Конкурсне право як галузь права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Конкурсне право як галузь права

1.1 Поняття конкурсного права

1.2 Предмет, метод та принципи конкурсного права

Розділ 2. Становлення та розвиток конкурсного права в зарубіжних державах

2.1 Розвиток конкурсного права у континентальній правовій системі

2.2 Розвиток конкурсного права у англо-саксонській правовій системі

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

конкурсний право боржник кредитор

Актуальність дослідження зумовлена теоретичними та практичними проблемами реалізації конкурсного права в Україні. На даний час, в нашій державі відсутні ґрунтовні теоретичні дослідження конкурсного права, що не дає можливості виокремлювати його у повноцінну галузь права. Відсутність наукових розробок зумовлює відсутність конкурсного права як окремої навчальної дисципліни. Практична проблема розвитку конкурсного права полягає у частій зміні законодавства про неплатоспроможність, зокрема нині чинний Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», прийнятий 14 травня 1992 року зазнав низки змін, які вносились до закону майже кожного року за роки незалежності (за виключенням 1996 та 1997 років).

Для детального дослідження конкурсного права як галузі права необхідно звернутись до історичного досвіду зарубіжних держав у сфері регулювання правовідносин, що виникають між боржником та кредитором.

Мета роботи - дослідити історичний розвиток конкурсного права у зарубіжних країнах, визначити особливості конкурсного права як галузі права. Задля досягнення даної мети необхідно вирішити ряд дослідницьких завдань, зокрема:

Проаналізувати поняття конкурсного права.

З'ясувати предмет та метод та принципи конкурсного права.

Дослідити розвиток конкурсного права у державах континентального права.

Визначити історичний досвід у регулюванні конкурсного права у державах англо-саксонської правової сім'ї.

Об'єкт дослідження - конкурсне право.

Предметом дослідження є історичний розвиток конкурсного права в світі.

Задля досягнення мети і вирішення поставлених завдань використовується ряд наукових методів, зокрема: діалектичний, порівняльний, історичний, структурно-функціональний та формально-догматичний. Зокрема діалектичний метод забезпечив використання відповідних категорій діалектики, зокрема таких, як форма і зміст у їхній співвіднесеності (сутнісні ознаки та форми прояву інституту, що досліджується). Історичний метод дозволив осмислити процес становлення та розвитку конкурсного права; на основі порівняльного методу з'ясовано загальне та особливе у нормативному закріпленні положень конкурсного права у відповідній державі; формально-догматичний метод використовувався задля роботи з нормативно-правовими актами.

Основними джерелами дослідження є Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», Госпдарський кодекс України. Задля адекватного аналізу предмету дослідження були використані дослідження у відповідній галузі Генкина Д.И., Пригузи П.Д., Телюкіна М.В., Тітової М.І., Шершеневича Г.Ф., Юлової Е.С. та ін.

Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел. У першому розділі «Конкурсне право як галузь права» досліджуються особливості поняття, предмету, методу та принципів конкурсного права. Другий розділ «Становлення та розвиток конкурсного права в зарубіжних державах» присвячений дослідженню історичного досвіду зарубіжних держав у регулюванні правовідносин конкурсного права. У висновках узагальнено результати проведеного дослідження і отриманих в ході дослідження результатів.

Розділ 1. Конкусне право як галузь права

1.1 Поняття конкурсного права.

Поняття конкурсного права є відносно новим для юридичної науки. Не існує єдиного наукового підходу до визначення та класифікації конкурсного права в системі права. На думку П. Пригузи в Україні поняття «конкурсне право» як найменування галузі спеціальних знань, галузі (підгалузі) права з тяжкістю пробиває собі місце в системі права, освітлює правову темряву, долаючи на своєму шляху догми та ламаючи стереотипи. Серед інших галузей права конкурсне право пробивається як новий саджанець на правовому полі. Він несе в економіку країни та в її право європейську культуру вирішення проблем неплатоспроможності. Основним садівником є Верховна Рада України, яка складається з величезної кількості «майстрів права», кожен з яких може в будь-який момент обрізати непотрібну гілочку чи, навпаки, прищепити «потрібну». Але на цьому полі є ще безліч інших трударів, які хочуть «привити» паростку конкурсного права свої гілочки та очікують отримати в майбутньому свої плоди, що потрібні конкретній групі людей.

Загалом, конкурсне право - вчення про неспроможність (банкрутство) боржника, система норм, що регулюють права та обов'язки боржника, що не виконує свої зобов'язання певного обсягу протягом певного часу, його кредиторів і третіх осіб у разі недостатності майна боржника для задоволення вимог кредиторів.

У російській правовій науці конкурсне право - це комплексний (міжгалузевий) правовий інститут, який являє собою сукупність правових норм, що регулюють відносини, пов'язані з неспроможністю (банкрутством) фізичних та юридичних осіб та її попередженням. Норми конкурсного права застосовуються в тому випадку, якщо громадянин або юридична особа не виконує свої грошові зобов'язання або не сплачує податки та інші обов'язкові платежі протягом певного терміну. Наприклад, боржник не може повернути борг, отриманий в банку кредит і т. п.

Таке поняття може бути частково запозичене в українському праві, з поправкою на те, що у нашій правовій системі банкрутство фізичної особи неможливе, оскільки фізична особа не є суб'єктом підприємницької діяльності.

Пригуза П.Д. визначає конкурсне право як систему спеціальних норм права, якими Закон про банкрутство визначає умови і порядок участі учасників провадження у конкурсі, предметом якого є організація та здійснення управління господарською діяльністю неплатоспроможного боржника або розпорядження майном банкрута у ліквідаційній процедурі.

Термін «конкурсне право» рідко використовується в українській правовій науці, більш поширеним є термін «неплатоспроможність боржника». Конкурсне право походить від терміну «конкурс», як метод правового регулювання правовідносин неплатоспроможності, - це сукупність правових засобів і прийомів, які закріплені в Законі про банкрутство та інших нормах законодавства, з використанням яких досягається практичний результат, що є завданям провадження у справі про банкрутство - заміна неефективного керівного органу боржника та власника боржника від управління юридичною особою, організація нового управління господарською діяльністю боржника та його майном з метою повного відробітку боргу, або прийняття рішення про продаж майна боржника з метою часткового задоволення вимог кредиторів та ліквідацію банкрута.

У науково-практичному коментарі до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон про банкрутство) міститься розділ «Теоретико-правове введення у право неплатоспроможності: основи теорії конкурсного права та теорії конкурсного процесу». Таким чином автори під терміном право неплатоспроможності об'єднують конкурсне право та конкурсний процес. Проте, поняття конкурсного права та конкурсного процесу надалі не зустрічаються у коментарі, а замінюються поняттями «право неплатоспроможності» та «право банкрутства». Вчені, зокрема, стверджують, що під правом неспроможності слід вважати передбачену нормами Закону про банкрутство юридичну можливість неплатоспроможного боржника, у якого недостатньо готівкових коштів для сплати поточних грошових вимог, за наявності реальної економічної можливості для продовження майнової діяльності і отримання доходу, зберегти за собою право з управління господарською діяльністю та організацією виробничого процесу підприємства з метою відробітку боргу та збереження справи (бізнесу) через застосування судових процедур розпорядження майном, санації, мирової угоди, мораторію та інших юридичних інструментів відновлення платоспроможності.

Право банкрутства - це система норм, за допомогою яких кредитор (кредитори) та боржник, зобов'язання якого є неоплатними, у передбаченому Законом про банкрутство порядку реалізують свої права з ліквідації банкрута та припинення його зобов'язань шляхом погашення кредиторської та дебіторської заборгованості сторін. Для кредитора суть права банкрутства полягає у можливості оголосити банкрутом свого боржника та вимагати його ліквідації. Для боржника право банкрутства полягає у можливості оголосити себе банкрутом і припинити свої грошові зобов'язання перед кредитором (кредиторами).

В 1890 р. в Казані вийшла робота Г.Ф. Шершеневича «Вчення про неспроможність», в 1898 р. там само, в Казані, дослідження було перевидано (практично без коригування) під назвою «Конкурсне право». Більш того, аналіз змісту робіт багатьох дореволюційних вчених дозволяє зробити висновок про те, що в ряді випадків як дуже близькі за значенням вживалися поняття «конкурсне право» і «конкурсний процес». Зокрема, названий вище твір Г.Ф. Шершеневича дещо пізніше (також практично без змін) увійшов в його 4-томний «Курс торгового права» під назвою «Конкурсний процес» (7-й розділ 4-го тому); курс вийшов у Москві, в видавництві братів Башмакових і витримав більше 15 видань (відзначимо, що в 2000 р в московському видавництві «Статут» ця робота була перевидана під назвою «Конкурсний процес»). Крім того, можна назвати фундаментальні дослідження А.Х. Гольмстен «Історичний нарис російського конкурсного процесу» (СПб., 1888), К.І. Малишева «Історичний нарис конкурсного процесу» (СПб., 1871), роботи Е.А. Нефедьева «Судочинство торгове. Конкурсний процес» (М., 1909), А.І. Улінского «Конкурсний процес. Неспроможність торгова і неторгова по російському законодавству» (Курськ, 1915) та інші, в назві яких йдеться про процес, у змісті ж аналізуються аж ніяк не тільки процесуальні положення, але і всі більш-менш значущі аспекти матеріального права.

Все це дозволяє зробити висновок про те, що російські дореволюційні вчені не приділяли серйозної уваги диференціації конкурсного права та конкурсного процесу. Причина цього, на наш погляд, в тому, що у конкурсному праві матеріальні і процесуальні норми настільки тісно переплетені і взаємопов'язані, що розділяти їх, по-перше, дуже складно, по-друге, недоцільно. Недоцільно, це, на наш погляд, і в сучасному праві, особливо якщо мова йде про створення окремих законів в області конкурсного права та конкурсного процесу. При цьому слід враховувати, що спрямованість звичайного (цивільного, господарського) процесу та конкурсного процесу не збігаються. Так, Д.І. Генкін зазначав, що метою цивільного процесу є індивідуальне задоволення конкретного кредитора, в той час як мета конкурсного процесу - колективне задоволення по можливості всіх кредиторів шляхом розподілу майна боржника.

З таким твердженням варто погодитись, адже і в українському праві матеріальні та процесуальні норми щодо неплатоспроможності боржника тісно переплетені. Закон про банкрутство описує процедури, що можуть бути застосовані до боржника та в межах цих процедур визначає норми матеріального права, що повинні застосовуватись.

В Україні відсутні фундаментальні праці науковців, предметом яких би виступало саме конкурсне право, здебільшого роботи в цій сфері присвячуються окремим проблемам неплатоспроможності. Внаслідок цього, не існує чіткого уявлення про місце конкурсного права в системі права України. П.Д. Пригуза констатує, що досягнення України в сфері правового регулювання неплатоспроможності характеризуються наявністю певної реально існуючої структурованої цілісної сукупності поєднаних між собою внутрішніми зв'язками принципів і норм права, згрупованих у інститути права в межах галузі господарського права. Зважаючи на специфічний предмет правового регулювання, власні методи і принципи правового регулювання, спеціальні логічно взаємопов'язані правові інститути, власний склад суб'єктів, права і обов'язки яких виникають лише на підставі цього законодавства і ним регулюються, право неплатоспроможності в Україні необхідно визначати як підгалузь господарського права. Диференціація системи господарського права України шляхом визначення підгалузі права неплатоспроможності надасть нові правові можливості у забезпеченні організації, впорядкованості, стабільності, безпеки та розвитку суспільних відносин в сфері економіки. Проте, з такою позицією можна не погодитись, оскільки, як вже було відзначено вище, неплатоспроможність включає в себе певні як судові, так і позасудові процедури, в межах яких і діють відповідні матеріальні норми. За своєю природою неплатоспроможність боржника є міжгалузевим інститутом господарського права та господарського процесу, адже, включає в себе і матеріальні, і процесуальні норми. Звичайно ж, можна відокремлювати два окремі інститути: конкурсного права та конкурсного процесу, проте єдність цих норм не дозволяє в повній мірі їх розділити. Для чіткого розмежування цих двох інститутів необхідно провести глибоке наукове дослідження права неплатоспроможності і визначити основні принципи, методи та предмет правового регулювання конкурсного права та процесу. На разі, такі дослідження не проводяться.

Існує і інший підхід до визначення місця правових норм щодо регулювання неплатоспроможності боржника. Цей підхід базується на поділі права неплатоспроможності, як підгалузі господарського права на інститути відновлення платоспроможності та банкрутства. Так, на думку Пригузи П.Д., вирішення проблем неплатоспроможності в Україні регулюється двома основними (генеральними) інститутами права - інститутом відновлення платоспроможності (право неспроможності) та інститутом банкрутства (право банкрутства). Відповідно до нормативних положень Закону про банкрутство до учасників правовідносин неспроможності застосовуються певні засоби правового впливу у межах конкретних процедур: розпорядження майном, санації, мирової угоди. Як видно з тексту Закону, кожна процедура має своє специфічне призначення та передбачає свій правовий інструментарій для вирішення завдань процедури.

В інституті банкрутства регулюються інші види правовідносин, які мають діаметрально протилежні завдання, ніж в інституті відновлення платоспроможності, містять свій правовий інструментарій, інший зміст цих правовідносин та суб'єктів, які їх виконують: субінститут ліквідації боржника-банкрута, ліквідатор тощо. Правовідносини банкрутства виникають у разі неможливості відновити платоспроможність суб'єкта господарювання (підприємця) або у разі недостатності вартості майна юридичної особи, що ліквідується, для задоволення вимог кредиторів. До боржника, визнаного банкрутом, застосовується процедура ліквідації, яка розв'язує проблему неоплатності боргу припиненням боржника та припиненням його господарського зобов'язання. При цьому інститут відновлення платоспроможності є галузевим інститутом господарського права, а інститут банкрутства міжгалузевим інститутом господарського та цивільного права.

Такий підхід є досить незрозумілим, оскільки повністю відкидає тісну прив'язаність конкурсного права та конкурсного процесу. При цьому залишається поза увагою питання віднесення процедурних норм до процесуальної галузі права - господарського процесу.

У російській правовій науці, де конкурсне право є більш дослідженим, відновлення платоспроможності та власне банкрутство визначаються не як інститути, що становлять собою конкурсне право, а як напрямки конкурсного права, спрямованості конкурсного законодавства:

Ліквідаційна спрямованість - правові норми мають на меті при перших же фінансових ускладненнях припинити діяльність юридичної особи і ліквідувати без з'ясування причин невиконання зобов'язань і потенційних можливостей боржника.

Реабілітаційна спрямованість - правові норми мають на меті використовувати всі можливі способи відновлення платоспроможності боржника, що зазнає фінансові труднощі; ліквідація допускається тільки після того, як доведена повна нездатність суб'єкта здійснювати господарську діяльність, тобто після того, як використовувалися способи відновлення результатів не дали.

Отже, конкурсне право залишається малодослідженим з точки зору теоретичної розробки загальних положень інституту права. На противагу конкурсному законодавству, як інституту системи законодавства України, що постійно удосконалюється та видозмінюється, конкурсне право як інститут права та складова частина науки господарського права досі мають ряд білих плям, що потребують фундаментального дослідження та розробки.

1.2 Предмет, методи та принципи конкурсного права

Загалом, предмет правового регулювання можна визначити як конкретні вольові суспільні відносини, що регулюються правом чи об'єктивно потребують правового регулювання. Винятком не є предмет конкурсного права.

Предметом конкурсного права, російський вчений Е. Юлова визначає суспільні відносини, пов'язані з неплатоспроможністю фізичних осіб-підприємців та юридичних осіб, а також її попередженням.

Український науковець П.Д. Пригуза ототожнює предмет правового регулювання конкурсного права з предметом правового регулювання Закону про банкрутство. Загальним предметом правового регулювання Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» є суспільні відносин з управління господарською діяльністю та організацією виробничого процесу підприємства-боржника, визнаного господарським судом неспроможним, але здатним виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами шляхом відновлення платоспроможності в процедурах розпорядження майном, санації чи через укладання мирової угоди, а також суспільні відносини з продажу майна боржника в процедурі ліквідації банкрута, не здатного відновити свою платоспроможність і виконати повністю свої грошові зобов'язання.

Отже, предметом правового регулювання будь-якої галузі права є правовідносини. Правовідносини мають складну будову (структуру). Під структурою правовідносин розуміють сукупність її внутрішніх елементів і спосіб зв'язку між ними на підставі розподілу між учасниками даних відносин суб'єктивних прав, обов'язків і відповідальності з приводу певного соціального блага або забезпечення законних інтересів. Отже, термін «структура» містить елементний склад правовідносин і правовий зв'язок між ними.

До складу правовідносин входять такі елементи:

1) суб'єкти;

2) об'єкти;

3) зміст.

Основними суб'єктами правовідносин неспроможності і банкрутства у структурі предмета правового регулювання Закону про банкрутство є кредитор (кредитори) та боржник, які законом визначені як сторони правовідносин, що ним регулюються. При цьому, виходячи з дослідженого предмету правового регулювання, Закон регулює відносини з двома видами боржників. Це, по-перше, господарські правовідносини кредитора з боржником, неспроможним виконати грошові зобов'язання перед кредитором (кредиторами) за наявності майнової можливості відновлення платоспроможності. По-друге, Закон про банкрутство регулює правові відносини з ліквідації боржника, не здатного відновити свою платоспроможність через недостатність (відсутність) майна, тобто банкрута. З цих підстав необхідно кваліфікувати боржників на дві категорії суб'єктів:

1) Суб'єкти відновлення платоспроможності.

2) Суб'єкти ліквідації (банкрутства).

У тексті Закону про банкрутство законодавець, визначаючи боржника та встановлюючи різні щодо нього права, обов'язки та повноваження, не випадково застосовує різні загальні назви боржника, такі як: суб'єкт підприємницької діяльності; юридична особа; підприємство. У загальному контексті Закону про банкрутство поняття «підприємство» не розкривається, але його слід розуміти як створений у встановленому порядку самостійний суб'єкт господарювання, що систематично здійснює виробничу, науково-дослідну, торговельну, іншу господарську діяльність, є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом та інше. Про таке розуміння змісту поняття підприємства свідчить, наприклад, вказівка у Законі про банкрутство, що такі заходи як реструктуризація, реорганізація, фінансове оздоровлення, заходи запобігання банкрутству тощо застосовуються до підприємств, тобто до юридичних осіб, що являють собою майновий комплекс та які, ймовірно, здатні до продовження господарювання (ч. 1. ст. З ЗВБ, ст. 5 ЗВБ, ч. 1 ст. 28 ЗВБ, ч. 2 ст. 29 ЗВБ тощо). Отже, суб'єктами відновлення платоспроможності є лише суб'єкт підприємницької діяльності - підприємство.

Суб'єктами ліквідації (банкрутства) відповідно до норм Закону про банкрутство, норм ЦК, ГК та іншого законодавства України є як суб'єкти підприємницької діяльності, так і будь-які інші юридичні особи, у тому числі й підприємства, які не здатні відновити свою платоспроможність через процедури відновлення платоспроможності.

Суб'єктами правовідносин неспроможності та банкрутства можуть бути інші, визначені у законі особи, в тому числі будь-які учасники відносин у сфері господарювання, що зазначаються у ст. 2 ГК, а саме: суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Об'єкти правовідносин - це певні матеріальні, духовні та інші соціальні блага з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюються чи припиняються правовідносини. Іншими словами, об'єкти правовідносин - це те, на що спрямо­вані суб'єктивні права і юридичні обов'язки суб'єктів правових відносин, тобто усе те, що становить предметом їхніх інтересів.

Виходячи з предмета правового регулювання, загальним об'єктом господарського права є заснована на майні (праві власності, повного господарського відання тощо) господарська діяльність з виробництва товарів, виконання робіт та надання послуг. У разі неспроможності або банкрутства господарюючого суб'єкта у межах загального об'єкта правового регулювання господарського права можна виділити три специфічних родових «підоб'єкта», до яких відсилають норми ГК і при наявності яких відносини регулюються нормами Закону про банкрутство:

1) прострочене грошове зобов'язання боржника;

2) недостатня господарська (майнова) діяльність боржника, визнаного неспроможним;

3) недостатність майна боржника, визнаного банкрутом.

Звідси ми визначаємо об'єкт правового регулювання, з приводу якого законодавець встановлює спеціальні правила поведінки у Законі про банкрутство. Це, по-перше, майнова діяльність боржника з метою сплати грошових зобов'язань перед кредиторами через відновлення платоспроможності боржника, по-друге, - продаж майна боржника, не здатного до майнової діяльності, тобто ліквідація банкрута.

Виходячи з того, що правовідносини є поєднанням фактичних суспільних відносин і юридичних норм (які надають фактичним суспільним відносинам правової форми) розрізняють фактичний і юридичний зміст правовідносин.

Фактичний зміст правових відносин - це фактичні економічні, політичні, культурні, управлінські, сімейні та інші відносини, які отримали через опосередкування правовими нормами свою юридичну форму. Вони зберегли свій фактичний зміст, але завдяки правовим нормам набули нових якостей.

Юридичний зміст правових відносин - це взаємозв'язок зафіксованих в нормах права суб'єктивних прав та юридичних обов'язків учасників правовідносин. Кожному суб'єктивному праву, зафіксованому в нормі права, відповідає (кореспондує) певний юридичний обов'язок, і навпаки.

Суб'єктивне право - це передбачені для уповноваженої особи вид і міра можливої або дозволеної поведінки, забезпечені відповідними юридичними обов'язками інших (зобов'язаних) осіб. Суб'єктивне право - складне явище, що включає в себе ряд повноважень:

1) право на юридичні дії, на прийняття юридичних рішень (власник речі може її продати, подарувати, закласти, заповісти тощо);

2) право вимагати від іншої сторони виконання обов'язку, тобто право на чужі дії (кредитор має право вимагати повернення грошей боржником);

3) право привести в дію апарат примусу держави проти зобов'язаної особи, тобто право на примусове виконання обов'язку (в примусовому порядку може бути повернений борг);

4) можливість користуватись на основі цього права певними соціальними благами.

Юридичний обов'язок -- це передбачена для зобов'язаної особи та забезпечена можливістю державного примусу вид і міра необхідної поведінки, яку потрібно виконувати в інтересах уповноваженої особи, яка має відповідні суб'єктивні права.

Юридичний обов'язок налічує чотири основні компоненти:

1) необхідність здійснювати певні дії або утримуватись від них;

2) необхідність відреагувати на законні вимоги уповноваженого суб'єкта;

3) необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог;

4) необхідність не перешкоджати уповноваженому суб'єкту користуватись тим благом, щодо якого він має право. Юридичні обов'язки забезпечують інтереси суспільства і держави,є гарантіями суб'єктивних прав.

Перелік прав та обов'язків учасників конкурсних правовідносин залежить від стадії конкурсного процесу, проте, основним обов'язком боржника завжди є погашення боргу, а правом кредитора - вимагати сплати боргового зобов'язання.

Метод правового регулювання - це сукупність прийомів і способів владного впливу держави на суспільні відносини. Він несе основний тягар в динаміці, «роботі» права, показує, яким чином регулюються суспільні відносини. Метод правового регулювання багато в чому орієнтований на способи правового регулювання: дозвіл, зобов'язання, заборону.

Загальними є два методи правового регулювання:

* імперативний (владно-авторитарний, директивний) - суворообов'язковий, побудований на началах влади та підкорення, на відносинах субординації (метод «вертикалі»). Він передбачає жорстку регламентацію поведінки учасників правовідносин. Переважають заборони, обов'язки, покарання. Цей метод використовується в адміністративному, кримінальному праві;

* диспозитивний (автономний) - побудований на началах автономії, юридичної рівності суб'єктів, згоди сторін (метод «горизонталі»). Він передбачає дозвіл і надає можливість суб'єктам права врегулювати відносини між ними в межах, визначених законом. Такий метод використовується у цивільному праві.

Методи правового регулювання господарських відносин - це застосовувані законодавцем способи правового оформлення господарських відносин відповідно до їхніх властивостей і цілей правового регулювання, що відображають взаємне становище сторін, порядок прийняття ними юридично значущих рішень, характер юридичної відповідальності у випадку порушення та способи юридичного захисту прав і законних інтересів сторін.

Розрізняють чотири основні методи правового регулювання господарських відносин, що забезпечують комплексне та більш-менш збалансоване врахування публічних та приватних інтересів у сфері господарювання. До них належать:

метод приписів, що передбачає право прийняття юридично значущих рішень органом господарського управління (власником майна) щодо підпорядкованого йому суб'єкта (рішення власника про створення підприємства чи його реорганізацію, ліквідацію; видача ліцензії; розміщення державного замовлення на підприємствах, що функціонують на базі державного майна, і підприємствах-монополістах). Застосування цього методу законодавцем відбувається у формі імперативних норм (щодо мінімального розміру статутного фонду/капіталу окремих видів господарських товариств, комерційних банків, корпоративних інвестиційних фондів та ін.), джерел формування їх майна, обов'язковості певних фондів чи резервів (або навпаки - забороні їх створювати, як це передбачено ст. 12 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)». Метод владних приписів передбачає насамперед урахування публічних інтересів (якщо застосовується державою чи територіальною громадою в особі уповноважених органів). Разом з тим він використовується будь-яким власником манна щодо створеного ним підприємства (у формі статуту, що визначає межі використання підприємством майна власника та обов'язки щодо власника) і, відповідно, віддзеркалює інтереси власника;

метод автономних рішень дозволяє суб'єктам господарювання приймати самостійно (але в межах своєї компетенції) юридично значущі рішення й передбачає обов'язок усіх інших суб'єктів не перешкоджати прийняттю та виконанню цих рішень;

метод координації забезпечує прийняття юридично значущих рішень за згодою сторін, кожна з яких не вправі нав'язувати свої умови іншій стороні; рішення приймається шляхом компромісу (укладення господарського договору);

метод рекомендацій передбачає видання компетентними органами пропозицій (рекомендацій), адресованих суб'єктам господарювання щодо певної (бажаної для суспільства, ефективної) поведінки (порядку дій) у сфері господарювання. Це примірні господарські договори, примірні установчі та внутрішні правові документи господарських організацій, у тому числі відкритих акціонерних товариств.

Деякі автори вважають, що господарські відносини регулюються за допомогою одного комплексного методу, що інтегрує всі вищеназвані. Це - метод рівного підпорядкування всіх учасників господарських відносин суспільному господарському порядку, що забезпечує оптимальне поєднання приватних і публічних інтересів і створює партнерські та добропорядні відносини у сфері господарювання. Подібна точка зору є спірною. Позиція її опонентів ґрунтується на тому, що держава в особі уповноважених органів має особливий статус, зокрема визначає ті правила суспільного господарського порядку, якому згодом сама має підпорядковуватися нарівні з іншими учасниками господарського життя. Проте держава (в особі уповноважених органів) не лише встановлює, а й може змінювати ці правила, що свідчить про її особливе становище серед учасників господарських правовідносин - як організатора господарського життя в країні.

Інститути відновлення платоспроможності та банкрутства, являючи собою складову частину галузі господарського права, для вирішення своїх завдань використовують специфічну, притаманну лише їм сукупність прийомів та способів регулювання у межах галузевого методу правового регулювання. Так, наприклад, Господарський суд приймає заяву до розгляду та призначає розпорядника майна, порушивши справу про банкрутство стосовно неплатоспроможного боржника, Господарський суд вводить мораторій на задоволення вимог кредиторів тощо. Нормативний зміст нового режиму господарювання вводиться судом для боржника як суб'єкта правовідносин неспроможності, так само як і для інших учасників цих відносин (кредиторів тощо), він встановлюється та доводиться до відома заінтересованих осіб господарським судом, як органом державної судової влади. Частково можна погодитися з С.Г. Стеценком та іншими, що відносини Господарського суду з реалізації своєї юрисдикції з учасниками провадження у справі про банкрутство схожі на адміністративні відносини, оскільки мають подібні ознаки. Таким чином, здійснюється імперативний метод правового регулювання.

Диспозитивний метод правового регулювання виявляється у відносинах, що складаються, наприклад, у роботі зборів кредиторів та комітету кредиторів, де передбачено досягнення учасниками узгоджених рішень на основі їх доброї волі (визначення складу комітету кредиторів, узгодження кандидатури арбітражного керуючого тощо). Так, диспозитивними за природою регулювання є відносини розпорядника майна із залучення спеціалістів для забезпечення виконання своїх повноважень, відносини членів комітету кредиторів з визначення порядку продажу майна банкрута, відносини комітету кредиторів та керівника боржника щодо прийняття рішення та укладання мирової угоди тощо. При цьому відносини суб'єктів мирової угоди, незважаючи на особливості її укладання, характеризуються як договірні, засновані на юридичній рівності та узгодженості волі їх учасників.

Питання оцінки стану платоспроможності та прийняття рішення щодо подальших процедур також має диспозитивний характер, оскільки ці відносини здійснюються самими кредиторами разом з арбітражним керуючим та визначають, чи зможе боржник після вжиття тих чи інших заходів виконати свої зобов'язання перед ними (конкурсними кредиторами).

Таким чином регулювання процесів неспроможності і банкрутства ґрунтується на принципах економічної доцільності та методі субординації у відносинах між різними суб'єктами права: судом, арбітражним керуючим, комітетом кредиторів та окремим кредитором. У той же час, правовідносини між окремими кредиторами у їх взаємному статусі, не враховуючи лише обсяг права голосу, також засновуються на методі диспозитивного регулювання, що характеризується відносинами юридичної рівності. Такий спосіб впливу на суб'єктів економічних відносин визначає метод координації.

Конкурс як метод правового регулювання. На відміну від предмета правового регулювання (що є об'єктивним критерієм побудови системи права), його метод є юридичним критерієм, який значною мірою залежить від предмета, визначається ним. Поняття методу буквально від грец. metodos означає шлях до чого-небудь, спосіб досягнення мети. Метод правового регулювання дає відповідь на запитання: яким чином право впливає на суспільні відносини?

Зміст методу - це сукупність засобів, прийомів, за допомогою яких право впливає на суспільні відносини. Правовий інструментарій Закону про банкрутство, який ґрунтується на конкуренції (змагальності) сторін у справі, визначає конкурс як специфічний метод правового регулювання, що застосовується при неспроможності та банкрутстві як головний прийом диспозитивного регулювання відносин у сукупності з елементами імперативного методу (рекомендації, субординації тощо). Неефективна управлінська праця призводить до необхідності зміни режиму управління, яка відбувається за нормами конкурсного права.

Право на участь у конкурсі виникає з дня публікації (оприлюднення) оголошення про порушення справи про банкрутство та/або з дня публікації оголошення про визнання боржника банкрутом, яким кредитори, інвестори та інші скликаються до участі у ньому. Конкуренція між боржником та кредиторами, яка виникла у зовнішньому економічному середовищі, припиняється, але виникає новий рівень конкуренції, яка переноситься у внутрішнє середовище боржника, об'єктом якої стають у першу чергу права і повноваження власника (засновників, акціонерів), що ґрунтуються на корпоративних засадах і дають право контролювати організацію управління господарством боржника і його економічними ресурсами. Майно та управління ним стають об'єктом конкуренції, а суб'єктами конкуренції є сторони у справі - боржник з його виконавчим органом (власник, керівник) та кредитори, власник боржника та кредитори між собою, а також інші учасники провадження - інвестори. Таким чином, принциповою ознакою права неплатоспроможності є конкуренція між усіма учасниками провадження у справі про банкрутство з приводу заволодіння зазначеними об'єктами прав.

Розділ 2. Становлення та розвиток конкурсного права в зарубіжних державах

2.1 Розвиток конкурсного права у континентальній правовій системі

Інститут неспроможності та банкрутства, у сучасному його розумінні, був сформований не відразу. Відповідні норми містилися ще у стародавніх пам'ятках права - у законах Ману та Римському законі ХІІ таблиць. Стародавнє право не поділяло правопорушення на кримінальні і цивільно-правові. Головна особливість регулювання положення неспроможного боржника в ті часи полягала у тому, що кредитор скеровував стягнення на особу боржника, але не на його майно. Боржника передавали кредиторові, який міг перетворити його на раба або вбити, отримавши таким чином задоволення своїх вимог. Стародавні народи забезпечували належне виконання зобов'язань, передаючи себе і своїх дітей у заставу кредиторові. Якщо боржник не виконував своїх зобов'язань перед кредитором, останній міг розпоряджатися ним і його дітьми на власний розсуд. Римський закон ХІІ таблиць передбачав термін у 30 днів, який надавали неспроможному боржникові для того, щоб «розшукати» гроші. Після закінчення цього терміну кредитори отримували право розрубати неспроможного боржника на частини (принцип partes secare).

Як неодноразово зазначали в юридичних дослідженнях, у більшості народів початкова стадія розвитку цього процесу характеризується тим, що зі сторони позивача стосовно відповідача допускалося насильство і самоуправство. Ці засоби цілковито відповідали «духу того часу, економічним умовам і моральним поняттям тієї доби». Кредиторові було надано право вбити боржника і розрубати його тіло на частини, отримавши пропорційне задоволення почуття помсти, яке відчував кредитор до неспроможного боржника.

З часом у стародавньому праві почали розрізняти винну і невинну поведінку боржника. Особисту відповідальність боржника обмежували випадками винної поведінки. У 326 р. в Римі було ухвалено закон, за яким заборонено накладати стягнення на особу, якщо боржник давав клятву, що він нічого не приховує і все майно віддав кредиторові. Розширення торгових зв'язків і ускладнення їх правового регулювання поступово призвели до більш поміркованих поглядів на проблему, пов'язану з неповерненням боргів, а отже, і до зміни способів захисту цих відносин. Акцент зі спричинення фізичних страждань боржникові перемістився на покарання, пов'язані з вилученням у боржника його майна. Однак майнові стягнення, навіть ті, що повністю знищували ціле господарство боржника, не позбавляли його від особистої боргової розправи. Навіть в останні роки Римської республіки майнове стягнення в разі банкрутства боржника зазвичай було поєднано з його видачею кредиторові. Загроза тюремного ув'язнення тяжіла над боржником так само, як і підозра в тому, що він опинився в такому становищі з власної волі.

Майнове стягнення становить інтерес особливо порівняно з сучасними способами задоволення кредиторів. Майнове стягнення передувало особистому, або застосовувалося в разі неможливості особистого (наприклад, коли боржник переховувався, залишивши майно).

Перша стадія майнового стягнення - інститут missio in possessionem. Суть його полягала в тому, що кредитор (або кредитори), з дозволу претора, в інтересах всіх кредиторів здійснював bonorum servandorum causa (тримання, нагляд за майном, його охорону від не уповноважених осіб). Право власності на майно боржника в процесі здійснення missio in possessionem не переходила. Кредитори спеціально не повідомлялися (К.І. Малишев зазначав, що кредитор, для того, щоб виклопотати собі missio in possessionem, не зобов'язаний був викликати інших кредиторів до участі у виробництві. Це суперечило б основі римського права, за якою кожна вільна людина повинна дбати лише про свої власні інтереси, а не служити знаряддям для чужих вигод, але гласність процесу дозволяла дізнатися про неплатоспроможність боржника всім кредиторам, яким давалося певний час для заяви вимог.

Друга стадія процесу звернення стягнення на майно представляла собою його реалізацію, для здійснення якої кредитори вибирали одного з них - magister bonorum vendendorum, в обов'язки якого входив аукціонний продаж майна боржника. Для визначення статусу покупця (який називався emptor bonorum) найважливішими видаються такі моменти.

По-перше, magister bonorum vendendorum міг здійснити тільки оптовий продаж майна боржника - venditio bonorum (далеко не відразу став допускатися роздрібний продаж - distractio bonorum). Про причини того, що продаж проводилася саме оптом, вчені не прийшли до єдиної думки. Так, К.І. Малишев вважав, що причина - в складнощах роздрібного продажу, так як легше було відшукати людину, яка зважилася б придбати собі ціле майно оптом. Не погоджуючись з ним, Г.Ф. Шершеневич проводив аналогію між оптовим продажем майна та видачею боржника кредитору: «продаж оптом пояснюється швидше за все переходом від колишнього особистого виконання, - тільки все майно, у всій своїй цілості, могло замінити особистість боржника».

По-друге, купивши майно, emptor bonorum був зобов'язаний заплатити кредиторам певний відсоток від їх вимог, який встановлював magister bonorum vendendorum - таким чином, обов'язки emptor bonorum обмежувалися сплатою цього відсотка, хоча, безумовно, згодом від продажу майна emptor bonorum міг отримати набагато більші суми.

По-третє, виникає питання про характер зв'язку між боржником і покупцем його майна, якого і Г.Ф. Шершеневич, і К.І. Малишев називають загальним правонаступником боржника. Ця думка викликає сумнів, по-перше, тому, що emptor bonorum був винен кредиторам тільки певний заздалегідь визначений відсоток; по-друге, так як і після продажу боржник залишався зобов'язаним в решти боргу, тобто всі його обов'язки не переходили до emptor bonorum, отже, говорити про загальне правонаступництво навряд чи можна.

Боржник, реалізація майна якого не приводила до погашення всіх вимог, повинен був протягом необмеженого часу знову задовольняти існуючі вимоги. Це правило не залежало від того, оптової або роздрібної був продаж, хоча, безумовно, перехід до distractio bonorum можна розглядати як відправну точку в процесі формування інституту конкурсної маси. Саме тоді з'явився особливий суб'єкт - curator bonorum - здійснював продаж майна та реалізацію всіх виручених коштів між кредиторами.

Законодавство Юстиніана внесло значні зміни в норми про конкурс, на думку Г.Ф. Шершеневича, ці зміни відбилися шкідливо на самому основному початку процесу - на швидкості провадження. Протягом розглянутого періоду були встановлені двох- і чотирирічні терміни для заяви кредиторами своїх вимог до боржника (для місцевих і іногородніх кредиторів відповідно). Крім того, виникла практика, відповідно до якої імператор міг на прохання боржника надати відстрочку (не більше ніж 5 років) в сплату боргу. К.І. Малишев відзначає, що п'ятирічні відстрочки платежів увійшли в звичай внаслідок того, що в порівнянні з загальною тривалістю конкурсу п'ятирічний період був незначним; взагалі ж конкурсне провадження в той період було дуже тривалим: «Від місцевих чиновників, що завідували судовими справами, тягнувся довгий ряд інстанцій до двору самого імператора. Були приклади, що найпростіші та безперечні справи вироблялися років по 18 тільки в одній інстанції».

Можливість надання відстрочки платежів боргів сама по собі ще не говорить про зачатки мирової угоди, але пізніше Юстиніан встановив, що якщо більшість кредиторів знаходить прохання про відстрочку гідною задоволення, то меншість вважається пов'язаною цим рішенням. У даному випадку ми вже спостерігаємо не що інше, як зародження інституту мирової угоди. І хоча відстрочка затверджувалася імператором, в наявності багатостороння угода кредиторів (при цьому голосування проводилося більшістю голосів, а не більшістю вимог), в якій меншість могла бути примушена виконувати чужу волю.

Продаж майна проводився в цей період в роздріб, проте вимоги публічності при проведенні торгів не було. Дуже важливим є той факт, що curator bonorum зобов'язаний був довести відсутність будь-яких угод з покупцями, тобто фактично, висловлюючись сучасною мовою, можна сказати, що створювалися механізми перевірки сумлінності керуючого.

Крім того, піклувальників (кураторів) могло бути декілька, в цьому випадку вони несли солідарну відповідальність, «якщо кожен з них окремо не був обмежений певним, місцевим, колом дії». На думку К.І. Малишева, кожен куратор був законним представником конкурсної маси, внаслідок чого «мав право пред'являти позови в інтересах маси, зобов'язаний був давати відповіді за претензіями інших осіб до маси, або ж уповноважувати на те особливих повірених.

Підводячи підсумки короткої характеристики римського конкурсного права, виділимо основні його особливості та тенденції розвитку:

Поступовий перехід від особистих форм стягнення боргу до майнових.

Поступовий перехід до публічних торгів як форми реалізації майна боржника; при цьому слід зазначити, що кредитори ніколи не набували право власності на майно боржника.

Тенденція до завершення конкурсного процесу припиненням як особистих, так і майнових претензій кредиторів.

Перехід до роздрібного продажу майна від оптової і, як наслідок, до формування конкурсної маси і визначення статусу суб'єкта, що займається формуванням, реалізацією конкурсної маси, розподілом коштів.

Застосування конкурсних норм як живого так і до мертвого боржника.

Виникнення зачатків мирової угоди боржника з кредиторами.

Наступним етапом розвиту інституту конкурсного права в Західній Європі стало торгове право середньовічної Італії. Основним стимулом розвитку конкурсного права і процесу в середньовічній Італії слугували торгові відносини. Вже у ІХ-Х ст.ст. ці відносини вільних італійських міст досягли дуже високого рівня. До того ж в Італії існували й політичні передумови розвитку цих відносин: через самостійність і розрізненість італійських міст боржник міг легко переховуватися від кредиторів у сусідньому місті, яке було самостійною територією. Усе це викликало гостру потребу виробити чіткі положення конкурсного права. Зазначимо, що італійське право зберегло зв'язок з римським правом, але значно його удосконалило, зробило зручнішим. У ньому також було запроваджено нові інститути й поняття. Саме італійському праву ми зобов'язані появою поняття «банкрут». Так в Італії називали боржників, що втекли від кредиторів до інших італійських міст (від слів bancus - контора, лавка, торговий заклад і ruptus від rotto - закривати заклад, знищувати). Застосовували й інші назви: cessanti (той, хто припинив платежі); fallitus (той, хто не виконує зобов'язань); figefragus, ruptus, rumpens.

Найчастіше підставою для початку процедури банкрутства була втеча боржника, але деякі італійські статути передбачали як підставу власне його заяву. Кредитори брали активну участь у конкурсному процесі, оскільки їм передавали в управління майно боржника. Управління майном і деякі інші дії здійснював обраний кредиторами комітет кредиторів. Однак італійське право вільних міст про неспроможність на цьому зупинилося в своєму розвитку. Воно так і залишилося правом окремих міст і не піднялося до рівня загального італійського торгового права. Цьому заважали політичні умови. Тому - прапор розвитку цього інституту підхопили інші народи Західної Європи - Франції і Німеччини.

Безумовно, італійське право справило значний вплив на формування французького конкурсного права, поштовхом до розвитку якого послужило невдоволення італійських купців відсутністю у французькому праві норм, що регулюють конкурсні відносини. Оскільки в італійському праві такі закони були і до боржників застосовувалися суворі наслідки, італійці бажали, щоб подібні наслідки застосовувалися і до їх французьких контрагентів. Цим пояснюється той факт, що перші французькі закони в області конкурсного права носили яскраво виражений кримінальний характер. Так, в перших законодавчих актах Франції про конкурс (Указ Франциска I 1536 року і Указ Карла IX 1560 року) посилювалися санкції, що застосовуються до боржників.

У більшості випадків ці акти містили кримінально-каральні положення за зловмисну неспроможність, причому зловмисність передбачалася. Укази веліли застосовувати до банкрутів тілесні покарання, одягати на них ошийники і прив'язувати до ганебного стовпа. Ставлення до неспроможних боржників як до злочинців у Західній Європі з часом почало змінюватися. Практика здійснення підприємницької діяльності поступово переконувала суспільство у тому, що неспроможність могла статися не тільки внаслідок умисних незаконних дій боржника. Уже 1582 р. за часів Генріха ІІІ (Франція) було ухвалено закон, згідно з яким зловмисну неспроможність відрізняли від випадкової внаслідок загибелі судна, крадіжок та інших випадків, що не залежали від волі боржника.

Указ Генріха IV 1609 року, який диференціював банкрутство на нещасне і злісне, визначав статус дійсних кредиторів, яким заборонялося вступати в будь-які угоди з боржником і надавати йому будь-які відстрочки і зобов'язував боржника в якості ганьби носити ціле життя зелений ковпак.

Велике значення для історії французького конкурсного права має торговий ордонанс 1673 року (ордонанс Кольбера), що містив XI розділів (13 статей), присвячених неплатоспроможності. Ордонанс закріплював як торгову, так і неторговую неплатоспроможність, встановлював, що моментом відкриття неплатоспроможності є день втечі боржника, визнавав недійсними всі угоди боржника, вчинені на шкоду кредиторам, визначав, що голосування на зборах кредиторів здійснюється за кількістю не кредиторів, а вимог. В якості серйозного недоліку ордонансу Кольбера було те, що він не передбачав обов'язкову публікацію боржником відомостей про свою неплатоспроможність.

Важливим етапом у розвитку Уложення 1808 року стало Торговельне укладення, прийняте 12 вересня 1807 року і набрало чинності з 1 січня 1808 року. Укладення посилило кримінальну спрямованість норм, закріпивши три види неплатоспроможності - нещасну, необережну і злісну. Укладення вводило обов'язок заяви боржника про свою неплатоспроможність протягом 3 днів з моменту припинення платежів. Наслідком надмірної суворості норм Уложення стало те, що багато боржників або ховалися, або домовлялися з кредиторами про ведення справ поза судовим процесом. Обидва наслідки були вельми негативними, в результаті чого стало подальше реформування конкурсного права та прийняття Закону 1838 року, що значно пом'якшив заходи, що застосовувались до боржників.

Укладення 1808 року і Закон 1838 року стосувався тільки торгової неплатоспроможності; можливість визнання боржника неплатоспроможним і застосування наслідків неплатоспроможності не залежала від кількості кредиторів (навіть при одному кредиторі виникали конкурсні відносини); ініціювати порушення справи про банкрутство могли кредитори, боржник, суд, при цьому протягом року після смерті боржника допускалося його визнання неплатоспроможним; конкурсне провадження було значно спрощено: здійснював провадження піклувальник, що призначався судом, причому кредитори мали в цьому питанні тільки право дорадчого голосу; досить поширеним було укладення мирової угоди, яка підлягала затвердженню судом; конкурсне провадження могло бути призупинено в разі виявлення недостатності коштів боржника на покриття судових витрат (відкриття виробництва здійснювалося за рахунок казни).

Підводячи підсумок викладу особливостей історичного розвитку французького конкурсного права слід зазначити, що французьке конкурсне право в свою чергу зробило дуже сильний вплив на конкурсні закони Італії, в тому числі і після її об'єднання. Наприклад, при створенні італійського торгового законодавства за основу було взято Торговельне укладення Сардинського королівства, третя книга якого, присвячена регулюванню конкурсних відносин, майже дослівно повторювала Закон 1838 року.