Размещено на http://www.allbest.ru/

1

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра загально-правових дисциплін

Курсова РОБОТА

з конституційного права україни

КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА

Кіровоград - 2002

План

Вступ

1. Поняття і класифікація конституційних прав і свобод

2. Особисті права і свободи

3. Політичні права і свободи

Соціально-економічні права і свободи людини га громадянина

Конституційні гарантії прав людини і діючого правосуддя

Основні обов'язки громадян

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

В Конституції України в статті 1 говориться: “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.” Україна Конституція (1996). Конституція України: Прийнята на п`ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. -- К.: Преса України, 1997. -- 80 с. -- 4 ст. Ця звичайна, буденна фраза, яку ми чуємо майже щодня з екрана телевізора та по радіоприймачу насправді визначає наше з вами щоденне життя, працю, вчинки і т.д., бо вона визначає статус країни, її місце в світовій спільноті, відношення до її громадян та багато іншого. Одним із головних чинників демократичної, правової держави є питання прав і свобод людини і громадянина. На сьогодні воно є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

Міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвиткові та забезпеченню прав людини. Ці процеси набули особливої інтенсивності після другої світової війни, чому насамперед сприяла загальна демократизація міжнародних відносин, створення Організації Об'єднаних Націй, інших демократичних міжнародних інституцій.

Демократизації процесу, пов'язаного з проголошенням і захистом прав людини, значною мірою сприяло прийняття низки міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розробки механізму міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні міжнародні документи.

Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції України, -- Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини з Протоколами (1950 р.), Європейський соціальний статут (1961 р.), Заключний акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав -- учасниць Наради з Питань безпеки та співробітництва в Європі (1989р.)» Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.) Юрисконсульт 2.1 Електронна база даних законодавчих та нормативних документів. та інші документи.

Щоб мати уявлення про обсяги Міжнародної діяльності, пов'язаної із захистом прав людини, досить зазначити, що на початку 90-х років у цій сфері діяли понад 60 різних міжнародних форумів, починаючи з Генеральної Асамблеї ООН і закінчуючи Засіданням експертів із прав людини та Робочою групою з примусових і недобровільних зникнень.

Україна як суб'єкт міжнародного права, одна із засновниць ООН проводить активну роботу, спрямовану на використання не тільки національних, а й міжнародних інститутів захисту прав людини. Цьому сприяють положення Конституції України, згідно з якими "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України" (ст. 9) Україна Конституція (1996). Конституція України: Прийнята на п`ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. -- К.: Преса України, 1997. -- 80 с. -- 5 ст., а також визначення зовнішньополітичної діяльності України як такої, що "спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права" (ст. 18) Там же -- ст 8.

Завданням цієї курсової роботи є детальний аналіз основних статей ІІ розділу Конституції України “Права, свободи людини та громадянина”, визначення понять, класифікація прав, свобод та обов`язків людини та громадянина за Конституцією України.

Наcамперед потрібно згадати коли ж виникло питання прав та обов'язків людини, згадки про них в історичних документах. Якщо про питання та поняття демократії згадується в історичних документах, в пам'ятках права ще за часів Стародавньої Греції, то про рівність всіх людей, незалежно від раси, віросповідання, політичних поглядів, про свободу людини (а це напевно є одним з головних чинників) було згадано, а саме головне документально та законодавчо закріплено значно пізніше. Його пов'язують з поваленням феодалізму й проголошенням за доби буржуазних революцій свободи людини.

Одним з прикладів, зразком (навіть й по сьогоднішній день) остаточного становлення прав людини і громадянина як абсолютної соціальної цінності є проголошення в 1776 році Декларації незалежності США. Там зокрема говориться: “Ми вважаємо за очевидне такі істини: усі люди створені рівними і всі вони обдаровані своїм Творцем деякими невідчужуваними правами, до числа яких належать: життя, свобода і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав засновані серед людей уряди, що запозичують свою справедливу владу за згодою тих, ким вони керують” Хрестоматія з історії держави та права зарубіжних країн. -- Том ІІ: Навч. посіб. Для юрид. Вищих навч. закладів і фак. : У 2 т. / За ред. члена-кориспондента Академії правових наук України В.Д. Гончаренка -- К.: Ін Юре. -- 608 с -- ст. - 49.

Трохи пізніше, у Декларації прав людини і громадянина, прийнятій у Франції 1789 р., визначено:

1. Люди народжуються і зостаються вільними та рівними в правах.

2. Мету кожного державного союзу становить забезпечення природних і невідчужених прав людини. Такими є свобода, власність, безпека і опір пригнобленню” Там же -- ст. 85.

Ми можемо гордитися з вами тим, що на українських теренах питання прав людини та їх захисту порушувалися навіть раніше, ніж в наведених вище всесвітньовідомих документах - ще в конституції Пилипа Орлика 1710р. Там зазначалося: “Подібно до того, як Ясновельможному Гетьману з обов'язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог, бо підштовхнуті ними (люди), залишивши свої домівки, відходять, як правило, до чужих країв шукати життя кращого, спокійного і легшого” О.А. Лукашевич, К.В. Манжул «Конституція» Пилипа Орлика -- історико-правова пам'ятка ХVІІІ ст. в авторській редакції. Харків “Основа” 1996 р. -- 51 с. -- ст. - 22.

За часів існування Української Народної Республіки, в період становлення молодої держави, в період розрухи, неорганізованності та невідомості, в одному з перших державних документів - ІІІ Універсалі Центральної Ради (7 листопада 1917 року) було сказано: “...мають бути забезпечені всі свободи, здобуті всеросійською революцією: свобода слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканності особи й мешкання, право й можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами.” Хрестоматія з історії держави і права Украйни: У 2-х т.: Навч. посіб. для студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти / За ред. В. Д. Гончаренка.-- Вид. 2-ге, перероб. і доп.: Том 2: Лютий 1917 р.-- 1996 р. / Уклад.: В. Д. Гончаренко, А. Й. Рогожин, О. Д. Святоцький.-- К.: Видавничий Дім «Ін Юре». -- 2000. -- 728 с. -- ст.-21

На сучасному етапі законодавство України, Конституція України направлені на надання та гарантії виконання прав і свобод людини та громадянина. З огляду на подальшу демократизацію в Україні процесу захисту прав і свобод людини, у ст. 55 Конституції записано, що кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна. Такими органами є Комітет з прав людини ООН, Європейський суд з прав людини, а також Європейська комісія з прав людини. Склад і порядок діяльності вказаних судів визначаються у розділах II, III і IV Європейської конвенції про захист прав і фундаментальних свобод людини.

1. Поняття і класифікація конституційних прав і свобод

Свобода людини -- це вихідне поняття проблеми прав людини і громадянина. Розрізняють права людини природні, тобто пов'язані з самим існуванням і розвитком, і набуті, які в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). Зрозуміло, що за відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користатися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти у межах, встановлених її правовим статусом.

Свободу людини визначають певні ознаки. Слід зазначити, що люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їхні природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини. За своїм обсягом поняття свободи людини повно відображає принцип, закладений у ст. 19 Конституції України, за яким людина має право робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним законодавством. Свободу людини характеризує також принцип рівних правових можливостей, правового сприяння і правової охорони, який закріплюють демократичні конституції, у тому числі й Конституція України. Водночас свобода людини як об'єктивна реальність виходить за межі, врегульовані правом, маючи витоки у системі інших соціальних норм, які панують у демократичному суспільстві. Слід пам'ятати, що поняття свободи може мати неоднакове тлумачення, оскільки, з одного боку, свобода характеризує загальний стан людини, її соціальний статус, а з іншого--конкретизується у можливості вчиняти конкретні дії в межах, наданих людині мораллю та правом. Можливості такого роду, що надаються нормами чинного права, визначаються як суб'єктивні права людини.

Права людини - це її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних та духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами. Кравченко В.В. Конституційне право України. Навчальний посібник. -- К.: Атіка, 2000. -- 320 с. -- ст. 89

Поняття «права людини» складне й багатогранне, це категорія не лише юридична, але і філософська, політична, моральна. Для кращого розуміння сутності цього поняття слід звернути увагу на такі його аспекти:

1) права з'являються у людини від моменту народження як невід'ємні умови фізичного і соціального існування та розвитку і, в той же час, як засіб і мета життя, незалежно від того усвідомлюються вони людиною чи ні;

2) за своїм змістом права людини - це такі її соціальні можливості, які пов'язані з конкретно-історичними умовами; об'єктивно обумовлені досягнутим економічним і культурним рівнем життя суспільства, вони виявляють сукупність потреб, задоволення яких сприяє забезпеченню людині певного стандарту життя, характерного для конкретного суспільства. В зв'язку з цим, законодавець не може штучно змінювати обсяг прав і свобод: непомірне розширення меж реальних можливостей людини призведе до фіктивного характеру прав людини і, навпаки, свавільне обмеження прав призводить до дезінтеграції функцій соціальної системи;

3) права людини -- це категорія можливої поведінки людини, їх реалізація залежить від бажання конкретної людини, а держава не може і не повинна примушувати до використання прав. У той же час нормальне функціонування сучасного демократичного суспільства неможливе без використання його членами своїх прав і свобод. В силу цього держава не може обмежуватися юридичною фіксацією прав людини, вона повинна їх забезпечити (гарантувати) не тільки правовими, але й економічними, політичними та культурними засобами;

4) права людини носять універсальний характер, неподільні, взаємопов'язані і взаємообумовлені, вони є надбанням коленої людини. Британська енциклопедія визначає їх таким чином: «Права належать індивіду в силу того, що він є людиною. Вони співвідносяться з широким континуумом цінностей, що універсальні за своїм характером і в деяких значеннях однаково притаманні всім людським істотам».

Поняття «свобода» в його суб'єктивному значенні тотожне поняттю «суб'єктивне право», і його застосування пояснюється історичними чинниками. В той же час у юридичній літературі звертається увага на те, що поняття «свобода» більшою мірою пов'язане з характеристикою таких правомочностей особи, які визначають сферу її самостійності, захисту від втручання в її внутрішній світ (свобода думки і слова, свобода світогляду і віросповідання тощо). В свою чергу, поняття «право» передбачає для реалізації соціальних можливостей особи, які становлять його зміст, здійснення певних дій чи послуг з боку держави або правомочностей особи на участь у діяльності певних структур.

Теорія права і правова практика розрізняють поняття "права людини" і "права громадянина". У першому випадку мова йде про права, пов'язані з самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина як суб'єкт прав і свобод тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України до цього виду прав належать: право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність(ст. 29), право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст. 32) тощо.

Що ж до прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини із суспільством, державою, їх інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.

Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або іншій державі, а права громадянина -- лише на тих осіб, які є громадянами певної країни. Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на соціальний захист (ст. 46) тощо.

Говорячи про права людини і громадянина, слід враховувати, що таке їх розмежування не має абсолютного значення, оскільки за згодою між державами деякі громадянські права можуть бути поширені на громадян іншої держави -- суб'єктів укладених між державами договорів.

Конституція України, проголошуючи права людини і громадянина, виходить із системи прав і свобод, що визначаються теорією конституційного права. Права і свободи людини і громадянина заведено поділяти на особисті, політичні, економічні, соціальні та культурні.

2. Особисті права і свободи людини

Особисті права і свободи людини безпосередньо пов'язані із самою сутністю людини як фізичної особи. Це дуже важливо, оскільки саме цей статус є підґрунтям усіх інших якісних рис людини. Виходячи з цього, кожну конкретну людину, хоча вона може мати багато істотних недоліків, необхідно розглядати як особистість, повністю чи неповністю сформовану.

До особистих прав людини належать: право на вільний розвиток своєї особистості; невід'ємне право на життя; право на повагу до гідності; право на свободу та особисту недоторканність; право на недоторканність житла; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на невтручання в особисте і сімейне життя; право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання; право на свободу думки і слова; право на свободу світогляду і віросповідання.

Право людини на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23) належить до суб'єктивного права узагальнюючого характеру. Воно передує всім іншим особистим правам людини, які у різних аспектах його конкретизують. Із цього випливає, що будь-які інші перепони на шляху забезпечення вільного розвитку особистості суперечать нормам Конституції і тому мають бути ліквідовані. право свобода обов'язок громадянин

Невід'ємне право кожної людини на життя (ст. 27) є загальновизнаним суб'єктивним правом, закріпленим в усіх міжнародних правових актах. Проголошення цієї норми-принципу в Конституції України -- це матеріалізація однієї з гуманістичних засад. Адже людина є найбільшою соціальною цінністю. Тому всебічна охорона її життя -- один з основних обов'язків держави. Практично це означає, що держава повинна вживати ефективних заходів щодо боротьби зі злочинністю, максимально сприяти розвиткові медичної допомоги, забезпечувати послідовне покращання умов життя людей, особливо неповнолітніх, інвалідів, осіб похилого віку.

У ст. 27 Конституції України зазначено, що "ніхто не може бути свавільно позбавлений життя". Тобто вона не виключає можливості смертної кари за вироком суду. Однак ця міра покарання розглядається як тимчасова, виняткова, яка, безперечно, буде скасована за умов зниження рівня злочинності та докорінного покращання умов життя суспільства.

Водночас Конституція надає кожній людині право захищати себе та інших людей від протиправних дій і посягань з боку будь-кого.

Право людини на повагу до її гідності (ст. 28) має універсальний характер утому розумінні, що воно діє й до народження дитини, й після смерті людини. Повага до гідності людини є обов'язком держави. Справи, що виникають із цього приводу, як правило, вирішуються у судовому порядку. Суд повинен зобов'язати порушників спростувати відомості, що принижують гідність людини, компенсувати їй не тільки упущену вигоду, а й моральну шкоду. Надійне гарантування правового захисту поваги до гідності як одного з нематеріальних благ є важливою ознакою справді демократичного, правового характеру держави, високої моральності суспільства.

Право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29) є однією з реальних гарантій свободи людини. Це право як загальний принцип встановлює межу, яку ті чи інші посадові особи можуть переступити лише у випадках, прямо передбачених законом (затримання особи, яка вчинила злочин, здійснення примусового лікування за визначених законом обставин тощо). Конституція України значно демократизувала сам процес застосування заходів, що обмежують свободу людини, її особисту недоторканність. Цим зумовлюється, що лише суд своїм умотивованим рішенням і тільки на підставі чинного законодавства може дати дозвіл на арешт людини і тримання її під вартою.

Сутність права на недоторканність житла (ст. 30) полягає в тому, що без підстав, передбачених законом, ніхто не вправі увійти до житла проти волі осіб, які в ньому проживають. Поняття житла у даному разі підлягає широкому тлумаченню. Під житлом слід розуміти не тільки відповідну кімнату, квартиру, жилий будинок, а й усі допоміжні приміщення, якими користуються у повсякденному житті.

Принцип недоторканності житла поширюється не тільки на місце постійного проживання особи, а й на місця її тимчасового мешкання у готелях, санаторіях, будинках відпочинку тощо.

Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31) належить до загальновизнаних суб'єктивних прав особи. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом. Інакше вони спричиняють кримінальну відповідальність за ст. 131 Кримінального кодексу України. Ці винятки обумовлені виключно гуманною метою -- запобігти злочинові або з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи. При цьому треба враховувати, що такі винятки можливі лише тоді, коли в інший спосіб одержати інформацію, необхідну для розслідування тієї або іншої кримінальної справи, захисту людини, суспільства і держави від злочинних посягань, неможливо.

Порядок накладення арешту на кореспонденцію, її виїмки в поштово-телеграфних установах регулюється ст. 31 Конституції та ст. 187 Кримінально-процесуального кодексу України.

Що ж до зняття інформації з телефонних розмов, інших каналів зв'язку, то і ці питання регулюються ст. 31 Конституції, а також статтями 8, 9 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992р.

При здійсненні оперативно-розшукової діяльності забороняється порушувати права людини і громадянина. Уразі безпідставного порушення цих прав відповідні державні органи та посадові особи повинні відновити порушені права і відшкодувати заподіяну матеріальну та моральну шкоду згідно із Законом України "Про відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 1 грудня 1994 р.

Право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) також є одним із суб'єктивних прав людини, пов'язаних із гарантуванням її свободи. Винятки можуть бути передбачені лише Конституцією України. Винятковий характер такого захисту зумовлений повагою до людини як найбільшої соціальної цінності, що панує у демократичних державах. Кожна людина унікальна, індивідуальна, є суб'єктом безлічі неформальних зв'язків, носієм приватних інтересів, які є її особистою справою. Виняток може мати місце лише тоді, коли поведінка особи суперечить закону і громадській моралі, прикладом чого може бути систематичне здійснення у сім'ї насильства над дитиною, її експлуатація (ст. 52).

Стаття 32 Конституції складається з чотирьох частин, які зорієнтовані на конституційне врегулювання різних життєвих ситуацій, пов'язаних із захистом особистого і сімейного життя людини. Вона забороняє збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди; проголошує право кожного громадянина ознайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах та організаціях з відомостями про себе; гарантує судовий захист права на спростування недостовірної інформації про себе і членів своєї сім'ї.

Право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33) за радянських часів було суттєво обмежено інститутом прописки, а також низкою перешкод, Пов'язаних із виїздом за кордон і поверненням звідти. Безперечно, що воно поширюється виключно на тих осіб, які перебувають на території України на законних підставах. Це право -- один із складників загального права людини на свободу. Тому його конституційне закріплення є важливою ознакою демократичної сутності держави.

Однак право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання не виключає необхідності дотримання реєстраційних правил, що функціонують в Україні.

Право на свободу думки і слова (ся. 34) є одним із найсуттєвіших проявів демократії. Відомо, до яких методів утиску вдавалися і вдаються тоталітарні, антидемократичні режими у різних країнах світу, щоб обмежити свободу думки і слова. Свобода думки і слова, як одне з фундаментальних прав людини, закріплене у значній кількості міжнародних документів, зокрема Загальній декларації прав людини (статті 18, 19), Міжнародному договорі про громадянські та політичні права (статті 18, 19), Європейській конвенції про захист прав і фундаментальних свобод людини (ст. 10).

Слід зазначити, що свобода думки взагалі не може бути обмежена, оскільки заборонити можна лише висловлювання певних думок, їх оприлюднення, чого так боявся радянський режим, переслідуючи так званих інакомислячих.

Визнаючи право на свободу думки і слова, демократичні держави, в тому числі й Україна, обмежують його, забороняючи пропагувати погляди, що суперечать інтересам національної безпеки, територіальної цілісності держави, провокують заворушення чи злочини тощо.

Право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35) було визнане світовим демократичним співтовариством у результаті його тривалої боротьби з реакційними силами як світської, так і церковної влади. Відомо, що й нині, подекуди, у тому числі й в Україні, точиться боротьба між різними конфесіями за пріоритет, що суперечить конституційним настановам про свободу віросповідання, відокремлення церкви від держави й невизнання державою жодної релігії як обов'язкової.

Необхідно підкреслити, що конституційне право на свободу світогляду і віросповідання не можна розуміти як абсолютне, таке, що не залежить від змісту і форми світогляду та віри, які пропагуються. Державні органи можуть обмежити це право в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення, оскільки відомо, що деякі релігійні секти сповідують думки і відправляють обряди, які суперечать загальновизнаним моральним нормам і принципам.

3. Політичні права і свободи

Особливість політичних прав і свобод полягає, насамперед, у тому, що їх носіями, суб'єктами є лише громадяни України, а не всі особи, які проживають на її території. Водночас варто зазначити, що політичні права і свободи мають самостійне значення й саме як такі закріплені у Конституції України та в різних міжнародних документах, починаючи з Міжнародного договору про громадянські та політичні права. Вже сама назва цього документа свідчить про те, що ці різновиди прав і свобод органічно пов'язані між собою, становлять єдине ціле, оскільки поділ прав на громадянські та політичні зумовлений не загальним характером і спрямуванням цих прав і свобод, а певними особливостями їх змісту, що дозволяють із загальної групи політичних прав і свобод виокремити громадянські права.

Важливою особливістю політичних прав і свобод є й те, що вони у певних випадках можуть бути реалізовані лише завдяки участі конкретного громадянина, наділеного цими правами, свободами, у діяльності відповідних об'єднань, політичних партій, профспілкових організацій, державних структур.

До політичних прав і свобод належать: право на об'єднання у політичні партії та політичні організації; право брати участь в управлінні державними справами; право на мирні збори та маніфестації; право на звернення.

Право на об'єднання у політичні партії та політичні організації (ст. 36) дає змогу громадянинові брати активну участь у політичному житті суспільства. Політику, як відомо, роблять маси, саме вони впливають на прийняття тих чи інших політичних рішень, на визначення політичного курсу країни. Крім того, зрозуміло, що ті чи інші питання люди можуть вирішувати більш ефективно, об'єднавшись у спілки, товариства, партії тощо.

Однією з особливостей громадянського суспільства є наявність у ньому широкої мережі різних громадських організацій, що відповідають різноманітним інтересам його членів.

Відповідно до основних напрямків своєї діяльності кожне громадське об'єднання має певний, закріплений у статуті, правовий статус. Основні принципи його зводяться до такого:

кожен громадянин має право вступу до відповідної громадської організації (деякі винятки встановлено дія військовослужбовців і співробітників міліції);

держава гарантує свободу діяльності громадських організацій;

вступ до громадської організації є особистою справою кожного громадянина і здійснюється на добровільних засадах.

Право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38) може здійснюватися громадянами України як безпосередньо, так і через представників, якими, приміром, є депутати представницьких органів державної влади. Це право потребує розширеного тлумачення, оскільки передбачає також участь громадян у формуванні та діяльності деяких громадських структур, наприклад, органів місцевого самоврядування. Одним із різновидів здійснення цього конституційного права є й перебування на державній службі відповідного профілю.

Право на мирні збори та маніфестації (ст. 39) є важливим демократичним надбанням і дійовим заходом, завдяки якому громадяни можуть вільно обговорювати актуальні питання державного і суспільного розвитку, протестувати проти будь-яких обмежень демократії або тих чи інших негативних проявів у політиці, проти порушення їхніх прав тощо.

Це право належить до системи світових демократичних стандартів у галузі прав громадянина. Конкретні заходи щодо його здійснення регулюються національним законодавством, у тему числі й законодавством України. Його основною особливістю є встановлення порядку, за яким збори і маніфестації мають бути мирними, їх учасники не повинні мати зброї. Про проведення цих акцій мають завчасно сповіщатися органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може бути встановлене лише судом з метою захисту прав і свобод людини і громадянина, охорони національної безпеки і громадського порядку.

Право на звернення (ст. 40) може здійснюватися у різних формах, в індивідуальному чи колективному порядку. Адресатами цих звернень є державні органи різного рівня, органи місцевого самоврядування, посадові особи цих органів. Дуже важливо, щоб звернення громадян розглядалися відповідно до суті справи, у строки, встановлені чинним законодавством, а відповіді були обґрунтованими. Недодержання посадовими особами вимог закону дає громадянину право звертатися до суду про захист. Здійснення права громадян на звернення регулюється Законом України "Про звернення громадян" від 2 жовтня 1996 р.

4. Соціально-економічні права і свободи людини та громадянина

Конституція України закріплює систему економічних, соціальних і культурних прав. Немає потреби наголошувати значення цих прав, їх практичної реалізації. Адже саме вони мають гарантувати економічну свободу людини, її розвиток як вільної, забезпеченої у своїх життєвих потребах особистості. У свою чергу, саме ці якості суспільного життя характеризують державу як соціальну, тобто таку, що забезпечує достатньо високий рівень життя своїх громадян. Оскільки справжня демократія повинна мати достатню матеріальну базу, що є соціально-економічною гарантією її існування та розвитку, маємо всі підстави стверджувати, що здійснення в державі економічних, соціальних і культурних прав і свобод є одним із важливих чинників для визнання такої держави справді демократичною.

Система економічних, соціальних і культурних прав згідно з Конституцією України охоплює: право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; право на підприємницьку діяльність; право на працю; право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів; право на відпочинок; право на соціальний захист; право на житло; право на достатній життєвий рівень; право на охорону здоров'я; право на безпечне для життя і здоров'я довкілля; право, зумовлене гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також захистом материнства, батьківства, дитинства і сім'ї; право на освіту; право на свободу творчої діяльності.

Право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41) є не що інше, як закріплення в Конституції України принципу приватної власності, яка є економічною основою громадянського суспільства, розвитку ринкових відносин.

Саме приватна власність (а не "нічия", соціалістична) виховує у людини почуття відповідальності перед собою та перед суспільством за її найефективніше використання. Виходячи із цього, Конституція України закріплює уст. 13 положення про те, що "власність зобов'язує" і що "усі суб'єкти права власності рівні перед законом". Практика розвинених західних країн свідчить, що будь-яка форма власності, за винятком особистої, може використовуватися і як засіб експлуатації, і як засіб соціальної підтримки тих членів суспільства, які об'єктивно потребують цього. Саме другий спосіб використання приватної власності, особливо її різних колективних форм, що набуває усе більшого поширення у цивілізованих країнах, гарантує розвиток усього суспільства.

Право приватної власності регулюється і захищається різними галузями права України. Й статус характеризується непорушністю, ґрунтується на силі закону. До того ж відповідні зміни у становищі власника можуть бути здійснені виключно за рішенням суду.

Можливі винятки, обмеження права використання приватної власності пов'язуються Конституцією України із суспільною необхідністю, а також із випадками, коли ця власність завдає шкоди громадянам, суспільству, погіршує екологічну ситуацію тощо.

Зазначені принципові положення статусу власності поширюються й на інтелектуальну власність.

Право на підприємницьку діяльність (ст. 42) пов'язане із приватною власністю, яка становить матеріальну основу підприємництва. Під підприємництвом розуміється діяльність, що здійснюється її суб'єктами на власний ризик і спрямована на одержання ними прибутку. Держава зобов'язана сприяти розвиткові підприємництва, охороняти права підприємців, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність організацій, що займаються підприємництвом. Державний контроль може поширюватися лише на виконання законів та інших правових актів, які регулюють порядок здійснення підприємництва в Україні. Йдеться, зокрема, про такі нормативні акти, як Закони України "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 р. (з багатьма доповненнями), "Про підприємства в Україні" від 27 березня 1991 р., "Про інвестиційну діяльність" від 18 вересня 1991 р., "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 р.

Держава може заборонити підприємницьку діяльність у деяких сферах виробництва і торгівлі, приміром, у сфері виготовлення зброї, наркотичних засобів. Винятки із загальних правил щодо виробництва деяких видів продукції реалізуються шляхом надання суб'єктам-підприємництва спеціальних ліцензій.

Нормальному розвиткові підприємницької діяльності заважають монополізм, тобто зосередження завдяки застосуванню протиправних методів виробництва якогось вигідного виду товарів в одних руках, і недобросовісна конкуренція, які заборонені чинним законодавством.

Важливе значення має розвиток малого підприємництва, що, як правило, безпосередньо спрямоване на задоволення повсякденних потреб споживачів. Державні органи здійснюють контроль за реалізацією прав споживачів.

Зазначені питання регулюються низкою законодавчих актів, зокрема Законом України "Про захист прав споживачів" від 12 травня 1991 р. (в редакції Закону від 15 грудня 1993 р.).

Право на працю (ст. 43) зумовлене свободою трудової діяльності людини, вільним вибором нею місця та характеру праці (трудової спеціалізації). Людина може займатися будь-яким видом трудової діяльності, а може й не брати в ній участі, оскільки Конституція забороняє використання примусової праці. Природно, що за таких умов людина має право залишити роботу в тій чи іншій організації, перейти до іншої організації, займатися індивідуальною трудовою діяльністю підприємництвом, будь-якою діяльністю, що не заборонена законом.

Заборона примусової праці не поширюється на військову або альтернативну (невійськову) службу, працю, пов'язану з виконанням судового вироку або Необхідну за надзвичайних умов.

Кожен власник засобів виробництва, організовуючи роботу трудового колективу або окремих працівників, зобов'язаний створити їм безпечні та здорові умови праці. Ця вимога в першу чергу поширюється на жінок і неповнолітніх. Конституція і чинне законодавство захищають громадян від незаконного звільнення, несвоєчасного одержання винагороди за працю.

Невиконання зазначених та інших вимог щодо організації роботи, передбачених законом, надає тим, хто працює, право на страйк (ст. 44). Воно передбачене не тільки українським законодавством, а й Міжнародним договором про економічні, соціальні та культурні права. При цьому повинні дотримуватися вимоги закону тієї країни, де проводиться страйк. Треба зазначити, що право на страйк не може мати універсального характеру, оскільки є такі сфери суспільного життя, де зупинення виробництва може призвести до небажаних наслідків, а в деяких випадках--до катастроф.

Право на відпочинок (ст. 45) також належить до основних прав людини. Положення, спрямовані на гарантування кожній людині, яка працює, цього права, закріплені у Загальній декларації прав людини і в Міжнародному договорі про економічні, соціальні та культурні права. В принципі право на відпочинок має кожна людина, бо це є її фізіологічною потребою. Законодавче ж регулювання цього права поширюється на людину, яка працює за трудовим договором (контрактом). Саме вона може вимагати від роботодавця дотримання вимог закону щодо тривалості робочого дня, відпочинку у вихідні та святкові дні. Усі спори щодо здійснення права на відпочинок вирішуються відповідно до настанов Кодексу законів про працю України.

Право на соціальний захист (ст. 46) передбачає широке коло питань, які держава, різні громадські організації повинні вирішувати, щоб гарантувати людині цивілізований рівень повсякденного життя. Особливо це стосується тих, хто через похилий вік, хворобу не може забезпечити собі належні умови життя. Однак право на соціальний захист поширюється на кожного громадянина.

У ст. 48 Конституції України зазначено, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що передбачає достатнє харчування, одяг, житло. Всього цього людина, всі члени її сім'ї повинні досягати завдяки своїй трудовій діяльності. Але через поважні причини природними є винятки з цього права. У таких випадках допомогу повинні надавати держава, структури соціального захисту. Критерієм для надання матеріальної допомоги, здійснення різноманітного за формами соціального захисту у багатьох випадках є офіційно встановлена межа малозабезпеченості.

Поряд із загальними заходами соціального захисту є й надзвичайні. Такі заходи, наприклад, передбачені Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28 лютого 1991 р. (в редакції Закону від 19 грудня 1991 р.).

Удосконалення соціального захисту тих верств населення, які цього потребують, -- одна з найважливіших функцій демократичної, соціальної, правової держави.

Відомо, яке важливе значення для кожної людини має конституційне право на житло (ст. 47). Основною формою реалізації цього права згідно з Конституцією є придбання громадянином житла на різних засадах (побудова, придбання у власність, оренда). Водночас громадянам, які потребують соціального захисту, державні та місцеві самоврядні органи надають житло безкоштовно або за доступну для них плату. Примусове позбавлення житла можливе лише на підставі закону за рішенням суду.

Право на охорону здоров'я (ст. 49) органічно пов'язане з правом на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50). Ці права спрямовані на захист найбільш дорогоцінного, що є в людини, -- її здоров'я та самого життя.

Право на охорону здоров'я є комплексним суб'єктивним правом, оскільки воно передбачає здійснення відповідних різнобічних заходів. Можна, наприклад, послатися на виробництво ліків, роботу лікарень, підготовку медичних кадрів тощо. Зрозуміло, що безпосередньо стосується здоров'я громадян і стан навколишнього середовища. Лиже нині, коли безліч чинників зумовлюють його подальше погіршення, особливого значення набуває збереження і покращання довкілля.

Держава забезпечує розвиток мережі та покращання роботи медико-лікувальних закладів, вживає заходів щодо запобігання захворюванням. Медичне обслуговування у державних і комунальних закладах охорони здоров'я здійснюється безкоштовно. Водночас з метою покращання медичного обслуговування населення держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Здійснення конституційного права на охорону здоров'я передбачає й заборону приховувати від населення факти, що становлять загрозу для здоров'я.

Важливе значення для охорони здоров'я населення і запобігання захворюванням має розвиток різних форм медичного страхування.

До конституційних прав соціального захисту людини належить право, пов'язане з гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також із захистом материнства, батьківства, дитинства і сім'ї (ст. 51).

Ніхто за будь-яких обставин не може бути примушений брати шлюб, хоч у деяких життєвих ситуаціях, зумовлених, наприклад, народженням дитини поза шлюбом, для її матері та батька виникає моральний обов'язок щодо створення сім'ї, нормальних умов життя та розвитку цієї дитини.

У шлюбі кожен із подружжя має рівні права. Однак при цьому слід орієнтуватися не тільки на правові настанови, а й на норми моралі.

Загальна декларація прав людини (ч. З ст. 16) встановлює, що "сім'я є природним та основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства і держави". Це визначено і Конституцією України. Водночас у ній закріплено положення про те, що й члени сім'ї зобов'язані піклуватися один про одного: батьки повинні утримувати дітей до їхнього повноліття, а повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Конкретні ж права та обов'язки, пов'язані з сімейними відносинами, визначають норми Кодексу про шлюб та сім'ю України.

Стаття 52 Конституції України визначає права дитини. Основні її положення зводяться до закріплення рівноправності дітей незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Зазначено, що будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом. Держава піклується про дітей-сиріт (утримує та виховує їх), а також про дітей, позбавлених батьківського піклування, заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.

Право на освіту (ст. 53) є одним з основних соціальних і культурних прав, якими наділено громадянина України. Воно дістає вияв у конституційному закріпленні обов'язковості повної загальної середньої освіти, існування розгалуженої мережі закладів освіти різного рівня, що функціонують на державних і комунальних засадах. При цьому слід зазначити, що держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої та професійно-технічної освіти. Що ж до вищої освіти, то її безоплатне здобуття в державних і комунальних закладах освіти здійснюється на конкурсній основі. Передбачено також надання державних стипендій та різних пільг учням і студентам.

Конституція гарантує широкі можливості для здобуття освіти представниками національних меншин, що мешкають в Україні. Вони мають можливість здійснювати навчання рідною мовою, а також вивчати її у державних і комунальних закладах освіти або через посередництво національних культурних товариств.

Розвиток у державі системи освіти є свідченням духовного і соціального прогресу суспільства. Однак для того, щоб цей прогрес був ефективним, необхідно, аби члени суспільства мали бажання, потребу і можливість здобути освіту. Лише реальна соціальна потреба, корисність діяльності зумовлюють доцільність здобуття освіти.

Докладніше питання освіти регулюються Законом України "Про освіту" від 23 травня 1991 р.

Право на свободу творчої діяльності (ст. 54) є необхідною умовою розвитку культури суспільства в її широкому розумінні, яке охоплює різноманітні галузі --від мистецтва і літератури до творчої діяльності у сфері науки і техніки. Держава гарантує захист інтелектуальної власності, авторських прав громадян, їхніх моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку із різними видами інтелектуальної діяльності. Кожен громадянин має право на результати своєї творчої діяльності. Ці результати, за винятками, встановленими законом, ніхто не може використовувати або поширювати без згоди винахідника чи автора. Що ж до інтелектуальної власності (під "інтелектуальною власністю" розуміються виключні права на результати творчої діяльності), то слід зазначити, що нині її використання досить детально регулюється чинним законодавством. Об'єктів інтелектуальної власності дуже багато, вони різноманітні. Тому їхній правовий статус регулюється значною кількістю правових актів.

5. Конституційні гарантії прав людини і діючого правосуддя

Основним засобом захисту прав людини у правовій державі є суд. Однак діяльність суду сприятиме додержанню законності і забезпечуватиме охорону прав і свобод громадян лише у тому разі, коли суд діятиме на основі принципів гуманізму, демократизму і законності. Тому ми й пов'язуємо захист прав людини, закріплених у Конституції України, з додержанням судовими органами загальновизнаних вимог права і справедливості, проголошених Основним Законом нашої держави.

Гарантії прав людини закріплені в статтях 55--57, 59,64, а гарантії діючого в Україні правосуддя--у статтях 58, 60--63 Конституції України.

Право на судовий захист (ст. 55) засвідчує, що проголошені в Конституції права і свободи -- це не просто декларація про наміри, не гасло, а принципові положення, які держава зобов'язується реалізовувати. Судовий захист--це гарантія здійснення прав і свобод, яка існує в усіх демократичних державах. Для судового оскарження підставою можуть бути як протизаконні дії (у тому числі й акти), такі бездіяльність державних! самоврядних органів, а також їх посадових осіб.

Принципово новим засобом захисту прав громадян є інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, куди кожен може звертатися уразі потреби. Крім того, як вже зазначалося, коли людина використала всі національні засоби захисту своїх прав, вона може звернутися за допомогою до міжнародних судових установ чи міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна.

Конституція України дозволяє кожному громадянинові будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Тобто йдеться про активні захисні дії кожного, чиї права незаконно порушуються.

Право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди (ст. 56) передбачає випадки, коли шкода завдається посадовими особами органів державної влади чи місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень. Вона може бути матеріальною та моральною і завдаватися прийняттям незаконних рішень, незаконними діями або бездіяльністю зазначених осіб. Загальне врегулювання за таких ситуацій здійснюється цивільним законодавством. Відповідні положення щодо окремих випадків відшкодування матеріальної та моральної шкоди є й в адміністративному законодавстві. Іноді матеріальне відшкодування здійснюють відповідні державні органи (наприклад, при незаконному арешті).

У разі виникнення спору щодо відшкодування шкоди, справу вирішує за позовом потерпілого суд.

Право на знання кожним своїх прав і обов'язків (ст. 57) є важливою демократичною гарантією захисту прав і свобод людини в Україні. За радянських часів існувала значна кількість так званих закритих правових актів, що ними встановлювалися обов'язки людей, про які ті навіть не були поінформовані. Безперечно, така практика грубо порушувала права людини. Однак із цього не слід робити висновок, що можна виправдовувати порушення правопорядку незнанням закону. Йдеться про те, що держава зобов'язана за допомогою наявних засобів інформації доводити до відома всіх, кого стосуються ті чи інші правові приписи, їх зміст. Тоді ніхто не зможе виправдовувати свою поведінку незнанням закону чи будь-якого іншого нормативно-правового акта.

Закріплення в Конституції України права на правову допомогу (ст. 59) свідчить про значну увагу до нього з боку держави і суспільства. У правовій державі саме правовий захист, що повинен бути рівним й однаково ефективним для кожної людини, є найбільш гарантованим і справедливим засобом захисту прав і свобод громадян. Він може здійснюватися як тим, чиї права порушуються, так і вибраним ним захисником. Особливу роль у захисті прав людини відіграють колегії адвокатів, які надають громадянам різні види правової допомоги.

Принцип неприпустимості обмеження прав і свобод людини і громадянина (ст. 64) проголошує, що нікому не дано право на власний розсуд змінювати, а тим більше обмежувати права і свободи людини і громадянина, довільно, без відповідної вказівки про це в законі, встановлювати нові обов'язки, зменшувати обсяг прав тощо. В Конституції України перелічено права і свободи людини і громадянина, які не можуть бути обмежені навіть за умов воєнного або надзвичайного стану, що свідчить про її демократичну спрямованість. До кола цих прав і свобод належать: право на громадянство, право на життя, право на звернення, право на житло тощо.

Що ж до гарантій правосудця в Україні, то вони пов'язані із закріпленням у Конституції його основних принципів. Це дуже важливо, адже саме правосудця є найбільш демократичним і справедливим знаряддям вирішення різних справ, особливо тих, суттю яких є спір про право. Але це лише в тому разі, коли спірна справа розглядається відповідно до демократичних засад організації та діяльності судової системи тієї або іншої країни, закріплених у її конституції. До них світова демократична судова практика й прогресивні правові теорії відносять і перелічені в Конституції України положення.

Перше з цих положень (ст. 58) закріплює загальновизнаний у демократичній світовій правовій практиці принцип, згідно з яким закони та інші нормативно-правові акти зворотної сили не мають. Це означає, що закон, який встановлює або посилює відповідальність, не може бути поширений на дії, вчинені до його видання. І навпаки, коли закон скасовує або пом'якшує відповідальність за дії, вчинені до його видання, він має зворотну силу відповідно до гуманістичних засад, на яких ґрунтується справжнє правосудця. Такий же підхід відображає й закріплене у Конституції положення про те, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Принципове значення має спрямований на захист прав громадян, а також на забезпечення дії конституційних гарантій правосудця принцип, за яким ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст. 60). Це положення Конституції України змушує нас подумки повертатись до часів, коли панував принцип: "Наказ начальника -- закон для підлеглого". Нам можуть заперечити, що цей принцип офіційно було закріплено у військових статутах. Однак чи не те ж саме мало місце у повсякденному житті цивільних осіб?

...