Право як соціальне явище та його структура

Размещено на http://www. allbest. ru/

Зміст

Розділ 1. Право як соціальне явище та його структура

Розділ 2. Функції та принципи права, їх поняття

Розділ 3. Норми права: поняття та ознаки, склад

Розділ 4. Суб'єктивне і об'єктивне юридичне право

4.1 Поняття та ознаки об'єктивного права

4.2 Об'єктивне (позитивне) право як різновид соціальних норм та його місце в системі соціального нормування

4.3 Поняття та зміст суб'єктивного права

Розділ 5. Співвідношення між об'єктивним і суб'єктивним правом

Висновки

Вступ

Право - одне із суспільних явищ, тому теорія права входить до складу суспільних наук. У чому специфіка права як суспільного чи явища, іншими словами, яке місце в суспільстві займає право? Відповідь на це питання визначає і місце науки про право в системі суспільних наук.

Для кожного громадянина право виступає в першу чергу як визначений порядок у суспільстві, причому такий порядок, що суспільство саме встановлює, підтримує, забезпечує його функціонування. За межами цього загального представлення думки про право в різних людей розходяться. Для одних воно уособлює їхнє положення в суспільстві, їхні права й обов'язки, для інших право зв'язується з діючими в суспільстві законами, для третіх - із захистом від злочинних зазіхань. Усі ці представлення по-своєму вірні, тому що стосуються різних сторін права. І усі вони охоплюються загальним підходом до права, як до визначеного порядку в суспільстві. У суспільстві зріє і формується ідея про недоторканість особи. Зрозуміло, ця ідея виникає тільки на визначеному етапі розвитку людської цивілізації, з'являється як реакція на сваволю над особистістю. І тільки на визначеному етапі, коли суспільство піднімається до усвідомлення недоторканості особи, ідея перетворюється в правову норму. Подібною нормою найчастіше виступає закон. З'являються закони про заборону позбавлення громадянина волі без вироку суду, про неприпустимість довільної затримки громадянина, про недоторканність житла громадянина, його особистої власності і т. д. Усі ці норми в сукупності є реалізацією правової ідеї про недоторканість особи. А потім, під впливом прийнятих законів, складаються нові суспільні відносини, що виключають можливість необґрунтованого позбавлення громадянина волі, його права на власність. В цій роботі розглянуто такі поняття права як суб'єктивне та об'єктивне.

Для початка коротко їх охарактеризувати можна так: у широкому значенні термін “суб'єктивне право” означає все те, що випливає з правових норм (об'єктивного права) для особи і характеризує її як суб'єкт права. Визнання особи суб'єктом права знаходить вираз у тому, що вона через норми об'єктивного права виступає як його учасник. У вузькому значенні суб'єктивне право розуміється як право (можливість певної поведінки) особи, що передбачено правовою нормою (наприклад, право на освіту, право на відпочинок і т. ін.).

Термін "об'єктивне" щодо права означає, що юридичні норми набули своєї об'єктивації в офіційних державних актах і тому стають незалежними від розсуду окремих індивідів. Термін "суб'єктивне" вказує на приналежність права певному суб'єкту, на його певні юридичне визнані можливості, якими він на свій розсуд може скористатися або не скористатися.

Ключовими позиціями цієї проблематики виступають самі явища права в об'єктивному і суб'єктивному смислах та поняття, що відображають їх. Гострота і у певному сенсі виняткова важливість проблематики об'єктивного і суб'єктивного права сьогодні обумовлена, головним чином, тими концептуальними змінами у фундаментальних ідеологічних і загальнотеоретичних основах, які переживає правова система України, що знаходиться у стадії докорінного реформування. Пізнання суперечливої діалектичної єдності в природі об'єктивного і суб'єктивного права актуалізує досить спірні питання співвідношення цих понять на філософсько-правовому рівні. Розвиток системних досліджень актуалізує питання про місце об'єктивного і суб'єктивного права в структурі права. Але і на позитивному рівні проблема джерел права набуває особливої виразності у зв'язку з початком докорінного реформування правової системи України у бік її наближення до гнучкіших та більш рухомих систем континентального права.

Актуальність проблематики також витікає з обумовленості здійснення об'єктивного і суб'єктивного права правовідносинами, більш того, їх розчинністю у правовідносинах у моменті здійснення. Як і раніше актуальним у здійсненні об'єктивного і суб'єктивного права є значення волі. Завжди актуальною вже на рівні самої ідеї права є проблема його охорони. Теоретична значущість цієї проблеми посилюється в контексті утвердження охорони права як пануючого принципу і пріоритетного напряму правової політики України, розширення інструментальних засобів і складу суб'єктів охорони права, зростаючої ролі міжнародно-правових інституцій і одночасно недостатньої урегульованості даної суспільної сфери.

право соціальний юридичний

Розділ 1. Право як соціальне явище та його структура

В умовах політичного та ідеологічного тоталітаризму теорія права тлумачила категорію права з вузько-класових нормативістських позицій виключно як систему норм, встановлених або санкціонованих державою в інтересах певного соціального прошарку людей. Наразі є підстави розкривати це соціальне явище більш широко -- адекватно його природно-соціальному походженню та призначенню.

З'ясування загального поняття "права" доцільно починати з позицій двох мовознавчих підходів: 1) етимологічного (походження) та 2) семантичного (значення).

1) "право" етимологічно пов'язане зі словом "правда" -- з цього приводу доцільно звернутись до спеціальних праць. Однією з них є книга Олексія Братко-Кутинського "Феномен України". З питання, що нас цікавить, автор, зокрема, пише: "Почнемо зі слова "Правда". В українській мові цим словом позначаються два поняття -- поняття права, закону ("Правда Ярослава", "Руська правда") і поняття істини воно утворилось з прадавнього словосполучення "пра-в-да", яке означало "дитя неба", тобто божественну істину і водночас -- вищий (небесний) закон"; 2) "юридичний" та споріднені з ним "юриспруденція", "юстиція". Всі вони походять від лат. слова jus (називний відмінок), juris (родовий відмінок) значення якого -- право, справедливість, а також сукупність законів, система правил людського співжиття; можливість, що надається законом, правоздатність тощо.

Терміну "право" притаманна певна полісемантичність, полі-значність (багатозначність). Сучасна теорія права розрізняє декілька, а конкретно -- три значення "права", кожне з яких має свій зміст. Водночас всі вони разом становлять певну цілісність, своєрідну тріаду. З точки зору загального уявлення про цей суспільний феномен, право -- це триєдине поняття, що охоплює: 1) усвідомлення можливостей людини взагалі (абстрактної людини) в системі суспільних відносин, 2) нормування цих можливостей та 3) визнання відповідних можливостей за конкретними особами. Якщо, навпаки, анатомувати цю тріаду (тобто розглянути її структуру, анатомію), можна побачити (виділити) три частини, три окремих елементи, кожний з яких також носить назву "право" і може розглядатись як самостійне автономне поняття, а саме: право в загальносоціальному розумінні (природно-соціальне право); об'єктивне(позитивне)право; суб'єктивне право. Але кожний з цих елементів без взаємодії з іншими, без доповнення іншими елементами втрачає соціальний смисл. Між ними існує своєрідний генетичний зв'язок: від права в загальносоціальному розумінні через об'єктивне право до суб'єктивного права, реалізація якого становить кінцеву мету функціонування права як трьохаспектного соціального явища.

В цій тріаді право виступає в трьох іпостасях (сутностях):

1) право -- усвідомлена справедливість;

2) право -- нормативний регулятор, система інституціоналізованих норм;

3) право -- особиста суб'єктивна можливість.

Ця триєдиність робить право засобом, знаряддям існування цивілізованого суспільства. Вихідним в цій будові є загальносоціальне (природне) право. Центральною ланкою є інституціональне (об'єктивне) право, оскільки природне право для своєї реалізації потребує виразу у конкретних формах об'єктивного права, що дає змогу здійснювати нагляд за додержанням норм права. Ці останні містять чіткі орієнтири щодо меж суб'єктивного права. Але констатація зазначеної триєдиності не виключає того, що термін "право" в сучасній теоретико-правовій науці вживається в таких трьох значеннях: право загальносоціальне; об'єктивне (позитивне) право; суб'єктивне право.

Право є система норм, а це означає, що властивості права не зводяться тільки до властивостей норм права. Право має й інші ознаки, що властиві тільки йому як цілому. Право як засіб упорядкування суспільних відносин формується діяннями більшості членів суспільства, які створюють основу нормального його функціонування, на достатньо високому ступені ймовірності визначають напрямок соціального розвитку. Поряд з цим, особливістю права є й те, що воно певною мірою формується і за участю інших діянь, волевиявленням меншості населення країни, враховує її інтереси, забезпечує цій меншості певний обсяг свободи і незалежності. Тим самим право сприяє збереженню цілісності суспільства, запобігає виникненню соціальних конфліктів, створює умови для існування суспільства взагалі.

У такому розумінні право -- це ознака цивілізації, культури суспільства, людства, являє собою соціальну цінність, благо як для суспільства взагалі, так і для кожного його члена зокрема. Право як прояв цивілізації, продукт громадянського суспільства на чільне місце покладає визнання людини як розумної, вільної істоти, яка спроможна самостійно вирішувати, що для неї добре, а що -- погано, тобто в цьому випадку діє презумпція свободи людини, визнання самостійності, автономності її поведінки у сфері особистого життя від волі держави. Таке тлумачення права докорінним чином відрізняє гуманістичне праворозуміння від поглядів на право в патерналістських, авторитарних та тоталітарних суспільствах. Де, навпаки, діє презумпція сваволі людини, її нездатності до внутрішньої саморегуляції, вважається, що член суспільства може жити переважно лише за нормами поведінки, встановленими державою або іншими соціальними інститутами (церквою, політичною партією тощо). Подібне тлумачення права спотворює його сутність і насправді є проявом безправності людини, інструментом державного примусу, механізмом зовнішнього власного впливу на поведінку особи.

Розділ 2. Функції та принципи права, їх поняття

У юридичній науці термін "функція" вживається для характеристики соціальної ролі держави і права. Функція права - це реалізація його соціального призначення. Соціальне призначення формується з потреб суспільного розвитку. Відповідно до потреб суспільства створюються закони, спрямовані на закріплення певних відносин, їх регулювання чи охорону.

Ознаки функцій права:

1) виражають універсальні ознаки права, його соціальне призначення в різних сферах суспільного життя;

2) відображають напрями активного впливу права на суспільні відносини;

3) характеризуються безперервністю і тривалістю дії та водночас гнучкістю змісту відповідно до мінливості суспільних відносин;

4) мають на меті упорядкування суспільних відносин у повній відповідності з задумом нормотворця (законодавця) і очікуваннями адресатів правових норм;

5) діють у єдиній цілісній системі на кожному етапі розвитку суспільства і вважаються реалізованими лише тоді, коли повністю вирішені усі завдання і досягнуті результати правового регулювання;

6) кожна з них використовує відповідний їй арсенал правових способів (дозволів, зобов'язань, заборон, заохочень, покарань тощо).

Функції права представляють собою ключові напрями юридичного впливу права на суспільні відносини, в яких розкриваються сутність і соціальне призначення права у суспільному житті. Існує загальносоціальні та спеціально-юридичні функції права. Загальносоціальні функції - це функції, за допомогою яких право виражається в якості соціальних регуляторів відносин у різних сферах суспільного життя:1. політична функція - це функція, яка спрямована на правове регулювання між суб'єктами політичної влади; 2. економічна функція - це функція, яка спрямована на юридичне забезпечення надійності та справедливості економічних відносин; 3. культурно-історична функція - це функція, яка спрямована на збори і розвиток культурно-духовних цінностей; 4. функція соціального контролю - це функція, яка полягає у виконанні впливу права на поведінку суб'єктів за допомогою заохочення, стимулювання, утримання від неправомірних дій і т. д. ; 5. виховна функція - функція, за допомогою якої складається переконання в доцільний і справедливому порядку правового регулювання. Спеціально-юридичні функції - це функції, за допомогою яких визначаються засоби і прийоми регулювання суспільних відносин:1. регулятивна функція - це функція, яка спрямована на здійснення правового впливу, який спрямовано на організацію соціально значущих відносин за допомогою формально визначених правил поведінки, вимог суспільного розвитку, особливостей обстановки як усередині держави, так і на міжнародній арені; 2. регулятивна динамічна функція - це функція, за допомогою якої здійснюється вплив на суспільні відносини за допомогою їх оформлення та стимулювання; 3. регулятивна статична функція - це функція, за допомогою якої реалізовується вплив на суспільні відносини за допомогою закріплення їх стану в інститутах права; 4. охоронна функція - це функція, яка полягає в охороні позитивних, правомірних і витіснення негативних явищ суспільного життя, а також припинення, попередження та відновлення порушених прав:

Охоронна функція права - спрямована на захист позитивних суспільних відносин, які мають загальне значення, найбільш важливих економічних, політичних, національних, особистих відносин, а також усунення соціально шкідливих і небезпечних діянь людей та їх об'єднань, відновлення порушених прав суб'єктів.

Тобто право охороняє загальновизнані, фундаментальні суспільні відносини і усуває соціально шкідливі й небезпечні для даного суспільства діяння.

Основне призначення цієї функції полягає в охороні суспільних відносин, відвертанні, профілактиці порушень норм права. Сам факт встановлення заборони або санкції має серйозний вплив, змушуючи утримуватися від вчинення караних дій. Це означає, що досягається одна з цілей впливу права - охороняються певні суспільні відносини. Відбувається інформування суб'єктів суспільних відносин про те, які соціальні цінності беруться під охорону правових приписів. Спосіб охорони залежить від рівня розвитку суспільства, його політичної сутності та рівня культури.

5. компенсаційна функція - це функція, за допомогою якої забезпечується надання компенсацій за заподіяну шкоду або завдані збитки; 6. відновна функція - це функція, яка спрямована на відновлення порушеного права або положення; 7. обмежувальна функція - це функція, яка спрямована на обмеження в суспільних відносинах суспільно небезпечної поведінки; 8. каральна функція - це функція, яка полягає в призначенні покарання за вчинені правопорушення. Сфери дії права і моралі не збігаються лише частково, тобто значна сукупність суспільних відносин і є предметом регулювання права і моралі.

У основі будь-якої усвідомленої діяльності людини лежать певні принципи. Смислове значення слова “принцип” означає - “керівний початок” або “основоположна ідея”. Законодавство, будучи соціальним явищем, що створюється людьми з метою юридичного закріплення нормативно-правових розпоряджень, направлених на врегулювання суспільних відносин, також засноване на певних принципах.

Під принципами права розуміється виражені в праві початкові нормативно-керівні початки, що характеризують його створення, його основи, закріплені в ньому закономірності суспільного життя. Відбиваючись, перш за все в нормах права, принципи пронизують все правове життя суспільства, всю систему країни. Вони характеризують не тільки суть, але і зміст права, відображають не тільки його внутрішню будову, статику, але і процес його застосування, його динаміку. Принципи права роблять величезний вплив на процес підготовки нормативних актів, їх видання, встановлення гарантій дотримання правових вимог. На основі принципів права якої стоїть і реалізуються не тільки норми, інститути або галузі, але і вся його система.

Принципи права - це основні ідеї, вихідні положення, які закріплені в законі, мають загальну значущість, вищу імперативність (веління) і відображають суттєві положення права.

Принципи служать основним орієнтиром всієї правотворчої, правозастосовчої і правоохоронної діяльності державних органів. Від ступеня їх дотримання в прямій залежності знаходиться рівень злагодженості, стабільності і ефективності правової системи. Маючи загальнообов'язковий характер, принципи права сприяють зміцненню внутрішньої єдності і взаємодії різних його галузей і інстітутів. Принципи права є довільними по своєму характеру, а об'єктивно обумовлені економічним, соціальним, політичним ладом суспільства, що існує в тій або іншій країні, соціально-класовою природою держави і права, характером пануючого в країні політичного і державного режимів, основними принципами побудови і функціонування політичної системи того або іншого суспільства.

Принципи права впливають на весь процес підготовки нормативно-правових актів, їх видання, встановлення гарантій дотримання правових вимог. Вони є основним критерієм для правотворчої, правозастосовної та правоохоронної діяльності державних органів. Від рівня їх дотримання залежить стабільність та ефективність правової системи.

Принципи права об'єктивно зумовлені економічним, соціальним, політичним ладом суспільства, що існує в певній країні, соціальною природою держави і права, характером пануючого політичного і державного режиму, основними принципами побудови і функціонування політичної системи певного суспільства.

Так, наприклад, принципи побудови і функціонування феодального права докорінним чином відрізняються від принципів побудови і функціонування рабовласницького чи сучасного права.

Також очевидною є різниця принципів сучасного романо-германського права, яке охоплює країни, в яких юридична наука і практика склалися виключно на основі римського права, - та мусульманського права, яке склалося на основі мусульманської релігії.

Як правило, принципи права закріплюються прямо в законодавчих актах (статтях, преамбулах конституцій, законів) або ж випливають зі змісту конкретних правових норм.

Принципи права відображають систему цінностей суспільства і мають чи повинні мати правову форму вираження і забезпечення.

Принцип загальнообов'язковості норм права для всього населення країни і пріоритету цих норм перед іншими соціальними нормами.

Принцип рівності перед законом і судом.

Принцип законності та юридичної гарантованості прав і свобод особи, зафіксованих у законі, охоплення нормами закону діяльності усіх службових осіб і державних органів.

Принцип справедливості - юридична відповідальність адекватна допущеному правопорушенню.

Принцип юридичної відповідальності за винну протиправну поведінку і визнання кожного невинним до тих пір, доки вина не буде встановлена судом - принцип презумпції невинуватості.

Принцип недопущення зворотної сили законів, які встановлюють нову або більш тяжку юридичну відповідальність, гуманності покарання, що сприяє виправленню засудженого.

Ознаки принципів права:

1) є нормами-ідеями найвищого авторитету - не будучи конкретними правилами поведінки, мають регулятивний характер завдяки загальності, загальнообов'язковості;

2) об'єктивно зумовлені соціальним середовищем, характером суспільних відносин (економічних, політичних, культурно-ідеологічних тощо) і мають зворотний на них вплив;

3) є ідеологічним витвором, результатом розвитку правової свідомості суспільства, передусім співтовариства юристів, і водночас спрямовані на сприяння зростанню правосвідомості суспільства, його культури;

4) є історико-практичними за походженням (їх творить епоха, факти і події, що переходять в юридичні факти і суб'єктивні права; сформована практика людей, їх потреби й інтереси; суспільні відносини) і універсальними за невизначеністю строку існування (у них різний "життєвий цикл"; чимало їх існує з часів античності);

5) є ідейною основою для об'єктивного права, концентровано виражають закономірності його розвитку, сутність і соціальне призначення; описують (конкретизують) установлене право, вносять однаковість у систему правових норм;

6) слугують основними засадами правового регулювання суспільних відносин, надають злагодженості усьому його механізмові, виступають орієнтирами формування та вдосконалення правової системи, є її каркасом, опорою, відображають об'єктивно існуючі зв'язки між елементами-правової системи та соціальної системи; усувають суперечності, що виникають між ними; зумовлюють напрями нормотворчої, правозастосовної та інших форм правової діяльності;

7) акумулюють світовий досвід розвитку права, втілюють демократичні і гуманістичні традиції й одночасно становлять правові цінності, що входять до світової правової скарбниці.

Розрізняють принципи права:

1. Загальнолюдські (цивілізаційні) принципи права

Загальноприйняті норми-ідеї (основні засади), що зумовлені досягнутим рівнем розвитку людства, втілюють цивілізаційні правові здобутки протягом історії та закріплені в міжнародно-правових документах всесвітнього значення. Виникнення і подальший розвиток загальнолюдських принципів права є результатом взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права, тому їх основний "набір" є однаковим як для бажаного "міжнародного правопорядку", прогресивних міжнародних об'єднань, регіонально-континентальних (міждержавних) утворень, так і для демократичних націй, їх національних правових систем, Закріплені у Статуті ООН та інших міжнародних документах, загальнолюдські принципи права служать правовими стандартами для реформування сучасних правових систем, інструментами зближення міжнародної і національних систем права.

Загальнолюдські принципи права ґрунтуються на таких цінностях права (принципи є їх концентрованим вираженням): гуманізм - реалізується через визнання гідності людини та забезпечення її основоположних прав і свобод; демократизм - реалізується через втілення загально-соціальних інтересів у праві, встановлення компромісу різних соціальних груп шляхом узгодження їх інтересів (потреб); свобода - реалізується через можливості вибору варіанта поведінки людини відповідно до загально-дозвільного типу правового регулювання: "дозволено все, крім прямо забороненого законом"; рівність - реалізується через взаємопов'язаність (рівність) прав і обов'язків, застосування рівних стандартів поведінки до одновидових суб'єктів; справедливість - реалізується через пропорційність (відповідність) вкладеного й отриманого в усіх формах життєдіяльності людини та її правового забезпечення, через збалансованість інтересів усіх суб'єктів суспільних відносин. В цьому принципі відображено визнання певної самоцінності людини і, отже, потреб у забезпеченні самозбереження людства.

Принципи національної системи права

Їх "набір" має відмітні ознаки в різних правових системах, є конкретно-історичним, визначається правовими традиціями, рівнем розвитку демократії, залежить від потреб та інтересів суб'єктів їх тлумачення.

Способи виникнення принципів національної системи права:

1) закріплюються в нормах права, що містяться у приписах законів та нормативно-правових договорів, тобто текстуально легалізуються (принципи-приписи);

2) виводяться зі змісту законодавства;

3) формулюються юридичною (здебільшого судовою) практикою (наприклад, "вислухаємо й іншу сторону").

Принципи права можуть виникати у сфері правових звичаїв (традицій), саморегуляційних (договірних та інших конкретних) правовідносин.

Види принципів національної системи права за сферою дії:

1) Загально-правові (загальногалузеві) - притаманні всій національній системі права, є загальними для систем національного і міжнародного права; більшість їх має конституційний ранг: верховенство права (пріоритетність основоположних, природних, прав і свобод); обмеженість втручання органів влади, посадових осіб у здійснення прав і свобод; захист основоположних прав і свобод людини; рівність перед законом; рівна відповідальність перед судом; відповідальність за заподіяну шкоду; єдність прав і обов'язків; гарантованість прав і свобод; неприпустимість будь-якої дискримінації у реалізації прав і свобод; неприпустимість скасування прав і свобод; здійснення правосуддя незалежними судами; юридична визначеність, тобто чітке закріплення норм права у відповідних юридичних формах (джерелах); захист довіри; правова безпека особи; заборона зловживання правами; правова законність тощо.

До загальних принципів права варто віднести також правові презумпції (добропорядність, знання закону, невинуватість) та аксіоми (відповідальність може настати тільки за провину).

2) Міжгалузеві - властиві кільком спорідненим галузям права (принципи гласності та змагальності сторін судового розгляду -у кримінально-процесуальному і цивільно-процесуальному праві; принципи недоторканності власності, свободи економічної діяльності, свободи договору, необхідності конкуренції і заборони монополізації - у підприємницькому і банківському праві). Оскільки такі принципи, як правило, однаково виражені в нормах кількох галузей права, більшість принципів права є міжгалузевими.

3) Галузеві - притаманні конкретній галузі права, підкреслюють її особливості (принцип рівності сторін у майнових відносинах -у цивільному праві; рівності держав, поважання державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи держави та ін. - у міжнародному публічному праві; взаємності - у міжнародному приватному праві; рівності прав і обов'язків подружжя - у сімейному праві).

4) Підгалузеві - властиві конкретній підгалузі права (принцип банківської таємниці - у банківському праві; принцип безперервності і невичерпності використання лісових ресурсів - у лісовому праві; принципи загальності і рівності виборів при таємному голосуванні -у виборчому праві).

5) Інституційні - властиві конкретному інституту права (наприклад, принципи професіоналізму і рівного доступу до служби - інституту державної служби; принцип виконання судових і нотаріальних рішень державними виконавцями - інституту виконавчого провадження).

Особливе місце в системі принципів посідають загальні принципи міжнародного права: невтручання у внутрішні справи держави; рівність держав у міжнародних відносинах; співпраці; виконання взятих зобов'язань; незастосування сили та погрози силою; мирне вирішення спорів тощо.

Принципи і функції відіграють важливу роль у житті людей. Кожна з них відповідає за окрему частину та відповідає на різні питання. У цьому розділі я чітко описала кожну функцію та принцип, головне чітко розуміти зміст кожного поняття.

Розділ 3. Норми права: поняття та ознаки, склад

Норма права -- це загальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу. Ознаки норми права такі ж, що й права в цілому, але норма не має такої ознаки, як системність, оскільки вона регулює групу певних суспільних відносин і лише в сукупності з іншими, узгодженими з нею нормами складає систему права.

Специфічні ознаки норми права:

1) Правило поведінки регулятивного характеру -- норма права вводить нове правило, фіксує найтиповіші соціальні процеси і зв'язки; впливає на суспільні відносини, поведінку людей; є модель (зразок, еталон, масштаб) регульованих суспільних відносин. Регулятивність норми права підкреслює її дія, «роботу», яка повинна призвести до певного результату.

2) Загальнообов'язкове правило поведінки -- норма права виходить від держави, повинна сприйматися як керівництво до дії, котре не підлягає обговоренню щодо доцільності.

3) Правило поведінки загального характеру -- норма права має загальний (без зазначення конкретного адресата -- неперсоніфікований) характер, тобто поширюється на усіх, хто стає учасником відносин, регульованих нормою. Як регулятор суспільних відносин, норма має багаторазовість застосування (наприклад, заборона хуліганства).

4) Формально-визиачене правило поведінки представницько-зобов'язуючого характеру -- норма права закріплює права і обов'язки учасників суспільних відносин, а також юридичну відповідальність (санкції), яка застосовується у разі її порушення. Надаючи права одним, норма права покладає обов'язки на інших (наприклад, молоді люди мають право на навчання, обов'язок інших -- забезпечити це право). Формальну визначеність норма права отримує після викладення її в законах, інших писаних джерелах права.

5) Правило поведінки, прийняте в суворо встановленому порядку, -- норма права видається уповноваженими на те суб'єктами в межах їх компетенції з дотриманням певної процедури: розробка, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміна або скасування чинності.

6) Правило поведінки, забезпечене всіма заходами державного впливу, аж до примусу, -- держава створює реальні умови для добровільного здійснення суб'єктами зразків поведінки, сформульованих у нормі права; застосовує способи переконання і примусу до бажаної поведінки, зокрема, ефективні санкції у разі невиконання вимог норми права.

Положення, які містять норми права, не підлягають обговоренню або оцінці з погляду їх доцільності чи раціональності. Право призначене для встановлення і підтримання єдиного порядку в суспільстві (для всіх громадян та організацій країни). При наявності високого рівня правової свідомості і правової культури особа прагне дотримуватися норм права у своїй поведінці, це прагнення стає внутрішнім переконанням, спонукальною силою поведінки учасників суспільних відносин.

Норми права встановлюються або санкціонуються (тобто підтверджуються), а також охороняються державою від порушення з боку будь-кого, держава контролює дотримання правових норм і, в належних випадках, застосовує передбачені законом засоби примусу за правопорушення.

На практиці, у повсякденному житті у переважній більшості випадків норми права дотримуються громадянами добровільно або відповідно до вказівок, нагадувань державних органів або зацікавлених осіб (організацій) (наприклад, про виплату борга, про виконання трудових зобов'язань). Виконання норм права гарантується свідомістю людини, якщо їх зміст відповідає її моральним установкам; ефективним правовим вихованням; здійсненням певних організаційних заходів.

Проте виникають спори, які необхідно вирішувати - невиконання зобов'язань, порушення прав осіб тощо. Тоді виникає необхідність застосування примусу. Можливість застосування примусу, передбаченого законом, існує як постійне попередження правопорушнику і захист прав потенційного потерпілого. Наявність такої можливості і є основне, що відрізняє норми права від інших соціальних норм.

Формальна визначеність ясно виражена у детальних процедурах, особливо пов'язаних із судовою діяльністю і притягненням правопорушника до адміністративної відповідальності Кримінально-процесуальний кодекс (КПК), Цивільний правовий кодекс (ЦПК), Господарський процесуальний кодекс (ГПК) та інші процесуальні кодекси і закони). Саме формальний характер судових процедур дозволяє встановити усі обставини справи, закріпити їх у ясній формі і винести справедливий вирок або рішення.

Формальна визначеність права вимагає письмової, документальної форми. Норма права набуває свого вираження у тексті нормативно-правового акта.

Прикладом формальної визначеності є статті частини Кримінального кодексу (КК), які передбачають склади конкретних злочинів і види покарань. Вони повинні застосовуватися буквально, у точній відповідності із законом і лише за вироком суду.

Така форма дає усім виконавцям норм права ясне і точне уявлення про зміст, межі дії норм та інші необхідні відомості про право. їх можна отримати лише при опублікуванні чи публічному оголошенні тексту нормативно-правового акта.

Норма права має точно визначені межі. Вона діє у просторі (на території всієї держави чи на окремих частинах), у часі (визначаються дати набуття і втрати чинності правової норми) та по колу осіб (визначається її обов'язковість для всього населення країни чи лише для окремих її категорій - військовослужбовців, пенсіонерів, потерпілих внаслідок стихійного лиха та ін.).

Структура норми права являє собою її внутрішню будову, яка складається з таких компонентів: диспозиція, гіпотеза і санкція.

Диспозиція - така частина норми права, в якій викладений зміст правила поведінки. У ній сформульовані права і обов'язки, яких суб'єкти суспільних відносин набувають за наявності умов, передбачених гіпотезою норми. Вона є центральною частиною норми, дві інші частини є похідними від неї.

Наприклад, у ст. 9 Закону України "Про податок на додану вартість" вказується: "Суб'єкти підприємницької діяльності, які створюються після набрання чинності цим Законом, незалежно від виду діяльності і запланованих обсягів операцій. . . зобов'язані зареєструватися як платники податку за місцем їх знаходження в податковому органі".

Гіпотеза - частина норми, в якій визначаються умови, за яких настає чинність правил, які встановлені в диспозиції (де, коли, за якої умови, в якому разі).

Наприклад, ст. 77 Конституції чітко визначає умови проведення позачергових виборів до Верховної Ради України; ст. 111 Конституції передбачає, що Президент може бути усунений з поста в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

Санкція - частина правової норми, що містить вказівки стосовно юридичних наслідків порушення правила, зафіксованого у диспозиції, або умов, визначених у гіпотезі. Є вираженням осуду і примусу, який застосовується державою до суб'єкта суспільних відносин при порушенні ним вимог норми права. Мета санкції - створити несприятливі наслідки для правопорушника.

Залежно від ступеня невигідності наслідків санкції поділяються на штрафні, правопоновлюючі та заходи попереджувального впливу. Штрафні (каральні) санкції - позбавлення волі, позбавлення батьківських прав тощо. Правопоновлюючі санкції - відновлення порушених прав і законних інтересів: відновлення на попередній роботі (посаді) незаконно звільнених працівників; сплата аліментів; відібрання індивідуально визначеної речі у боржника і передача її кредиторові. До заходів попереджувального впливу відносять привід, арешт майна, затримання як підозрюваного.

Розділ 4. Суб'єктивне і об'єктивне юридичне право

4.1 Поняття та ознаки об'єктивного права

Визначаючи людську діяльність, юридичні норми надають існуючим між людьми стосункам особливий характер, перетворюючи їх з фактичних відносин в юридичні. Оскільки людина керується у своїй діяльності юридичними нормами, її ставлення до інших людей визначається не тим, що видається їй фактично можливим у кожному конкретному випадку, а тим, як розмежовує ці інтереси право. Тобто, існування права виражається як в існуванні юридичних норм, так і в існуванні юридичних відносин. Юридичні норми і юридичні відносини -- це дві різні сторони права: об'єктивна і суб'єктивна. Або, іншими словами, це об'єктивне і суб'єктивне право. Юридичні відносини називаються правом суб'єктивним, тому що певні права і обов'язки складають приналежність суб'єкта, без суб'єкта, поза ним вони не існують: права і обов'язки повинні комусь належати. У той же час, юридичні норми не стосуються суб'єкта. Вони мають більш загальний і абстрактний характер, вони не стосуються безпосередньо конкретного суб'єкта і називаються правом в об'єктивному розумінні, або об'єктивним правом. Вивчаючи право в цілому, необхідно звернути увагу на співвідношення об'єктивного та суб'єктивного права та особливостей кожного з них.

Об'єктивне право -- це система загальнообов'язкових норм, що мають формальний вираз, встановлюються та гарантуються державою з метою впорядкування суспільних відносин. Об'єктивність права визначається тим, що воно:-- не залежить від волі та свідомості суб'єкта права; -- не належить йому. Формою виразу об'єктивного права є законодавство; правові звичаї; юридичні прецеденти; нормативні договори певної держави. Правові норми завжди приймаються вмотивовано, вони або відображають явища, що вже виникли у суспільстві, й існує нагальна потреба в їх юридичному закріпленні, або ж, навпаки, прийняття певної правової норми повинно покликати до життя ті явища, яких ще не існує, але потреба в яких назріла. Отже, тут маємо справу не з тим, що комусь хочеться прийняти якийсь закон, а з тим, що необхідно прийняти. Відомо, що більшість людей добровільно дотримуються законів і не порушують їх, 3 одного боку, вони роблять це внаслідок високої свідомості, але незаперечним є й інше - вони не усвідомлюють, що окрема людина не може змінювати чи приймати закони, необхідність яких продиктована реальністю життя. У цьому й полягає об'єктивність (спрощено - незалежність від бажань людини) права.

За своєю якістю і формою право створюється в результаті спільних зусиль громадянського суспільства (народу) і держави як специфічний регулятор суспільних відносин з метою підтримання соціальної стабільності, злагоди та порядку. Об'єктивне право може бути інтерпретоване як абстрактне статичне вираження динамічних конкретних прав і обов'язків, правових зв'язків і правовідносин, а суб'єктивне право, як конкретний динамічний прояв загальних юридичних норм.

Ознаки права

Соціальні:

1. Втілює справедливу міру свободи і рівності, визнану більшістю населення і підтримувану активною меншістю. Своїм загальним масштабом і рівною мірою право вимірює, "відміряє" і оформлює саме свободу в людських взаєминах, свободу індивіда як у відносинах з іншим індивідом, так і з суспільством у цілому. Свобода завжди обмежена конкретними рамками (мірою), що не допускають антигромадських актів "користування свободою". Суспільство, забезпечуючи свободу особи, не може допустити анархії, беззаконня, обмеження прав і законних інтересів інших громадян. Тому в суспільстві має установлюватися міра свободи людини, достатня для її повного самовираження, і водночас перешкоджає будь-яким спробам особи використовувати надану їй свободу на шкоду суспільству, державі, співгромадянам. Право дає міру, а справедливість контролює її, припиняє втрату цієї міри, встановлює пропорційність між претензією і обов'язком, свободою і відповідальністю, злочином і покаранням, працею і винагородою (справедлива міра свободи і рівності).

Отже, у праві свобода, рівність і справедливість виявляються суміжними, оскільки справедливість реалізується в умовах свободи і рівності, а свобода передбачає рівність прав. У цьому полягає цінність права як системи норм, розрахованої на визнання народом.

2. Виступає регулятором суспільних відносин, що є його основним соціальним призначенням; впливає на свідомість і поведінку осіб; узгоджує індивідуальні, соціально-групові й суспільні інтереси.

Юридичні:

1. Нормативність - складається з правових норм і принципів як основних (базових) елементів її будови. За допомогою норм і принципів права в суспільне життя вноситься єдність - право виступає як загальний масштаб (регулятор) поведінки людей. Завдяки нормативності встановлюються межі досягнутої свободи, межі між свободою і несвободою на певному ступені суспільного прогресу.

2. Системність - є системою погоджених, упорядкованих норм і принципів. Право - це не просто сукупність норм і принципів, а їх система, де об'єктивно всі елементи пов'язані і несуперечливі. Системність праву надає сама реальність як сукупність суспільних відносин (їх одночасність, зв'язаність і однорідність), а ієрархічність є результатом систематизації, що у будову права привноситься законодавством.

3. Волевстановленість і погодженість воль (інтересів) - виражає волю владарюючих з урахуванням волі підвладних, тобто консенсуальні (погоджені) волі (інтереси). У праві виявляється і втілюється воля, змістом якої є інтерес, зумовлений потребами суспільства, його соціально-економічним розвитком. Створюється ілюзія, що право творить держава. Насправді право формується у суспільстві в процесі повторювання фактичних відносин, а держава, якщо вона демократична, конкретизує, впорядковує відносини конкуренції, запобігає конфліктам, погоджує потреби й інтереси різних соціальних груп з метою встановлення людської взаємодії, компромісу, забезпечення соціальної цілісності і стабільності.

4. Загальність і загальнообов'язковість - встановлені правила поведінки є загальними і обов'язковими для кожного суб'єкта права, котрий вступає в типові суспільні відносини. Загальність виражається в тому, що норми права є офіційними і стосуються всіх тих, кому вони адресовані, без винятку. Загальнообов'язковість означає неухильне виконання норм права тими, на кого вони поширюються. Загальнообов'язковість, загальність надає праву те, що в праві виражаються узгоджені інтереси учасників регульованих відносин.

5. Формальна визначеність - право має переважно письмові форми зовнішнього існування. Цими формами є нормативно-правові акти, прийняті державою {позитивне право)', правові (судові та адміністративні) прецеденти (прецедентне право); правові звичаї (звичаєве право); нормативно-правові договори (договірне право); правові доктрини (доктринальне право); релігійно-правові тексти (канонічне право, мусульманське право та ін. ). Вираження норм у приписах законів, інших нормативних актів - це основна ознака формальної визначеності права. Формальна визначеність виявляється й у тому, що в зазначених формах права чітко закріплюються права і обов'язки; юридичні поняття ("злочин", "корупція" тощо); санкції, що застосовуються до правопорушників; заохочення, що спрямовані на стимулювання правової активності, та ін. Однак, деякі вчені вважають, що поза названими формами, право може існувати у вигляді природних прав людини (природне право безвідносно до того, чи закріплені вони в нормативно-правових актах, чи не закріплені.

6. Забезпеченість державою - створення спеціальних умов для практичного втілення правових норм, що розраховані переважно на добровільне виконання. Але далеко не всі норми права дотримуються і виконуються добровільно, через внутрішнє переконання. У такому разі держава застосовує примус, спираючись на самі норми, що стоять на сторожі їх порушення і мають здатність примушувати до виконання вимог, що в них містяться.

4.2 Об'єктивне (позитивне) право як різновид соціальних норм та його місце в системі соціального нормування

Усі норми, які утворює людина в інтересах людей, норми, якими вона керується та які визначають її поведінку, можна розбити на дві великі групи:1) соціальні; 2) всі інші норми -- умовно: технічні, технологічні тощо. Позитивне право, яке тлумачиться в нормативному значенні, являє собою систему певного різновиду соціальних норм. Отже, всі соціальні норми за принципом дихотомії можна поділити, у свою чергу, на:

1) правові

2) неправові (багатьох різновидів). У цьому розумінні право виступає як об'єктивна категорія. Це об'єктивне право, що виходить значною мірою від держави (хоча не лише від неї), яке сприймається як сукупність специфічних соціальних норм, що існують незалежно від волі окремо взятих індивідуумів -- приватних або посадових осіб -- та діють в тій чи іншій країні (право України, право Франції чи право будь-якої іншої країни) або навіть в планетарному масштабі (міжнародне право, правові норми міжнародних угод та договорів). Саме його іноді називають "юридичним" правом. Це право є об'єктивним тому, що воно становить частину об'єктивно існуючого соціального середовища, в яке попадає людина від народження і в якому вона перебуває протягом свого життя, аналогічно тому, як вона існує й в іншому -- природному середовищі. Оскільки право як частина соціальних норм наділено усіма характеристиками цього більш загального поняття, важливо з'ясувати, що таке "соціальні норми". Слово "норма" (від лат. norma) означає правило, зразок, взірець, мірило, встановлену міру, звичайний стан тощо. Отже, термін "норма" слід розуміти як загальновизнане, узаконене правило, міру, закон, взірець, звичайний стан.

Соціальні норми -- це норми, які визначаючи (регулюючи) дії (поведінку) людей, колективів, соціальних груп, тим самим регулюють суспільні відносини, тобто відносини між зазначеними суб'єктами. За своєю природою, функціональним призначенням соціальні норми є певним стандартом соціальної поведінки, засобом соціального управління. Існування цілісної системи соціальних норм -- одна із необхідних передумов забезпечення повсякденної злагодженої взаємодії людей, функціонування соціальних колективів та суспільства в цілому. У цьому полягає головне призначення соціальних норм. Але чи вичерпується цим їх призначення? Звернімось до відомої історії з Робінзоном Крузо. Звично думати, що Робінзон, який опинився на безлюдному острові, сам по собі не потребував соціальних норм. Лише з появою на острові іншої людини -- П'ятниці -- в цьому, тобто в додержанні певних соціальних норм, могла виникнути і виникла потреба.

Якщо ж подивитись на цю проблему глибше, то стає зрозумілим, чому Робінзону важливо було додержуватися певного режиму праці і відпочинку, тобто режиму дня -- щоб підтримувати себе як соціобіологічну істоту! І в цьому сенсі він не міг бути повністю вільним від нормування, якщо хотів зберегти себе як особистість. Така гіпотетична постановка проблеми приводить до визнання значення соціальних норм як засобу збереження особистості.

Отже, узагальнюючи питання про призначення та роль соціальних норм, можна дійти висновку, що вони необхідні як:

1) засіб регулювання поведінки людей в умовах реальних суспільних відносин;

2) засіб формування особистості, її психіко-етичного складу як соціалізованої істоти;

3) засіб збереження особистості для її функціонування в умовах соціального життя.

За умов первісного (первіснообщинного ладу), родоплемінного суспільства соціальні норми мали недиференційований характер. Це були монокорми, серед них не виділялись ті види норм, на які поділяє соціальні норми сучасна наука. І лише згодом людство почало розрізняти окремі їх види; а щодо норм об'єктивного права, то лише із виникненням держави почалось їх формування, коли держава стала наділяти норми природного, загальносоціального права новими властивостями, зокрема, загальнообов'язковістю та державною підтримкою.

За своїми специфічними особливостями та діапазоном охоплення суспільних відносин набір соціальних норм досить широкий і різноманітний. Всі вони утворюють систему соціального нормування. Крім норм права, до цієї системи входять такі основні види соціальних норм: моралі (морально-етичні), релігії (релігійної моралі), звичаї, традиції, правила пристойності, політичні, організаційні норми, корпоративні, норми громадських організацій та багато інших. Для того, щоб глибше осягнути специфіку та особливості права (об'єктивного), доцільно хоча б в загальних рисах розглянути окремі, основні підсистеми соціальних норм. Норми моралі (морально-етичні норми) -- правила поведінки, які:

1) склались в людському суспільстві природно-історичним шляхом,

2) в своїй основі мають принципи, що визначають ставлення людей один до одного, до жінки, дітей, старих, у виробничих та інших колективах, до суспільства в цілому, та

3) змістом яких є уявлення людей про добро, зло, справедливість, обов'язки, честь, гідність та інші етичні категорії. Норми моралі виникають внаслідок закріплення у свідомості людей соціальної значущості певних форм поведінки. Загальним логічним вираженням моральних норм є імперативне твердження: "Всі люди повинні діяти саме так".

Звичайно, вказана загальна імперативність не виключає конкретизації чи відмінностей (модифікацій) тих або інших норм у відповідних національних, історичних та інших соціальних умовах. В колишній "нашій" філософській науці та суспільній практиці дуже популярно було розрізняти мораль буржуазну і мораль комуністичну на користь останньої. Та чи робилось це обгрунтовано? Особливо, коли взяти до уваги, що гасла і реальна практика часто йшли паралельно, або гірше того -- в протилежних напрямах.

Однією із заповідей офіційно проголошеного так званого "морального кодексу будівника комунізму" було: "людина людині -- друг, товариш і брат". Насправді люди були поділені в офіційному світі на дві нерівні групи: "начальники" (компартсовітська номенклатура, номенклатурна еліта, клас бюрократії -- меншість) та "підлеглі" (решта -- народ).

Щодо співвідношення права і моралі за сферами дії; тобто у регулюванні суспільних відносин, слід зазначити, що ці сфери можуть: 1) збігатися (охорона життя, здоров'я; сім'я); 2) не збігатися -- бути ширшими чи вужчими: деякі відносини регулюються лише мораллю, не входячи до сфери правового регулювання (наприклад, кохання, дружба), деякі -- лише правом, не містячи у собі моральних оцінок (наприклад норми, що регламентують компетенцію державних органів; на противагу цьому норми, які регламентують обов'язки службовців, містять моральний елемент). Навряд чи можна погодитись з уявленням (твердженням), яке побутує, що "норми моралі регулюють більш широке коло суспільних відносин, ніж норми права". Норми моралі і права можуть взаємодіяти в регулюванні суспільних відносин, доповнюючи одне одного.

Так, приниження честі і гідності людини -- аморальний вчинок, але за певних умов кривдника можна притягнути до відповідальності, а саме -- примусити його через суд відшкодувати моральну шкоду за нормами Цивільного кодексу. Інший приклад: згідно зі статтями Кодексу законів про працю (КЗпП) України підставою для розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням такої роботи. Релігійна мораль (як поєднання двох видів соціальних норм) безперечно відіграє конструктивну роль: достатньо згадати Свято Благовіщення --. свято сімейної благодаті, миру, злагоди.