Основи правознавства

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Основні теорії походження держави

Теологічна теорія, її автором був Фома Аквінський. Держава є наслідком Божественної волі. Патріархальна теорія. Сутність її полягає у твердженні, що держава походить від сім'ї. Правитель держави виконує на рівні суспільства ту ж саму роль, що і батько в сім'ї. Основними представниками названої теорії є Арістотель, Михайловський.

Договірна теорія. Вона пояснює виникнення держави внаслідок об'єднання людей на основі добровільної згоди про те, що одні будуть управляти, а інші -- виконувати їхні управлінські рішення. Представниками цієї теорії були Гроцій, Спіноза, Гоббс. Психологічна теорія. За цією теорією держава виникла завдяки особливим властивостям психіки людей. Людській психіці начебто притаманна потреба покори, наслідування, усвідомлення залежності від видатної особистості. Народ є інертною масою і не здатний приймати рішення, а тому потребує постійного керівництва. Представником цієї теорії був Л. Й. Петражицький. Теорія насильства. За цією теорією держава виникла як результат завоювання одних племен іншими представниками теорії були Каутський, Дюрінг та ін.

Органічна теорія, її обґрунтовував філософ Г. Спенсер держава, подібно до біологічного організму, народжується, розмножується, старіє і гине. Як біологічний організм, держава має політичне тіло: руки, ноги, голову, тулуб, що виконують відповідні функції. Прихильники космічної теорії пояснюють виникнення держави завезенням на землю політичної організації суспільства з космосу іншими цивілізаціями. Сутність технократичної теорії виникнення держави полягає в необхідності здійснювати управління технічними засобами та знаряддями праці. Теорія географічного детермінізму - держава виникла внаслідок природно-кліматичних умов. держава право відповідальність

Представником був Шарль Луї Монтеск'є. Класова(економічна) теорія - держава виникла внаслідок приватної власності та розшарування суспільства на класи.Олігархічна теорія пов'язує виникнення держави з природною ієрархією.

2. Поняття та ознаки держави

Отже, держава - універсальна пол. організація суспільства, що володіє суверенітетом і здійснює управління за допомогою права.

До основних ознак держави відносять: суверенітет; територіальне розселення населення країни; наявність апарату управління і примусу; здатність видавати загальнообов'язкові правила поведінки; здатність збирати податки, робити позики і давати кредити; спроможність виражати і захищати інтереси певної частини населення. Суверенітет держави -- це верховність, самостійність, повнота, єдність і неподільність влади в державі у межах її території, а також незалежність і рівноправність країни в зовнішніх відносинах. Населення в державі розселене по всій її території, яка поділяється на адміністративно-територіальні чи політично-територіальні одиниці. Держава має спеціальний апарат -- систему законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів, а також відповідні матеріальні засоби для виконання своїх завдань. До них належать: армія, поліція виправні установи, служби національної безпеки, Держава встановлює загальнообов'язкові для всього населення правила поведінки і закріплює їх у нормах права. Держава збирає податки, що використовуються для утримання організацій державного механізму. У соціальне неоднорідному суспільстві влада виражає та захищає інтереси певної частини населення. Державу розглядають під різним кутом зору. Як офіційний представник суспільства держава повинна робити все від неї залежне для поліпшення життя людей.



3. Функції держави: поняття та види

Існують такі підстави для класифікації функцій держави на види:

1)за соціальним значенням діяльності держави на основні та неосновні функції. Основні функції -- найзагальніші та найважливіші комплексні напрямки діяльності держави щодо здійснення стратегічних завдань і цілей, що стоять перед державою в конкретний історичний період. До них відносять функції: оборони; підтримання зовнішніх відносин; охорони правопорядку; інформаційну; економічну; екологічну; соціальну; культурно-виховну та ін. Неосновні функції -- напрямки діяльності держави зі здійснення конкретних завдань у другорядних сферах суспільного життя. До них належать: управління персоналом; матеріально-технічне забезпечення та управління майном; забезпечення реалізації бюджетної справи та бухгалтерського обліку; правосуддя і юридичні функції.

2)Залежно від територіальної спрямованості розрізняють внутрішні та зовнішні функції.Внутрішні функції -- такі напрямки діяльності держави, в яких конкретизується внутрішня політика. До внутрішніх відносять економічну; культурно-виховну; охорони й захисту всіх форм власності; соціального обслуговування населення; екологічну; охорони правопорядку, прав і свобод людини і громадянина та ін. Зовнішні функції -- основні напрямки діяльності Держави за її межами у взаємовідносинах з іншими державами. І світовим товариством у цілому. Функціями є: організація співробітництва з іншими с+уб'єктами міжнародних відносин; захист державного суверенітету; підтримка миру в регіоні та боротьба за мирне співіснування держав різної орієнтації.

3)За часом здійснення функції групуються як постійні й тимчасові.

4)За сферами суспільного життя їх поділяють на гуманітарні, економічні, політичні і т. д. Гуманітарні функції -- напрямки діяльності держави та її органів із забезпечення кожній людині належних умов життя. Економічні функції -- напрямки діяльності держави на перехід від планової до ринкової економіки. Політичні функції -- напрямки діяльності держави зі створення умов для формування й функціонування державної влади на засадах демократії.

5) залежно від принципу розподілу влади: законодавча, виконавча, судова, контрольно-наглядова.

4. Форма держави та її елементи

Форма правління -- це організація верховної державної влади, порядок її утворення й діяльності, компетенція і взаємозв'язок її органів, а також взаємовідносини з населенням країни.

Відомі дві форми правління: монархія і республіка. Монархія -- така форма правління, за якої верховну владу в державі повністю або частково здійснює одна особа, що належить до правлячої династії. Абсолютна монархія -- це форма правління, за якої верховна влада зосереджена в руках одноособового глави держави (монарха). За обмеженої монархії законодавча влада належить парламентові, виконавча -- монархові (чи кабінету міністрів), судова -- судам.

У президентській республіці: президент обирається всенародне або за особливою процедурою; президент є главою держави і здійснює виконавчу владу; законодавча влада належить представницькому органові (парламенту); президент має право відкладного вето та інші права (скажімо, право розпустити парламент). У змішаній республіці є елементи як президентської, так і парламентської форм правління (приміром, в Україні).

Форма територіального устрою -- національно-територіальна та адміністративно-територіальна організація державної влади. Складна держава -- формується з відокремлених державних утворень, що користуються певною самостійністю.

Імперія -- примусово утворена, зазвичай через завоювання одного народу іншим, складна держава, частини якої повністю залежать від верховної влади.

Державно-правовий режим -- сукупність засобів і способів реалізації державної влади, що відображають її характер і зміст з огляду на співвідношення демократичних і недемократичних засад.

Демократичний правовий режим -- це здійснення державної влади на засадах чинного права з використанням демократичних форм народного представництва, виконавчо-розпорядчої діяльності, правосуддя, контролю і нагляду, рівноправність населення, Недемократичні режими поділяють на тоталітарні та авторитарні. Тоталітарний режим -- сукупність таких засобів і способів реалізації державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства і кожного окремого громадянина абсолютно регламентована. Авторитарний режим -- така сукупність засобів і способів реалізації державної влади, за яких вона концентрується в руках правлячої верхівки.

5. Поняття права та його ознаки

Право -це система загальнообов'язкових формально-визначених, встановлених та охоронюваних державою правил поведінки, що виражає міру свободи і справедливості, досягнуту суспільством і служить для регулювання суспільних відносин. Ознаки права:

1) Загальнообов'язковість - правові приписи, адресовані всім учасникам сусп.відносин і є обов'язковими для них.

2) Нормативність - право скл. із правил загального характеру, розрахованих на неодноразове застосування.

3) Формальна визначеність - правові норми фіксуються письмово та мають певну логічну структуру. Право встановлює певні рамки поведінки і визначає права та обов'язки суб'єкта. 4) Системність - право є цілісною системою взаємопов'язаних норм.

5) Зв'язок з державою - право пов'язане з державою тим, що правові норми встановлюються та офіц..визначаються державою. Право охороняється державним примусом.

6) Регулятивність - право виступає як регулятор сусп..відносин і в цьому полягає його соц.цінність.

7) Процедурність - встановлений пордок і послідовність дій, передбачена як для вилання так і реалізації норм.

6. Правові норми ? особливий вид соціальних норм

Правова норма - формально визначене, встановлене або офіц..визнане державою і забезпечення її примусовою силою правило поведінки загального характеру, спрямоване на регулювання суспільних відносин. Структура ПН:

1.Гіпотеза - частина ПН, яка вказує на умову ( житєві обставини), за яких ця ПН вступає в дію.

2.Диспозиція - частина ПН, яка містить вказівку на права та обов'язки, що виникають у разі настаня життєвих обставин, зафіксованих гіпотезою. Тобто диспозиція містить певний правовий припис: здійснити дію, утриматись або діяти на власний розсуд.

3.Санкція - частина ПН, яка передбачає настання негативних наслідків у разі невиконання обов'язків або порушення оборони, вказаних у диспозиції.

7. Джерела (форми) права

Види ДП:

1) Правовий звичай - стійке правило поведінки, що стихійно склалося і офіц..визнане державою.

2) Юридичний прецедент - рішення у конкретній справі, якому надана нормативна сила і яке служить зразком для вирішення аналогічних справ.

3) Нормативно-правовий акт - письмовий документ, який виданий в установленому порядку компетентним органом держави і містить правові норми загального характеру.

4) Нормативний договір - угода між двома і більш суб'єктами правотворчості і містять обов'язкові для них приписи.

5) Юридична доктрина - науково оформлені концептуальні ідеї, спрямовані на вдосконалення права, що містяться в працях учених, юристів.

6) Релігійний текст - священна книга, що містить разом із релігійними правові норми.

8. Система права та система законодавства

Система права -- це внутрішня форма права, яка має об'єктивний характер побудови, що відображається в єдності та узгодженості всіх її норм. Первинним ланцюжком системи права є норма права. Це загально¬обов'язкове, формально визначене правило поведін¬ки суб'єкта права, що криє в собі державно-владне веління нормативного характеру, встановлюється і забезпечується державою для регу¬лювання суспільних відносин можуть об'єднуватися в інститути і галузі права. Інститут права можна визначити як ві¬докремлену групу взаємозв'язаних правових норм що регулюють певний вид чи рід суспільних відносин і утворюють самостійний елемент системи права. Систематизація законодавства - діяль¬ність із впорядкування та вдосконалення норма¬тивних актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості через створення нових нормативних актів чи збірників. У систематизації розрізняють кодифікацію та інкорпорацію. Інкорпорація -- вид систематизації нормативних актів, який полягає у зведенні їх у збірниках у пев¬ному порядку без зміни змісту. Види інкорпорації -- за юридичним значенням (офіційна, неофіційна); за обсягом (загальна, галузе¬ва, міжгалузева, спеціальна); за критерієм об'єднан¬ня (предметна, хронологічна, суб'єктивна). Кодифікація -- вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає в їх змістовній переробці (усунення розбіжностей і протиріч, скасування застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акта. Різновидами кодифікації є кодекс, статут, поло¬ження. Кодекс -- акт, який забезпечує правове регулювання певної сфери суспіль¬них відносин і має структурний розподіл на частини що певною мірою ві¬дображають зміст тієї чи тієї галузі законодавства. У сучасному законодавстві України існують: Кримі¬нальний кодекс, Кодекс про адміністративні право¬порушення, Кодекс про шлюб та сім'ю, Земельний кодекс, тощо. Статути, положення -- кодифікаційні акти, в яких визначається статус певного виду державних організацій і органів. До них не належать положен¬ня про індивідуально визначені органи, що не мають загального характеру.

9. Правовідносини: поняття, ознаки та структура

Правовідносини -- це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що забезпечуються державою. Основні ознаки правовідносин: а) вони виникають на основі норм права; б) характеризуються наявністю сторін, які мають суб'єктивні права та юридичні обов'язки; в) є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб, організацій і спільностей; г) здійснення суб'єктивних прав чи додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою. Правовідносини мають складну будову і охоплюють: суб'єктів; об'єкти; зміст правовідносин.

Суб'єктами правовідносин уважають тих учасників, які є носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Суб'єкти правовідносин можна поділити на: фізичних і юридичних осіб; державні та громадські організації; різні спільності, громадянське суспільство.

Правоздатність -- здатність суб'єкта бути носієм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

Дієздатність -- здатність суб'єктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб'єктивні права і виконувати юридичні обов'язки.

Об'єкти правовідносин -- ті реальні соціальні блага, що задовольняють інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюються чи припиняються суб'єктивні права та юридичні обов'язки, їх поділяють на матеріальні, духовні блага, дії суб'єктів правовідносин, результат їхньої діяльності. Зміст правовідносин характеризується синтезом фактичного і юридичного. Юридичний зміст -- суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин. Фактичний зміст -- сама поведінка суб'єктів, їхня діяльність, у якій реалізуються суб'єктивні права та юридичні обов'язки сторін.

10. Законність, правопорядок та державна дисципліна

Законність - режим сусп.-пол життя, що заснований на правовому характері його організації і виражається у вимозі точного, строгого та неухильного дотримання частини првових актів. Принципи законності:

1.Принцип верховенства закону - закон очолює систему норм-правових актів. Усі підзаконні акти повинні прийматися в строгому порядку та не суперечити закону.

2.Загальності законності - дія норм-правових актів поширюється на сіх суб'єктів права без винятку.

3.Рівності всіх перед законом - наявність прав і обов'язків у кожного, незалежно від кольору шкіри, соціального стану, раси тощо.

4. Доцільності - як співвідносяться цілі та засоби законності в державі.

5.Невідворотності покарання - будь-яке проти-правне діяння не має бути своєчасно розкрите, а винні особи понести справедливе покарання.

Правопорядок - заснований на праві стан впорядкованості і організованості сусп..життя, що склався в результаті здійснення режиму законності.

Елементи правопорядку:а) Суб'єкти правопорядку; б) Сукупність актів реалізації права; в) Усі правовідносини і зв'язки між учасниками правопорядку. Ознаки правопорядку:

1.П є станом впорядкованості сусп.відносин, передбачених нормами права. Антиподом П є свавілля в державі.

2.ЗмістомП є правомірна поведінка суб'єктів права

3.П забезпечується державою.

4.П - результат проведення в життя принципу законності.

Державна дисципліна -- це дотримання всіма організаціями і громадянами встановленого державою порядку Діяльності державних органів, підприємств і установ по виконанню покладених на них обов'язків. Державна дисципліна передбачає свідоме позитивне ставлення громадян До встановленого правопорядку, що виражає інтереси всього населення. Дисципліна сприяє розвитку соціально-політичної активності громадян, являє собою невід'ємну рису Демократії. Державна і громадська дисципліна -- важливі Форми вияву соціальної відповідальності особи. В дотриманні державної і громадської дисципліни виявляється політична, правова і моральна культура громадян.

11. Правосвідомість і правова культура

Правосвідомість - сукупність ідей, поглядів, уявлень, оцінок, що виражають ставлення людей і соц..спільнот до чинного, минулого та бажаного права. Носіми П є різні суб'єкти права: особа, громадські обєднання, пол.партії, держ.органи та їх посадові особи, юристи-практикита суспільство в цілому. Структура правосвідомості:

1. Правова психологія - переживання, почуття, настрій, звички, які виникають у людей у зв'язку з правовими нормами та практикою їх реалізації. Проявами ПП є почуття справедливості, байдужості права, страх перед юрид. відповідальністю. 2. Правова ідеологія - ідеї, теорії, погляди, які відображають та оцінюють правову реальність (вчення природно-правових, істор та інших шкіл права, погляди вчених.

Види правосвідомості за суб'єктами:

1.Індивідуальна - сукупність правових поглядів, почуттів і переконань конкретного індивіда.

2.Групова - відображає ставлення до права, його оцінку соціальними групами.

3.Суспільна - виражає ставлення до права всього суспільства.

Правова культура -- це система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу й відображають у правовій формі стан свободи особи, інші соціальні цінності.

Складовими правової культури є рівень засвоєння членами суспільства правових цінностей (правових норм і принципів, навичок правомірної поведінки, поваги до права і т. ін.), ступінь оволодіння ними і практичного їх запровадження у життя.

12. Правопорушення: поняття, види, ознаки і склад

Правопорушення - протиправне, винне, таке, що завдає шкоди особі, суспільству або державі.

Ознаки правопорушення:

1.Протиправність - правопорушення суперечить конкретному правовому припису.

2.Винність - виявляється у внутрішньому ставленні особи до здійснюваного ним діяння та його наслідки.

3.Шкідливість - нанесення шкоди особі, сус-пільству або державі.

4.Правопорушення - завжди дія або без діяння.

5.Відповідальність може нести особа, яка є деліктоздатною (здатність особи нести юридичну відповідальність за шкоду, заподіяну її протиправними діями.

Залежно від ступеня небезпеки і заподіяної шкоди П поділяється на злочини та проступки. Склад П:

1.Субєкт П - як фіз.особи, юридичні та держава.

2. Обєкт П - суспільні відносини, соц..блага, цінності, інтереси держави, на які посягає правопорушник.

3.Субєктивна сторона - псих.ставлення особи до здійснюваного нею протиправного діяння і його негативних наслідків.Головний елемент СС - вина, яка виражається у формі умислу чи необережності.

Умисл: прямий - особа усвідомлює неправомірність своєї дії, передбачає настання шкідливих наслідків і бажає їх настання; непрямий - особа не бажає, але свідомо допускає їх настання.

Необережність виступає як: самовпевненість, тобто особа усвідомлює неправомірність своєї дії, передбачає настання шкідливих наслідків, але розраховує на їх запобігання та недбалість - особа не усвідомлює або недостатньо усвідомлює неправомірність своєї поведінки, не передбачає шкідливих наслідків, хоча повинна усвідомлювати небезпеку.

4. Обєктивна сторона - включає протиправне діяння (дія/бездіяльність), його шкідливі наслідки і причинно-наслідковий зв'язок між діянням та його шкідливими наслідками.

13. Юридична відповідальність: поняття, принципи, функції та види

Юридична відповідальність - вид соц. відповідальності - ставлення суспільства до вчинків особи з боку дотримання нею соц.норм.

Ознаки ЮВ:1.Спирається на держ.примус, який реалізується через діял. спец. держ. органів (виконавча служба та держ. установи виконання покарання). 2. Тягне за собою певні негативні наслідки для правопорушника. 3. Має проце-суальну форму втілення, тобто ЮВ реалізується органами держ.влади у відповідності до законної процедури.

Підстави виникнення ЮВ:

1) Склад правопорушення;

2) Норма права - застосування заходів відповідальності за протиправну поведінку.

Види ЮВ: кримінальна, адміністративна, цивільно-правова, дисциплінарна (попередження, догана, звільнення), конституційно-правова, ювенарна (відповідальність неповнолітніх осіб).

Репресивно-каральна.Покарання реалізується або шляхом зміни правового статусу порушника завдяки обмеженню його прав та свобод, або ж шляхом покладення на нього доповнюючих обов'язків.

Правопоновлююча . Як правило, ця функція характеризує майнову відповідальність. Стягнення збитків з правопорушника компенсує втрати потерпілої сторони та поновлює її майнові права. Ця функція націлена також на примусове виконання невиконаних обов'язків.

Виховна функція спрямована на формування у суб'єктів потреби правомірної поведінки та усвідомленого ставлення до наданих прав і покладених обов'язків. Ця функція сприяє зміцненню у громадян віри у справедливість, у захист належних їм прав і свобод, підвищує рівень правової культури громадян, правову дисципліну та активність у сфері права. Регулятивна функція. Її змістом є забезпечення регулювання суспільних відносин шляхом запобігання правопорушенням, покарання винних у їх скоєнні осіб та відновлення порушених внаслідок правопорушень прав і законних інтересів.



14. Загальна характеристика Конституції України та її місце в системі законодавства України

КУ - основний норм-правовий акт, в якому закріплюються права, свободи, обов'язки громадянина, система органів держ.влади та спосіб здійснення публічно-політичної влади.

Конституція України ухвалена і введена в дію Верховною Радою України 28 червня 1996 року. Складається з преамбули та 15 розділів. У преамбулі підкреслюється, що ВР України ухвалює цю Конституцію -- Основний Закон України від імені українського народу -- громадян України всіх національностей.

У Конституції України передбачена досить жорстка процедура внесення до неї змін та доповнень. Для схвалення відповідних змін до різних її розділів вимагається від 2/3 до 3/4 голосів від конституційного складу ВР України. Якщо ж зміни скасовують чи обмежують права й свободи людини і громадянина або спрямовані на ліквідацію незалежності чи загрожують територіальній цілісності д-ви, то Конституція України взагалі не може бути змінена (ст. 157).

1.За способом прийняття: а) дарована - К, яка введена в дію одноособовим актом монарха;

б) народна - К. яка прийнята в загальновизнаному демократичному порядку (парламентом/ рефер.)

2.За способом внесення змін та доповнень:

а) гнучкі - зміни вносяться способами такими ж, як і для інших законів;

б) жорсткі - передбачають внесення змін в особливому порядку.

3. За тривалістю дії:а) тимчасова; б) постійна



15. Конституційні права, свободи та обов'язки громадян України

Основу правового статусу громадян України становлять конституційні права, свободи і обов'язки людини і громадянина. Конституція України містить положення про те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність та безпека в Україні визначені як вища соціальна цінність, а права, свободи людини та їх гарантія визначають сенс і спрямування діяльності держави. Затвердження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов'язком держави. Права і свободи людини є невідчужуваними і непорушними (ст. 21).Систему Конституційних норм, закріплених Конституцією 1996 року і які визначають правовий статус людини і громадянина складають громадянські (особисті), політичні, соціально-економічні, культурні, екологічні права та права в галузі правосуддя. Держава не тільки проголошує права і свободи людини, а й бере на себе обов'язки їхньої реалізації.

Особисті права є найважливішими правами людини, що забезпечують її життя, особисті цінності, свободу, недоторканність, особисту безпеку, правовий захист. Вони є невід'ємними, тобто належать людині як члену громадського суспільства, забезпечені законом і покликані захищати людину від свавілля держави та інших людей. Особисті права не надаються, а тільки охороняються і гарантуються державою. До них належать:- право на життя ;- право на повагу честі і гідності (ст. 28);- право на свободу і особисту недоторканність та багато інших прав, які закріплені в Конституції і класифікуються як особисті.

Політичні права і свободи визначають можливість громадян брати участь у здійсненні влади в керівництві державними справами і в суспільно-політичному житті. Всі політичні права і свободи призначені забезпечити громадянам можливість реальної участі в управлінні державними справами і в суспільно-політичному житті. До політичних прав і свобод належать:

- право брати участь в управлінні держаними справами (ст. 38);- право на свободу думки і слова (ст. 34);- право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації (ст. 36) та інші політичні права і свободи громадян.

Серед закріплених Конституцією України прав людини значне місце посідають соціально-економічні права, які дають можливість громадянам брати участь у сфері матеріального виробництва та розподілу матеріальних благ. Соціально-економічні права є основою економічної самостійності людини, а також визначають загальні умови її соціального життя. До них відносяться:- право на підприємницьку діяльність ;- право на працю ;- право громадян володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю та інші права, які визначені Конституцією України як соціально-економічні.

Конституція України гарантує і забезпечує культурні права людини і громадянина. Це такі права як:- право на освіту (ст. 53);-право громадян користуватися досягненнями науки і техніки, культурними та історичними надбаннями народу (ст. 54) та інші права.

До прав у галузі правосуддя Конституція відносить:- право на судовий захист своїх прав і свобод від порушень (ст. 55);- право знати свої права і обов'язки (ст. 57);- право на правову допомогу (ст. 59) та інші права. Отже, в Україні права і свободи людини та громадянина визнані неодмінними засадами нового конституційного ладу. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність (ст. 3), а можливість обмеження конституційних прав і свобод зумовлена випадками воєнного або надзвичайного стану (ст. 64) та іншими, які передбачені чинним законодавством.

16. Громадянство україни як один із інститутів конституційного права

Громадянин України має право змінити громадянство і не може бути позбавлений права на громадянство, не може бути вигнаним за межі України або виданим іншій державі. Україна гарантує піклування й захист своїм громадянам, які перебувають поза її межами. Передумовою, підставою виникнення в особи прав та обов'язків громадянина є її належність до громадянства будь-якої держави. Тому, перше ніж розглянути основні права та обов'язки громадян, треба дати визначення громадянства. Громадянство України - постійний правовий зв'язок особи з державою Україна, який знаходить своє вираження в їхніх взаємних правах та обов'язках. Громадянство в Україні регулюється Конституцією, Законом України "Про громадянство України" від 16 квітня 1997 р. і прийнятими відповідно до них законодавчими актами України. Закон України "Про громадянство України" складається з преамбули й 9 розділів (41 стаття). У преамбулі дається визначення громадянства. Воно розуміється як постійний зв'язок особи та Української держави, що знаходить свій вираз у взаємних правах та обов'язках.

17. Загальна характеристика системи органів державної влади

Державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України. Президент України є главою держави і виступає від її імені. Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципом територіальності і спеціалізації.

18. Народовладдя в Україні та форми його здійснення

народовладдя в Україні реалізується на основі Конституції через інститути безпосередньої (прямої) чи представницької (виборної) демократії. До інститутів безпосередньої демократії, які забезпечують прийняття державного рішення прямим волевиявленням народу, відносять; референдум; обговорення проектів нормативних актів; участь у виборах органів державної влади; загальні збори (збір) громадян; звіти депутатів і виконавчих органів перед населенням. Представницька демократія - засіб реалізації волі народу через обраних ним представників в органи влади - насамперед, народних депутатів. Президента, інколи суддів. Референдум - голосування населення всієї держави (загальнодержавний референдум) або певної частини її населення (місцевий референдум) з метою вирішення найважливіших питань державного і суспільного життя. Референдум і вибори мають загальний метод здійснення - голосування, але різняться своїм предметом. Вибори проводяться для визначення особи, яка, на думку більшості виборців, найбільш гідна обіймати виборну посаду. Завдання референдуму - вирішення важливих питань, не пов'язаних із наданням юридичної сили мандатам якихось осіб. Це можуть бути затвердження, зміна чи скасування законів, вирішення проблем територіального устрою в межах держави тощо. У науковій літературі та в законотворчій практиці поряд із терміном "референдум" інколи застосовується термін "плебісцит". У багатьох випадках їхній зміст рівнозначний. Але між ними вбачають і різницю, яка полягає в тому, що референдум регламентується нормами конституційного права певної держави і його предметом може бути досить широке коло питань. Підстави й порядок проведення плебісциту в основному врегульовуються міжнародно-правовими актами, і його предметом у більшості випадків е вирішення територіальних суперечок між різними державами.

19. Поняття цивільного права. джерела цивільного права в україні

Цивільне право - одна з провідних галузей національного права України, яка являє собою сукупність норм права, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, що складаються в суспільстві між фізичними і юридичними особами та іншими соціальними утвореннями на засадах юридичної рівності сторін.

Предмет правового регулювання цивільного права складають майнові відносини; особисті немайнові відносини.

Джерело цивільного права -- це форма вираження цивільно-правових норм, що мають загальнообов'язковий характер.

Цивільне законодавство -- це сукупність нормативно-правових актів різної юридичної сили, які містять цивільно-правові норми. Ієрархія системи нормативно-правових актів обумовлена їх юридичною силою.

Основу цивільного законодавства становить Конституція України (ч. 1 ст. 4 ЦК). В її нормах закладені цивільно-правові засади регулювання відносин власності (ст.ст. 13, 14, 41), особистих немайнових прав (ст.ст. 3, 21, 23, 24, 27, 28, 29, 31, 32), відносин інтелектуальної власності (ст.ст. 41, 54), підприємницької діяльності (ст. 42) тощо. Вона наділена вищою юридичною силою і може бути застосована безпосередньо до врегулювання цивільно-правових відносин, оскільки є нормативно-правовим актом прямої дії.

Джерелом цивільного права є і міжнародні договори(ст. 10 ЦК).

Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України (ч. 2 ст. 4 ЦК). ЦК України було прийнято 16 січня 2003 року і він вступив у силу з1 січня 2004 року. За структурою ЦК України містить 1308 статей в 90 главах, зібраних у 6 книг.

20. Фізична особа як учасник цивільних відносин

У ст. 24 Цивільного кодексу України визначено поняття фізичної особи як людини -- учасника цивільних відносин. Фізичну особу як суб'єкта цивільно-правових відносин (її правосуб'єктність) характеризують такі властивості: цивільна правоздатність і цивільна дієздатність.

Здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку. Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті (ст. 25 Цивільного кодексу

України). Фізична особа має всі особисті немайнові права, майнові права, встановлені Конституцією України та Цивільним кодексом України (ст. 26 Цивільного кодексу України).

Необхідною правовою ознакою фізичної особи як суб'єкта права є її ім'я. Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм іменем. Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить.

Фізичній особі як суб'єкту цивільного права властиве також певне місце проживання. Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання у ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. Фізична особа може мати кілька місць проживання (ст. 29 Цивільного кодексу України).



21. Юридична особа як учасник цивільних відносин

Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, наділена цивільною правоздатністю та дієздатністю, яка може бути позивачем і відповідачем у суді.

Характерними ознаками юридичної особи є такі:

1) організаційна єдність, тобто юридична особа має свою власну ієрархічну побудову, окремі складові якої взаємодіють одне з одним, доповнюють одне одного, утворюючи єдине ціле;

2) майнова відокремленість. Юридична особа повинна мати своє особисте майно, відокремлене від майна інших осіб, зокрема її засновників, учасників та ін.;

3) участь у цивільному обороті від власного імені. Кожна юридична особа повинна мати своє найменування, яке б містило інформацію про її організаційно-правову форму і характер її діяльності. Саме від власного імені юридична особа має право вступати в цивільні правовідносини;

4) здатність вести майнову відповідальність. Юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями всім належним їй майном.

5) спроможність бути позивачем або відповідачем у суді. Процесуальний статус юридичної особи як учасника цивільного, господарського або третейського судочинства визначається у відповідному нормативному акті (Цивільному процесуальному кодексі України, Господарському процесуальному кодексі України, Законі України "Про третейські суди").

Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Хоча окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, юридична особа може здійснювати тільки після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).

Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється із дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

22. Поняття і видицивільної дієздатності фізичної особи

Дієздатність фізичної особи - це її здатність своїми власними діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ст. 30 ЦК). Наведене визначення дієздатності фізичної особи достатньо повно характеризує цю правову категорію. Разом з тим воно не містить вказівок на особливості дієздатності саме фізичної особи, не зазначає ті риси, котрі відрізняють її від тлумачення дієздатності юридичної особи (котра, однак, згідно із концепцією ЦК, не співпадає з поняттям дієздатності фізичної особи - див. ст. 92 ЦК). Види дієздатності Обсяг дієздатності визначається ЦК і залежить від двох факторів: віку людини та стану її здоров'я. Залежно від віку розрізняють такі види цивільної дієздатності: а) повну, що виникає із досягненням 18 років; б) неповну (у віці від 14 до 18 років); в) часткову (до досягнення 14 років). Зважаючи на стан здоров'я, особа може бути обмежена у дієздатності або визнана недієздатною.

23. Поняття та форми власності в Україні

Захист власності. Власність -- економічна категорія, що є одним із проявів суспільних відносин із приводу привласнення матеріальних благ. Право власності (ПВ) -- врегульовані законом суспільні відносини, щодо володіння, користування і розпорядження майном. Правовою основою закріплення ПВ в Україні є Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон України "Про власність" та інші законодавчі й нормативні акти. Володіння -- фактичне утримання майна. Володіння може бути законним (наприклад, наявність в особи речі за правом власності) та незаконним (скажімо, володіння майном, добутим злочинними діями, привласнення знахідки). Користування -- право вилучати з речей їхні корисні властивості (наприклад, обробляти землю та отримувати врожай, вживати продукти харчування, носити одяг і взуття). Розпорядження -- право визначати юридичну або фактичну долю майна (наприклад, продавати, дарувати, обмінювати, переробляти, заповідати тощо). Форми власності: 1) державна(суб'єкт - держава в особі ВРУ); 2) комунальна (місцеві або районні адміністрації); 3) приватна (фіз. чи юр. особа). Способи захисту ПВ: 1. Відшкодування збитків; 2. Усунення перешкод у користуванні майном; 3. Вимагання майна з чужого незаконного володіння. Види позовів до суду з приводу захисту ПВ: 1. Віндикаційний (позов на вимогу майна з чужого незаконного володіння) ; 2. Негаторний (про усунення перешкод у користування майном).

24. Поняття зобов'язання, підстави його виникнення та припинення, види забезпечення виконання зобов'язань

Зобов'язання - правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь 2-ї (кредитор) певну дію (сплатити гроші) або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Грошове зобов'язання має бути вчинене у грн.. Підстави виникнення: 1) правомірні дії(угоди договори, адміністративні акти); 2) неправомірні ( знищення, пошкодження, привласнення чужого майна, заподіяння шкоди здоров'ю громадян, що потягне за собою втрату заробітку,безпідставне заволодіння майна). Підстави припинення: 1) за домовленістю сторін; 2) за неможливістю виконання; 3) внаслідок зміни плану; 4) прощення боргу; 5) поєднання боржника і кредитора в 1 особі; 6) зі смертю громадянина або з ліквідацією юр. особи. Види виконання зобов'язань: 1.Неустойка(штраф чи пеня); 2. Застава; 3. Порука; 4. Завдаток; 5. гарантія.

25. Спадкування за цивільним правом

Спадкування за заповітом - є особистим розпорядженням особи на випадок своєї смерті. Заповіт повинен відповідати загальним правилам щодо дійсності правочину, а саме: 1) заповідач повинен бути дієздатним на момент укладання заповіту; 2) зміст заповіту не повинен суперечити закону; 3) зміст заповіту повинен відображати дійсну волю заповідача; 4) заповіт повинен бути вчинений у визначеній законом формі; 5) умови заповіту повинні бути здійсненними. Заповіт складається фіз..особою з повною цивільною дієздатністю(вчинення заповіту через представника не допускається). Він складається у письмовій формі із зазначенням місця і дати складання. Нотаріус засвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно, або за допомогою технічних засобів. Особливість заповіту полягає в тому, що він містить в собі волю спадкодавця, яку він виклав ще за життя, але безпосереднє здійснення цієї волі можливе лише за умови смерті спадкодавця.

26. Поняття спадщини, час та місце відкриття спадщини

Спадщина - майно, яке переходить у порядку спадкування. Спадщина складається із сукупності майнових прав та обов'язків померлого громадянина, які, згідно з чинним законодавством , можуть переходити у порядку спадкування до іншої особи. У склад спадщини не входять:

- особисті немайнові права (честь, гідність, ділова репутація, право на участь у товариствах; членство в об'єднаннях тощо); - права та обов'язки, які нерозривно пов'язані з особою (обов'язок підрядника виконати роботу, право на отримання аліментів);

- права та обов'язки, спадкування яких не дозволяється законом (речі, на яких поширюється особливий правовий режим). Відкриття спадщини - настання обставин, які тягнуть за собою спадкування. Часом відкриття спадщини є день смерті спадкодавця, або день, коли за рішенням суду він оголошується померлим. Місце відкриття спадщини - останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме - то місцезнаходження нерухомого майна або його основної частини, а за відсутності такого - місцезнаходження рухомого майна.

27. Спадкування за законом

Спадкування за законом має місце тоді, коли воно не змінене заповітом, тобто спадкодавець у заповідальному розпорядженні не призначив спадкоємців особисто. Тобто, спадкування за законом настає, коли: а) спадкодавець не скористався наданим йому правом і не склав заповіт; б) заповідач скасував раніше складений заповіт і не залишив нового; в) заповіт в судовому порядку визнаний недійсним повністю чи частково; г) складеним заповітом не охоплене все належне заповідачу майно; д) спадкоємці за заповітом померли раніше спадкодавця, а інших спадкоємців заповідач не підпризначив; є) спадкоємці за заповітом усунуті від спадщини як «негідні» відповідно ЦК, не прийняли спадщину, відмовилися від неї або не виконали умов заповіту.

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга одержує право спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги. Строк прийняття спадщини 6 місяців з моменту її відкриття. Виділяють 5 черг: 1) діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народження після його смерті; той з подружжя, який його пережив та батьки; 2) рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід, як з боку матері так і з боку батька; 3) рідні дядько та тітка; 4) особи, які проживали із спадкодавцем не менше 5 років; 5) ін.. родичі(правнуки, двоюрідні).

28. Поняття сімейного права України. Предмет і система сімейного права України. Джерела сімейного права

Сімейне право (СП) - система правових норм, встановлених чи санкціонованих державою, які регулюють взаємовідносини між подружжям, батьками і дітьми, усиновителями та усиновленими, а також опікунами, піклувальниками, які носять майновий та немайновий характер. Предмет СП: суспільні відносини, які регулюють особисті немайнові права, і ті що, випливають з них майнові, які виникають на основі шлюбу та сім'ї. Система СП: 1) загальна частина - норми про предмет, завдання, мету сімейного законодавства; 2) особлива частина - шлюб, усиновлення, опіка, піклування. Джерела СП: 1) КУ (Розділ2 забезпечує рівні права, ст..51 КУ- сім', дитинство, материнство охороняються законом, Частина 3 ст.52:встановлює обов'язок держави щодо утримання дітей сиріт, дітей позбавлених батьківського піклування); 2) закони та підзаконні акти; 3) міжнародні договори; 4) звичаї.

29. Шлюб і сім'я

Шлюб - добровільна угода (союз) між чоловіком і жінкою, яка укладена на підставі рівноправності і направлена на створення сім'ї, народження і виховання дітей, яка породжує юридичні права і обов'язки між подружжям і дітьми. Згідно ст. 51 Конституції України, для укладення шлюбу необхідна взаємна згода осіб, які одружуються, і досягнення ними шлюбного віку. Шлюбний вік для чоловіків 18 років, для жінок - 17 років. Держадміністрація районів, районів міст Києва та Севастополя, виконкоми міських і районних рад можуть у виняткових випадках знижувати шлюбний вік. Особи, які одружуються, мають бути взаємно обізнані про стан здоров'я один одного. Сім'я - це об'єднання людей, зв'язаних спільністю побуту та взаємною відповідальністю, об'єднання, що ґрунтується на шлюбі або кровній спорідненості. Функції сім'ї:

1) репродуктивна функція; 2) господарсько-побутова функція. 3) економічна функція;

4) виховна функція; 5) функція соціалізації; 6) комунікативна функція; 7) регулятивна функція, під час якої сім'єю здійснюється моральна регламентація поведінки членів сім'ї у спілкуванні один з одним та з іншими людьми; 8) функція взаємодопомоги; 9) дозвільна функція.

30. Акти громадянського стану. Правове регулювання шлюбу

Акти громадянського стану - адміністративні акти, що здійснюються компетентними органами, в яких відповідні обставини відображаються і закріплюються офіційними документами. Виступаючи офіційним доказом зареєстрованих фактів, вони зберігають це значення доти, поки не буде їх змінено чи анульовано, і тому точність даних, що в них містяться, має велике значення. Серед актів громадянського стану можна виділити: 1) акти, в яких зафіксовано факти, що впливають на правове становище громадянина (народження та смерті (визнання померлим), одруження та розірвання шлюбу, усиновлення та встановлення (визнання) батьківства); 2) акти громадянського стану, спрямовані на індивідуалізацію громадянина шляхом присвоєння і реєстрації його прізвища, імені та по батькові. На підставі вчинених записів громадянам видається спеціальний документ -- свідоцтво, яким громадянин посвідчує свій стан у повсякденному житті. Державна реєстрація шлюбу є вимогою для право згідності шлюбу і виникнення прав та обов'язків подружжя. Порядок реєстрації шлюбу регулюється: Сімейним кодексом, Правилами реєстрації фактів цивільного стану. За законодавством України право на шлюб мають особи, які досягай шлюбного віку - 18 років. Особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу За заявою особи, яка досягла шістнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на укладення шлюбу, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам. Іншою необхідною умовою для укладення шлюбу є волевиявлення осіб. Стаття 24 СК передбачає, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка (принцип добровільності шлюбу). Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається. Реєстрація шлюбу обов'язково проводиться у присутності нареченої та нареченого. Реєстрація шлюбу через представника не допускається.

31. Правові відносини між батьками і дітьми. Загальна характерства права власності у сім'ї

Підставою виникнення правовідносин між батьками і дітьми є походження дітей від даних батьків, яке повинно бути засвідчене у встановленому законом порядку, тобто органом РАЦСу (Свідоцтво про народження дитини, Свідоцтво про шлюб батьків).

Сімейним кодексом регламентовано визначення походження дитини також у таких випадках: коли батьки не перебувають між собою в шлюбі; штучного запліднення й імплантації зародка; за заявою чоловіка (жінки), котрі вважають себе батьком або матір'ю дитини; у випадку реєстрації повторного шлюбу з тією ж самою особою. Також батьківство можливо встановити в судовому порядку. До особистих прав та обов'язків батьків щодо дітей належать:

- обов'язок батьків забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу здоров'я, зареєструвати дитину в органі РАЦСу;

право та обов'язок присвоїти дитині прізвище, ім'я та по батькові;

- право та обов'язок виховувати дитину;

обов'язок утримувати дітей до повноліття; право визначати місце проживання дітей.

Як правило, у сім'ї існує спільний бюджет, а батьки утримують своїх неповнолітніх дітей. При вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків. Якщо майно набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, то воно належить їм на праві спільної сумісної власності. Як батьки, так і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна.

До майнових прав та обов'язків батьків та дітей належать:

1. Право та обов'язок батьків спільно управляти майном ;

2. Обов'язок батьків утримувати неповнолітніх і непрацездатних дітей, які потребують матеріальної допомоги, в тому числі обов'язок утримувати повнолітніх дітей (до досягнення 23-річного віку), які продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги за умови, що батьки можуть надавати матеріальну допомогу;

3. Обов'язок повнолітніх дітей утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги, а також брати участь у додаткових витратах на батьків, спричинених тяжкою хворобою, інвалідністю або нікчемністю.

Батьки можуть, бути звільнені від обов'язку утримувати дитину, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з них і забезпечує повністю її потреби.

Порядок нарахування та стягнення аліментів з батьків на користь дітей регулюється главами 15, 16 Сімейного кодексу, а аліменти з повнолітніх дітей на батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги Главою 17 названого кодексу.

32. Патронат над дітьми. Опіка та піклування

Патронатом - передача за договором дитини, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, на виховання у сім'ю іншої особи (патронажного вихователя) до досягнення дитиною повноліття. Специфіка патронату в сімейному праві як правового інституту виявляється в тому, що така передача здійснюється за договором про патронат, а не на підставі адміністративно-правового акта - рішення органу опіки чи піклування. Цей договір укладається між органом опіки і піклування та особою, яка дала згоду взяти дитину на виховання (патронатним вихователем). Основними обов'язками патронатного вихователя є: 1) Забезпечення дитини житлом, харчуванням тощо. Одягом і харчуванням діти повинні бути забезпечені принаймні не гірше, ніж вони були б забезпечені в дитячих будинках чи інших державних закладах подібного типу;

...