Поняття заповіту

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Актуальність роботи полягає в тому, що на сьогодні спадкування за заповітом значно розвинулося та набуває все більшого значення в сучасному суспільстві. Комплексний характер інституту спадкування за заповітом зумовлює ситуацію, коли поза увагою залишаються теоретичні проблеми юридичної природи заповіту як угоди, що є центральним юридичним фактом у юридичномускладі спадкування за заповітом. Докорінні зміни торкнулися процесу укладення та посвідчення, заповіту, а тому потребують детального аналізу, теоретичного й практичного вивчення. Також існує об'єктивна необхідність визначення місця заповіту у системі інших правочинів цивільного права України, а також теоретичної розробки концептуальної основи спадкування за заповітом. правочин цивільний право заповіт

Ступінь дослідження. Детально досліджувати проблему - спадкування за заповітом такі українські та російські вчені в галузі цивільного права, як: Антимонов Б. С., Барщевський М. Ю., Бугаєвський А. А., Васильченко В. В., Граве К. А., Гордон М. В., Дроніков В. К., Інас В. Л., Ландкоф С. Н., Коваленко Т. П., Корчевська Л. І., Нємков А. М., Нікітюк П. С., Рубанов А. А., Серебровський В. І., Толстой Г. К., Рейдінова Е. Б., Флейшиц К. А., Халфіна Р. О., Шевчук Л. В. та інші. Однак у зв'язку із зміною законодавства та впровадженням нових інститутів спадкового права нині існує об'єктивна необхідність подальшого дослідження вищевказаної тематики.

Предмет дослідження. Становить комплекс норм, наукових та практичних знань про заповіт як самостійний вид правочину.

Методологічна основа наукової роботи. Обумовлена цілями і завданнями роботи. Широко використовується системний метод - під час аналізу понятійного апарату теми; формально-догматичний метод, за допомогою якого досліджується зміст положень правових актів, що регулюють відповідне питання. Використано принципи системності, єдності теорії і практики.

Мета роботи. Здійснення комплексного аналізу заповіту як самостійного виду правочину, дослідження основних проблемних питань пов'язаних з даним явищем та надання пропозицій щодо їх вирішення.

Для досягнення поставленої мети в рамках даної наукової роботи передбачається вирішити наступні завдання:

1. Проаналізувати поняття, зміст та види правочинів.

2. Дослідити місце заповіту у системі правочинів.

3. Вивчити сутність та види заповітів, порядок їх укладення, зміни та припинення.

4. Виокремити сучасні проблеми заповіту як особивого правочину цивільного права України.

Структура курсової роботи визначена відповідно до мети і завдань дослідження, і включає в себе: вступ, два розділи, чотири підпункти, висновки та список використаних джерел.



РОЗДІЛ 1. ЗАПОВІТ У СИСТЕМІ ПРАВОЧИНІВ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

1.1 Поняття, види, зміст та значення правочину у системі цивільного права України

Категорія “правочин” належить до чиста фундаментальних понять цивільного права, дослідження якого завжди привертало увагу науковців різних періодів розвитку Так, серед цивілістів дореволюційного періоду значний внесок у розробку цієї проблеми зроблено Гамбаровим Ю. С., Мейєром Д. І., Шершеневичем Г. Ф., Покровським І. О.. У радянський період слід виділити перш за все глибокі напрацювання Агаркова М. М., Новицького І. Б. та деяких інших учених[1, c. 101]. У цивільному праві поняття правочину пов'язується з діями, які породжують юридичні наслідки. Поняттєвий апарат вітчизняної правової науки використовує цей термін (замість терміна “угоди” завдяки його походженню від словосполучення чинити право, тобто виконувати певні дії, які мають юридичну силу[2, c. 102].

В українську правову термінологію (як і термінологію більшості країн Європи) поняття правочину потрапило з німецької цивілістики будучи тісно пов'язаним із виникненням пандектної системи цивільного права. Вважається, що ядром пацдектистики є вчення про правочини , а розробку цього терміна приписують особистості німецького професора Хайзе Г. А. , який указує на нього в роботі, датованій 1807 р. З німецької термін “правочин” перекладається як “правова дія”, “правова справа”. Ф. К. фон Савіньї розглядав правочин як різновид волевиявлення, при визначенні правочину як юридичного поняття він робив акцент саме на виявленні волі. Поділяючи теоретичні концепції німецьких цивілістів, Мейєр Д. І. визнавав правочином будь-яку юридичну дію, спрямовану на зміну існуючих правових відносин. При цьому він відзначав істотні умови правочину:

? юридична дія приводила до зміни існуючих відносин (наприклад, встановлення, перехід чи припинення права);

? сама юридична дія не тільки спрямована на зміни існуючих відносин, а й вчинена з метою провести ці зміни.

Відтак, на думку Мейєра Д. І., юридичні дії, які призводили до змін, однак первісно не були спрямовані на зміну існуючих відносин (наприклад, порушення прав), до правочинів не належали. Згодом теоретичні напрацювання вчених почали відображати в кодифікованих актах цивільного законодавства[3, c. 45-47].

Законодавче закріплення правочинів у сучасних цивільних кодексах, в тому числі і ЦК України, бере початок саме від тих часів. Шимон С. І. констатує, що слово “правочин” не знаходить роз'яснення в сучасних словниках української мови, тому його мовне значення слід виводити з його складових “право” і “чинити”. Виходячи із семантичного значення складових слова “правочин”, його можна пояснити як джерело, причину, що створює можливості робити що-небудь, користуватися чим-небудь, поводитися певним чином . Причому, на думку авторки, доцільність використання саме цього терміна є безсумнівною. На користь цього наведено такі положення. Термін “правочин” має переваги над терміном “угода”, оскільки є більш містким за змістом, відповідає вимогам, установленим до термінології; має складну лексичну форму; характеризується однозначною відповідністю поняттю; є раціонально стислим; відзначається мовною правильністю, селективністю і традиційністю; не належить до слів загального користування; майже не зустрічається у повсякденному побутовому вживанні [4, c. 69].

Наведені аргументи є цілком достатніми й обґрунтованими для того, щоб визначити належне місце поняття “правочин” і в поняттєвому апараті науки цивільного права і у глосаріях нормативно-правових актів, і в їх інструментальному “арсеналі”.

Правочинами є більшість юридичних дій, що вчиняються суб'єктами цивільних правовідносин. Зауважимо, що правочини відіграють провідну роль у загальній системі цивільного права. На переконання провідного вітчизняного вченого Дзери О. В., положення про правочини у новому ЦК України зберегли наступність значної частини усталених традиційних конструкцій про правочин, отримали новий розвиток у напрямку розширення диспозитивних начал і свобод у здійсненні правочинів суб'єктами цивільного права, в адаптації правового регулювання правочинів щодо ринкових відносин [5, с. 34-35].

У римському праві правочин розглядався як юридичний факт, а його вчинення як джерело виникнення зобов'язання. Ця аксіома є досить важливою у контексті тієї ролі, що виконує правочин при регулюванні цивільних відносин. Латинський термін negotium (заняття, справа, діяльність, особливо комерційна) це загальне поняття, що охоплює, у першу чергу, дозволені відплатні конкретні юридичні дії будь-якого роду, а в подальшому і процесуальні засоби. Односторонні правочини називалися negotiumastriktijuris, у той час як negotiumbonaefidei інколи мали зобов'язання для уповноваженої особи [6, с. 56-58].

Проте negotium не було лише технічним поняттям для загальноприйнятого абстрактного поняття юридичної дії. Про будь-яку справу римляни могли сказати inipsonegotio (у ході справи, у процесі). Тим самим у Стародавньому Римі поняття negotium об'єднувало досить широкий спектр юридичних дій, що породжували певні правові наслідки для їх учасників[7, с. 45-47].

У статті 202 ЦК України правочином визнається дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків[8]. Відомо, що дії як юридичні факти завжди мають вольовий характер і поділяються на правомірні та протиправні. Правочини це вольові та правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків [9, с. 23-25]. Викладений українською мовою юридичний термін “правочин” вказує на правомірність дії, що вчиняється.

Тим самим формується наше уявлення про його зміст, який носить правомірний характер. Досягнення певного правового результату можливе за допомогою одностороннього та дво- чи багатостороннього правочину. Сутність зобов'язань, що встановлюються односторонніми діями учасників цивільного обороту, полягає в однопорядковості їх підстав виникнення, в якості яких виступають односторонні та при тому правомірні дії. Волевиявлення може проявляти одна або кілька осіб[10, c. 57-59]. При цьому, односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Як виняток, одностороннім правочином можуть створюватися обов'язки для інших осіб тільки у випадках, установлених законом, або за домовленістю з цими особами.

Якщо дві сторони скеровують свої зустрічні дії на досягнення бажаного правового результату, правочин визнається двостороннім (взаємним). Такий правочин називається договором [11, с. 56-57].

Крім того, є багато інших класифікацій правочинів, наприклад, залежно від того, чи відповідає обов'язку однієї зі сторін зустрічний обов'язок контрагента, правочини поділяють на:

? відплатні (де надається зустрічне майнове задоволення у вигляді грошей, майна, роботи, послуг купівля-продаж, міна, підряд, комісія);

? безвідплатні (ніякий майновий еквівалент не передбачається - договір дарування, безоплатного користування майном).

Відплатність чи безвідплатність правочинів визначається як законом, так і договором. Тому існує категорія правочинів, які залежно від умов договору можуть бути як відплатними, так і безвідплатними (наприклад, договір доручення, зберігання). Водночас, купівля-продаж, оренда це завжди оплатні договори, оскільки в іншому випадку вони перетворяться у самостійні цивільні договори договір дарування чи безоплатного користування майном.

Залежно від моменту укладання правочину вирізняють:

? консенсуальні правочини. Такий правочин вважається укладеним після того, коли сторони у належній формі погодили всі істотні умови договору, а сам правочин буде виконуватися пізніше.

? реальні правочини. Для того, щоб такий правочин вважався укладеним, сторонам недостатньо погодити у належній формі його істотні умови, необхідно, щоб відбулася реальна передача речі (договір позики, зберігання).

Залежно від значення підстав правочину для його дійсності вирізняють:

? каузальні правочини (від лат. causa причина);

? абстрактні правочини.

У каузальних правочинах безпосередньо визначена підстава їх укладання, намір досягти певного результату стати власником майна, отримати майно у тимчасове користування та ін. Із змісту абстрактного правочину неможливо з'ясувати заради чого він укладався. Так, із векселя не зрозуміло конкретної мети його видачі оплатити замовлений товар, послуги, роботу, повернення боргу тощо[12, с. 45-48].

Залежно від наявності вказівки на строк встановлення прав і обов'язків, правочини поділяються на строкові і безстрокові.

У безстрокових правочинах не визначається ні момент набрання чинності, ні момент припинення. Такий правочин, як правило, негайно набирає чинності і припиняється на вимогу однієї із сторін (наприклад, договір майнового найму, укладений на невизначений термін).

Строковими є правочини, у яких визначено момент виникнення у сторін прав і обов'язків, тривалість існування зобов'язання, момент припинення тощо.

Від строкових необхідно відрізняти умовні правочини, у яких виникнення, зміна або припинення цивільних прав і обов'язків пов'язується з настанням відповідної обставини. Для того, щоб правочин був визнаним умовним, ця обставина мусить мати місце в майбутньому і, до того ж, не повинно бути відомо, настане вона чи ні.

Отже, умовні правочини відрізняються від строкових тим, що строк настає завжди, а умова може як настати, так і не настати (ст. 212 ЦК).

1.2 Місце та значення заповіту у системі правочинів

Відповідно до ст. 1233 ЦК України, заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Ця заява робиться у встановлених цивільним законодавством порядку та формі і набирає чинності з моменту відкриття спадщини [13, с. 54]. Отже, в цілому трактування терміна “заповіт” дає можливість говорити про два можливих акценти в його визначенні: характеристиці заповіту, з одного боку, як акту волевиявлення з боку спадкодавця, його особистого розпорядження на випадок смерті, а з іншого визначенні його насамперед як документа, за допомогою якого громадянин може визначити долю свого майна після своєї смерті, одноосібно визначивши своїх спадкоємців [14, с. 42].

Однак, при визначенні заповіту обов'язкова вказівка на необхідність його складання строго в передбаченій законом формі і його вступу в дію з моменту відкриття спадщини [15, с. 45]. У доктрині спадкового права заповіт визначають як виключно приватне розпорядження людини з приводу свого спадку на випадок смерті із зазначенням спадкоємців, яке завершається в передбаченому законом порядку і набуває чинності з моменту відкриття спадщини.

Безперечно, заповіт є правочином, адже, він зумовлює виникнення, зміну та припинення певних цивільних прав та обов'язків. Заповіт вважають одностороннім правочином, так як виражений в ньому акт волевиявлення пов'язаний виключно з особистістю заповідача і не припускає у відповідь волевиявлення іншої сторони.

В тому вигляді, в якому заповіт сконструйовано в Цивільному кодексі, він не передбачає зустрічного волевиявлення з боку спадкоємця в момент його вчинення, спадкоємці взагалі можуть не знати про існування заповіту, але після смерті заповідача їх воля набуває юридичного значення, так як породжує юридичні наслідки лише за згодою осіб, на чию користь він вчинений. Таку згоду спадкоємець за заповітом може висловити прямо, написавши заяву про прийняття спадщини або відразу з видачі свідоцтва про право на спадщину, або фактично вступити у спадкові права, в тому числі виконавши заповідальний відказ (якщо він є в заповіті).

Якщо ж спадкоємець за заповітом відмовиться від спадщини або не прийме спадщину і не матиме права на відновлення терміну на прийняття спадщини, то заповіт як угода не досягне своєї мети, не стане підставою виникнення цивільних правовідносин, тобто юридичним фактом-угодою. І все ж сказане не передбачає те, що зміни правовідносин у даному випадку не виникнуть взагалі, проте в його основі виявиться не дія, а подія а саме смерть спадкодавця.

Характеризуючи заповіт як юридичний факт-дію, його нерідко відносять до строкових правочинів. Наприклад, академік Толстой Ю. К. строковість заповіту виводить з того положення, що смерть спадкодавця, на випадок якої складається даний акт, рано чи пізно, неминуче настане [16, с. 25]. Серебровський В. і., не називаючи заповіт строковим правочином, підкреслював його невід'ємність з терміном смерті заповідача, яка обов'язково повинна була настати, хоча і невідомо коли [17, с. 114].

Загалом, строковим правочин вважається в тому випадку, якщо в ньому міститься вказівка на термін його виконання, або він випливає зі змісту правочину. Наприклад, при визначеному строковому правочині термін виконання зобов'язання вказаний в ньому або може бути визначений з його змісту. Зобов'язання по невизначеному строковому правочині має бути виконане в розумний строк після виникнення зобов'язання. Він визначається з урахуванням суті зобов'язання та інших обставин, що можуть вплинути на його виконання, але, так чи інакше, виконання угоди до певного терміну відбувається з волі особи, що здійснює угоду, і є її істотною умовою.

Дані правила не повною мірою застосовні до заповіту, оскільки він є одностороннім правочином. Однак можна зустріти й іншу думку в літературі: наприклад, якщо аналізувати заповіт насамперед як односторонній правочин, то сам факт оформлення волі заповідача в законну форму вже буде свідчити про її укладення. У такому випадку факт смерті заповідача не входить за рамки реалізації такої угоди. Виходить, є підстави приєднатися до думки тих авторів, які вважають, що заповіт не може бути визнано строковим правочином.

Дискусії ж, що стосуються можливості віднесення заповіту до строкових правочинів, пов'язані з тією обставиною, що смерть заповідача є конститувною частиною цього правочину, він завжди укладається на випадок смерті, навіть якщо її термін (смерть) не зазначений. Смерть заповідача обов'язкова умова даного правочину, без неї заповіт не може бути застосований.

У цьому полягає принципова відмінність заповіту від інших правочинів, які можуть бути як строковими, так і безстроковими. Його відмінність від інших строкових правочинів полягає і в тому, що якщо при інших випадках строк виконання правочинів узгоджується з волею сторін, то у випадку з заповітом він формально визначений законом, а особа, що становить заповіт, лише підтверджує свою волю щодо цього строку. Отже, заповіт не може бути визнано строковим правочином, він, в принципі, не підлягає кваліфікації та класифікації за строковістю.

Навпаки, Телюкіна М. В. відзначає, що якщо неминучість смерті очевидна для спадкодавця, то для спадкоємців, які чекають настання ймовірних правових наслідків, смерть заповідача подія не така неминуча, не в сенсі ймовірності самої смерті, а щодо настання або ненастання її юридичних наслідків, адже заповідач може змінити або скасувати заповіт [18, с. 122]. Таким чином, в доктрині цивільного права можна зустріти аргументи як на користь віднесення заповіту до строкових правочинів, так і докази зворотного.

Крім того, смерть самого ймовірного спадкоємця може наступити раніше відкриття спадщини. У зв'язку з цим Телюкіна М. В. вважає, що заповіт може бути визнано не тільки строковим, але і, по відношенню до спадкоємців, умовним правочином, оскільки для останніх смерть заповідача є умовою, що необхідна для вступу в права спадкування. Під умовами слід розуміти різні події, обставини, такі як погода, тривала відсутність в постійному місці проживання, отримання того чи іншого майнового блага (наприклад, квартири), виїзд у закордонне відрядження тощо. До умов пред'являються певні вимоги. Оскільки здійснення угоди передує здійсненню умови, то її здійснення передбачається в майбутньому. Якщо подія вже мала місце, або вона взагалі не може настати, то умовна угода не відбудеться.

Якщо подія має настати неминуче, то угода буде строковою, а не умовною. Умова в доктрині цивільного права вважається додатковим елементом угоди, що встановлюється угодою сторін [16, с. 144]. Але звернімо увагу, умова стає додатковим елементом з волі сторін, а не з волі сторони, отже, умови як додатковий елемент можливі тільки в угодах (договорах). Смерть же заповідача є не випадковим, а необхідним елементом заповіту, тобто не може бути включена або не включена в зміст заповіту особою, його складових.

Певний нюанс в викладені міркування вносить Телюкіна М. В., яка зазначає, що якщо неминучість смерті очевидна для спадкодавця, то для спадкоємців, які чекають настання можливих юридичних наслідків, смерть спадкодавця подія не така вже неминуча, тому що в будь-який час він може змінити заповіт або смерть самого ймовірного спадкоємця може наступити раніше відкриття спадщини. І тому заповіт, на думку дослідниці, по відношенню до спадкоємців може бути визнано умовним правочином, оскільки для спадкоємців смерть заповідача є умовою, яка дасть можливість вступити в права спадкування [18, с. 29].

Однак, на наш погляд, зазначені аргументи не є безумовними доказами умовності самого правочину заповіту, тому що мають відношення вже не стільки до нього, скільки до тих актів волевиявлення, які можуть послідувати з боку спадкоємців. Отже, достатніх підстав для того, щоб визнавати заповіт умовним правочином не існує. Таким чином, незважаючи на ту обставину, що заповіту як односторонньому правочину властивий якийсь характер умовності, його не можна віднести до умовного правочину. Як односторонній правочин заповіт має суворо особистий характер: він здійснюється однією особою і виражає волю тільки цієї особи [19, с. 56].

Цю обставину відображено і в законодавстві у вигляді заборони на вчинення колективних заповітів, тобто таких, які складені від імені і висловлюють волю двох або декількох осіб, окрім заповіту подружжя.

Отже, заповіт можна вважати самостійним видом одностороннього особистого правочину, якому властивий певний характер умовності, який для породження ним суб'єктивних прав (прийняти спадщину або відмовитись від неї) не потребує сприйняття інших осіб.

Незважаючи на особливості заповіту як правочину, на нього розповсюджуються загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину (ст. 203 ЦК). Наприклад, однією з таких вимог є вимога про те, що фізична особа, яка вчиняє правочин повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, іншими словами, мати повну цивільну дієздатність. Звертаючись до докладного тлумачення права на посвідчення заповіту, зазначимо, що у теорії немає однозначного вирішення питання щодо посвідчення заповіту частково дієздатними особами. Але необхідно відмітити правову позицію Борщевського М. Ю. та Чепіги Т. Д., які на відміну від інших авторів передбачають можливість за частково дієздатними особами заповідати своє майно з таких підстав:

? особа, що зловживає спиртними або наркотичними засобами, не позбавляється законом повної цивільної дієздатності, а лише обмежується в ній;

? метою призначення піклувальника є недопущення громадянином такого використання свого майна, що йтиме на шкоду йому самому, його сім'ї;

? заповіт здійснюється після смерті заповідача і не може бути використаний ним для продовження зловживання спиртними напоями та наркотичними засобами [20, c. 56-58].

Зі свого боку можна додати, що законодавець, обмежуючи неповнолітнього у праві здійснювати значимі цивільно-правові правочини (ч. 2 ст. 32 ЦК), мав на увазі також легку можливість шахраїв обдурити і вплинути на частково дієздатну особу при укладенні таких правочинів. Але заповіт це односторонній правочин, за яким заповідач передає все своє майно або його частку та може визначати ті умови, за якими спадкоємці вправі його прийняти. Отже, при посвідченні заповіту вплив інших осіб на заповідача має бути обмеженим.

З позицій практики слід суттєво переглянути таку можливість, оскільки обмежено дієздатні особи, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами, стають легкою здобиччю шахраїв, можуть за одну, “необхідну” для них дозу алкоголю або наркотику винести з дому будь-яку річ тощо, а тому недоцільно особам, обмеженим судом у дієздатності у результаті зловживання спиртними напоями та наркотичними засобами, надавати право самостійно посвідчувати заповіти.

Вже існує досить багато громадян, які підписували договори щодо відчуження квартир і які опинились нині “на вулиці”, а тому потрібно дбати про інтереси осіб, які надають допомогу обмежено дієздатним особам, та їх родичів [21, c. 45-46].



РОЗДІЛ 2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА МАТЕРІАЛЬНОГО ТА ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗМІСТУ ЗАПОВІТУ

2.1 Заповіт: поняття, зміст та класифікація

Відповідно до ст. 1233 ЦК України, заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Зазначене поняття пояснює цей правовий інститут, який володіє багатьма специфічними ознаками, що містяться в нормах 85 глави ЦК України. Мейєр Д. даючи визначення заповіту, вказує: “Духовний заповіт є задовольняюче відомим законним умовам виявлення волі особи стосовно далі його майнових відносин у випадку смерті” [3, с. 56-57]. Шершеневич Г. Д. відмічає, що “заповіт являє собою передсмертне розпорядження про майно” [22, с. 45]. Таку ж думку висловлює Сінайський В. І. констатує те, що “не будуть заповітом поради, настанови й взагалі повчання спадкоємцям, бо в цих випадках немає розпорядження майном” [23, с. 33]. На нашу думку, не до кінця можна погодилися з думкою Ляпунова С. Г.стосовно визначення поняття заповіту як документу, складеного в письмовій формі, у якому міститься розпорядження заповідача стосовно належного йому майна на випадок смерті [24, с. 82]. оскільки, вважаємо, що заповіт це правочин. а визначення його як документу значно звужує його зміст.

Будь-який заповіт містить рішення про долю спадкового майна й вибір спадкоємців. Таке рішення обов'язково містить обґрунтування, і є виключно внутрішньою волею заповідача, висновком із численної системи майнових та особистих, родинних і сімейних, ділових і дружніх, явних і прихованих життєвих відносин із його участю. Здійснений одного разу заповіт може бути неодноразово змінено, скасовано, що є результатом інших прижиттєвих розпоряджень своїм майном, переоцінки обставин, відносин. майбутніх планів своїх спадкоємців і т. ін. [25, с. 33]. Предметом заповіту не можуть бути такі майнові права. які громадянин не мав права передати іншій особі й за життя, наприклад: право на одержання аліментів, пенсії. права відшкодування майнової шкоди, викликаної ушкодженням здоров'я та ін.

Аналіз глави 85 ЦК, що регулює питання спадкування за заповітом свідчить про різні характерні риси тих чи інших елементів спадкових правовідносин, за якими можна узагальнити суто нормативно визначені і теоретично обґрунтовані види заповітів та запропонувати свою класифікацію видів заповітів за різними критеріями. А саме:

I. За способом розподілу майна:

1) простий;

2) частковий (ст. 1236 ЦК);

3) натуральний;

4) пропорційний;

5) змішаний;

II.За характером розпоряджень заповідача:

1) із заповідальним відказом (статті 1237-1239 ЦК);

2) з покладенням на спадкоємців обов'язків (ст. 1240 ЦК);

3) з умовою (ст. 1242 ЦК);

4) з встановленням сервітуту (ст. 1246 ЦК);

5) з підпризначенням спадкоємців (ст. 1244 ЦК);

6) з позбавленням прав на спадкування (ст. 1249 ЦК):

7) з вказівкою причин усунення від права на спадкування;

8) без зазначення причин усунення від права на спадкування;

9) шляхом незазначення в заповіті;

ІІІ. За суб'єктним складом:

1) особистий заповіт (ст. 1233 ЦК);

2) заповіт подружжя (ст. 1243 ЦК);

IV. За особливостями процедури посвідчення заповіту:

1) секретний (ст. 1249 ЦК);

2) з участю свідків (ст. 1253 ЦК);

3) у якому бере участь або зазначається його потенційний виконавець.

Наведена класифікація, по-перше, дає можливість узагальнити рисиусіх видів заповітів та вдосконалити поняття “заповіт”.

По-друге, така класифікація спрямована на забезпечення послідовності дій нотаріусів, вони, знаючи сутність кожного виду, можуть надати ґрунтовну консультацію щодо різних видів заповітів та з урахуванням конкретної життєвої ситуації, запропонувати особі найкращий спосіб охорони її прав на випадок смерті.

За способом розподілу майна існують такі заповіти:

Простий заповіт заповіт, який стосується всього майна та прав спадкодавця та розподіляється між чітко визначеними спадкоємцями в рівних частках або все майно заповідається на користь однієї особи.

Пропорційний заповіт заповіт, коли розмір частки кожного спадкоємця визначено спадкодавцем пропорційно його особистому ставленню до кожного із спадкоємців, тобто коли частки спадкоємців визначаються рівними або нерівними.

Натуральний заповіт заповіт, коли кожному спадкоємцю буде визначено, яке майно перейде у його власність після смерті заповідача, тобто зазначення у заповіті конкретного майна і його спадкоємців.

Частковий заповіт заповіт, яким охоплено не всю спадщину, а лише її частину (ст. 1236 ЦК), тобто свідоме розпорядження заповідача лише щодо частини майна, коли решта майна має спадкуватись за законом.

Змішаний заповіт заповіт, коли частину майна заповідач залишає конкретним особам, а іншу частину спадщини ділить між спадкоємцями на пропорційній основі. До змішаних можна віднести й натуральні заповіти, коли частина майна залишиться незаповіданою.

За характером розпоряджень заповідача розрізняють наступні заповіти:

1) із заповідальним відказом (статті 1237-1239 ЦК);

2) з покладенням на спадкоємців обов'язків (ст. 1240 ЦК).

Заповіт із заповідальним відказом. Можливість встановлення заповідального відказу передбачена у ст. ст. 1237, 1238 ЦК України. Заповідач вправі покласти на одного чи декількох спадкоємців виконання якого-небудь зобов'язання (як правило, за рахунок спадщини), на користь одного чи декількох осіб (таких осіб прийнято називати відказоодержувачами), які у зв'язку з посвідченням заповіту і у разі смерті заповідача здобувають право вимагати виконання зазначеного у заповіті обов'язку, тобто заповідального відказу. Заповідальний відказ має бути встановлено лише самим заповідачем та включено ним у текст заповіту.

Необхідно звернути увагу на те, що заповідальний відказ може покладатися лише на спадкоємців за заповітом; відповідно, не може бути покладено таке зобов'язання на спадкоємців, які спадкують за законом. Предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входять або не входять до складу спадщини. Предметом заповідального відказу може бути, наприклад, обов'язок сплатити борг відказоодержувача чи придбати будь-яку річ і передати її відказоодержувачу, обов'язок надати відказоодержувачу право користування автомобілем протягом певного терміну.

Заповіт з покладенням на спадкоємців обов'язків(ст.1240ЦК). У статті 1240 ЦК виділено обов'язки спадкоємців, які за своїм характером мають відрізнятися від заповідального відказу, а саме:

? в першій частині зазначається про дії немайнового характеру, але не встановлено в чиїх інтересах. Наведені окремі приклади свідчать про дії в інтересах спадкодавця, але зі змісту статті не можна зробити висновок, що дії можуть вчинюватися лише в інтересах заповідача. Так, особисті папери заповідача за згодою іншої особи можуть бути передані їй, наприклад, листи, чужі речі, борги тощо. Вважаємо, що за цією нормою можна також зобов'язати спадкоємця доглядати до смерті і дбати про тварин, належних заповідачу;

? з частини другої випливає, що заповідач може визначити обов'язком спадкоємця, який погодиться на прийняття спадщини, спрямувати певні дії на досягнення суспільно корисної мети. Оскільки в цій нормі не йдеться про передання матеріальних благ в інтересах суспільства, то у подальшому буде важко вимагати від спадкоємців виділяти окремі приміщення, наприклад, під бібліотеки.

У даній статті не встановлено ні права вимагати виконання обов'язку, ні суб'єктів, які вправі контролювати виконання такого обов'язку, тому доцільно це положення регламентувати у заповіті шляхом конкретизації заінтересованих осіб. Слід зазначити, що строк виконання обов'язків спадкоємцями і за ч. 1, і за ч. 2 даної статті має рахуватися з моменту відкриття спадщини, але він не обмежений у часі. Тому час виконання повноважень виконавцем заповіту, який зобов'язаний контролювати виконання спадкоємцями обов'язків, встановлених у заповіті, у такому випадку також реально встановити неможливо. Тому доцільно питання про строки виконання обов'язків більш детально визначати в заповіті. Інакше його виконання може ніколи не початися. Додатковою гарантією виконання таких обов'язків може бути зазначення у заповіті особи, яка матиме право вимагати виконання таких обов'язків, а також контролюватиме їх належне і своєчасне виконання[26, c. 56-62].

Заповіт з умовою(ст.1242ЦК). Заповідач може обумовити виникнення права на спадкування наявністю певної умови у заповіті. Ця умова може бути як пов'язана, так і не пов'язана з поведінкою спадкоємця (проживання у визначеному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо).

Перерахувати всі умови, з якими може бути пов'язане виникнення права на спадкування, нереально. При визначенні таких умов слід враховувати, що вони не мають суперечити закону чи моральним принципам, що існують у суспільстві. Наприклад, умова в заповіті, за якою спадкоємець повинен залишатися неодруженим, суперечить своєю суттю моральним принципам і є неправомірною, оскільки у нашому суспільстві прийнято, що сім'я є основою суспільства.Наприклад, у ч. 1 ст. 1242 ЦК до таких умов віднесено наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо.

Тому щодо заповіту з умовою однозначно погодитись з авторами ЦК не можливо, оскільки запропоновані у ст. 1242 ЦК положення досить вагомі, зокрема, для народження дитини має пройти термін у 9 місяців, для здобуття вищої освіти 5 років тощо. Так, ці обставини без визначення концепції їх застосування можуть бути просто незаконними (наприклад, заборонити жінці народжувати дітей або навпаки визначити їх кількість, не одружуватись тощо).Тобто умови можуть бути різні, але вони не повинні бути спрямовані “проти прав” спадкоємців, а навпаки, вони мають спрямовуватись для їх же користі або на користь громадськості, держави [27, c. 45-46].

Заповіт із встановленням сервітуту (ст.1246ЦК). Відповідно до ст. 401 ЦК України, під сервітутом розуміється право користування чужим майном. Сервітут може бути встановлено щодо користування земельною ділянкою, житловим будинком, іншим майном. Слід звернути увагу на те, що поняття “сервітут” широке і може включати емфітевзис і суперфіцій як його окремі підвиди.Cервітут може бути встановлено заповідачем на певний строк або на невизначений термін (без вказівки конкретного терміну). У заповіті може бути встановлено зобов'язання спадкоємця проводити, наприклад, щомісячну оплату за користування сервітутом. Сам сервітут не підлягає відчуженню (його не можна продати, по дарувати, обміняти).

Заповіт з під призначенням спадкоємців (ст.1244ЦК). У деяких випадках прийняття спадкоємцем заповіданого йому майна так і не відбувається. Такими причинами можуть бути:смерть спадкоємця раніше спадкодавця;відмова спадкоємця від прийняття спадщини;фактичне неприйняття спадкоємцем спадщини;усунення спадкоємця від спадкування;відсутність умов, визначених заповітом.

Однією з причин неприйняття спадщини може бути пропущення спадкоємцем строку для прийняття спадщини, і пропущений строк не було поновлено судом, оскільки його було пропущено без поважних причин.

У кожному з вищезазначених випадків майно, заповідане такому спадкоємцю, буде успадковуватися за законом. Коли ж матиме місце простий або пропорційний заповіт, то належна спадкоємцю частка від спадщини успадковуватиметься іншими спадкоємцями. Якщо заповідач не бажає цього, то він може встановити на цей випадок інший порядок. А саме: у за повіті треба прямо вказати, хто в такому випадку буде успадковувати майно. Така особа називається підпризначеним спадкоємцем.

Заповіт з умовою щодо позбавлення прав наспадкування (ст.1235 ЦК). Виходячи зі змісту ч. 2 ст. 1235 ЦК можна зробити висновок, що заповідач вправі позбавити права на спадкування будь-яку особу, кількох або всіх спадкоємців за законом:

? шляхом незазначення в заповіті це положення встановлюватиме поз бавлення права на спадкування за заповітом, але спадкоємці будуть вправі спадкувати за правом на обов'язкову частку і за законом;

? взагалі, тобто без зазначення причин позбавлення права на спадкування і за законом, і за заповітом, таке позбавлення діятиме щодо спадкоємців за заповітом та за законом, але не поширюватиметься на спадкоємців за правом на обов'язкову частку;у разі зазначення в заповіті причин, встановлених у ст. 1224 ЦК, які спонукали заповідача до позбавлення права на спадкування, то позбавлення такого права може стосуватися як за заповітом і за законом, так і за правом на обов'язкову частку.

? встановлення судом або нотаріусом обставин, зазначених заповідачем як підстави для усунення їх від права на спадкування, на час відкриття спадщини;

? зміни волевиявлення заповідача до часу відкриття спадщини;

? перевірки правомірності зазначених заповідачем обставин та достатності їх для позбавлення таких спадкоємців права на спадкування. Наприклад, образа заповідача щодо конкретних спадкоємців може не відповідати ні умовам ст. 1224 ЦК, ні реальним обставинам життя спадкоємців, які можуть самі хворіти і бути в окремий період життя у безпорадному стані.

Особистий заповіт(ст.1233ЦК) і заповіт подружжя. Особистим названо один із видів заповітів тому, що він тісно пов'язаний саме із особистим волевиявленням однієї особи на відміну від за повіту подружжя, де, на думку авторів, має збігатися воля двох суб'єктів. Таке особисте розпорядження фізичної особи щодо її прав та обов'язків передбачене на випадок її смерті та здійснюється особою особисто. До останнього часу особистий заповіт був єдиною можливою формою висловлення останньої волі власника, тому він вважається найпоширенішим.

Спільний заповіт подружжя регламентовано ст. 1243 ЦК.Зокрема, подружжя вправі скласти спільний заповіт, у якому обов'язково має бути вказане майно, щодо якого складено заповіт, тобто розпорядитися на випадок смерті майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності.

Слід сказати, що тут має місце узгодження волі кожного, тобто особисте волевиявлення кожного із подружжя “зливається” в одне волевиявлення і тоді вони складають спільний заповіт щодо майна, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності12.

У випадку смерті одного з подружжя, яке склало спільний заповіт, частка у спільному сумісному майні померлого(ї) чоловіка (дружини) переходить автоматично до його(її) дружини (чоловіка), яка (який) пережила(в).Варто зазначити, що даний перехід відбувається незалежно від бажання, висловленого у заповіті, а відповідно до закону. У випадку смерті останнього з подружжя, майно переходить до спадкоємців, названих у заповіті подружжям.

Секретний заповіт,заповіт з участю свідків та за участю особи,яка погодилася його виконувати

Основну мету секретного заповіту сконцентровано у його назві, тобто зберегти у таємниці зміст заповіту до моменту смерті заповідача. Це поло ження не позбавлене сенсу, оскільки, незважаючи на вимоги ст. 8 Закону України «Про нотаріат», у деяких випадках зміст заповіту стає відомим спадкоємцям, що негативно позначається на стосунках заповідача з по тенційними спадкоємцями. Досить значна кількість майна, що складає власність конкретної особи - заповідача, може навіть спонукати спад коємців до отримання спадщини злочинним шляхом. Тому у невеликих містах і селах, де важко зберегти у таємниці зміст заповіту, можна посвід чувати секретні заповіти.

Посвідчення заповіту при свідках. Заповіт, договір довічного утри мання і спадковий договір є особливим видом правочинів, які належать до незначної частини правочинів, визначених як безстрокові. У даних правочинах чітко не визначено час переходу права власності на майно до набувачів (спадкоємців), адже дана умова залежить від смерті власника, яку неможливо встановити конкретною датою або терміном.

У більшості випадків заповіти складаються на користь рідних або близьких, водночас як договір довічного утримання - на користь осіб, які не знайомі рідним. Тому звичайною є ситуація, коли після смерті спадкодавця або відчужувача родичі, керуючись матеріальними цілями, намагаються оспорити дані правочини, визнавши їх недійсними. Зазвичай, заінтересовані особи посилаються на укладання правочинів під примусом, у стані неосудності або на несправжність підпису на документах тощо [28, c. 34-36].

2.2 Порядок укладення, зміни та припинення дії заповіту: проблеми застосування цивільного законодавства

Основними принципами здійснення заповіту є свобода та таємниця заповіту. Принцип свободи заповіту проявляється в комплексі таких прав особи: право призначити спадкоємців на свій розсуд (ст. 1235 ЦК України); право визначити обсяг майна, який входитиме до складу спадщини (ст. 1236 ЦК України); право на вибір виду заповіту: право заповідача на покладення на спадкоємця інших обов'язків (ст. 1240 ЦК України); право здійснити під- призначення спадкоємця (ст. 1244 ЦК України); право позбавити спадкоємців спадщини: право змінити, скасувати заповіт (ст. 1254 ЦК України); інші права, передбачені законом [8]. Винятком у принципі свободи заповіту є той факт, що заповідач не має права позбавити права на спадкування осіб, що мають право на обов'язкову частку в спадщині.

Таємниця заповіту це обов'язок нерозголошення відомостей щодо факту складення заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту до відкриття спадщини, покладений на нотаріуса, іншу посадову, службову особу, яка посвідчує заповіт, свідків, а також фізичну особу, яка підписує заповіт замість заповідача. Аналіз ст. 8 Закону України “Про нотаріат” [29] дає можливість розширити перелік осіб, які не мають права розголошувати таємницю заповіту у зв'язку з вчиненням нотаріальної дії: помічник нотаріуса, особи, яким про вчинені нотаріальні дії стало відомо у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків чи іншої роботи, та інші особи, які знають, що саме становить предмет нотаріальної таємниці.

У ст. 1255 ЦК України, де передбачено таємницю заповіту, є диспозиція норми, але немає санкції щодо відповідальності осіб у разі порушення покладеного на них обов'язку. Ст. 1255 ЦК України не встановлює наслідків їх невиконання. Тому питання про відповідальність за недодержання обов'язку таємниці заповіту може ставитись лише за умови існування відповідних спеціальних норм у законодавстві. Проте такі норми стосуються винятково неповнолітніх, повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця, непрацездатних вдов (вдівців) та непрацездатних батьків. Отже, до цього переліку входить лише перша черга спадкоємців.

Такий перелік є вичерпний і розширеному тлумаченню не підлягає. Заповіт, відповідно до ст. 1247 ЦК України, вчиняється в письмовій формі з обов'язковим нотаріальним посвідченням. Як свідчить судова практика, наявність факту порушення вимог чинного законодавства щодо форми правочину. зокрема скасування чи зміни заповіту, не є безумовною підставою для визнання його нікчемним, якщо фактичні обставини справи дають підстави вважати, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі відповідно до ст. 219 ЦК України[30]. На нашу думку, слід питання посвідчення заповіту розглядати у двох аспектах: посвідчення звичайних заповітів та посвідчення секретних заповітів, оскільки сама процедура посвідчення секретних заповітів має специфічний характер з певними відмінностями. Заповіт скасовується або змінюється в такому ж порядку, як і відбувається його укладення.

Ст. 1254 ЦК України регламентує право заповідача на скасування та зміну заповіту. Заповіт є особливим одностороннім правочином, який починає діяти лише після смерті заповідача. Однак до смерті заповідач вправі у будь-який час скасувати заповіт шляхом подання відповідної заяви нотаріусу. Заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить.

Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним. Частиною 3 ст. 1254 ЦК встановлено не можливість відновлення заповіту, який існував до посвідчення двох наступних. Якщо новий заповіт, складений заповідачем, було визнано недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 цього Кодексу. Положення ч. 4 ст. 1254 ЦК встановлює неможливість відновлення попередньо складеного заповіту в разі визнання останнього заповіту недійсним, крім двох випадків, коли:

? заповіт складено дієздатною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла ними керувати (ст. 225 ЦК);

? заповіт складено під впливом насильства (ст. 231 ЦК).

Наведений перелік є вичерпним, а тому у разі визнання заповіту недійсним, крім випадків, коли існував раніше складений заповіт і недійсність заповіту встановлюється на підставі статей 225 і 231 ЦК, спадкування має здійснюватися за заповітом.

Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться заповідачем особисто і у порядку, встановленому ЦК для посвідчення заповіту.

У статті 1257 ЦК не наведено характерних рис скасування частини заповіту та внесення до нього змін, тому, апріорі, вважається:

1) внесення змін відрізняється від скасування тим, що передбачає посилання на попередній заповіт як на основу, до якої вносяться зміни;

2) внесення змін кардинально не повинно змінювати основу, до якої вони вносяться.

Заповідач же при складанні нового заповіту вправі не зазначати про попередні заповіти, а тому вони не завжди пов'язані між собою змістом або будь-яким іншим логічним зв'язком. Саме тому, на наш погляд, законодавцем передбачено виділяти зміни і скасування частин заповіту. Так, заповідач хоче змінити розмір часток, які будуть успадковані двома з п'яти спадкоємців, доцільність зміни заповіту у цілому в цьому випадку сумнівна. Можна навести безліч й інших причин, наприклад, заповідач хоче уточнити адресу проживання одного із спадкоємців або місце роботи, хоча такі відомості необов'язково зазначати в заповіті, але вони є необхідними для розшуку і повідомлення спадкоємців про відкриття спадщини.

Можливі випадки, коли воля заповідача буде викладена незрозуміло або двозначно, що позбавить можливості спадкоємців та нотаріуса її виконати. Тому та новела, що нині має місце у ЦК, щодо тлумачення змісту заповіту, є досить своєчасною та правильною, оскільки не передбачає можливості для нотаріуса тлумачити зміст заповіту, тобто законодавчо відтворюється принцип безспірності нотаріального процесу.

У частині 1 ст. 1256 ЦК міститься положення про те, що тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями.

Тлумачення змісту заповіту як одностороннього вказує, що сутність заповіту як односторонньої угоди становлять воля і волевиявлення заповідача в їх єдності, розгляду підлягає об'єктивація волі заповідача в заповідальних розпорядженнях, сукупність яких становить зміст заповіту. На підставі здійсненої класифікації умов заповіту стверджується, що єдиною необхідною (об'єктивно суттєвою) умовою заповіту можна вважати визначення волевиявленням особи-заповідача спадкоємця за заповітом як універсального правонаступника на випадок власної смерті. Додатковими (суб'єктивно суттєвими) умовами виступатимуть ті, які супроводжують це основне призначення: підпризначення спадкоємця, встановлення заповідального відказу, покладання і т.ін.

Збіг волі і волевиявлення заповідача це також проблема тлумачення заповіту. Обгрунтовується положення про те, що як основною метою тлумачення необхідно визнати встановлення істинної волі заповідача. Отже, тлумачення заповіту це процес встановлення судом, нотаріусом або спадкоємцями істинної волі заповідача за обставин неясності змісту заповіту. В процедурі тлумачення заповіту повинні враховуватись, на відміну від двосторонніх угод, суб'єктивні моменти, зокрема, мотиви, якими керувався заповідач, особисті відносини між заповідачем і спадкоємцями тощо. Якщо в результаті проведеного тлумачення зміст волі заповідача в цілому чи в окремих заповітних розпорядженнях встановити неможливо, вони повинні бути визнані недійсними. [31, c. 56-57].

Ст. 1247 ЦК України передбачено загальні вимоги до форм заповіту: письмова форма із зазначенням місця та дати складення, особистий підпис заповідача, нотаріальне посвідчення або посвідчення заповіту іншими посадовими, службовими особами, визначеними в ст. ст. 1251-1252 ЦК України. Зазначення чіткої інформації про місце і час складання заповіту потрібне для того, щоб у разі сумніву щодо чинності заповіту та стосовно того, що на час його складання був відсутній вплив на заповідача за допомогою ліків, наркотичних засобів і т.д., суд після відкриття спадщини зміг встановити чинність заповіту, враховуючи стан заповідача; правочин (заповіт) має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Заіка Ю. О. вважає, що заповіт може бути визнано недійсним із часу його укладення в разі, якщо: заповіт уклала особа, яку визнано в судовому порядку недієздатною або яка не досягла віку заповідальної дієздатності; заповідач не підписав особисто заповіт і за його проханням заповіт не підписаний іншим громадянином; за проханням заповідача заповіт підписано особою, яка не мала права його підписувати; заповіт посвідчений особою, якій чинне законодавство таких повноважень не надає. Крім того, Заіка Ю. О. вказував, що підстави визнання заповіту недійсними можуть бути встановлені і після відкриття спадщини: складання іншого заповіту, який, по суті, скасував попередній; встановлення обставин, які спотворили волю заповідача на момент укладання заповіту (насильство, обман, помилка); встановлення факту, що на момент складання заповіту заповідач не здатний був усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними [27, c. 56-58].

Розглядаючи питання недійсності заповіту, слід підкреслити, що ст. 215 ЦК України закріплює загальні норми про недійсність будь-яких правочинів. Оскільки в ст. 1257 ЦК України містяться правила про недійсність заповіту, який є одностороннім, безвідплатним правочином, слід визначити, що ці норми є спеціальними. Аналіз спеціальних норм про недійсність заповіту свідчить про таке. На заповіт як на односторонній правочин у разі його недійсності поширюється загальна норма про поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорюванні. Однак потрібно сказати, що ст. 1257 ЦК України встановлено спеціальні підстави для нікчемних та оспорюваних заповітів, тому на недійсні правочини не поширюється загальне правило про підставу недійсності правочину, закріплене в ч. 1 ст. 215 ЦК України [32, с. 214].

Частиною 2 ст. 1257 ЦК України передбачено, що на підставі того, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі при укладенні заповіту заінтересованою особою може бути ініційовано оспорювання заповіту до суду. Найпоширенішою із цих підстав є встановлення факту, що на момент складання заповіту заповідач нездатний був усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними внаслідок погіршення стану здоров'я заповідача або впливу на нього ліків, наркотичних засобів і т.д. Тобто, заінтересовані особи, які вважають, що заповіт було укладено заповідачем у момент, коли він не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг ними керувати, вони можуть звернутися до суду з позовом про визнання такого заповіту недійсним, оскільки останнім заповітом порушуються їх цивільні права та інтереси.

Після задоволення судом такої заяви та після набрання рішенням суду законної сили заповіт вважатиметься недійсним. У цьому випадку питань до законодавця щодо визначення підстав оспорюваності заповіту в суді не виникає, адже подальша доля вказаного питання вже повністю залежить від судового розгляду справи та наявності доказів того, що заповідач дійсно в момент укладення заповіту не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними.

...