Поняття та класифiкацiя норм права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мiнiстерство освiти i науки України

Курсова робота

З дисципліни: «Теорія держави і права»

На тему: «Поняття та класифiкацiя норм права»

м. Львiв - 2016 рiк

План

Вступ

1. Поняття та ознаки норми права

2. Структура норми права

3. Класифiкацiя норм права

4. Спецiалiзованi норми права в механiзмi правового регулювання

5. Способи викладання норм права в статях нормативно-правових актiв

Висновок

Перелiк використаної лiтератури

Вступ

На певному етапi розвитку суспiльства постає потреба в упорядкуваннi iснуючих в ньому вiдносин. Неможливо уявити людське суспiльство без регулювання поведiнки людей за допомогою певних зразкiв, моделей, масштабiв. На них й складаються, в результатi багаторазового повторення, норми, на якi в майбутньому орiєнтується суспiльство.

Норма права, як загальнообов'язкове правило лежить в самiй основi конкретно-регулятивного впливу права на суспiльнi вiдносини. Сукупнiсть, система певних норм формує певний правовий iнститут, пiдгалузь, галузь права, право в цiлому. Але й норма права має складну структуру, насамперед - ядро, навколо якого «обертаються» її елементи i з'являються її ознаки.

Видiлити норму права з тої оболонки, якою вона окутана в процесi свого появлення не так просто тому, що вона ( норма права ) може збiльшуватись, дiлитись та видозмiнюватись.

Завданням цiєї роботи є визначення ролi правових норм в суспiльному життi людини та їх класифiкацiя, аналiз їх спiввiдношення та взаємодiї.

Метою даної роботи є визначення ролi правових норм в суспiльному життi людини i їх класифiкацiя, аналiз їх спiввiдношення i взаємодiї з iншими соцiальними нормами, їх функцiонування в умовах рiзних полiтичних режимiв, форми викладу їх у статтях нормативно-правових актiв. В цьому дослiдженнi здiйснена спроба порiвняння точок зору рiзних авторiв по вищеперерахованих питаннях. З метою найбiльш детального i докладного висвiтлення основних аспектiв представленої теми, об'єктивного аналiзу проблем, якi вона включає, робота роздiлена на чотири роздiли.

1. Поняття та ознаки норми права

На деякому етапi розвитку суспiльства виникає потреба впорядкування iснуючих в ньому вiдносин. Не можна уявити людське суспiльство без регулювання поведiнки людей за допомогою визначених зразкiв, моделей, масштабiв. З них i складаються в результатi багаторазового повторення норми, на якi в подальшому орiєнтується суспiльство.

Норма - це загальне правило поведiнки, що дiє неперервно в часi у вiдношеннi невизначеного кола осiб i безмежної кiлькостi випадкiв. З процесом суспiльного регулювання поведiнки людей пов'язане формування i розвиток соцiальних норм.

Соцiальнi норми - соцiально-вольовi, такi, що iсторично склались чи цiленапрямлено встановленi масштаби поведiнки, якi регулюють поведiнку людей в суспiльствi [1].

Соцiальнi норми утворюють єдину систему, i в своїй системi вони забезпечують всестороннiй i глибокий вплив на життя суспiльства, на всi його сфери. Цi норми розрахованi на те, щоб направляти поведiнку людей в майбутньому, тобто в наперед незафiксованих випадках. Оскiльки соцiальнi норми дiють в системi, то вони можуть подiлятись за рiзноманiтними факторами. Головним є подiл цих норм за сферами регулюючих вiдносин. Таким чином, видiляються: норми-звичаї, норми моралi, норми права i корпоративнi норми.

Норми-звичаї - це природнi правила поведiнки людей, що iсторично склалися i в результатi багаторазового повторення ввiйшли в звичку. Звичай опирається на силу звички i iснує в силу наявностi фактичних вiдносин. Тут права i обов'язки спiвпадають - це є головною вiдмiннiстю його вiд iнших соцiальних норм. В цьому виражається його регулятивна особливiсть.

Норми моралi - це принципи, в яких вираженi: вiдносини чи погляди на гуманiзм, справедливiсть, гiднiсть людини i життя. Норми моралi за своїм походженням не пов'язанi з державною владою, вони iснують усно i реалiзуються на основi внутрiшнiх переконань людини, на основi внутрiшньої суспiльної думки. В нормах моралi нема вказiвки на вид можливої чи обов'язкової поведiнки, оскiльки, як я вже вiдмiтив, вони не пов'язанi з державою.

Корпоративнi норми - це загальнi правила поведiнки громадських органiзацiй. Цi норми, як правило, формалiзованi, тобто мiстяться в статутах цих громадських органiзацiй.

За регулятивними особливостями близькi до норм права - в них вимальовуються права i обов'язки членiв цих об'єднань. Корпоративнi норми забезпечуються способами, що передбаченi даною громадською органiзацiєю. Видiляючи разновиди соцiальних норм необхiдно вказати на особливе мiсце норм права в цiй системi. Норми права виступають в якостi основних пунктiв зосередження, визначають риси всiєї системи i характер взаємовiдносин мiж її частинами.

Норма права - це формально визначене правило поведiнки (безпосередньо чи в поєднаннi з iншими нормами права), що виходить вiд держави i надає учасникам суспiльних вiдносин даного виду суб'єктивнi юридичнi права i накладає на них суб'єктивнi юридичнi обов'язки .

На думку профессора Венгерова, норма права - це загальнообов'язкове правило поведiнки, встановлене або визнане державою, забезпечене можливiстю державного примусу, яке регулює суспiльнi вiдносини [2].

Визначення поняття норми права, близько до визначення Венгерова, дає професор Котюк. «Норма права - це офiцiйне, формально визначене, загальнообов'язкове правило поведiнки, яке встановлюється або санкцiонується державою, охороняється нею вiд порушень, направлене на регулювання найбiльш важливих суспiльних вiдносин i охорону соцiальних цiнностей шляхом встановлення юридичних прав i обов'язкiв суб'єктiв права».

Генетично норма права з'являється в результатi «неополiтичної революцiї» для регулювання суспiльних вiдносин, пов'язаних iз становленням виробничої економiки, розвитком мiст-держав та iнших видiв державностi, нових форм сiмейно-шлюбних вiдносин, духовного та соцiального життя ранньокласових суспiльств i т.п. I по змiсту, i по формi норма права вiдрiзняється вiд «мононорм» первiсного суспiльства. Вiдрiзняється вона й вiд норм моралi, iнших соцiальних норм своєю формальною визначеннiстю, чiткою письмовою фiксацiєю та - що, можливо, найголовнiше - можливiстю державного примусу для забезпечення виконання. Норма права набуває своє загальнообов'язкове значення не в силу примусовостi, забезпеченостi можливiстю державного примусу, а тому, що охоплює найбiльш типовi, найбiльш повторюванi соцiальнi процеси, причинно-наслiдковi зв'язки, зразки поведiнки. Норма права - це правило не тiльки для одиничного випадку, а для всiєї органiчної сукупностi таких однотипних випадкiв. I в цьому заключається її велика соцiальна цiннiсть.

З'являючись як результат осмислення колективним разумом, суспiльною свiдомiстю реальних й соцiально важливих процесiв суспiльного буття, норма права надає цим процесам або корисне, соцiально цiннiсний напрямок розвитку, або впорядковує, стабiлiзує цi процеси, встановлює стiйкий врiвноважений стан, або ж здiйснює й те й iнше. Тому нормативний змiст права, появлення норм права - це велике культурне надбання людства, елемент цивiлiзацiї [3].

З'явившись як регулятор витрат землеволодiльцiв, як спосiб облiку результатiв працi та їх розподiлення, норма права розповсюдила свою дiю й на полiтичнi, соцiальнi структури суспiльства, переплiлась з державними структурами, стала одним з найважливiших початкiв формування i здiйснення державної влади.

Норма права ще й тому створює соцiально-врiвноважений стан, що у кожного з iндивiдiв формується очiкування вiдповiдної поведiнки iншого члена суспiльства, тобто передбачену поведiнку, яка дозволяє будувати i свою поведiнку, i своє ставлення до iншого члена суспiльства.

I соцiальна цiннiсть норми права заключається як раз i в тому, що створюючи цю психологiчну настанову iндивiда, вона формує соцiально стiйкий суспiльний стан. Iншими словами, норма права ще й тому надбання культурного розвитку людства, що, регулюючи поведiнку своїх конкретних адресатiв в типових випадках, вона також формує в них й очiкування передбаченої, зрозумiлої поведiнки iнших членiв суспiльства, їх взаємовiдношення.

Цiлком природно, що ознаки, якi характеризують норми права, виходять i тiсно пов'язанi з тими ознаками, якими визначається право як система, хоча з ними i не збiгаються.

Безпосереднiм змiстом норми є правило поведiнки надавально-зобов'язуючого характеру. Це означає або надання можливостi (права) або покладання обов'язкiв.

Надавально-зобов'язуючий характер норми узагальнено дiстає вияв у тому, що вона :

1)надає суб'єктовi можливiсть дiяти в своїх iнтересах i для задоволення своїх потреб;

2)надаючи суб'єктовi можливiсть дiяти, зобов'язує його робити це в певних межах, не виходячи за них, тим самим не порушуючи прав iнших осiб;

3)зобов'язує iншого суб'єкта, вiд поведiнки якого залежить можливiсть скористатись надавальним потенцiалом норми, дiяти так, щоб не перешкоджати її реалiзацiї.

Будь-яка норма права у виглядi дозволу передбачає вiдповiдний обов'язок (заборону) iнших суб'єктiв не порушувати надане право, виконувати те, на що має право уповноважена особа[4].

Водночас норми, якi вираженi як обов'язок (заборона), передбачають наявнiсть вiдповiдного (супутнього) права вимагати виконання цього обов'язку.

Названi надання-зобов'язування в процесi реалiзацiї правових норм можуть чергуватися щодо одного й того ж суб'єкта.

Наприклад, вiдповiдно до цивiльно-правових зобов'язань одна особа, а саме боржник, повинна або вчинити на користь iншої особи, тобто кредитора, певну дiю, або утриматися вiд певної дiї; iнша ж особа, а саме кредитор, має право вимагати вiд боржника виконання його обов'язку.

Але в тих же цивiльно-правових зобов'язаннях можливий й iнший, так би мовити рухливий розподiл прав та обов'язкiв мiж сторонами. Це так званi взаємнi договори, в яких кожнiй iз сторiн належать права та обов'язки. За такої своєрiдної ситуацiї зобов'язання характеризуються сумiщенням ролей: кожний з учасникiв договору є i кредитором i боржником, оскiльки права i обов'язки лежать на кожному з них.

Професор Марчук i доцент Нiколаєва видiляють п'ять ознак норми права. «Ознаки, що характеризують норми права:

1.Норми є регулятором суспiльних вiдносин. Визнання цього мiститься в статтях вiдповiдних законодавчих актiв (див., зокрема, ст.1, 2 ЦК України 1963 р.).

2.Норми встановленi, санкцiонованi або визнанi державою, тобто мiстяться в прийнятих державними органами вiдповiдно до їх компетенцiї актах, або встановленi iншим способом в порядку, визначеному державою, а тому нею й визнанi.

3.Норми мають абстрактний характер, вони не персонiфiкованi; як повелiння суверенної держави вони обов'язковi для громадян, посадових осiб, державних органiв, об'єднань громадян - всiх тих, на кого розрахованi.

4.Настанови норм, їх приписи загальнi, всеохоплюючi (див., наприклад, ст. 6 КК).

5.Настанови (приписи, змiст) норм формально визначенi, що є визнанням такої властивостi норм, як їх текстуальна визначенiсть (див., наприклад, ст. 11 КК). Текстуальна визначенiсть норми як її органiчна властивiсть є гарантiєю ефективного функцiонування права як регулюючої системи. Першоджерелом їх оприлюднення є офiцiйнi видання» [7].

До цих ознак професор Котюк додає ще двi характернi риси норм права:

1.«це правило поведiнки формулюється у виглядi юридичних прав i обов'язкiв суб'єктiв суспiльни вiдносин. В ньому можуть бути сформульованi тiльки права або тiльки обов'язки. Наприклад, в ст. 38 Кодексу законiв про працю закрiплено право працiвникiв при звiльненнi з роботи подавати письмову заяву за два тижнi до звiльнення».

2.«цi правила поведiнки можуть змiнюватись або вiдмiнятись тими державними органами, якi їх приймали або вищестоящими органами».

Виходячи з найсуттєвiших ознак, В.М. Марчук та Л.В. Нiколаєва запропонували таке визначення норми права:

норма права - це правило поведiнки загального характеру, що встановлене, визнане чи санкцiоноване компетентним органом держави або в iншому передбаченому нею порядку, яке має загальнообов'язкову силу, регулює суспiльнi вiдносини в iнтересах громадян i суспiльства та передбачає можливiсть застосування державно-примусових заходiв, включаючи вiдповiдальнiсть перед державою в разi порушення цiєї норми з метою її пiдтримання та неухильного виконання [8].

Бабаєв В.К. дещо по-iншому дав поняття норм права. На його думку юридична норма - це загальнообов'язкове велiння, виражене у виглядi державного владного розпорядження i яке регулює суспiльнi вiдносини.

А ось Голлунский С.А. вважає, що норма права це не всяке розпорядження, що має юридичний характер, а тiльки таке розпорядження, яке представляє собою загальне правило, розраховане на багаторазове його застосування.

Пиголкин А.С. в своїй роботi правову норму визначив, як правило поведiнки, яке є вимогою, велiнням, зверненим до суб'єктiв права, узгоджувати свою поведiнку з вказiвками норми пiд загрозою невигiдних наслiдкiв при порушеннi цих вказiвок. В нормi формулюється правило поведiнки, через норму деяка iдея перетворюється в суспiльнi вiдносини. Процес формування i прийняття норми проходить через державу i її органи.

Юридична норма є елементом позитивного права. “Право, як вважає Бабаев В.К. , - складається з нормативних установок (якi є елементом права). Юридична норма це також нормативна установка, але певним чином оформлена, тобто виражена в законодавствi».

Далеко не всi нормативнi установки є юридичними нормами. Каркунов Н.М., розглядаючи право в загальносоцiальному змiстi i юридичному змiстi запропонував його подiл на природнє i позитивне. Довгий час в радянськiй юридичнiй лiтературi вважалось, що позитивне право розглядалось, як «заблуждение умов», що веде до порушення правопорядку .

З цiєї точки зору правом є лише позитивне право, тобто тiльки те, що виражене в законодавствi .

Природнє право - це право, яке належить людинi вiд народження (право на життя i т.д.). Позитивне право - це та частина соцiальних норм, яка виражена в офiцiйних документах, що виходять вiд держави i гарантованих державою. I позитивне право не вiдхиляє природнього права, з точки зору сучасної науки. Спостерiгається деякий зв'язок мiж ними. Як було зазначено вище, цей зв'язок добре показав Бабаев В.К.

Норма права - це правило поведiнки, встановлене чи санкцiоноване державою, елементарна частина права, що вiдноситься до нього як частина до цiлого (або як одиничне до загального). Було обгрунтовано, що норма права - це i не форма, i не змiст всього права, а саме його частина. Вона володiє змiстом i формою i в системоутворюючих процесах з iншими нормами складає змiст права в цiлому.

Нормi права, як частинi системи в тiй чи iншiй мiрi притаманнi суттєвi ознаки, притаманнi праву, тому їй можна дати визначення, iдентичне за своїм значенням визначенню права в цiлому.

Норма права - це загальнообов'язкове, встановлене чи санкцiоноване i таке, що захищається державою правило поведiнки, що виражає обумовлену матерiальними умовами життя суспiльства волю i iнтереси народу, що активно впливає на суспiльнi вiдносини в цiлях їх впорядкування.

Будь-яке державно-органiзоване суспiльство не може обiйтись без норм права. Але це одиничний феномен права, тому повне наукове визначення поняття передбачає з'ясування притаманних нормi права специфiчних ознак (властивостей) [9].

По-перше, норма права представляє собою вiдхилення вiд ознак iндивiдуалiзацiї i вказує лише на тi характернi риси поведiнки, якi є суттєвими, тобто розглядають поведiнку як вид суспiльних вiдносин. Цi ознаки, включенi в текст норми, стають правилами поведiнки, обов'язковими до реалiзацiї. Наприклад, в процесi купiвлi-продажу суттєвим є не те, скiльки разiв «прицiнювався» покупець, вибираючи ту чи iншу рiч, скiльки часу вiн на це затратив. Для права важливо встановити ознаки: коли можна визнати договiр купiвлi-продажу укладеним, коли право власностi на рiч переходить вiд продавця до покупця. Або iнший приклад: у випадку скоєння вбивства, коли закон особливо чутливий до обставин цього тяжкого злочину, закон вiдкидає все iндивiдуальне, що не має вiдношення до характеристики даної дiї як такої. Отже, норми права мiстять вказiвки на суттєвi признаки поведiнки, властивi кожному з невизначеного числа конкретних iндивiдуальних вiдносин (вчинкiв), якi держава має намiр пiддати правовому регулюванню.

По-друге, норма права є владним розпорядженням незалежно вiд того, який його характер: заборона чи дозвiл. Припис в будь-якому випадку знаходиться пiд охороною держави; оскiльки вiно нею встановлений, то передбаченi i мiри примусу в випадках його порушення.

По-третє, норма права являє собою певний метод впливу на вiдносини, що врегульовуються. В приведених вище прикладах методи регулювання виникаючих вiдносин цiлком несхожi, як i самi вiдносини, бо використовуються рiзнi способи надання їм визначеностi, впорядкованостi. В цей метод включаються: обставини, при яких застосовується норма; коло учасникiв, регулюємих цiєю нормою вiдносин; взаємнi права i обов'язки; санкцiї за неконання обов'язкiв.

По-четверте, норма права - загальнообов'язкове правило поведiнки. Воно має значення не для окремого iндивида, а для всiх людей, що входять до складу даної категорiї (суспiльства в цiлому), як можливих (чи реальних) учасникiв конкретного виду суспiльних вiдносин. Норма права звичайно не вказує персонiфiкованих виконавцiв розпорядження. Iншими словами, вона розрахована на невизначене коло уповноважених i зобов'язаних осiб. Це вiдбувається тому, що норма права як абстрактна модель поведiнки передбачає її неодноразову дiю, а вiдповiдно, i «захопити» в поле свого притягання вона може потенцiйно кожного члена суспiльства [10].

По-п'яте, абстрактнiсть норми права зовсiм не означає невизначеностi її змiсту. Як раз навпаки, норма права тому i є такою, що мiстить достатньо конкретне правило поведiнки. Таким чином, норма права як загальне правило поведiнки регулює вид суспiльних вiдносин, що повторюються, оскiльки не вичерпується одноразовою реалiзацiєю, а охоплює всi можливi iндивiдуальнi випадки. Тому норма права - загальне i загальнообов'зкове правило поведiнки.

По-шосте, змiст правової норми визначається об'єктивною природою того виду суспiльних вiдносин, на впорядкування яких вона направлена. Вiн формується пiд впливом соцiального досвiду регулювання, рiвня загальної i правової культури, моральних i полiтичних установок, орiентацiй держави i iнших факторiв. Головний змiст норми, в основному визначається змiстом вiдносин, що регулюються.

Норма права - правова реальнiсть навiть в тому випадку, якщо вона нi разу не застосовувалась для регулювання фактичних вiдносин. Наприклад, в недавнiй iсторiї конституцiйне право союзної республiки на вiльний вихiд зi складу СРСР. Визнання цього права було передумовою для визначення правового статусу союзної республiки i для державно-полiтичної практики. Тому можна зробити висновок, що праву вiдомi норми, якi застосовуються безпосередньо i опосередковано - через iншi норми [11].

Таким чином, норма права - це загальне правило, яке вбирає в себе все багатство соцiального досвiду суспiльства i держави, рiзноманiтнiсть особливого, iндивiдуального, окремого.

Права людини є складовою частиною свободи, яка, на думку бiльшостi - один з найбiльш необхiдних факторiв людської сутностi. Однак, наприклад, право iндивiда на життя чи власнiсть iншого iндивiда означає порушення свободи останнього. Отже, норми права виражають об'єктивно зумовлену мiру свободи. Вони виступають в якостi рiвного масштабу, форми, мiри свободи всiх учасникiв суспiльних вiдносин. Правовi норми таким чином поєднують в собi надання i одночасно обмеження зовнiшньої свободи осiб в їх взаємних вiдносинах. Таким чином надавально-зобов'язуючий характер є одною з характерних рис юридичних норм. Вiн означає, що в певних випадках права одного iндивiда можуть охоронятись шляхом деякого обмеження прав другого iндивiда (наприклад, прав на життя чи власнiсть першого). На думку Л.I. Спиридонова, ”право закрiплює умови, при яких iндивiд в станi задовольнити свої потреби, лише задовольнивши потреби iншого“. Дана точка зору виглядає, однак, дещо категоричною. Бiльш прийнятним виглядає теза про те, що iндивiд не може задовольнити свої потреби, не давши можливостi, тим самим, iншому задовольняти свої. В цiлому ж, масове недотримання подiбних умов може привести до зруйнування балансу обмiнних зв'язкiв - тiєї основи, на якiй тримається сучасна соцiальна система, i тому норми, що їх закрiплюють - загальнообов'язковi, що є однiєю з найбiльш характерних властивостей юридичних норм.

Норма права є науковим, об'єктивно обгрунтованим розпорядженням - моделлю суспiльних вiдносин, що вiдображає iнтереси суспiльства в розвитку даних вiдносин [12].

Загальний характер норми права не витiкає з її власної природи. Загальне в правi в кiнцевому результатi є вiдображенням того реального загального, яке об'єктивно iснує в багаточисленних окремих матерiальних вiдносинах даного виду, якi являються виробничими вiдносинами.

В сучасних умовах вдосконалення норм права iде двома основними напрямами: покращення змiсту норм, змiцнення їх «iстинностi»; впорядкування їх структури i системи в цiлому.

Перший шлях характеризується тенденцiєю до все бiльш точного вiдображення потреб суспiльного життя, без чого неможливо забезпечити зростання ефективностi дiї норм права як регуляторiв суспiльних вiдносин. Тому вдосконалення утримання стосується всього комплексу норм - зобов'язуючих, уповноважуючих, забороняючих. Зростає значення рекомендацiйних норм. В рамках кожного рiзновиду норм виробляються новi, бiльш ефективнi методи впливу на суспiльнi вiдносини за допомогою всiх елементiв правової норми.

Основними умовами, що дозволяють добиватись вдосконалення норм права, є:

1.Точне вiдображення в правових приписах закономiрностей розвитку державно-правової надбудови;

2.Вiдповiднiсть норм права вимогам моралi и правосвiдомостi;

3.Дотримання вимог системностi та iнших закономiрностей дiючої системи права при прийняттi нових норм;

4.Врахування в процесi нормотворення загальних принципiв регулювання i управлiння суспiльними процесами [13].

Таким чином, пiдведемо короткi пiдсумки:

а) норма права може бути визначена в якостi вихiдного вiд держави i загальобов'язкового правила поведiнки, що нею охороняється, яке закрiплює за учасниками суспiльних вiдносин даного виду юридичi права i накладає на них юридичнi обов'язки;

б) правова норма є загальним правилом поведiнки, тобто зразком, еталоном поведiнки людей, їх колективiв;

в) правова норма - правило абстрактного, узагальненого характеру, первинний елемент права як системи;

г) правова норма - державно-владне розпорядження;

д) правова норма - явище широке, багатопланове i в той же час конкретне за змiстом.

2. Структура норми права

Структура норми права є формою її внутрiшнього змiсту. Норма права виконає свою роль регулятора суспiльних вiдносин, якщо буде володiти здатнiстю реагувати на умови реального життя, в яких вони формуются, враховувати їх суспiльнi властивостi, в гiршому випадку реалiзувати цю функцiю буде просто неможливо, в нормi повинно бути передбачено i примусове здiйснення примусу, iнакше вона буде не нормою права, а побажанням. Тому норма права представляє собою єднiсть елементiв - приписiв, виконуючих всi вказанi вище функцiї.

Глибокий, рiзносторонiй вплив на структуру норми права має видiлення правоохоронних правових приписiв. Вивчення iсторiї законодавства показує, що розвиток правових систем неминуче виражається у вiдокремленнi розпоряджень, що регламентують юридичнi санкцiї. Такого вiдокремлення вимагає диференцiацiя мiр державно-примусового впливу, необхiднiсть нормативного закрiплення разноманiтних фактичних умов -об'єктивних i суб'єктивних [14].

«Структура правової норми - це її внутрiшня побудова, яка характеризується наявнiстю в нiй вiдносно автономних, але нерозривно пов'язаних одна з одною складових частин, що рiзняться за функцiональною роллю».

Структури (а їх декiлька) у правовiй нормi склалися iсторично, поступово та представляють велику соцiальну цiннiсть. Їх походження йде з давнiх часiв, з суспiльств привласнюючої економiки i навiть з тих часiв, коли людина ще як бiологiчне створiння, як й iншi бiологiчнi види, навчилася пов'язувати свою поведiнку з результатами цiєї поведiнки, свої реакцiї на тi чи iншi умови життєдiяльностi закрiплювати в колективному досвiдi, в колективнiй свiдомостi по критерiям «прийнятно-неприйнятно».

Мононорми первiсного суспiльства будувались по цiй схемi, i лише згодом «сприйнятно-несприйнятно» переросло у вiдносини по критерiям «можна-неможна» (право), «добре-погано», «добро-зло» (мораль).

З позицiї фiлософiї структура - це вiдносно самостiйна i стiйка єднiсть елементiв, їх вiдносин i цiлiсностi об'єкта, якi забезпечують тотожнiсть самому собi. Структура нерозривно зв'язана iз системою. Характеристика об'єкта з позицiй системи i структури дає суть системно структурного аналiзу.

Фiлософське поняття структури потрiбно ув'язати iз специфiкою правових явищ, з їх природою, змiстом, соцiальним призначенням i мiсцем в системi права.

Аналiз норми за структурою сприяє з'ясуванню смислу правила поведiнки, що в нiй мiститься, а це, в свою чергу, допомагає правильнiй реалiзацiї норми, змiцненню законностi й правопорядку, тобто досягненню того, заради чого iснує право [15].

Структура норми залежить вiд її характеру. До визначення структури можна пiдiйти по-рiзному, залежно вiд того, яка це норма - норма-принцип, норма-дефiнiцiя, норма-правило поведiнки, регулятивна норма чи охоронна норма, якi є рiзновидами норми-правила поведiнки.

Найбiльш актуальною є проблема структури норми-правила поведiнки.

Нормами, що мiстять безпосереднi правила поведiнки для конкретних (але не iндивiдуалiзованих) суб'єктiв в реальному суспiльному життi є: норми-дозволяння; норми-приписи (зобов'язування); норми-заборони.

В теорiї права докладно обґрунтовано двi рiзнi концепцiї структури норми: двоелементна (двочленна, дволанкова) та триелементна (тричленна, три ланкова).

Для позначення структурних елементiв норми права теорiя права оперує такими поняттями: диспозицiя, гiпотеза, санкцiя. Варто пiдкреслити, що незважаючи на те, що iснують рiзнi концепцiї структури, вони незмiнно використовують у своїй побудовi названi частини (елементи).

Диспозицiя - центральний елемент норми права, в якому у виглядi владного припису закрiплено правило поведiнки, змiстом якого виступають суб'єктивнi права та юридичнi обов'язки [16].

Види диспозицiй:

1.За ступенем визначеностi:

*Визначенi - закрiплюють однозначне правило поведiнки, тобто учасники вiдносин позбавленi можливостi для вибору iншої поведiнки;

*Не повнiстю визначенi - вказують лише на загальнi ознаки поведiнки, в рамках яких суб'єкти уточнюють свої права та обов'язки самостiйно;

*Вiдносно визначенi - вказують на права i обов'язки суб'єктiв, але надають можливостi для їх уточнення залежно вiд конкретних обставин;

*Альтернативнi - вказують на настання декiлькох правових наслiдкiв, але передбачають настання лише одного з них.

2.За способом викладення:

*Проста - правило поведiнки визначається у загальному виглядi без деталiзацiї його ознак;

*Описова - правило поведiнки закрiплюється повно, з деталiзацiєю його ознак; чiтко визначаються права i обов'язки учасникiв вiдносин;

*Бланкетна - закрiплюється лише загальнi ознаки правила поведiнки, а для встановлення ознак, яких бракує, слiд звертатися до норм iншого нормативного акта iншої галузi права;

*Вiдсильна - аналогiчна бланкетнiй з тiєю рiзницею, що для встановлення ознак, яких бракує, слiд звертатися до iнших частин даної норми або до iнших норм цiєї ж галузi права [17].

3. За складом:

*Простi - мiстять одне правило поведiнки;

*Складнi - мiстять два або бiльше обов'язкових правил поведiнки;

*Альтернативнi - мiстять декiлька правил поведiнки, суб'єкт може виконувати будь-яке з них.

Гiпотеза - структурний елемент норми права, який вказує на умови, за наявностi або вiдсутностi яких вступає в дiю правило поведiнки. Гiпотеза - невiд'ємний елемент норми; її точнiсть i визначенiсть є умовою реалiзацiї норми. Вiдсутнiсть такої визначеностi ускладнює використання передбачених нормою можливостей її адресатами - громадянами, та їх об'єднаннями. Якщо ж норма закрiплює повноваження державного органу, то невизначенiсть перерахованих в її гiпотезi умов надає йому право дiяти на власний розсуд.

Види гiпотез:

1. За ступенем визначеностi:

*Визначена - вичерпно визначає тi умови, при наявностi яких набуває чинностi правило поведiнки, що мiститься у диспозицiї норми права;

*Вiдносно визначена - обмежує умови застосування норми права певним колом формальних ознак [18].

2. За формою вираження:

*Абстрактнi - умови застосування норми визначаються загальними родовими ознаками, що надає можливiсть охопити та врегулювати значну кiлькiсть однорiдних випадкiв;

*Казуальнi - визначаються умови дiї норми, використовуючи бiльш вузькi, спецiальнi родовi ознаки, тому норма права поширюється на бiльш обмежене коло випадкiв.

3.За складом:

*Простi - мiстять одну обставину, необхiдну для дiї правової норми;

*Складнi - мiстять двi або бiльше обов'язкових обставин, за якими пов'язується дiя правової норми;

*Альтернативнi - чиннiсть норми права визначається залежно вiд однiєї або кiлькох фактичних обставин (умов) i для настання правових наслiдкiв досить наявностi однiєї з цих обставин.

Санкцiя - це частина норми права, яка мiстить вказiвки щодо юридичних наслiдкiв порушення правила, зафiксованого в диспозицiї. Мета санкцiї - створення тих чи iнших несприятливих наслiдкiв для правопорушника або заохочувальних наслiдкiв для суб'єктiв, що виконують владний припис [19].

Види санкцiй:

1.За ступенем визначеностi:

*Абсолютно визначенi - чiтко визначають вид та мiру юридичної вiдповiдальностi;

*Вiдносно визначенi - межi юридичної вiдповiдальностi визначаються вiд мiнiмальної до максимальної або тiльки до максимальної;

*Альтернативнi - вказують на декiлька можливих засобiв впливу на правопорушника, а доцiльнiсть застосування конкретного засобу визначається правозастосовчим органом, виходячи з особливостi конкретної справи;

*Посилковi - мiстять вказiвки на санкцiї iнших норм, до яких слiд звертатися для визначення конкретного засобу впливу.

2.За характером наслiдкiв: каральнi (штрафнi); правовiдновлювальнi (компенсацiйнi); заохочувальнi.

3.За галузями права: кримiнально-правовi; адмiнiстративно-правовi; цивiльно-правовi; дисциплiнарнi.

Ще одне велике питання - це види i класифiкацiя норм права. Ця класифiкацiя основується на модульнiй i соцiологiчнiй структурах норми права й також має практичне значення. По призначенню (функцiям) розрiзняють основнi, первiснi, похiднi, вториннi правовi норми.

Iнодi в пiдручниках можна зустрiти класифiкацiю на цiй основi: норми-начала, норми-принципи, норми-установчi, норми-дефiнiцiї i т.п.

За змiстом норми права подiляють на норми регулятивнi i охороннi, за галуззями права - цивiльно-правовi, адмiнiстративно-правовi, кримiнально-правовi i т.п. норма право акт викладання

За методом правового регулювання розрiзняють iмперативнi, диспозитивнi, рекомендацiйнi, заохочувальнi.

По обов'язковостi норми права подiляють на уповноважуючи, зобов'язуючi, забороняючi. За предметом регулювання розрiзняють загальнi та спецiальнi норми, якi забезпечують бiльш конкретне регулювання одного й того ж предмета. Теорiя права вважає, що в випадку суперечностi цих норм, прiоритет - за спецiальними.

Уся ця класифiкацiя, хоч i має умовний характер, але допомагає професiйно точно i грамотно здiйснювати правове регулювання, вивчати i в необхiдних випадках справедливо критикувати законодавство.

Видiлення правоохоронних приписiв не тiльки вiдображається на структурi регулятивних норм зi складу яких «виводяться» вказiвки на державно-примусовi мiри забезпечення, але i тягне за собою формування самостiйних правоохоронних iнститутiв, а вiдповiдно, впливає на структуру права бiльш високих рiвнiв. Iстотний вплив на структуру права має i вiдокремлення загальних правових розпоряджень, в яких закрiплюються правовi поняття, принципи, правове положення суб'єктiв, загальнi умови здiйснення тих чи iнших юридичних дiй i т. д [20].

Будучи складовою частиною бiльш широкої проблеми, питання про структуру юридичної норми має своє достатньо самостiйне значення. Тут (як i при характеристицi видiв юридичних норм) перед нами мiкроструктура права. В нiй, на вiдмiну вiд макроструктури - подiлу права на галузi i iнститути (система права) - не так наглядно i рельєфно проглядаються соцiально-полiтичнi особливостi правового регулювання. В той же час в структурi норми i видах норм проявляються тi специфiчнi функцiї, якi виконують юридичнi норми як первинна ланка структури права, - забезпечення конкретизованого, детального, точного i визначеного нормативного регулювання суспiльних вiдносин. А звiдси в розглядуваних питаннях бiльшого значення набувають юридико-технiчний бiк, конструктивнi моменти органiзацiї змiсту норми, тобто те, що вiдтноситься до догми права.

Структурi норми права властива своя типова схема (модель) зв'язкiв утворюючих її елементiв. Головне в цiй типовiй схемi - нормативна побудова iнтелектуально-вольового i юридичного змiсту державної волi. Ця нормативна побудова полягає в тому, що змiст норми не тiльки виражаеться за допомогою таких категорiй, як права i обов'язки, але i має характер загального правила, особливо в одночасно iснуючих нормах-приписах i логiчних нормах.

Норма-припис втiлює державне велiння у виглядi цiльного нормативного положення, присвяченого конкретному питанню правового регулювання. Логiчна ж норма характеризує сутнiсть i зв'язок конкретних розпоряджень, їх державно-примусовi, нормативно-регулюючi якостi. Внутрiшня будова, зв'язок елементiв, що утворюють структуру норми, вiдрiзняються iнварiантнiстю, жорсткiстю, «незруйнуванням». Причому цi елементи (гiпотеза, диспозицiя, санкцiя) об'єднанi не на умовах iєрархiчної залежностi, як це характерно в основному для зв'язку елементiв усерединi галузей i iнститутiв права, а на умовах синтетичної залежностi при якiй вiдсутнiсть хоча б одного з необхiдних елементiв приводить до руйнування даної цiлiсiностi - юридичної норми.

З зовнiшнього боку (тобто з боку зовнiшньої форми) норми-приписи i логiчнi норми одержують мовно-логiчний, словесно-документальний виклад в текстi нормативного юридичного акту: його статтях i iнших структурних пiдроздiлах акту.

Головне, що тут необхiдно вiдмiтити, це рiзницю мiж нормою права i статтею нормативного акту. Однак спiввiдношення мiж нормою i статтею залежить вiд того, чи розглядається це спiввiдношення як таке, що можна застосувати до логiчної норми чи до норми-припису[21].

Логiчна норма, покликана виразити в основному зв'язки мiж спецiалiзованими нормативними приписами, їх державно-примусовi, нормативно-регулюючi якостi, в бiльшостi випадкiв мiстяться в декiлькох статтях нормативного акту чи навiть в статтях рiзних нормативних актiв.

Норма-припис, як правило, вiдповiдає первиннiй структурнiй частинi тексту нормативного акту (статтi, пункту, абзацу статтi, конкретнiй фразi тексту). Дроблення норми-припису, розподiл його змiсту мiж рiзними статтями, пунктами статтi i т. д. взагалi неможливий. Норма-припис - це цiльне, логiчно завершене i формально закрiплене державно-владне велiння. За своєю словесно-логiчною побудовою вона представляе собою нероздiльну єднiсть за формулою «якщо-то».

Практика законодавства показує, що видiлення частини норми-припису можливе лише шляхом самостiйного її формулювання у виглядi особливого загального правила (при цьому якiсть самостiйного правила зберiгає i «урiзана» норма).

Однак при характеристицi спiввiдношення норми-припису i статтi важливо вiдмiтити, що повного спiвпадiння тут також нема. Норма-припис - це правило, велiння, нормативно-владне судження, тодi як стаття представляє собою лише пiдроздiл тексту нормативного юридичного акту. Отже, в даному випадку можна говорити тiльки про вiдповiднiсть норми права i статтi чи iншої частини тексту акту, а не про їх рiвнiсть[22].

Чим вищий рiвень спецiалiзацiї права, тим бiльш спрощуються правовi приписи, кожний з яких стає самостiйним нормативним узагальненням, присвяченим окремiй операцiї в процесi правового регулювання. При цьому нерiдко стаття нормативного акту мiстить декiлька тiсно взаємопов'язаних правових приписiв. Наприклад, ст. 112 Кодексу про шлюб i сiм'ю включає щонайменше чотири приписи: припис-принцип («таємниця усиновлення охороняється законом»), уповноважуючу норму («для забезпечення таємницi усиновлення за проханням усиновителя може бути змiнено мiсце народження усиновленої дитини...»), забороняючу норму («забороняється без згоди усиновителей... повiдомляти будь-якi данi про усиновлення...»), правоохоронну норму-припис («особи, якi розголосили таємницю усиновлення проти волi усиновителя, можуть бути притягненi до вiдповiдальностi згiдно встановленого законом порядку»).

Структура логiчної норми - ця структура виражаеться в жорсткому, iнварiантному зв'язку таких елементiв, якi в своїй єдностi забезпечують державно-владне регулювання суспiльних вiдносин. Набiр елементiв логiчної норми такий, що вiн дозволяє їй бути «автономним», вiдносно вiдокремленим регулятором, акумулюючим все те, що необхiдно для юридичного опосередкування суспiльних вiдносин.

У вiдповiдностi з цим логiчна норма включає до свого складу три основнi елементи: гiпотезу, диспозицiю, санкцiю.

а) гiпотеза - зазначення конкретних фактичних життєвих обставин (подiї, дiї людей, сукупнiсть дiй, тобто фактичнi склади), при яких дана норма вступає в дiю. Гiпотеза (припущення) - це елемент правової норми, в якому вказується, при яких умовах слiд керуватись даним правилом. В гiпотезi викладаються тi фактичнi обставини, при наявностi яких в осiб виникають юридичнi права i обов'язки. Вiзьмемо в якостi прикладу норму цивiльного права, викладену в статтi 264 Цивiльного кодексу України, яка визначає обов'язок наймодавця по утриманню зданого в найм майна. Гiпотезою в данiй нормi є здача в найм майна. При такiй умовi у однiєї особи (наймодавця) виникає обов'язок утримувати здане в найм майно, а у другої (наймача) - право вимагати виконання цього обов'язку.

б) диспозицiя - «серцевина» норми права, тобто вказiвка на правило (правила) поведiнки, яким повиннi пiдпорядковуватись суб'єкти, якщо вони виявились причетними до умов, перерахованих в гiпотезi. Диспозицiя розкриває саме правило поведiнки, змiст юридичних прав и обов'язкiв осiб. В приведеному вище прикладi диспозицiя приписує, що наймодавець зобов'язаний проводити за свiй рахунок капiтальний ремонт зданого в найм майна, якщо iнше не передбачене законом чи договором, а наймач у випадку невиконання наймодавцем цього обов'язку має право або провести капiтальний ремонт i стягнути з наймодавця вартiсть ремонту чи зарахувати її в рахунок найомної плати або розiрвати договiр i стягнути збитки, нанесенi його невиконанням.

в) санкцiя - вид i мiра можливого покарання (кари), якщо суб'єкти не виконують приписи диспозицiї, чи заохочення за здiйснення рекомендованих дiй. Тому санкцiї призначають, щоб спонукати суб'єктiв дiяти у вiдповiдностi з розпорядженнями норми права.

Санкцiя називає заохочувальнi чи каральнi мiри (позитивнi чи негативнi наслiдки), що наступають у випадку додержання чи, навпаки, порушення правила, зазначеного в диспозицiї норми. Iнколи в статтi закону формується тiльки частина норми, а iншi її частини слiд шукати в iнших статтях чи в iншому нормативному актi. Звiдси слiдує необхiднiсть розрiзняти норму права i статтю закону. Це очевидно ще й тому, що в однiй статтi нормативного акту наприклад кримiнально-правовi, спецiалiзуются на вираженнi санкцiй, що обслуговують норми iнших галузей права.

Норма права не виконала б своєї регулятивної ролi, якщо б в нiй був вiдсутнiм який-небудь з названих структурних елементiв. Тому законодавець при формулюваннi норм зобов'язаний виписати кожну частину чи дати вiдповiдне посилання, а той, хто реалiзує норму, повинен мати на увазi всi зв'язки єлементiв норми, для того щоб юридично грамотно побудувати свої дiї.

Структура норми-припису - це структура первинних частин правової матерiї, якi знаходять пряме вираження в текстi нормативного акту.

Норми-приписи як клiтини єдиного органiзму виконують всерединi нього рiзноманiтнi задачi, рiзнi операцiї. Тому трьохчленна схема, яка має суттєве значення для характеристики логiчних норм, не вiдповiдає структурi реальних норм-приписiв. Структурна побудова норм-приписiв вiдображає головне, що властиве первиннiй ланцi нормативної системи,- забезпечення конкретизованого, детального, точного i визначеного нормування поведiнки людей[23].

З врахуванням спецiалiзацiї права для юридичної норми-припису характерна типова структурна побудова, що виражає жорсткий закон органiзацiї її змiсту i яка складається з двох основних елементiв:

а) гiпотези - частини норми, що вказує на тi умови, тобто фактичнi обставини, при настаннi чи ненастаннi яких норма вступає в дiю;

б) диспозицiї чи санкцiї - частини норми, що вказує на тi юридичнi наслiдки, якi наступають при наявностi передбачених нормами умов. В регулятивних (правоустановчих) нормах ця частина норми називається диспозицiєю; вона утворює змiст самого правила поведiнки, вказує на права i обов'язки, якими надiляються учасники вiдносин, що регулюються.

Вказанi двi частини норми-припису є її обов'язковими елементами. Правове велiння обов'язково повинно мiстити вказiвки на його суть, тобто на юридичнi наслiдки, i на умови їх настання. Отже, норм-приписiв без гiпотез iснувати не може. В будь-яких, самих спецiалiзованих правових приписах так чи iнакше вказуються умови, при яких вони дiють.

Важливо звернути увагу на те, що регулятивнi норми-приписи неодмiнно, за логiкою юридичного регулювання, внутрiшньо, а iнколи i текстуально пов'язанi, функцiонують в єдностi з охоронними приписами, якi їх забезпечують, охороняють. Так що в кiнцевому результатi регулятивнi i охороннi норми-приписи виражаються у виглядi логiчних норм, де є всi три елементи - гiпотеза, диспозицiя, санкцiя. При цьому нерiдко з кiлькома регулятивними нормами-приписами скоординовано одне охоронне нормативне положення, яке виступає у виглядi самостiйного припису, а в рамках логiчних норм приєднюється то до одного, то до другого регулятивного припису [24].

3. Класифiкацiя норм права

Проблема класифiкацiї юридичних норм, як i багато iнших питань теорiї права, по своєму характеру така, що її наукове вирiшення можливе лише в тому випадку, якщо виходити з висновкiв, отриманих в результатi фiлософського (загальносоцiологiчного) осмислення явищ правової дiйсностi.

Класифiкацiя норм права переслiдує декiлька цiлей, в тому числi виявлення їх рiзноманiтних регулятивних властивостей, визначення мiсця рiзних норм в механiзмi правового регулювання, встановлення системних властивостей норм, їх взаємозв'язки. Найбiльш загальними основами класифiкацiї є їх подiл за такими ознаками:

«Види норм права - групи правових норм, якi вiдрiзняються предметом, методом, методом регулювання, структурою, галузевою приналежнiстю, механiзмами дiї та iншими особливостями. Рiзновиди вчинкiв i дiй людей, якi виступають учасниками регулюючих вiдносин, визначають i рiзновиди норм права. Їхня класифiкацiя дозволяє точнiше з'ясувати природу i призначення норм права в системi нормативного регулювання суспiльних вiдносин. В сучасних умовах роль права дуже зростає. Кiлькiсть норм права в цьому зв'язку все збiльшується i диференцiюється. Розподiл їх на певнi групи дозволяє бiльш повно з'ясувати їх регулятивну природу, механiзми дiї, мiсце i роль в системi нормативного регулювання суспiльних вiдносин.»

Класифiкацiя норм права на види дозволяє розглядати їх, як бiльш високий рiвень структури права, порiвняно iз структурою окремих норм права. Цей пiдхiд дозволяє бiльш системно пiдiйти до вивчення права, розумiння його властивостей, функцiй i ролi окремих норм права. Це має надзвичайно важливе значення не тiльки для практики реалiзацiї i застосування права, але i для дiяльностi правотворчих органiв.

Наукова класифiкацiя як логiко-предметна, творча аналiтична робота по осмисленню правових знань дозволяє упорядити їх, розмежувати i узагальнити, а це в свою чергу дозволяє бiльш ефективно їх вивчати. Така класифiкацiя дозволяє:

*Бiльш чiтко визначити мiсце кожного виду юридичних норм в системi права i їх взаємозв'язки;

*З'ясувати функцiї правових норм i їх роль в механiзмi правового регулювання;

*Мати схему шляхiв i засобiв правового впливу на суспiльнi вiдносини;

*Значно покращити правотворчу i правозастосовчу дiяльнiсть в суспiльствi i державi.

Правильнiсть i повнота класифiкацiї залежать, перш за все, вiд вибору її основи або критерiїв класифiкацiї. Найбiльш суттєвим критерiєм розмежування правових норм є їх функцiональна роль. За цим критерiєм юридичнi норми спецiалiзуються на регулюваннi тих чи iнших суспiльних вiдносин. В процесi спецiалiзацiї обособлюються групи норм, якi виконують тi чи iншi функцiї при здiйсненнi правового регулювання [25].

Весь масив дiючих в державi правових норм можна подiлити на двi групи:

*класичнi;

*спецiалiзованi.

Пiд класичними нормами права розумiють такi правила поведiнки, якi слугують безпосереднiм i самостiйним регулятором суспiльних вiдносин. Пiд спецiалiзованими нормами права розумiють приписи нетипового характеру, що не мають властивостей та ознак притаманних класичнiй моделi норми права.

Норми права класифiкують класифiкують за такими пiдставами (критерiями):

1.За предметом правового регулювання (за галузевою ознакою):

*норми конституцiйного права;

*норми адмiнiстративного права;

*норми кримiнального права;

*норми цивiльного права та iн..[5, с. 34].

2. За методом правового регулювання:

*iмперативнi (вiд лат. Imperatives - владний) - виражають у категоричних приписах держави чiтко визначенi дiяння, якi не допускають нiяких вiдхилень вiд вичерпно перелiчених прав та обов'язкiв.

*диспозитивнi - приписують варiант поведiнки, але дають можливiсть сторонам вiдносин самим визначати права i обов'язки, тобто надають суб'єктам свободу вибору поведiнки. Диспозитивнi норми дають можливiсть самостiйно розпорядитись щодо обрання будь-якої поведiнки, передусiм такої, яка не передбачена нормою, повнiстю чи частково в межах загальних принципiв права i вимог законностi. Якщо учасники правовiдносин такою можливiстю не скористались, вступає в дiю правило, яке передбачене у нормi як резервний варiант. Прикладом може слугувати ст. 738 ЦКУ 2004 р. («Строк виплати ренти»): «Рента виплачується пiсля закiнчення кожного календарного кварталу, якщо iнше не встановлено договором ренти».

3. За характером впливу на особу:

*заохочувальнi - встановлюють мiри заохочення за варiант поведiнки, схвалений державою i суспiльством. Заохочувальнi норми - надають можливiсть рiзним суб'єктам стимулювати позитивну соцiально-активну поведiнку. Наприклад, в Кодексi законiв про працю закрiпленi норми, якi передбачають оголошення подяки, премiї за добру роботу.

«Сутнiсть правового заохочення полягає в тому, що за допомогою цього юридичного засобу держава пiдкреслює особливу зацiкавленiсть у запропонованому варiантi поведiнки, стимулюючи правомiрну поведiнку i водночас утримуючи вiд протизаконних дiй. Заохочення виступає одним з найдiйовiших методiв правового регулювання, оскiльки воно спонукає громадян до особливої добросовiсностi у виконаннi своїх обов'язкiв та iнiцiативностi у виконаннi додатково запропонованих для виконання державою завдань» [6, с. 74].

*рекомендацiйнi - встановлюють варiант бажаної з точки зору держави i суспiльства поведiнки суб'єктiв. Iнакше визначає поняття рекомендацiйних норм Володимир Олександрович Котюк. Вiн вважає, що рекомендацiйнi норми - це такi норми, якi рекомендують рiзним суб'єктам займатись тiєю чи iншою пiдприємницькою дiяльнiстю.

4. За субординацiєю у правовому регулюваннi:

*матерiальнi - мiстять правила поведiнки (права, обов'язки, заборони), на пiдставi яких можливе вирiшення справи. До матерiальних норм належать такi, що визначають правила поведiнки суб'єктiв, якi вступають у вiдносини в реальному суспiльному життi, прагнучи досягнення своїх життєвих iнтересiв i потреб - майнових, сiмейних, трудових тощо. Цi норми закрiпленi, зокрема, у Цивiльному кодексi, Кодексi про шлюб та сiм'ю, Кримiнальному кодексi та iнших кодексах i законах.

*Процесуальнi - встановлюють оптимальний порядок застосування норм матерiального права. Призначення таких норм - встановити процедуру, «регламент» здiйснення прав чи виконання обов'язкiв закрiплених у нормах матерiального права. До процесуальних належать норми, закрiпленi у Кримiнально-процесуальному кодексi, Цивiльно-процесуальному кодексi та iнших кодексах. Закон, наприклад, Кодекс про адмiнiстративнi правопорушення, може охоплювати як матерiальнi, так i процесуальнi норми. В конкретному випадку - це норми, що визначають адмiнiстративну вiдповiдальнiсть, i норми, якi визначають порядок розгляду справ про скоєнi адмiнiстративнi правопорушення.

До матерiальних та процесуальних норм В.О.Котюк додає ще й колiзiйнi.

5. За суб'єктами правотворчостi розрiзняють такi норми:

*норми органiв представницької влади;

*норми глави держави;

*норми органiв виконавчої влади;

*норми трудових колективiв та об'єднань громадян.

Корпоративними об'єднаннями можуть бути прийнятi корпоративнi правовi норми. Це особливий вид норм: вони видаються за уповноваженням держави в межах, встановлених законом. До них належать норми, що мiстяться в колективних договорах, правилах внутрiшнього трудового розпорядку, в статутах юридичних осiб, в iнструкцiях, правилах, положеннях, що видаються адмiнiстрацiєю органiзацiй. Корпоративнi норми регулюють вiдносини мiж спiвробiтниками корпорацiї i кредиторами, робiтниками корпорацiї i клiєнтами, адресуються їх членам (акцiонерам, робочим, службовцям тощо). Хоч вони i дiють усерединi певної органiзацiї, як i норми громадських некомерцiйних об'єднань, але мiж ними є вiдмiнностi. Норми комерцiйних органiзацiй породжують права i обов'язки, забезпеченi юридичним механiзмом державних органiв, норми громадських органiзацiй такого забезпечення не мають [5, с. 36-37].

6.За дiєю у просторi видiляють такi норми:

*загальнi (загальнодержавнi) норми поширюють свою дiю на всю територiю держави. Наприклад, Конституцiя України.

*мiсцевi (локальнi) норми поширюють свою дiю на територiю певної адмiнiстративно-територiальної одиницi: область, район, мiсто, село, селище.

*деякi науковцi видiляють ще й республiканськi норми, якi поширюють свою дiю на територiю суб'єкта федерацiї, або територiю автономного утворення, що є складовою частиною унiтарної держави. Прикладом може бути Автономна Республiка Крим.

...