Правовий статусу країн-членів ЄС

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЕВОЛЮЦІЯ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

1.1 Історія становлення правової системи Європейського Союзу

1.2 Види правових джерел Європейського Союзу

РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ДЕРЖАВ ЧЛЕНІВ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

2.1 Вплив і взаємодія міжнародного права з правом ЄС

2.2 Вплив і взаємодія права ЄС з національним правом країн-членів

РОЗДІЛ 3. ПЕРСПЕКТИВИ ТА РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО ЗАКОНОДАВСТВА В КОНТЕКСТІ ПІДПИСАННЯ УГОДИ ПРО АСОЦІАЦІЮ З ЄС

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність дослідження. Європейський Союз - це інституційна структура того, що ми зазвичай називаємо європейською інтеграцією, яка, в свою чергу, є тривалим процесом розбудови «ще тіснішого союзу між народами Європи». Природа його є унікальною і не має ніяких прецедентів в сфері міжнародного права та міжнародних відносин. Сучасний ЄС є результатом поступового розвитку та перетворення з суто економічної організації на структуру, що нагадує державу з федеральним устроєм.

Складну структуру Євросоюзу найкраще уявляти як надбудову, що спирається на три опори - саме в цьому суть так званої «теорії трьох опор». Перша опора - це європейські співтовариства, друга - спільна зовнішня політика (права людини, демократія, іноземна допомога) та політика безпеки (європейська політика безпеки та оборони, військові підрозділи ЄС, європейські сили швидкого реагування, підтримання миру), третя - поліційне та судове співробітництво у сфері карного права (боротьба з наркоторгівлею та контрабандою зброї, тероризмом, торгівлею людьми, організованою злочинністю, хабарництвом та шахрайством).

Об'єкт дослідження. Право Європейського Союзу є унікальною правовою системою, що функціонує паралельно із законодавством держав-членів ЄС. Норми права ЄС мають пряму дію в межах правових систем його держав-членів і в багатьох сферах регулюють питання, врегульовані національним законодавством. Особливо це стосується економічної та соціальної політики. ЄС засновує новий правовий порядок в рамках міжнародного права з метою взаємного соціального та економічного зростання держав-членів.

Основними принципами права ЄС є примат права ЄС (обов'язок національного судді не застосовувати національні норми у випадку, якщо вони не відповідають праву ЄС; обов'язок держав-членів не ухвалювати закони, що не відповідають праву ЄС), пряме застосування (норми права ЄС застосовуються у державах-членах без подальшого схвалення національним законодавством; кожна особа може подавати клопотання про застосування права ЄС у його справі) та пряма дія.

Серед джерел права ЄС - джерела права Європейських Співтовариств, джерела другої і третьої опори ЄС (міжурядове співробітництво), нормативно-правові акти відповідно до Конституції для Європи.

Загалом переважає погляд, відповідно до якого Європейський Союз не має правового статусу. Це мало б означати, що Європейський Союз не може набувати прав і обов'язків, не може проводити правову діяльність, а отже й бути суб'єктом права. Є достатньо прикладів такого стану речей. Варто лишень згадати найважливіші з них, наприклад: Європейський Союз не може виступати в ролі законодавчого органу, не може самостійно укладати міжнародні договори, не може бути стороною міжнародного договору, стороною в суді, і навіть не може когось працевлаштувати і т.п.

Основними завданнями в роботі є:

- визначення поняття права ЄС;

- розгляд співвідношення міжнародного права та права ЄС;

- дослідження співвідношення права ЄС та внутрішнього права держав-членів;

- вплив права ЄС на українське право.

правовий європейський союз асоціація

РОЗДІЛ 1. ЕВОЛЮЦІЯ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

1.1 Історія становлення правової системи Європейського Союзу

Створення Євросоюзу з його особливою системою правових норм було зумовлено розвитком економічної, політичної та правової інтеграції на європейському континенті. Вагомий внесок в організаційне оформлення інтеграційних процесів у Європі зробив пацифістський рух, який активно пропагував об'єднання європейських країн на антивоєнних засадах під час Першої та Другої світових воєн. У структурі Ліги Націй існувала консультативна комісія з вивчення питання щодо ЄС.

Але лише у другій половині 1940-х рр. виникли необхідні передумови для здійснення організованої інтеграції у сфері економіки, політики, права тощо, коли з ідеями заснування міждержавних інтеграційних об'єднань в Європі стали виступати керівники провідних європейських держав [28, c.167].

Найбільшу зацікавленість у створенні інтеграційних об'єднань у Європі виявила Франція, яка побоювалась відродження німецької військової промисловості після послаблення контролю з боку союзницьких держав у Західній Німеччині наприкінці 1940-х рр. Тому невипадково у 1950 р. Міністр закордонних справ Франції Робер Шуман запропонував заснувати міждержавне об'єднання, яке могло б контролювати вугільну та сталеливарну промисловість країн-членів. Цей проект отримав назву "план Шумана" і був узятий за основу створення першого з європейських співтовариств - Європейського співтовариства вугілля та сталі (ЄСВС).

Договір про заснування ЄСВС було підписано в Парижі у 1951 р. Його учасниками стали шість високо розвинутих країн Західної Європи - Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Голландія, Люксембург.

За основу побудови та функціонування правового механізму ЄСВС було взято ідею, відповідно до якої розв'язання нової війни між країнами Західної Європи було б набагато важчим за умови передання новоствореним інститутам економічного співтовариства значних повноважень з управління вугільною та сталеливарною промисловістю [24, c.58].

Паризький договір про заснування ЄСВС являв собою доволі складний документ, в якому були детально виписані повноваження щодо регулювання сфер, які він охоплював. У договорі поєднувалися два протилежні підходи щодо цього питання. З одного боку, закріплені в документі положення забезпечували централізований контроль над цінами на вугілля та вироби зі сталі, рівнем державної допомоги цим галузям, заходами щодо заохочення інвестицій, рівнем виробництва, транспортними тарифами, дискримінаційною та обмежувальною торгівельною практикою, структурою виробництва тощо. В такому контролі знайшла своє втілення французька ідея "дирижизму". З іншого боку, решта положень договору передбачали створення зони вільної торгівлі вугіллям та сталлю з дуже обмеженим втручанням в її функціонування з боку державних структур країн-членів.

Закріпленням цих підходів на інституційному рівні стала передача значних повноважень з регулювання інститутам співтовариства, зокрема, Верховному органу, до складу якого входили незалежні від держав-членів міжнародні чиновники, за рахунок втрати відповідної частки таких повноважень з боку національних органів. З огляду на широкі повноваження інститути ЄСВС (Верховний орган, Раду міністрів, Асамблею та Суд) почали називати наднаціональними, на відміну від міждержавних органів традиційних міжнародних організацій. Більш того, сам термін "наднаціональний" знайшов своє юридичне закріплення в Паризькому договорі: "Члени Верховного органу цілком незалежні при здійсненні своїх функцій у загальних інтересах Об'єднання. Виконуючи свої обов'язки, вони не звертаються за інструкціями й не керуються вказівками будь-якого уряду або органу. Вони утримуються від будь-яких дій, несумісних з наднаціональним характером їх функцій.

Кожна держава-член зобов'язується поважати наднаціональний характер діяльності членів Верховного органу і не буде робити спроб впливати на них при виконанні ними завдань" (ст. 9, п. 5.6). Таким чином, у Паризькому договорі під наднаціональністю розуміли незалежність членів Верховного органу від вказівок або впливів з боку держав-членів. Але договір не містив юридичного визначення поняття "наднаціональність" [24, c.72].

Трохи згодом, після того як у 1967 р. набули чинності зміни до Паризького договору, було скасовано ст. 9, в результаті чого термін "наднаціональний" був вилучений з права європейських співтовариств.

Подальші доповнення та зміни, які вносились до установчих документів ЄСВС, практично не торкнулись підходів, закладених у правовий механізм регулювання вугільної та сталеливарної промисловості. Однак наприкінці 2002 р. закінчився термін дії Паризького договору, який був укладений на 50 років. Після цього вугільна та сталеливарна промисловість держав-членів європейських співтовариств підпала під правовий режим, встановлений Договором про заснування ЄС.

Успішне функціонування ЄСВС спонукало держави-члени створити ще два співтовариства - Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС) та Європейське співтовариство з атомної енергії (Євроатом). Відповідні установчі договори були підписані у Римі в 1957 р.

У цьому трикутнику європейських співтовариств ЄЕС стало структурою з повноваженнями для здійснення економічної, політичної, соціальної та правової інтеграції. Дія Римського договору про заснування ЄЕС охоплювала практично всю економіку держав-членів, тоді як Паризький договір про заснування ЄСВС та Римський договір про заснування Євроатому забезпечували правове регулювання секторної інтеграції. Для ЄСВС це були вугілля та сталь, а для Євроатома - мирне використання атомної енергії [21, c.137].

Незважаючи на спільне ідеологічне підґрунтя щодо завдань та цілей європейської інтеграції, а також правових засобів їх досягнення, зазначені документи істотно відрізняються від Паризького договору з точки зору механізму правового регулювання інтеграційних процесів. Так, Римські договори є рамковими документами: вони встановлюють правові межі і визначають процедури, необхідні для розбудови європейських співтовариств. З політичних міркувань до Римських договорів не було включено термін "наднаціональний", а замість наділеного законодавчими повноваженнями Верховного органу в інституційних механізмах ЄЕС та Євроатома з'явились Комісії, які стали виконавчими структурами і майже всі законодавчі функції передали міждержавним інститутам у формі Рад міністрів. Окрім політичних причин, такий перерозподіл повноважень між органами ЄЕС та Євроатома мав також і правові підстави. Річ у тому, що, як показав досвід функціонування Верховного органу, його рішення далеко не завжди виконувались ефективно: національні виконавчі структури, відповідальні за їх виконання, не хотіли підкорятися рішенням, прийнятим наднаціональними чиновниками, оскільки вважали, що такі рішення не відповідають національним інтересам тому, що в їх виробленні не беруть участі представники відповідних установ держав-членів. Так у Західній Європі з'явилися дві різні моделі правового механізму регулювання економічної інтеграції: модель ЄСВС, в якій широкі законодавчі повноваження були передані структурі у формі наднаціонального Верховного органу - представника загально-регіональних інтересів, і модель ЄЕС та Євроатома, в якій законодавчі повноваження майже виключно отримали міжурядові структури - Ради міністрів, в яких засідали представники урядів держав-членів і які більшою мірою могли захистити національні інтереси цих держав.

Уже на початку існування трьох співтовариств робилися спроби їх об'єднання. Але все обмежилося лише створенням спільних для цих співтовариств головних інститутів - Асамблеї та Суду - у 1957 р., Ради та Комісії - у 1967 р. При цьому повноваження кожного органу визначались конкретним договором про співтовариство, положення якого регулювали його діяльність [14, c.19].

Таким чином, у середині 1960-х pp. завершився перший етап створення правового механізму європейської економічної інтеграції, яка здійснюється в межах європейських співтовариств. Його правовою базою стали три установчі договори - Паризький та два Римських, а також спільні інститути - Рада, Асамблея, Комісія та Суд. У цей період також було остаточно визнано, що Римський договір про заснування ЄЕС є документом, який визначає основні напрями розвитку всієї західноєвропейської інтеграції і створює для забезпечення цього процесу необхідний правовий механізм. Паризький договір про заснування ЄОВС та Римський договір про заснування Євроатому практично тільки доповнювали правовий механізм, який функціонував на основі Договору про заснування ЄЕС. Це підтвердив і Суд європейських співтовариств - головна судова установа європейських співтовариств, який визначив Римський договір про заснування Європейського співтовариства як "конституційну хартію Співтовариства, яка базується на верховенстві права" (справа 294/83 Les Verts).

Про основоположний характер Договору про заснування ЄЕС свідчить і те, що саме на базі його положень сформовано галузі та інститути права Євросоюзу. І хоча переважна кількість норм права ЄС закріплена у рішеннях інститутів об'єднання, положення договору визначають легітимність таких рішень.

З метою підтримання динамічного просування інтеграційних процесів до установчих документів європейських співтовариств час від часу вносилися зміни. Одними з найбільш кардинальних стали зміни, запроваджені Єдиним європейським актом (ЄЄА), підписаним у лютому 1986 р. Підписанню цього документа передували дослідження, проведені Комісією ЄС щодо перепон на шляху розвитку європейської інтеграції. Вони засвідчили, що економічний розвиток у співтовариствах втрачає динаміку на тлі економічних успіхів країн-конкурентів з Північної Америки та Східної Азії. Для надання нового поштовху процесу інтеграції в європейських співтовариствах у 1985 р. Комісія підготувала Білу книгу. В цьому документі було визначено основні види перешкод на шляху створення ефективного спільного ринку в Західній Європі - фізичні, технічні та фіскальні. Фізичні бар'єри існували на кордонах між державами-членами та заважали нормальному товарообміну. Ними були, зокрема, національні торгівельні квоти, перевірки щодо безпеки для здоров'я, компенсаційні сплати при торгівлі сільськогосподарською продукцією, статистичні збори, транспортний контроль. Для фізичних осіб такі бар'єри - це імміграційні процедури, перевірки з міркувань безпеки, митний контроль. Технічні бар'єри стосувались переважно національних стандартів та правил щодо товарів, послуг капіталів та робочої сили. Нарешті, фіскальні бар'єри були пов'язані з різними ставками податку на додану вартість та акцизними зборами і, як наслідок, з необхідністю сплати податків на кордонах [11].

Єдиний європейський акт, що набрав чинності 1 липня 1987 р., закріпив пропозиції, запропоновані в Білій книзі. Цей документ містить зміни та доповнення до установчих договорів про європейські співтовариства, деякі з яких мають кардинальний характер. Особливо це стосується ст. 8(а) Договору про заснування ЄЕС, в якому вперше запроваджено поняття внутрішнього ринку: "Внутрішній ринок складатиме територія без внутрішніх кордонів, на якій гарантується вільне пересування осіб, капіталу, товарів і послуг згідно з положеннями даного договору". Створення внутрішнього ринку мало бути завершено наприкінці 1992 р., коли передбачалось ліквідувати всі фізичні, технічні та фіскальні бар'єри у торгівлі держав-членів ЄС.

Положення ЄЄА також розширювали законодавчу компетенцію ЄЕС на такі нові сфери, як захист навколишнього середовища, заходи безпеки на виробництві та охорона здоров'я, наукові дослідження і технологічний розвиток, регіональний розвиток.

Нова ст. 102(а) передбачала створення економічного та валютного союзів.

Важливі зміни були внесені до інституційного механізму ЄЕС. Так, Європейський парламент отримав повноваження, які надали йому змогу брати участь у законодавчому процесі в рамках співтовариств через застосування нової процедури при прийнятті рішень (процедура вироблення спільної позиції). Також значно розширювалось коло питань, постанови щодо регулювання яких мали прийматися кваліфікованою більшістю Ради, а не одноголосно, як було до цього. Більше стало сфер діяльності, в яких Рада повинна була делегувати частину своїх повноважень Комісії. Європейське економічне співтовариство також формально закріпило існування у структурі європейських співтовариств такого інституту, як Європейська рада у складі глав держав і урядів держав-членів (ст. 2 ЄЄА). [5].

Усі ці інституцій ні зміни мали на меті полегшити в політичному та законодавчому плані створення у 1992 р. внутрішнього ринку. Позитивним результатом цих заходів стало значне прискорення законотворчого процесу в європейських співтовариствах. З'явились нові законодавчі акти у сферах, в яких до прийняття ЄЄА законодавчий процес був пов'язаний з великими труднощами, - банківське право, транспорт, страхування, інтелектуальна власність, податкове законодавство.

На початок 1990-х рр. більшість положень Білої книги було втілено у практику європейських співтовариств, що дало змогу розпочати підготовку до подальшого поглиблення європейської інтеграції, яка пов'язана з діяльністю ЄС.



1.2 Види правових джерел Європейського Союзу

Розглянуто джерела права Європейського Союзу, шляхи їх формування, застосування та наукові оцінки їх походження [24, c.91].

Комплексний характер права Європейського Союзу зумовлює і складну, багаторівневу систему його джерел. Традиційно в правовій доктрині під джерелами права розуміють форми його вираження. Виділяють три головні різновиди джерел права, а саме: нормативно-правові акти, звичаї та судові прецеденти. Таку класифікацію джерел цілком можна використати і щодо європейського права. Проте останнє має безперечну специфіку, що породжується особливостями його формування і функціонування.

Положення установчих договорів не містять чіткої типології джерел права Європейського Союзу (далі - ЄС). Тому в науці європейського права існують численні класифікації, обумовлені різними доктринами і критеріями.

Оскільки наша робота не ставить собі за мету дослідити і типологізувати всі джерела права Європейського Союзу, ми детально не розглядатимемо всі види, ієрархію і правові особливості форм права ЄС. Метою нашого дослідження є визначення і коротка характеристика загальної структури джерел права ЄС і місця, яке посідають у ній норми другої опори Європейського Союзу.

Необхідно відзначити, що кожна сфера діяльності Європейського Союзу має власну систему джерел, різних як за своїм походженням, так і за суб'єктами і застосуванням. Найважливішу групу джерел європейського права утворюють установчі договори. До установчих актів належать, насамперед, Паризький договір 1951 р. про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), Римські договори 1957 p., що започаткували існування Євроатому та Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), а також акти, які доповнюють і змінюють згадані договори і яким держави - члени Європейського Союзу надають характеру установчих актів. До них належать, перш за все, Єдиний європейський акт 1986 p., Маастрихтський договір про створення Європейського Союзу 1992 p., Амстердамський договір 1997 p., Ніццький договір 2001 p., а також Афінський договір 2003 р. До установчих актів звичайно також відносять «Конвенцію про спільні інститути» й Угоду про злиття, в результаті яких для всіх трьох Співтовариств, а пізніше - і для Європейського Союзу в цілому, була встановлена єдина система інститутів. Крім того, до вищезгаданої групи джерел належать угода, що стосувалася прямих виборів до Європейського парламенту, бюджетні договори, які визначають порядок формування бюджету Співтовариств і Європейського Союзу в цілому, а також усі договори про приєднання до Співтовариств і Союзу. Хоча за способом вироблення, заснування і набуття чинності вони відтворюють відповідний порядок і процедури, прийняті при укладенні міжнародних договорів та угод, то в тому, що стосується їх спрямованості й кола суб'єктів, яким ці правові розпорядження адресуються, з погляду їх змісту і значущості вони багато в чому наближаються до такого юридичного джерела національного права, як конституція. Ці правові акти характеризуються насамперед верховенством, тобто всі інші норми європейського права повинні відповідати розпорядженням установчих договорів, а інститути Союзу покликані стежити за тим, щоб усі інші нормативно-правові акти не суперечили їм. Крім того, установчі договори є актами прямої дії, інакше кажучи, їх положення діють незалежно від ухвалення національних актів імплементації [28, c.49].

Водночас, як роз'яснив Суд ЄС, пряма дія норми, що має своїм джерелом установчий договір, підпорядковується таким загальним вимогам, як зрозумілість, незалежність, несуперечність і відсутність необхідності в спеціальних актах застосування, без яких ця норма не може породжувати юридичних наслідків.

Таким чином, через свою юридичну природу установчі акти знаходяться на найвищій сходинці в ієрархії джерел європейського права.

Найважливішим різновидом джерел європейського права є правові акти, що видаються інститутами ЄС, тобто вторинне право Європейського Союзу. Воно є основною формою нормотворчої діяльності інститутів ЄС. Незважаючи на своє «другорядне» становище стосовно юридичної чинності, вказані документи виступають найбільш динамічним компонентом правової системи ЄС. У цілому наявність повноважень видавати нормативні й індивідуальні акти, що не підлягають ратифікації державами-членами, зближує Європейський Союз з федеральними державами, а його правову систему з «федеральним правом».

Основними правовими актами, що видаються інститутами ЄС, є регламенти, директиви і рішення.

Регламентом є нормативно-правовий акт загального характеру, усі елементи якого є обов'язковими для всіх суб'єктів європейського права. У науці європейського права регламенти часто називають «законодавчими актами» ЄС. Норми регламентів мають пряму дію в повному обсязі і застосовуються владою і судовими установами держав-членів незалежно від бажання останніх [6].

Директива також є загальнообов'язковим актом, але відрізняється від регламенту тим, що в ній указуються цілі і результати, яких слід досягти, проте надає національним урядам повну свободу обирати форму і способи досягнення цих результатів. Директиви не мають прямої дії, оскільки їх норми підлягають трансформації в національне законодавство. Вищезгадані нормативно-правові акти підпадають під юрисдикцію Суду ЄС, тобто за їх порушення можуть застосовуватись судові санкції.

Рішеннями є акти індивідуального характеру, відповідно до ст. 249 Договору про Європейський Союз «обов'язкові для адресатів, яких вони указують».

Також установчими договорами передбачається ухвалення рекомендацій і висновків, які не мають обов'язкового юридичного характеру.

Окремими видами джерел права ЄС є рішення Суду ЄС (прецедентні джерела), загальні принципи права і міжнародно-правові угоди.

Усі перелічені вище джерела характеризуються верховенством по стосовно до національних систем держав-членів, є загальнообов'язковими і поширюються як на держави-члени, так і на всіх юридичних і фізичних осіб, що проживають або утворюються на їх території. Крім того, в цьому разі діє принцип прямої дії, а юрисдикційний контроль здійснює Суд ЄС.

Джерела права Європейського Союзу в галузі зовнішньої політики мають якісно інший характер. Для розуміння їх сутності важливу роль відіграє аналіз цілей Спільної зовнішньої політики, оскільки, згідно з твердженням М. Л. Ентіна, вони «мають вищу юридичну силу в ієрархії норм права ЄС і комунітарного права. І вторинне право, що формується інститутами Союзу, і законодавство держав-членів, й управлінські рішення повинні їм відповідати. Точно так само їм мають відповідати всі практичні дії інститутів Союзу і владних органів держав-членів».

Цілі становлять істотний елемент кожної юридичної системи. їх роль є особливою в інтерпретації угоди для визначення юридичної природи міжнародних утворень. Головна роль цілей була підтверджена також судовими рішеннями. Зокрема стосовно Європейського Співтовариства Суд ЄС на підставі тлумачення цілей Спільного ринку в справі Van Gend en Loos ухвалив рішення, відповідно до якого Співтовариство тепер є новим юридичним порядком міжнародного права, для створення якого держави обмежили свої суверенні права [15, c.18].

Невипадково засновники помістили перелік основних цілей ЄС у ст. 2 розділу I «Загальні положення», що містить у собі найважливіші постулати, які встановлюють сутність і структуру Європейського Союзу. Таким чином, цілі Європейського Союзу є своєрідними векторами його розвитку, відповідно до яких надалі приймаються конкретні норми і здійснюються певні дії.

Зовнішньополітичні цілі Європейського Союзу зафіксовано в різних частинах Маастрихтського договору. Перше посилання на них може бути знайдено в Преамбулі: «Що надихнули наміром реалізувати спільну зовнішню політику... і таким чином зміцнити європейську ідентичність і незалежність в ім'я миру, безпеки і розвитку в Європі й у всьому світі».

У конституційному праві існує думка, що мета преамбули полягає не в тому, щоб встановлювати зобов'язання, проте преамбула є частиною договору й, отже, має бути сумісною з іншими його частинами. Функція преамбули полягає у відображенні головних цілей держав, що укладають угоду. Це - вираження намірів визначених договірними сторонами при укладенні договору. Отже, як невід'ємна частина договору Преамбула має таку ж саму юридичну чинність, як і решта його норм.

Пункт 2 вищезгаданої ст. 2 розділу I також проголошує однією з головних цілей ЄС «утвердження власної ідентичності на міжнародному рівні, зокрема шляхом проведення спільної зовнішньої політики і політики безпеки...».

Більш детально це твердження розкривається в ст. 11 Договору про Європейський Союз. Згідно з цією статтею, головними цілями Європейського Союзу в зовнішньополітичній сфері є «захист спільних цінностей, основних інтересів, незалежності і цілісності Союзу відповідно до принципів Статуту Організації Об'єднаних Націй; всемірне зміцнення безпеки Союзу; збереження миру і зміцнення міжнародної безпеки відповідно до принципів Статуту Організації Об'єднаних Націй, так само як і принципів Гельсінського Заключного акту та цілей Паризької хартії, включно з тими, що стосуються кордонів; сприяння міжнародній співпраці; розвиток і консолідація демократії і законності і повага прав людини й основних свобод» [17, c.39].

Цей список є вичерпним, проте залишає місце для широкої інтерпретації. Такі широкомасштабні цілі ілюструють амбіції ЄС відігравати більш значну роль у зовнішньополітичному плані. Ці амбіції були відверто заявлені в указаній вище ст. 2 розділу I, згідно з якою Союз прагне до утвердження «самобутності Союзу на міжнародній арені, особливо шляхом здійснення СЗПБ». Це унікальний випадок, коли міжнародне утворення характеризується такими ознаками, як незалежність і цілісність. Закріплення такого роду цілей підносить політичну складову Союзу на якісно новий рівень, оскільки такі характеристики відсутні навіть у наднаціональних Співтовариств, що входять до складу Союзу .

Що стосується вторинного права, а конкретно - актів, що ухвалюються інститутами Європейського Союзу, спрямованих на реалізацію установчих договорів, тут ситуація кардинально відрізняється.

Як уже вказувалося, у сфері зовнішніх стосунків Європейського Союзу, тобто в галузі його першої опори, інститутами й органами ЄС видаються регламенти і директиви, що сприяють чіткій правовій регламентації і контролю за цією сферою політики Європейського Співтовариства. Нормативно-правові акти, які ухвалюються в економіці ЄС, то вони мають іншу правову природу і, відповідно, юридичну чинність. З одного боку, Спільна зовнішня політика і безпека (СЗПБ) є окремою сферою діяльності ЄС, в рамках якої він володіє спеціальною компетенцією, а з іншого - це один із основних структурних компонентів Євросоюзу [20, c.331].

Специфіка правової природи сфери Спільної зовнішньої політики полягає в тому, що вона не регулюється актами обов'язкового характеру, а є тією галуззю, в якій держави-члени координують зовнішньополітичну активність за допомогою вироблення спільної позиції і яка потім дозволяє їм виступати єдиним фронтом у міжнародних організаціях або на міжнародних конференціях. Водночас акти Євросоюзу є не лише нормативними, але і правовими, тобто породжують права та обов'язки і передбачають юридичну відповідальність за їх порушення.

Зарубіжні дослідники європейського права поділяють розвиток норм у галузі Спільної зовнішньої політики на декілька основних етапів:

виникнення неформальних (тих, що не кодифікуються) звичаїв;

перетворення їх на чіткі, писані норми;

перехід від писаних норм до правил (права або зобов'язань);

трансформація правил у формальні закони (правові норми).

Спільна зовнішня політика виникла на базі Європейської політичної співпраці (ЄПС). Рішення, що ухвалюються в рамках ЄПС, не мали юридично обов'язкового характеру. До на-буття чинності Єдиним Європейським актом (ЄЄА) в липні 1987 p., стосунки між держава-ми-членами в галузі ЄПС регулювалися нормами міжнародного права і нормами так званого «м'якого права». Найважливіші джерела таких норм - доповіді міністрів закордонних справ, схвалені державами-членами ЄС (Доповіді Давіньона в Люксембурзі (1970 р.) і Копенгагені (1973 p.), Лондонська доповідь (1981 р.) тощо) і декларації (Висока Штутгартська декларація про Європейський Союз (1983 р.) тощо). У рамках ЄПС ці документи мали конституційне значення.

Подальша еволюція правової системи Співтовариства привела до включення Єдиним Європейським актом зовнішньої політики до сфери діяльності Співтовариств. Можна сказати, що тим самим ЄЄА створив у ЄС нову спільну нормативну структуру інтеграції, яка вже не може зводитися до класичної моделі «права Співтовариства», розробленої в попередні десятиріччя. Інституціоналізація Європейської політичної співпраці не призвела до уніфікації правових систем Європейського Союзу - навпаки, сама можливість такої уніфікації зникла з ухваленням «опорної» моделі будівництва Європейського Союзу. Так, на думку Д. Кертіса й І. Деккера, «...правова система Європейського Союзу розвивалася як інституційне ціле, але це не заперечувало можливості паралельного існування і розвитку декількох правових підсистем».

Відповідно до структурного підходу до системи права Європейського Союзу, правові норми, ухвалені в рамках Спільної зовнішньої політики і політики безпеки, називаються правом СЗПБ. СЗПБ не має свого власного установчого договору, і роль джерела первинного права тут відіграє розділ V Договору про ЄС «Положення про СЗПБ». У Договорі про ЄС немає жодного положення, що стосувалось б цих актів, подібного до ст. 249 Договорів про Європейське Співтовариство, яке визначало б їх характер.

РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ДЕРЖАВ ЧЛЕНІВ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

2.1 Вплив і взаємодія міжнародного права з правом ЄС

Право Євросоюзу має свої специфічні риси, які відрізняють його, як від права міжнародного, такі від права національного. У той же час воно тісно пов'язано з обома системами права, оскільки установчі договори, угоди з третіми країнами та міжнародними організаціями складають частину міжнародного права, а певні акти інститутів європейських співтовариств регулюють відносини між суб'єктами національного права країн-членів і діють поряд з актами національного права цих країн, маючи при цьому пріоритет по відношенню до таких актів. Специфіка права Євросоюзу вимагає більш детального вивчення питання щодо його взаємодії з міжнародним та національним правом.

Дослідження правової природи права Євросоюзу неодмінно вимагає розгляду питання про його взаємодію з міжнародним публічним правом. Необхідність аналізу цієї проблеми викликана не тільки існуванням генетичного зв'язку між міжнародним публічним правом та правом європейських інтеграційних організацій, оскільки, за твердженням Суду ЄС, європейські співтовариства створили “новий міжнародний правопорядок”. Злободенність цього питання зросла після укладання Договору про створення Євросоюзу як структури, яка забезпечує координацію співпраці держав-членів у галузі внутрішньої та зовнішньої політики переважно міжнародно-правовими засобами [24, c.127].

Треба, однак, зазначити, що переважна більшість досліджень із правової природи права Євросоюзу фактично оминає проблему взаємодії міжнародного права та права Євросоюзу. Деякі дослідники частково торкаються цієї проблеми головним чином при вивчення питань участі європейських інтеграційних організацій та держав-членів у міжнародних договорах з метою з'ясування, яка із систем права має пріоритет.

На наш погляд, зосередження уваги лише на проблемі пріоритету тої чи іншої системи права не дає можливості не тільки дослідити питання взаємодії міжнародного права та права Євросоюзу, але й чітко визначити особливості впливу права Євросоюзу на регулювання відносини з третіми країнами [1].

Не може виникати ніякого сумніву, що право Євросоюзу тісно взаємодіє з міжнародним правом, між ними існує органічний зв'язок, оскільки норми міжнародного права складають основу права європейських інтеграційних організацій. Проте така взаємодія іноді супроводжується конфліктами, які породжуються кількома факторами. З одного боку, інститути європейських інтеграційних організацій і насамперед Суд ЄС роблять все можливе, щоб створити умови для автономного функціонування права Євросоюзу, мотивуючи це необхідністю створення єдиних правил для всіх суб'єктів, які діють на спільному ринку. З цією метою вони заявляють про автономію права Євросоюзу по відношенню до міжнародного права. З іншого боку, саме право Євросоюзу являє собою складну систему правових норм, частину якої складають норми міжнародного права, закріплені в установчих договорах про європейські співтовариства та Європейський Союз, угодах про приєднання нових держав до цих організацій, договорах, укладених європейськими співтовариствами з іншими суб'єктами міжнародного права, а інша його частина - це норми, закріплені в актах інститутів Євросоюзу, які суттєво відрізняються по своїй природі від актів традиційних міжнародних організацій. Це може створювати проблеми щодо відповідності положень таких актів нормам міжнародного права.

Взаємодію міжнародного права з правом Євросоюзу значною мірою визначають також такі фактори, як розподіл договірної компетенції між Європейським співтовариством та державами-членами і пов'язане з цим існування двох груп міжнародних угод, які по різному впливають на правопорядок Євросоюзу - угод, укладених співтовариствами, та таких, що укладаються державами-членами з іншими суб'єктами міжнародного права. Зокрема, є сфери регулювання зовнішніх зносин, які знаходяться у виключній компетенції ЄС завдяки передачі з боку держав-членів частини своїх повноважень Співтовариству. В інших сферах існує спільна компетенція Співтовариства та держав-членів. Нарешті, є сфери, в яких держави-члени самостійно здійснюють свої зовнішні повноваження, хоча наслідки таких дій з боку держав-членів теж можуть впливати на правопорядок Євросоюзу. Для більш повного розкриття особливостей взаємовідносин між правом Євросоюзу та міжнародним правом необхідно враховувати як положення установчих договорів про європейські інтеграційні організації, так й практику Суду ЄС з цього питання.

Таким чином, міжнародне право та право Євросоюзу тісно взаємодіють між собою. З розширенням участі європейських інтеграційних організацій у міжнародних відносинах зростає вплив міжнародного права на право Євросоюзу. Основні принципи міжнародного права, норми багатьох універсальних, багатосторонніх та двосторонніх міжнародних угод Співтовариства стали складовою частиною права Євросоюзу. З поглибленням європейської інтеграції більш складним та динамічним стає рівень взаємодії між нормами права Євросоюзу та міжнародного права [15, c.18].

Аналіз взаємовідносин між правом Євросоюзу та міжнародним правом може сприяти не тільки кращому розумінню юридичної природи права європейських інтеграційних організацій, але й вирішенню питання про сфери і характер взаємопроникнення норм обох систем права.

2.2 Вплив і взаємодія права ЄС з національним правом країн-членів

Право ЄС формувалося під впливом основоположних засад і практики, властивих національним правовим системам держав-членів ЄС. Вони трансформувалися і використовувалися з урахуванням цілей і задач, що стоять перед Європейськими Союзом, і необхідністю досягнення максимально ефективного вирішення проблем, віднесених до його юрисдикції.

Існування та функціонування Європейського Союзу ґрунтується на особливій і самостійній системі права. Проте, сама ця система права створена і функціонує не автономно від національних систем, а безпосереднім чином взаємозалежна і взаємопов'язана з національними правовими системами держав-членів. Звичайно ж, мова не йде про просте копіювання національних правових норм. Взаємодія права ЄС і національного права держав-членів здійснюється на основі принципів, закріплених в установчих договорах та інших актах ЄС.

Можна виділити декілька таких принципів:

1) Інтегрованість норм права ЄС у національні системи права держав-членів.

2) Пряма дія норм права ЄС.

3) Верховенство права ЄС стосовно права держав-членів.

4) Юрисдикційний захист правових норм ЄС судовими органами ЄС та держав-членів.

1. Принцип інтеграції. Під ним розуміється закріплення норм права ЄС у національних системах права всіх держав-учасниць, в результаті чого вони стають невід'ємною складовою частиною цих систем.

Саме інтеграція в національне право надає юридичну чинність нормам ЄС на території держав-членів і робить обов'язковим їх застосування національними судами.

Правові норми ЄС діють і підлягають застосуванню на території держав-учасниць на тих же умовах, що й національне право. Єдине, що зобов'язана зробити держава-реципієнт, це не встановлення умов його застосування, а створення умов для його максимально ефективного застосування [18, c.53].

Відповідно до Декларації про застосування правових актів Співтовариства, що є додатком і невід'ємною складовою частиною Маастрихтського договору „основною умовою згуртування і єдності в процесі європейського будівництва є повна і точна інкорпорація у національне законодавство адресованих йому директив Співтовариства у межах встановлених ним строків. Істотна умова правильного функціонування Співтовариства полягає в тому, щоб міри, прийняті різними державами-членами, забезпечували застосування законодавства Співтовариства із тією ж ефективністю і чіткістю, з якою застосовуються їхні національні закони".

Принципи інтеграції і прямої дії найтіснішим чином зв'язані між собою. Слід, підкреслити, що інтеграція і пряма дія - багато в чому співпадаючі, але не ідентичні поняття. Так, інтеграція правових положень ЄС визначає можливість їх прямого і негайного застосування національним судом і їхня обов'язковість для національної і муніципальної влади. Пряма ж дія норм права ЄС залежить від ряду умов, відповідність яким уможливлює їхнє застосування судом. Інтеграція - умова прямого застосування. Але можливість прямого застосування - необов'язкова умова інтеграції. Так, якщо установчий договір встановлює необхідність "прогресуючого зближення економічної політики держав-членів" (ст. 2), то це положення, звичайно, зобов'язує держави-члени, але воно не підпадає під умови, дотримання яких забезпечує його пряме застосування національним судом.

2. Принцип прямої дії норм права ЄС. Під ним розуміється безпосереднє й обов'язкове застосування нормативно-правових актів Європейського Союзу національною адміністрацією і судами незалежно від їхньої згоди чи умов, установлюваних державою-членом.

Принцип прямої дії передбачений безпосередньо в самих установчих договорах. Про нього говориться, зокрема, у ст. 249 Договору про Європейське Співтовариство. В другому абзаці цієї статті зазначається, що Регламенти мають загальне застосування. Вони є обов'язковими у всіх своїх елементах і мають пряму дію в усіх державах-членах [21, c.144].

Однак ясність формулювання стосовно таких актів, як регламенти породжує повну неясність щодо інших джерел права ЄС (директив, рішень). Їхня характеристика, що міститься в тій же ст. 249, не містить ніякого згадування про пряму дію. Відсутнє воно і стосовно самого установчого договору ЄС.

Природно було б припустити, що творці Європейського Союзу мали на увазі обмеження застосування принципу прямої дії тільки однією категорією норм вторинного права (регламентами). Саме таку позицію зайняли національні влади і суди ряду держав-членів, а також багато дослідників. Суд ЄС з подібним підходом не погодився. У цілому ряді своїх рішень Суд визначив загальну концепцію прямої дії права ЄС та особливості її застосування до різних ситуацій і категорій джерел, а також підстави можливих винятків.

Так, у максимально повному вигляді принцип прямої дії застосовується до регламентів, безумовність прямого застосування яких обумовлена в самому установчому договорі.

Значно складніше вирішується проблема прямої дії директив ЄС. Визначення директиви, дане установчими договорами, як акту, що встановлює лише кінцеву мету, а вибір форм і засобів для її досягнення залишає за державою-членом, змушує припустити, що мова йде про акт, що не має прямої дії. Директива завжди адресується державам-членам, а не приватним особам. Її реалізація залежить певною мірою від розсуду і заходів, застосовуваних національною владою. Проте Суд ЄС, хоча і не відразу і не беззастережно, все є таки визнав за директивою характер акту прямої дії [24, c.80].

В обґрунтування своєї позиції Суд ЄС послався на обов'язкову силу ст. 249 Договору про Європейське Співтовариство і на те, що юридична значимість директиви, адресованої державі, буде ослаблена чи навіть зведена нанівець, якщо приватні особи не зможуть посилатися на неї в захист своїх прав у суді. Таким чином, приватні особи одержали можливість брати участь у здійсненні контролю за діями національної влади по реалізації директиви з метою захисту своїх інтересів.

Не викликало особливих дискусій питання про визнання прямої дії рішень, передбачених ст. 249 Договору про ЄС. Рішення - правові акти індивідуального характеру, що адресуються приватним фізичним чи юридичним особам і мають безумовне пряме застосування. Права й обов'язки, що виникають на їх основі, можуть служити предметом розгляду в суді, не передбачаючи будь-яких особливих умов чи обставин [26, c.66].

Рішення, що адресуються конкретним державам-членам, накладають зобов'язання безпосередньо на державні владні органи. Виникаючі в даному випадку відносини з приватними особами мають тільки "вертикальний" характер.

Принцип прямої дії стосовно до норм первинного права не знайшов відображення безпосередньо в установчих договорах. Певною мірою про це зазначається в ст. 211 Договору про ЄС, відповідно до якої Комісія "гарантує застосування положень даного Договору і заходів, що вживаються для цього". Зовсім очевидно, що гарантія застосування не рівносильна прямій дії, але не менш очевидно і те, що пряме застосування - одна з важливих гарантій здійснення Договору.

Суть концепції прямої дії норм права ЄС полягає в наступному. Право ЄС наділяє правами і накладає обов'язки не тільки на держави-члени й інститути ЄС, але і безпосередньо на фізичних і юридичних осіб держав-учасниць. Здійснення конкретною особою своїх прав неможливе без їх юрисдикційного захисту. Такий захист прав та інтересів приватних осіб здійснюється, за загальним правилом, національними судами. Права, що породжуються дією норм права ЄС, також підлягають судовому захисту. Однак для його здійснення необхідно забезпечити пряме застосування норми права ЄС національним судом. В інакшому випадку право ЄС не буде підлягати застосуванню національним судом при вирішенні конкретної справи. В даній ситуації реалізація мети і цілей інтеграції неможлива, тому що їх правова гарантія виключена чи зведена до мінімуму. Таким чином, необхідні підстави для прямого застосування норм права ЄС національними судами. Таку можливість забезпечує принцип прямої дії правових норм ЄС.

Практичне застосування цієї концепції повинне відповідати цілому ряду умов матеріального і процесуального характеру. Так, застосовувана норма прямої дії повинна входити в юрисдикцію національних судових органів. Наприклад, вирішення питання про дійсність підлягаючого застосуванню в справі акту ЄС не входить в юрисдикцію національних судів. У випадку виникнення такої проблеми, що має принципове значення для винесення рішення по суті справи, національний суд зобов'язаний перервати її розгляд і звернутися з преюдиціальним запитом у Суд ЄС. Після одержання висновку Суду ЄС процес відновлюється. При відсутності сумнівів у легітимності підлягаючого застосуванню акту ЄС саме він і повинен бути застосований. При колізії норм буде використаний принцип верховенства, а при вирішенні питання про допустимість застосування норми права ЄС підставою для її застосування національним судом виступає пряма дія.

До числа обов'язкових умов прямого застосування норми права ЄС належать:

- чіткість, ясність і несуперечливість норми;

- можливість прямого використання національним судом;

- відсутність застереження про можливість її застосування іншими актами чи діями.

На практиці це означає, що національний суддя у всіх випадках, коли в акті ЄС міститься декларація найбільш загального характеру чи вказується на розробку в майбутньому заходів для її реалізації, не може застосувати цю норму безпосередньо для вирішення справи. Це не означає, звичайно, що вона позбавлена будь-якого юридичного значення. Так, вона може мати важливе значення при тлумаченні того чи іншого положення чи акту ЄС. [24, c.152].

3. Верховенство права ЄС стосовно права держав-членів. Суть даного принципу полягає в наділенні норм права ЄС переважною юридичною чинністю стосовно норм національного права держав-членів. У випадку колізії норми національного права і права ЄС переважну силу має остання. Саме вона і підлягає застосуванню національними органами влади і судами.

Проте, не дивлячись на важливість таких правових актів як установчі договори ЄС, що утворюють першооснову права ЄС, і загальне визнання їхнього пріоритетного значення, слід все ж таки підкреслити, що вони не наділяють автоматично аналогічною властивістю внутрішні акти ЄС, які видаються інститутами ЄС. Норми, що містяться в них, утворюють так зване „вторинне” (похідне) право. Крім того, установчі акти ЄС не містять положень, що прямо вказують на верховенство права ЄС. Визнання і твердження цього верховенства - заслуга Суду ЄС.

У рішеннях Суду ЄС вказується на специфічний і однозначний характер права ЄС, необхідність забезпечення його однакового застосування, без чого неможливе досягнення цілей інтеграції. В підтвердження цієї тези можна послатися на ст. 10 Договору про Європейське Співтовариство, відповідно до якої " держави-члени вживають усіх заходів, окремих чи загальних, необхідних для забезпечення виконання зобов'язань, передбачених даним Договором. Подібні заходи мають сприяти розв'язанню основних завдань Співтовариства". Таким чином, принцип верховенства обумовлений покладеним на всі держави-члени обов'язком забезпечити реалізацію задач і цілей Співтовариства. Це зобов'язання в ще більшій мірі деталізується в другому абзаці даної статті "Слід утримуватись від будь-яких заходів, що можуть протидіяти досягненню цілей даного Договору".

Принцип верховенства права ЄС передбачає його поширення на всі джерела права ЄС, а також підпорядкування йому будь-яких видів актів національного права. Не менш важливі і тимчасові умови його дії. Принцип верховенства права ЄС поширюється на всі акти права ЄС незалежно від часу їхнього прийняття. Це особливо важливо для нових держав, що вступають до ЄС, які тим самим в силу факту свого приєднання до ЄС визнають верховенство всіх нормативно-правових актів ЄС, у тому числі й тих, котрі були прийняті до їхнього приєднання. У тих державах-членах, де подібне рішення не узгоджувалося з діючими конституційними положеннями, були прийняті спеціальні національні акти конституційного характеру, що підтвердили подібну спрямованість даного принципу [22, c.246].

В результаті правотворчої діяльності Суду ЄС була сформульована загальна концепція верховенства права ЄС стосовно національного права держав-членів. Це верховенство носить глобальний і абсолютний характер. Інакше кажучи, принцип верховенства має на увазі не окремі акти чи види актів, а характеризує відносини права ЄС як системи з національною системою права в цілому кожного з держав-членів.

4. Юрисдикційний захист правових норм ЄС судовими органами ЄС та держав-членів. Під ним розуміється імперативна обов'язковість для всіх національних судових органів держав-членів і судових органів ЄС забезпечити застосування права ЄС і максимально ефективний захист прав та інтересів, що виникають на його основі.

Судовий захист прав, заснованих на правових положеннях ЄС, це одночасно і результат, і умова їхнього інтеграційного характеру і прямої дії. Інтеграція створює необхідні передумови для застосування права ЄС у кожній з держав-членів. Пряма дія додає імперативний характер її застосуванню національними судами. Юрисдикційний захист - практична реалізація цих принципів, без здійснення яких право ЄС втратило б свій зміст і значення.

Національний суд зобов'язаний застосувати норму права ЄС, навіть якщо їй протистоїть національне джерело права. Це випливає з принципу верховенства права ЄС. Правова норма, застосовувана національним судом, повинна бути складовою частиною національної правової системи. Це забезпечується застосуванням принципу інтеграції. Вона підлягає обов'язковому і безумовному прямому застосуванню, якщо відповідає умовам реалізації цього принципу. Загальна вимога обов'язкового застосування права ЄС поширюється на всі національні судові органи всіх рівнів і виключає монополізацію цього права яким-небудь одним чи тільки вищими судовими органами.

Істотне значення для реалізації принципу судової захищеності має встановлення розмежування юрисдикції судових органів ЄС і держав-членів. За загальним правилом, у юрисдикцію Суду ЄС входить порівняно обмежене коло справ:

а) позовні вимоги, зв'язані з невиконанням зобов'язань по установчих договорах членами чи інститутами ЄС;

б) позови, що відносяться до наглядового судочинства і спрямовані на контроль за законністю;

в) позови про відповідальність, засновані на наявності відповідного застереження (договірна відповідальність) або зумовлені заподіянням шкоди ЄС, його інститутами і посадовими особами під час виконання службових обов'язків (позадоговірна відповідальність).

У всіх інших випадках спір, пов'язаний із застосуванням права ЄС, підлягає, за загальним правилом, розгляду національними судами.

Претензія, заснована на праві ЄС, розглядається судовими органами держав-членів відповідно до норм національного процесуального права. Суд ЄС, так само як і інші інститути ЄС, не вправі встановлювати порядок національного судочинства. Протокол про застосування принципів субсидійності і пропорційності, прикладений до Договору про заснування Європейського Співтовариства, особливо підкреслює (п. 7) необхідність суворо стежити за тим, щоб "поважалася узвичаєна національна практика, а також організація і функціонування правових систем держав-членів" [21, c.79].

...