Основні правові проблеми захисту біженців в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

РОЗДІЛ 1. Правові основи статусу біженців

1.1 Надання статусу біженця

1.2 Умови втрати і позбавлення статусу біженця

1.3 Принципи правового статусу біженців

1.4 Правове регулювання статусу біженців

РОЗДІЛ 2 Права і обов'язки біженця

2.1 Гарантії прав і свобод біженців в Україні

2.2 Відповідальність біженців за порушення законодавства України

РОЗДІЛ 3 Проблеми захисту прав біженців в Україні та можливі шляхи подолання цих законодавчих недоліків

3.1 Основні правові проблеми захисту біженців в Україні

3.2 Можливі шляхи подолання проблеми захисту прав біженців

Висновок

Список використаної літератури



Вступ

правовий біженець статус набуття

Актуальність теми дослідження. Незадовільний стан економіки і нестабільний соціально - політичний лад окремих країн призвели до активізації міграційних процесів серед населення планети. Сучасна міграція поряд із позитивними тенденціями має і негативні: мігрантами стають особи, які змушені залишати свої країни через громадянські війни, соціально -політичну нестабільність, дискримінацію тощо.

Проблеми, пов'язані з біженцями, актуальні і для України. Її географічне положення, за висновками центру збору й обміну інформацією ЄС, сприяло створенню основних маршрутів незаконного переміщення мігрантів у Західну і Центральну Європу. В Україні також наявні внутрішні проблеми, які створюють додаткові труднощі в забезпеченні захисту біженців, вимагає вдосконалення вітчизняного законодавства щодо правового статусу біженців для того, щоб воно відповідало міжнародним стандартам і сучасному змісту міграційних правовідносин. Зокрема, після приєднання України у 2002 році до Конвенції ООН про статус біженців та проголошення курсу України на євроінтеграцію постало завдання привести законодавство України про біженців у відповідність з міжнародними стандартами.

Значною мірою актуальність дослідження підтверджується інтересом до цієї проблематики зарубіжних і вітчизняних вчених. У різні часи розробкою проблеми біженців займалися зарубіжні вчені Г.Гудвін Гілл, Ж.Егер, О.Клінова, Д.Макнамара, К.Нгуєн, Д.Патрик, В.Потапов, Д.Хорекенс, досліджуючи статус біженця у міжнародному праві. Останніми роками російські вчені Є.Гончаренко, А.Жеребцов, Д.Іванов, Н.Каткова, І.Кисельова, М.Лебедєв, В.Радул, Т.Регент досліджували регулювання правового стаусу біженців у Російській Федерації. Білоруські вчені Л.Васильєва, І.Фісенко досліджували правовий статус біженців у Республіці Білорусь.

Зважаючи на актуальність зазначених проблем, багато вітчизняних науковців досліджували їх загальнотеоретичні та прикладні аспекти. Деякі аспекти проблеми біженців були висвітлені у працях вчених - правників: В. Березняка, Ю. Битяка, І. Голосніченко, Н. Грабар, Т. Коломоєць, В. Колпакова, О. Кузьменко, М. Сірант, Г. Тимчик та інших. Віддаючи належне авторам досліджень, слід зазначити, що розглядаючи окремі аспекти проблеми правового статусу біженців, комплексно ця проблема не досліджувалася.

Мета і завдання курсової роботи. Мета роботи полягає у комплексному вивченні теоретико - правових, законодавчих і практичних засад державного регулювання правового статусу біженців в Україні, процедури надання статусу біженця та практики її застосування. Для досягнення поставленої мети в роботі передбачено вирішити такі завдання:

проаналізувати юридичний зміст правового статусу біженця;

розкрити специфічну правову природу прав біженців;

схарактеризувати практичну доцільність та ефективність адміністративно-правових процедур надання статусу біженця в Україні;

виділити основні етапи порядку набуття та припинення правового статусу біженців в Україні.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у процесі правового забезпечення статусу біженців в Україні.

Предметом дослідження є зміст законодавчих і підзаконних правових актів та їх реалізація в діяльності, пов'язаній з адміністративно - правовим статусом біженця в Україні.

Методи дослідження. Для вирішення поставлених завдань використовувалася сукупність методів, які сприяють пізнанню соціально - правових явищ у суперечностях, розвитку та змінах, що дає можливість дослідити правовий статус біженця крізь призму їх соціального змісту і юридичної форми. У процесі дослідження, зокрема використані такі методи наукового пізнання правових явищ:

логічний

історико - правовий

порівняльно - правовий

соціологічний

статистичний

Практичне значення курсової роботи полягає в можливості застосування матеріалу роботи при підготовці семінарських занять, а також використання матеріалу у подальшій науковій роботі.



РОЗДІЛ 1. Правові основи статусу біженців

1.1 Надання статусу біженця

Статус біженця в Україні може отримати особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань може стати жертвою переслідувань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. У статті 1 Закону України “Про охорону дитинства” зміст терміна “дитина-біженець” узгоджується з визначенням “біженець”, яке наводиться у статті 1 Закону України “Про біженців”, оскільки термін “біженець” є родовим поняттям. Статтею 31 Закону України “Про охорону дитинства” на державу в особі уповноважених органів покладено обов'язок вживати необхідних заходів щодо забезпечення захисту дітей-біженців на території України.

Відповідно до Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, іноземці або особи без громадянства, які мають намір набути статус біженця й перетнути у встановленому порядку державний кордон України, зобов'язані протягом п'яти робочих днів подати до відповідного органу міграційної служби заяву про надання їм такого статусу. У разі незаконного перетинання державного кордону України з метою набуття статусу біженця вони повинні протягом трьох робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби через її уповноваженого чи особу Державної прикордонної служби України або органу внутрішніх справ із заявою про надання їм статусу біженця та з обґрунтованим поясненням свого незаконного перетинання державного кордону України. Якщо в іноземців або осіб без громадянства відсутні документи, які посвідчують особу, або такі документи є підробленими чи фальшивими, вони мають повідомити про цю обставину у заяві про надання статусу біженця, а також викласти причини зазначених ситуацій. Такі особи повинні бути направлені Державною прикордонною службою України до органу міграційної служби.

Іноземці та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України і під час такого перебування в державі їх громадянської належності чи державі постійного проживання виникли умови, внаслідок яких вони не можуть повернутися назад і мають намір набути в Україні статус біженця, повинні звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця до закінчення строку дії дозволу на перебування в Україні.

Заяви про надання статусу біженця, подані з порушенням встановленого порядку, приймаються до розгляду з письмового дозволу керівника органу міграційної служби, якщо іноземці або особи без громадянства не могли з поважних причин (хвороба заявника або членів його сім'ї, ситуації надзвичайного стану на території України, затримання заявника у випадках, необхідних для встановлення особи, та інші) звернутися з такою заявою у встановленому порядку.

Орган міграційної служби може прийняти рішення про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця в разі відсутності поважних причин для порушення встановленого порядку подання такої заяви. Про прийняття такого рішення орган міграційної служби повідомляє особу письмово із зазначенням причин відмови.

Статус біженця не надається іноземцю або особі без громадянства:

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства й людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, відсутні;

яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій державі;

яка до прибуття в Україну з наміром набути статус біженця перебувала в третій безпечній державі. Дія цих положень не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їхніх нащадків (дітей, онуків).

Щодо останнього, то за визначенням статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” третя безпечна країна -- це країна, в якій особа

перебувала до прибуття в Україну, за винятком випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи отримання притулку, оскільки така країна:

дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері

притулку, які встановлені міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання;

дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, які передбачені Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколу про статус біженців 1967 року, враховуючи принцип невислання;

має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця й надають притулок;

забезпечить особі ефективний захист проти вислання та можливість звертатися за притулком і користуватися ним;

погоджується прийняти особу й забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання притулку.

Як свідчить європейський досвід, для сприяння практичного застосування поняття “третя безпечна країна” більшість держав Європейського Союзу уклали дво- чи багатосторонні договори про реадмісії з деякими східноєвропейськими та африканськими державами, оскільки через них пролягають шляхи біженців до ЄС і вважається, що в цих державах шукач притулку може про нього клопотатися. Таким чином, угоди створюють перешкоду біженцям досягти території держави -- учасниці ЄС, хоча пояснюється це тим, що сторони домовилися не допустити одночасного звернення із заявою про надання статусу біженця до кількох держав чи після відмови в одній або кількох країнах (вибір притулку).

Нині законами України ратифіковано угоди між Кабінетом Міністрів України та урядами Латвійської Республіки (10 лютого 1998 року), Республіки Узбекистан (13 вересня 2001 року), Республіки Болгарія (7 березня 2002 року) про приймання та передачу осіб, які перебувають на територіях обох держав нелегально.

1.2 Умови втрати і позбавлення статусу біженця

Умови втрати і позбавлення статусу біженця регламентовані у статті 15 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.

Статус біженця втрачається, якщо іноземець або особа без громадянства:

1) добровільно знову скористалися захистом держави грома-

дянської належності (підданства);

2) набули громадянство України або добровільно набули громадянство, яке мали раніше, або набули громадянство іншої держави й користуються її захистом;

3) добровільно повернулися до держави, яку вони залишили чи за межами якої перебували внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

4) будучи особою без громадянства, може повернутися до держави свого попереднього постійного проживання, оскільки обставини, за яких було надано статус біженця, більше не існують, -- за винятком, що біженець може навести достатні обґрунтування, які випливають з попередніх переслідувань, для своєї відмови повернутися до держави свого попереднього постійного проживання;

5) отримали притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій державі;

6) не можуть більше відмовлятися від користування захистом держави своєї громадянської належності, оскільки обставини, на підставі яких було надано статус біженця, більше не існують, -- за винятком, що біженець може навести достатні обґрунтування, які випливають з попередніх переслідувань, для своєї відмови користуватися захистом держави своєї громадянської належності.

Іноземець та особи без громадянства позбавляються статусу біженця, якщо вони займаються діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю населення України.

Рішення про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця протягом семи робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені до Державного комітету України у справах національностей та міграції або до суду.

Рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції про відхилення скарги про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця, про відхилення скарги про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, про відмову в наданні статусу біженця, втрату або позбавлення статусу біженця оскаржуються в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України, до суду.

Закон України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, виходячи із загальних засад, які закріплені у статтях 1, 3, 8, та положень розділу II “Права, свободи та обов'язки людини і громадянина” Конституції України, встановив правовий статус для окремих категорій іноземців та осіб без громадянства:

тих, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця;

тих, яким надано статус біженця в Україні;

тих, яким відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, у наданні статусу біженця та які втратили або позбавлені статусу біженця. Іноземці та особи без громадянства, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, мають право на:

тимчасове працевлаштування, навчання, медичну допомогу в порядку, встановленому законодавством України (відповідно до пункту 2 Порядку надання медичної допомоги іноземним громадянам, які тимчасово перебувають на території України”, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 79 від 28 січня 1997 року, особи, які подали заяви про надання їм статусу біженця в Україні, та особи, які в установленому порядку отримали статус біженця в Україні, користуються медичною допомогою нарівні з громадянами України);

проживання у родичів, у готелі, піднайом житлового приміщення або користування житлом, наданим у пункті тимчасового розміщення біженців (місце тимчасового розміщення осіб, які подали заяву про надання статусу біженця, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця та яким надано в Україні статус біженця);

правову допомогу.



1.3 Принципи правового статусу біженців

Ст.1 Закону “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту ” дає таке визначення поняттю “біженці”:

Біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань[1].

У даному визначенні, основою для звернення за отримання статусу біженця вступають обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками, перерахованими вище.

Особами, які клопочуть про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути:

іноземці, які прибули або бажають приїхати на територію України;

особи без громадянства, які прибули, або бажають приїхати на територію України;

іноземці чи особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах.

Особою, яка потребує додаткового захисту є особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту , але потребує захисту», оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Особами, які потребують тимчасового захисту є іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають на території України, що має спільний кордон з Україною, які масово вимушені шукати захисту в Україні внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження.

В Законі “ Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту ” визначені і умови, при яких особа не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Основні положення є такими:

не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону, відсутні ( тобто, особа є громадянином України і відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань, а також особа не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року і т.д.) [2];

яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Але дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яка особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. У заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.

Якщо заявник не може особисто скласти заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з неписьменністю або фізичними вадами, заява на його прохання складається іншою особою, про що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, робить на заяві відповідний запис.

До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються по чотири фотокартки заявника та членів його сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, відомості про яких внесено до заяви.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту ( територіальний орган державної міграційної служби України):

реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи і видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні;

ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України;

заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім'єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник;

заповнює інші необхідні документи;

оформлює особову справу;

роз'яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги ( за бажанням заявника участь у попередньому розгляді заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, бере адвокат);

заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.

1.4 Правове регулювання статусу біженців

Конвенції та угоди, які є прямими джерелами права біженців, можна класифікувати залежно від територіальної сфери дії на універсальні та регіональні. До універсальних відносяться Конвенція 1951 року про статус біженців [1] та Протокол до неї 1967 р. До регіональних угод відносяться міжнародні договори, укладені в рамках регіональних міжнародних організацій, сфера дії яких поширюється на держави, що належать до одного географічного регіону. Такими є Конвенція щодо конкретних аспектів проблем біженців в Африці (1969), Європейська угода про скасування віз для біженців (1959), Європейська угода про передачу відповідальності за біженців (1980), Угода Ради Європи, що стосуються моряків-біженців (1957) та протокол до нього (1973), Договір Співдружності Незалежних Держав про допомогу біженцям і переселенцям (1993) з Протоколом 1993 р., Дублінська конвенція 1990 р., що визначає державу, відповідальну за розгляд клопотань про надання притулку, поданих в одно мій з держав - членів Європейського співтовариства, Конвенція Європейського союзу 1990 про застосування Шенгенської угоди 1985 року. Слід зазначити, що всі регіональні договори, хоча і ґрунтуються на положеннях Конвенції 1951 р., або мають особливості у трактуванні поняття «біженець» (Конвенція ОАЄ 1969 м., Угода СНД 1993 р.), або конкретизують питання, що стосуються надання притулку та перетину кордону (Угода Ради Європи та Конвенція Європейського союзу).

Друга категорія міжнародних договорів, складових правової бази інституту права біженців, - це конвенції універсального та регіонального характеру, що стосуються основних прав людини, застосовних до біженців, або містять спеціальні положення, що регламентують їх статус. До числа таких угод, які визначають фундаментальні права людини, відносяться Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., пакти про права людини 1966 р., Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання 1984 р. і регіональні договори - Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р., Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню 1987р., Африканська хартія про основні права 1981 р., Конвенція СНД про права та основні свободи людини 1995 р., Американська конвенція про права людини 1969 р.

Регіональні угоди з прав людини, співпадаючи з універсальними у трактуванні прав і свобод, мають більш ефективну судову систему контролю за їх дотриманням державами на відміну від механізму контролю за дотриманням універсальних конвенцій, здійснюваних подібно до судової влади - комітетами, висновки яких не мають обов'язкової юридичної сили для держав.

Крім того, ряд міжнародних договорів у сфері прав людини (Конвенція про права дитини 1989 р., IV Женевська конвенція 1949 про захист цивільного населення під час війни, Хартія Європейського Союзу про основні права 2000 р.) містять спеціальні норми щодо прав біженців. Слід зазначити, що міжнародні угоди з прав людини мали значний вплив на формування інституту права біженців, по-перше, в силу універсальності їх положень, що закріплюють права, властиві будь-якій людині, по-друге, в силу створення основи для розробки статусу біженців і, по-третє, в силу їх широкого визнання державами, особливо пактів про права людини, і наявності контрольного механізму за їх дотриманням як додаткової гарантії міжнародного захисту прав біженців.

Важливим джерелом міжнародного регулювання прав біженців є резолюції та інші акти органів міжнародних організацій. Традиційно резолюції міжнародних організацій носять рекомендаційний характер, за винятком резолюцій, які мають обов'язкову юридичну силу, прийнятих з питань заснування нових органів, бюджету, членства держав, що відносяться до внутрішнього права міжнародної організації. У цьому плані резолюції Генеральної Асамблеї ООН, що займає центральне місце серед міжнародних організацій, можна розділити на дві категорії: резолюції обов'язкового характеру, спрямовані на структурування механізму міжнародного захисту прав біженців, і резолюції - рекомендації, що стосуються різних питань статусу біженців. Прикладом резолюцій першої категорії є резолюції Генеральної Асамблеї ООН 319 (IV) 1949 р. і 428 (V) 1950 р., котрі заснували Управління Верховного комісара у справах біженців і що схвалили його Статут, Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1166 (XII ) 1957 р., що заснувала Виконавчий комітет УВКБ ООН, серія резолюцій Генеральної Асамблеї, які санкціонують діяльність УВКБ ООН з надання допомоги неконвенційним біженцям (3143 (XXIII) 1973 р., 3755 ( ХХХ ) 1975 р., 3541 ( ХХХV ) 1980 р.), резолюція Генеральної Асамблеї ООН 212 (III) 1948 р., що заснувала Близькосхідне агентство ООН для допомоги палестинським біженцям і організації робіт.

Інша категорія резолюцій Генеральної Асамблеї ООН носить рекомендаційний характер і приймається у формі або декларацій (Загальна декларація прав людини 1948 р., Декларація про територіальний притулок 1967 р., Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживань владою 1985 р., Декларація про захист усіх осіб від насильницьких зникнень 1992 р.), або мінімальних стандартів, принципів, правил в галузі відправлення правосуддя, поводження з затриманими та тими, що відбувають тюремне ув'язнення (Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими 1955 р., Звід принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню чи ув'язненню в якій би то не було формі 1988 р., Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх 1985 р. та т. ін. ).

Велику роль у тлумаченні Конвенції 1951 р., в розробці єдиних критеріїв визначення позиції УВКБ ООН з питань біженців грають Висновки його Виконавчого комітету. Як приклад можуть служити наступні висновки: № 8 (XXVII) - 1997 р. «Визначення статусу біженців», № 32 (XXXII) - 1981 р. «Захист осіб, які шукають притулку в ситуації масового припливу», № 39 (XXXVI ) - 1985 р. «Жінки-біженки і міжнародний захист», 84 (XLVIII) - 1997 р. «Висновок про дітей і підлітків - біженців», № 85 (XLIX) - 1997 р. «Висновок з міжнародного захисту». Крім того, Висновки Виконавчого комітету при схваленні їх Генеральною Асамблеєю або Економічною і соціальною радою можуть сприяти розширенню компетенції УВКБ ООН (наприклад, щодо допомоги біженцям, які не підпадають під критерії Конвенції 1951 р.). Разом з тим, висновки не мають статусу нормативного акту, але їх орієнтація на надання сприяння державам при розробці національних документів щодо процедури надання статусу біженця може призвести до появи звичайної норми міжнародного права у разі включення рекомендацій, що містяться у висновку, в законодавство держав.

Практика прийняття резолюцій-рекомендацій характерна для регіональних міжнародних організацій. Показовою в цьому плані є діяльність Ради Європи, де рекомендації Комітету міністрів і Парламентської Асамблеї з питань біженців переважають серед інших нормативних актів (наприклад, рекомендація № 773 (1976 ) про де-факто біженців, рекомендація № R (1981) 16 Комітету міністрів державам-членам про узгодження національних процедур, що стосуються притулку, рекомендація № R (1981) 12 Комітету міністрів державам-членам про захист осіб, формально не визнаних біженцями).

Специфікою відрізняються документи, прийняті вищим органом Європейського союзу - Радою міністрів. Його акти у формі регламентів (постанов) і директив обов'язкові не тільки для держав - членів ЄС, але мають пряму дію відносно населення цих країн, що дозволяє їх розглядати в якості прямого джерела права біженців, що діє в рамках Європейського союзу [2].

Зокрема, до джерел законодавства Європейського Союзу в сфері захисту прав біженців належать Дублінська конвенція, що визначає державу, відповідальну за розгляд клопотань про надання притулку, поданих у одній з держав - членів Європейського Співтовариства (1990), Конвенція про застосування Шенгенської угоди від 14 червня 1985 року між урядами держав Економічного союзу Бенілюкс, Федеративної Республіки Німеччини та Французької Республіки про поступове скасування контролю на спільних кордонах (1990), Резолюція Ради Європейського Союзу «Про мінімальні гарантії процедур надання притулку» (20 червня 1995р.), Спільна позиція, визначена Радою на основі статті К.3 Угоди про Європейський Союз щодо узгодженого застосування визначення терміну «біженець» у статті 1 Женевської Конвенції від 28 липня 1951 року про статус біженців (4 березня 1996 р.), Директива Ради про встановлення мінімальних стандартів приймання шукачів притулку (27 січня 2003 р.), Директива Ради «Про мінімальні стандарти для надання тимчасового захисту у випадку масового притоку переміщених осіб та про заходи, які забезпечують баланс зусиль Держав-членів при прийомі таких осіб та несення наслідків їх прийому» (20 липня 2001 р.), Директива Ради «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 р.), Директива Ради «Про мінімальні стандарти процедур надання та відкликання статусу біженця в Державах-членах» (1 грудня 2005 р.), Директива Європарламенту та Ради про загальні стандарти та процедури держав-членів для повернення громадян третіх країн за їх незаконного перебування, Директива 2013/33/ЄС про встановлення стандартів прийому осіб, які клопочуть про міжнародний захист, Директива Європарламенту і Ради ЄС 2011/95 стосовно стандартів для кваліфікації громадян третіх країн чи осіб без громадянства як бенефіціарів міжнародного захисту і стосовно єдиного статусу для біженців або для осіб, що мають право на додатковий захист, і стосовно змісту захисту, що надається, Директива2013/32/EU про загальні процедури надання та позбавлення міжнародного захисту [3].

Таким чином, основним джерелом інституту прав біженців є міжнародні договори у формі конвенцій та угод. Договірна база інституту прав біженців включає конвенції та угоди двох категорій: ті які безпосередньо регулюють статус біженців та ті, які стосуються прав людини, але застосовні до біженців або містять конкретні положення, що визначають їх статус. Конвенції та угоди, які є прямими джерелами права біженців, можна класифікувати залежно від територіальної сфери дії на універсальні та регіональні.



РОЗДІЛ 2 Права і обов'язки біженця

2.1 Гарантії прав і свобод біженців в Україні

Іноземці та особи без громадянства, яким надано статус біженця, підтверджено національний режим, нарівні з громадянами України на підставі Конституції України та законів України мають право:

на пересування, вільний вибір місця проживання, вільне залишення території України, за винятком обмежень, які встановлюються законом;

працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю;

на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом;

на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування;

на відпочинок;

на освіту;

на свободу світогляду та віросповідання;

на направлення індивідуальних чи колективних письмових

звернень або особисте звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів;

на володіння, користування й розпорядження своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;

на оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;

на звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

на правову допомогу.

Іноземець або особа без громадянства, яким надано статус біженця в Україні, мають рівні з громадянами України права у шлюбних та сімейних відносинах, а також мають право на одержання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціального забезпечення, в тому числі на державну допомогу сім'ям з дітьми, в порядку, встановленому законодавством України, та користування житлом, наданим у місці проживання. Зокрема, Постановою Кабінету Міністрів України № 1016 від 6 липня 1998 року затверджено Порядок надання біженцям грошової допомоги та пенсій. Грошова допомога біженцям складається з одноразової грошової допомоги для придбання товарів першої необхідності та одноразової грошової допомоги на відшкодування вартості переїзду до пункту тимчасового розміщення біженців, місця тимчасового розселення біженців або до іншого місця, обраного біженцем для проживання.

Розмір одноразової грошової допомоги для придбання товарів першої необхідності становить один неоподатковуваний мінімум доходів громадян на кожну особу, яка досягла 16-річного віку, та 60 відсотків одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на кожну дитину віком до 16-ти років.

Одноразова грошова допомога для придбання товарів першої необхідності виплачується двома частинами: 50 відсотків протягом п'яти днів після прийняття рішення про надання зазначеної грошової допомоги, решта -- протягом десяти днів після прибуття біженця до пункту тимчасового розміщення біженців, місця тимчасового розселення біженців або до іншого місця, обраного біженцем для проживання, і реєстрації в органі внутрішніх справ.

Розмір одноразової грошової допомоги на відшкодування вартості переїзду визначається виходячи з фактичної вартості проїзду до місця тимчасового проживання, але не більше вартості проїзду залізничним транспортом у плацкартному вагоні.

Грошова допомога виплачується:

а) для придбання товарів першої необхідності:

перша частина -- Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за місцем тимчасового проживання біженця до його переїзду до пункту тимчасового розміщення біженців чи місця тимчасового розселення біженців;

друга частина -- Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за місцем тимчасового проживання біженця після його переїзду до пункту тимчасового розміщення біженців чи місця тимчасового розселення біженців;

б) на відшкодування переїзду до пункту тимчасового розміщення біженців, місця тимчасового розселення біженців або до іншого місця, обраного біженцем для проживання, -- Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, до структури яких входить орган міграційної служби, що отримав відповідну заяву. Якщо біженець не направляється до пункту тимчасового розміщення біженців чи місця тимчасового розселення біженців за рішенням органу міграційної служби, одноразова грошова допомога для придбання товарів першої необхідності виплачується Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями у повному обсязі за місцем його тимчасового проживання.

Розмір пенсії біженцям із числа осіб, які досягли пенсійного віку, встановленого законодавством України, а також інвалідам I та II групи встановлюється відповідно до статті 94 Закону України “Про пенсійне забезпечення”.

Якщо між Україною та державою, громадянином якої є біженець, чи країною його постійного проживання укладено договір про пенсійне забезпечення своїх громадян, ця особа отримує пенсію в порядку і розмірі, передбачених таким договором.

Пенсія біженцям призначається органом праці та соціального захисту населення за місцем їхнього тимчасового проживання і виплачується в установленому порядку з дня її призначення протягом терміну дії статусу біженця.

Державна допомога сім'ям біженців з дітьми призначається органами праці та соціального захисту населення за місцем їх тимчасового проживання на умовах, передбачених Законом України “Про державну допомогу сім'ям з дітьми”, іншими законами або міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Сім'ям біженців з дітьми, які проживають у пунктах тимчасового розміщення біженців, зазначена державна допомога не надається.

Відповідно до затвердженого Порядку надання біженцям грошової допомоги та пенсій для розгляду питання про надання грошової допомоги біженці можуть звернутися із заявами до органів міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, а для вирішення питання про призначення пенсії -- до Міністерства праці та соціального захисту населення Автономної Республіки Крим, органів праці та соціального захисту населення обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій за місцем їх тимчасового проживання.

Для одержання біженцями грошової допомоги до органу міграційної служби за місцем їх тимчасового проживання подаються такі документи:

заява про надання одноразової грошової допомоги на придбання товарів першої необхідності;

заява про надання одноразової грошової допомоги на відшкодування вартості переїзду до пункту тимчасового розміщення біженців, місця тимчасового розселення біженців або до іншого місця, обраного біженцем для проживання;

копія посвідчення біженця, паспорта або іншого документа, що посвідчує особу;

копія направлення органу міграційної служби -- у разі направлення біженця до пункту тимчасового розміщення біженців чи місця тимчасового розселення біженців. На підставі поданих документів орган міграційної служби протягом трьох днів з дня подання заяви з усіма необхідними документами приймає рішення про надання біженцям відповідної грошової допомоги або про відмову в наданні такої допомоги. Якщо біженці мають засоби до існування в Україні, їм може бути відмовлено в наданні грошової допомоги.

Для одержання біженцями пенсії до органу праці та соціального захисту населення за місцем їх тимчасового проживання подаються такі документи:

заява про призначення пенсії;

копія посвідчення біженця, паспорта або іншого документа, що посвідчує особу;

інші документи, передбачені законодавством України про пенсійне забезпечення.

На підставі поданих документів орган праці та соціального захисту населення протягом десяти днів з дня подання заяви з усіма необхідними документами приймає рішення про призначення пенсії або про відмову в її призначенні. Іноземці та особи без громадянства, яким надано статус біженця в Україні, користуються іншими правами й свободами, передбаченими Конституцією та законами України. Іноземець або особа без громадянства, яким надано статус біженця в Україні, зобов'язані:

повідомляти протягом десяти робочих днів органу міграційної служби за місцем проживання про зміни прізвища, складу сім'ї, сімейного стану, місця проживання, набуття громадянства України або іншої держави, надання притулку або дозволу на постійне проживання в іншій державі;

у разі зміни місця проживання і переїзду до адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поширюються повноваження іншого органу міграційної служби, знятися з обліку та стати на облік у відповідному органі міграційної служби за новим місцем проживання. Взяття на облік в органі міграційної служби за новим місцем проживання є підставою для реєстрації в органі внутрішніх справ;

проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені органом міграційної служби за місцем проживання.

Іноземці та особи без громадянства, яким відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця за відсутності умов, зазначених в абзаці другому статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, в разі виникнення зазначених умов можуть повторно звернутися із заявою про надання статусу біженця. Іноземці та особи без громадянства, стосовно яких прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, про відмову у наданні, втрату або позбавлення статусу біженця і які оскаржують відповідне рішення до Державного комітету України у справах національностей та міграції або до суду, до прийняття рішення за скаргою мають права та обов'язки, передбачені статтею 18 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”. Іноземці та особи без громадянства, які отримали повідомлення суду про підтвердження рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця чи у наданні статусу біженця, або втрату чи позбавлення статусу біженця, повинні залишити територію України в установлений строк, якщо вони не мають інших законних підстав для перебування в Україні.

2.2 Відповідальність біженців за порушення законодавства України

Біженці повинні поважати закони та правила країни, яка надала їм притулок.

За порушення українського законодавства іноземці в тому числі і біженці несуть відповідальність, яка поділяється на загальну і спеціальну.

Загальна відповідальність полягає в тому, що іноземці, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність на загальних підставах, як і громадяни України.

До спеціальних видів відповідальності належать:

1. Відповідальність за порушення порядку перебування в Україні, транзитного проїзду через її територію.

За порушення іноземцями встановленого порядку перебування в Україні, тобто проживання без документів на право проживання в Україні або проживання за недійсними документами, недотримання встановленого порядку реєстрації або пересування і вибору місця проживання, працевлаштування, ухилення від виїзду після закінчення терміну перебування, а також за недотримання Правил транзитного проїзду через територію України, до них встановлюються заходи відповідно до законодавства України.

2. Скорочення терміну тимчасового перебування в Україні. Іноземцю в тому числі і біженцю, який порушив законодавство України, якщо ці порушення не передбачають адміністративної або кримінальної відповідальності, може бути скорочено визначений йому термін перебування в Україні.

Такий термін може бути також скорочено, якщо в іноземця відпали підстави для його подальшого перебування в Україні.

Рішення про скорочення терміну тимчасового перебування іноземця в Україні приймають органи внутрішніх справ.

3. Видворення за межі України.

Іноземця в тому числі і біженця може бути видворено за межі України за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України, якщо:

-- його дії суперечать інтересам забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку;

-- це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України;

-- він грубо порушив законодавство про правовий статус іноземців.

Іноземець в тому числі і біженець, зобов'язаний залишити територію України у термін, зазначений у рішенні про видворення. Іноземці, які ухиляються від виїзду, підлягають з санкції прокурора затриманню і видворенню у примусовому порядку. Затримання допускається лише на термін, необхідний для видворення.

Рішення про видворення іноземців з України може бути оскаржено до суду. Оскарження не зупиняє виконання рішення про видворення.

Видворення іноземців в тому числі і біженців здійснюють органи внутрішніх справ.

Біженці, які підлягають видворенню, або фізичні, юридичні особи, які приймають цих біженців, влаштовують їх незаконні в'їзд, проживання, працевлаштування, сприяють в ухиленні від виїзду після закінчення терміну перебування, відшкодовують витрати, пов'язані з видворенням, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.



РОЗДІЛ 3 Проблеми захисту прав біженців в Україні та можливі шляхи подолання цих законодавчих недоліків

3.1 Основні правові проблеми захисту біженців в Україні

Проблема захисту прав біженців, яка набула особливої актуальності для України у зв'язку з історичними подіями, що мали місце під час та після розпаду СРСР, не втрачає своєї гостроти через географічне розташування України. Питання про відповідність національного законодавства міжнародно-правовим зобов'язанням України у сфері захисту прав біженців та шляхи подолання його недоліків досліджуються багатьма науковцями, серед яких Т. Фандикова, О. Малиновська, М. Буроменський, Д. Ільчинський, С. Леонтьєва, І. Ковалишин, С. Чехович, В. Шаповал, С. Крижанівський, О. Гончаренко, Ю. Гаврушко, Г. Тимчик. Однак перелік виявлених ними недоліків та шляхів вдосконалення законодавства є неповним і може бути розширеним, особливо з огляду на те, що в Україні продовжують приймати нові нормативно-правові акти, що суперечать міжнародно-правовим стандартам захисту біженців.

Досвід, набутий у перші роки незалежності України, переконав у необхідності якнайшвидшого врегулювання питань захисту біженців і шукачів притулку, тому історично склалося так, що Україна вжила відповідних заходів до надання згоди на обов'язковість Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців. Результатом законодавчої роботи за цим напрямом спочатку став прийнятий 24 грудня 1993 р. Закон України «Про біженців», а потім - прийнятий 21 червня 2001 р. новий Закон України «Про біженців», завдяки якому було загалом досягнуто відповідності норм українського національного законодавства міжнародно-правовим стандартам у сфері захисту прав біженців, передусім Конвенції про статус біженців 1951 р. та Протоколу щодо статусу біженців 1967 р. 10 січня 2002 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про приєднання України до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців». Відповідно до цього Закону Україна зобов'язалася виконувати вимоги зазначених міжнародно-правових актів.

Прийняття Конституції України також було важливим етапом у розвитку системи захисту прав біженців в Україні. Особливе значення у цьому контексті мають положення, що гарантують іноземцям і особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, а отже і біженцям, рівність прав, свобод і обов'язків із громадянами України (ст. 26), свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України (ст. 33), забороняють будь-яке обмеження прав за ознаками раси, кольору шкіри, релігійної належності, за мовними або іншими ознаками (ст. 24), спрямовані на захист сім'ї, прав дитини (ст. 52), а також передбачають можливість надання іноземцям та особам без громадянства притулку в Україні (ст. 26).

Управління Верховного комісара ООН у справах біженців в Україні дійшло висновку про те, що Конституція України відкриває широке правове поле для мігрантів, зокрема біженців і шукачів притулку. Відповідні конституційні норми є демократичними, відповідають рекомендаціям ООН, Ради Європи, ОБСЄ та інших міжнародних організацій у цій сфері [1].

...