Значення складу злочину в кримінальному праві

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Актуальність теми. Прийняття 5 квітня 2001 р. нового Кримінального Кодексу України як важливий етап проведеної в нашій країні правової реформи, ставить перед наукою кримінального права необхідність всебічного дослідження проблем навчання про злочин з метою вироблення науково обгрунтованих рекомендацій із правильного застосування нового Закону, а також подальшого прогнозування нормотворчої діяльності.

У зв'язку з цим, безсумнівну актуальність здобуває розробка питань, які пов'язані із вивченням різних за конструкцією складів злочинів, передбачених у КК України, особливо тих одиничних деліктів, що ускладнені за своїм змістом. Оскільки однією з найважливіших і найзмістовніших категорій у кримінальному праві України є склад злочину, за допомогою якого здійснюється нормативне позначення конкретного злочину, опис відповідних елементів й ознак, а також реалізація провідних завдань, без яких неможливе існування галузі кримінального законодавства та доктрини кримінального права.

Досягнення якісно нового стану суспільства в умовах реального суверенітету потребує не лише докорінних перетворень у всіх сферах життя -- політиці, економіці, соціальній і духовній, а й подолання негативних явищ, що ще існують на сьогодні. Серед них особливого значення набуває посилення боротьби зі злочинністю і правопорушеннями. Як відомо, питома вага злочинності в останні роки має стійку тенденцію до зростання. В наш час в Україні дуже різко зростає рівень злочинності та збільшується кількість тяжких злочинів. Причинами цього є як політична нестабільність, так і скрутне економічне становище нашої держави.

На думку українських науковців-криміналістів, саме економічні проблеми є одним із приводів до вчинення такої великої кількості злочинів на Україні. Саме тому за таких умов різко зростає значення кримінально-правових норм, які покликані забезпечувати охорону суспільних відносин нашої держави від злочинних посягань та використання яких є необхідною умовою притягнення злочинців до кримінальної відповідальності.

Притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності -- це дуже складна і довготривала процедура. Основним в цій процедурі є встановлення у діях злочинця передбаченого кримінальним законом злочину, а точніше складу злочину. Встановлення складу злочину вимагає наявності у працівників правоохоронних органів певних знань та особливостей застосування норм кримінального права. Вивченням особливостей застосування кримінальних норм займається наука кримінального права. Всі дослідження науковців криміналістів у галузі застосування норм кримінального права складають вчення кримінального права. Вчення про злочин та склад злочину є складовими частинами та найбільш важливими розділами науки кримінального права. Злочин вивчається в Загальній частині кримінального права. Вивчення ознак та елементів злочину має важливе значення для практичного застосування кримінального закону.

Вивчення злочину має важливе значення також і для вивчення і розуміння такого розділу курсу кримінального процесу як докази, оскільки ознаки складу злочину входять в предмет доказування по кожній кримінальній справі.

В моїй роботі саме і розкриваються деякі особливості застосування норм кримінального права при визначенні у діях винної особи конкретного злочину та особливості встановлення складу злочину, а також дається загальне поняття злочину та складу злочину, а також розкривається їх зміст та сутність.

Метою роботи є аналіз поняття, видів та значення складу злочину в кримінальному праві.

Досягненню поставленої мети підпорядковані наступні основні завдання:

-- обґрунтування актуальності й важливості для кримінально-правової науки розгляду питань складу злочину та їх значення для правозастосовчої діяльності;

-- визначення стану наукової розробки проблем складу злочину в кримінально-правовій доктрині;

-- аналіз дискусій у сфері кримінального права щодо складу злочину, як на рівні загального вчення, так і заглиблюючись в Особливу частину Кримінального кодексу України;

-- виділення окремих видів складів злочинів у кримінальній науці та практиці з метою пізнання окремих складів злочинів і встановлення їх істотних ознак;

-- аналіз елементів складу злочину, а саме об'єкта, суб'єкта, об'єктивної та суб'єктивної сторони;

-- встановлення ознак кожного з елементів складу злочину, а також з'ясування існуючих на сьогодні в теорії кримінального права дискусій розуміння таких ознак.

-- розгляд значення складу злочину для кримінально-правової кваліфікації;

-- з'ясування значення класифікації складів злочинів для визначення моменту закінчення злочину;

Об'єктом курсової роботи є склад злочину як законодавча конструкція, яка становить собою зафіксований в законі абстрактний опис найбільш типових ознак певного виду суспільно небезпечних діянь.

Предметом курсової роботи є кримінальне законодавство України, теорії (концепції) поняття „склад злочину”, а також підходи щодо розуміння окремих характеристик складу злочину, поширені у вітчизняній та західній кримінально-правовій доктрині.

злочин склад правовий кримінальний

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ

1.1 ПОНЯТТЯ СКЛАДУ ЗЛОЧИНІВ

Сьогодні у розкритті поняття складу злочину в теорії кримінального права є ціла низка спірних питань, головне з яких є таке: яке зальне явище відображає це поняття? З цього приводу в кримінально- лравовій літературі існують три точки зору, кожна з яких заслуговує на увагу. Перша зводиться до того, що склад злочину - це правове поняття, яке становить законодавчу характеристику (модель) злочину, що містить сукупність (систему) юридичних ознак, які характеризують окремі елементи злочину і в сукупності утворюють його склад . Прихильники другої точки зору розглядають склад злочину як соціально-правове явище, факт реального життя - «діяння, що містить у кримінальному законі суттєві ознаки злочину»; бо «сукупність фактів, з якою норма пов'язує кримінально-правові наслідки». За висловленою останнім часом ще однією точкою зору, склад злочину - це певна теоретична конструкція, наукова абстракція, яку майже кожен автор, який торкається проблеми складу злочину, розуміє і тлумачить по-своєму .

Слушна, на мій погляд, також позиція, за якою при визначенні поняття складу злочину слід враховувати, що таким поняттям ми оперуємо, коли йдеться про склад злочину як інститут Загальної частини кримінального права, а також у випадку коли йдеться про конкретний злочин (крадіжку, грабіж, тощо). Відтак визначаючи поняття складу злочину слід враховувати і ступінь конкретизації цього поняття, а отже, вести мову про: 1) загальне вчення про склад злочнну як теоретичну консгрукцію; 2) склад конкретного злочину, як юридичну конструкцію, зафіксовану в КК України (далі -- склад конкретного злочину); 3) склад злочину, як інструмент у кримінально-правовій кваліфікації . Загальне поняття складу злочину не існує як таке у законі, а є резу-льтатом узагальнення всіх злочинних діянь і утворює певну модель складу злочину, наділену всіма можливими ознаками, тому В.М, Кудрявцев називає такий склад ”максимальною конструкцією” .

Склад конкретного злочину являє собою сукупність передбачених криміналъним законом необхідних і достатніх об'єктивних і суб'єктивних ознак визначеного змісту, притаманних саме цьому злочину. Ознаки складу конкретного злочину є необхідним в тому значенні що без них нема складу цього злочину, нема підстав застосування до особи кримінальної відповідальності саме за цей злочин. За відсутності хоча б однієї з таких ознак діяння або ж визнається іншим злочином, або ж не є злочинним.

Ознаки складу конкретного злочину достатні тому, що нема необхідності встановлювати які-небудь додаткові ознаки, щоб мати підставу для висновку про наявність складу цього злочину, щоб мати підстави застосування кримінальної відповідальності до конкретної особи саме за цей злочин. Визначений зміст ознак складу конкретного злочину означав, що якщо загальний склад злочину це лише перелік ознак, які його уворюють, то у складі конкретного злочину вони наповнюються визначеним змістом. Наприклад, ознакою об'єктивної сторони загального складу злочину є суспільно-небезпечне діяння (будь-яке), ознакою ж об'єктивної сторони (наприклад, убивств) є суспільно небезпечне діяння- посягання на життя іншої людини, а не будь яке [21, с. 34] .

Якщо з приводу поняття складу злочину і мають місце розходження в позиціях вчених, та як аксіома приймається те, що його утворюють чотири групи ознак, що називаються у теорії кримінального права елементами складу злочину: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт та суб'єктивна сторона. Саме за змістом ознак, що утворюють ці елементи, один злочин буде відрізнятися від іншого.

1.2 ВИДИ СКЛАДУ ЗЛОЧИНІВ

1.2.1 МАТЕРІАЛЬНИЙ, ФОРМАЛЬНИЙ СКЛАД ЗЛОЧИНУ

За особливостями конструкції виділяють злочини з формальним складом, злочини з матеріальним складом і злочини з усіченим складом. Особливостями такої класифікації є те, що вона:

а) стосується лише юридичних складів закінчених злочинів, тобто не поширюється на “особливі” юридичні склади, які фіксують попередню зло¬чинну діяльність;

б) має узгоджуватися з висновками, зробленими в межах класифікації юридичних складів зло¬чинів за іншими підставами.

Таке конструювання ґрунтується на тому, що будь-який злочин у своєму розвитку може пройти цілий ряд стадій (етапів): готування, замах, закінчений злочин. Причому окремим видам злочинної діяльності властива винятково висока суспільна небезпечність вже на ранніх стадіях її розвитку. Тому законодавець закріплює нерідко момент закінчення таких злочинів уже на стадії замаху чи навіть готування, не пов'язуючи закінчення злочину з фактом настання суспільне небезпечних наслідків [30, с. 57].

Злочинами з формальним складом називають такі, що не містять у собі як обов'язкову ознаку суспільне небезпечні наслідки, а тому злочин вважається закінченим з моменту вчинення зазначених у законі діянь. Наприклад, ч. 1 ст. 331 КК України встановлює відповідальність за незаконне перетинання державного кордону. І цей злочин вважається закінченим з моменту вчинення самого діяння (переходу), незалежно від можливих наслідків.

Злочинами з матеріальним складом вважаються такі, при конструюванні яких як обов'язкові ознаки об'єктивної сторони включаються певні суспільне небезпечні наслідки вчиненого злочину. У таких складах об'єктивна сторона отримує свій повний розвиток лише за умови настання зазначених наслідків і тільки з цього моменту злочин вважається закінченим.

У злочинах з матеріальним складом потрібно обов'язково встановлювати причинний зв'язок між самим діянням і суспільне небезпечними наслідками, що настали. Прикладом злочину з матеріальним складом є вбивство, що вважається кінченим лише з моменту смерті потерпілого (ст. 115 КК України). Сам по собі факт пострілу в жертву з метою її вбивства не утворює складу закінченого злочину, оскільки не настав передбачений кримінальним законом наслідок - смерть іншої людини. Такі дії повинні кваліфікуватися лише як замах на вбивство (статті 15 і 115 КК України) [7, с. 129].

Різновидом злочинів із формальним складом визнаються так звані усічені склади злочинів, які у зв'язку з їх підвищеною суспільною небезпекою визнаються закінченими на більш ранніх стадіях вчинення злочину: готуванні або замаху. Момент закінчення злочину у таких складах переноситься на стадію попередньої злочинної діяльності. Так, розбій (ст. 187 КК України) вважається закінченим із моменту нападу, а не з моменту заволодіння майном, а бандитизм (ст. 257 КК України) - з моменту організації банди. Іншими словами, закон конструює ці злочини таким чином, що вони вважаються закінченими з моменту вчинення діяння, яке за своїм змістом є попередньою злочинною діяльністю.

У кримінально-правовій літературі йдеться ще й про формально-матеріальні склади злочинів. До цих складів С. Д. Шапченко відносить злочини, момент закінчення яких пов'язаний як з часом вчинення діяння, так і з часом настання передбачених у відповідній нормі наслідків. Типовим прикладом, на його думку, є особливо кваліфікований склад зґвалтування (ч. 4 ст. 152 КК України). Вважаючи зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також зґвалтування малолітньої чи малолітнього одним юридичним складом злочину, Шапченко С. Д. робить висновок, що це і є формально-матеріальний склад злочину: якщо в специфічну конструкцію особливо кваліфікованого складу зґвалтування входять особливо тяжкі наслідки, він розглядається як матеріальний; якщо ж ця конструкція особливо тяжких наслідків не містить - зґвалтування малолітньої чи малолітнього - цей склад розглядається як формальний.

До цього ж виду складів злочину віднесено й такі злочини, що вважаються закінченими як з моменту настання злочинного наслідку, так і з моменту вчинення замаху на його досягнення (наприклад, посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, - ст. 379 КК України) .

При визначенні юридичного моменту закінчення злочину розмежовують лише момент закінчення злочину з матеріальним, формальним та усіченим складом (класифікація -- за способом (особливостями) конструкцїї об'єктивної сторони) . Безперечно, в одних випадках злочин буде вважатися закінченим (нормативний момент) у разі настання наслідків, передбачених у відповідній статті (частині статті) Особливої частини КК України (злочин з матеріальним складом), в інших -- у разі вчинення діянь, передбачених у нормі КК України (злочин з формальним складом) .

Існують думки, що недоцільно виділяти як окремий різновид усічений склад злочину. У цьому існує позиція П.С. Матишевсъкого, який вважає, то використання терміну „усічений” неприйнятне, адже кожен склад злочину завжди „повний, має всі чотири елементи . Позиція А.П. Козлова з цього приводу: він вважає, що виділення формальних та матеріальних складів злочинів відбувається на підставі наявності чи відсутності суспільно небезпечного наслідку як ознаки об'єктивної сторони складу злочину. Водночас виділення усіченого складу злочину відбувається залежно від стадії вчинення злочину, на якій злочин вважається закінченим. Тобто виділення формальних, матеріальних та усічених складів злочинів відбувається на підставі двох різних критерів. В класифікації одного рівня такий підхід є логічною помилкою.

У цьому випадку бракує ще одного елемента, який би включав у себе злочини з формальним та усіченим складом, необхідно створити дворівневу класифікацію. На першому рівні, на думку вченого, склади злочинів можна поділити на матеріальні та нематеріальні, а на другому - нематеріальні включатимуть формальні та усічені склади злочинів. У такому випадку матеріалъні та нематеріальні склади злочинів виділятимуться за ознакою наявності чи відсутності суспільно небезпечного наслідку як ознаки об'єктивної сторони.

Нематеріальні ж склади злочинів поділятимуться на формальні та усічені за ознакою стадїї, на якій злочинне діяння вважається закінченим . Проте і цю позицію навряд чи можна вважати беззаперечною. Не зрозуміло, з яких підстав висловлюєтъся теза, що в так званих усічених складах злочинів момент закінчення перенесено на стадію готування чи замаху. Чому, наприклад, вважається, що в бандитизмі момент закінчення перенесено на стадію готування, а в розбої - на стадію замаху? Навіть якщо вважати, що „безнаслідкових” злочинів немає -- злочин слід вважати закінченим з моменту настання таких наслідків, то усіченими слід визнавати і формальні склади, адже в них момент закінчення також переноситься на час вчинення діяння, а не співпадає з моментом настання наслідку [2, с. 119].

Організаційна ж діяльність, яка не дала такого результату, може розцінюватись як замах на бандитизм”. Тобто, якщо б законодавець не „переніс” момент закінчення злочину, то діяння, спрямовані на створення банди, розцінювалися б як замах на готування до бандитизму, що нелогічно. Крім того, якщо з'ясувати, які ознаки об'єктивної сторони можуть набувати статусу обов'язкових у так званих усічених та формальних складах, то виявиться, що цей перелік є однаковим. До таких ознак належать насамперед суспільно небезпечне діяння, а також місце, час, спосіб, знаряддя (засоби), обстановка тощо.

Отже, виділення поряд з матеріальним та формальним як окремого виду усіченого складу злочину необгрутоване, адже в такому випадку порушено правило про необхідність проведення класифікації одного рівня за єдиним критерієм. Виділення усіченого складу як різновиду формального, на думку багальох, також недоцільне, бо: по-перше, у такому випадку повинен виділятися і „повний” склад; по-друге, теза про перенесення моменту закінчення злочину на стадію готування чи замаху не має належного обгрунтування.

Не доцільне, на погляд деяких вчених, і виділення формально-матеріального складу злочину, як це робить дехто з науковців. Більш прийнятним слід вважати, що у випадках, коли йдеться про так званий ,,формально-матеріальний” склад злочину, насправді в одній статт (частині статті) Особливої частини КК України передбачено декілька складів злочинів, принаймі один з яких є матеріальним, інший -- формальним, причому ці склади передбачені як альтернативні Для криміналізації одних різновидів необхідне обов'язкове включення до відповідних юридич¬них складів певних наслідків, для криміналізації інших достатньо включити до юридичного складу лише діяння. Є й такі різновиди, криміналізація яких пов'язується як з наслідками, так і з іншими обставинами.

1.2.2 ОСНОВНИЙ, КВАЛІФІКОВАНИЙ, ОСОБЛИВО КВАЛІФІКОВАНИЙ ТА СКЛАДИ ЗЛОЧИНІВ ІЗ ПОМ'ЯКШУЮЧИМИ ОБСТАВИНАМИ

За ступенем суспільної небезпеки розрізняють: основний, кваліфікований, особливо кваліфікований та склади злочинів із пом'якшуючими обставинами. Основний (простий) - це склад злочину певного виду без обтяжуючих (кваліфікуючих) та пом'якшуючих обставин. Такими є, наприклад, склади злочинів, що описані у ч. 1 ст. 115 КК України (умисне вбивство), ч. 1 ст. 185 КК України (крадіжка) .

Основний склад злочину - це склад, який містить мінімальну кількість ознак, достатніх для того, щоб визнати діяння злочином . Для кожного із інших видів складів злочинів характерна наявність спільних ознак, що є основними для злочину будь-якого виду, та додаткових ознак, які впливають на суспільну небезпеку злочину.

Основний склад передбачає кримінальну відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна, що заподіяло шкоду у великих розмірах. Як бачимо, законодавець називає суспільно небезпечне діяння і суспільно небезпечні наслідки. Як відомо, термін „діяння” вживається у КК України, у теорії кримінального права і судовій практиці у двоякому значенні: за допомогою цього терміна визначається поняття злочину, що, таким чином, охоплює всі ознаки, властиві злочину, тобто вживається як синонім терміна „злочин”; термін „діяння” застосовується тільки для характеристики однієї з ознак об'єктивної сторони складу злочину, тобто дії або бездіяльності .

Виникає питання, який зміст кваліфікованого складу злочину, передбаченого ст. 194 КК України „Умисне знищення або пошкодження майна”? Що мав на увазі законодавець? Діяння у формі умисного знищення або пошкодження майна і додаткові ознаки, що вказуються у ч. 2 ст. 194 КК України (вчинене шляхом підпалу, вибуху чи іншим загально небезпечним способом, або заподіяло майнову шкоду в особливо великих розмірах, або спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки) чи усі ознаки основного складу злочину (діяння та наслідки) та нові додаткові ознаки? В даному випадку законодавча конструкція, що використовується для утворення кваліфікованого складу цього злочину призводить до неоднозначного тлумачення змісту цієї норми. В.О. Навроцький зазначає, що склади злочинів, які передбачають більш небезпечні посягання - кваліфіковані чи особливо кваліфіковані, чи менш небезпечні - привілейовані - обов'язково містять в собі ознаки основного складу цього ж злочину [10, с. 278].

Таким чином, виходячи із такого визначення кваліфікованого (особливо кваліфікованого) складу злочину, під словами „те саме діяння…” слід розуміти ще і суспільно небезпечні наслідки. В такому випадку, якщо при умисному знищенні або пошкодженні майна не було суспільно небезпечних наслідків у вигляді шкоди у великих розмірах, навіть не зважаючи на суспільно небезпечний спосіб вчинення зазначеного діяння, дії винної особи не можна кваліфікувати за ч. 2 ст. 194 КК України [2, с 38].

Якщо ж тлумачити термін „діяння” як характеристику однієї з ознак об'єктивної сторони, тоді кваліфікованим складом злочину, передбаченого ст. 194 КК України слід визнавати діяння („умисне знищення або пошкодження майна…”) та ті ознаки, що називає законодавець у ч. 2 зазначеної статті („вчинене шляхом підпалу, вибуху, чи іншим загально небезпечним способом, або заподіяло майнову шкоду в особливо великих розмірах, або спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки”) [2, с. 45]. На мою думку, в даному випадку доречно звернутися до ст. 145 „Умисне знищення або пошкодження майна” Кримінального кодексу 1960 р. Дана стаття містила також основний і кваліфікований склади, при цьому кваліфікований склад злочину було сконструйовано за допомогою описування діяння, передбаченого частиною першою цієї статті („умисне знищення або пошкодження індивідуального майна громадян”) і додавання додаткових ознак („вчинене шляхом підпалу або іншим загально небезпечним способом, чи таке, що спричинило людські жертви або інші тяжкі наслідки”). На мою думку, таке описування кваліфікованого складу злочину є більш вдалим, адже не викликає труднощів у розумінні і застосуванні.

Отже, слід зазначити, що на сьогоднішній день питання кваліфікації злочину, передбаченого ч. 2 ст. 194 КК України „Умисне знищення або пошкодження майна” є досить суперечливим і вирішується неоднозначно. На підставі цього можу зробити висновок, що способи описування кваліфікованих складів злочинів істотно впливають на їх кваліфікацію. Неоднозначність термінології і протиріччя в конструкції норм у кримінальному законодавстві є неприпустимими. Склад злочину з пом'якшуючими обставинами (інколи його ще називають привілейованим) - це склад злочину з обставинами (ознаками), що значною мірою знижують суспільну небезпеку даного виду злочину. До таких складів злочинів належать, зокрема, склади злочинів, описані у статтях 116-118 КК України: умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини, умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.

Виділення окремих видів складів злочинів у кримінальній науці та практиці має важливе значення для пізнання окремих складів злочинів і встановлення їх істотних ознак, а в кінцевому підсумку -- для точної кваліфікації злочину. Суспільна небезпечність діяння впливає на процеси нормотворчості та застосування кримінально - правових норм (кваліфікації діяння й індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання). Законодавець визначає злочином не самі по собі об'єктивно суспільно небезпечні діяння, а дії вольові, тобто такі, що знаходяться під контролем свідомості та волі особи. При цьому від суб'єктивних ознак залежить не тільки ступінь суспільної небезпечності діяння, а насамперед , визнання самого діяння суспільно небезпечним .

Тож одним із видів класифікації за ступенем суспільної небезпечності є такі злочини, склад яких характеризується пом'якшувальними обставинами. Тобто, обставинами, які значною мірою знижують суспільну небезпечність і караність даного виду. В науці його називають злочином із привілейованим складом. До таких суспільно небезпечних діянь відносять ті, що передбачені ст. 116 КК України (Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання), ст.117 КК України (Умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини), ст. 118 КК України (Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця), ст. 119 КК України (Вбивство через необережність) та умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124 КК України). Ст. 66 КК України визначає невиключний перелік обставин, які пом'якшують покарання. Їх слід відмежовувати від тих, що передбачені статтями Особливої частиною Кримінального кодексу. Оскільки при кваліфікації таких злочинів суд не може ще раз враховувати пом'якшуючі обставини, передбачені ст. 66 КК України. Зокрема, дуже схожими є п. 4 ч. 1 ст. 66 КК України (вчинення злочину жінкою у стані вагітності) та ст. 117 КК України. Тут важливим є врахувати те, що: у другому випадку стан вагітності жінки уже закінчився; потерпілим, відповідно до ст. 117 КК України є новонароджена дитина, а відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 66 КК України -- будь-яка особа; є спільності у п. 7 ч. 1 ст. 66 КК України (вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання) та ст. 116 КК України. Зокрема, це обумовлюється наявністю певного стану: стану афекту, що зменшує можливість усвідомлювати і керувати своїми діями. В обох випадках такий стан викликаний неправомірними діями потерпілої особи (потерпілих осіб) [2, стор. 17 - 53].

У судовій практиці трапляються помилки при кваліфікації умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони плутаючи діяння винної особи із п. 7 ч. 1 ст. 66 КК України. Оскільки у момент необхідної оборони особа, яка захищається, може неправильно усвідомлювати небезпеку через перебування у стані афекту. Тут слід чітко відмежовувати усі ці обставини. Оскільки стан афекту знижує можливість людини усвідомлювати її дії і керувати ними, а при перевищенні меж необхідної оборони винна особа повністю усвідомлює свої дії, але неправильно розуміє обстановку . Кримінально-правове значення поділу юридичних складів злочинів на основні, кваліфіковані (особливо кваліфіковані) та привілейовані полягає в тому, що він дозволяє законодавчим шляхом зафіксувати “рівні” суспільної не¬безпечності злочинів одного і того самого виду, пов'язати з ними різноманітні кримінально-правові наслідки і тим самим посилити нормативні начала в механізмі кримі¬нально-правового регулювання. Крім того, зазначений поділ є одним із дієвих засобів законодавчої техніки, за допомогою якого в кримінальному праві забезпечується належний рівень системності .

1.2.3 ПРОСТИЙ ТА СКЛАДНИЙ СКЛАД ЗЛОЧИНУ

Однією з класифікацій складів злочинів, що запропонована науковцями, є їх поділ за способом опису ознак у законі. Єдина особливість цієї класифікації полягає в тому, що вона має враховувати рівень законодавчої техніки, притаманної чинному кри-мінальному законодавству України, в тому числі і ряд її суттєвих недоліків. Це стосується, зокрема, тих випадків, коли: а) в одній і тій самій статті Особливої частини КК України передбачені “специфічні” частини юридичних складів зло¬чинів різних видів, наприклад, привласнення чи розтрата державного або колективного майна і розкрадання державного або колективного майна шляхом зловживання посадо¬вою особою своїм посадовим становищем (частини 1, 2 ст. 191 КК України); б) у одних випадках окремими пунктами позначені кваліфікуючі ознаки одного й того самого кваліфікованого складу злочину, в іншому -- “специфічні” частини різних (кваліфікованих та особливо кваліфікованих) скла¬дів злочинів; в) у деяких юридичних складах не зазначена форма вини, і вона не може бути з'ясована шляхом однозначного тлумачення інших еле¬ментів та ознак (ст.156 КК України). Такі й подібні випадки значно ускладнюють віднесення окремих юридичних скла¬дів злочинів до того чи іншого виду в межах їх кла¬сифікації за способом описання в кримінальному законі . За цим критерієм склади злочишв поділяються на прості і складні [41, стор. 85 - 87].

Простий склад злочину містить опис ознак одного діяння, що посягає на один об'єкт, вчинюється однією дією і характеризується однією формою вини (наприклад, склад крадіжки, передбачений ч. 1 ст. 185 КК України) [2, с 21].

Складний склад злочину характеризується наявністю:

а) двох і більше безпосередніх об'єктів (наприклад, склад розбійного нападу - ст. 187 КК України),

б) двох форм вини - складної (змішаної) (наприклад, склад умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке потягло за собою смерть потерпілого - ч. 2 ст. 121 КК України),

в) двох або більше дій, що утворюють об'єктивну сторону складу злочину (наприклад, ст. 357 КК України - викрадення, привласнення, вимагання офіційних документів, штампів чи печаток або заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем…).

Якщо ж склад злочину у КК України сформульовано як складний, то злочин, відповідальність за вчинення якого передбачена у статті (частині статті) КК України, що закріплює такий склад, може бути або простою, або ускладненою (складною), що визначатиме певні особливості встановлення моменту закінчення такого злочину.

Поняття простого складу злочину, на мою думку, найбільш визначено П.Л. Фрісом: „Прості - це склади злочинів, які визначаютъся одиничністю всіх його елементів і передбачають один об'єкт посягання, одне діяння, одну форму вини тощо” [21, с 34].

Складний є антиподом простого, тобто не склад, в якому його об'єктивні ознаки не є одиничними, навпаки, він, наприклад, містить декілька альтернативних чи обов'язкових діянь, декілька альтернативних чи обов'язкових наслідків тошо. класифікувавши склади злочинів за обидвома критеріями одночасно (особливостями конструкції та способом опису у законі), можу виділити такі їх види: формальний склад: простий з одним діянням, складний - з кількома альтернативними діяннями чи з кількома обов'язковими діяннями; матеріальний склад: простий з одним наслідком, складний - з кількома альтернативними наслідками чи з кількома обов'язковими наслідками. І саме такі види складів злочинів, на мою думку, визначають нормативний момент закінчення злочину.

Таким чином, при вирішенні питання про момент закінчення злочину доцільно виділяти та розмежовувати нормативний та фактичний моменти його закінчення. Нормативний момент закінчення злочину має значення для вирішення питания про кваліфікацію дій винного лише за статтею (частиною статті) Особливої частини КК України, чи також з посиланням на відповідну частину ст.ст. 14, 15 КК України; фактичний - має місце з моменту реального припинення особою злочннної поведінки. Нормативний момент закінчення злочину як реального факту визначається особливостями закріплення ознак складу злочину в статті (частин статті) Особливої частинн КК України, яка встановлює відповідальність за йою вчинення.

Для визначення нормативного моменту закінчення злочину має значення вид складу злочину, ознаки якого закріплені у статті (частині статті): по-перше, за особливостями його конструкції (конструкції об'єктивної сторони) (матеріалъний він чи формальний); по-друге, за способом опису ознак такого складу у законі (простий він чи складний).

Отже, можна з врахуванням виду їх складу запропонувати класифікувати злочини за моментом їх закінчення на:

1) злочини, склад яких є простим формальним;

2) злочини, склад яких є складним формальним;

3) злочини, склад яких є простим матеріальним;

4) злочини, склад яких є складним матеріальним.

Кримінально-правове значення поділу юридичних складів злочинів на прості й складні полягає в тому, що він дає зрозуміти, наскільки різними за ступенем склад¬ності можуть бути відображення юридичних складів у кри-мінальному законі. А це, в свою чергу, сприяє правильно¬му встановленню в законі їх специфічної конструкції та конкретного змісту.

Крім того, зазначений поділ сприяє теоретичному осмисленню найбільш типових “схем” ство¬рення юридичних складів злочинів, що надає можливості для вдосконалення кримінального законодавства .

РОЗДІЛ 2. ІСТОРИЧНІ ТА ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ

2.1 РОЗВИТОК КОНЦЕПЦІЇ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ У ВІТЧИЗНЯНІЙ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІЙ ДОКТРИНІ

Вітчизняні доктрина кримінального права та законодавство про кримінальну відповідальність визнають єдиною підставою кримінальної відповідальності вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбачений Кримінальним кодексом України. Можна сказати, що склад злочину це законодавча модель, якщо бажаєте, законодавча “формула”, яка дає змогу визнавати конкретне суспільно небезпечне діяння злочином і надає єдині необхідні та достатні підстави для кримінальної відповідальності особи, яка вчинила таке діяння (ч. 1 ст. 2 КК України) [2, с. 24].

Склад злочину також дозволяє вибрати необхідну кримінально-правову норму при правовій оцінці такого діяння, є необхідною умовою законності при застосуванні кримінально-правових норм тощо . Відомо, що ця законодавча модель була сприйнята на початку минулого сторіччя у німецькій класичній школі кримінального права .

Потрібно додати, що, як це можливо не виглядає дивно, практично такий же підхід до визначення підстав кримінальної відповідальності існує і в країнах, де офіційно не проголошується “склад злочину” як єдина підстава кримінальної відповідальності. В цих країнах, для цього використовуються “сукупність” інших ознак, наприклад, “матеріальні” і “моральні”. Але якщо подивитесь на це ближче, то розумієш, що при принциповій оцінці, великої різниці немає. Тут потрібно сказати, що, на мою думку, в такий універсальній моделі притягнення особи до кримінальної відповідальності закладені всі спроби, весь тривалий досвід людства щодо найбільш оптимального вирішення цієї проблеми. Звісно, якщо повернутись до нашого досвіду, то потрібно сказати, що за ці сто років ми багато в чому не тільки відійшли від “німецької” моделі, але й постійно достатньо критично оцінюємо як традиційні так і більш нові позиції з цього приводу. Взагалі, це повинно, на мою думку, за низкою причин розглядатись як позитивні процеси.

По-перше, наявність єдиного законодавчого підходу при вирішенні питання щодо притягнення до кримінальної відповідальності примушує постійно обговорювати усі аспекти такого підходу, їх якість, формальні ознаки, незалежно від терміну використання, здатності реально відображати реалії об'єктивного світу, різні види людської поведінки тощо .

По-друге, такі процеси, в свою чергу, потребують, щоб така дискусія була дійсно об'єктивною, належно науково-методично забезпеченою і т. ін. Говорячи про такі дискусії, потрібно звернути увагу не тільки на те, що вони є достатньо постійними, а й на те, що така загальна тенденція все ж має певні суспільні, часові та інші коливання. На мою думку, остання така “хвиля” почала зароджуватись в 90-роках минулого століття. Вона відбувається не тільки в вітчизняній науці. Найбільш серйозні дискусії, почали відбуватись при обговоренні такого елементу складу, як об'єкт. Для такого обговорення є необхідні аргументи. Реформи, які відбуваються у нас, змінюють об'єктивно чи, можливо, більше в уявленні членів суспільства, оцінку багатьох груп соціальних цінностей.

Потрібно відмітити, що об'єкт злочину завжди достатньо плідно досліджувався вітчизняними фахівцями. Його досліджували В.Я. Тацій та М.Й. Коржанський, потім - С.Б. Гавриш. Зараз - це Є.В. Фесенко і В.І. Осадчий. Серед закордонних фахівців - один з перших, хто почав сучасне обговорення об'єкта, вважається А.В. Наумов. Потрібно сказати, що взагалі усі такі дискусії, обговорення, постійні спроби додаткового дослідження елементів та ознак складу злочину, їх науково-практичного коментарю та ін., все ж залишають низку положень, які не мають єдиного визначення і є предметом перманентного обговорення [12, с. 264]..

Підтримуючи необхідність таких дискусій, необхідно звернути увагу на одне, дуже важливе, з моєї точки зору, положення. Його сутність полягає в тому, що коли мова йде про обговорення одного з основних та принципових положень в сучасному кримінальному праві та законодавстві про кримінальну відповідальність, а саме складу злочину, то завжди необхідно розуміти, що будь-яка така дискусія може мати не тільки “зримі” наслідки. Тут починає працювати відоме загальне правило, що дискусія, яка стосується найважливіших положень у будь-якій науці і практиці, може мати і наслідки, які не “рахувались”, не очікувались, можуть породжувати нову, в тому числі і принципову дискусію. До цього вже наводяться приклади з діючого вітчизняного законодавства про кримінальну відповідальність, коли в ньому вже є достатня кількість статей, де саме позиція потерпілого є, умовно кажучи, домінуючою при вирішення питання про притягнення або звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка вчинила відповідні дії.

Потрібно відмітити, що сучасна західна кримінально-правова теорія і практика такий підхід до оцінки принципових начал в кримінальному праві відстоює вже певний час. Така позиція ґрунтується на, умовно кажучи, запереченні наявності суспільної небезпеки в злочинному діянні не тільки як на формальній ознаці такого діяння, а й сутності самого такого вчинку, що, в свою чергу, заперечує і публічно-правовий характер кримінального права. В зв'язку з цим, діяння потрібно розглядати не стільки в залежності від потреб суспільства, скільки в залежності від бажання потерпілого, що надає останньому “перевагу” при вирішенні питань про при-тягнення до кримінальної відповідальності людини, яка вчинила такі дії.

Така позиція знаходить своє відображення у кримінальному та кримінально-процесуальному праві низки західних країн . Але аналізуючи це, потрібно спробувати відповісти на питання, яка мета лежить в існуванні такого підходу, що дійсно дає змогу вирішити її наявність. З моєї точки зору, ця теорія направлена в основному на спрощення, якщо бажаєте, навіть здешевлення існуючої системи західного кримінального судочинства. Слід розуміти, що сучасна система кримінального судочинства є дійсно достатньо складною і зовсім не дешевою. Наявність достатньо детального та докладного кримінального законодавства потребує для реалізації його положень відповідного механізму, який включає в себе цілу гілку відповідних судових та правоохоронних органів, наявність певного кола експертних установ, адвокатських організацій та ін.

Функціонування такого механізму це дійсно складний і достатньо дорогий механізм, який в основному здійснюється за рахунок держави, що, в свою чергу, має свої складнощі, які пов'язанні з необхідністю встановлення певної “субординації” у використанні бюджетних коштів. Тому певне спрощення та “здешевлення” системи кримінального судочинства, мабуть, є однією з важливих задач для кожної держави, і різні спроби це зробити можуть викликати певне розуміння, але якщо вона не набуває рис абсурду.

Говорячи про такі тенденції, все ж потрібно, на мою думку, зробити два суттєвих зауваження, які корегують основні акценти цієї проблеми. Перше полягає в тому, що загальне покращення функціонування системи кримінального судочинства повинно відбуватися не стільки за рахунок можливості мати певні “компромісні” варіанти рішень між представниками цієї системи і обвинувачуваними або між потерпілими і обвинувачуваними, а на необхідності більш ретельного та обґрунтованого підходу до проблем криміналізації та декриміналізації діянь, виключенні надання кримінальному праву певних політичних, більш декларованих заходів в подолані складних проблем суспільного життя, що, в свою чергу, може мати свої достатньо негативні наслідки [29, стор. 26 - 29].

Потрібно звернути необхідну увагу і на положення кримінально-процесуального законодавства. Тут є на чим працювати. І друге, будь-які спроби покращити функціонування цієї системи, ніколи не мають позбавляти кримінальне право публічно-правового характеру . Узагальнивши дону проблематику, я вважаєю, що будь-яка цивілізована держава повинна регулювати та захищати публічні та приватні цінності й інтереси. Робити це вона повинна і з урахуванням своїх як загальних правових можливостей, так і на рівні галузей права. Але тут потрібно враховувати, що саме особливості кожної галузі права, її галузева специфіка надає такому регулюванню та охороні свої особливості.

Якщо в регулюючих галузях права, наприклад, цивільному, держава готова захищати приватні інтереси фізичних або юридичних осіб, але, умовно кажучи, тільки за первинної ініціативи саме цих осіб це робити, то в галузях публічного права, в тому числі і в кримінальному, робити це за своєї ініціативи держава вважає „природним”. Західні фахівці вважають, що публічне право, яке раніше називали jus gentium, повинно застосовуватися до будь-якої особи повсюдно саме за ініціативою держави . Саме такий підхід потрібний при визначенні публічно-правового характеру кримінального права. Поняття злочину та його ознак, визначають групу діянь, що відносять до категорії злочинів.

Однак, якщо залишитись тільки з цим поняттям (злочин), то буде неможливою подальша класифікація злочинних проявів, віднесення окремих діянь за відповідними ознаками до окремих видів злочинів, структуризація видів злочинів, кваліфікація діянь, вчинених особами та вирішення інших питань практичного застосування кримінально-правових норм Особливої частини Кримінального кодексу України. З огляду на це у кримінальному праві виникла потреба в розробці спеціального наукового апарату, за допомогою якого можна було б вирішувати питання, поставлені раніше. Таким апаратом став «Склад злочину», на підставі якого побудована конструкція норм Особливої частини КК України. У кожній науці завжди є щось особливе, що є серцевиною цієї науки. В кримінальному праві його серцевиною, його ядром є «Склад злочину» . Уперше термін «склад злочину» (corpus delicti) застосував у 1581 р. відомий італійський криміналіст Фарінацій. Однак тривалий час це поняття використовувалось не як кримінально-правове, а як кримінально-процесуальне І криміналістичне. У XVI-XVII ст. під ним розумілись різноманітні сліди злочину, які залишались після його скоєння: труп, знаряддя вбивства, сліди злочину та ін. - все те, що давало підстави стверджувати про наявність злочинного діяння. Лише наприкінці XVII - початку XVIII ст. поняття corpus delicti поступово стало входити у понятійний аппарат матеріального кримінального права [51, стор. 57 - 62].

У вітчизняній кримінально-правовій літературі воно увійшло в понятійний апарат у другій половині XIX - на початку XX ст. В «Учебнике уголовного права» В. Д. Спасович зазначав, що «совмещая в себе и внешнюю объективную и внутреннюю субъективную сторону преступления, оно обозначает: совокупность всех признаков содержимых в понятии преступления» . Л. Є. Владимиров цим поняттям визначав:

1) сукупність ознак злочину;

2) те, що залишається після злочину в зовнішньому світі, труп, залишки пожежі тощо. О. Ф. Кістяківський складом злочину називав «существенно-необходимые признаки, без которых или без одного из них преступление немыслимо».

Серед ознак складу злочину він називав: субєкт злочину, обєкт або предмет, над яким вчиняється злочин; відношення волі субєкта до злочинного діяння, або внутрішня його діяльність; власне дія та її наслідки, або зовнішня діяльність субєкта та її наслідки. Л. С. Белогриць-Котляревський визначав склад злочину як «совокупность тех характеристических признаков или условий, как внешних, так и внутренних, которые образуют самое понятие преступления». 3 часом це поняття набуло того змісту, який притаманний йому в сучасній кримінально-правовій науці. Скажімо, М. С. Таганцев вже вказував, що це поняття визначає «совокупность характерологических признаков преступного деяния». Подальша наукова розробка поняття «склад злочину» повязана з іменами видатних учених-криміналістів радянського періоду М. І. Бажанова, Я. М. Брайніна, В. М. Кудрявцева, В. П. Курляндського, Б. С Нікіфорова, А. А. Піонтковського, А. Б. Сахарова, В. В. Сташиса, А. М. Трайніна, В. Я. Тація, В. М. Чвіхвадзе, М. Д. Шаргородського, Б. С. Утєвского та ін. Однак за наявності єдності в розумінні змісту основних складових загального вчення про склад злочину до цього дня відсутній єдиний підхід до розуміння змісту низки характерологічних елементів цього явища [44, стор. 87 - 98].

Слід зазначити, що поняття «склад злочину» є науковою дефініцією, науковою абстракцією і не має нормативного характеру. Він визначає на узагальненому рівні зміст ознак, які характеризують обєкт, обєктивну сторону, субєкт та субєктивну сторону складу злочину. При цьому чинний кримінальний кодекс з успіхом використовує поняття, які складають цей кримінально-правовий інститут у нормах Загальної частини КК України (напр., статті 18, 23 КК України та ін.). Що стосується норм Особливої частини КК України, то всі вони побудовані на підставі характеристики ознак, які в сукупності утворюють поняття «склад конкретного злочину». Разом з тим норми Особливої частини КК України не вказують всіх ознак складу конкретного злочину, відсилаючи до норм Загальної частини КК України, де вони містяться. Як правило, диспозиції норм Особливої частини визначають лише специфічні ознаки, які притаманні елементам складу конкретного злочину, маючи на увазі розуміння дії загальних характеристик до всіх складів злочину без винятку (наприклад, не визначається поняття віку, осудності та ін.) [2, с. 65].

Багато складів конкретних злочинів не містять вказівок на обєкт злочинного посягання, характеристику обєктивної сторони, форму вини (напр., ст. 150 КК України «Експлуатація дітей». Вона не вказує на обєкт злочинного посягання. Його можна визначити виключно шляхом тлумачення диспозиції вказаної норми виходячи зі змісту розд. Ш Особливої частини КК України «Злочини проти волі, честі та гідності особи»). Не характеризує обєктивної сторони складу злочину і диспозиція ч. 1 ст. 171 КК України «Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів» (поняття «перешкоджання» не розкривається, його зміст визначається шляхом тлумачення змісту ст. 41 Закону України «Про друковані засоби масової інформації», яка визначає дії, що утворюють обєктивну сторону ст. 171 КК України).

Стаття 339 КК України «Незаконне підняття Державного Прапора України на річковому або морському судні» не визначає форми вини, з якою вчиняється цей злочин. Для розуміння характеристики субєктивної сторони слід дати тлумачення змісту терміна «незаконне» [38, стор. 24 - 31].

Отже, можна зробити висновок, що вказане діяння може бути вчинене виключно умисно. Узагальнюючи наведене, можна дати дефініцію поняттю «склад злочину». Склад злочину - це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне. З цього визначення випливає, що визнання того чи іншого суспільне небезпечного діяння злочином є виключним правом законодавця, тобто Верховної Ради України. Саме тут одержує свою реалізацію принцип: “Немає злочину без вказівки на те в кримінальному законі”.

З іншого боку, у чинному законодавстві міститься вичерпний перелік тих суспільно небезпечних діянь, які у даний момент визначені як злочинні . Отже, для того, щоб будь-яке суспільне небезпечне діяння, що зустрічається в реальному житті, набуло статусу злочину, необхідно, щоб діяння даного виду були визначені законодавцем як злочинні. Тільки за такі суспільно-небезпечні діяння людина може бути притягнута до кримінальної відповідальності і їй може бути призначене кримінальне покарання [1, с. 84]..

Відступ від цієї вимоги може призвести на практиці до порушень законності й обмеження прав громадян. Тільки законодавець у нормах закону за допомогою закріплення відповідних об'єктивних і суб'єктивних ознак визначає, які з вчинених суспільно небезпечних діянь є злочинами. Причому законодавець не в змозі (та у цьому і немає необхідності) виділити і нормативне закріпити всю сукупність ознак конкретного злочину. Будь-який конкретний злочин (вбивство, крадіжка, хуліганство) мають безліч ознак. Чимало з них взагалі не мають безпосереднього відношення до розв'язання питання про злочинність і караність діяння. Тому законодавець виділяє з усієї сукупності ознак, які характеризують той чи інший злочин, найбільш важливі, значущі й найтиповіші, що однаково притаманні всім злочинам даного виду.

Отже, обсяг ознак, що характеризують конкретно вчинений злочин, значно ширше за обсяг тих юридичне значущих ознак, що визначають суспільне небезпечні діяння певного виду як злочинні. В той же час склад злочину виступає і як більш широке поняття, бо він містить характеристику не одного конкретного злочину, а всіх злочинів даного виду. Тому при встановленні ознак складу в конкретно вчиненому злочині потрібно йти не шляхом їх ототожнення, а через їх виявлення у вчиненому діянні і зіставлення з ознаками (елементами) видового поняття складу злочину, закріпленого в кримінальному законі .

Формулюючи ознаки конкретного складу злочину, законодавець завжди виходить з тих закріплених у нормах Загальної частини КК України ознак злочину, що мають загальний характер і входять до складу будь-якого злочину. Наприклад, при цьому завжди враховуються закріплені у статтях 18, 19 і 22 вимоги до суб'єкта злочину (фізична, осудна особа, яка досягла визначеного в законі віку). Тому вже при конструюванні конкретних кримінально-правових норм немає необхідності кожного разу вказувати на вимоги до загальної характеристики суб'єкта злочину. Так само, як немає необхідності в кожній статті КК України розкривати зміст умислу і необережності, оскільки зміст цих понять закріплений у статтях 24 і 25 КК України [27, стор. 87 - 110].

Найчастіше в конкретній кримінально-правовій нормі найбільш повно законодавцем закріплюються ознаки об'єктивної сторони. Це викликано тим, що вони в більшості випадків індивідуальні і притаманні тільки цим злочинам. Слід мати на увазі й те, що в кримінально-правовій нормі закріплюються вказані ознаки з урахуванням дій виконавця в закінченому злочині. Відображати ж у конкретній нормі особливості цих злочинів з урахуванням стадій вчинення злочину і різної ролі у ньому всіх співучасників немає необхідності, адже ці особливості, у свою чергу, мають загальний, типовий для всіх злочинів характер і тому закріплені в Загальній частині КК України у статтях 13-16, 26-28. Таким чином, у нормах Загальної частини містяться лише ті об'єктивні і суб'єктивні ознаки складу, що притаманні усім злочинам або багатьом з них.

Саме ці ознаки в поєднанні з ознаками, описаними в конкретних нормах Особливої частини, і утворюють склад конкретного вчиненого злочину. Важливо зазначити і те, що склад злочину - це реально існуюча система ознак, а не плід людської фантазії або просто вигадка. А якщо це об'єктивна реальність, то її можна пізнати і використати в практичній діяльності. Визнаючи місце розташування ст. 185 у системі Особливої частини (глава VI “Злочини проти власності”), слід зробити висновок, що об'єктом крадіжки є відносини власності.