Кримінальна відповідальність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми. У кримінальному праві України питанню про вік як про певну психофізичну ознаку людини надавалось і надається виключно велике значення. Пояснюється це тим, що вік поряд з такими ознаками суб'єкта складу злочину, як фізична особа і осудність, є тією обов'язковою обставиною, яку необхідно встановлювати в кожному конкретному випадку для визнання особи, яка скоїла суспільно небезпечне діяння, суб'єктом злочину.

Оскільки суб'єкт злочину - це особа, що досягла віку, з якого наступає кримінальна відповідальність, то в теоретичному і практичному планах працівникам правоохоронних органів слід вирішувати такі моменти, які мають значення по справі:

- вік вчинення злочину необхідно зв'язувати з часом скоєння злочину;

- розрізняти: загальний вік кримінальної відповідальності; знижений вік кримінальної відповідальності.

Метою курсової роботи є:

· обґрунтування застосування такої ознаки як вік;

· аналіз правових наслідків концептуального бачення механізму кримінально-правового регулювання;

· відмежування віку від інших ознак суб'єкта злочину.

Завдання курсової роботи:

проаналізувати механізм кримінально-правового регулювання України;

на основі аналізу дискусій щодо застосування віку в кримінально-правовому регулюванні узагальнити бачення про нього

оцінити іноземний досвід в подібних прецедентах та розглянути можливості його використання в Україні;

сформулювати підстави і умови притягнення осіб до відповідальності;

сформулювати рекомендації щодо вдосконалення кримінального законодавства України.

Об'єктом дослідження система кримінальних правопорушень України.

Предметом дослідження є законодавство України і норми міжнародного права в частині регулювання кримінальної відповідальності суб'єктів вчинення злочинів; вітчизняне і радянське адміністративне, і кримінальне законодавство; теоретичні розробки українських і зарубіжних вчених по проблемах призначення покарання особі, зокрема кримінальної, відповідальності, підставам і умовам такої відповідальності та іншим питанням, що мають відношення до теми дослідження.

Структура курсової роботи визначена специфікою теми, сформульованими метою та завданнями дослідження, логікою викладення матеріалу і висновками виконаної роботи. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

кримінальний відповідальність неповнолітній

1. Механізм кримінально-правового регулювання

Проблема юридичної природи та структури механізму кримінально-правового регулювання (МКПР) належить до категорії дискусійних в науці кримінального права. У літературі домінуючим є підхід до вирішення цієї проблеми, згідно з яким МКПР є складовою частиною механізму правового регулювання в цілому. Останній традиційно визначається в загальній теорії права як 'взята в єдності система правових засобів, за допомогою якої забезпечується результативний правовий вплив на суспільні відносини' [1, c. 364]. Саме в результаті такого правового впливу учасники соціальних відносин набувають взаємообумовлені права та обов'язки. Звідси висновок, що саме поняття механізму правового регулювання дозволяє 'не лише зібрати разом явища правової дійсності, пов'язані з вирішенням життєвих ситуацій (норми, правовідносини, юридичні факти тощо), та обрисувати їх як цілісність (це досягається і за допомогою поняття 'правова система'), але й представити їх у працюючому, системно-динамічному вигляді. Механізм правового регулювання охоплює комплекс фрагментів правової дійсності, що відносяться до догми права, тобто комплекс послідовно пов'язаних правових засобів' [1, c. 364]. Під цим кутом зору деякі автори формулюють власне визначення МКПР, що дозволяє розглядати його як 'нормативно визначену взаємодію окремих елементів правової системи, яка забезпечує (має забезпечувати) виконання завдань, що стоять перед кримінальним правом як окремою галуззю права' [19, c. 64].

Визначення поняття МКПР залежить від розгляду: а) напрямів, які обумовлюють окремі аспекти дослідження МКПР, та б) структури МКПР.

Залежно від обраного напряму дослідження МКПР виділяється принаймні три його аспекти: а) спеціальний; б) психологічний; в) інструментальний, спеціально-юридичний [3, c. 87-303; 5-11, 16-20].

Соціальний аспект МКПР пов'язується переважно із соціальним змістом дії кримінального права і передбачає дослідження таких, зокрема, питань як соціальна зумовленість кримінального закону, соціальний механізм дії кримінально-правових заборон, соціологія застосування норм кримінального права, соціальна ефективність кримінально-правових норм.

Психологічний аспект цього механізму характеризує особливості дії кримінального права на рівні окремої особистості переважно з погляду прийняття рішення про дотримання чи порушення кримінально-правової заборони і пов'язані з цими проблеми. Він передбачає дослідження таких, зокрема, питань як визначення ієрархії властивостей особистості у формуванні відношення до кримінально-правової заборони, мотивація злочинної поведінки, взаємодія особистості й конкретної соціально-правової ситуації при прийнятті рішення про дотримання чи порушення кримінально-правової заборони тощо.

Інструментальний, спеціально-юридичний аспект розкриває, перш за все, саме 'юридичний режим' дії кримінального права, характеризує динаміку його реалізації за допомогою специфічних правових засобів. Даний аспект передбачає, зокрема, дослідження питань, що стосуються структури механізму кримінально-правового регулювання, специфіки окремих його елементів, особливостей окремих стадій тощо.

У науці кримінального права основна увага має приділятися інструментальному (спеціально-юридичному) аспекту МКПР.

Структура МКПР включає наступні його основні елементи:

а) кримінально-правові норми;

б) юридичні факти;

в) кримінально-правові відносини;

г) акти застосування кримінального права;

д) акти реалізації кримінального права.

Кримінально-правові норми - такий елемент МКПР, завданням якого є закріплення певних 'орієнтирів' правомірної й допустимої поведінки особи, а також її кримінально-правової активності (аномалії), різних наслідків такої поведінки та активності (аномалії), а також визначення особливостей функціонування інших елементів МКПР.

Оскільки метою даного підрозділу не є ґрунтовне дослідження МКПР та його структури, то ці питання з'ясовуватимуться в тому об'ємі, який є достатнім для загальнотеоретичного розуміння поняття і значення МКПР. У зв'язку з цим у межах структури МКПР особливої уваги потребують насамперед такі його елементи, як кримінально-правові норми та юридичні факти. Саме кримінально-правові норми є основою 'функціонування' МКПР,у зв'язку з чим у кримінальному праві виділяються певні орієнтири фіксації (закріплення) правомірної й неправомірної поведінки, її результатів. Тому в кримінальному праві існують спеціальні 'засоби' такої фіксації, а саме: правові принципи, дефініції правових понять, нормативні приписи, юридичні конструкції. Такі 'засоби' за своїм змістом не збігаються з кримінально-правовими нормами, які в широкому розумінні охоплюються поняттям логічних кримінально-правових норм.

У загальній теорії права під логічною правовою нормою розуміється 'виявлене логічним шляхом загальне правило, яке втілює органічні зв'язки між нормативними приписами і має певний набір засобів, що розкривають їх державно-владну, регулятивну природу' [2, c. 42]. Логічна правова норма не представлена у тексті нормативного акта як один цілий феномен (одиниця). В силу спеціалізації права її зміст, її елементи 'розкидані', втілені у ряді нормативних приписів і згідно з цим 'розташовані' в різних статтях та інших підрозділах тексту або навіть кількох актах. Потрібна логічна операція, що включає аналіз та синтез, для того, щоб, розглядаючи ряд фрагментів тексту, зібрати із декількох приписів логічну норму, побачити її [2, c. 42-43]. Логічна норма не діє у всіх своїх елементах одночасно. Вона відтворює зв'язок конкретних нормативних приписів, які не функціонують в неподільній єдності, а за певної умови змінюють один одного. Логічна норма виражає логіку права, акумулює в собі все те, що необхідно для юридичного опосередкування суспільних відносин [7, c. 50; 8, c. 25].

Звертаючи увагу на те, що логічні правові норми перебувають у взаємозв'язку з так званими 'нормами-приписами', необхідно зазначити, що останні являють собою 'елементарне, логічно завершене державно-владне нормативне веління (установлення), безпосередньо виражене в тексті нормативного юридичного акта' [2, c. 39]. Така норма, 'вбираючи' в себе закріплення відповідних вимог, являє собою офіціально визнане і належним чином зафіксоване державою загальнообов'язкове позитивне правило поведінки превентивного характеру, дотримання якого забезпечується авторитетом держави і можливістю застосування нею передбачених кримінальним правом заходів впливу ретроспективного характеру [14, c. 30]. Головна функція 'норми-припису' полягає у забезпеченні конкретизованого, детального, точного визначення регулятивних суспільних відносин; у втіленні державної волі як цільного нормативного положення, що присвячене конкретному питанню правового регулювання. Логічна ж норма характеризує буття і зв'язок конкретних приписів, їх державно-примусової, нормативно-регулятивної якості. Залежно від функцій 'норм-приписів' їх (ці норми) поділяють на регулятивні та охоронювані [2, c. 67]. Перші являють собою норми, що визначають суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів, умови їх виникнення і дії (наприклад, норма, що закріплює правомочності власника). Інші (охоронювані) - норми, що визначають умови застосування до суб'єкта заходів державно-примусового впливу, характер і зміст цих заходів (наприклад, норми КК про відповідальність за заподіяння особі тілесного ушкодження, норми про відшкодування майнової шкоди) [1, c. 64].

Визначаючи, що логічна норма складається із регулятивної та охоронюваної норми-припису, С.С. Алексєєв зазначає: 'Важливо звернути увагу, що регулятивні норми-приписи неминуче, за невмолимою логікою юридичного регулювання, внутрішньо, а іноді і текстуально пов'язані, функціонують в єдності з охоронюваними приписами, які їх забезпечують, охороняють. Отже, в підсумку регулятивні та охоронювані норми-приписи виражаються у виді логічних норм, де є всі три елементи - гіпотеза, диспозиція, санкція. При цьому нерідко з декількома регулятивними нормами-приписами скоординовано одне охоронюване нормативне положення, яке виступає як самостійний припис, а в межах логічних норм приєднується то до одного, то до іншого регулятивного припису' [2, c. 60].

На підставі цих положень, сформульованих загальною теорією права, слушним слід визнати підхід про існування в кримінальному праві норм-приписів та логічних норм. Зокрема, мову про норми-приписи слід вести й тоді, коли норми кримінального права поділяються на норми Загальної та Особливої частин. Логічна ж норма являє собою системне утворення, що складається, як правило, із ряду норм-приписів Загальної частини та однієї норми-припису Особливої частини [22, c. 13].

Структурна побудова (конструкція) норм-приписів відтворює забезпечення конкретного детального, точного і визначеного нормування поведінки людей. Вона складається з двох частин: а) гіпотези - частини норми, що вказує на ті умови, тобто ті фактичні обставини, при настанні чи ненастанні яких норма вступає в силу; б) диспозиції або санкції - частини норми, що вказує на юридичні наслідки, які настають за наявності передбачених нормами умов [2, c. 59]. В регулятивних (правоустановлюючих) нормах ця її частина називається диспозицією; вона утворює зміст самого правила поведінки, вказує на права і обов'язки, якими наділяються учасники відносин, що регулюються. В охоронюваних нормах зазначена частина має назву санкції, що вказує на державні примусові заходи, які застосовуються до правопорушника [2, c. 59].

На своєрідність найменування елементів норми-припису в науці кримінального права звертав увагу С.С. Алексєєв. На його думку, ця наука вивчає різновиди кримінально-правових норм, що відносяться в цілому до правоохоронних. При цьому більшість криміналістів, за його твердженням, виділяють в нормах Особливої частини КК лише два елементи (йдеться про охоронювані норми-приписи): умову застосування норми і санкцію. Проте умова, яку, виходячи із загальнотеоретичних позицій, слід було називати гіпотезою називається у кримінальному праві диспозицією (оскільки в правоустановлюючих нормах позначають правові наслідки). У найменуваннях (назвах), які використовуються в кримінальному праві, є певний сенс: в них відображається зв'язок, що існує між регулятивними та охоронюваними нормами, забезпечується широка (для громадян) інформація в єдиному нормативному положенні і про заборонену поведінку, і про санкції за порушення. У самій умові кримінально-правової норми, що називається диспозицією, у прихованому вигляді міститься вказівка на заборону, порушення якої приводить дану охоронювану норму в дію, тобто саме та його вказівка, яка в регулятивних нормах дійсно має назву диспозиції [2, c. 60-61].

Враховуючи наведені міркування, в літературі цілком обґрунтовано піддається критиці так званий 'традиційний' підхід, згідно з яким 'кримінально-правова норма, як і всяка правова норма, має трьоланкову структуру: гіпотезу, диспозицію і санкцію' [12, c. 34]. Адже сумнівність цієї позиції стає очевидною хоча б з огляду на такі міркування Ю.В. Грачової. Якщо умовою (гіпотезою) застосування норми є факт вчинення особою злочину, то самим правилом поведінки не може бути заборона на вчинення злочину, оскільки не має смислу забороняти те, що вже відбулося. Названій гіпотезі має відповідати інша за змістом диспозиція, в якій має міститись вказівка на настання несприятливих наслідків для особи в разі вчинення злочину. З огляду на це, повертаючись до аналізу положення, що структура норми складається із трьох елементів (гіпотези, диспозиції і санкції), Ю.В. Грачова пише: 'Якщо це так, то, оскільки вони являють собою структурні частини цілого, вони є взаємопов'язаними. Проте ні гіпотеза, ні диспозиція логічно безпосередньо з санкцією не пов'язані: гіпотеза - тому, що вона є умовою, яка зумовлює диспозицію; диспозиція - тому, що вона як структурне утворення є правовим наслідком, що закінчує нормативний припис. Диспозиція сама по собі логічно не здатна викликати санкцію. Таким чином, санкція у вказаній тріаді залишається без своєї логічної підстави [8, c. 23-24]. У зв'язку з цим авторка підкреслює, що концепція трьочленності юридичної норми не може в повній мірі виразити правову норму як структурне утворення, як спосіб зв'язку певних елементів. Її модель структури норми містить в собі логічну прогалину в межах утворення 'диспозиція - санкція'. Отже, потрібен ще один нормативний елемент, здатний скасувати 'розрив' в структурі і логічно обумовити санкцію. Таким елементом, за твердженням Ю.В. Грачової, може виступати заперечення диспозиції, тобто вказівка на обставини, виконання первинних юридичних прав і обов'язків. Цей елемент диспозицією не охоплюється, а перебуває за її межами. Разом з цим, сприймаючи поділ норм-приписів на регулятивні та охоронювані, авторка формулює власний підхід щодо чотирьохчленної структури (структурного уявлення) логічної кримінально-правової норми (норми-припису). Регулятивна норма, на її думку, хоч і є первинною стосовно охоронної, але втрачає поза зв'язком з нею якість належності до права. Регулятивна норма сама по собі примусово реалізована бути не може, оскільки в гіпотезі немає вказівки на факт порушення права. Проте це не означає, що вона не забезпечена санкцією; у випадку її порушення набирає чинності охоронювана норма. Правова норма виходить від держави і охороняється його примусовою силою, оскільки лише у зв'язку з охоронною нормою регулятивна може бути сприйнята як юридичний феномен. Далі, розвиваючи наведені вище підходи С.С. Алексєєва стосовно структурної побудови (конструкції) норм-приписів, Ю.В. Грачова формулює наступну тезу: якщо особа осудна і досягла віку кримінальної відповідальності, вона мусить дотримуватись кримінально-правових заборон (або якщо на особу здійснено суспільно небезпечне посягання, то вона має право на захист своїх інтересів, прав і свобод будь-яким, не забороненим законом способом; або якщо особа - лікар, то вона зобов'язана надати хворому допомогу), в протилежному випадку настають негативні правові наслідки. В результаті отримуємо формулу: (Г та Д) або (Г2) та С), де: Г - гіпотеза регулятивної норми; Д - диспозиція регулятивної норми; Г2 - гіпотеза охоронюваної норми; С - санкція охоронюваної норми. Таким чином, логічна кримінально-правова норма чотирьохчленна, тобто складається із гіпотези і диспозиції регулятивної норми-припису, та диспозиції і санкції охоронюваної норми-припису [8, c. 24, 27-29, 39].

Юридичні факти у широкому розумінні являють собою різноманітні життєві обставини, з якими пов'язується виникнення, існування й припинення кримінально-правових відносин. Оскільки в межах МКПР юридичні факти в окремих випадках певним чином поєднуються й набувають кримінально-правове значення, то вони можуть утворювати фактичні склади, у яких різноманітні прояви поведінки людини системно поєднані з іншими юридичними фактами (наприклад, з особою винного, його осудністю, віком, місцем, часом, знаряддями й способом вчинення злочину тощо).Такі різні за своїм характером й змістом життєві обставини, що визнаються юридичними фактами, законодавець описує у диспозиції кримінально-правової норми з урахуванням певних правил юридичної техніки.

В окремих випадках в юридичній літературі підкреслюється, що юридичні факти можуть виконувати свою задачу - 'вмикати' механізм вирішення соціальної ситуації - лише в тому випадку, якщо вони мають достатню здатність бути відмінними один від одного. У цьому зв'язку в кримінально-правовій нормі мають міститись чіткі просторово-тимчасові чи інші межі, окреслені в гіпотезі. Це, зрештою, обумовлює такі ознаки юридичних фактів, як їх конкретність та типовість. Конкретність може бути охарактеризована шляхом вказівки у кримінально-правовій нормі на обставини місця (наприклад, велика територія чи невеликий простір), часу (зокрема, від декількох хвилин до доволі значного часу), певну обстановку - взаємовідносини суб'єкта з іншими особами тощо. Типовість юридичних фактів пов'язується з формулюванням (визначенням) моделі поведінки осіб у конкретній життєвій ситуації у разі, коли і ситуація, і поведінка осіб піддаються певній типізації [19, c. 64; 21, c. 242-243; 9, c. 1356-1357; 4, c. 9].

Кримінально-правові відносини являють собою такий елемент МКПР, який включає такі відносини, що виникають, існують й припиняються у зв'язку з вчиненням злочину або іншого різновиду кримінально-правової аномалії. При цьому кримінальний закон передбачає відповідні заходи кримінально-правового впливу, які застосовуються за вчинення злочину та інші різновиди кримінально-правової аномалії.

Акти застосування кримінального права - це юридичні акти суб'єктів кримінально-правових відносин, які забезпечують їх виникнення, існування чи припинення. Такі акти забезпечують реалізацію зазначених відносин й можуть 'набувати' вигляду обвинувального чи виправдувального вироків суду, його постанов чи ухвал (наприклад, тих, що стосуються застосування тих заходів кримінально-правового впливу, які не пов'язані з вчинення злочину) тощо.

Акти реалізації кримінального права пов'язані з поведінкою (активністю) суб'єктів кримінально-правових відносин, які забезпечують їх виникнення, існування чи припинення. Це, зокрема, ті різновиди поведінки (активності), які не пов'язані із порушенням конкретних кримінально-правових норм-заборон, діяльність тих правозастосовних органів, які 'виконують' заходи кримінально-правового впливу в разі порушення кримінально-правових норм-заборон.

Оскільки докладний аналіз визначення й співвідношення понять, які характеризують окремі соціально-правові явища у змісті й структурі МКПР, а також взаємозв'язок 'норм-приписів' та 'логічних норм', виходить за межі цього підрозділу, то основоположними слід визнати наступні висновки, які мають безпосереднє значення для подальшого дослідження змісту й структури МКПР.

2. Притягнення особи до кримінальної відповідальності

У кримінальному законі поняття 'кримінальна відповідальність' не розкривається, хоча і вживається досить широко. Тільки в Загальній частині КК ці слова вжито в назвах двадцяти статей.

У теорії кримінального права це поняття трактується по-різному. У загальному вигляді позиції криміналістів щодо змісту кримінальної відповідальності можна подати так: а) як обов'язок особи не вчиняти злочинів; б) як обов'язок особи відповідати за законом за вчинений злочин; в) як реальний процес такої відповідальності. Існують й інші точки зору щодо поняття кримінальної відповідальності, в яких певним чином поєднуються наведені вище позиції.

Видається, що кожна з окреслених точок зору так чи інакше відображає зміст кримінальної відповідальності. У той же час таке відображення не є повним. Етимологічне розуміння терміна 'відповідальність' означає покладений на когось обов'язок відповідати за вчинки, бути відповідальним за щось. Іншими словами, кримінальна відповідальність як різновид юридичної відповідальності означає, що особа має бути відповідальною за свою поведінку, яка зумовлена вимогами кримінального закону. Отже, кримінально-правові норми зобов'язують особу вести себе певним чином. Інакше кажучи, кримінальна відповідальність - це обов'язок особи, покладений на неї кримінальним законом, не вчиняти злочинів.

Така позиція повною мірою узгоджується з філософсько-соціологічним розумінням поняття відповідальності як такого, що відображає об'єктивний, історично конкретний характер взаємовідносин між особою, колективом, державою у контексті усвідомленого здійснення взаємних вимог, що ставляться до них. Вона ґрунтується і на положеннях кримінального закону. Так, вживання в КК терміна 'Закон про кримінальну відповідальність' свідчить про те, що кримінальна відповідальність встановлюється (породжується) саме законом (нормами КК). Серед завдань КК (ст. 1) названо і запобігання злочинам, яке здійснюється шляхом визначення кола злочинів та покарань за них. Метою покарання (ст. 50 КК) також визначено запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так й іншими особами.

Таким чином, законом особа зобов'язується до бажаної правомірної поведінки. Невчинення особою злочинів (правомірна поведінка) говорить про реалізацію положень кримінального закону у відповідності до його вимог. Така поведінка особи отримала назву позитивної кримінальної відповідальності. Вона реалізується в рамках кримінально-правових відносин. Дотримання громадянами вимог закону гарантує їм право на особисту недоторканність. Відповідною цьому має бути і поведінка відповідних службових осіб, насамперед працівників правоохоронних органів. Вони зобов'язані діяти відповідно до вимог Конституції України - утверджувати і забезпечувати права й свободи людини, що визнано головним обов'язком держави, і мають право діяти лише в рамках закону. Дотримання вимог закону зазначеними суб'єктами і є гармонічною реалізацією позитивної кримінальної відповідальності.

Позитивна кримінальна відповідальність включає об'єктивні та суб'єктивні ознаки. До об'єктивних слід відносити наявність кримінально-правових встановлень (дозволів і заборон) і відповідну їм (правомірну) поведінку суб'єкта. До суб'єктивних - обов'язок суб'єкта діяти відповідно до цим встановлень. Позитивна кримінальна відповідальність реалізується в рамках кримінально-правових відносин.

Правомірна поведінка суб'єктів не вичерпує зміст кримінальної відповідальності в повному обсязі. Порушення кримінально-правових заборон накладає на суб'єкта обов'язок піддатися дії кримінально-правових заходів та реально перетерпіти передбачені в законі міри впливу. Обов'язок суб'єкта бути відповідальним за вчинений ним злочин і перетерпіти передбачені законом міри - це негативна або ретроспективна (відповідальність за минулу негативну поведінку) кримінальна відповідальність.

Негативна (ретроспективна) кримінальна відповідальність характеризується: а) наявністю кримінально-правових заборон; б) вчиненням діяння, передбаченого КК, що містить склад злочину; в) реальним перетерпінням заходів, передбачених КК (об'єктивні ознаки); і г) обов'язком особи, яка вчинила діяння, передбачене КК, що містить склад злочину, піддатися заходам кримінально-правового характеру (суб'єктивна ознака).

Реалізується ретроспективна кримінальна відповідальність у рамках кримінально-правових, кримінально-процесуальних та кримінально-виконавчих відносин.

Зміст кримінально-правових відносин негативної кримінальної відповідальності полягає в обов'язку особи, яка вчинили діяння, передбачене КК, що містить склад злочину, перетерпіти заходи кримінально-правового характеру при дотриманні наданих їй законом прав. І коли навіть особа буде ухилятися від притягнення її до кримінальної відповідальності, однак вона зобов'язана перетерпіти заходи, передбачені в КК, протягом визначеного законом терміну. Працівники правоохоронних органів зобов'язані реагувати на вчинений особою злочин у рамках наданих їм прав. Це перший етап реалізації негативної кримінальної відповідальності, що відбувається в рамках кримінально-правових відносин.

Кримінально-правові відносини, породжені негативною кримінальною відповідальністю, викликають до життя кримінально-процесуальні та кримінально-виконавчі відносини. Саме в рамках (межах) цих відносин і відбувається фактична реалізація негативної кримінальної відповідальності. Слід зазначити, що кримінально-правові відносини продовжують діяти і після реалізації негативної кримінальної відповідальності в рамках цих відносин. Наприклад, повторне вчинення суспільно небезпечного діяння зобов'язує особу в ряді випадків відповідати як за кваліфікований злочин.

Початком реалізації негативної кримінальної відповідальності в межах кримінально-процесуальних відносин є передбачені законом дії відповідної службової особи чи органу щодо суб'єкта злочину, наслідками яких передбачаються його певні, визначені законом, обов'язки і права. Це наступний етап реалізації негативної кримінальної відповідальності в кримінально-процесуальних відносинах, що, зокрема, передбачає затримання особи в процесуальному порядку, обрання запобіжного заходу, пред'явлення обвинувачення, винесення вироку і набрання ним законної сили.

У ході визначення початкового моменту виникнення, негативної кримінальної відповідальності треба керуватися рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України до офіційного тлумачення положень ч. 3 ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) від 27 жовтня 1999 р. № 9 рп/99. Конституційний Суд України зазначив, що кримінальна відповідальність настає з моменту набрання чинності обвинувальним вироком суду.

У зв'язку з офіційним тлумаченням початку настання кримінальної відповідальності висловлені в літературних джерелах інші погляди щодо цього питання фактично втратили практичне значення.

Варто зробити кілька зауважень стосовно співвідношення понять 'кримінальна відповідальність' і 'покарання'. Покарання - це захід примусу, що застосовується за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Кримінальна відповідальність - поняття значно ширше за покарання, що включає і обов'язок особи відповідати за вчинене діяння, передбачене в КК, і покарання як процес реального перетерпіння заходів, зазначених у кримінальному законі.

Отже, негативна кримінальна відповідальність виникає із вчиненням особою діяння, передбаченого КК, що містить ознаки складу злочину і завершується погашенням судимості, причому негативна кримінальна відповідальність може завершуватися і раніше ніж із погашенням чи зняттям судимості. Йдеться про звільнення від кримінальної відповідальності з підстав, передбачених Загальною та Особливою частинами КК.

Випадки звільнення від кримінальної відповідальності у Загальній частині КК передбачені ст. 45-49, 86, 106 КК. У той же час ст. 87 КК, яка регламентує застосування помилування, не говорить про таке звільнення. В ній передбачається лише заміна засудженому призначеного судом покарання у вигляді довічного позбавлення волі позбавленням волі на строк не менше двадцяти п'яти років. Іншими словами, помилування не звільняє особу від кримінальної відповідальності.

У ряді випадків кримінальна відповідальність вичерпується фактом відбуття покарання (пп 3-4 ст. 89; п 1 ч. 2 ст. 108 КК).

Підставами кримінальної відповідальності є: 1) наявність юридичного факту - вчинення діяння, забороненого кримінальним законом; 2) таке діяння за соціальним змістом завдало або загрожувало завдати шкоду певним благам або іншим цінностям; 3) зазначене вище діяння вчинено фізичною осудною особою, яка досягла встановленого в законі віку кримінальної відповідальності; 4) під час вчинення діяння особа не перебувала під впливом будь-якої сили або примусу, яким вона не могла протистояти; 5) відсутні інші обставини, які відповідно до закону виключають злочинність діяння.

Ці критерії обумовлюють сутність і специфіку злочину певного виду та пов'язані з такою категорією кримінального права, як склад злочину. Таке розуміння питання, що розглядається, дає можливість констатувати, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення суспільно небезпечного діяння, яке містить ознаки складу злочину. Підставою кримінальної відповідальності (ст. 2 КК) є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого кримінальним законом¹.

Разом з тим у цій статті відповідно до закріплених Конституцією України прав і свобод людини і громадянина виписано два положення, що виключають будь-яку можливість розширювати підстави кримінальної відповідальності, а саме: 1) особа не може бути визнана винною у вчиненні злочину і піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком; 2) особа не може бути притягнена до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу.

Отже, підставою кримінальної відповідальності є наявність у суспільно небезпечному діянні (злочині) особи складу злочину, визначеного у конкретній статті Особливої частини Кодексу. Застосування ж конкретних норм кримінального закону вимагає встановлення відповідності (збігу) об'єктивних і суб'єктивних ознак злочинного діяння ознакам складу злочину, які описані в конкретній нормі закону (або однозначно випливають з її змісту).

Встановлення юридичної відповідності ознак злочинного діяння ознакам складу злочину, описаного у конкретній нормі кримінального закону, в теорії кримінального права має назву кваліфікація злочину.

Як кваліфікувати злочинне діяння і який склад злочину міститься у такому діянні - це питання, що постає у повсякденній роботі правоохоронних органів і суду. Кваліфікація злочинів здійснюється правозастосовними органами у зв'язку з порушенням особою кримінально-правової норми.

Механізм кваліфікації злочинів пов'язаний переважно з правовим дослідженням фактичних обставин (ситуації) вчинення суспільно небезпечного діяння та їх зіставленням зі складом злочину, виписаного в певній нормі кримінального закону. Висновки такого зіставлення (кваліфікації злочину), разом з багатьма іншими положеннями, мають бути закріплені у відповідних процесуальних документах (постанові, обвинувальному висновку, а також у вироку або ухвалі суду). У цих

Таке саме положення закріплено і в КК Російської Федерації. Як зазначається у ст. 8 кодексу, підставою кримінальної відповідальності є вчинення діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого цим Кодексом.

документах має бути викладено, зокрема, обставини вчиненого злочину та формулу кваліфікації, сутність якої дано у відповідних статтях КПК.

Крім того, у правозастосовних документах обов'язково має бути посилання на статтю або її частину чи пункт статті Особливої частини КК, якою передбачено склад злочину, що відповідає встановленим фактичним обставинам. У ході встановлення наявності попередньої злочинної діяльності або окремих видів співучасті в злочині, крім посилання на статтю (частину, пункт статті) Особливої частини КК, має бути і посилання відповідно до ст. 14 або ст. 15 чи на певну частину ст. 27 Загальної частини Кодексу.

Зміст кримінальної відповідальності визначається нормами матеріального кримінального права. Реалізація кримінальної відповідальності здійснюється у формі кримінально-процесуальних і кримінально-виконавчих правовідносин. Це означатиме, що кримінальна відповідальність із моменту виникнення зумовлює, крім зазначеного вище обов'язку особи, яка вчинила злочин, також її обов'язок підкорятися вимогам процедури реалізації органами розслідування та суду такої відповідальності (кримінально-процесуальні правовідносини).

Кримінально-процесуальні правовідносини виникають із моменту порушення кримінальної справи і закінчуються вироком, який набрав законної сили. З цього моменту кримінальна відповідальність переходить у заключну стадію реалізації, а саме у формі кримінально-виконавчих правовідносин, що мають забезпечити виконання вироку. І в цьому випадку дієва сила кримінально-виконавчих правовідносин закладена у кримінально-правових відносинах.

Наведена вище характеристика кримінальної відповідальності не ”заважає” дискусіям у теорії кримінального права з приводу основного змісту цього поняття. Найбільш поширеними в цьому плані точками зору є такі [16, 74]:

1. Визначення кримінальної відповідальності як обов'язку відповісти за вчинення забороненого кримінальним законодавством суспільно небезпечного діяння і стерпіти обмеження морального, матеріального та фізичного характеру.

2. Розуміння кримінальної відповідальності як реального покладання на особу, що вчинила злочин, передбачених кримінальним законом і конкретизованих вироком суду заходів державного осуду та примусу.

3. Ототожнення кримінальної відповідальності та покарання, зведення кримінальної відповідальності до застосування санкцій. Розгляд кримінальної відповідальності як специфічних кримінально-правових відносин або як сукупності кримінально-правових, кримінально-процесуальних і кримінально-виконавчих відносин.

Із наведених точок зору більш слушною видається та, що розглядає кримінальну відповідальність як реальне покладання на особу, яка вчинила злочин, передбачених кримінальним законом і конкретизованих вироком суду заходів державного осуду і примусу. Єдине уточнення, яке потрібно зробити -- в окремих випадках кримінальна відповідальність може зводитися лише до державного осуду особи, яка вчинила злочин [16, 75].

Інші точки зору, як уявляється, в тій чи іншій мірі не відповідають основним юридичним ознакам кримінальної відповідальності. Так, обов'язок особи відповісти за вчинення злочину і стерпіти передбачені кримінальним законом обмеження не є реакцією держави на вчинений злочин. У цьому плані, очевидно, сам по собі обов'язок не може бути кримінальною відповідальністю.

Не можна ототожнювати кримінальну відповідальність і покарання. Покарання є основою, але не єдиною формою кримінальної відповідальності, про що свідчить, зокрема, положення ч. 1 ст. 3 та ст. 50 КК.

Щодо розуміння кримінальної відповідальності як специфічних кримінально-правових відносин, то воно занадто розширює її зміст. Кримінально-правові відносини, як уявляється, є більш широким правовим явищем, ніж кримінальна відповідальність, а їх співвідношення потребує окремого розгляду.

При розкритті поняття кримінальної відповідальності основна увага звертається на її юридичну природу та основний зміст. Водночас зазначалося, що конкретний зміст кримінальної відповідальності, а відповідно, і її обсяг може бути різним залежно від того, чи поєднується державний осуд особи, яка вчинила злочин, з конкретним заходом кримінально-правового впливу, а якщо поєднується, то з яким саме заходом [16, 77]. Конкретний зміст кримінальної відповідальності, зумовлений зазначеними обставинами, є підставою виділення окремих її форм.

Першою з них є вимушене перетерпіння винним державного засудження (покарання), що виражено в обвинувальному вироку суду, який, однак, не пов`язаний з призначенням йому кримінального покарання. Так, в ч. 2 ст. 50, а також в ч. 3 ст. 327 КПК зазначається, що “суд постановляє обвинувальний вирок без призначення покарання, якщо на час розгляду справи у суді діяння втратило характер суспільно небезпечного, або особа, що його вчинила, перестала бути суспільно небезпечною”.

Покарання є основною формою кримінальної відповідальності. Конкретний зміст її включає: а) державний осуд особи, що вчинила злочин, -- визнання особи винною у вчиненні конкретного злочину судом в обвинувальному вироку; б) призначення їй судом конкретної міри покарання; в) рішення суду про реальне відбування покарання особою; г) реальне (повне чи часткове) відбування особою призначеною судом міри покарання; д) перебування особи в особливому правовому становищу -- стані судимості.

Другою формою реалізації кримінальної відповідальності є перетерпіння винним державного засудження, яке поєднано з призначенням йому конкретної міри покарання, від реального відбування котрого, однак, засуджений звільняється (звільнення від покарання). Так, згідно з ч. 1 ст. 45 КК, “якщо при призначенні покарання у виді позбавлення волі або виправних робіт суд, враховуючи обставини справи і особу винного, прийде до переконання про недоцільність відбування винним призначеного покарання, він може ухвалити про умовне незастосування покарання до винного з обов`язковим зазначенням у вироку мотивів умовного засудження”.

Конкретний зміст кримінальної відповідальності в цій формі втілюється у двох варіантах.

Перший варіант передбачає: а) державний осуд особи, що вчинила злочин, -- визнання особи винною у вчиненні конкретного злочину судом в обвинувальному вироку; б) непризначення їй судом конкретної міри покарання взагалі. Цей варіант звільнення від покарання передбачений, зокрема, в ч. 2 ст. 50 КК.

Другий варіант передбачає: а) державний осуд особи, що вчинила злочин, -- визнання особи винною у вчиненні конкретного злочину судом в обвинувальному вироку; б) призначення їй судом конкретної міри покарання; в) рішення суду про повне і безумовне звільнення особи від відбування призначеного покарання. Цей варіант передбачений, зокрема, в ст. 48, ч. 1 ст. 54 КК.

Таким чином, звільнення від покарання є найбільш м'якою формою кримінальної відповідальності, оскільки вона включає, по суті, лише один елемент -- державний осуд особи, що вчинила злочин.

Третьою, найбільш типовою формою реалізації кримінальної відповідальності є умовне незастосування покарання. Конкретний зміст кримінальної відповідальності в цій формі передбачає: а) державний осуд особи, що вчинила злочин, -- визнання особи винною у вчиненні конкретного злочину судом в обвинувальному вироку; б) призначення їй судом конкретної міри покарання; в) рішення суду про незастосування причиненого основного покарання за певною умовою (воно може бути доповнене рішенням про незастосування і призначеного судом додаткового покарання); в) виконання особою протягом встановленого строку обов'язків, що випливають із визнаної судом умові незастосування покарання; г) перебування особи протягом певного строку в особливому правовому становищу -- стані судимості. В чинному КК України зазначена форма кримінальної відповідальності передбачена статтями 45, 46.

Розгляд форм реалізації кримінальної відповідальності дає змогу відмежувати її від покарання. Передусім поняття кримінальної відповідальності відбиває факт реального перетерпіння винним негативних наслідків вчиненого злочину, в першу чергу державного засудження. В той же час поняття покарання відбиває лише вид і міру тих позбавлень та обмежень прав і свобод засудженого, котрі визначаються йому судом. Далі, кримінальна відповідальність знаходить свою реалізацію в декількох формах, де реальне відбування винним призначеного йому покарання є лише однією з них. Нарешті, підставою кримінальної відповідальності є вчинений злочин, а підставою покарання -- переконання суду в доцільності призначення засудженому покарання, а також а необхідності його реального відбування (п.п. 4 і 7 ч. 1 ст. 324, ч. 3 ст. 327 КПК).

3. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх

Особливості відповідальності неповнолітніх є застосування до них примусових заходів виховного характеру. Під цими заходами розуміють передбачені кримінальним законом заходи впливу, що застосовуються судом до неповнолітніх за вчинення, але не є кримінальним покаранням. За своєю юридичною природою ці заходи є заходами виховання, переконання і спрямовані на забезпечення правильного формування особистості неповнолітніх, виключення антисоціальних властивостей і навичок, попередження вчинення ними правопорушень. Обов'язковими ознаками цих заходів є:

а) передбаченість їх кримінальним законом (ст. 11 ККУ);

б) застосування їх тільки судом (або спеціально уповноваженим суддею);

в) застосування їх тільки до неповнолітніх, які вчинили злочин; г) відсутність в цих заходах ознак кримінального покарання.

2. Стаття 11 ККУ містить вичерпний перелік примусових заходів виховного характеру:

1) зобов'язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;

2) застереження;

3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу, а також окремим громадянам;

4) покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно або заробіток, обов'язку відшкодувати заподіяні збитки;

5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.

Обов'язок публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого передбачає прохання вибачення в присутності не тільки потерпілого, а й інших осіб, на зборах колективу, де працює чи вчиться винний або потерпілий.

Застереження полягає в оголошенні судом осуду соціально небезпечної поведінки, у вимозі припинити таку поведінку під загрозою застосувати більш суворі заходи відповідальності.

Передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд трудовому або педагогічному колективу по своїй суті передбачає посилення контролю і виховного впливу з боку тих осіб, які зобов'язані в силу сімейних, виробничих або інших відносин здійснювати позитивний вплив на неповнолітнього. Саме тому цей захід може застосовуватися тільки тоді, коли батьки або колектив мають можливість здійснити такий вплив, створити нормальну обстановку для неповнолітнього. В п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. №32 'Про практику застосування судами примусових заходів виховного характеру' зазначено, що передача під нагляд батьків або осіб, які їх замінюють, допускається лише за наявності даних про їх здатність забезпечити виховання. Це ж положення повинно стосуватися і колективу або інших осіб. При цьому слід мати на увазі, що закон вимагає обов'язкової згоди колективу на здійснення нагляду і проведення виховної роботи, а щодо громадян - наявність з їхнього боку відповідного прохання.

Більш суворим видом примусових заходів виховного характеру є покладення на неповнолітнього обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду. З урахуванням специфіки і суворості цього заходу закон обмежує можливість його застосування як віком неповнолітнього, так і його матеріальним становищем: цей захід може бути застосований тільки до неповнолітніх, які досягли п'ятнадцятирічного віку і мають майно або заробіток. Пленум Верховного Суду України у згаданій раніше постанові, ураховуючи специфіку цього заходу, зазначив, що він може бути застосований, якщо неповнолітній для свого виправлення не потребує іншого заходу виховного характеру.

Найбільш суворим заходом виховного характеру є направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків. Такими установами відповідно до закону від 24 січня 1995 р. є: загальноосвітні школи соціальної реабілітації, в які направляються особи від одинадцяти до чотирнадцяти років, і професійні училища соціальної реабілітації для осіб від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Як найбільш суворий з усіх заходів, передбачених ст. 11 КК України, цей захід може застосовуватись тільки тоді, коли неповнолітні не піддаються виховному впливу і не можуть бути виправлені іншими заходами. Строк цього заходу визначається судом, але не може перевищувати трьох років.

Відповідно до закону від 24 січня 1995 р. основними завданнями загальноосвітніх шкіл і професійних училищ соціальної реабілітації є: створення належних умов для життя, навчання і виховання учнів, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівня, професійної підготовки, розвитку індивідуальних здібностей, а також забезпечення соціальної реабілітації учнів, їх правового виховання і соціального захисту. Виходячи з цього закон допускає можливість у виняткових випадках тримання у загальноосвітніх школах соціальної реабілітації неповнолітніх до п'ятнадцяти років, а в професійних училищах соціальної реабілітації - до дев'ятнадцяти років, якщо це необхідно для завершення навчального року або професійної підготовки.

3. Застосування примусових заходів виховного характеру передбачено КК в двох нормах (ч. 3 ст. 10 і п. 3 ст. 51), які мають різну юридичну природу:

1) Застосування примусових заходів виховного характеру відповідно до ч. 3 ст. 10 КК за своєю природою є однією з форм реалізації кримінальної відповідальності - неповнолітній несе кримінальну відповідальність, але замість покарання суд призначає примусові заходи виховного характеру.

Підставами для застосування примусових заходів виховного характеру за ч. 3 ст. 10 КК є:

а) об'єктивною - вчинення злочину, що не являє великої суспільної небезпеки. В постанові № 32 Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. зазначено, що при визнанні злочину таким, що не являє великої суспільної небезпеки, слід виходити із сукупності усіх обставин справи, а саме: об'єкта посягання, засобу, обставин і стадій вчинення злочину, форми вини, мотивів, мети винного, його ролі та характеру участі у здійсненні злочинного наміру (якщо злочин вчинено у співучасті), тяжкості наслідків, які настали або могли настати, тощо. Однак слід мати на увазі, що якщо усі ці обставини свідчать про малозначність діяння, котре підпадає під ч. 2 ст. 7 КК, примусові заходи виховного характеру не можуть бути застосовані і справа підлягає припиненню за відсутністю складу злочину;

б) суб'єктивними - невелика суспільна небезпечність особи і можливість виправлення неповнолітнього без застосування кримінального покарання.

2) Призначення примусових заходів виховного характеру згідно з п. 3 ч. 1 ст. 51 КК за правовою природою є звільненням від кримінальної відповідальності.

а) Підставою (об'єктивною) застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру за ст. 51 КК є вчинення діяння, що містить ознаки злочину, що не являє великої суспільної небезпеки, тобто порівняно з ч. 3 ст. 10 КК вчинене діяння є менш небезпечним і тому не вимагає кримінальної відповідальності.

б) Суб'єктивні підстави застосування примусових заходів виховного характеру за ст. 51 КК тотожні з ч. 3 ст. 10: тут також вимагається, щоб особа не являла великої суспільної небезпечності і її можна виправити без призначення кримінального покарання.

Застосування покарання щодо неповнолітніх

1. Особливості застосування щодо неповнолітніх кримінального покарання стосуються: 1) законодавчої заборони на застосування окремих видів покарання; 2) Обмеження в застосуванні щодо неповнолітніх деяких видів покарання; 3) особливостей призначення кримінального покарання.

2. Заборона на застосування окремих видів покарань передбачена насамперед в ч. 2 ст. 24 і ч. 2 ст. 25. Так, в ч. 2 ст. 24 прямо зазначено, що 'не можуть бути засуджені до смертної кара особи, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку', а в ч. 2 ст. 25 КК міститься заборона на призначення цим особам покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років.

Як випливає із закону, смертна кара і позбавлення волі на строк більше десяти років не застосовуються до осіб, які не досягли вісімнадцяти років саме на час вчинення злочину, незалежно від віку, якого вони досягли на момент винесення вироку. При цьому заборона на застосування цих видів покарань до неповнолітніх не залежить від тяжкості вчиненого злочину і від суспільної небезпечності особи.

3. Відповідно до ч. 8 ст. 25 КК до осіб, які не досягли на час вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, незалежно від тяжкості злочину, не може бути призначено позбавлення волі у вигляді ув'язнення в тюрмі - найбільш суровий вид позбавлення волі, а також позбавлення волі у виправно-трудових колоніях (якщо на момент винесення вироку винний не досяг 18 років).

Специфікою суб'єкта - військовослужбовця строкової служби - виключається можливість призначення неповнолітнім такого виду покарання як направлення в дисциплінарний батальйон (ст. 34 КК).

4. Таким чином, виходячи з системи покарань (ст. 23), до неповнолітніх можуть бути застосовані такі основні види покарань, як позбавлення волі, виправні роботи, позбавлення права займатися певною діяльністю, громадська догана.

Проте з урахуванням вікових особливостей закон і практика передбачають деякі обмеження в призначенні і цих видів покарань неповнолітнім.

Так, відповідно до ч. 6 ст. 25 покарання у виді позбавлення волі неповнолітнім може бути призначено тільки у виховно-трудових колоніях двох типів: загального режиму, в яких призначається відбування позбавлення волі неповнолітнім чоловічої статі, засуджуваним вперше до позбавлення волі, а також неповнолітнім жіночої статі; посиленого режиму, в яких призначається відбування позбавлення волі неповнолітнім чоловічої статі, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі.

З метою індивідуалізації покарання неповнолітнім законодавець в ч. 7 ст. 25 КК передбачає, що залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, особи винного та інших обставин справи суд може змінити це загальне правило і призначити більш м'який вид виховно-трудової колонії: призначити відбування позбавлення волі засудженим неповнолітнім чоловічої статі у виховно-трудових колоніях загального режиму замість колоній посиленого режиму.