Дослідження принципу верховенства права та верховенства закону

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

Дослідження принципу верховенства права та верховенства закону

Зміст

Вступ

Розділ 1. Право і закон: поняття, зміст і співвідношення

1.1 Поняття та властивості права

1.2 Природне та позитивне право

1.3 Теорія правової законності

Розділ 2. Принципи верховенства права та верховенства закону: теоретичний аспект

2.1 Поняття принципу верховенства права

2.2 Загальна характеристика принципу верховенства закону

2.3 Співвідношення принципів верховенства права та верховенства закону

Розліл 3. Втілення принципів верховенства права та верховенства закону в Україні

3.1 Засади верховенства права в українському законодавстві

3.2 Верховенство закону як принцип Конституції України

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Ідеал верховенства права став нині одним з найпопулярніших у всьому світі. До нього постійно звертаються не лише на Заході, для якого верховенство права, як уже доводилося писати, традиційно є однією з найвищих демократичних цінностей. Він давно став найважливішою складовою міжнародно-правових актів, особливо присвячених правам і свободам людини та громадянина. Все частіше верховенство права як принцип фіксується у національних конституціях і законах, ним активно оперують міжнародні й національні суди.

Не залишилася осторонь цієї безпрецедентної підтримки ідеалу верховенства права й Україна. На його адресу лунають панегірики з вуст державних і політичних діячів України, без нього не обходиться жодна програма численних політичних партій, він широко використовується у законодавчій практиці, в наукових працях вітчизняних правознавців, політологів, філософів, соціологів, представників інших галузей гуманітарного знання.

Одне з провідних місць відведено принципу верховенства права також Конституцією України (ст. 8). Причому Україна є чи не єдиною державою, в Основному Законі якої зафіксовано положення не тільки про верховенство права, бастіоном якого вважається Велика Британія («The Rule of Law»), а й положення про правову державу, яку небезпідставно іменують німецьким винаходом («Rechtsstaat»).еред українських вчених, які зробили вагомий внесок у розвиток вітчизняних уявлень про зміст принципу верховенства права та його значення для розвитку доктринальних положень юридичної науки з урахуванням досвіду зарубіжних держав, слід зазначити В.Б. Авер'янова, С.П. Головатого, В.О. Зайчука, В.М. Кампо, М.І. Козюбру, А.М. Колодія, В.В. Копейчікова, Д.М. Лук'янця, В.Ф. Погорілка, П.М. Рабіновича, А.О. Селіванова,О.Ф. Скакун, В.Ф. Сіренка, Ю.М. Тодику, В.М. Шаповала, Ю.С. Шемшученка та ін.

Об'єктом дослідження виступає верховенство права та закону як явище.

Предметом дослідження є верховенство права та верховенство закону.

Метою даної роботи є дослідження принципу верховенства права та верховенства закону.

Мета реалізується в постановлених завданнях, якими є:

- дослідження поняття права;

- визначення поняття закону;

- співвідношення поняття права та закону;

- визначення поняття верховенства права;

- характеристика верховенства закону;

- дослідження закріплення в Конституції України принципу верховенства права і верховенства закону.

Курсова робота складається із вступу, трьох розділів з підрозділами, висновків та списку використаної літератури.

право закон доктрина верховенство

Розділ 1. Право і закон: поняття, зміст і співвідношення

1.1 Поняття та властивості права

Як відомо, термін «право» (лат. jus; англ. law; right) має відмінне тлумачення у численних наукових концепціях, сформованих у різні часи і різних світових культурах.

Поняття права - це визначальний компонент у категоріальному апараті правової науки, оскільки має істотне значення для визначення методології будь-якого дослідження, у зв'язку з тим, що модель праворозуміння визначає понятійний апарат і характер висновків, а також обумовлює діяльність суб'єктів праворозуміння. Праворозуміння є ключовим аспектом усієї проблематики сучасної теорії права.

Як зазначає В. Бабкін, праворозуміння - це наукова категорія, яка відображає результат процесу пізнання сутності права.

Право - система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до примусу.

Специфічні ознаки права:

Вираження міри свободи, рівності та справедливості означає, що право з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та рівності людей, установленою державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободи іншого. І цією мірою є справедливість. У праві свобода трансформується в суб'єктивні права, яким відповідають обов'язки.

Справедливість - це баланс інтересів: влади і громадянина, виробника і споживача, продавця і покупця, роботодавця і робітника тощо. Справедлива міра свободи характеризує зміст права, а загальнообов'язковість права, що засновується на легітимному примусі, є його формальною властивістю, яка має істотний характер.

Найвище суспільне призначення права - забезпечувати у нормативному порядку свободу в суспільстві, підтверджувати справедливість, виключити сваволю і свавілля з життя суспільства. З формальної точки зору право - це міра свободи та справедливості, яка фактично захищена в цьому суспільстві.

Нормативність виявляє сенс і призначення права. Нормативністю права до суспільного життя вносяться істотні елементи єдності, рівності, принципової однаковості - право виступає як загальний масштаб, міра (регулятор) поведінки людей. За допомогою норм право регулює різні суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в життя політики держави, засобом організації її різнобічної управлінської та іншої діяльності. У нормативності є одна істотна риса: право виражається в нормативних узагальненнях (загальні дозволяння, загальні заборони, загальні зобов'язування), які встановлюють межі досягнутої свободи, межі між свободою і несвободою на певному ступені суспільного прогресу.

Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність, стислість формальних правових приписів, виражених у законах, указах, постановах тощо. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки. Вираження норм у законах, інших нормативних актах, встановлення формальної рівності - це основна ознака формальної визначеності права.

Системність права полягає в тому, що право - це не просто сукупність принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов'язані та узгоджені. Системність вноситься до права законодавством. Лише системне, несуперечне право, яке виражає свою сутність через принципи, здатне виконати завдання, що постають перед ним.

Вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових і індивідуальних інтересів означає, що в праві проявляється та втілюється воля, змістом якої є інтерес. Розуміння волі в праві виключає зведення права до знаряддя насильства держави, засобу придушення нею індивідуальної волі.

Загальнообов'язковість права виражається в тому, що встановлені правила поведінки є загальними та обов'язковими для всієї країни. Загальнообов'язковість, загальність праву надає те, що в ньому виражаються узгоджені інтереси учасників регульованих відносин, що воно має нормативний характер.

Державна забезпеченість, гарантованість права, аж до примусу, свідчить про те, що державна влада, держава в цілому підтримує загальні правила, які визнаються державою правовими. Державна охорона правових норм містить у собі державний легальний примус, різні організаційні, організаційно-технічні, виховні та превентивні (попереджувальні) заходи державних органів з дотримання та виконання громадянами юридичних норм.

Сутність права - внутрішній зміст права як регулятора суспільних відносин, який виражається в єдності загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів через формальне (державне) закріплення міри свободи, рівності та справедливості.

Під сутністю права в радянській літературі зазвичай розумілася піднята до закону воля панівного класу, зміст якої визначався матеріальними умовами життя цього класу. В усіх визначеннях права підкреслювався його класово-вольовий характер, причому він мав принципове методологічне значення для розуміння сутності експлуататорського права як вираження інтересів і волі.

Для соціалістичного права - як вираження інтересів і волі трудящих на чолі з робітничим класом. При цьому класові трактування держави і права тісно змикалися.

Було б неслушним відривати один від одного класовий та соціальний аспекти сутності права. І той і інший аспекти складають єдину, хоча й внутрішньо суперечливу сутність права як регулятора суспільних відносин через державне закріплення міри свободи, рівності та справедливості.

Поняттям права охоплюються два аспекти, які виражають його сутність:

цілісно-нормативний;

регулятивний.

Якщо з цілісно-нормативної точки зору право є мірою свободи, рівності та справедливості (правомірним порядком).

З регулятивної точки зору - спрямовано на впорядкування суспільних відносин (динамічний, регулятивний аспект). На різних етапах розвитку суспільства перший аспект може домінувати, впливати на загальну спрямованість правового регулювання, або відступати на другий план.

У будь-якому суспільстві, яким би воно не було (класово-антагоністичним, соціальне неоднорідним, але демократичним), сутність права залишається незмінною в тому, що право було, є і буде владним нормативним регулятором суспільних відносин, поведінки людей.

До категорії сутності мають належати такі якісні риси, без яких взагалі немає того предмета, про сутність якого йдеться. До сутнісних якостей права слід віднести його нормативність, представницько-зобов'язуючий характер правових норм, їх зв'язок із державою (названі вище ознаки права).

1.2 Природне та позитивне право

Існує цілком очевидна теоретична доцільність виділення двох іпостасей праворозуміння - природноправового та позитивноправового. Вона дозволяє згладити гостроту багатьох наукових суперечок і ліквідувати ряд непорозумінь, зокрема у галузі прав особи, що виникають виключно на грунті відсутності такого розмежування.

Найважливішою рисою природного права є його універсальна нормативність, що виявляється в наказовій, забов'язувальній, імперативній формі його суджень. Ця універсальна наказовість має безособово-авторитарний характер. Тобто ці норми адресовані до усіх, без винятку правоздатних суб'єктів і закликають відповідати сформульованих у них приписам, тому що ті відповідають вимогам вищої абсолютної справедливості

Високо оцінюючи роль природно правової доктрини у ідеологічному обґрунтуванні та становленні прав людини не можна не зазначити про протистояння з боку позитивістського підходу до прав людини. Відповідно до нього,права людини їх обсяг та зміст визначаються державою. Мета природно правової доктрини - обмежити право держави на свій розсуд визначати об'єм прав і свобод людини

У літературі розрізняють 3 системи природного права : деонтологічну, логічну та онтологічну. Деонтологічна система походить від Гуго Гроція, яку він ототожнює зі справедливістю. Логічна система головним чином походить від Лейбніца, який намагався звести все вчення про природне право до системи юридичних визначень. Прихильником онтологічної системи також був Гроцій.

Сьогодні природне право розглядають як систему норм і як науку. Причому систему норм і науку слід розуміти у 2 аспектах - вузькому та широкому .у вузькому розумінні система права як система норм - це сукупність законів Природи і законів біологічного розвитку людини, на основі яких функціонує світ. У широкому розумінні природне право як система норм - це сукупність метафізичних духовно-моральних чеснот,яких повинна дотримуватися людина.

У вузькому розумінні природне право як наука - це вчення про правову обґрунтованність і про гарантії державного та міжнародного захисту прав людини, нації та ін. суб'єктів суспільного життя в чинній політичній системі. В широкому розумінні природне право як наука - це вчення про філософію правової культури, її онтологію та гносеологію, про синергетичні правові процеси, правову красу для обґрунтування свободної волі людини у правовому просторі.

Досі не існує єдиної думки стосовно визначення поняття природного права.

Так, деякі вчені, такі як Р. Циппеліус, С.С. Алексєєв, Лон Л. Фуллер - визначають природне право по-різному. У літературі існує думка, що природне право - це вимоги, що випливають із умов життєдіяльності, природного середовища.

В свою чергу природне право виступає базисною основою позитивного права, свого роду його передосновою.

Позитивне право відрізняється від природного права тим, що певні норми поведінки створюються людьми та владно затверджуються у суспільному житті в якості постійного та імперативного критерію для обов'язкової поведінки.

Певні вимоги про поведінку людей перетворюються у юридичні норми за допомогою певних способів і набувають публічного характеру. Розрізняють 3 способи формування та існування позитивного права як публічного явища - інститут державного життя: звичаєве право (право, що виражається переважно у звичаях), право суддів (право, що створюється переважно судом), право законодавців (право, що створюється шляхом законодавчої діяльності держави).

Також, у літературі виділяють основні ознаки позитивного права: 1) загально-обов'язкова нормативність; 2)вираження норм у законах та інших джерелах, що визначаються державою; 3)визначені за змістом; 4)забезпеченість державою.

Недостатність позитивістських засад виражається в тому, що позитивізм в обох його варіантах - соціально-науковому і легістському - не дає задовільної відповіді на питання права.

1.3 Теорія правової законності

Законність - це комплексне соціально-правове явище, що характеризує організацію і функціонування суспільства і держави на правових засадах.

Термін «законність» є похідним від терміна «закон» і, будучи комплексним поняттям, охоплює всі сторони життя права - від його ролі в створенні закону до реалізації його норм в юридичній практиці. Законність відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічний зв'язок права і влади, права і держави, права і суспільства. Вимога законності рівною мірою стосується вищих органів державної влади, інших державних органів, які ухвалюють у межах своєї компетенції підзаконні акти, безпосередніх виконавців законів - посадових осіб, а також громадських організацій, комерційних корпорацій, громадян (сфера правореалізації).

Законність характеризується поєднанням двох ознак:

- зовнішньої (формальної)

- обов'язком виконувати розпорядження законів і підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами і різними об'єднаннями;

- внутрішньої (сутнісної) - наявністю науково обґрунтованих і відповідних праву законів; якістю законів.

Важливо не тільки додержуватися законів, а й створювати справедливі, тобто правові, закони. Правові закони повинні бути нормативним підґрунтям законності. Законність є не самоціллю, не виконанням заради виконання, її призначення - додержання законів в ім'я торжества свободи, справедливості. Законність - явище прогресивне і покликане сприяти суспільному прогресу. Щоб у державі була «правозаконність», чинні закони, насамперед Конституція, повинні адекватно відображати правові принципи, загальнолюдські цінності. У сфері правотворчості це виражається в забезпеченні видання закону, який відповідає праву, Конституції.

Законність - явище багатоаспектне і може виступати як принцип, метод, режим.

Законність є принципом діяльності державних органів, громадських організацій, комерційних корпорацій, посадових осіб, громадян. Принцип законності притаманний лише демократичним державам, оскільки він є антиподом сваволі і беззаконня, припускає пов'язаність всіх органів держави правовими нормами, дії в їх рамках і в ім'я їх реалізації. Разом з тим з боку діяльності держави законність виступає як певний метод державного управління суспільством, тобто воно здійснюється виключно правовими засобами.

Метод законності є основою для застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, контролю тощо.

Законність є й режим реально діючого права, стан (атмосфера) відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам, які, у свою чергу, покликані відображати принципи свободи і справедливості, закладені в праві.

Однак без принципу законності як засадничого начала діяльності державних органів, державних і громадських організацій, посадових осіб, громадян, без законності як методу державного управління суспільством не відбудеться режим законності. У широкому розумінні законність - це режим суспільно-політичного життя, створюваний:

державою, яка встановлює порядок видання (зміни, скасування) законів і підзаконних нормативно-правових актів, забезпечує їх відповідність потребам суспільного поступу;

всіма суб'єктами права (державними органами, посадовими особами, громадськими організаціями, комерційними організаціями, громадянами) у результаті однозначного розуміння і неухильного здійснення ними розпоряджень законів і підзаконних актів.

Принципи законності

Принципи законності - це відправні засади, незаперечні за-садничі вимоги, які лежать в основі формування норм права і ставляться до поведінки учасників правових відносин. Принципи законності розкривають її сутність як режиму суспільно-політичного життя в демократичній правовій державі.

Принципами законності є такі.

Верховенство закону щодо всіх правових актів. Цей принцип припускає виключність закону, тобто підпорядкованість закону всіх юридичних актів (нормативних і застосовних) відповідно до їх субординації. Конституція країни підзаконні нормативні акти - законам, причому підзаконні акти приймаються і діють лише тоді, коли певні суспільні відносини не врегульовані законом. Правозастосовні акти мають бути піднормативними, тобто відповідати нормативно-правовим актам - законам і підзаконним актам.

Загальність законності означає, що в суспільстві всі державні органи, громадські організації, комерційні об'єднання, посадові особи, громадяни перебувають під дією закону. Не може бути винятку ні для фізичної, ні для юридичної особи, на яку б не поширювалися вимоги законності.

Єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії. Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони висувають однакові вимоги до всіх суб'єктів, які перебувають в сфері їх часової та просторової дії. Єдине розуміння сутності і конкретного змісту законів забезпечує законність правозастосо-вної діяльності, однаковість застосування юридичних норм до всіх суб'єктів права. Єдність законів не виключає, а навпаки, припускає багатоманітність у правотворчості і правозастосуван-ні. Кожний орган держави, громадська або комерційна організація конкретизують і застосовують закони з урахуванням свого функціонального призначення і місцевих особливостей. Однак конкретизація і застосування відбуваються в рамках закону і відповідно до нього.

Недопустимість протиставлення законності і доцільності. Не можна відкидати закон, не виконувати його, керуючись міркуваннями життєвої доцільності (місцевої, індивідуальної та ін.), тому що такі міркування враховуються в законі. Правові закони самі володіють вищою суспільною доцільністю. Доцільність закону означає необхідність вибору суворо в рамках закону найо-птимальніших (таких, що відповідають цілям і завданням суспільства) варіантів здійснення правотворчої діяльності і діяльності з реалізації права. Наприклад, при визначенні кримінального покарання суддя, керуючись законом, призначає той захід покарання, який є найдоцільнішим в даному разі, з урахуванням тяжкості злочину, особи злочинця. У кожному окремому випадку закон має додержуватись.

Необхідність точного і неухильного виконання правових розпоряджень незалежно від суб'єктивного ставлення до них окремих осіб обумовлена презумпцією доцільності чинного закону[1].

Невідворотність відповідальності за правопорушення означає своєчасне розкриття будь-якого протиправного діяння. Правоохоронні органи покликані як запобігати правопорушенням, так і вести ефективну боротьбу з ними. У цьому полягає реальність законності - досягнення фактичного виконання правових розпоряджень у всіх видах діяльності і невідворотності відповідальності за будь-яке їх порушення.

Обумовленість законності режимом демократії, який передбачає суворе додержання двох типів правового регулювання:

- спеціально-дозвільного - поширюється на владні державні органи і посадових осіб («дозволено лише те, що прямо передбачено законом»);

- загальнодозвільного - поширюється на громадян та їх об'єднання («дозволено все, крім прямо забороненого законом»);

а також додержання рівності всіх перед законом і судом, яка припускає безумовне право суб'єкта на судовий захист прав. Ось чому, крім юридичної рівності, важливою є наявність незалежного судового правосуддя, яке грунтується на верховенстві закону і додержанні принципу поділу влади. Цими вимогами законність проявляє себе як елемент (ознака) демократичного режиму.

Вимоги законності (те, чого вимагає законність) відображають її спрямованість, обумовлену змістом норм права. На відміну від принципів, які виражають зміст законності, діють у всіх її сферах, стосуються всіх видів діяльності будь-яких суб'єктів суспільних відносин, вимоги законності пов'язані з окремими видами діяльності певних суб'єктів. Вони є юридичними умовами (правилами) втілення в життя принципів права.

Розглянемо вимоги законності у сфері правотворчості і реалізації права.

Вимоги законності в правотворчості:

- забезпечення відповідності змісту закону потребам життя. Для цього необхідно створювати закони на науковій основі, на основі рекомендацій і узагальнень учених;

- забезпечення верховенства закону щодо інших правових актів, тобто додержання субординації в нормативних актах (наприклад, укази президента повинні відповідати законам, акти уряду - указам президента);

- забезпечення своєчасного створення закону і його скасування з додержанням певної процедури;

- забезпечення стабільності правових актів, більш тривалого строку 'їх чинності, за винятком тих, які жадаються на певні строки .

- видання правових актів у тій формі, яка передбачена законом, з усіма необхідними для цього реквізитами.

Вимоги законності у сфері реалізації права:

- наявність спеціальних і юридичних механізмів, які забезпечують реалізацію права (додержання і виконання обов'язків, наявність можливостей для здійснення суб'єктивного права);

- гарантоване якісне застосування права з урахуванням усіх обставин;

- правильне тлумачення правових норм;

- стабільність судової практики та ін.

Розділ 2. Принципи верховенства права та верховенства закону: теоретичний аспект

2.1 Поняття принципу верховенства права

Принцип верховенства права вперше витлумачено в праці відомого англійського вченого-конституціоналіста Альберта Венна Дайсі «Вступ до науки конституційного права». Він, зокрема, зауважив, що для досягнення максимального ефекту від застосування ідеї верховенства права необхідно розрізняти три близькі за своєю суттю концепції:

- панування права: людина може бути притягнута до відповідальності в разі прямого порушення закону, у передбаченому законом порядку та в суді загальної юрисдикції;

- верховенства права: кожна людина, незалежно від посади і становища в суспільстві, рівна перед законом;

- панування духу законності: відповідність змісту Конституції принципу верховенства права на основі загальних конституційних принципів (наприклад, право на особисту свободу, на публічні збори), які є результатом судових рішень, що визначають права індивідів у окремих справах, розглянутих судами.

Доктрину верховенства права А. Дайсі вибудовано на трьох основних ідеях :

- право протистоїть деспотичній владі. Тільки в разі порушення певною особою закону суд призначає їй покарання у встановленому законом порядку. Уряди не повинні мати широких дискреційних повноважень, які обов'язково мають бути частково обмеженими;

- кожна людина має бути рівною перед законом незалежно від посади і соціального статусу;

- основним джерелом права є не норми конституції, а природні права людини. Кожна людина в суспільстві повинна мати права та свободи, які дозволять їй робити все, що вона бажає. Якщо її права порушено, вона має право на судовий захист .

Зарубіжні дослідники традиційно приділяють велику увагу вивченню змісту принципу верховенства права в національних правових системах. Закріплення принципу верховенства права на рівні конституцій багатьох європейських країн засвідчує важливе значення його концепції та принципів для розвитку демократичних засад державного управління. Ж. Зіллер, відомий в Україні своїми адміністративно- і конституційно-правовими дослідженнями у сфері євроінтеграції та адміністративної конвергенції, слушно зазначає: «Концепції правової держави, законності та верховенства права розвивалися в різних країнах, проте, не будучи ідентичними, принцип законності, разом передбачають підкорення адміністративному праву, а отже, судовому контролю». На цьому, переконаний він, ґрунтується адміністративне право в усіх країнах Західної Європи у ХХ столітті.

Принцип верховенства права володіє достатньою цінністю і авторитетом, щоб його розглядати в якості загального основоположного інструменту для інтеграції правових систем, особливо в межах окремих регіонів світу. І хоча принцип верховенства права належить до категорії понять, значення яких до кінця не визначено, оскільки він наповнюється різним вмістом в кожній правовій системі в міру її розвитку, проте його стрижень незмінний - права людини, їх реальне забезпечення.

Із середини ХХ ст. принцип верховенства права здобув широке міжнародно-правове визнання. Вимоги щодо його утвердження та дотримання закріплені в багатьох міжнародних договорах, угодах, деклараціях і хартіях, статутах і документах провідних міжнародних (наприклад, Організації Об'єднаних Націй) та європейських регіональних організацій (Європейського Союзу (ЄС), Ради Європи (РЄ), Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) тощо), на підставі чого набули розвитку євроінтеграційний і глоба лізаційний аспекти розуміння концепції та принципу верховенства права, а в ЄС запроваджено принцип верховенства права Європейського Союзу.

Розгляд сучасних підходів європейських дослідників до визначення принципу верховенства права буде неповним без врахування вітчизняних підходів щодо тлумачення цієї державно-правової категорії. Cеред українських вчених, які зробили вагомий внесок у розвиток вітчизняних уявлень про зміст принципу верховенства права та його значення для розвитку доктринальних положень юридичної науки з урахуванням досвіду зарубіжних держав, слід зазначити В.Б. Авер'янова, С.П. Головатого, В.О. Зайчука, В.М. Кампо, М.І. Козюбру, А.М. Колодія, В.В. Копейчікова, Д.М. Лук'янця, В.Ф. Погорілка, П.М. Рабіновича, А.О. Селіванова, В.Ф. Сіренка, Ю.М. Тодику, В.М. Шаповала, Ю.С. Шемшученка та ін.

Як слушно зауважує В.М. Шаповал, про принцип верховенства йдеться у конституціях, зокрема, Білорусі, Македонії, Хорватії, але тільки в Конституції України йдеться і про верховенство права (ст. 8), і про правову державу (ст. 1). Ці поняття є синонімічними, та все ж таки поняття «верховенство права» більше характеризує правопорядок, який існує в державі. А поняття «правова держава» більше характеризує саму державу, її органи, їх організацію та функціонування.

Одним з найважливіших аспектів застосування принципу верховенства права розглядалася проблема забезпечення верховенства права у сфері виконавчої влади. «І це цілком зрозуміло, адже, - як відмітив у своїй доповіді професор В.Б. Авер'янов, - саме виконавча гілка державної влади найбільш наближена до людини гілка влади, з якою у людини відбуваються найчастіші контакти з приводу задоволення різноманітних суб'єктивних прав і законних.

Досить цікавою і незвичною для української правової науки є позиція П.М. Рабіновича, який відзначає, що «під верховенством права слід розуміти всезагальну роль права у стосунках між усіма учасниками суспільного життя, у життєдіяльності державних і недержавних організацій, соціальних спільностей, груп, об'єднань, усіх людей». Спираючись на це, М.І. Козюбра, наприклад, стверджує, що принцип верховенства права може бути розкрито тільки за умови дотримання певних гносеологічних позицій щодо права: по-перше, повинно мати місце розрізнення права і закону; по-друге, право слід розглядати не як акт державної влади, а як соціальний феномен, пов'язаний з такими категоріями, як справедливість, свобода, рівність, гуманізм; по-третє, прав має розглядатися у нерозривній зв'язці з правами людини.

Узагальнюючи вищевикладене, вважаємо, що принцип верховенства права необхідно розглядати як правовий принцип, сучасне розуміння якого сформувалося під впливом глобалізаційних, міжнародних та європейських інтеграційних процесів, та який за своїм змістом являє собою поєднання низки критеріїв. Також слід відзначити, що принцип верховенства права виступає фундаментальним принципом для побудови правових систем сучасності.

2.2 Загальна характеристика принципу верховенство закону

Верховенство закону та повага людської особистості лежать, як наголошується в Паризькій хартії для нової Європи, в основі демократії і є одними з найважливіших принципів демократичної правової держави, об'єктивними рисами й умовами її існування.

Верховенство закону як одна з ознак правової держави означає, що головні суспільні відносини в економіці, політиці, соціально-культурній сфері регулюються законом не взагалі юридично, а саме вищими юридичними документами країни, прийнятими вищими органами.

Верховенство закону - саме вимога законності й один з ознак дійсно правової держави. Тому це повинно дотримуватися в роботі правоохоронних органів. Дотримання цієї вимоги зокрема охоплює такі основні моменти:

а) істотність законодавства - законодавство повинно бути присвячене дійсно вирішальним і корінним питанням життя країни;

б) повнота законодавства - у законах повинні бути з максимальною точністю урегульовані всі питання, що потребують законодавчого рішення;

в) недоторканість законодавства - суворе дотримання вищої юридичної чинності закону, у тому числі неприпустимість видання актів, що суперечать закону;

г) досконалість законодавства по його утриманню - його усталеність, систематичне відновлення й ін.;

д) культура законодавства (юридична досконалість) - його кодифікованість, широке застосування досягнень юридичної техніки, що забезпечує правильне й однакове розуміння законів.

Далі, верховенство закону означає його загальність (тобто поширення вимог закону на всіх суб'єктів правовідносин в рівній мірі), повний обсяг дії закону у просторі (на території всієї країни), в часі і по колу осіб.

Відступ від конституції, зневага до закону створюють зручну атмосферу для різного роду зловживань, сваволі і злочинів. Зростає організована злочинність. Цілі райони виходять з-під контролю законів. Правоохоронні органи не можуть протистояти цим явищам, і самі виявляються ураженими деформаційними процесами. Ось чому формування правової держави пов'язаний, перш за все, з верховенством закону і режимом законності, а для цього необхідно, щоб закон, в першу чергу конституція, мав значення безпосередньо чинного права. Але при всій важливості закону і законності для правової держави, воно не може бути зведено, як говорилося вище до інституційно-правового рівня. У форму закону може бути, фактично, зодягнене державне свавілля і тоді, як результат, правопорушене законодавство.

Взагалі, для правової держави необхідно, щоб у самому законі були закріплені і конкретизовано юридичні принципи і основні права людини і громадянина. Тут особлива роль належить конституції. В основному законі якраз і повинні бути зафіксовані принципи верховенства права і механізму його здійснення для того, щоб уникнути сваволі і зберегти правопорядок.

Панування права має бути не тільки у правотворчості, але і в реалізації права, тобто у правозастосовчій діяльності.

У системі правових цінностей вищою формою вираження, організації і захисту свободи людей є закон. У законах держава встановлює загальнообов'язкові правила поведінки, які повинні максимально враховувати об'єктивні потреби суспільного розвитку на засадах рівності і справедливості. Саме тому закон володіє вищою юридичною силою. Всі інші правові акти повинні відповідати закону. Закони регулюють найбільш важливі, стрижневі сторони суспільного життя. Підзаконні акти, тим більше відомчі, при необхідності можуть лише конкретизувати деякі положення законів. Але вони не вдосконалюють і не змінюють законів.

Основний закон держави - це Конституція. У ній сформульовані правові принципи державного і суспільного життя. Конституція являє собою загальну правову модель суспільства, якій повинно відповідати все поточне законодавство. Ніякий інший правовий акт держави не може суперечити Конституції.

Верховенство закону, і перш за все Конституції, створює міцний режим правової законності, стабільність справедливого правового порядку в суспільстві.

У правовій державі жоден державний орган, посадова особа, колектив або громадська організація, жодна людина не має права зазіхати на закон. За його порушення вони несуть сувору юридичну відповідальність.

Коли ми ведемо мову про верховенство закону як нормативно-правового акта, який володіє вищою юридичною силою, то маємо на увазі, що всі підзаконні акти повинні суворо відповідати йому, а посадові особи не ухилився від його виконання і тим більше не порушувати його. Також неприпустимо «збагачувати» закон підзаконними актами, вкладати в його зміст такий зміст, який не був передбачений законодавцем. Крім того і всі пересічні громадяни повинні в своїй поведінці керуватися законом. А для цього крім усього іншого, вони повинні бути інформовані про його зміст.

Правова держава також припускає правову стійкість Конституції. Неприпустимо її постійна зміна, доповнення та оновлення. Бо тоді вона перестає бути Основним Законом держави, що володіє довгостроковим характером.

Зміцнення законності залишається актуальною задачею, бо це - центральна категорія правової держави.

У правовій державі існують певні гарантії законності, які забезпечують дотримання і виконання закону. Це - соціально-економічні, політичні, юридичні і міжнародні гарантії. Політичні гарантії законності - це перш за все демократизм суспільного та державного ладу, політичний і ідеологічний плюралізм, активна участь громадян в управлінні справами держави. Соціально-економічні гарантії законності - розмаїття форм власності, створення необхідних умов для їх розвитку, забезпечення їм рівного захисту, вільне підприємництво, право громадян розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці, справедливі умови найму, звільнення, оплати та охорони праці і т. д. До юридичних гарантій ставляться такі: нормативна урегульованість законами чи підзаконними актами всіх суспільних відносин, що потребують правовому закріпленні, ефективна діяльність спеціальних органів, які контролюють дотримання законів, а також правоохоронних органів, притягнення до юридичної відповідальності посадових осіб, що посягають на права і свободи громадян. До міжнародних гарантій відносяться: Діяльність міжнародних організацій, спеціалізованих органів ООН з контролю за дотриманням прав людини в різних країнах, інспекційні поїздки їх представників в регіони, де порушується законодавство, що закріплює права і свободи громадян, Право громадян звертатися в міжнародні органи за захистом своїх порушених прав.

2.3 Співвідношення принципів верховенства права та верховенства закону

Згідно із рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст. 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) від 2 листопада 2004 року верховенство права є пануванням права у суспільстві.

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті, передусім, ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимізуються суспільством і зумовлюються історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою отримала відображення у Конституції України.

Вважається, що верховенство права є ідеальним принципом. Усе ідеальне є утопією (від грец. u - «немає» й topos - «місце», тобто місце, якого немає; за іншою версією, від eu - «благо» й topos - «місце», тобто благословенна країна) - зображенням ідеального суспільного ладу, яке є позбавленим наукового обґрунтування. Немає нічого у світі ідеального, є лише загальноприйнятий суб'єктивний погляд та напрямок, якого всі прагнуть дістатись.

На мою думку, верховенство права, насамперед, визначається наявністю законів із правовим змістом (правових законів) та пов'язаністю державної влади із правовими законами, тобто правом.

Як зазначав американський професор Джон Нортон Мур, під принципом верховенства права слід розуміти: уряд є підконтрольним народу та існує для нього; поділ влади та принципи взаємозв'язку між законодавчою, виконавчою й судовою владою; представницька демократія, процедурні й істотні обмеження щодо урядових дій, спрямованих проти окремих осіб (захист особистої свободи та особистої гідності); обмежений уряд і федералізм; судовий розгляд незалежною та неупередженою системою судових органів як центральним механізмом втілення конституційних законів у життя.

Отже, верховенство права означає те, що при виборі державою нормативної системи у якості домінуючої обирається саме правова нормативна система.

Принцип верховенства закону, перш за все, встановлює:

а) верховенство конституції, яка є основним законом у державі;

б) особливу процедуру прийняття й зміни закону - ця процедура має бути передбаченою лише в основному законі (ніхто, крім законодавчої влади, не має права вносити зміни у фундамент держави - основний закон);

в) обов'язкову відповідність усіх інших нормативних актів закону - безперечно це говорить про те, що жоден нормативно-правовий акт не може суперечити основному закону;

г) наявність механізмів реалізації й захисту закону - закон повинен мати механізм власної реалізації, іншими словами, - закон, який не передбачає відповідальності (санкції), є „мертвим”;

д) конституційний нагляд, що забезпечує несуперечність усієї законодавчої системи (конституційний нагляд за Законами України здійснює, відповідно до Закону України „Про Конституційний Суд України” КСУ, який є єдиним органом конституційної юрисдикції у країні). Отже, Конституційний Суд України гарантує верховенство конституції та вирішує питання щодо конституційності того чи іншого закону, прийнятого законодавчою владою.

Закони мають бути правовими, тобто демократичними, гуманними, справедливими, спрямованими на забезпечення прав людини та інтересів не певних прошарків населення, а всього народу - за цим слідкує Конституційний Суд України. Разом із тим, закони мають бути легітимовані суспільством, тобто прийняття того чи іншого закону має бути обумовлено необхідністю та волею народу.

Легітимованість суспільством означає прийняття відповідної форми (закону або іншого нормативно-правового акту) та наповнення цієї форми певним змістом (правом).

Отже, легітимний закон стоїть на засадах охорони прав і свобод людини. У разі порушення прав або свобод людини, які гарантуються легітимованим законом, особа, право якої порушується або не визнається, може звернутися до суду із вимогою, яка ґрунтується на матеріальному праві цього легітимованого закону. І вже діяльність судової влади, у свою чергу, є покликаною до: сприяння підвищення ролі у захисті прав і свобод людини, справедливого вирішення спорів, забезпечення перемоги принципу верховенства права в усіх сферах життя суспільства, як неодмінної умови правової держави.

Відповідно до ст. 2 Закону України „Про судоустрій і статус суддів України”, суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Тобто суд є гарантом забезпечення принципу верховенства закону у разі його порушення.

Отже, підводячи підсумки слід наголосити на тому, що верховенство права та верховенство закону є двома окремими правовими явищами і їхнє впровадження, дотримання та застосування у всіх сферах суспільного життя є необхідним для подальшого розвитку національної правової системи.

Розділ 3. Втілення принципів верховенства права та верховенства закону в Україні

3.1 Засади верховенства права в українському законодавстві

В Україні верховенство права закріплено в Основному Законі держави (ст. 8), а її засади конкретизовані у правових позиціях Конституційного Суду України, в чинному законодавстві тощо.

Оскільки Конституція України не містить чіткого визначення верховенства права, Конституційний Суд України дав його тлумачення в Рішенні № 15-рп/2004 від 2 листопада 2004 року, в якому вказав, що «верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України».

Принцип верховенства права знайшов закріплення не тільки в Конституції України, але також у багатьох законодавчих та навіть підзаконних актах. Поняття «верховенства права» увійшло до нормативно-правових актів України з Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), яка в результаті її ратифікації Україною є складовою частиною національного законодавства, а також з ряду міжнародних договорів, учасником яких є Україна (ст. 3 Статуту Ради Європи тощо).

Що стосується конституційного змісту верховенства права, то воно, на думку авторів, розкривається через закріплення принципу верховенства Конституції. По суті цей принцип є сполучною ланкою між механізмами правової держави і верховенства права, які представляють дві різні правові традиції: відповідно - романо-германську та англосаксонську, які інтегровані в українську правову систему.

Якщо говорити про закони України, то в них закріплення принципу верховенства права може мати прямий чи опосередкований характер. Його прямо закріплено в деяких кодифікаціях законодавства: у Кодексі адміністративного судочинства України, що набув чинності 1 вересня 2005 р., вперше в українському адміністративному законодавстві зафіксовано принцип верховенства права (ст. 8). Про верховенство права йдеться в Господарському кодексі України 2004 року (ст. 5), Законі «Про Конституційний Суд України» 1996 року (ст. 2, 4).

Водночас деякі нові кодифіковані акти (наприклад, Цивільний кодекс 2004 року) не містять згадки про принцип верховенства права, хоча його ідеї так або інакше у них присутні. Те саме стосується Кодексу України про адміністративні правопорушення, де про принцип верховенства права прямо не йдеться, але серед завдань Кодексу зафіксовано виховання громадян у дусі точного й неухильного дотримання Конституції та законів України тощо (ст. 1). Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 року, як і Цивільний процесуальний кодекс від 18 березня 2004 р. закріпили обов'язок господарських судів ухвалювати рішення у господарських та цивільних справах на підставі Конституції України, інших законодавчих актів України (відповідно ст. 4 та ст. 1).

Можна зробити висновок, що в українському законодавстві закріплення принципу верховенства права ще не завершено. Це значить, що діяльність адміністративних та судових органів не отримала певних правових орієнтирів; в деяких з наведених прикладів законодавства, вочевидь, йдеться більше про верховенство закону, аніж про верховенство права, що далеко не одне й те ж. На жаль, законодавець не враховує того, що законодавство регулює перш за все відносини за участі громадян, які зацікавлені у верховенстві права. А не взаємовідносини між органами влади, які цілком логічно підпорядковувати верховенству закону.

3.2 Верховенство закону як принцип конституції України

Верховенство закону прямо не зафіксоване в Конституції у вигляді спеціальної норми або принципу. Це зроблено у інший спосіб, що, однак, не позбавляє підстав твердити про існування відповідного конституційного принципу (принципу Конституції).

По-перше, закони України поєднані в ряді статей Конституції як найважливіші національні засоби регулювання певних відносин (усього таких статей сім). Саме Конституція України і закони України виділені як об'єкти офіційного тлумачення, здійснюваного єдиним органом конституційної юрисдикції.

По-друге, хоча в Конституції не вживається термін «підзаконні акти», закони в її тексті іноді прямо виокремлюються від масиву цих актів (три статті та пункт розділу XV).

По-третє, в тексті Конституції є багато загальних і конкретно адресованих відсилань до законів («відповідно до закону», «в порядку, встановленому законом», «встановлюється законом», «визначається законом України» тощо). Відповідні формули не завжди є досконалими, проте, їх існування свідчить про різний рівень зв'язків конституційних положень з положеннями законів. Проблема досконалості цих формул є чи не універсальною.

В Конституції термін «закон» вживається як у широкому, так здебільшого у вузькому розумінні. В широкому - він означає сукупність актів позитивного права, у вузькому - насамперед акти, прийняті Верховною Радою України і підписані та офіційно оприлюднені Президентом України. При цьому саме закони у вузькому розумінні, визначені Конституцією як акти, ухвалені від імені держави в цілому («закони України»), а не як акти органів державної влади. Таким актом є й сама Конституція України.

Основний Закон прямо визначає коло суб'єктів, віднесених до сфери законодавчого регулювання. Водночас він встановлює порядок прийняття і офіційного оприлюднення законів, який є необхідною передумовою набрання ними чинності. Цей порядок не тільки свідчить про верховенство закону в системі «підконституційних» нормативно-правових актів і про його відносно вищу юридичну силу, а й зумовлює особливості закону як акта законодавчої влади, характеризує природу законотворчості як функції парламенту. І хоча конституційний порядок ухвалення (прийняття і офіційного оприлюднення) закону здебільшого відбивається на його формі (а не на змісті), цей порядок іноді справедливо розглядається як одна з ознак саме закону.

Верховенство закону можна вважати чинником принципу верховенства Конституції.

В частині другій її статті 8 записано: «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй». За Г. Кельзеном конституцію можна сприймати як основоположну норму, яка визначає процедуру створення наступної субординованої норми. Правопорядок, за його логікою, визначається ієрархічною системою норм, очолюваною конституцією. Тому закони, створені поза визначеною конституцією процедурою або з її порушенням, не відповідають основоположній нормі й не можуть діяти. Інакше розривається «тканина» ієрархізованого у відповідний спосіб правопорядку, і він по суті ліквідується.

Зазначена логіка була покладена в основу ідеології конституційної юрисдикції, здійснюваної спеціалізованими судами. При цьому об'єктом контролю щодо конституційності визнавалась не тільки форма закону (порядок розгляду, прийняття і офіційного оприлюднення), а і його зміст. Саме такий підхід визнаний Конституцією (частина перша статті 152).

Вплив Конституції на законотворчість не зведений виключно до нормативного імпульсу у вигляді відповідних посилань і відсилань в її тексті й до встановлених нею процедур законодавчого процесу. Конституція об'єктивно формулює загальні цілі законотворчості, забезпечує наступництво розвитку і стабільність системи права, визначає системоутворюючі зв'язки різних нормативно-правових актів між собою і, насамперед, із законами.

В пункті 1 розділу XV Конституції зазначено, що «закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України». Це означає, що усі органи, які наділені функціями нормативної правотворчості, повинні привести свої акти у відповідність з Конституцією. З іншого боку, наведене положення треба трактувати як вимогу додержувати у правозастосуванні не тільки співвідношення між Конституцією, з одного боку, і законами та іншими нормативними актами - з другого, а і співвідношення між законами та підзаконними актами.

Наявність в Конституції численних посилань і відсилань до законів свідчить не тільки про непряму фіксацію в її тексті принципу верховенства закону, а й, як зазначалося, про її вплив на законотворчість шляхом відповідного імпульсу. Нерідко цей імпульс має чіткий предметний характер, у вигляді вимоги прийняти конкретний закон.

Такі закони звичайно деталізують зміст окремих конституційно-правових інститутів або визначають статус певних органів або чинників адміністративно-територіального устрою.

Затримка з прийняттям зазначених, органічно поєднаних з Конституцією законів, є неприпустимою: це не тільки зашкоджує авторитету самої Конституції, а й консервує прогалини у законі. Як свідчить практика, ці прогалини нерідко у різний спосіб заповнюються підзаконними актами, що призводить до розбалансування правової системи.

...