Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

"Представництво в цивільному процесі"

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Поняття та значення процесуального представництва
• 1.1 Поняття процесуального представництва
• 1.2 Інститут судового представництва в теорії цивільно-процесуального права
• 1.3 Суб'єкти судового представництва
• Розділ 2. Види процесуального представництва
• 2.1 Класифікація процесуального представництва
• 2.2 Особливості законного і договірного представництва
• Розділ 3. Повноваження процесуального представника
• 3.1 Процесуальне становище процесуального представника
• 3.2 Повноваження процесуального представника
• Висновки
• Література

Вступ

Актуальність теми. Реалізація громадянами і юридичними особами права на судовий захист в іноземних державах забезпечується наданою законом можливістю ведення ними справи в цивільному процесі особисто або через представника.

Представництво - врегульована законом діяльність однієї особи від імені й в інтересах іншої особи в цивільному судочинстві. Правове регулювання представництва в цивільному процесі країн СНД, в яких прийняті нові ЦПК, характеризується спільними положеннями, властивими для ЦПК України, за окремими винятками.

Конституція України закріплює право громадян і юридичних осіб на отримання правової допомоги при реалізації Конституційного права на судовий захист (ст. 59).

У цивільному судочинстві правова допомога при здійсненні захисту прав і інтересів громадян, що охороняються законом і юридичних осіб реалізовується, зокрема, в формі судового представництва. Таким чином, інститут представництва в цивільному процесуальному праві є одним з передбачених законом способів реалізації права на судовий захист.

Отже, актуальність теми дослідження насамперед полягає в тому, що необхідність вивчення цивільного законодавства є особливо важливою в наш час, коли в країні проходить становлення правової системи, створюється нова законодавча база і особливого значення набуває необхідність відповідних знань.

Об'єкт дослідження. Об'єктом дослідження даної курсової роботи є законодавство України, зокрема та його частина, яка регламентує цивільно-процесуальні правові відносини.

Предмет дослідження. Предметом дослідження даної курсової роботи є загальна характеристика інституту представництва в цивільному процесі України.

Мета дослідження. Мета дослідження полягає у теоретичному вивченні інституту представництва в цивільному процесі України.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:-

Визначення поняття та значення процесуального представництва;-

Вивчення видів процесуального представництва;-

Визначення повноважень процесуального представника.

Згідно ст. 110 ЦПК громадяни можуть вести свої справи в суді особисто або через своїх представників. Справи юридичних осіб ведуть в суді їх органи, діючі в межах повноважень, наданих їм законом, статутом або положенням, або їх представники.

Необхідність в судовому представництві зумовлена різними обставинами: неможливістю дотримання змагального начала судочинства при розгляді цивільних справ, в яких беруть участь недієздатні особи (по віковому критерію - неповнолітні; по медичному критерію - громадяни, визнані недієздатними в судовому порядку); неможливістю юридичних осіб, очолюваних колегіальними органами (наприклад, правліннями), безпосередньо брати участь в розгляді справи; бажанням зацікавлених осіб отримати кваліфіковану юридичну допомогу при розгляді справи в суді і т.д.

Розділ 1. Поняття та значення процесуального представництва

1.1 Поняття процесуального представництва

Представництво в цивільному процесі є процесуальним засобом реалізації громадянами права на судовий захист від посягань на честь і гідність, життя та здоров'я, на особисту свободу і майно, гарантований Конституцією (ст. 55) [9] та іншими законами України. Воно забезпечує участь у цивільному процесі громадян і організацій, надає їй можливість використовувати юридичне грамотних осіб для ведення цивільних справ у суді та захисту суб'єктивних прав й інтересів [21, 146].

Стаття 110 ЦПК [19] надає право громадянам вести свої справи в суді особисто або через представника. Особиста участь у справі громадянина не позбавляє його права мати по цій самій справі представника. Оскільки громадяни можуть мати в цивільному судочинстві процесуальну правосуб'єктність сторін і третіх осіб (у справах позовного провадження), заявників і заінтересованих осіб (у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження), всі вони можуть вести справи через представника. Проте не всі громадяни, майнові і особисті немайнові права та охоронювані законом інтереси яких потребують судового захисту, наділені цивільною процесуальною дієздатністю і можуть брати участь у цивільному процесі, особисто вести свої справи. Права і охоронювані законом інтереси таких осіб (неповнолітніх, обмежених у дієздатності і визнаних недієздатними судом) захищають їх законні представники (статті 101, 111 ЦПК) [19].

Справи юридичних осіб ведуть у цивільному процесі їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники (ч. 2 ст. 110 ЦПК) [19]. Через представників здійснюють свої повноваження в цивільному процесі органи державної влади, органи місцевого самоврядування, профспілки, підприємства, установи, організації та їх об'єднання як суб'єкти захисту прав та охоронюваних інтересів інших осіб, державних і громадських інтересів (ст. 121 ЦПК) [19].

Отже, всі особи, які беруть участь у справі, можуть вести справи в цивільному судочинстві через своїх представників, а положення статей 98, 112, 113, 117 ЦПК, що надають можливість здійснювати представництво лише сторін і третіх осіб, не відображають реальної дійсності і входять у колізію з іншими нормами ЦПК, зокрема, зі статтями 110, 121 [19].

Представництво в цивільному процесі можливе у будь-якій справі, що розглядається судом у порядку цивільного судочинства, на всіх стадіях його розвитку, починаючи з порушення справи і закінчуючи зверненням судового рішення до виконання.

Таким чином, представництво в цивільному процесі - це процесуальна діяльність особи (представника, повіреного), спрямована на захист суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, державних і громадських інтересів, а також сприяння судові у всебічному, повному і об'єктивному з'ясуванні обставин справи, в постановленні законного і обґрунтованого рішення [21, 147].

Процесуальний представник діє в цивільному процесі від імені і в інтересах іншої особи в межах наданих нею повноважень.

Правовідносини, що складаються між представником і особою, яку він представляє (довірителем), представником і судом, у цивільному процесі мають різний галузевий характер. Правовідносини між представником і довірителем є матеріально-правовими, оскільки базуються на договорі доручення, трудовому договорі чи контракті, адміністративному акті, членстві в громадській організації, факті родинних зв'язків, і регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного права. Процесуально-правові відносини складаються у зв'язку з визначенням і оформленням повноважень представника в цивільному процесі (статті 112-115 ЦПК) [19]. Правовідносини між представником і судом у цивільному процесі регулюються нормами цивільного процесуального права і є процесуально-правовими (статті 110-116 ЦПК) [19].

Питання про правову природу представництва в цивільному процесі в юридичній літературі вирішується неоднозначне. Переважає думка, що представництво в цивільному процесі - це самостійний інститут цивільного процесуального права, хоч окремі автори розглядають його як окремий вид цивільного представництва. Цивільно-процесуальне представництво відрізняється від цивільного представництва за виконуваними функціями і змістом право­відносин, що існують між його суб'єктами, за підставами їх виникнення [21, 147].

У цивільних правовідносинах суб'єктивні права і обов'язки реалізуються їх суб'єктом особисто або замість нього діє представник, який повністю заміщає такого суб'єкта.

Процесуальний представник не заміщає сторону в цивільному судочинстві (за винятком законних представників - батьків, опікунів, піклува­ль­ників), а діє поряд з нею, на захист її суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів. Особиста участь у справі громадянина чи органу управління юридичної особи не є перешкодою для реалізації ними права мати в цій справі представника. Захист у суді прав та інтересів недієздатних чи обмежено дієздатних громадян їх батьками, усиновителями, опікунами чи піклуваль­никами не позбавляє таких громадян права мати субпредставника, оскільки вони самі є законними представниками зазначених осіб (ст. 111 ЦПК) [19].

Правове становище представника в цивільному праві цілком залежить від сторони в договорі доручення і визначається змістом останнього, що регулюється ст. 1000 Цивільного кодексу [18].

Процесуально-правове становище цивільного процесуального представника як самостійного суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин у цивільному судочинстві визначається нормами ЦПК (статті 98, 111, 116, 117) [19], і лише пов­новаження на виконання деяких процесуальних дій щодо розпорядження об'єктом матеріального спору і процесу надаються довірителем (ст. 115 ЦПК) [19].

Отже, цивільне процесуальне представництво - це такі юридичні відносини, за якими одна особа - представник виконує на підставі повноваження, наданого йому законом, статутом, положенням або договором, процесуальні дії в цивільному судочинстві на захист прав і охоронюваних законом інтересів іншої особи, державних і громадських інтересів. Представник у цивільному судочинстві покликаний виконувати дві функції - захищати права та інтереси осіб, які беруть участь у справі (здійснювати правозаступництво); представляти таких осіб, бути їх повіреними (здійснювати процесуальне представництво). Зазначені функції чітко визначені статтями 1, 6 Закону "Про адвокатуру" [5]. В Англії, Франції, Бельгії та інших державах здійснення правозаступництва відособлено від представництва. В Англії функцію правозаступництва виконують баристери (адвокати), а функцію представництва соліситори (повірені). Перші подають юридичні поради, складають важливі судові папери, виступають з промовами в суді; другі - проводять збір і підготовку фактичного матеріалу і доказів у справі, подають і одержують процесуальні папери [21, 148].

Процесуально-правове становище процесуального представника в цивільному судочинстві України визначається в складі осіб, які беруть участь у справі (статті 98, 99 ЦПК) [19]. ЦПК більшості країн, що входять до складу СНД, не включають представника до цієї групи суб'єктів. По-різному вирішується дане питання і в теорії цивільного процесуального права. Більшість авторів на підставі аналізу ознак, характерних для осіб, що беруть участь у справі, відносять до них і представників. Заперечення противників протилежної позиції зводяться, зокрема, до того, що представники не мають самостійних прав, вони здійснюють права довірителів у всіх випадках від їх імені. Виключаючи процесуальних представників зі складу осіб, які беруть участь у справі, одні автори зазначають, що вони матеріально і процесуальне не заінтересовані у вирішенні справи. На думку інших, представник не має ні матеріально-правового, ні державного, ні громадського інтересу у вирішенні справи, його інтерес до наслідків судочинства процесуальний [21, 149].

Загальною ознакою, на підставі якої об'єднані особи, які беруть участь у справі, є наявність заінтересованості в результатах розгляду справи, що властиве і представникам у цивільному процесі. Їх юридична заінтересованість у справі (службова, громадська, особиста) визначається інтересом тих осіб, від імені і на захист прав яких вони здійснюють свою діяльність. Виходячи з цього, їх процесуально-правове становище порівняно до інших осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право знайомитися з матеріалами справи, роботи з них витяги, одержувати копії рішень й інших документів, що є у справі, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування і заперечення тощо (ст. 99 ЦПК) [19]. А це свідчить, що вони мають ознаки осіб, які беруть участь у справі.

Представництво широко застосовується на практиці і може здійснюватися особами, склад яких визначено статтями 111, 112 ЦПК [19]. Представниками можуть бути [21, 149]:

1) члени органів управління, працівники державних підприємств, установ, організацій, кооперативних організацій - у справах цих підприємств, установ та організацій;

2) уповноважені профспілок - у справах працівників, а також осіб, захист прав та інтересів яких здійснюється професійними спілками;

3) уповноважені організацій, яким їх статутом чи положенням надано право представляти інтереси членів цих організацій, - у справах членів цих організацій;

4) адвокати - в справах громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб (ст. 1 Закону "Про адвокатуру") [5];

5) один із співучасників за дорученням інших співучасників (ст. 104 ЦПК) [19];

6) батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники (ч. 3 ст. 101 ЦПК) [19];

7) інші особи, допущені судом, який розглядає справу, до представництва в цій справі.

Представниками в цивільному процесі можуть бути громадяни, які досягли повноліття. Проте повнолітні, над якими встановлена опіка чи піклування, не можуть, як і неповнолітні, здійснювати представництво. Це правило встановлено пп. 1, 2 ст. 116 ЦПК [19] і означає, що необхідною умовою правосуб'єктності представника є наявність у нього цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності. Але у визначенні цивільного процесуального становища обмежено дієздатних осіб допущена колізія між окремими нормативними правилами. Так, положення ч. 1 ст. 111 ЦПК [19] про те, що особи, визнані в установленому порядку обмежено дієздатними, не можуть особисто брати участь у цивільному процесі, а їхні права й інтереси захищають у суді піклувальники, і правило п. 2 ст. 116 ЦПК [19], згідно з яким такі особи не можуть здійснювати представництво в суді, підлягає критичній оцінці. Відповідно до ст. 27-42 Цивільного кодексу [18] обмеження дієздатності громадян поширюється лише на розпорядження ними майном, одержання заробітної плати, пенсій чи інших видів прибутків і розпорядження ними. Щодо здійснення особистих немайнових прав дієздатність таких осіб не обмежується. Вони можуть реалізовувати свої політичні та трудові права, нести дисциплінарну та кримінальну відповідальність. Обмеження цивільної процесуальної дієздатності не передбачене також чинним законодавством. Частина 2 ст. 260 ЦПК [19] надає обмежено дієздатному громадянинові право порушити цивільний процес у справі про скасування обмеження в дієздатності. Отже, зміст ст. 111 і п. 2 ст. 116 ЦПК [19] у цій частині не узгоджується зі ст. 27-42 Цивільного кодексу [18] ст. 260 ЦПК [19], з відповідними нормами інших галузей права і потребує приведення у відповідність з ними [21, 150].

Не можуть бути представниками адвокати, які отримали доручення про надання юридичної допомоги з порушенням правил, установлених законодавством України про адвокатуру, а також особи, виключені з колегії адвокатів у випадку, зазначеному в п. 6 ст. 112 ЦПК [19].

Якщо особа, яка виключена з колегії адвокатів, працює юрисконсультом чи на іншій посаді в організації, то в справах таких організацій вона може виконувати функції представника в суді (п. 2 ст. 112 ЦПК) [19]. Такі особи можуть також здійснювати представництво осіб, які перебувають під їхньою опікою чи піклуванням.

На забезпечення законності в здійсненні правосуддя і зміцнення авторитету суду спрямоване правило ч. 2 ст. 116 ЦПК [19], що забороняє суддям, слідчим і прокурорам виконувати обов'язки представника окремих громадян, крім випадків, коли вони діють як законні представники (батьки, опікуни, піклувальники) чи представники відповідного суду або прокуратури, що є стороною в справі. Надання їм такої можливості зумовлене дією принципу рівності громадян перед законом і судом незалежно від їхнього посадового становища. У противному разі недієздатні, над якими судді, слідчі чи прокурори здійснюють опіку або піклування чи є їх батьками, були б поставлені в нерівне процесуально-правове становище порівняно з іншими учасниками процесу.

1.2 Інститут судового представництва в теорії цивільно-процесуального права

У юридичній літературі питання про правову природу судового представництва вирішується неоднозначно. Більш обґрунтованою є точка зору, згідно з якою представництво в цивільному процесі - це самостійний процесуа­ль­ний інститут, а не різновид загальногромадянського представництва. У процесуальній літературі цей висновок був досить переконливо аргументований.

Представництво в цивільному процесі відрізняється від загально­громадянського представництва метою, характером і змістом правовідносин, що складаються між його суб'єктами; навкруги осіб, які можуть бути представниками; основами виникнення і припинення; характером і об'ємом повноважень, якими наділяються представники.

Так, метою судового представництва є надання громадянам і юридичним особам правової допомоги при здійсненні ними захисту в суді своїх суб'єктивних прав і інтересів, що охороняються законом.

Метою загальногромадянського представництва, на відміну від процесуального представництва, є здійснення представником від імені того, хто представлений, операцій, які створюють, змінюють або припиняють цивільні права і обов'язки останнього (ст. 237 ЦК [10]). У науці цивільного процесуального права термін "інститут" вживається досить широко. Інститутом іменують третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору, припинення провадження у справі, відкладення розгляду справи, стадію цивільного процесу, відмову позивача від позову, зняття позову, процесуальне правонаступництво і ін. Однак далеко не всі з цих суспільних встановлень є інститутами цивільного процесуального права. Справа в тому, що в теорії права термін "інститут" має суворо певне значення. Під інститутом права розуміють "законодавчо відособлений комплекс юридичних норм, що забезпечує суцільне регулювання даного різновиду відносин або її сторони" [20, 58].

Визначеності і однозначності цього поняття повинні дотримуватися і в науці цивільного процесуального права. "Суворість і наукова обґрунтованість понятійного апарату має особливе значення в правовій науці, оскільки результатом розвитку теорії можуть бути пропозиції по вдосконаленню законодавства і практики, що вимагає особливої точності і ясності" [20, 58].

У теорії цивільного процесуального права визначенню поняття правового інституту приділялася належна увага. Найбільш ґрунтовно це питання розроблене Ю.К. Осиповим, який прийшов до висновку, що "інститути цивільного процесуального права можуть бути визначені як відособлені групи норм останнього, регулюючі процесуальні відносини окремих стадій цивільного процесу (спеціальні інститути), або деякі загальні сторони, властиві системі процесуальних відносин як цілому по кожному підвідомчому суду цивільній справі (загальні інститути)" [20, 65]. Це визначення заслуговує уваги.

У ньому досить чітко позначені ознаки правового інституту галузі. Тим самим зроблений значний крок уперед до однозначного його розуміння в науці і практиці. Однак розробку проблем, пов'язаних з визначенням поняття інституту цивільного процесуального права, не можна вважати завершеною.

Досліджуючи проблему поняття інституту цивільного процесуального права, вельми важливо підкреслити, що це "сукупність" цивільних процесуальних норм. Причому під сукупністю тут ми розуміємо таку якісно певну правову цілісність, яка має об'єктивні і закономірні зв'язки складаючих її елементів - цивільних процесуальних норм. Дане положення потребує пояснення. Одна правова норма, яке б важливе правило вона в собі не укладала, не може скласти правового інституту [20, 66].

Інститут судового представництва включає в себе досить різноманітні норми, які охоплюють всі основні питання, що стосуються участі судового представника в цивільному процесі. Вони вельми детально регламентують суб'єктний склад, передумови виникнення судового представництва зміст діяльності представника. Дана обставина підтверджує, що перед нами не просто спільність процесуальних норм, що регламентують деякі фрагменти цивільного процесу, а їх сукупність, котра забезпечує відносно закінчене регулювання деяких сторін процесуальних відносин. І не випадково в наступних главах і розділах ЦПК ми майже не зустрічаємо правових норм по судовому представництві.

Однак деякі вчені вважають, що інститути цивільного процесуального права можуть включати в свій зміст не тільки процесуальні, але і матеріальні норми. Так, наприклад, в науці цивільного процесуального права одностайно признається, що судове представництво є інститутом даної галузі права. Про зміст же цього правового інституту висловлені різні точки зору [20, 68].

Одні вважають його виключно процесуальним інститутом. На думку ж інших, він включає "в себе матеріально-правові і процесуально-правові ознаки, сукупність яких визначає зміст даного правового інституту, регулюючого як відносини між представником і тим, хто представлений, так і відносини між представником і судом".

Е.Л. Невзгодіна відмічає, "в зв'язку з тим, що внутрішні відносини представництва (між представником і тим, хто представлений) в цивільному процесі регулюються нормами матеріального, а зовнішні (між представником і судом, арбітражем) - нормами процесуального цивільного права, потрібно визнати, що цивільно-процесуальне представництво являє собою інститут, що містить норми і матеріального, і процесуального цивільного права" [20, 68].

На думку В.М. Шерстюка, по-перше, цивільне процесуальне право не регулює відносин між представником і арбітражем. Вони є предметом регулювання арбітражного процесуального права. По-друге, відносини між судовим представником і тим, хто представлений регулюються не тільки нормами цивільного права, але і сімейного, трудового права. Аргументи Е.Л. Невзгодіної і інших авторів не можна визнати правильними і по суті [20, 68].

Інститут судового представництва - структурний підрозділ галузі цивільного процесуального права. Тому правові норми, що складають його, є процесуальним нормами. Матеріально-правові норми не можуть бути включені галузь цивільного процесуального права, в тому числі і в інститут цієї галузі права - судове представництво. Вказані правові норми спільно з іншими утворять відповідні правові інститути матеріальних галузей права.

У Е.Л. Невзгодіної ж виходить, що норми цивільного права, регулюючі відносини між представником і тим, кого він представляє, складають зміст процесуального правового інституту судового представництва. Це суперечить теорії про систему цивільного процесуального права [20, 68].

Якщо погодитися з такими висновками, на думку В.М. Шерстюка, то виходить, що і численні правові норми сімейного права, що регулюють відносини між законним представником і тим, кого він представляє, є нормами, що складають зміст інституту судового представництва, а не відповідних інститутів сімейного права [20, 69].

В.Н. Івакін розглядає судове представництво як складне правове явище, що включає в себе одночасно матеріально-правові відносини між представ­ником і тим, кого він представляє, процесуальні відносини між представником судом, а також в рамках вказаних правовідносин процесуальну діяльність представника, здійснювану ним від імені і в інтересах іншої особи [20, 70].

Для підтвердження того, що інститут судового представництва - це складне правове явище, іноді посилаються і на те, що складаючі його зміст норми хоч і різних галузей права, але тісно пов'язані між собою. Однак для виникнення правового інституту, в тому числі і інституту судового представництва, недостатньо, щоб між правовими нормами, його створюючими, був взагалі який-небудь зв'язок. Для цього необхідно, щоб такий зв'язок був об'єктивним і нерозривним, а правовий зміст інституту був однорідний і монолітний. Вже саме по собі об'єднання матеріальних і процесуальних норм права свідчить, що ні про який об'єктивний і нерозривний їх зв'язок, однорідності і монолітності змісту правового інституту тут не може бути і мови. Тому зміст інституту судового представництва не можуть складати норми і матеріального і процесуального права. Сказане, звичайно, не означає, що між правовими нормами інституту судового представництва і іншими нормами процесуального, а також цивільного, сімейного, трудового права відсутні які-небудь зв'язки. Ці зв'язки є. Задача науки - виявити їх, встановити їх характер, що дозволить краще з'ясовувати місце інституту судового представництва серед інших інститутів права [20, 78].

Згідно із законом відношення, регульовані нормами цивільного, сімейного, адміністративного і інших галузей матеріального права, нерідко є основами виникнення або припинення відносин, регульованого процесуальним правом. Однак така взаємодія, взаємозв'язок відносин і норм вказаних галузей права не приводить до об'єднання правових норм в один процесуальний (або матеріально-правовий), в тому числі і складний або комплексний інститут.

Таким чином, судове представництво - це інститут цивільного процесуального права, зміст якого з складають норми тільки цієї галузі права. Включення в нього норм матеріального права (цивільного, сімейного, трудового і т.д.) привело б до непотрібних повторень і дублювань в праві, до невиправданого розширення сфери дії матеріального права і істотним протиріччям в системі цивільного процесуального права.

До протиріч в системі цієї галузі може привести не тільки включення в процесуальні інститути матеріальних норм, але і помилкове виключення процесуальних норм з галузей цивільного процесуального права.

1.3 Суб'єкти судового представництва

Судовими представниками можуть бути громадяни, що досягли повноліття. Особи, визнані у встановленому законом порядку повністю або обмежено недієздатними, а також неповнолітні правом на виконання представницьких функцій не володіють.

Згідно ст. 44 ЦПК [19] суб'єктами судового представництва можуть бути [22, 73]:

- адвокати;

- працівники державних установ, підприємств і інших кооперативних і громадських організацій;

- уповноважені професійних спілок - у справах робітників і службовців, а також осіб, права і інтереси яких захищаються професійними спілками;

- уповноважені організацій, яким законом, статутом або положенням надане право захищати права і інтереси членів цих організацій;

- уповноважені організацій, яким законом, статутом або положенням надане право захищати права і інтереси інших осіб;

- один з процесуальних співучасників за дорученням інших співучасників (ст. 35 ЦПК) [19];

- особи, допущені судом, що розглядає справу, до представництва по даній справі.

Разом з тим цивільний процесуальний закон встановлює для певної категорії праводієздатних громадян спеціальні обмеження в їх праві бути представниками в суді. У відповідності зі ст. 47 ЦПК [19] не можуть бути представниками в цивільному процесі особи, виключені з колегії адвокатів, а також судді, слідчі, прокурори. Однак це не означає, що вони взагалі не можуть бути суб'єктами судового представництва. Вони правомочні брати участь в процесі як законні представники або як представники відповідних установ, підприємств, організацій, в яких перебувають на службі. Крім громадян суб'єктами судового представництва в цивільному процесі є організації, що володіють правами юридичної особи. Так, фабричний, заводський, місцевий комітет професійної спілки, що представляє інтереси робітників і службовців, користується правами юридичної особи. Аналогічними правами наділені ради первинних (цехових) організацій Товариства раціоналізаторів і винахідників. Але можливі випадки, коли організації, що виконують представницькі функції, юридичними особами не є.

Отже, громадяни, що беруть участь в процесі як зацікавлені особи, мають право доручити захист своїх прав і інтересів, що охороняються законом в суді спеціально особам, що залучаються для цього, званим представниками (ст. 43 ЦПК) [19]. У такій же мірі ці повноваження мають і установи, підприємства, організації. Якщо орган юридичної особи є колегіальним, то його права і інтереси захищаються в цивільному процесі практично тільки за допомогою представництва. Сам орган юридичної особи може брати участь при розгляді судом цивільної справи лише в тому випадку, якщо він є одноосібним. Наприклад, директор заводу має право самостійно брати участь в судовому засіданні і відстоювати в ньому інтереси заводу. Однак одноосібні керівники підприємств, установ, організацій, що беруть участь в цивільному процесі, виступають в ньому не як представники, а як органи юридичних осіб, здійснюючи в повному об'ємі їх права і виконуючи їх обов'язки [22, 75].

Судове представництво в цивільному процесі - це процесуальна діяльність дієздатних суб'єктів від імені і в захист прав і інтересів сторін, що охороняються законом, третіх осіб, заявників і інших зацікавлених у справі осіб. Особи, від імені яких здійснюється процесуальна діяльність, називаються тими, хто представляються, особи, що здійснюють вказану діяльність, - представниками.

Як видно з визначення, судове представництво характеризується трьома ознаками [22, 75].

По-перше, воно здійснюється від імені певних осіб, що беруть участь в справі. Представники здійснюють їх процесуальні права і виконують їх процесуальні обов'язки. Повноваження представників носять завжди похідний характер. Самі особи, що беруть участь в справі, не позбавляють себе всього об'єму наданих їм процесуальних прав і обов'язків, а тільки наділяють ними представників. Тому участь в цивільному процесі представника сторони, третьої особи не позбавляє їх можливості самостійно брати участь в судовому розгляді поряд з повіреним (ст. 43 ЦПК) [19].

По-друге, судове представництво в цивільному процесі характеризується тим, що дії представника здійснюються в інтересах тих, що представляються. Сам представник, беручи участь в справі, не набуває для себе яких-небудь благ. Всі правові наслідки його дій торкаються осіб, що представляються ним.

По-третє, судовий представник діє в цивільному процесі в межах наданих йому повноважень. Він може здійснювати тільки такі процесуальні дії, на які йому дане відповідне право.

Судове представництво за змістом може бути ширшим за діяльність особи, яка представлена, якщо здійснюється кваліфікованим представником: юрисконсультом, адвокатом. Її зміст складає надання особі, яка представлена, допомоги в здійсненні тих або інших процесуальних дій і безпосередні дії представника по захисту прав і інтересів громадян і організацій при розгляді цивільної справи судом першої інстанції, при розгляді скарг, протестів касаційними і наглядовими інстанціями.

Судове представництво можливе по будь-якій цивільній справі не тільки в позовному провадженні, але і у провадженні у справах, виникаючих з адміністративно-правових відносин, і в особливому провадженні.

Розділ 2. Види процесуального представництва

2.1 Класифікація процесуального представництва

В навчальній і науковій цивільно-процесуальній літературі процесуальне представництво поділяється на такі види: добровільне, законне, представництво на підставі статутів, положень й на інших спеціальних підставах; законне, статутне і добровільне; добровільне і обов'язкове (добровільне поділяється на договірне і громадське); законне, договірне, громадське і офіційне; законне, добровільне, юридичних осіб, громадське; факультативне і обов'язкове; добровільне (договірне), профспілкове, добровільне юридичних осіб, представництво за недієздатних; договірне, законне, громадське; природне і юридичне: законне (необхідне), фактичне, договірне (добровільне) та ін. Зазначена класифікація процесуального представництва на види свідчить, що вона проведена за змішаними класифікуючими ознаками - одночасно на підставах і за способом виникнення з введенням додаткових критеріїв - за суб'єктами здійснення представництва або ще і за суб'єктами, в інтересах яких воно здійснюється [21, 151].

Неоднозначність у визначенні видів процесуального представництва можна пояснити також відсутністю чіткості в правовому регулюванні цього питання. Так, ст. 110 ЦПК [19] "Види представництва" прямо ці види не називає, проте її аналіз дозволяє зробити висновок про наявність двох видів представництва: громадян і юридичних осіб. Статтею 101 ЦПК [19] називається третій вид - законне представництво, яке здійснюється в інтересах недієздатних і обмежено дієздатних осіб, тобто охоплюється, якщо виходити із змісту ст. 110 ЦПК [19], представництвом громадян.

У процесуальній літературі класифікація судового представництва на види здійснюється за різними критеріями.

Передусім потрібно звернутися до ст. 110 ЦПК [19], яка називається "Види представництва", але, як уже відмічалося, безпосередньо види представництва, існуючі в цивільному процесі, не визначає. Проте аналіз цієї статті дає можливість зробити висновок, що законодавець виділяє два види представництва за суб'єктним критерієм, тобто з урахуванням певних ознак осіб, в інтересах яких здійснюється представництво в суді [3, 158]:

а) представництво громадян (ч. 1 ст. 110 ЦПК) [19];

б) представництво юридичних осіб (ч. 2 ст. 110 ЦПК) [19].

У процесуальній літературі дану класифікацію умовно називають легальною класифікацією. Такий розподіл є обґрунтованим, оскільки кожний з вказаних видів судового представництва має певні особливості, передбачені чинним процесуальним законодавством (ст. ст. 100-111 ЦПК) [19].

По ступеню обов'язковості і юридичного значення волевиявлення осіб, права і інтереси яких вимагають захисту, можна виділити [3, 158]:

а) обов'язкове представництво, для виникнення якого не потрібна згода особи, права і інтереси якого захищаються в суді;

б) факультативне представництво, яке може виникнути тільки при наявності на це волевиявлення відповідного суб'єкта (довірителя).

Практичне значення має класифікація судового представництва по основах його виникнення. З урахуванням цього критерію представництво ділиться на договірне і законне.

Класифікація, що проводиться за ознаками осіб, в інтересах яких здійснюється представництво, - представництво громадян і представництво юридичних осіб, - має загальний характер і не узгоджується з їх можливою конкретною правосуб'єктністю у цивільному процесі як сторін, третіх осіб із самостійними вимогами чи третіх осіб без самостійних вимог, у справах позовного провадження, заявників та заінтересованих осіб у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження.

Оскільки класифікація спрямована на виявлення тих чи інших ознак процесуального представництва, вона можлива: з підстав виникнення, за способом виникнення, за ознаками осіб, в інтересах яких здійснюється представництво в суді, та за ознаками осіб, котрі його здійснюють [21, 152].

З підстав виникнення слід розрізняти законне і договірне представництво. За способом виникнення - добровільне і необхідне (факультативне й обов'язкове). За ознаками осіб, інтереси яких представляють, представництво сторін (позивача і відповідача), третіх осіб (із самостійними вимогами і без самостійних вимог); заявників і заінтересованих осіб; органів державної влади, органів місцевого самоврядування, профспілок, інших організацій, трудових колективів, які захищають права інших осіб. За ознаками осіб, які здійснюють процесуальне представництво, - представництво, що здійснюється: адвокатами; юрис­консультами та іншими працівниками організацій; уповноваженими профспілок та іншими громадськими організаціями; батьками, опікунами, піклувальниками; співучасниками; громадянами, які допущені судом до представництва конкретної особи по конкретній страві (статті 111, 112 ЦПК) [19].

Договірне (добровільне, факультативне) представництво виникає на підставі добровільно укладеного договору доручення, трудового договору, членства в громадській організації та з інших підстав. Воно може здійснюватися адвокатами, юрисконсультами та іншими працівниками підприємств, установ, організацій; уповноваженими організацій, яким надано право захищати права й інтереси інших осіб; співучасниками та іншими особами, які допущені судом до виконання функцій представника [21, 152].

Законне (необхідне, обов'язкове) процесуальне представництво виникає на підставі закону, адміністративного чи судового акта за наявності таких юридичних фактів як спорідненість, усиновлення, встановлення опіки чи піклування тощо. Воно здійснюється батьками, опікунами, піклувальниками (ст. 101 ЦПК) [19]

У судовій практиці поширено здійснення процесуального представництва адвокатами. Можливість функціонування адвокатури для подання юридичної допомоги передбачена ст. 159 Конституції України [9], а організація і порядок її діяльності визначаються Законом від 19 грудня 1992 p. "Про адвокатуру" [5] та іншими законодавчими актами.

Відповідно до ст. 1 Закону "Про адвокатуру" [5] адвокатура України є добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян і юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу. Адвокати дають консультації і роз'яснення з юридичних питань, усні і письмові довідки щодо законодавства; складають заяви, скарги та інші документи правового характеру; посвідчують копії документів у справах, які вони ведуть, подають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям, здійснюють правове забезпечення підприємницької і зовнішньоекономічної діяльності та інші види юридичної допомоги, передбачені законодавством (ст. 5 Закону) [5].

Справи юридичних осіб ведуть у суді їх органи, що діють у межах повноважень, наданих законом, статутом чи положенням, або їх представники (ч. 2 ст. 110 ЦПК) [19] - юрисконсульти, інші співробітники або адвокати.

Професійні спілки мають право представляти і захищати інтереси працівників у сфері виробництва, побуту і культури (ст. 246 КЗпП) [10]. Конкретизуючи це право професійних спілок стосовно цивільного судочинства, п. 2 ст. 112 ЦПК [19] встановлює, що уповноважені професійних спілок можуть здійснювати процесуальне представництво в усіх справах робітників, службовців, членів колективних сільськогосподарських підприємств, а також інших осіб, захист прав та інтересів яких здійснюється профспілками [21, 153].

Уповноваженими професійних спілок виступають особи, які виділяються ними для надання допомоги в захисті прав й інтересів у суді. Ними можуть бути члени профспілок, але, як правило, їх функції здійснюють постійні працівники профспілкових комітетів (консультанти, інспектори та ін.), які мають юридичну освіту і здатні надати членам профспілок кваліфікований правовий захист.

Правом здійснення процесуального представництва в цивільному судочинстві наділені також уповноважені організацій, яким їх статутом чи положенням надано право представляти інтереси членів цих організацій, - у справах членів цих організацій (п. 3 ст. 112 ЦПК) [19]. Такими є громадські організації, якими відповідно до Закону від 16 червня 1992 p. "Про об'єднання громадян" [6] будуть об'єднання громадян, створені для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів (ст. 3) [6]. Ними є масові рухи, жіночі, ветеранські організації, організації інвалідів, молодіжні і дитячі організації, наукові, технічні, культурно-освітні, культурно-спортивні та інші добровільні товариства, творчі спілки, земляцтва, фонди, асоціації та ін. (ст. 1) [6]. Правову допомогу раціоналізаторам і винахідникам подають Товариство раціоналізаторів та винахідників України, його обласні, міські, районні ради. В необхідних випадках відповідна рада виділяє своїх представників для кваліфі­кованого ведення в суді справи по захисту авторських прав винахідників та раціоналізаторів незалежно від членства їх у цій громадській організації [21, 154].

Членство в громадській організації само по собі не є підставою для виникнення процесуального представництва. Для цього додатково необхідне волевиявлення особи, яка потребує представництва. За відсутності на це згоди уповноважений громадської організації не може бути допущений судом до здійснення функції процесуального представника.

У справах, що виникають з авторських, суміжних, інших прав інтелектуальної власності, процесуальне представництво можуть здійснювати на договірних засадах уповноважені державного підприємства Українського агентства з авторських і суміжних прав (УААСП), яке перебуває у сфері управління Державного департаменту інтелектуальної власності, створеного в системі Міністерства освіти і науки України за постановою Кабінету Міністрів України № 601 від 4 квітня 2000 p. [21, 154]

У справах, в яких беруть участь сторонами декілька позивачів чи декілька відповідачів, співучасники можуть доручити ведення справи одному із співучасників (ст. 104 ЦПК) [19]. Такий співучасник буде суміщати в одній особі виконання функцій сторони (позивача чи відповідача) і процесуального представника іншого співучасника (п. 5 ст. 112 ЦПК) [19].

Процесуальними представниками сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, можуть бути також особи, допущені судом на їх прохання до участі в справі (наприклад, родичі, співробітники, друзі - п. 6 ст. 112 ЦПК) [19].

Кодекс законів про шлюб та сім'ю України покладає захист прав й інтересів неповнолітніх дітей на їх батьків, які діють без особливих на те повноважень. Уразі одруження неповнолітніх (ст. 16) [12] вони набувають дієздатності в повному обсязі з моменту одруження і здійснюють захист своїх прав самостійно (ст. 60 КпШС) [12]. Опікуни і піклувальники мають право і зобов'язані захищати права та інтереси осіб, які перебувають під опікою і піклуванням (ст. 143 КпШС) [12]. Трансформуючи ці нормативні правила стосовно цивільного судочинства, ч. 1 ст. 111 ЦПК [19] встановлює, що права і охоронювані законом інтереси недієздатних громадян, громадян, які не мають повної дієздатності, та громадян, визнаних обмежено дієздатними, захищають у суді їх батьки, усиновителі, опікуни та піклувальники.

У справах осіб, визнаних у встановленому порядку безвісно відсутніми, процесуальними представниками є опікуни, призначені для охорони й управління майном безвісно відсутнього (ст. 44 Цивільного кодексу [18] ст. 111 ЦПК [19]).

У справі, в якій повинен брати участь спадкоємець померлої чи оголошеної в установленому порядку померлою особи, якщо спадщина ще ніким не прийнята, процесуальним представником виступає опікун, призначений для управління та охорони спадкового майна (ч. 3 ст. 111 ЦПК) [19].

Законні представники можуть доручити вести справу в суді іншій особі, яку вони обрали як представника (ч. 4 ст. 111 ЦПК) [19].

Основами виникнення судового представництва є юридичні факти, внаслідок яких одну особу уповноважують здійснювати представницькі функції в суді з метою захисту прав іншої особи.

Договірне представництво - це представництво, основою виникнення якого є волевиявлення представника і довірителя, іншими словами в його основі лежить цивільно-правовий договір доручення (ст. 1000 ЦК). Договірне представництво може здійснюватися адвокатами, юрисконсультами і іншими працівниками підприємств, установ, організацій, співучасниками і іншими особами, які допущені судом до здійснення процесуальних функцій представника.

З точки зору Комарова В.В., в основі здійснення функцій судового представника юрисконсультом лежить договір доручення, а не трудовий договір, як вважають деякі вчені [3, 160]. Трудовим договором визначається об'єм взаємних прав і обов'язків працівника і роботодавця. Для вступу в правовідносини з іншими суб'єктами юрисконсульту, при виконанні ним своїх трудових обов'язків, необхідне спеціальне оформлення повноважень, передбачене відповідним законом. Згідно з чинним цивільним процесуальним законодавством повноваження юрисконсульта як судового представника повинні підтверджуватися належним чином оформленою довіреністю, яка є письмовим повноваженням, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами (ст. 244 ЦК) [18].

2.2 Особливості законного і договірного представництва

Законне представництво має місце у випадках, якщо права і інтереси недієздатних громадян, що охороняються законом, а також громадян, які не мають повної дієздатності, і громадян, визнаних обмежено дієздатними, захищають в суді їх батьки, всиновлювачі, хранителі або опікуни. У справах, в яких повинен брати участь громадянин, визнаний безвісно відсутнім, його законним представником виступає опікун, призначений для охорони і управління майном безвісно відсутнього. У справах, в яких повинен брати участь спадкоємець особи, вмерлої або оголошеної у встановленому порядку вмерлим, якщо спадщина ще ніким не прийнята, як законний представник спадкоємця виступає опікун, призначений для охорони і управління спадковим майном (ст. 111 ЦПК) [19].

Законне представництво виникає на основі закону, адміністративного або судового акту при наявності таких юридичних фактів, як походження дітей від певних батьків, усиновлення, встановлення опіки над неповнолітніми, особами, визнаними недієздатними або обмежено дієздатними, призначення опіки над майном безвісно відсутнього і т.д.

Згідно ст. 131 КпШС [12] опіка встановлюється над неповнолітніми, які не досягли п'ятнадцяти років, і над громадянами, які визнані судом недієздатними внаслідок психічної хвороби або слабоумства. У відповідності зі ст. 132 КпШС [12] опіка встановлюється над неповнолітніми віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років і над громадянами, визнаними судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами.

З моменту надбання неповнолітнім цивільної процесуальної дієздатності, а також з моменту вступу рішення в законну силу, яким відмінене обмеження дієздатності громадянина або його дієздатність відновлена, функції законного представництва батьків, всиновлювачів, опікунів припиняються.

Згідно із загальним правилом законними представниками, як і іншими судовими представниками, можуть бути лише повнолітні дієздатні громадяни. Виключення стосуються батьків, які відносно своїх дітей не тільки в праві, а і зобов'язані виконувати функції законних представників, і в тих випадках, якщо вони самі не досягли повноліття (ст. 60 КпШС [12], ст. 111 ЦПК [19]).

У відповідності зі ст. 132 КпШС [12] опіка може бути встановлена також над особами, які за станом здоров'я не можуть самостійно захищати свої права і інтереси. Опікун, що призначається в цьому випадку не може бути визнаний законним представником, оскільки одного факту опіки недостатньо для здійснення в суді процесуальних дій від імені і в інтересах повнолітнього дієздатного громадянина з метою захисту його суб'єктивних прав. Для ведення справи в суді він повинен мати належно оформлене доручення підопічного, що є основою виникнення договірного, а не законного представництва.

Особливістю законного представництва є те, що законні представники можуть доручити ведення справи в суді іншій особі, яку вони обрали як представник (ч. 4 ст. 111 ЦПК) [19], причому останній буде діяти в процесі як договірний представник.

На основі законодавства, що раніше діяло в процесуальній літературі нарівні із законним і добровільним виділявся такий вигляд судового представництва, як суспільне. Насамперед це було зумовлено тим, що юридична консультація ради профспілок мала право надавати безкоштовну юридичну допомогу при реалізації права на судовий захист членам профспілки, членам їх сімей і пенсіонерам (пп. 1.2 Положення про юридичну консультацію ради профспілок, затвердженого Президією ВЦСПС 20 червня 1958 р.) [3, 162].

З урахуванням цього пізніше здійснювалося тлумачення положень, закріплених ст. 244 КЗпП [10] про право професійних спілок представляти інтереси працівників в сфері виробництва, праці, побуту і культури, та надання профспілкам права публічного захисту в суді суб'єктивних прав і інтересів, що охороняються законом робітників і службовців, здійснення судового представництва без згоди на це особи, хто представлений. Аналогічно тлумачилися і положення чинного цивільного процесуального законодавства, відповідно до яких представниками сторін і третіх осіб можуть бути уповноважені профспілок, діючі виключно на основі довіреності відповідного профспілкового органу (п. 2 ст. 112, п. 3 ст. 113 ЦПК) [19].

Подібне тлумачення вказаних положень закону пояснюється передусім проведенням політики максимального регулювання державою приватноправового життя громадян.

У даний момент з урахуванням здійснюваних перетворень в правовому житті суспільства проводиться ідея обмеження надмірного регулюючого втручання держави в приватне життя індивідуума, що в принципі виключає можливість публічного захисту прав громадян профспілками або іншими громадськими організаціями. На здійснення будь-якого права, що належить суб'єкту, в тому числі і права на судовий захист, необхідна його згода, його волевиявлення. При цьому тільки від самого суб'єкта права повинно залежати, буде він це право реалізовувати особисто або через представника.

Невипадково новий Закон України "Про професійні спілки, їх права і гарантії діяльності" від 15.09.1999 р. [8], наділяючи профспілки, їх об'єднання правом представляти інтереси своїх членів при реалізації ними конституційного права на звертання за захистом суб'єктивних прав до судових органів, до Уповноваженого Верховної Ради по правах людини, а також в міжнародні судові установи (ч. 4 ст. 19 Закону) [8], передбачає, що виборний орган профспілкової організації на підприємстві, в установі або організації має право представляти інтереси працівників при розгляді трудових індивідуальних суперечок тільки за їх дорученням (п. 8 ч. 1 ст. 38 Закону) [8].

Це, з точки зору Комарова В.В., дає всі підстави стверджувати, що представництво профспілок є за своєю правовою природою договірним (добровільним). У основі його виникнення повинен лежати договір доручення між профспілкою і особою, права якого підлягають захисту [3, 164].

У той же час потрібно звернути увагу на певну специфіку цього представництва, зокрема на особливості його виникнення. Вони зумовлені закріпленими у вказаному вище Законі України положеннями, відповідно до яких професійна спілка (профспілка) - це добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами по роду їх професійної (трудової) діяльності (навчання) створення якої здійснюється з метою представництва і захисту трудових, соціально-економічних прав і інтересів членів профспілки (ст. ст. 1 - ч. 1 ст. 2 Закону) [8].

...