Характеристика процесу демократичної трансформації Польської Республіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Характеристика процесу демократичної трансформації Польської Республіки

Зміст

Вступ

Розділ І. Суспільно-політичні передумови переходу до демократії

1.1 Рух соціального протесту

1.2 Впровадження воєнного стану в Польщі та роль католицької церкви в цей період

1.3 Падіння комуністичного режиму та відновлення демократії

1.4 Суспільна динаміка консолідації демократії в Польщі

Розділ ІІ. Вступ та інтеграція Польщі в Європейський Союз

2.1 Шлях Польщі до ЄС

2.2 Соціально-економічні наслідки вступу Польщі до ЄС

Розділ ІІІ. Польща в євроатлантичному просторі безпеки

3.1 Політичні передумови членства Польщі в НАТО

3.2 Військовий аспект членства

Вступ

Актуальність теми дослідження. Розпад авторитарної суспільно-політичної системи на зламі ХХ-ХХІ століть поклав початок системним перетворенням у різних регіонах Європи. Трансформаційні процеси політичного, економічного та соціально-культурного характеру, що розпочалися у посткомуністичних країнах стали в подальшому наймасштабнішим етапом переходу до демократії у світі. У результаті успішного здійснення демократичного транзиту у більшості країн Центрально-Східної Європи відбувся перехід від авторитарних політичних режимів до демократії, від адміністративно-командної до розвинутої ринкової економіки. Країни, яким вдалося завершити перехід до демократії уміли консолідувати демократію, створити ефективний механізм функціонування розвинутого громадянського суспільства, ввійти у світове демократичне співтовариство.

Беззаперечно, що Польщу слід віднести до поставторитарних країн, яким у процесі демократичного переходу вдалося досягти кінцевої стадії демократичного транзиту - консолідації демократії у політичному сегменті та суспільстві загалом. Станом на сьогодні у країні ефективно функціонують основні інституційні складові демократичного режиму - багатопартійність, вільні та демократичні вибори, конституційний механізм відповідальності у системі вищих органів державної влади, відносна незалежність судової системи, громадянське суспільство, забезпечення політичних прав і громадянських свобод особи та громадянина, розвинуте місцеве самоврядування.

Однозначно, актуальним є для сучасної України польський досвід демократичного переходу. Тому важливим є дослідження процесу демократичної трансформації Польської Республіки.

Мета роботи - виявити і дослідити передумови, шляхи і структури переходу до демократії поставторитарної Польщі.

Для досягнення поставленої мети були сформульовані такі дослідницькі завдання:

1. Дослідити рух соціального протесту.

2. Охарактеризувати діяльність профспілок в Польщі та їх внесок в процес демократизації країни.

3. Узагальнити історію падіння комуністичного режиму.

4. Простежити вступ Польщі до Європецського Союзу.

5. Проаналізувати політичні та економічні аспекти європейської інтеграції.

Об'єктом роботи є процес демократичної трансформації Польської Республіки.

Предметом дослідження виступають особливості переходу до демократії в Польщі.

Методи дослідження. Мета та завдання дослідження зумовили застосування комплексного підходу до аналізу поставторитарної трансформації Польщі. Сутність цієї методології полягає у синтезі теоретичних та емпіричних засобів аналізу демократичного транзиту. Аналізуючи передумови та предмет демократичного транзиту в Польщі застосовувались системний, інституціональний, структурно-функціональний та порівняльний методи наукового дослідження.

Системний метод дав змогу проаналізувати процес поставторитарної трансформації як цілісний механізм, що складається з чітко визначених елементів, які між собою взаємно доповнюють один одного. До таких елементів слід віднести системні перетворення у політичній, економічній та соціокультурній сферах.

Завдяки інституціональному та структурно-функціональному методам вдалося проаналізувати особливості становлення, розвитку і взаємодії владних структур та ключових елементів політичної системи Польщі за умов переходу до демократії.

Огляд джерел та літератури. Обрана тема є досить актуальною. До джерел використаної інформації належать як зарубіжні, так і вітчизняні підручники та публікації науковців, монографії та інтернет-джерела.

Серед українських науковців, які зробили внесок у вивчення досліджуваних нами питань, можна виділити праці Т. Артушевської, Н. Бокало та С. Трохимчука, М. Кріля особливістю яких є досить послідовне та об'єктивне вивчення різноманітних аспектів суспільно-політичного розвитку польської державності у світлі загального державотворчого процесу Польщі досліджуваного періоду.

Окремою групою в опрацьованій історіографії можна виділити пласт важливих досліджень сучасних російських науковців, серед яких особливо вартісними є роботи М. Бухаріна, С. Кувалдіна, О. Майорової, які значну увагу

приділили аналізу суспільно-політичних аспектів демократичних перетворень у Польщі.

Розділ І. Суспільно-політичні передумови переходу до демократії

1.1 Рух соціального протесту

Перші вияви супротиву комуністичному режиму в Польщі з'явилися так само, як в Україні, в 50-х роках ХХ ст. Було це пов'язано передусім з так званою хрущовською відлигою, коли комуністичний режим трохи пом'якшав, відходячи від «культу особи» Сталіна. Протести в Польщі, хоча часто й виникали в результаті незграбної економічної діяльності уряду Польської Народної Республіки, що призводила до підвищення цін та зниження соціального захисту населення, мали виразний антикомуністичний характер.

У жовтні 1956 року до влади у Польщі прийшло керівництво на чолі з В. Гомулкою, який був звільнений з в'язниці і реабілітований. Гомулко запропонував цілу програму реформ, з якої були здійснені тільки деякі косметичні заходи. Була припинена кооперація сільського господарства і форсована індустріалізація, ослаблені репресії. Ліквідовувався комітет держбезпеки. На підприємствах створювались Робітничі ради, які контролювали діяльність адміністрації. Відновлювався правовий статус ремісників та дрібних власників.

Проведені заходи на певний час стабілізували становище в країні. До того ж загальне пожвавлення економічного розвитку на певний час відсунуло кризи комуністичного режиму. Наприкінці 60-х років почались економічні труднощі, які викликали підвищення цін. Це спричинило наприкінці 60 - на початку 70-х років масові виступи студентів і робітників під впливом подій у Західній Європі та Чехословаччині. Події 60-70-х років привели до зміни у польському керівництві. Лідером Польської об'єднаної робітничої партії став Е. Герек.

Революційність у Польській Народній Республіці проявилася передусім у масових страйках робітників, що охопили Польщу влітку 1980 року - у липні почала страйкувати Люблінщина («Люблінський липень»), серпень почався зі страйків у Варшаві, Лодзі та інших містах, апогею ж протести досягли у Ґданську. Люди припинили роботу і, сміливо дивлячись в очі влади, заявили, що хочуть жити гідним життям, прагнуть справедливого ставлення до себе та своїх родин. Страйки робітників були лише зовнішнім виявом революції, яка сталася того серпня. Важливою була «революція», яка, як за звичай говориться, відбулася у головах людей, у світоглядній площині. Порушилася тотальність партійної монополії влади, було подолано систему, яка опановувала життя людини, затягуючи її в коло реалій Польської Народної Республіки, що простягалося, як казали в Польщі, «від дитячого садочка до могильного віночка».

Iз перших наймасовіших страйків варто згадати перш за все виступи робітників Познанського заводу ім. Сталіна (пізніше його було перейменовано й названо на честь Г. Цеґєльського). Після того, як страйкарі не змогли домовитися з владою, вони вийшли на вулиці, захопили деякі адміністративні будівлі, зайняли в'язниці, дістали зброю й атакували будинок воєводської Служби безпеки. Влада виявилася абсолютно розгубленою, нездатною приймати конструктивні рішення; на вулиці було вислано військових і декілька танків. Сутички між демонстрантами та військами тривали протягом чотирьох днів. Тоді загинуло 74 особи, поранено було близько 600 людей.

1970 року відбувся страйк робітників Ґданської верфі, які виступили проти підвищення цін, що відбулося у грудні того року. Страйкарі вимагали розмови з керівництвом воєводства. До людей однак ніхто не вийшов, тоді вони вийшли на вулиці. Міліція почала атакувати демонстрантів палками та водометами. Сутички тривали до самої ночі. На наступний день протистояння не припинилося, а стали ще запеклішими. На засіданні Політбюро тодішній перший секретар Польської об'єднаної робітничої партії В. Ґомулка велів стріляти в демонстрантів. В результаті загинуло 44 особи, поранених же було більше 1200.

З того, що передувало подіям серпня 1980 року в Ґданську, слід назвати також створення Комітету оборони робітників в 1976 році. Саме тоді один із засновників комітету Я. Куронь сформулював дієвий принцип боротьби з тоталітарним режимом. Той принцип звучав приблизно так: досить палити та руйнувати владні комітети, давайте ліпше створювати власні. Саме з виникненням КОРу пов'язують початок якісно нового етапу протистояння комуністичній владі. В 70-ті роки минулого століття довкола Комітету оборони робітників виникло угруповання незалежних організацій -- «друга спільнота». У такий спосіб фактично формувалося «альтернативне суспільство»; люди, які не підкорялися владі, вважали, що через те, що державні інститути знаходяться під контролем промосковської комуністичної партії, змін можна досягнути лише знаходячи вихід за сфери панування Польської об'єднаної робітничої партії.

Ще одним чинником, що мав вплив на посилення антикомуністичної опозиції в Польщі наприкінці 70-х - на початку 80-х років ХХ століття було обрання Кароля Войтили Папою Римським. У 1979 році Іван Павло II відвідав Польщу: його публічні виступи значною мірою спричинилися до відновлення національних символів, оживили прагнення поляків будувати громадянське суспільство миру й справедливості. Часто звертається увага на те, що в переддень народження «Солідарності» польські робітники відновили свою ідентифікацію з католицькою церквою та спільною національною традицією. Яскравим втіленням цього може бути той же Л. Валенса, який під час серпневих страйків запам'ятався багатьом з чітками для молитви, значком Матері Божої на лацкані піджака та письмовою ручкою із зображенням Папи.

Нарешті не останню роль у наростанні незадоволення комуністичною владою в Польщі, що вилилося у страйки в 1980 році, відіграла економічна криза в ПНР, що особливо загострилася в часи першого секретаря Е. Ґєрека. Як вдало зауважує польський журналіст В. Каліцький: «Навесні 1980 року в гіршому стані від авторитету влади була лише економіка. Радісна творчість команди Ґєрека призвела до ефективного краху. Гігантські західні кредити й сотні ліцензій всмокталися державою. Однак iз того посіву нічого не виросло. Близько 37% позиченої валюти проїли у буквальному сенсі слова - їх було використано на підвищення заробітної платні та закупівлю продуктів. Значну частину доларів, що пливли із Заходу, витратила партійна номенклатура та державна адміністрація. Поганої якості продукцію не вдавалося продати на світових ринках в тій кількості, яка б дозволяла сплачувати відсотки та здійснювати оплату кредитів. Заборгованість зростала також через те, що ліцензовані технології вимагали імпорту сировини та складових частин». Таким чином, Польська Народна Республіка у 1980 році почувалася не найкраще - борги, дірки та хаос в економіці.

Серпень 1980 року почався в Польщі зі страйків (Варшава, Лодзь, Кельце та ін.). 10 серпня того року в одному з ґданських будинків відбувся банкет, який організували люди, пов'язані з опозиційними організаціями. Присутніми на ньому були також Є. Боровчак, Л. Продзінський, Б. Фельський та Л. Валенса. Під час святкувань, аби уникнути підслуховування, вони виходили для розмови на вулицю. В такий спосіб народився план страйку робітників Ґданської верфі. Однією з головних причин було звільнення з роботи кранівниці Анни Валентинович. Її звільнили 7 серпня, офіційним приводом була відсутність на робочому місці, насправді ж влада потурбувалася усунути її з верфі за діяльність у розповсюдженні нелегальних видань КОРу та вільних профспілок.

Після того як 10 серпня було домовлено про початок страйку, наступних кілька днів відбувалися приготування: було зроблено транспаранти з вимогами (на початку їх було три: підвищення зарплатні, повернення до праці Анни Валентинович та будівництво пам'ятника жертвам грудня 1970 року), крім того друкувалися листівки, домовлялися з людьми. У четвер, 14 серпня 1980 року троє робітників Ґданської верфі - Є. Боровчак, Л. Продзінський та Б. Фельський - о 6 годині почали закликати до страйку. Спочатку їм вдалося переконати кілька десятків робітників, але протягом наступних годин кількість страйкарів сягала уже тисячі. Трохи згодом до верфі дістався Л. Валенса. Робітники утворили страйковий комітет.

Переговори страйкарів з керівництвом підприємства протягом перших двох днів не дали жодного результату. Однак 16 серпня усі вимоги (до трьох згаданих додали повернення до праці Л. Валенси, якого було звільнено 1976 року, гарантії безпеки для страйкарів, а також краще забезпечення магазинів) було задоволено. Після оголошення Л. Валенсою досягнутих вимог, багато робітників полишила підприємство, однак представники інших страйкуючих заводів та частина робітників верфі оголосили страйк солідарності. До них приєдналися також делегати двадцяти одного страйкуючого підприємства. У такий спосіб було утворено Міжзаводський страйковий комітет. У понеділок, 18 серпня до Ґданської верфі повернулися робітники, які залишили її після досягнення перших домовленостей. Ситуація склалася досить напружена, цих людей знову потрібно було закликати до страйку. Як згадує Л. Валенса: «Було зовсім не так рожево, як це сьогодні собі уявляють. Я бігав від відділення до відділення. На трьох з них почали навіть уже працювати. Я виголошував промови, ми вимикали їм машини…» [26, c. 89]. Страйк продовжувався, Масовий страйковий комітет представив вимоги до влади. Це були так звані «21 постулат серпня». Їх написали на дерев'яних дошках і вивісили на одних з воріт Ґданської верфі. Серед вимог, зокрема, були: визнати незалежних від партії та працедавців вільних профспілок; гарантувати право до страйку, а також безпеку страйкарів; дотримуватися передбачених конституцією Польської Народної Республіки свободи слова, друку, а також не репресувати незалежні видавництва та представити засоби масової інформації для людей з різними переконаннями; повернути до праці людей, звільнених за участь у робітничих страйках 1970 і 1976 років; відновити студентів, яких вигнали з університетів за переконання; звільнити політичних в'язнів; підбирати керівні кадри не за партійною приналежністю, а на основі кваліфікації та інші.

Протягом кількох днів Масовий страйковий комітет почав поступово перебирати на себе владу в місті. Настав також час «тяжких розмов партії з народом». Він тривав до кінця місяця - 30 серпня було досягнуто згоди, а наступного дня підписано порозуміння між державною комісією та Міжзаводським страйковим комітетом, який тоді представляв понад 700 підприємств з усієї Польщі. Останні слова того вечора виголосив Лех Валенса: «Це перемога обох сторін. Любі! Повертаємося до праці 1 вересня. Всі ми знаємо, що нагадує нам цей день. Про що того дня думаємо. Про Вітчизну, про спільні інтереси родини, що називається Польщею. Ми отримали все, що в теперішній ситуації можна було отримати. Решту також досягнемо, бо маємо найважливішу річ: наші незалежні самоврядні профспілки. Це наша гарантія на майбутнє. Оголошую страйк завершеним!».

Так народилася «Солідарність». Її початки британський історик Н. Девіс окреслює як час, коли Польща грала головну роль. З. Бжезінський підкреслював, що діяльність «Солідарності» - це виняткове явище в історії ХХ століття, яке поклало початок занепадові комунізму, внутрішній кризі в СРСР та краху комуністичного ладу в Польщі.

«Солідарність» - незалежна професійна спілка робочих, створена у вересні 1980 року в Польщі, що згодом переросла у широкий суспільно-політичний рух і зробила значний внесок у боротьбу польського народу з комуністичним режимом.

Профспілка «Солідарність» походить із страйкового руху робітників влітку 1980 року. З самого початку робітничий рух був морально підтриманий такими польськими інтелектуалами, як Т. Мазовецький, Я. Куронь, А. Міхнік, Й. Тішнер та іншими представниками критично настроєної до комуністичного режиму польської інтелігенції, а також католицькою церквою. Суттєва практична підтримка страйкового руху також надійшла з країн Заходу: США, Франція та інші.

Одразу був заснований страйковий комітет на чолі з Л. Валенсою. Комітет висунув вимогу із 21 політичної, соціальної та економічної тез, де центральним пунктом було погодження комуністичної держави з існуванням незалежних (від державної влади) профспілок. Після довгих переговорів 31 серпня комуністичний уряд Польщі мусив погодитися з існуванням незалежних профспілок.

Це був початок кінця ери комунізму у Центральній і Східній Європі.

«Солідарність» стала першим у країнах радянського блоку незалежним громадським рухом у формі професійної спілки, який об'єднав під гаслом мирних змін представників усіх суспільних верств. До лав «Солідарності» вступило майже 10 млн осіб, кожен третій дорослий поляк. Серед них були численні члени комуністичної партії. Вона швидко переросла у широкий громадський рух, що прагнув демократизації, реалізації соціальних гарантій та відміни цензури.

Під тиском з одного боку СРСР, з іншого - через прагнення за всяку ціну зберегти панування комуністів владу в країні захопила група військових на чолі з міністром оброни Польщі генералом В. Ярузельським. Побоюючись небажаного розвитку ситуації, партійне керівництво запровадило в ніч на 13 грудня 1981 року воєнний стан, а точніше запровадило в країні військову диктатуру на зразок влади військових хунт країн Латинської Америки. У великих містах було введено комендантську годину та військово-поліцейське патрулювання, керівники опозиції, у тому числі Лех Валенса, були заарештовані та інтерновані. 8 жовтня 1982 року через запровадження нового Профспілкового закону «Солідарність» було повністю заборонено. Незалежна профспілка «Солідарність» була змушена перейти до підпільних форм роботи.

Проте громадське невдоволення, яке зростало протягом наступних років, сила опозиції та вплив церкви, економічні проблеми та міжнародна ситуація змусили владу до ряду поступок. У 1980-ті роки влада провела реформи політичної системи, запроваджуючи принципи, що застосовуються у демократичних режимів.

Найактивніші члени «Солідарності», особливо її праве крило, перейшли до підпільних форм боротьби. У червні 1982 року у Вроцлаві засновано політичну підпільну організацію «Солідарність, що Бореться» (спочатку за назвою «Угода Солідарності, що Бореться»). Ініціатором створення організації і її головою став Корнель Моравецький, делегат 1-го З'їзду профспілки «Солідарність» у Гданську (1981 рік). На відміну від «Солідарності» суспільного й профспілкового руху - «БС» стала із самого початку організацією із суворим членством, конспірацією та набула політичного характеру.

Лютий - квітень 1989 року стали поворотними в історії Польщі. В цей час відбулося засідання «круглого столу», де з одного боку в дискусіях узяли участь Польської об'єднаної робітничої партії та її прибічники, а з іншого - опозиція і католицькі кола. Було досягнуто угоди про визнання за опозицією права на відкриту діяльність, легалізацію «Солідарності», про реформу парламенту і виборчого закону.

У переговорах брало участь загалом 452 особи. Можемо зустріти свідчення, що сама ідея проведення Круглого столу з'явилася декілька років перед початком переговорів, однак чітко була сформульована у серпні 1988 року під час зустрічі генерала Ч. Кіщака, представника влади Польської Народної Республіки, та Л. Валенси, лідера тогочасної польської опозиції. Початок розмов мав зупинити хвилю страйків, які були організовані незалежною профспілкою «Солідарність».

З боку тих, хто вірить у те, що Круглий стіл спричинив кінець комунізму, можемо зустріти прагнення показати його значення для демократизації Центрально-Східної Європи. Його представляють як своєрідний «хепі енд» повстання проти комунізму, польську революцію, що мала передусім символічний та моральний вимір. А. Смоляр, польський політолог і публіцист, під час однієї з нещодавніх дискусій зауважив наступне: «Ми мали в Польщі двоетапну революцію. Спочатку це була революція без революційних ефектів, тобто «Солідарність» у 1980 році. Пізніше ми мали революційні ефекти без революційного процесу і це був Круглий стіл. Не було тоді ілюзій, не було ентузіазму, рівень участі у виборах був шокуюче низьким, майже 62 відсотки, ледве. Однак Круглий стіл був чудом».

З іншого боку, стверджують, що результати розмов опозиції з комуністами призвели до того, що комуністична номенклатура повністю використала їх на свою користь. Поділившись владою, комуністи отримали економічні вигоди і підлаштували під себе політичну, соціальну та економічну реальність посткомунізму. Людвік Дорн, опозиційний діяч 70-х років минулого століття, а нині один із найбільш відомих польських політиків, стверджує, що Круглий стіл не визначив жодної необхідності подальшого шляху трансформації. На його думку, був натомість певний фаталізм, який виникав із факту, що лідери «Солідарності» не змогли потім переступити через власні обставини - політичні, особисті чи ідеологічні. Саме така «інфантильна концепція філософії», на думку польського політика, зумовила пізнішу залежність опозиції від комуністів.

Вибори у червні 1989 року до сейму та в сенат продемонстрували глибоке неприйняття польськими громадянами комуністичної системи. Із 100 місць сенаті «Солідарність» здобула 99. І хоча у другому турі активність виборців знизилася, загальна поразка ПОРП стала неминучою. У січні 1990 році ПОРП було перетворено на Соціал-демократію Республіки Польща, яка стала на позиції парламентської демократії та ринкової економіки. В її лавах залишилося лише 50 тис. членів. 9 грудня 1990 р. на президентських виборах переміг лауреат Нобелівської премії Лех Валенса. Надзвичайне піднесення у польському суспільстві викликав візит папи Іоанна-Павла II у серпні 1991 року.

Отже, все ж таки комуністичну монополію влади було зруйновано. Завдяки рухові «Солідарнiсть» у Польщі було створено такі передумови, які змусили керівників Польської об'єднаної робітничої партії не лише ділитися владою, але й фактично повністю від неї відмовитися у 1989 році під час Круглого столу. Остаточного ж удару по комуністичній системі було завдано 27 жовтня 1991 pоку, коли на вільних виборах до парламенту перемогу здобуло правоцентристське угруповання.

1.2 Впровадження воєнного стану в Польщі та роль католицької церкви в цей період

Після Другої світової війни Польща пережила кілька суспільно-політичних криз (1956, 1968, 1970, 1976 років.), які мали свої джерела і причини. На початку 80-х років головною опозицією існуючому політичному режиму виступила незалежна самоврядна профспілка «Солідарність», яку очолив електрик судноверфі міста Гданськ Л. Валенса.

Керівництвом «Солідарності» на всій території Польщі у воєводствах, у містах і селах були створені осередки профоб'єднання. Фінансову і моральну допомогу «Солідарності» надавав Захід.

Спроба примирення опозиції та влади після серпневих страйків 1980 року була невдалою. Невдовзі після підписання угод кожна із сторін узялася за звинувачення іншої у зриві домовленостей. Відновилися страйки, поглиблювалася суспільно-політична криза.

До середини 1981 року протистояння «Солідарності» і державного керівництва в центрі й особливо у деяких воєводствах, на підприємствах, у навчальних закладах і в селі значно посилилося. «Солідарність» почала підготовку до свого першого з'їзду. В цей час посилився вплив її радикального крила. Характер і зміст дискусії на І з'їзді профоб'єднання були, очевидно, останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння уряду і країни та підштовхнула його до прийняття найбільш драматичного рішення в післявоєнній історії Польщі, яким, безумовно, стало введення воєнного стану. Уже 16 вересня Польська об'єднана робітнича партія прийняла заяву про те, що «хід проведення і рішення першої частини з'їзду піднесли до рангу офіційної програми цілої організації авантюристичні тенденції і явища, які були присутні в «Солідарності», хоча видавалось лише за крайні явища» [12, c. 349]. «Cолідарність» була звинувачена в односторонньому зриві угод, прийнятих у Гданську, Щецині, Ястшембі і створенні програми політичної опозиції, спрямованої проти інтересів польського суспільства.

Подальші події в країні розвивались з калейдоскопічною швидкістю. 15 жовтня розпочалася нова хвиля страйків та акцій протесту. Різке погіршення політичної та економічної ситуації в Польщі спричинило чергову заміну вищого керівництва ПОРП. 16 жовтня почав роботу четвертий пленум Центрального комітету Польської об'єднаної робітничої партії, на якому першим секретарем Центрального комітету партії було обрано В. Ярузельського. 24 жовтня, виходячи з рішень пленуму, уряд видав указ про організацію та повноваження військових оперативних угрупувань на території країни, спрямований проти можливих виступів опозиції.

4 листопада у Варшаві відбулася зустріч В. Ярузельського, Л. Валенси і примаса Польщі кардинала Ю. Глемпа, під час якої йшлося про шляхи подолання кризи, а також про можливість створення Фронту національної злагоди з метою діалогу та консультацій між політичними та громадськими силами. Вона на деякий час вселяла в поляків надію на досягнення компромісу. Але вже 17 листопада, коли в черговий раз безрезультатно завершилися переговори уряду з делегацією «Солідарності», оскільки платформа останньої мала ультимативний характер, стало зрозуміло, що цим надіям не судилося збутися.

Резонансною подією в історії Польщі було запровадження воєнного стану. Ціла низка майже щоденних публікацій у грудні 1981 року стосувалася причин і особливостей його запровадження. Спільна назва більшості повідомлень, що стосувались воєнного стану, «До становища у Польщі». Серед публікацій та інформаційних заміток про запровадження воєнного стану є і «Грубий натиск на Польщу», «На захист інтересів польського народу», «Повідомлення Військової ради національного порятунку», «В інтересах польського народу», «Внутрішня справа польського народу» та інші. Уже зі змісту заголовків стає зрозуміло, яким був підхід до аналізу ситуації: воєнний стан було запроваджено в інтересах польського народу і це є його внутрішньою справою.

Питання про введення воєнного стану у Польщі поставало ще у 1980 році. Вперше воно піднімалося у Москві безпосередньо перед приїздом до неї 30 жовтня 1980 року першого секретаря ЦК ПОРП С. Кані і прем'єра Ю. Піньковського. По мірі загострення ситуації у польському суспільстві до питання про воєнний стан повертались аж до 13 грудня 1981 року. Воно обговорювалося кілька разів у колах С. Кані, В. Ярузельського, Ф. Сивицького, посла Радянського Союзу Б. Арістова, маршала В. Куликова, заступника голови КДБ В. Крючкова. Побоювання викликало питання про те, як поведе себе армія, як відреагує на таку акцію народ, яку позицію займе керівництво «Солідарності», як зустрінуть воєнний стан церква і віруючі. В обговореннях, не без причини, враховувалося втручання в польські справи Заходу. Але до єдиної думки не приходили. Одного разу після чергової бесіди В. Ярузельський сказав: «Поки йде перетягування канату» [14, c. 48]. Ні та, ні інша сторона вагомих, обгрунтованих і переконливих аргументів «за» чи «проти» не пропонувала. Хоч уже на початку 1981 року почав розроблятися план уведення воєнного стану.

У роботі над планом брали участь ряд офіцерів та генералів від штабу Об'єднаних збройних сил. Подібного досвіду не мали ні польські, ні радянські офіцери, тому йшли консультації і пошуки найбільш оптимальних рішень по притягненню Війська Польського до виконання завдань уряду на випадок загострення ситуації в країні.

У другій половині 1981 року відбувалися чисельні зустрічі польського і радянського керівництва, наради, телефонні розмови. По всіх каналах відбувався тиск на польське керівництво з вимогою стабілізувати ситуацію введенням у країні воєнного стану.

Безумовно, величезний вплив на рішення польського керівництва мала міжнародна ситуація, яка різко ускладнилася після вводу радянських військ в Афганістан. Вплив Москви постійно відчувався у відкритих листах Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу до Центрального комітету Польської об'єднаної робітничої партії, підсумкових комюніке після регулярних політичних консультацій і зустрічей на вищому рівні, в яких висловлювалося переконання, що польські комуністи мають можливість і сили для відвернення несприятливого розвитку подій.

13 грудня 1981 року із зверненням до народу по радіо виступив перший секретар ЦК ПОРП, Голова Ради Міністрів В. Ярузельський. Декретом Державної Ради було утворено Військову раду національного порятунку та призначено військових комісарів-уповноважених, яким надавалося право контролювати діяльність органів державної адміністрації, від міністерств до змін, в дисциплінарному порядку усувати з посад осіб, які не виконують своїх обов'язків.

У Польщі були інтерновані лідери «Солідарності», а також члени інших опозиційних організацій. Ізольовано також групу осіб, на них поклали відповідальність за загострення економічної кризи.

На період воєнного стану заборонено будь-які зібрання (за винятком богослужінь), концерти, вистави. З газет виходили лише орган ЦК ПОРП «Trybuna Ludu» й орган Міністерства оборони «Їoіnierz Wolnoњci». Було обмежено користування громадським транспортом, пересування між містами, заборонено перебувати не в місці свого проживання більше 48 годин, закрито аеродроми, прикордонні пости, заборонено виїзд польських громадян з країни. Тимчасово призупинено діяльність профспілок, Незалежного союзу студентів, Союзу польських журналістів та інших асоціацій.

Із уведенням воєнного стану у Польщі починається підпільний етап у діяльності «Солідарності». Багато її керівників були арештовані чи інтерновані. Але деяким лідерам профоб'єднання вдалося уникнути арештів, і вони продовжували діяльність нелегально: влаштовували збори, випускали окремі номери підпільних видань, виходили в ефір з п'ятихвилинними передачами. Серед керівників підпільної опозиції відбулося розмежування на радикалів, які підтримували ідею одночасного сильного удару по владі, і поміркованих - прихильників концепції «підпільного товариства».

У квітні 1982 року було утворено Тимчасову координаційну комісію «Солідарності», а також відділи інформації, по підтримці контактів, по контролю, друку і зв'язку. Важливими програмними документами комісії були «Підпільне товариство» (липень 1982 року) та «Солідарність» (січень 1983 року). У них були визначені основні завдання діяльності опозиції: бойкот існуючих організацій та інститутів, які підтримують функціонування системи, і створення на противагу їм власних незалежних структур, а також боротьба за економічні інтереси населення.

Необхідно визнати, що прихильників силових дій проти властей до початку 1983 року ставало менше, про що свідчить значне зменшення кількості страйків та інших акцій протесту порівняно з 1982 роком. Намітилася тенденція до деякої стабілізації суспільно-політичного життя країни. В цій ситуації на засіданні сейму 21 липня 1983 року було прийнято рішення про припинення дії в країні воєнного стану, але одночасно передбачалося зберегти ще на 2, 5 роки правове регулювання з метою виведення країни з кризи.

Сьогодні події 1980 - 1981 років і причини введення воєнного стану розглядаються неоднозначно. Об'єктивно запровадження воєнного стану було альтернативою інтервенції країн Варшавського договору, громадянській війні та економічному хаосу. Проте психологічно суспільство не було готовим до таких крайніх заходів. Фактично це був державний переворот, тому що про цей крок не були заздалегідь повідомлені ні парламентарі, ні урядовці, ні члени політбюро ЦК ПОРП. На думку українського дослідника цієї проблеми В. Струтинського, можна виділити три великі блоки оцінок причин введення воєнного стану.

Одна група вчених і політиків вважає, що 13 грудня 1981 року було вимушеною відповіддю на радикальні та ультимативні вимоги «Солідарності», її намагання зміцнити свої позиції в політичній структурі польського суспільства та на можливість уведення на територію Польщі військ країн Варшавського договору. Друга група вважає запровадження воєнного стану наслідком свідомого провокування «Солідарності» з боку владних структур Польщі, третя група - наслідком свідомих дій украй радикальних угрупувань як у керівництві ПОРП та держави, так і в керівництві профоб'єднання.

У цілому ж уведення воєнного стану було вигідним не лише для ПОРП та керівництва ПНР (тому що знімався тиск населення та Радянського Союзу і від боротьби за владу усувалася «Солідарність», яка набирала силу), а й для «Солідарності», тому що профспілковий рух розростався і через радикалізацію своїх вимог почав виходити з-під контролю. До того ж «Солідарність», перейшовши у підпілля, ставала незламною жертвою тоталітарного режиму.

Введення воєнного стану 13 грудня 1981 року було однією з значущих подій в історії Польщі ХХ ст., подією суперечливою, неоднозначно оціненою в польському суспільстві та світі. Оголошення надзвичайного стану було зумовлено погіршенням суспільно-політичної ситуації в країні на початку 80-х років ХХ ст. та появою потужної організованої опозиції очолюваної «Солідарністю», яка стала несумісним елементом комуністичної системи. Невід'ємним елементом в усіх суспільно-політичних процесах Польщі була діяльність Римо-католицької церкви. Високий рівень релігійності населення визначив її статус у суспільстві та сприяв посиленню її впливу в площині відносин між владою і опозицією. Особливо активно РКЦ діяла в період воєнного стану, відстоюючи права і свободи громадян.

Запровадження воєнного стану стало в певному сенсі поразкою в діяльності католицької церкви, яка намагалась усіма зусиллями не допустити застосування сили. Свідченням спроб уникнути насилля були неодноразові зустрічі з діячами опозиції, листи примаса Польщі Ю. Глемпа адресовані керівництву «Солідарності» та суспільству загалом з закликом досягнути згоди мирним шляхом. Римо-католицька церква гарантувала свою підтримку і партнерство у прагненні сприяти суспільному відновленню започаткованому «Солідарністю».

Важливе значення в діяльності РКЦ відіграло скликання Головної ради єпископів Польщі 15 грудня 1981 року з метою аналізу і оцінки суспільно-політичної ситуації в Польщі. В ході скликання був підготовлений звіт, який визначив офіційне ставлення РКЦ до воєнного стану. У документі наголошувалось на порушенні громадянських прав народу, лунав заклик до збереження спокою, не відмовлятись одночасно від розпочатих демократичних перетворень.

Духовенство з самого початку воєнного стану, брало активну участь в підтримці підземної «Солідарності». Так, 17 грудня 1981 року архієпископ примас Ю. Глемп скликав Комітет допомоги жертвам репресій та їх родинам. Відповідні організації були створені в 23 єпархіях по всій Польщі. Його діяльність зводилася до трьох основних цілей: благодійної, правової та пастирської.

В атмосфері воєнного стану, в ситуації цілковитої відсутності структури незалежного суспільного життя, Римо-католицька церква була єдиною незалежною інституцією, яка підтримувала прагнення і амбіції більшої частини суспільства, незалежно від їх світогляду. Така ситуація була неприйнятною владі, яка вбачала опозиційність церкви в офіційних проповідях духовенства, в практичній діяльності громадських організацій пов'язаних з РКЦ. Приводом до початку попереджувальної акції щодо РКЦ стала проповідь єпископа І. Токарчука виголошена на Ясній Горі 5 вересня 1982 року. В ній єпископ сконцентрував увагу на вирішенні суспільних проблем Польщі, спираючись на християнське натхнення і добробут народу.

В річницю впровадження воєнного стану 13 грудня 1982 р. на засіданні Сейму обговорювалось питання скасування воєнного стану. Однак, 18 грудня 1982 року Сейм прийняв закон «Про конкретні правові заходи в період призупинення дії воєнного стану». Документ свідчив про відсутність довіри до суспільства і прагнення до продовження воєнного стану в оновленому правовому положенні. Відкритий супротив РКЦ був виражений в спеціальному листі надісланому до Президіуму Сейму. Автори листа звертали увагу на важливість розгляду громадянських прав не лише в правовій категорії, але з точки зору моральності. Суспільний спокій повинен будуватись на правових і духовних засадах.

Отже, в період воєнного стану діяльність РКЦ набувала особливо важливого значення, оскільки в умовах складної суспільно-політичної ситуації, вона залишалась єдиним офіційним виразником інтересів, поглядів і потреб населення. Церква носила характер духовної опозиції, однак активно діяла як учасник суспільних процесів в Польщі, опираючись на моральні засади в контексті реальності життя. Вона виступала за укладення взаємного компромісу між владою і суспільством, який служитиме загальному добробуту усієї нації, користувалася широкою підтримкою мас, незважаючи на критику радикальної частини населення і провокації зі сторони влади.

1.4 Суспільна динаміка консолідації демократії в Польщі

Практика декілька десятирічного розвитку країн Центральної та Східної Європи довела дієвість теорії консолідованої демократії, адже кінцеві результати постсоціалістичної трансформації в окремих випадках виявилися кардинально різними. Закріплення та стабілізація демократичних інститутів стали на сучасному етапі критеріями рівня демократичності перехідної країни. У такому випадку консолідацію демократії необхідно розглядати не лише як один із етапів демократичного транзиту, але й конкретний суспільно-політичний стан країни, який визначає подальший напрям демократичного розвитку - від стабілізації до реавторитаризації.

У системі «демократичний транзит - консолідація демократії» процес демократичної консолідації слід розглядати як напрям інституціоналізації демократичних норм, в якому суб'єктом виступають політичні інститути. Прихильники неоінституціоналізму до аналізу трансформаційних процесів - В. Меркель, А. Круассан, Дж. Ельстер, К. Оффе, У-К. Просс, Т. Павер, М. Гасіоровські, наголошують на необхідності перегляду сутності інституту демократії. У сучасних умовах поставторитарних трансформацій політичний інститут ототожнюється з певними демократичними правилами та нормами, яких обов'язково дотримуються у рамках конкретного інституту та політичної системи. Сприйняття інституціалізації як процесу формально-статичного закріплення демократії довело свою методологічну неспроможність визначення особливостей динамічних транзитивних демократій Центральної та Східної Європи.

Характерно, що всім країнам Центральної Європи, на відміну від представників пострадянського простору, вдалося досягти певного рівня консолідованої демократії. До взірців постсоціалістичної трансформації слід відносити Польську Республіку, яка своїм досвідом реформування підтверджує загальний успіх демократичного переходу країн Центральної Європи. Результатами демократичного транзиту Польщі став політичний режим консолідованої демократії.

У постсоціалістичній Польщі консолідація демократії включає наступні структурні процеси:

- лібералізація командно-адміністративної економіки «соціалістичного зразка» та перехід до системи ринкової економіки;

- входження до провідних міжнародних організацій західноєвропейської демократії, передусім Європейського Союзу;

- становлення, розвиток та функціонування інститутів громадянського суспільства.

Командно-адміністративна економіка Польщі протягом другої половини ХХ ст. постійно проявляла свою неефективність. Головною причиною цьому було державне управління промисловістю без врахування реального потенціалу та фінансових інтересів економічних суб'єктів.

Незважаючи на спроби модернізації соціалістичної економіки країни у другій половині ХХ ст., реальний процес лібералізації польської економіки розпочинається з впровадженням міністром фінансів Л. Бальцеровичем плану «шокової терапії». Основними завданнями економічної політики Л. Бальцеровича були лібералізація цін, конвертація та стабілізація злотого, оподаткування заробітної платні, максимальна децентралізація економічного сектору в державі.

Саме за допомогою «шокової терапії» у Польщі вдалося здійснити успішний перехід від командно-адміністративної економіки командно- адміністративного зразка до економіки ринкового типу. Характерно, що для успішного переходу до ринкової економіки в Польщі значний вплив справили міжнародні економічні організації - Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, Європейський банк реконструкції та розвитку. Адже «у 1990-1999 роках Польща була найпершою в регіоні, якщо йдеться про безпосередні закордонні інвестиції, вартість яких сягнула 28, 1 мільярда доларів»

За результатами проведення жорстких, але ефективних реформ дляпереходу до ринкової економіки («шокова терапія») у Польщі на найвищому державному рівні відразу окреслили прагнення вступу до ЄС. Переговори про входження Польщі до ЄС розпочалися у 1998 р. і закінчились набуттям членства країни у ЄС в травні 2004 р.

З набуттям членства у ЄС для Польщі відкрились значні перспективи у економічному розвитку країни та зміцненні політичної позиції в центральноєвропейському регіоні. Воднораз інтеграція польської економіки у європейський економічний простір стала справжнім випробуванням для сучасної Польської Республіки. З цієї позиції «перший досвід членства в ЄС Польщі яскраво доводить, що позитиву від вступу до Співтовариства, принаймні у перший період, значно більше, що, до речі, й доводять численні опитування громадської думки»

Громадянське суспільство є багатогранною політологічною категорією. У першу чергу, це суспільство засноване на демократичному типі політичної та правової культури, принципах економічної автономії. До основних рис формування та розвитку громадянського суспільства в постсоціалістичній Польщі слід віднести:

1. Історичні та культурні традиції, що призвели до сприйняття громадянами Польщі соціально-економічних ідеалів соціалізму як штучних та нав'язаних ззовні Радянським Союзом процесів. Окрім того, фактично з 1970-их років соціально-економічна ситуація в Польщі постійно погіршувалася, що призвело до «зростання соціальної напруги, незадоволення керівництвом держави, розчаруванні у «реальному соціалізмі».

2. Релігійна цілісність польського суспільства - 95% населення є католиками, що вступало у суперечність з ідеалами розбудови у країні атеїстичного комуністичного суспільства. Роль польського Костела, як ідеологічної противаги комуністичному режиму, зростає після обранняу жовтні 1978 року краковського кардинала К.Войтили Папою Римським Іоанном Павлом ІІ. На середину та кінець 1980-их років церква стала своє рідним модератором між старою комуністичною та новою антикомуністичною елітами.

3. Специфіка соціальної структури польського суспільства. Після розпаду комуністичної системи, починаючи з 1992 р. у Польщі відбувається незначне економічне зростання. Це стає передумовою для формування стабільного середнього класу в суспільстві. З часом з'являється суспільний прошарок, який є освіченим, фінансово забезпеченим та активним в громадсько-політичному житті. Середній клас у постсоціалістичній Польщі являється соціальною базою та ідеологічною основою формування громадянського суспільства.

4. Політичний плюралізм у системі вищих органів державної влади Польщі сприяє виникненню і закріпленню в польському суспільстві демократичної політико-правової культури. Зокрема, у 1990-их роках у країні виникають сотні громадських та суспільно-політичних організацій повністю автономних від держави. Це правозахисні організації, екологічні об'єднання, незалежні ЗМІ тощо. Такі неурядові організації впливають на державні структури влади як в центрі, так і на місцях. Станом на початок ХХІ ст. у Польщі нараховується більше 6 тис. громадських об'єднань.

Таким чином, Польська Республіка у період 1990-их - початку 2000-их років успішно завершила останню стадію демократичного транзиту консолідацію демократії. Про це свідчать, зокрема, зростаючі показники в економіці, членство країни у ЄС, тенденції функціонування громадянського суспільства. Воднораз Польщі на сучасному етапі необхідно вирішувати багато проблем внутрішнього державного характеру для того, щоб остаточно позбавитись постсоціалістичних тенденцій розвитку та стати одним із лідерів європейського демократичного співтовариства (у будь-якому випадку в регіоні Центральної та «оновленої» Східної Європи).

Розділ ІІ. Вступ та інтеграція Польщі в Європейський Союз

2.1 Шлях Польщі до ЄС

Польща йшла до ЄС 13 років - від асоціації в 1991 році і до вступу у 2004 році. На початку цих процесів, як зазначає колишній посол України в Польщі О. Моцик, ситуація багато в чому скидалася на ту, в якій зараз перебуває Україна: скептичність західних держав і спротив Росії, присутність іноземних військ на території Польщі, низький рівень громадської підтримки ідей вступу до НАТО і ЄС, побоювання втратити незалежність тощо. Проте елітам різних політичних спрямувань поступово вдалося досягти порозуміння в тому, що інтеграція до західних структур - головний державний інтерес, для реалізації якого слід докласти всіх можливих зусиль. Відтак поляки взялися до копіткої праці. Отже, одним з основних внутрішніх чинників, який, зрештою, привів Польщу до Європейського Союзу, було те, що різні політичні сили, які послідовно змінювали одна одну при владі у Польщі, попри відмінності у їхніх програмах, зуміли після нетривалого періоду дискусій досягнули консенсусу у баченні ключових пріоритетів внутрішньо- і зовнішньополітичного розвитку країни, суть яких можна лаконічно сформулювати як «повернення до Європи»

Зміна в 1989 році громадської і економічної системи в Польщі призвело до реоріентаціі пріоритетів польської зовнішньої політики. Одним з її нових елементів було прагнення до зближення з Європейським співтовариством, а в більш далекій перспективі - участь у цій структурі на правах члена.

Польща встановила дипломатичні відносини з Європейським співтовариством в липні 1988 року. На наступний рік 19 вересня відбулося підписання договору про торгівлю і торговельне та економічне співробітництво між Польщею і Європейським економічним співтовариством (ЄЕС). Цей договір ліг в основі подальших контактів і був вихідним пунктом для проведення в майбутньому переговорів про участь Польщі в Європейському співтоваристві.

Про намір Польщі вступити в ЄС повідомив прем'єр Т. Мазовецький у своєму виступі в Європейському парламенті в лютому 1990 році. Дещо пізніше, в червні 1991 році, міністр закордонних справ К. Скубішевскі у своєму експозе заявив у польському сеймі, що метою Польщі є вступ в майбутньому в Європейське співтовариство на правах члена.

Із заявою про своє бажання почати переговори з питання про вступ до спільноти Польща виступила 19 травня 1990 року. Переговори почалися в грудні 1990 року, тривали 11 місяців і закінчилися підписанням Європейського Договору про Співдружність Польщі з Європейськими співтовариствами та країнами, які є їх членами. Підписання Європейського Договору послужило початком політичного діалогу між Польщею та Співтовариством (а потім з Союзом Європи), а також поступової лібералізації торгівлі промисловими продуктами, закінченою встановленням зони вільної торгівлі.

Це призвело до розквіту торгівлі між Польщею та Європейським співтовариством і до розширення діалогу і політичного співробітництва, що в свою чергу сприяло подальшому зближенню між Польщею та Співтовариством. Європейський пакт набув чинності 1 лютого 1994 року, причому частина III пакту, що стосується торгівлі і проблем, пов'язаних з торгівлею, почала діяти з 1 березня 1992 року.

Однак, ключове значення для Польщі з точки зору її прагнення увійти до складу членів, мав саміт у Копенгагені 22 червня 1993 року, на якому Рада Європи встановила, що метою Європейського співтовариства є його розширення на країни Центральної і Східної Європи. Рада Європи сформулювала політичні та економічні критерії, від дотримання яких залежить прийом до складу членів Європейського Союзу держав цього регіону.

Серед цих критеріїв знаходяться такі, як стабільний державний устрій, що гарантує демократію та законність, дотримання прав людини та основних свобод, у тому числі прав національних меншин, що працює ринкова економіка, здатність країни справлятися з конкуренцією і ринковими силами всередині ЄС, здатність держави-кандидата виконувати членські зобов'язання, а також реальна здатність ЄС прийняти до своїх лав нових членів.

Черговим важливим етапом на шляху Польщі в ЄС було виражене Європейською комісією (16 липня 1997 рік) згоду на початок переговорів ЄС із шістьма країнами-кандидатами - Польщею, Чехією, Угорщиною, Словенією, Естонією та Кіпром. Рада Європи прийняла в грудні 1997 року рішення про початок переговорів з 6 кандидатами, які почалися 31 березня 1998 року.

У 1999 році ЄС прийняв рішення почати переговори про прийняття з черговими чотирма кандидатами - Словаччиною, Литвою, Латвією та Мальтою. Переговори про прийняття проводилися у двох етапах: спочатку аналізувався відповідність законодавства кандидата до законодавства ЄС, а потім починалася фаза докладних переговорів по 30-ти тематичних розділах.