Засоби масової інформації і державна інформаційна політика. Нормативно-правова організація інформаційних відносин

Перспективи державної інформаційної політики України в галузі ЗМІ, насамперед, повинні бути пов'язані з розвитком міжнародної інформаційної діяльності, формуванням міжнародного інформаційного простору. Відповідно до законів України "Про інформацію" (ст.ст. 50, 51), "Про Концепцію Національної програми інформатизації" здійснюється загальна інформаційна політика держави. У зв'язку з тенденцією до міжнародної інтеграції, зокрема, до європейського співсуспільства і з політикою України, що спрямована на побудову демократичної правової держави, становить значний інтерес співвідношення права Європейського Союзу (ЄС) і національного права, механізми реалізації рішень ЄС. З огляду на прямування України до ЄС, вважаємо за необхідне зупинитися на окремих питаннях комунікаційного права і комунікаційного політики ЄС. Крім корінних інституціональних змін, серед головних законодавчих подій у ЄС за останнй час слід зазначити початок перегляду структури регулювання електронних комунікацій, прийняття Директиви щодо прав власності на кабельні комунікації й опублікування нового проекту Директиви про електронну комерцію. До деяких справ стосовно ЗМІ були вироблені правила про конкуренцію, що істотно вплинуло на розвиток ЗМІ і регулювання комунікаційного “ландшафту”, особливо в галузі фінансування громадських служб і зливань компаній. На рівні Ради Європи Комітет Міністрів прийняв дві найважливіші рекомендації, у яких підкреслюються принципи висвітлення в ЗМІ виборчих компаній і заходи щодо забезпечення універсальної громадської послуги.

На наш погляд, доцільно розглянути і проаналізувати дві останні рекомендації. По-перше, йдеться про Рекомендацію щодо заходів, котрі стосуються висвітлення виборчих компаній у ЗМІ (рекомендація № R (99)15 Комітету Міністрів державам-учасницям ЄС, яка була прийнята у Страсбурзі 9 вересня 1999 р.), що закликає 41 державу забезпечити висвітлення виборчих компаній у ЗМІ на основі справедливості, збалансованості і неупередженості, приділяючи в той же час особливе значення проблемі саморегулювання ЗМІ в цій галузі. Відповідно до даної рекомендації необхідно, щоб у всіх типах політичних виборів ЗМІ, особливо віщальні ЗМІ як державні, так і приватні, забезпечували чесне і неупереджене подання населенню суттєвих точок зору політичних партій і кандидатів. Що стосується доступності безкоштовного ефірного часу в суспільних віщальних ЗМІ для політичних партій і кандидатів, державам-учасницям нагадується, що коли такий ефірний час надається, то це повинно робитися без будь-якої дискримінації, на основі прозорих та об'єктивних критеріїв. У відношенні платної політичної реклами у рекомендації підкреслюється про необхідність того, щоб у тих випадках, коли така реклама дозволена, то усім партіям слід пропонувати і надавати рівні умови і розцінки, а громадськість повинна бути проінформована про платний характер повідомлень.

Що стосується розповсюдження опитувань громадської думки, то громадськість повинна бути проінформована про партію або організацію, що замовила і провела таке опитування, а також про використані при цьому методи. Результати опитувань виборців , що вже проголосували, не повинні поширюватися ЗМІ доти, поки не закриються всі виборчі дільниці в країні. Неупереджено розбираючи головні питання, що стосуються ролі ЗМІ під час виборів, рекомендація спрямована на те, щоб служити корисним орієнтиром для урядів, політиків, суддів, журналістів і широкої громадськості.

По-друге, це стосується Рекомендації щодо нових комунікаційних та інформаційних послуг (рекомендація № R (99)14 Комітету Міністрів державам-учасницям ЄС, яка була прийнята в Страсбурзі, 9 вересня 1999 р.), котра спрямована на те, щоб заохотити держави -- учасниці підвищувати доступність для громадян таких нових комунікаційних та інформаційних послуг, як Інтернет і електронна пошта, особливо за допомогою створення точок громадського доступу на місцевому рівні. Держави -- учасниці Ради Європи закликаються запроваджувати в життя основні принципи універсальної громадської послуги і доводити їх до відома органів державної влади, відповідних галузей промисловості та індивідуальних користувачів. Рекомендація містить керівні принципи узгодженої європейської політики з цього питання. Освітні та культурні установи повинні сприяти використанню населенням нових інформаційних технологій, у тому числі через надання децентралізованих точок доступу. Рекомендація пропонує урядам європейських держав розробити фінансову стратегію в співробітництві з приватним сектором, забезпечуючи в той же час панування справедливої конкуренції між різноманітними постачальниками комунікаційних та інформаційних послуг на рівні співтовариств. Пояснювальна записка до цього документу містить додаткову інформацію та засоби втілення в життя рекомендації про універсальну громадську послугу. Кінцевою метою цієї послуги є запобігання розподілу суспільства на "інформаційно багатих" та "інформаційно бідних" громадян. Загальноєвропейська конференція за порушеними у рекомендації питаннями була проведена Радою Європи 2-3 листопада 1999 р. на Мальті.

Безумовно, ми розглянули далеко не всі аспекти державної інформаційної політики в галузі ЗМІ. Проте, навіть те, що вдалося проаналізувати, дозволяє зробити деякі висновки. Вважаємо, що однією з таких проблем є недостатня сформульованість цієї політики: невизначеність необхідного мінімуму державних потреб в інформаційній сфері, а також доступного для бюджету максимуму, який відведено на це державою. Друга проблема полягає в розходженні уявлень про єдиний інформаційний простір. Чомусь вважається, що єдиний інформаційний простір -- це можливість на всій території держави розповсюджувати одну і ту ж інформацію. На наш погляд, варто розглядати єдиний інформаційний простір як можливість забезпечити кожного громадянина максимально повним спектром фактів і думок, що є в країні, у тому числі ознайомити неодмінно і з версією державних органів, тобто з офіційною версією, що, як підказує досвід, теж не може і не повинна претендувати на істину в останній інстанції. Навпаки, саме з того, наскільки ця версія підтверджується іншими версіями і фактами, громадянин має можливість зробити висновок про якість обраної їм влади.

Таким чином, розрив єдиного інформаційного простору виникає тоді, коли ні газета, ні радіо, ні телеканал, незалежно від форми власності, не дають і не намагаються давати максимальний спектр думок і поглядів, що існують у суспільстві, та й не вважають себе зобов'язаними це робити. Другий розрив єдиного інформаційного простору -- це коли на відведених територіях України практично встановлюється монополія на місцеву, регіональну істину. Замість того, щоб стимулювати саморегулювання преси, держава в особі законодавчої і виконавчої влади як у центрі, так і на місцях намагається вводити нові механізми її регулювання і розширювати сфери їх застосування.

Якщо вважати свободою слова можливість громадянина не тільки сказати, але і бути почутим, то цієї свободи ЗМІ надають громадянину, суспільству явно недостатньо. Якщо мати на увазі існуючу точку зору, що влада - це "голова", а суспільство -- "тіло", то у відбитку сьогоднішньої преси все навпаки: до 80% простору і часу займає влада, а суспільство, із своїми проблемами, тулиться на просторі, що залишився. Журналістика стає все більш егоїстичною і самодостатньою, вона не намагається повною мірою зібрати і висловити громадську думку, не намагається її формувати через осмислену й об'єктивну інформацію. Замість цього преса охоче публікує особисту або редакційну думку, видаючи її за громадську, а потрібну інформацію -- за об'єктивну. Але сказати, що в цьому провина тільки самої журналістики, тільки самих ЗМІ, було б, щонайменше, несправедливо. В умовах не усунутого монополізму держави на поліграфію, доставку газет і журналів, на релейні лінії, телевежі і телерадіопередавачі преса не може почувати себе вільною, тому що зберігаються основні важелі впливу держави на зв'язок між ЗМІ і їх споживачами. Небезпека також полягає в тому, що відносини мас-медіа з приватними власниками не регулюються законом.

Обвинувачувати пресу в утраті взаємної довіри між громадянами і владою в умовах відсутності ясних державних пріоритетів, при наявності незліченних обіцянок, які не виконані владою, що не спроможна визнати свої помилки, називати і карати винних у них посадових осіб, -- це неправильна позиція. Вважаємо, що політика держави в інформаційній сфері, насамперед, повинна бути спрямована на збалансованість дій всіх суб'єктів інформаційного простору України. Ефективність цього простору може бути забезпечена, у першу чергу, шляхом обов'язкового дотримання законодавства України, у тому числі інформаційного, усіма суб'єктами інформаційного простору. При цьому особливу увагу варто приділити гарантованому забезпеченню механізмів реалізації державної інформаційної політики.

Размещено на Allbest.ur