Право як соціальне явище та його структура

Звичаї -- повторювані, звичні способи поведінки людей в певних ситуаціях; загальноприйняті і поширені в даному суспільстві форми взаємовідносин людей у праці, побуті та сім'ї, ритуали та інші повторювані дії, що відображають особливості життя народу. Звичаї мають силу суспільної звички та впливають на поведінку людей.

Традиції (близькі до звичаїв) -- це обряди, суспільні установлення, норми поведінки тощо, які історично склалися і передаються від покоління до покоління. Розрізняють традиції прогресивні та негативні.

Потреби суспільного життя породжують необхідність модифікації певних соціальних норм та їх пристосування до конкретних умов та сфер життєдіяльності. Можливі різні варіанти таких перетворень.

1. Деякі з перелічених систем норм дають імпульс для розвитку спеціальних підсистем норм. З моралі розвинулась професійна етика -- деонтологія. Так, професійна етика медичних працівників (деонтологія медиків) -- це сукупність принципів і правил поведінки медичного персоналу, спрямованих на максимальне підвищення корисності, ефективності лікування. Розвинулась професійна юридична етика -- юридична деонтологія як сукупність правил морально-етичного характеру, які прийняті в сфері юридичної діяльності (працівника міліції, слідчих, прокурорських, судових працівників тощо).

2. Спеціалізовані підсистеми норм можуть також виникати на стику різних систем соціальних норм.

Так, на стику моралі та правил пристойності, а також певних організаційних норм виникають спеціалізовані види етикету як звід правил поведінки, порядок дій і правил шанобливості. Такими є придворний етикет (при дворах титулованих осіб; двір у зазначеному контексті -- це монарх та наближені до нього особи); дипломатичний етикет, або дипломатичний протокол як сукупність загальноприйнятих в міжнародних відносинах правил, які визначають порядок здійснення різноманітних дипломатичних актів, форми зносин дипломатів і керівних державних діячів різних країн. 3. На грунті норм різної природи можуть створюватися якісно нові норми, норми з новими властивостями.

Таким, наприклад, є звичаєве право, що являє собою обов'язкові до виконання звичаї, які внаслідок санкціонування їх державою набувають властивостей норм права. Ще одним прикладом модифікації соціальних норм однієї природи у норми іншого різновиду, набуття ними нової якості може служити канонічне право -- тобто норми християнського церковного права як сукупність правил (канонів), що визначають внутрішню організацію християнської церкви та її взаємовідносини з віруючими.

Різновидами соціальних норм є також норми безпосередньої демократії як своєрідний вираз організаційних норм. Деякі з них, до речі, можуть згодом набувати правового закріплення. Так, наприклад, практика виборів керівників в трудових колективах державних підприємств, структурних одиниць об'єднань та інших структур одержала правове оформлення і в 1988 р. була включена до КЗпП.

Правда, через кілька років (в 1993 р.) ця система комплектування кадрів керівників була замінена заміщенням посад на контрактній основі з вилученням із КЗпП згаданої статті. До соціальних норм можна також віднести методичні, методикорекомендаційні норми, організаційно-методичні та організаційно-технічні норми і стандарти. Певну нормативність у специфічній сфері життя мають вимоги, що диктуються модою (недарма її створювачів, творців іменують законодавцями мод).

У ракурсі далекого історичного минулого до соціальних норм можна віднести навіть міфологію, яка містить в собі певну орієнтацію на вчинки, поведінку міфологічних героїв (зокрема, подвиги Геракла). Зіставлення різних видів соціальних норм з нормами об'єктивного права дозволяє побачити суттєві відмінності між ними. Ці відмінності лежать у площині зв'язків права та держави: саме держава як певне організаційне знаряддя утверджує об'єктивне право та своїми можливостями підтримує його додержання. Наприклад, якщо додержанню норм моралі, правил пристойності слугує, головним чином, виховний вплив різних суспільних інституцій та громадська думка (тобто побоювання, небажання постати в очах оточення у негативному вигляді, громадський осуд), то неухильне додержання норм права може бути в разі необхідності забезпечене також застосуванням державного примусу. Або, скажімо, крайнім заходом, що загрожує членові громадської організації, який порушує її норми, є виключення його із цієї організації. Порушник же норм права в певних випадках може бути підданий такому суворому покаранню, як позбавлення волі на досить тривалі строки.

Відмінності між правовими та соціальними нормами існують й за іншими критеріями. В найбільш узагальненому вигляді ознаки, що відрізняють право (як об'єктивне явище) від інших різновидів соціальних норм, можуть бути зведені до такого:

1) коло суб'єктів правового нормотворення закріплене в законі. Так, згідно з Конституцією України єдиним законодавчим органом в Україні є Верховна Рада. Вона ж чітко визначає суб'єктів законодавчої ініціативи; 2) процес правового нормотворення (тобто процедура, порядок встановлення норм, їх змін та скасування) відзначається чіткою визначеністю та врегламентованістю.

Сам порядок правотворення може досягати високої міри складності та нормативного врегулювання (як наприклад, процедура прийняття законів у Верховній Раді -- законодавчому органі). Процедура має на меті створити оптимальні умови для прийняття норм права, які б у найкращий спосіб регулювали реальні суспільні відносини; 3) характер викладення змісту норм -- чіткість, визначеність, фіксованість; 4) форма фіксації норм права -- здебільшого у вигляді спеціальних нормативно-правових актів (закони, укази, постанови, накази тощо), які наділені загальнообов'язковою силою; 5) фіксованість сфери та меж регулювання:а) за сферами регулювання, тобто за колом суспільних відносин, на які поширюється дія норм права; 6) за часовими вимірами (як мінімум заздалегідь визначено початок дії норми права); а) за просторовими параметрами (тобто за територією дії в широкому розумінні слова); б) за колом осіб, на яких поширюється регулювання, тобто дія відповідних норм права; в) універсальність системи норм за охопленням регульованих суспільних відносин, які відзначаються надзвичайною багатоманітністю (майнові, трудові, управлінські тощо); 7) можливість застосування особливого характеру засобів забезпечення, тобто засобів державного впливу, в тому числі державного примусу; 8) наявність розгорнутої нормативно врегульованої процедури захисту норм права від порушень, тобто охорони їх непорушності.

Завершуючи розгляд питання про місце норм об'єктивного права в системі соціального нормування, слід зазначити, що за наявності численних найрізноманітніших видів соціальних норм необхідна ще й система (підсистема) специфічних правових норм, які були б наділені особливими можливостями. Необхідність правових норм (норм об'єктивного права) обумовлена принципом доповнюваності, а саме:

1) необхідністю регулювати відносини, які не охоплені іншими системами соціальних норм (наприклад, державно-управлінські відносини, які потребують норм адміністративного права); 2) необхідністю встановлення правил, які не можуть бути вироблені в рамках інших соціальних норм в силу різноманітності суб'єктів відносин, що обумовлено міграцією населення. В цих умовах починають даватися взнаки відмінності за віросповіданням, за звичаями, мораллю, традиціями, правилами пристойності, за приналежністю до різних соціальних груп тощо і всі ці "природні" регулятори не спрацьовують; 3) необхідністю підтримання соціальних правил (вимог) заходами, які не можуть бути забезпечені іншими соціальними нормами, а лише нормами права, тобто в разі потреби -- заходами державно-примусового характеру. Соціальним нормам притаманні процеси взаємодії.

Взаємодія норм права з іншими нормами може набувати різних проявів. Право може підтримувати норми іншого соціального характеру, посилюючи ефективність їх дії, трьома способами:1) поглинаючи ці соціальні норми, надаючи їм нових, правових властивостей, тобто перетворюючи їх на норми права (як це має місце в ситуації "звичай -- правовий звичай"); 2) не змінюючи природи цих соціальних норм. У цьому разі норми права посилюють регулюючу силу цих інших норм, створюючи для їх функціонування більш сприятливі умови. 3) надаючи їм окремих своїх властивостей. Йдеться про ті норми неправової соціальної природи, які мають спільний момент (властивість) з правом, що виражається у процедурі їх усталення -- вони створюються за участю органу держави, переважно органу виконавчої влади, що посилює їх авторитетність та додає їм й інших властивостей (зокрема, формально визначений характер).

4.3 Поняття та зміст суб'єктивного права

Суб'єктивне право - це закріплена законом і забезпечена державним захистом міра поведінки суб'єкта права. Воно реалізовується у правовідносинах і його зміст полягає у можливості суб'єкта права здійснювати дозволені законом позитивні (законні) дії та вимагати певних дій від тих осіб, які повинні вжити таких дій; звертатися до компетентних державних органів за захистом порушеного права.

Термін "суб'єктивне" означає, що правами і свободами, закріпленими в нормативно-правових актах, суб'єкт за своїм розсудом може скористатися (тобто перевести їх у площину правовідносин, правових зв'язків) чи не скористатися усе залежить від його волі (інтересу) і свідомості. Щоб здійснити свої права і свободи, суб'єкт зазвичай має бути визнаним державою юридично правоздатним і дієздатним, тобто стати носієм суб'єктивного юридичного права. Суб'єктивне право деталізує і конкретизує норми об'єктивного права стосовно конкретного суб'єкта, який опинився у конкретній життєвій ситуації.

Природні права людини (загально-соціальне право) перетворюються на суб'єктивні юридичні права (суб'єктивне юридичне право) після їх офіційного закріплення державою в загальнообов'язкових нормах права (об'єктивне юридичне право).

Суб'єктивне право закріплюється в Конституції та інших актах чинного законодавства.

У теорії права розглядається також така категорія, як суб'єктивне юридичне право особи, під якою мається на увазі закріплена в юридичних нормах можливість певної поведінки особи, спрямованої на здійснення природних прав людини.

Права людини закріплені у спеціальних загальнообов'язкових правилах поведінки (тобто - правових нормах) й відображають поняття суб'єктивного юридичного права. Суб'єктивним воно є через те, що характеризує певні можливості (свободи), які належать саме суб'єктові - учасникові суспільного життя, і, отже, залежать від нього, від його свідомості, принаймні щодо його використання. Юридичне право є суб'єктивним у тому розумінні, що особа може скористатися своїми правами, а може і не скористатися ними. Переважну частину своїх основних природних прав людина не може здійснювати, якщо такі права не відображені в юридичних документах.

Нерозривним антиподом юридичних прав виступає юридичний обов'язок. Під ним розуміється закріплена в юридичних нормах необхідність певної поведінки, спрямованої на виконання певного соціального обов'язку.

Суб'єктивний характер права виявляється у тому, що воно:

-- залежить від волі суб'єкта;

-- реалізується залежно від його бажання та належить йому. Формою виразу суб'єктивного права є право, що визначає міру свободи певного суб'єкта шляхом конкретизації його можливої поведінки.

Можна зробити висновок, що суб'єктивне право не воля в рамках закону, а законом гарантована воля тобто визнана правом і тому підлягаючій неухильній охороні з боку держави можливість самостійно діяти і приймати рішення. Характерно і те, що від первісних і до нинішніх визначень суб'єктивного права в них завжди зверталася увага на міру (вид) можливого поводження. В одному випадку говориться, що суб'єктивне право - охоронювані державою міра і вид можливого поводження, в іншому - суб'єктивне право визначається як можливість дозволеного державою поводження, у третьому - суб'єктивне право це можливість поводження, надана нормою права.

Розділ 5. Співвідношення між об'єктивним і суб'єктивним правом

Характеристика проблем правового статусу особи визначає необхідність дослідження поняття права як у об'єктивному, так і суб'єктивному значеннях. Норми об'єктивного права регулюють поведінку особи, визначаючи зміст прав та обов'язків, а суб'єктивне право є засобом досягнення можливостей і реалізації інтересів особи. Саме за допомогою об'єктивного та суб'єктивного права особа реалізує себе, свій соціальний, юридичний і моральний потенціал, свої інтереси. У сучасній юридичній літературі слово «право» вживається у двох основних значеннях -- об'єктивному та суб'єктивному. Вказане дає можливість розглянути правову дійсність у двох аспектах: як систему встановлених чи санкціонованих державою норм і як можливості та повноваження, що належать суб'єктам на основі і у межах цих норм. В сучасній науці об'єктивне та суб'єктивне право визначаються самостійними і взаємозалежними категоріями, що відображають різноманітні сторони правової дійсності.

Категорії об'єктивного та суб'єктивного права характеризуються:

-- спільними рисами;

-- відмінностями;

-- взаємодією.

Спільні риси: 1. Об'єктивне та суб'єктивне право мають юридичний характер. 2. Вони є засобами регулювання суспільних відносин. 3. Вони встановлюються державою. 4. Мають документальну форму закріплення. 5. Охороняються державою. 6. Мають визначений зміст та нормативний характер. 7. Мають юридичну силу, тобто породжують правові наслідки. Однак, не зважаючи на наявність певних спільних ознак, категорії об'єктивного та суб'єктивного права мають самостійний характер. На це вказують їх своєрідні риси.

Взаємодія об'єктивного та суб'єктивного права виявляється через два напрями:-- об'єктивне право є мірою реалізації можливостей, наданих правом суб'єктам; -- суб'єктивне право -- це засіб (спосіб) реалізації об'єктивного права шляхом його конкретизації.

Завдяки єдності об'єктивного і суб'єктивного права правове регулювання суспільних відносин підтримується контактом пануючої об'єктивованої волі з індивідуальною волею учасників суспільних відносин, загальнормативний вплив стуляється з індивідуально-конкретним, особливо, коли законодавство дає відомий простір розсуду суб'єктів і передбачає акти застосування юридичних норм. Загальнормативне й індивідуально-нормативне правове регулювання доповнюють один одного, одне без іншого не обходиться.

Висновок

Право - соціальне явище. Воно породжено суспільством, і зрозуміти його можна лише розглядаючи як частину соціального організму. Кожна ступінь у розвитку права має свої соціально-історичні передумови. Яка би зробленими ні були самі по собі Конституція й інші закони, якими б ідеальними ні представлялися політичні системи, вони залишаться незатребуваними народом і не почнуть працювати, якщо не будуть відповідати суспільним умовам і культурі мас.

Дослідивши тему курсової, можна з упевненістю сказати, що право не зводиться до сукупності юридичних норм, воно втілено в правах учасників суспільних відносин. Це юридичні права, вони загальнозначущі і захищені державою, їм відповідають юридичні обов'язки, що разом із правами зафіксовані в загальних нормах законодавства, у судових рішеннях, сформульовані в правових звичаях. Носії юридичних прав та обов'язків - «суб'єкти права», поза діяльністю яких немає і не може бути реальної правової дійсності. Суспільні відносини можуть виражатися у виді загального соціального зв'язку членів даного суспільства або в якості безпосереднього, прямого їхнього спілкування. Відповідно і юридична форма взаємодії суб'єктів права укладається в загальному правовому зв'язку або в конкретних правовідносинах. А юридичні права суб'єктів іменують суб'єктивним правом тому, що вони належать суб'єктам. Таке найменування вироблене юриспруденцією, воно традиційно. Утім, поза питаннями зв'язку з об'єктивним правом можна обійтися терміном право суб'єкта, якщо тільки не забувати, що в людей (організацій) є і неюридичні, тобто соціальної властивості, права (наприклад, моральне право, права членів суспільних об'єднань і т.д.).

Крім того, завдяки суб'єктивному праву, правове регулювання суспільних відносин підтримується контактом пануючої об'єктивованої волі з індивідуальною волею учасників суспільних відносин, загальнормативний вплив стуляється з індивідуально-конкретним, особливо, коли законодавство дає відомий простір розсуду суб'єктів і передбачає акти застосування юридичних норм.

Не мало важливим також є і те, що однією з особливостей суб'єктивного права є його забезпеченість кореспондуючими юридичними обов'язками, дотримання цього права всіма громадянами, установами, посадовими особами і державними органами, а також обов'язок виконання відповідних вимог правомочного, завдяки чому він може за захистом свого права звернутися до відповідного державного органа.

Я використала чималу кількість літератури, але в ній немає загальної думки про поняття суб'єктивного права та його цінності. На основі зробленої роботи можна сказати, що цінність суб'єктивних прав полягає у наявності певних повноважень, які, за власним розсудом можна реалізовувати. Суб'єктивне право дає можливість особі залучатися до активної участі в суспільстві, набувати та використовувати певні соціальні блага для індивідуального розвитку, задоволення своїх інтересів та потреб і т.д. Це інструмент поєднання порядку і організованості з активністю і самостійністю поведінки громадян.

Размещено на Allbest.ru