школи права слід віднести:

1) право завжди повинно бути справедливим;

2) відповідно до зазначеного вище, у праві не може міститись будь-яке довільне положення, вимога чи припис;

3) право неправильно зводити до закону, нормативно-юридичного акта, їх сукупності;

4) право обмежує державне та суспільне втручання у справи та життя особи;

5) держава зобов'язана додержуватись природного права та, відповідно, забезпечувати відповідність законодавства природному праву тощо.

Найбільш значущим позитивним моментом природно-правового розуміння права є те, що вола зв'язала право та справедливість нерозривними узами. Право не може бути не справедливим і це не принцип чи презумпція, як це має місце у межах вузького розуміння права", а це - сутнісна характеристика права. [21]

Незважаючи на свої досить значні досягнення та переваги природно-правова теорія права, як не дивно, містить більше недоліків, ніж переваг. До основних негативних рис природно-правової школи права відносять:

1) не зрозуміле джерело й механізм виникнення природного права (наявність Бога не для усіх очевидна, а прив'язка природного права до раціонального початку досить проблематична в силу того, що природне право припускає, що воно неперехідне й позаісторичне, а очевидно, що для того, щоб сформулювати й визнати наявність навіть мінімальної кількості природних правил рівень інтелектуального розвитку людства повинен бути досить високим;

2)природні права сформульовані в максимально абстрактній формі, що надає можливість дуже довільних тлумачень, у тому числі зацікавлених тлумачень, що є правовим, а що ним не є;

3)неясним є перелік природних прав, а також їхній конкретний зміст;

4)право, як юридичний інститут, підміняється поняттям "справедливість" й/або "мораль", етичним інститутом. При цьому очевидно, що уявлення про справедливе змінюється в історичній перспективі, отже, і уявлення про право повинні мінятися, але одна із базових тез природно-правової теорії - позаісторичність;

5)вся природно-правова концепція, у контексті юридичної практики, внутрішньосуперечлива. Причому ця суперечливість не діалектичного, а формально-логічного характеру;

6)протиставлення права й законодавства може (і веде) до правового нігілізму, до відмови слідувати юридичним нормам і т.д. [21]

Крім цих основних недоліків природно-правової школи права виділяють ще такі як те, що ця концепція є занадто руйнівною, в сучасний період вона взагалі виступає знаряддям ліберальної експансії; концепція природного права якщо її довести до кінця з точки зору формальної логіки взагалі стає абсурдною та інші недоліки.

Проаналізувавши наукові концепції праворозуміння можна зробити такий умовивід, що класичний юридичний позитивізм в більшості виходить з ототожнення права і закону; соціологічна юриспруденція розрізняє право і закон, водночас природно-правовій школі відводиться другорядна роль,оскільки право передовсім пов'язується з фактичними суспільними відносинами і юридичною практикою.

2. Ознаки права як особливого соціального регулятора суспільних відносин

Підручник з теорії держави і права О.Ф. Скакуна дає нам таке визначення поняттю право - це система правових принципів і норм (правил поведінки), сформованих у суспільстві і визнаних його більшістю як справедлива міра свободи і рівності, закріплених (установлених чи санкціонованих) і забезпечуваних державою в якості регуляторів суспільних відносин з метою узгодження (компромісу) індивідуальних, соціально-групових і суспільних інтересів. суспільний правовий соціологічний закон Можна виділити три основні фази в розвитку права. Перша - фаза зародження, відноситься по перевазі до тих суспільствам, де відбувається лише становлення виробляючих форм економіки. Друга фаза знаменує оформлення даного шару регулятивної системи в деяку систему правил (норм). Ця фаза погоджується з такими суспільствами, де в наявності повна перемога різних форм виробляючої економіки. І, нарешті, третя фаза зв'язана з письмовою кодификацією права в ряді ранньодержавних утворень. [10]

Соціальність. Ця ознака характеризує первинний зміст права, що забезпечує загальсоціальну і класову функції: організацію виробництва, розподіл і перерозподіл виробленого чи продукту, що добувається,нормування індивідуальних витрат праці на суспільні нестатки чи панування класів соціальних груп у суспільстві, розподіл і закріплення соціальних ролей у суспільстві, посад у державі, організацію і здійснення державної влади,регламентацію товарно-грошових відносин і відносин власності, забезпечення експлуатації і привілеїв, а також інші сфери, пов'язані з організаційно-трудовим і соціальним життям суспільства.

Нормативність. Право виступає як система норм (правил поведінки), які характеризуються логічною структурою («інакше»), установленням масштабу, міри поводження, що визначають межі, рамки дозволеного, забороненого, запропонованого (позитивне зобов'язання). Ці властивості регулятивної системи (дозволу, заборони, позитивне зобов'язання) зародилися ще в суспільствах економіки, що привласнює, але на етапі становлення права здобувають новий зміст, форми вираження, способи забезпечення. До нормативності можна віднести невичерпність та неперсоніфікованість права. Зокрема,невичерпність прав і свобод людини є відображенням природи їх носія - людини, у зв'язку з чим їх слід аналізувати цілісно, комплексно, як категорію багатогранну та поліфункціональну. Щодо неперсоніфікованості, то ця ознака підкреслює якість права, те що його норми не мають, як правило, конкретно визначеного, індивідуального, персоніфікованого адресата, а спрямовані невизначеному, абстрактному колу осіб. Якщо яка-небудь конкретна особа виявляється в умовах, передбачених структурою відповідної норми, вона і виявляється адресатом норми. З цією ознакою пов'язана і неодноразовість дії норми права, її довжина в часі. [4]

Загальнообов'язковість. Не правові соціальні норми носять локальний характер, замикаючись у певнім співтоваристві людей. Право ж регулює поводження кожної особи, що перебуває в нормативно передбаченій ситуації. Ніхто не випадає з-під дії права. Всі суб'єкти без винятку повинні виконувати правові вимоги. Право носить загальний характер, поширюючи свою дію на всю територію країни, на все її населення. При цьому правові норми обов'язкові для всіх, у тому числі й для держави. Іноді норми права регулюють вузьке, обмежене коло суспільних відносин або суб'єктів, діють строго певний період часу.

Імперативність. Обов'язковість права не залежить від розсуду або згоди окремих осіб підкорятися правовому впливу. Крім того, право має безумовне верховенство в системі соціальних норм. У випадку протиріччя корпоративним правилам, моралі, релігії або звичаям діють саме правові норми. Загальнообов'язковість права створює основу для формально-юридичної рівності суб'єктів перед законом і судом, для ліквідації якої-небудь дискримінації. У результаті цього в громадське життя вносяться елементи справедливості, єдності, рівності, принципової однаковості. (машков А. проблеми теорії держави і права)

Формалізм. Правові норми, як правило, фіксуються в письмовому виді в спеціальній формі: закони і їхні збірники, прецеденти і т.д. Формалізм складає особливу цінність права, захищаючи право від довільної зміни, закріплюючи необхідну суспільству стійкість цього регулятора. Формалізм права визначається порядком створення законів, їхніх змін, скасування, що дійсно «працює» на стабілізацію суспільства, на точність застосування, виконання, дотримання і використання правил поведінки.

Процедурність. Право як система норм містить у собі чіткі процедури створення, застосування, захисту. Процедурні правила, процесуальний порядок - характерна ознака права, що визначає його зв'язок з державним апаратом, насамперед зі спеціалізованими органами: судом, поліцією і т.п.

Об'єктивність. Ця ознака характеризує закономірний характер появи права на етапі переходу суспільства до виробляючої економіки, природний результат внутрішнього розвитку регулятивної системи. Право, таким чином, не дарується якою-небудь зовнішньою силою суспільству, не з'являється по велінню яких-небудь культурних героїв. Воно, також як і держава, одне з10 умов існування політично організованого суспільства на етапі виробляючої економіки, і також, як держава, має велику соціальну цінність [4]

Державна природа. Держава й право нерозривно пов'язані, взаємодіють, взаємозумовлюють один одного. У суспільстві діє безліч різних соціальних норм. Але тільки право безпосередньо виходить від держави. Тим самим праву надається офіційний, публічний характер. Норми права формуються не стихійно, а в результаті цілеспрямованої правотворчої діяльності, що виступає атрибутивною ознакою держави. Правові норми завжди встановлюються або санкціонуються державою. Всі державні органи в рамках своєї компетенції видають нормативні акти. Представницькі органи влади спеціалізуються саме на реалізації нормотворчої функції. Держава виявляє економічні, політичні, соціальні домагання окремих класів, груп, верств населення, а потім формує й зводить у закон погоджену волю суспільства. Таким чином, у праві виражається загальна, інтегрована воля населення. При цьому слід пам'ятати, що право й законодавство - не тотожні поняття. Правовим є лише закон, що відповідає демократичним правовим ідеям, принципам, цінностям, невід'ємним правам і свободам людини.

Державний захист. Ця ознака випливає із загальнообов'язковості права й доповнює його. У той час як моральні, корпоративні, звичайні, релігійні й інші соціальні норми підтримуються винятково суспільними санкціями, право охороняється й гарантується державою. У разі необхідності правопорядок забезпечується державним примусом. У випадку порушення правових норм, невиконання юридичних обов'язків і заборон застосовуються державні санкції.

Таким чином, держава контролює дотримання права учасниками правовідносин, припиняє правопорушення, залучає порушників до юридичної відповідальності. Особливе значення тут надається судовим органам, що вирішують правові конфлікти й гарантує кожному захист нею порушених прав і свобод. [21]



3. Співвідношення права і закону. Правовий закон

Зміст зв'язку права і закону полягає в тому, що закон як відображення державної волі має бути адекватним формулюванням права, яке об'єктивно виникає в суспільстві. Коли говориться про відповідність закону праву, то під останнім розуміється передусім так зване "природне право" - мораль, свобода, справедливість, рівність. Саме воно, як ідеал, і служить критерієм для оцінки діючого позитивного права, закону.

В чому полягає співвідношення права і закону:

1) лише праву має надаватися законна сила, оскільки закон може бути правовим явищем лише як форма вираження права;

2) закон зобов'язаний бути завжди правовим, щоб стати обов'язковим - "дух закону" і "буква закону" не повинні мати розбіжностей.

Правовий закон - це нормативний законодавчий акт, прийнятий вищим представницьким органом державної влади (парламентом) або шляхом безпосереднього волевиявлення населення (референдум) на основі верховенства права, який регулює найважливіші відносини, забезпечивши розвиток людини, громадянського суспільства і держави в правових межах; він має найвищу юридичну силу щодо актів вищих державних органів і громадських організацій [30]

Загально-соціальні ознаки правового закону:

1. Виражає потреби, інтереси, солідарну волю народу;

2. втілює справедливість, розуміння якої властиве пеному суспільству;

3. є формалізованою мірою свободи, що сформувалася в суспільстві, слугує формулою закріплення права;

4. приймаються вищим представницьким органом держави (парламентом) або безпосередньо народом (шляхом референдуму). В Україні прийняття законів є компетенцією Верховної Ради України. Український народ здійснює законодавчі повноваження через всеукраїнський референдум;

5. відповідає міжнародним актам про права людини, враховує також рішення Європейського Суду з прав людини;

6. регулюють найважливіші, соціально значущі суспільні відносини. Згідно з Конституцією України (ст. 92) тільки законами визначаються права, свободи, обов'язки людини і громадянина, правовий режим власності, територіальний устрій України, організація і порядок проведення виборів і референдумів, організація і діяльність органів виконавчої влади, основи місцевого самоврядування, судоустрій, основи цивільно-правової відповідальності, діяння, які є злочинами, адміністративними чи дисциплінарними правопорушеннями, і відповідальність за них та ін.;

7. містять первинні юридичні норми, є базою поточної правотворчості;

8. мають вищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів. Вища юридична сила закону проявляється в тому, що:

а) ніхто, крім органів законодавчої влади, не може приймати закони, змінювати чи відміняти їх;

б) усі інші нормативно-правові акти (Верховної Ради України, Президента України, органів і посадових осіб державної виконавчої влади і місцевого самоврядування) повинні видаватися у відповідності з законами;

в) у разі колізій між нормами закону і підзаконного нормативно-правового акта діють норми закону;

г) тільки законодавчий орган може підтвердити чи не підтвердити прийняття закону в разі повернення його Президентом України при відкладному вето.[1]

В якості одного з критеріїв визначення правового закону ще в кінці XIX - початку XX в. у вітчизняній і зарубіжній літературі пропонувалася «загальна воля», т. е воля всього суспільства, нації чи народу. За логікою подібної пропозиції слід було вважати правовими лише такі нормативні акти, які адекватно відображають цю волю. Всі ж інші акти слід було зараховувати до розряду неправових.

Взагалі оцінка закону як правового і ставлення до нього значною мірою залежить від загальної і правової культури суспільства. Власне, яке суспільство, такі і його уявлення про право, порядок і свободу. Бо, наприклад, народ, який виховувався під впливом низької правової культури, може запропонувати або й підтримати неправовий закон. Існує таке загальне правило, що будь-який закон - правовий чи неправовий , належним чином ухвалений, підлягає виконанню, поки його офіційно не скасують. Саме цим і повинен займатися Конституційний Суд, котрий, відповідно до ст. 147 Конституції України, вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів основному закону за заявами зацікавлених громадян. Якщо закон не відповідає Конституції, то він повинен бути визнаний неправовим і скасований. У той же час і Конституція як основний закон не є ліками від усіх "хвороб". Важливо, що в ній написано, але ще важливіше, хто і як гарантує її виконання. Головним обов'зком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Отже неправовим є той закон, що не відображає природних прав людини, даних їй з самого народження; не відповідає нормам і принципам у галузі прав людини та інше.

Існують такі види законів за юридичною силою (або за значущістю регульованих суспільних відносин):

а) Конституція - основний закон громадянського суспільства і держави, який має найвищу юридичну силу, прийнятий народом шляхом референдуму або від його імені парламентом, що регламентує основи суспільного, політичного, економічного життя суспільства, права і свободи громадян, визначає межі здійснення державної влади і слугує юридичною базою всіх національних форм права. Визнання Конституції і підтримання її народом є одним з тих критеріїв, що свідчить про її наближення до ідеалу на певному етапі розвитку суспільства. Отже всі інші закони можуть бути перевірені на несуперечливість , тобто її відповідність праву. Звичайно, що абсолютного правового ідеалу не буває. Через те, що кожна людина унікальна, має свої не схожі на інші погляди та інтереси - вищого закону, який задовольняв би всіх просто не уснує чи навряд чи його можливо створити.

2.Конституційні закони - законодавчі акти, які виходять із конституції і мають за мету конкретизувати основні конституцій ні положення шляхом регулювання найбільш важливих суспільних відносин або внести до неї (конституції) зміни та володіють стосовно інших нормативних актів, окрім конституції, вищою юридичною силою.

Є конституційні закони двох видів:

а) органічні ("названі", "номінальні"), тобто закони, необхідність прийняття яких прямо передбачена чинною конституцією; їх перелік, організаційна назва визначені в конституції (в Україні - в законах про вибори народних депутатів, про всеукраїнський та місцеві референдуми, про вибори Президента, про Кабінет Міністрів, про місцеве самоврядування тощо). Вони не включаються в текст конституції, діють разом із конституцією, бо їх ухвалення органічно випливає з її змісту. Проте процедура їх ухвалення відрізняється від процедури ухвалення конституції можливістю використання стосовно них права "вето" президента, як і в звичайних законах. Такі закони діють в Іспанії, Румунії, Португалії, Франції та інших країнах.

б) "реформуючі", тобто закони, якими вносяться зміни, доповнення до чинної конституції. На відміну від "названих" (органічних) законів конституційні реформуючі закони після затвердження (прийняття) набувають вищої юридичної сили і стають складовою частиною конституції, її змістом (за відсутності оскарження їх конституційності). На них, як і на конституцію, не поширюється право "вето" президента. Конституційні закони приймаються з додержанням особливої ускладненої процедури конституційною більшістю голосів; в Україні -3/4.

У країнах світу функціональне призначення конституційних законів різне: введення в дію конституції (Македонія); внесення змін до конституції (Італія, Португалія, Румунія); імплементація міжнародних договорів (Словаччина); регулювання окремих питань, передбачених конституцією (Хорватія) і т.п. Це означає, що конституційні закони не вичерпуються "реформуючими законами", тобто такими, котрими вносяться зміни і доповнення в конституцію.

3. Звичайні (ординарні) - акти поточного законодавства, що містять найважливіші правові норми певної галузі (підгалузі, інституту) права або вводять у дію (змінюють, скасовують) інші закони й міжнародні договори і наділені вищою юридичною силою стосовно підзаконних актів. Звичайні закони приймаються більшістю конституційного складу парламенту і підписуються главою держави.(скакун)

Обов'язковість й однаковість правових норм досягається дією закону як установленого зв'язку між діями і вчинками людей та їх наслідками. Ж.Ж.Руссо казав, що закон - є необхідною умовою громадянської асоціації та співжиття. Адже право не лише гарантує рівну міру свободи, справедливості, але й накладає на людей зобов'язання, виконання яких необхідне для забезпечення прав інших, що досягається дією закону. У процесі законодавства право набуває статусу закону, тобто йому надається форма загальності і визначеності. Тому закон не просто взаємопов'язаний із правом, а є необхідною загальнообов'язковою формою його об'єктивації, виразу і дії в суспільному житті.

Питання про співвідношення права і закону викликає багато суперечок у юридичній літературі. Щоб зрозуміти їх суть, необхідно враховувати, що термін «закон» досить багатозначний. У вузькому сенсі це акт вищої юридичної сили, прийнятий органом законодавчої влади або шляхом всенародного голосування, в широкому - будь-якому джерелі права. У визначенні К. Маркса і Ф. Енгельса, в якому право розглядається як воля, зведена в закон, аналізований термін вжито у широкому сенсі, включає в себе і нормативний акт, і судовий прецедент, і санкціонований звичай. Звести волю в закон - означає надати їй загальнообов'язкове значення, юридичну силу, забезпечити державний захист. Суперечка про те, чи співпадають право і закон, буде змістовною тільки у разі, коли термін «закон» розуміється в широкому сенсі. [7]

Взагалі, закон, на відміну від права, яке з'являється спонтанно у ході природного перебігу життєвих подій, формується людьми свідомо та цілеспрямовано. Закон може бути знаряддям реалізації праці, а може і суперечити праву, бути повністю або частково формою офіційного визнання, нормативної конкретизації і захисту як права, так і неправових вимог, дозволів чи заборон.

Потрібно тільки не забувати про єдність правового змісту і правової форми і можливих протиріччях між ними. Правовий зміст, не зведений в закон, не має гарантій реалізації, а отже, не є правом у точному сенсі цього слова. Закон може бути неправовим, якщо його змістом стає свавілля державної влади, якщо існують норми які порушують принципи рівності і свободи всіх людей. Подібні закони можна визначити як формальне право, тобто право з точки зору форми, але не змісту. Як правове явище закон виступає тільки у формі об'єктивно обумовлених властивостей права. Тільки за таких обставин закон стає правовим законом, тобто правом, що одержало офіційну форму визнання, конкретизації й захисту.

Таким чином можна зробити висновок, що право створюється суспільством, а закон - уповноваженими на це особами (державою). І це не єдина причина з якої не варто протиставляти право і закон, так як і ототожнювати їх. Вони існують на різних рівнях правової свідомості. Право використовує закон як один із можливих її текстуальних джерел. Різноманіття цих джерел не вичерпується законом, хоч би цей закон був і правовим.



4. Інструменти та інститути що забезпечують адекватне вираження права в нормативно-правових актах

Як я вже зазначала, висвітлюючи перше питання, поняття розуміння права прямим чином залежить від підходу до праворозуміння. Тобто від тієї системи ідей, що пояснюють сутність і буття права в суспільстві. Отже від правильного вираження права залежить й саме правозастосування.

До основних джерел права відносяться правовий звичай, правовий прецедент, нормативний договір і нормативно-правовий акт. Більш детально про останнє.

Нормативно- правовий акт - це владне розпорядження держави , що встановлює, змінює або скасовує норми права. Нормативно-правовий акт характеризується такими рисами: по-перше, він містить загальнообов'язкові правила поведінки, тобто норми права; по-друге, він однобічно обов'язковий для тих, на кого розрахований; по-третє, володіє відповідною юридичною силою, яка вказує на його зв'язок з іншими нормативно- правовими актами; по-четверте, характеризується неконкретністю адресата; по-п'яте, є результатом нормотворчої діяльності спеціально на те уповноважених органів держави .

Нормативні правові акти є найбільш поширеною формою права в усьому світі. Вони є найбільш вагомими в порівнянні з іншими формами права і пов'язані, перш за все, з підвищенням ролі держави в регулюванні суспільно значущих відносин. Більшою мірою вони характерні для країн романо -германської правової сім'ї ( Німеччина, Іспанія, Італія, Франція та інших зокрема Росії).

Широкому використанню нормативно правових актів сприяють такі їх якості, як здатність централізовано регулювати різні суспільні відносини, швидко реагувати на зміни потреб суспільного розвитку, чіткість і доступність викладу. Документально - письмова форма нормативних правових актів дозволяє безпосередньо і оперативно знайомити з їх змістом населення. Нормативні правові акти приймаються в рамках спеціальної процедури, для більшості з них в законодавчому порядку встановлено найменування.

Основним інститутом адекватного вираження права є юридична техніка, як сукупність способів та правил закріплення права в нормативно-правових актах. Під інструментом вираження права розуміються засоби та методи, з допомогою яких безпосереньо здійснюється закріплення права.

Одним з найважливіших способів вираження права є нормотворчість. Нормативно-правові акти є продуктом особливого роду діяльності - самої нормотворчості. Нормотворчість - основний шлях впливу на суспільні відносини., головний засіб додання праву юридичної чинності.

Нормотворчість в правовій сфері - це врегульована законодавством діяльність уповноважених державних органів щодо розробки та прийняття нормативно-правових актів, які містять загальні правила поведінки. Завершує процес формування права, що означає зведення державної волі в закон. Отже нормотворчість або правотворчість - це процес створення нового права, але воно в цьому процесі тільки формується й набуває змісту, а свого зовнішнього виразу воно здобуває в процесі законотворчості.

Що стосується останньої, то взагалі згідно з Конституцією України (ст.75) Верховна Рада України виконує такі функції як законотворча, установча, контрольна та представницька.

Законотворчість - це один з видів нормотворчості, який полягає в процесі створення закону від певного законотворчого замислу і до введення його в дію, що включає в себе прогноз, розробку та удосконалення законів. Отже, законотворчість як вид нормотворчості полягає саме в створенні матеріального джерела права.

Законотворчий процес є надзвичайно складним для розуміння громадськістю: які кроки проходить законодавча ініціатива поки стане законом, якими є шляхи впливу на законотворчий процес на різних стадіях, як покращити ефективність впливу громадськості на процес законотворення. Цей процес характеризується юридичною технікою, яка й формує нормативно-правові акти, а отже й впливає на нормотворчість та законотворчість.

Юридична техніка - це сукупність вироблених в юриспруденції засобів і правил зовнішнього виразу в текстах різних правових актів (нормо-установчого, нормозастосовного або інтерпретаційного характеру, актів систематизації законодавства) загальнообов'язкових правил поведінки.

Безпосереднім предметом юридичної техніки виступають юридичні акти-документи та акти їх систематизації. Нормотворчу техніку слід визначити як систему правил і засобів вираження змісту нормативно-правового акта, використання яких забезпечує повноту, стислість, точність, чіткість, ясність і несуперечність нормативно-правових актів та системні зв'язки між ними. [3]

Види юридичної техніки:

· законодавча техніка;

· нормотворча техніка;

· техніка систематизації законодавства.

Законодавча техніка -- це сукупність юридичних засобів, прийомів і правил розробки, оформлення, опублікування і систематизації нормативно-правових актів.

Від дотримання правил законодавчої техніки залежить рівень досконалості законодавства і всього нормативного матеріалу, доступність нормативних актів для тлумачення, стабільність, високий рівень обліку й систематизації нормативного матеріалу.

До прийомів і засобів законодавчої техніки належать: нормативна побудова, -- це використання мовних, логічних та техніко-юридичних засобів, за допомогою яких формулюються норми-приписи, застосовуються терміни, юридичні символи, правові презумпції, фікції тощо.

Норми права повинні відповідати певним вимогам структурної побудови (гіпотеза, диспозиція, санкція), бути узгодженими між собою, конкретними та забезпеченими з боку держави. [34]

Законодавча техніка включає в себе такі засоби, як

· юридична конструкція,

· юридична презумція,

· юридична фікція

· галузева типізація.

Юридична конструкція - це стійка побудова нормативного матеріалу за особливими типами зв'язків його елементів, її типовими схемами, моделями, в які втілюється «юридичний матеріал». Тобто юридична конструкція -- це чітка, відпрацьована наукою і законодавчою діяльністю, перевірена практикою типова схема правовідносин. Особливі юридичні конструкції дозволяють включати в дію -- залежно від обставин -- різні юридичні норми.

Відпрацьованість конструкцій -- показник досконалості законодавства. Такими юридичними конструкціями є «кримінальна недоторканність», «необхідна оборона», «суб'єктивні права» та ін. [30]

Крім цього, конструкції сприяють концентрованому, стислому викладенню правового матеріалу.

Презумпції -- це припущення про наявність або відсутність певних фактів, що спираються на зв'язок між фактами, які припускаються, та такими, що існують, і це підтверджується наявним життєвим досвідом. Презумпція не є достовірним фактом, а фактом, що припускається з великою мірою ймовірності і застосовується в юридичній практиці як засіб, що полегшує досягнення істини при вирішенні справи [9.1]

Використання презумції дозволяє досягти певної юридичної визначеності суспільних правовідносин.

Юридична фікція- правовий прийом, що полягає в припущенні факту всупереч його дійсності. Суть прийому полягає в тому, що відомий неіснуючий факт визнається існуючим або навпаки. Наприклад, презумпція знання закону за своєю суттю є фікцією.

Внаслідок такого роду фікцій, факти, при відомому фактичному складі, можуть бути передбачувано, а з іншого боку, вони можуть бути від нього усунуті, тим часом як юридичні положення, пов'язані з цими мислимими фактами, знаходять собі відповідне застосування. Ця своєрідна розумова операція має своєю метою дати штучну основу аналогічного застосування юридичних положень.

Справа полягає в тому, що в деяких випадках справедливість і користь вимагають відомих юридичних правил, але вони з положень чинного права не можуть бути виведені, внаслідок чого доводиться підбивати при відомих припущеннях даний фактичний склад до діючої юридичній нормі.

Фікції зустрічаються як в матеріальному, так і в процесуальному праві, і ними особливо багате римське право, коли претору - для успішного проведення в життя своїх нових юридичних положень - доводилося вдаватися до маскування їх старими діючими положеннями.

Подальший розвиток права показує, що роль фікції в юридичній творчості поступово зменшується, так як закон виражається в більш широкихузагальненнях, до того ж за допомогою більш вільного тлумачення і застосування норми може бути прямим шляхом досягнутий результат, якого стародавнє право досягало штучно і побічно. [36]

Отже, необхідність фікцій як засобу юридичної техніки визначається особливостями правового пізнання і розвитку, а також специфікою правового відображення дійсності.

Правова реальність як особливий вид реальності володіє специфічними засобами відображення дійсності та трансформування її на букву закону. У такому значенні можна розглядати і фікцію. Фікція як прийом необхідна юридичній техніці, яка без неї не може обійтися саме через її винятковість. Фікцію використовують лише тоді, коли інші засоби і прийоми в досягненні законодавчої мети не ефективні. [9]

Галузева типізація. Специфічною конструктивною моделлю, що забезпечує виклад волі законодавця на мові права, є структурний тип правовідносин.

Нормативні приписи для їх системної організації повинні бути викладені таким чином, щоб вони не тільки утворювали логічні норми і стрункі юридичні конструкції, але включалися у певну галузь права, відповідали типовим рисам галузевих правовідносин. Це досягається шляхом групування галузевих кодифікованих актів, підпорядкування нормативного припису певній системі загальних норм, застосування галузевої термінології та ін. [17]

При формальних вираженнях текстів нормативно-правових актів може бути обраний різний ступень узагальнення. Залежно від ступеню узагальнення виділяють два види способів формування: абстрактний (формулювання приписів полягає у визначенні фактичних обставин, дій, явищ через родові ознаки, прикладами використання абстрактного способу формулювання змісту закону з використанням оціночних термінів, які не мають чіткого значення та ін.) та казуїстичного способу (полягає у визначенні фактичних обставин чи дій через вказівку на індивідуальні ознаки, в тому числі шляхом переліку конкретних, індивідуальних фактів, обставин, суб'єктів тощо)

При застосуванні казуїстичного способу, застосовують основні прийоми як: прийом перерахування (переліку), пов'язаний з казуїстичним способом викладання нормативно-правових приписів. Він використовується для надання особливої конкретності змісту нормативно-правового акта, обмежує чи виключає будь-яку можливість тлумачення.

Найчастіше переліки поділяють на повні та неповні. До того ж, особливу проблему на практиці створюють неповні переліки (закінчуються словами "інші", " і тому подібне" тощо) / Тому, щоб не виникло плутанини, бажано, аби закон надавав можливість з достатньою достовірністю судити про критерії даного переліку. Набагато краще, коли в законі є права У будь-якому випадку закон повинен вказувати на ті обставини, факти, дії, явища, які відсутні у даному переліку.

Термін - це слово (або словосполучення), що уніфіковано використовується в сфері правових відносин, яке визначає правове поняття і відрізняється заданою моносемичністю (тобто строгою змістовною визначеністю, однозначністю), функціональною стійкістю.[32,c.81]

Саме визначення юридичного терміну передбачає деякі вимоги до нього, а саме відповідність змісту юридичному терміну правовому поняттю, яке він визначає, однозначність юридичного терміну, функціональна стійкість. [33]

Терміни законодавства поділяють на такі види: загальновживані терміни, які поширені у літературній мові, повсякденному житті; спеціально-технічні терміни, які належать неюридичним наукам і певним галузям людської діяльності; спеціально-юридичні терміни, котрі належать саме юридичній науці та практиці.

Законодавча техніка містить низку загальних вимог та правил, які повинні виконуватися при законотворенні. Першим правилом є наявність логічної послідовності самої структури тексту нормативно-правового акту. Воно полягає в послідовності переходу від загального до окремого, від матеріального до процесцального. Другим правилом є включення в закон приписів, які тісно пов'язані з предметом свого регулювання.

Нормотворча техніка як інструмент нормотворчої діяльності характеризується такими ознаками.

Вона являє собою технічний інструментарій (юридично-технічні правила, прийоми, засоби і способи); суб'єктами нормотворчості є представницькї і виконавчі органи держави; призначена для технічного забезпечення оптимального (повного, точного, чіткого, зрозумілого, стислого) викладу думки нормотворця; надає формальної визначеності змісту нормативних актів і нормативних договорів при їх первинному створенні, внесенні змін, доповнень, відміни (повної чи часткової); забезпечує системні зв'язки нормативних актів різної юридичної сили, їх логічну несуперечливість; має особливості при створенні різних нормативно-правових актів (законодавчих - конституційних і звичайних законів; підзаконних - відомчих і місцевих актів) та нормативно-правових договорів (внутрішньодержавних і міжнародних).

В Україні частина юридично-технічних вимог закріплюється в нормативних актах, якими регламентується нормотворча діяльність.

Основними елементами нормотворчої техніки є: логічні правила і засоби нормотворчої техніки (полягають в забезпеченості точності мовної форми закону, використання знаків пунктуації та використання графічних та математичних елементів мовлення), зміст нормативного акту (полягає в наявності виду суспільних відносин, які будуть регулювалися законом).

Систематизація законодавства -- це діяльність, спрямована на впорядкування і удосконалення нормативно-правових актів, зведення їх у певну внутрішньо злагоджену систему [20, c.204]

Мета систематизації законодавства полягає в необхідності забезпечення більш ефективної правотворчої діяльності, зокрема виявленні причин протиріч, прогалин, невідповідностей у нормативному регулюванні та їх усуненні, а також застосуванні й реалізації нормативно-правових актів.

...