Конституційні права та обов’язки людини та громадянина

Зазначений принцип передбачає виховання розумної вольової людини, яка вміє об'єктивно оцінювати кожне розпорядження, що йде згори, і лише після цього виконувати його. Саме такий підхід пов'язаний із статусом громадянина (людини), який також відповідає за стан справу суспільстві. При цьому основна увага повинна приділятися питанню очевидності, зрозумілості для всіх злочинного характеру того або іншого розпорядження чи наказу. Йдеться не про закони, укази, постанови уряду тощо, а про одноособові акти керівників різного рівня, тобто ті, які можуть лишитися поза увагою відповідних державних органів, покликаних забезпечувати режим законності в країні.

Треба також враховувати, що положення про невиконання явно злочинного наказу чи розпорядження -- це не рекомендація, а норма, оскільки зазначена стаття Конституції встановлює юридичну відповідальність за видання і виконання такого наказу чи розпорядження.

Принципом правосуддя є й положення про те, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст. 61). Суть цього положення полягає в тому, що коли людина вже була засуджена за якийсь злочин, вона не може знову бути засуджена за цей же злочин у тому разі, якщо суд виніс вирок у цій справі або закрив її. Провадження у даній справі може бути розпочате знову лише за умови, що вирок чи рішення суду буде скасовано в порядку судового нагляду. Це, однак, не виключає того, що засуджений має право протягом визначеного строку оскаржити постановлений щодо нього вирок.

Стаття 62 Конституції проголошує такий важливий демократичний принцип правосудця, як принцип презумпції невинуватості Смисл цього принципу полягає у визнанні того, що людина вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. При цьому той, кого звинувачують, не повинен доводити свою невинуватість. Доводити вину особи мають той орган чи посадова особа, які звинувачують. Остаточне рішення з цього приводу може прийняти лише суд, який повинен розглянути відповідну справу у судовому процесі із дотриманням усіх передбачених законом процесуальних вимог.

Слід зазначити, що навіть визнання самим підсудним своєї вини ще недостатньо для постановлення обвинувального вироку. До того ж усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь, тобто не беруться до уваги. Вирок повинен спиратися виключно на матеріальну (об'єктивну) істину, встановлену судом у ході судового процесу. Ця істина не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом (наприклад, за допомогою застосування до особи фізичного насильства, висловлювання погроз щодо переслідування її родичів), на будь-яких припущеннях.

Оскільки ще мають місце випадки винесення неправосудних вироків, важливе значення має конституційний припис, згідно з яким у разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Важливі загальні принципи, пов'язані з визначенням статусу людини в процесі правосуддя, встановлені в ст. 63 Конституції України. В ній йдеться про право особи на відмову від давання показань щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, про право на захист у процесі слідства і судового розгляду справи, а також про статус засудженого. У цій статті зазначено, що за суджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду.

Кожне з розглянутих вище прав закріплює принципи демократизму під час здійснення правосуддя, спрямовані на посилення реальності конституційних прав громадян.

6. Конституційні обов'язки громадян

Одним із провідних принципів будь-якого правового статусу в його сьогоднішньому розумінні є єдність прав та обов'язків. Це повністю стосується й конституційного статусу людини і громадянина. Забезпечуючи права і свободи людини держава, в свою чергу, вимагає від неї певної поведінки, що формулюється в системі юридичних обов'язків.

Обов'язок - це об'єктивно обумовлена вимога держави до особи діяти чітко визначеним у законі чином або утриматися від здійснення певних дій. Кравченко В.В. Конституційне право України. Навчальний посібник. -- К.: Атіка, 2000. -- 320 с. -- ст. 91

Обов'язок характеризується такими рисами:

1) на відміну від суб'єктивного права юридичний обов'язок це категорія необхідної поведінки людини, його реалізація не повинна обумовлюватися бажанням людини;

2) обов'язок - це завжди певне обмеження прав людини. Людина повинна підкорятися певним правилам, щоб у здійсненні своїх прав і свобод не завдавати шкоди іншим людям. Необхідність встановлення обов'язків прямо передбачається міжнародно-правовими документами. Так, наприклад, у ч. 3 ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права йдеться, що право людини на вільне вираження свого погляду пов'язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними:

а) для поважання прав і репутації інших осіб;

б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення.

Ст. 20 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачає заборону пропаганди війни, виступів на користь національної, расової чи релігійної ненависті.

У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (ст. 4) допускається можливість обмеження в національному законодавстві прав, закріплених у пакті, але лише таких, що визначаються законом, і лише постільки, по скільки це є сумісним з природою зазначених прав, і виключно з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві;

3) виконання обов'язку забезпечується спеціальним механізмом, який має держава. За невиконання обов'язку держава встановлює юридичну відповідальність.

Правовий статус особи визначається всім обсягом прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, які закріплюються різними галузями національного права України.

Конституція України поряд з низкою найважливіших прав і свобод людини і громадянина, про які йшлося вище, встановлює й конституційні обов'язки як громадян України, так і кожного, хто постійно проживає або перебуває на території України. Ці обов'язки закріплені у статтях 65--68 Конституції.

Стаття 65 встановлює обов'язок громадян України захищати свою Вітчизну, її незалежність та територіальну цілісність, шанувати її державні символи. Згідно з цим закріплюється й обов'язок громадян України відбувати військову службу відповідно до закону,

Слід зазначити, що хоч у Конституції йдеться лише про обов'язки проходження військової служби, захисту Вітчизни, шанування державних символів нашої країни, які виступають як правові обов'язки, до них необхідно підходити як до відповідної шани, яка в даному випадку розуміється як моральна обов'язковість зазначених дій і відносин.

Незалежна Україна є молодою демократичною державою світової співдружності. І тому нині особливого значення набувають заходи, спрямовані на підвищення її авторитету на світовій арені, захист, у тому числі й військовий, незалежності нашої держави.

Громадяни проходять військову службу відповідно до Закону України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" від 25 березня 1992 р., а також Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу" від 12 грудня 1991 р., норми якого поширюються на тих громадян, які в силу своїх релігійних переконань не можуть проходити військову службу.

Армія та інші військові формування (Національна гвардія, Прикордонні війська України) укомплектовуються шляхом призову громадян на військову службу, а також прийняттям їх на службу за контрактом. Основними законодавчими актами, що регулюють організацію та проходження військової служби, є Закони України "Про Національну гвардію України" від 4 листопада 1991 р., "Про Прикордонні війська України" від 4 листопада 1991 р., "Про оборону України" від 6 грудня 1991 р., "Про Збройні Сили України" від 6 грудня 1991 р., "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991р.

Особливий наголос треба зробити на тому, що у Конституції України закріплено обов'язок шанування державних символів, в якому дістає вияв ставлення до держави її громадян. Адже зрозуміло, що коли державу, її символи не поважатимуть її громадяни, важко очікувати, що повагу до неї виявлятимуть інші країни. Україна -- молода самостійна держава, а тому ставлення до неї має велике значення.

У ст. 66 Конституції України йдеться про незаподіяння шкоди природі, культурній спадщині. Відомо, що на захист цих національних цінностей спрямоване чинне законодавство України, у тому числі й кримінальне. Та ж обставина, що нині це питання дістало конституційне закріплення, засвідчує його важливість. Конституція також встановлює, що кожен, хто заподіяв шкоду природі, культурній спадщині, повинен відшкодувати завдані ним збитки.

Одним із найважливіших обов'язків громадян перед державою є своєчасна сплата податків і зборів в порядку і розмірах, встановлених законом. Нині ми бачимо, до якої кризової ситуації в економіці країни може призвести несплата податків значною частиною населення, підприємств, фірм тощо. Можна вважати, що саме тому цей обов'язок громадян піднято на конституційний рівень.

Стаття 67 Конституції не тільки встановлює обов'язковість сплати податків, а й регулює здійснення цього, що також, безперечно, викликано надзвичайною важливістю даного джерела формування доходів держави. Йдеться про те, що кожен має сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Усі громадяни повинні щорічно подавати до податкових адміністрацій за місцем проживання декларації про свій майновий стан і доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом. Отже, Конституція фактично відсилає до Закону України "Про систему оподаткування" від 25 червня 1991 р. (у редакції Закону від 2 лютого 1994 р.) та деяких інших правових актів.

Стаття 68, яка закінчує розділ Конституції, присвячений врегулюванню прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, встановлює обов'язок кожного неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. При цьому підкреслюється, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Ця норма має загальне значення. Вона поширюється на всі норми і положення Конституції. По суті, йдеться про формування у людей такої правосвідомості, завдяки якій кожне, навіть найнезначніше порушення чинних норм права розглядалося б як надзвичайна подія. Поряд із цим загальним приписом у низці статей Конституції міститься заборона здійснення тих чи інших дій, з якими можуть бути пов'язані особливо негативні наслідки для держави, суспільства, окремих організацій і громадян. Так, ст. 37 Конституції забороняє створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади, виконавчих органах місцевого самоврядування; ст. 43 наголошує на недопустимості використання примусової праці тощо.

Висновок

Україна -- дуже молода держава. За свою 11-річну сучасну історію тут зроблено значні кроки в плані розбудови держави. Україну як суверенну, незалежну державу визнали в усьому світі, прийнято Конституцію, введено в обіг національну валюту. Звичайно, багато у нас негараздів та проблем. Як і всі країни, які утворилися з розпадом СРСР, Україна переживає значні економічні та політичні труднощі. Але зрушення на краще є, особливо за останні роки.

Конституція України, увібрала, синтезувала всі позитивні сторони конституцій інших розвинених правових держав, позитивні моменти соціалістичного строю, особливості нашого народу (я особисто вважаю це наслідком виникнення молодої держави в демократичному, цивілізованому світовому суспільстві). Це було зроблено завдяки міцній науковій базі теорії та історії держави та права, яка існує та розвивається в нашій країні. І хоча сама Конституція не є ідеальною (потрібно лише згадати, скільки часу, зусиль було витрачено під час прийняття її в 1996 році, скільки було дебатів на цю тему), як не може бути ідеальною людина. Конституція будь якої країни зазнає змін під впливом часу, розвитку суспільства та прогресу. Але це наша Конституція, прийнята обранцями народу, і по її засадах нам продовжувати будувати свою незалежну державу. Тому, на мою думку, дуже правильне і доречне висловлення, адресоване нашим можновладцям авторами підручника “Основи конституційного права України”, який став основою для написання цієї курсової роботи: “Отямтеся! Слід не змінювати Конституцію, а навчитися жити за нею, послідовно втілювати в життя її принципи та норми.” Основи конституційного права України: Підручник/ Авт. кол.: М.І. Козюбра, А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков (кер.) та інші; За ред. В.В. Копєйчикова. -- Стер. вид. -- К.: Юрінком Інтер, 2001. - 288 с. -- ст 5

Як зазначалося вище, питання права та свободи -- питання № 1 всього світового суспільства. Під прикриттям “відстоювання прав людини” в світі розв'язуються агресорські війни, усуваються неугодні уряди та режими. Тому дуже важливо не тільки знати свої права і обов'язки, а й вміти їх відстоювати.

У зв'язку з прийняттям Конституції України питання реалізації прав і свобод громадян набувають в Україні особливого значення. У ст. 3 Основного Закону нашої держави підкреслено, що "людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю". Цим самим підіймаються на найвищий щабель усі дії в сфері практичного здійснення прав людини і громадянина. У цій же статті зазначено: "Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

Зазначені приписи Конституції зумовлюють необхідність принципово нового підходу до захисту прав людини, сприяння такому становищу, за якого будь-які її права і свободи могли б реалізовуватися і захищатися з найменшими затратами зусиль.

Нині існує дуже важлива проблема максимального спрощення механізму здійснення та захисту прав і свобод людини і громадянина. З огляду на це, необхідно хоча б в основних рисах визначити механізм здійснення і захисту кожного суб'єктивного права, зважаючи на те, що останнє за тих чи інших умов буде реалізовуватися дуже повільно або гальмуватися. Безперечно, краще за все зазначені питання було б вирішувати у спеціальних кодексах прав людини. Однак їх складання --далеко не проста справа.

Важливо звернути увагу на ще одне питання. Останнім часом, коли активно ведуться розмови про вдосконалення в нашій державі системи права, виявилося, що багато хто розуміє цю проблему дуже спрощено, вважаючи, що треба лише дещо вдосконалити цю систему і все буде гаразд. Однак такий підхід треба рішуче відкидати. Річ утім, що існуюча в Україні система права (і це повною мірою стосується й системи прав людини і громадянина) складалася і розвивалася в умовах, коли основна ставка робилася не на людину, не на особистість, хоч гасел про це було забагато, а на державу, на державний апарат, не говорячи вже про апарат компартійний, який взагалі, особливо на верхніх поверхах партійної ієрархії, був фактично недоторканним.

Оскільки в Україні система права мала і досі має зовсім іншу, порівняно з нашими сьогоднішніми ідеалами, методологічну основу, не слід підправляти її. Необхідно розробляти нову систему, керуючись насамперед принципами Конституції України. Доводиться, однак, констатувати, що не всі, кому це належить, як кажуть, за штатом, повністю це розуміють. Тому й утворюються різні підготовчі комісії, зорієнтовані, в основному, на деяке покращання чинного законодавства.

Перед розробкою і вдосконаленням системи права, яка б повністю ґрунтувалася на новій Конституції України, її принципах і нормах, треба розробити і прийняти органічний закон, який має визначити не тільки структуру цієї системи, а й принципи її побудови та функціонування. Саме в цьому акті й мають бути встановлені ті вимоги, яким повинна відповідати система права з погляду ефективного захисту та здійснення прав і свобод людини і громадянина.

З питанням практичного здійснення прав і свобод громадян органічно пов'язане питання про тлумачення принципів і норм Конституції України. Це насамперед важливо для практичної діяльності відповідних державних органів, громадських організацій, їх посадових осіб. Тим більше, що Конституція містить низку приписів, які раніше на такому рівні не були врегульовані.

Уже ст. 1 розділу II Конституції, присвячена правам, свободам і обов'язкам людини і громадянина, потребує роз'яснення щодо її запровадження. У ній зазначено, що "усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах". Немає ніякого сумніву у справедливості цього принципу, необхідності втілення його у життя. Однак добре відомо, що цей принцип існував і раніше, хоч рівності у гідності та правах не було. Досить згадати відому "номенклатуру", чиношанування з боку тих прохачів, які й нині проводять довгі години біля "високих установ", замислитися над тим, як розглядаються заяви та скарги "простої людини" і як вирішуються питання за дзвінком "шанованої особи", щоб стало зрозумілим -- цей припис Конституції зависне у повітрі, якщо не буде чітко регламентовано, скажімо, порядок відносин між ланками державного апарату і громадянином, якщо кожен державний посадовець продовжуватиме вбачати у кожному відвідувачі не громадянина України, а прохача.

Це стара проблема. Однак вона не вирішиться доти, доки не буде акцентована громадськістю і державним апаратом з усією гостротою.

Безумовно, у вирішенні цієї проблеми першочергову роль має відіграти зміна у ставленні до неї тих, кого це стосується. Однак її правове врегулювання має неабияке значення.

Певною мірою воно могло б бути вирішене у ст. 24 Конституції України, де встановлюється, що "громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками". Все це правильно. Ніякі привілеї не можуть бути пов'язані із посадою, за винятком тих посадових привілеїв, які визначені у законі.

Підсумовуючи викладене, виведемо:

Основні права і свободи людини і громадянина - це закріплені в Конституції України невід'ємні права і свободи людини і громадянина, що належать їм від народження чи в силу наявності у них громадянства України, гарантуються Українською державою і становлять ядро правового статусу особи в Україні. Кравченко В.В. Конституційне право України. Навчальний посібник. -- К.: Атіка, 2000. -- 320 с. -- ст. 92

Також слід сказати, що нині в Україні визріли умови для того, щоб захист і здійснення прав людини і громадянина набули найглибшої змістовності.

Закінчуючи розгляд конституційного статусу людини і громадянина в Україні, можна сказати, що він є правовим статусом справді вільної людини, громадянина демократичної, соціальної, правової держави.

Використана література

Україна Конституція (1996). Конституція України: Прийнята на п`ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. -- К.: Преса України, 1997. -- 80 с. -- 4 ст.

Основи конституційного права України: Підручник/ Авт. кол.: М.І. Козюбра, А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков (кер.) та інші; За ред. В.В. Копєйчикова. -- Стер. вид. -- К.: Юрінком Інтер, 2001. - 288 с. -- ст 5

Кравченко В.В. Конституційне право України. Навчальний посібник. -- К.: Атіка, 2000. -- 320 с.

Хрестоматія з історії держави і права Украйни: У 2-х т.: Навч. посіб. для студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти / За ред. В. Д. Гончаренка.-- Вид. 2-ге, перероб. і доп.: Том 2: Лютий 1917 р.-- 1996 р. / Уклад.: В. Д. Гончаренко, А. Й. Рогожин, О. Д. Святоцький.-- К.: Видавничий Дім «Ін Юре». -- 2000. -- 728 с. -- ст.-21

О.А. Лукашевич, К.В. Манжул «Конституція» Пилипа Орлика -- історико-правова пам'ятка ХVІІІ ст. в авторській редакції. Харків “Основа” 1996 р. -- 51 с. -- ст. - 22

Хрестоматія з історії держави та права зарубіжних країн. -- Том ІІ: Навч. посіб. Для юрид. вищих навч. закладів і фак. : У 2 т. / За ред. члена-кориспондента Академії правових наук України В.Д. Гончаренка -- К.: Ін Юре. -- 608 с -- ст. - 49

Юрисконсульт 2.1 Електронна база даних законодавчих та нормативних документів.

Размещено на Allbest.ru