Основні етапи наукового пізнання в юриспруденції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота з

з навчальної дисципліни

«Методологія сучасного правознавства»

з підготовки фахівців освітньо-професійного рівня «магістр»

з напряму підготовки «Право»

Варіант №13

1. Основні етапи наукового пізнання в юриспруденції

2. Структурний функціоналізм в історії юридичної думки



Відповідь:питання№1

1.Основні етапи наукового пізнання в юриспруденції

ВСТУП

Наукове пізнання, на відміну від усіх інших видів, - це цілеспрямований процес, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнання.

Наукове пізнання включає в себе два рівні: емпіричний (споглядальний) і теоретичний. Перший забезпечує безпосередній зв'язок людини з оточуючою дійсністю, не дає від неї відірватися і будувати ефімерні конструкції, в тому числі й правові. На емпіричному рівні наука забезпечується фактами, фіксує стабільні суспільні процеси і закономірності оточуючого світу.

Безпосередніми інструментами емпіричного рівня визнано: споглядання (відчуттєве пізнання), раціональні сприйняття дійсності і форм її прояву (судження, поняття). На цьому рівні досліджуване правове явище (певні правовідносини) як об'єкт наукового пізнання відображаються на рівні дослідника, його досвіду, знання, кваліфікації. На цьому рівні характерними є перші етапи наукового пізнання: збір фактів (позитивного законодавства, правозастосовчої і судової практики, наукових, популярних та інших публікацій тощо), їх узагальнення, первинна систематизація, опис спостережень і експериментів.

У подальшому проводиться систематизація та класифікація характерних ознак досліджуваного правового явища. У правознавстві значне місце надається генезису досліджуваного правового явища і виявленню його історичних, матеріальних, політичних та інших витоків. Це виявляється в аналізі конкретних економічних чи соціальних умов зародження і розвитку досліджуваного правового інституту, скрупульозному вивченні нормативних актів, виявленні їх ідеології і сутності, впливу на подальші процеси правової дійсності. Значна увага приділяється статистичним та іншим даним, самостійним соціологічним опитуванням тощо.

На емпіричному рівні пізнання здебільшого опирається на відчуття, сприйняття, уявлення і уяву.

Відчуття - відображення свідомістю дослідника через його органи сприйняття дійсності окремих властивостей предметів чи інших явищ дійсності. В даному разі йдеться про правову дійсність. Сприйняття - відображення у свідомості дослідника досліджуваних правових явищ на певному відрізку часу, здебільшого в момент самого сприйняття. Тому одне і те ж явище інколи може сприйматися по-різному. Уявлення - похідне відображення у свідомості правових явищ, поза безпосереднім контактом з ними, за умови, що такий контакт відбувався у минулому. Уява - сполучення і перетворення різних уявлень в одну цілісну картину нових образів та висновків.

Теоретичне пізнання, як правило, доповнює і випереджає емпіричне, дає можливість проникнути в сутність правового явища, розкрити його внутрішню динаміку і механізм, віднайти певні закономірності або, принаймні, характерні риси. Власне, це є розумовий процес пізнання сутності правової дійсності. Інструментом такого пізнання є мислення - опосередковане і узагальнене відображення у свідомості дослідника сутнісних властивостей, причинних зв'язків і закономірностей зв'язків між правовими явищами. Опосередкованість мислення виявляється в проникненні у сховані від пересічної людини властивості, зв'язки, відносини на основі засвоєних знань попередників. Мислення тісно пов'язане з мовою, як основним інструментом мислення. Багатство мови, багатий словарний запас, знання абстрактних категорій сприяє успіху. Тому краще мислити на тій мові, яку дослідник знає найкраще і не піддаватись кон'юнктурним мотивам.

Відправними на теоретичному рівні є поняття дефініцій.

Це визначення певних правових явищ, що відображають їх сутнісні і необхідні ознаки. Звичайно поняття повинно вказувати на найближче до нього загальне правове поняття (правова природа), яке є для досліджуваного родовим й містить у собі відмінні від інших подібних понять ознаки. Наприклад, коли ми говоримо про договір, то повинні мати на увазі, що він є різновидом конструкції правочину та зобов'язання і здебільшого їх повторює. У подальшому слід віднайти особливості узагальненого поняття «договір» і типові та інституційні його прояви.

Важливе значення у науковій діяльності відводиться формі розумової діяльності (мислення) з відображення явищ об'єктивної дійсності, їх властивостей та закономірностей у зв'язку і розвитку. Це співставлення різних понять, встановлення об'єктивного зв'язку між правовими, економічними і правовими, соціальними і правовими явищами, між явищами і певним класом явищ. Здебільшого судження відбуваються у формі силогізмів та висновку.

Висновок - форма мислення, що складається з двох та більше суджень, на основі яких дослідник виводить нове судження.



I.ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

1.Етапи наукового пізнання

1.1 Процес наукового пізнання

здійснюється за певною апробованою схемою, включає такі основні етапи як: постановка проблеми, висунення гіпотези, конструювання теорії, виявлення законів і формуювання парадигми

а)Постановка проблеми - етап наукового пізнання, змістом якого є ще не пізнана, але потребує пізнання людиною суперечливість ситуації, теоретичного або практичного характеру.

б)Наукова проблема (грец. Проблема - перешкода, трудність, завдання) - це питання або комплекс питань, що виникають в процесі наукового пізнання, вирішення яких представляє теоретичну або практичну значимість.

в)Проблема - це знання про незнання, що народжується в результаті осмислення деякого невідповідності, пробілу в науковому знанні, або дефіциту наукової інформації про те чи інше явище, процесі дійсності.

г)Розбіжність між думками і фактами або розбіжність між думками - джерело виникнення проблеми. Наукове дослідження починається з постановки проблеми, тобто головного питання, на рішення якого спрямовуються дослідницькі зусилля.

Кожному історичному типу наукового раціоналізму притаманні свої характерні форми проблемних ситуацій.

1.2 Типологію наукових проблем

формує Т. Кун, котрий розрізняє три класи проблем, що становлять проблемне поле нормальної науки: встановлення значних фактів, зіставлення фактів і теорії, розробка теорії; і екстраординарні наукові проблеми, пов'язані з науковимими революціями і зачіпають глибинні підстави тих чи інших історично- сформованих форм наукового знання .

Розвиток науки можна представити як процес вирішення одних проблем і осмислення нових.

а)Висування гіпотези - етап наукового пізнання, пов'язаний з формулювання наукового припущення або припущення, справжнє значення котрого невизначено і потребує доказу.

У сучасній методології термін гіпотеза - (грец. Гіпотеза - припущення), вживається в двох основних значеннях: як елемент наукової теорії і як метод розвитку наукового знання.

По суті, гіпотеза є попереднє припущення, зроблене на пробу з метою більш легкого розуміння фактів, але не піддається поки доказуванню наявними фактами. Наукові гіпотези висуваються в контексті розвитку науки з метою пояснення експериментальних даних або в усуненні протиріч теорії. Значну роль в процесі формування гіпотези грають напрямні: наукове пізнання, наукова картина світу, ціннісні установки, ідеали і норми дослідження.

б)Гіпотетичне знання - знання розподіл усіх за своєю природою, воно вимагає перевірки і обгрунтування. В ході перевірки одні гіпотези знаходять статус теорії, інші уточнюються і модифікуються, треті відкидаються.

Основні вимоги щодо побудови гіпотез можна звести до слідуючого: гіпотеза повинна допускати можливість її підтвердження або опровергення; гіпотеза повинна відповідати встановленим в науці законам; гіпотез повинна бути узгоджена з наявними фактологічним матеріалом; гіпотеза повинна бути застосовна не тільки до тих об'єктів, для вивчення котрих вона висунута, але і до більш широкого класу споріднених об'єктів; гіпотеза повинна бути простою і внутрішньо несуперечливої; гіпотеза повинна перевірятися практично і логічно. Існують різні види гіпотез : загальні, приватні, робочі, гіпотези ad hoc - для кожного конкретного випадку.

в)Конструювання теорії - етап наукового пізнання, в рамках якого здійснюється цілісне відображення істотних характеристик і закономірних зв'язків певної сфери реальності.

г )Наукова теорія (грец. Теорія - розглядаю, досліджую) - це система принципів, ідей, що виражають сутність, глибинні зв'язки досліджуваного об'єкта у всій його цілісності і конкретності як єдність різноманітного.

д)Теорія - не просто готове знання, але інструмент для отримання нового знання.

1.3 Два основних способи пояснення генезису теоретичного знання

Що стосується виникнення самих теорій, то існує два основних способи пояснення генезису теоретичного знання: емпіричний, згідно з яким теорії - продукт узагальнення досвідченого знання;

і раціоналістичний, в рамках якого нова теорія представляється логічно виведеної, сконструйованої з колишніх теорій.



II. ОСНОВНА ЧАСТИНА

2.Різновиди теорій

Існує безліч різновидів теорій, серед них: пояснюють і описують, індуктивні і дедуктивні, фундаментальні і прикладні. Крім цього прийнято розрізняти загальні і приватні, спеціальні та галузеві теорії.

Особливий тип теорії, що формується некласичної наукою - стохастичні теорії, які мають імовірнісний характер.

Наукова теорія - складне утворення, в сучасній літературі з історії і філософії науки її структура позиціонується як система, яка складається з наступних елементів: вихідні положення - поняття, принципи; ідеалізований об'єкт - абстрактна модель певного фрагмента дійсності; логіка теорії - сукупність зразків, схем вирішення деяких конкретних завдань; світоглядні, аксіологічні, соціокультурні установки; сукупність законів і тверджень, виведених в якості наслідків з основоположних даної теорії відповідно до конкретних принципів; символічні узагальнення - термінологічний тезаурус.

Функції теорії можна звести до наступних: генералізуюча - теорія покликана систематизувати розрізнені знання в впорядковане ціле;

методологічна- теорія є базис методу, будь-яка методологічна конструкція має в своїй основі певну теорію;

пояснювальна і передбачувана- теорія орієнтована на осмислення властивостей, законів, причинних зв'язків досліджуваного явища і передбачення його майбутніх станів;

прагматична - теорія є не тільки знанням, але і програмою діяльності.

Основні вимоги до теорії: точність, несуперечливість, простота, широта додатків, плідність.

Проте, вибір тієї чи іншої теоріі в якості дослідницького базису, як показує історія науки, обумовлена не тільки її операціональністю, функціональністю або конкурентоспроможністю, а й особистими уподобаннями дослідника.

2.1 Закони

Найважливішим елементом теорії є закон

Науковий закон - форма теоретичного знання, що містить уявлення про істотні, необхідні в повторюваних зв'язках між явищами реального світу.

У науковому законі відображаються тільки ті зв'язки між явищами, процесами, які є об'єктивними, суттєвими, конкретно-загальними, необхідними, внутрішніми, повторюваними.

Закони науки відображають інваріантні зв'язки між явищами, вони формулюються за допомогою загальних - номологічних (грец. Номос - закон), але не одиничних висловлювань.

Закон є знання одночасно стабільне і змінюється.

Відкриття нового закону не скасовує колишніх законів, швидше показує обмеженість їх дії певними рамками.

2.2 Класифікація Законів

Прийнято виділяти загальні і специфічні, основні і не основні, фундаментальні і похідні, фізичні, хімічні, біологічні, соціальні та ін. Закони.

Відмінність соціальних законів, наприклад, полягає в їх еластичності - закони розуміються як тенденції або тренди. Зведення законів однієї сфери буття до законів іншої - редукціонізм (лат. Редукционізм - відсунення назад, повернення до попереднього стану) - розглядається сучасною наукою як контр-продуктивний прийом.

Необхідно відзначити і таку особливість наукового знання як спеціфічність законів, що конструюються науковим розумом на тому чи іншому етапі його розвитку.

Закони класичної науки - це закони динамічного типу, які дають передбачення точно певного, однозначного характеру. Некласична наука висуває поняття статистичних законів, тобто законів,які базуються на статистичній схемі детермінації, що дозволяє враховувати роль стохастичності - випадковості - в процесах розвитку.

З поняттям «науковий закон» тісно пов'язане таке поняття як «детермінізм». Детермінізм (лат. Determinare - визначати, обумовлювати) - визнання загальної об'єктивної закономірності і причинної обумовленості всіх явищ природи і суспільства, що відображається в законах науки.

Опозиційною по відношенню до концепції детермінізму є концепція індетермінізму, що відкидає загальну закономірність і причинну залежність явищ в природі і суспільстві.

Наукове пізнання в цілому базується на принципах детермінізму, однак на різних історичних етапах розвитку науки існували різні їх тлумачення.

2.3 Науки: класична,неокласична,постнеокласична

Класична наука висуває принцип механістичного детермінізму - уявлення про однозначну, жорстоку причинно -наслідкового зв'язку явищ світу.

Неокласична наука затверджує ідеал статистичного детермінізму - розуміння причинності як статистичної закономірності та ймовірнісної залежності.

Постнеокласична наука синтезує уявлення про детермінізм і індетермінізм, визначаючи саморозвиток як рух від хаосу до порядку.

2.4 Наукова парадигма

 Формування наукової парадигми - етап наукового пізнання, в рамках якого здійснюється кристалізація системи світоглядних, теоретичних, методологічних, ціннісних уявлень прийнятих науковою спільнотою в якості моделі постановки та вирішення наукових проблем.

Поняття «наукова парадигма» було введено в філософію науки Т. Куном для пояснення функціонування науки. У сучасній філософії науки наукова парадигма розглядається як: «... сукупність стійких і загальнозначущих норм, теорій, методів, норм і схем наукової діяльності, яка передбачає єдність в тлумаченні теорії, в організації емпіричних досліджень та інтерпретації наукових досліджень».

2.5 Етапи та різновиди юридичного пізнання

Розгляньмо тепер етапи юридичного пізнання. Важливим його різновидом є розслідування злочинів. Досліджувати цей процес доцільно у зіставленні з науковим пізнанням.

Розслідування в більшості випадків починається з установлення факту вчинення злочинного діяння, тобто певного порушення впорядкованості суспільного життя.

Наукове дослідження починається з постановки проблеми. "Якщо взагалі можна говорити про якийсь початок науки або пізнання, - писав К. Поппер, - то пізнання починається не зі сприйнять чи спостережень, не зі збирання даних або фактів, воно починається з проблеми". Для наукової проблеми характерне усвідомлення суперечності між знанням і дійсністю, або суперечності в самому знанні.

Проблема повинна мати розв'язок на даному етапі наукового прогресу.

Вчений зводить її до робочого, реального обсягу. Він береться лише до таких питань, які можуть бути вирішені з допомогою вже існуючих концептуальних та інструментальних засобів. Правильно сформульована наукова проблема виражає необхідність наступного кроку в пізнанні та водночас містить знання способів його здійснення.

Під кутом зору структури проблема є системою питань. Вона має асерторичний (констатуючий) аспект, містить відповідні знання про об'єкт, що на нього вона спрямована, і власне проблематичний аспект, тобто в ній виражено те, що необхідно з'ясувати відносно цього об'єкта. Питання, що складають проблему, групуються навколо головного, центрального питання, яке виражає її сутність. Ідеальною формою розв'язання фундаментальної проблеми є побудова нової теорії. Тому вже постановка такої проблеми повинна виступати як певний прообраз теорії, її зародок. Проблема може мати суто теоретичний характер, а може пов'язувати наукове знання з практичною діяльністю людей. У першому випадку вона має теоретичну цінність, у другому - практичну.

Факт учинення злочину є різновидом проблемної ситуації. Його встановлення можна розглядати як усвідомлення своєрідної суперечності між знанням і дійсністю. Тут потрібне знання, достатнє для відновлення нормального суспільного життя. Для цього воно повинне давати адекватну картину події, достатню інформацію про осіб, винних у порушенні закону, мотиви їхнього діяння, способи вчинення злочину, інші обставини справи.

У науці проблема зумовлює необхідність формування однієї або кількох гіпотез.

Гіпотеза - обгрунтоване припущення відносно природи явища, яке становить об'єкт проблеми. Ядро гіпотези складає певна ідея. Як відомо, поняття ідеї в історії філософії набувало різних значень. Ідею звичайно розуміють як форму духовно-пізнавального відображення певних закономірних зв'язків та відношень реального світу, спрямовану на його перетворення.

Ідея, що становить ядро гіпотези, являє собою припущення відносно причин і властивостей досліджуваного явища і є відповіддю на центральне питання проблеми. Решта суджень, що входять до складу гіпотези, служать або обгрунтуванням цієї ідеї, або наслідками, які логічно випливають із неї. Гіпотезу бажано будувати у формі, максимально наближеній за структурою до теорії, щоб для перетворення її на цю останню потрібне було тільки відповідне обгрунтування.

У пізнанні постійно відбувається формування і перевірка гіпотез, що мають на меті дедалі більше наближення до істини. Бажано, щоб гіпотеза була простою, обходилася без зайвих припущень, які не випливають із необхідності розв'язання поставленої проблеми, проникнення у природу її об'єкта. Дослідник повинен прагнути до простоти, економності, логічної стрункості. Ця остання, як свідчить історія науки, притаманна гіпотезі більшою мірою, що істиннішою вона є, і навпаки.

Гіпотеза - необхідний елемент процесу здобування нового знання у будь-якій галузі. "Ми постійно можемо бачити, - зауважив П. В. Копнін, - що в усіх науках (як про неживу і живу природу, так і про суспільство) розвиток знання здійснюється через побудову, обгрунтування і доведення гіпотез". Вочевидь, це стосується і правознавства.

Якщо ми візьмемо такий різновид юридичного пізнання, як розслідування злочину, то тут роль гіпотези відіграє версія. Під останньою розуміють обгрунтоване припущення відносно події злочину в цілому або якоїсь її обставини. Розслідування злочину можна розглядати як процес версування, тобто формування і перевірки версій. За своєю логічною природою версія та гіпотеза тотожні, версія виступає одним із видів часткової гіпотези.

Одночасно версія внаслідок відмінності галузі її застосування - розкриття злочинів - від наукових досліджень відрізняється від гіпотези в цілій низці відношень.

Процес побудови і перевірки версій характеризується значною обмеженістю та ненадійністю фактологічної основи; при цьому слід підкреслити ту обставину, що дії учасників розслідування зі збирання інформації повинні залишатися в межах, окреслених законом. Важливе значення мають істотні часові обмеження.

Версування перебігає в умовах більш сильної протидії зацікавлених осіб - сильнішої, ніж у процесі завоювання новою гіпотезою визнання в наукової спільноти.

Висунути версію може лише правочинна особа - припущення підозрюваного, свідка чи потерпілого не можна називати версіями. Далі, якщо під час розв'язання наукової проблеми в низці випадків обмежуються однією гіпотезою, то в процесі розслідування злочину закон вимагає висувати і перевіряти всі версії, які можна висунути. Нарешті, кожна наукова проблема є унікальною, і тому не існує типових гіпотез; водночас у розслідуванні злочинів важливу роль відіграють типові версії, тобто припущення, до яких вдаються, коли обставини злочину мають типовий характер.

Так само, як і гіпотезу, версію висувають з метою досягнення істини.

Версія є істинною тією мірою, якою вона відповідає справжньому станові речей; цей аспект з'ясовується в перебігу верифікації чи фальсифікації версії. Верифікацією називають встановлення відповідності фактичному станові речей, фальсифікація - встановлення відсутності такої відповідності.

Версія в разі позитивних наслідків перевірки стає доведеним знанням і виступає як підстава для кваліфікації злочину та визначення міри покарання винних, її істинність і цінність виявляються злитими в одне ціле.

Продовжимо аналіз основних етапів розвитку юридичного знання.

Він уже матиме значення не для розслідування злочинів, а для теоретичного юридичного пізнання.

Коли наукова гіпотеза отримує дослідне підтвердження, вона перетворюється на теорію.

Теорія - перевірена практикою система наукових знань про об'єкт, яка дає цілісне уявлення відносно його закономірностей і сутнісних характеристик.

Теорія постійно знаходиться в розвитку. Уявлення про завершеність теорії як свідоцтво зрілості наукового знання, яке безвідмовно діє для формально-логічних побудов, мабуть, треба переосмислити. Цю вимогу, власне, вже знято формулюванням, що випливає з послідовно діалектичного розуміння теоретичного й практичного і відповідно до якого теорія постає не просто логічною конструкцією, а й процесом.

У природознавстві віддають перевагу дедуктивній теорії.

Підвалини її складає невелика кількість вихідних тверджень, що в межах цієї теорії приймаються без доведення (аксіом або постулатів), з яких виводиться решта тверджень (теорем).

У соціогуманітарних науках, зокрема в юриспруденції, можливості застосування дедукції значно обмежені. Сутності предмета тут більше відповідають недедуктивні підходи та змістовні методи.

Сказане вище повністю стосується і юридичних теорій.

Наприклад, можна звернутися до загальної теорії держави і права, яка досліджує загальні та специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права, виробляє свою систему наукових понять, визначень і принципів, внаслідок чого є самостійною юридичною наукою в системі юридичних наук, що має для них загальнотеоретичне і методологічне значення.

Сучасне право бурхливо розвивається.

Наприклад, юристи поставили питання про створення такої нової теорії, як загальноправова процесуальна теорія, її предмет складає те загальне, що має місце в закономірних діях різногалузевих процесуальних механізмів, будові та природі їхніх елементів (насамперед, галузевих юридичних процесів).

Для створення загально-правової процесуальної теорії наявні всі необхідні засновки. Зросла потреба у загально-правових теоретичних розробках законодавчої практики.

Міркування про систему процесуального права поки що подаються без належного теоретичного обгрунтування, а становлення нових видів процесу - адміністративного, господарчого та інших - вимагає від законодавця аналізу проблеми у масштабі системи права в цілому. Зросли вимоги до системи законодавства і з погляду законності, а це також приводить до посилення ролі, яку відіграє в ній процесуальний компонент.

Існують важливі методологічні засновки для розроблення загально-правової процесуальної теорії.

Це - високий рівень розвитку теорії права в цілому, який привів до відкриття у правовій системі охоронних зв'язків, що тягне за собою розроблення теорії охоронних правовідносин, без чого неможливо зрозуміти природу юридичного процесу, встановити призначення процесуального механізму в системі правового регулювання поведінки.

Крім того, дозріла необхідність запровадження у правові дослідження системного методу. Тут мають місце два аспекти.

Один полягає в тому, що системний підхід конче потрібен у пізнанні складних динамічних цілісностей, до яких відносять як процесуально-правовий механізм у цілому, так і його елементи.

Другий же полягає в тому, що системний підхід дозволив створити системну модель правовідносин, репрезентувати правовідносини як систему, як цілісність, а також розв'язати низку традиційно спірних питань правовідносин, що безпосередньо стосуються розроблення загально-правової процесуальної теорії.

Адже процес - це ті самі правовідносини, тільки складні. Тому системне дослідження правовідносин означає й системне дослідження юридичного процесу. Розглядувану теорію на нинішньому етапі її розвитку слід вважати компонентом загальної теорії права.

Із перетворенням гіпотези на теорію внаслідок її підтвердження та ідея, що мала проблематичний характер і служила основою гіпотези, тепер виступає основою теорії. Це, звісна річ, не означає, що ідею можна розглядати як щось самостійне дотично до системи знання, створеної на її основі. Ідея існує в самій теорії та розкривається в ній, вони нероздільні.

Відомо, що роль ідеї в розвитку суспільства найдокладніше дослідив Гегель. Його категорія абсолютної ідеї у своєму розвитку, матеріалізуючись у суспільних явищах, знаходить свій вищий прояв у державі. З матеріалістичних позицій це повторив К. Маркс, додавши, що й теорія стає матеріальною силою, тільки-но вона оволодіває масами.

П. В. Копнін назвав ідею гносеологічним ідеалом. Для цього є істотні підстави. По-перше, в ідеї найвищою мірою на цьому рівні розвитку науки досягається об'єктивність знання. "В цьому розумінні під ідеями ми повинні розуміти такі результати пізнання, які визначають обличчя науки свого часу; в них у концентрованому вигляді виражено досягнення наукового пізнання", - писав він. По-друге, ідея поєднує знання з прагненням до його практичного використання. "Це тим більше робить її гносеологічним ідеалом, оскільки процес пізнання має на меті досягнення таких об'єктивних результатів, які можна втілити в реальність і таким чином перетворити саму дійсність", - завершив думку П. В. Копнін.

Розглянуті нами етапи правового пізнання можна трактувати як рух від емпіричного до теоретичного рівня дослідження.

Емпіричне дослідження передбачає організацію спостережень та експериментів,

опис (протоколювання) спостережуваних та експериментальних даних, їх класифікацію, первинне узагальнення.

Теоретичне пізнання - це сутнісне пізнання на рівні абстракцій високих порядків. Обидва ці рівні взаємно пов'язані, передбачають один одного. Історично емпіричне (дослідне) пізнання передує теоретичному. З іншого боку, експерименти в науці ставляться саме для того, щоби підтвердити ту чи ту теорію.

Мабуть, найграндіознішим в історії людства таким експериментом було створення на теренах колишньої царської Росії Союзу Радянських Соціалістичних Республік, а потім - на кількох материках - і так званого соціалістичного табору, покликане довести істинність марксистсько-ленінської теорії. Розгляньмо правовий аспект цієї проблеми.

Маркса та його послідовників, усупереч загальноприйнятим уявленням, цілком можна назвати творцями особливої філософії права. Соціалізм і комунізм, відповідно до марксизму, є не можливою історичною перспективою, не віддаленою мрією, а практичним завданням сьогодення. Значна частина послідовників Маркса віддали перевагу використанню демократичних правових інститутів, виборчого права, парламентаризму, демократичних законів, які дедалі більше утверджувалися наприкінці XIX - на початку XX ст. Вони об'єднались у соціал-демократичні партії.

А от інша частина марксистів, прихильників ортодоксального марксизму, оголосивши названий напрям "опортуністичним" і "ревізіоністським", почала наполегливо обстоювати ідею пролетарської соціалістичної революції - насильницького повалення старого, заснованого на гнобленні, ладу і рішучих революційних заходів зі створення нового соціалістичного (комуністичного) ладу. Найпослідовнішими прихильниками революційного способу кардинального перетворення світу стали Ленін, Троцький, їхні сподвижники з найрадикальнішого войовничого крила російської соціал-демократичної партії, які утворили особливу течію в марксизмі, названу більшовизмом.

Одначе, коли Маркс проголосив, що завдання філософів не пояснювати дійсність, а змінювати її, він цим уже надав філософському обгрунтуванню дійсності сенс достатньої підстави - такої, коли філософські, наукові висновки "дають право" на практичні дії. І з цих позицій усе те, що відповідно до марксистсько-більшовицьких поглядів є основою кардинальних революційних перетворень, не можна визначити інакше, як право, причому право у широкому значенні, бо воно виражає обгрунтованість, виправданість відповідних дій, наявність для них достатніх підстав.

Марксизм, отже, можна схарактеризувати як філософське і політичне вчення, яке обґрунтовує право пролетаріату на докорінне перетворення світу. Найголовніше у поглядах Маркса та його найбільш послідовних (ортодоксальних) прибічників і продовжувачів, передусім Леніна, - ідея диктатури пролетаріату, тобто влади, яка, за ленінськими словами, не обмежена законом. Така влада - це й є право в ім'я комунізму йти на будь-які кроки, на будь-які акції задля торжества світлих ідей, загального щастя.

Саме звідси й походить решта складових ортодоксального марксизму, які з найбільшою точністю виражені в ідеології більшовизму, ленінізму, - право на озброєне захоплення влади, право на пряме революційне насильство в усіх його багатоманітних формах, право на нещадні репресії стосовно до "ворогів революції", "класове чужих" верств населення, право на вилучення майна у нетрудящих верств населення, право на червоний терор, право на революційні війни, на ініціювання й підтримку "світової пожежі", "експорту революції", всемогутність Комуністичного Інтернаціоналу. Саме так, без вагань, і діяли Ленін, його сподвижники, так чинили і всі вірні, ортодоксальні послідовники Маркса і Леніна - Сталін, Мао Цзедун, Пол Пот, нинішні революційно-терористичні групи, які з повною підставою називають себе "марксистськими".

Отже, насильництво виступає як необхідний і виправданий елемент ідеології та практики комунізму, складової комуністичної філософської теорії права. Маркс та його послідовники виправдовували насильство (яке, за Марксовими словами, є "повитухою історії"), великою метою, щастям усього людства.

Встановлення радянської влади означало не лише злам, розрив закономірно-природного розвитку в бік свободи і поворот назад, нехай і до модернізованого ладу тиранічної влади та фанатичної ідеології, а й формування за панування такого ладу штучного суспільства, заснованого на фанатизмі, насильництві та фальсифікаціях. Побудову Союзу Радянських Соціалістичних Республік, взагалі соціалістичного табору слід розглядати саме як експеримент у величезних просторових і часових масштабах - на одній шостій частині планети та протягом більш як семи десятиріч. Але цей експеримент дав переконливі негативні результати. Вони привели до розвалу "світу соціалізму" та утворення низки нових суверенних держав, у тому числі й України.

Отже, пізнання у сфері права має два рівні - емпіричний і теоретичний, що тісно пов'язані між собою. Розглянуті автором етапи правового пізнання можна трактувати як рух від емпіричного до теоретичного рівня дослідження.



ПЕРЕЛІК ДЖЕРЕЛ

пізнання науковий юридичний

1.Матеріали з навчального предмету "Філософія права" Основні етапи, рівні та методи пізнання у праві».Електронний ресурс.сайт naiau.kiev.ua›books/fil_prava_pidr/Files/Lekcii…

2. Учебное пособие. Е.Н. Яркова. ИСТОРИЯ И МЕТОДОЛОГИЯ ЮРИДИЧЕСКОЙ НАУКИ: учебное пособие Тюмень. 2012. Електронна версія.сайт. StudFiles.ru›preview/2093351/.Мій власний переклад з російської



Питання№2.

Структурний функціоналізм в історії юридичної думки

ВСТУП

Структурний функціоналізм - методологія соціально-гуманітарного пі-знання, в рамках якої суспільство розглядається як система, що складається зі структурних елементів - інститутів, що виконують функції, пов'язані із задоволенням вроджених людських потреб і підтриманням людських зв'язків і відносин.

У підставі структурно-функціоналістського підходу лежить ідея пояснення різних соціальних феноменів через функції, виконувані ними в соціально-культурній системі взагалі або в тих чи інших соціально-культурних спільнотах,зокрема. Що стосується обгрунтування структурних елементів суспільства - інститутів, норм, ролей, то в рамках структурного функціоналізму вони розглядаються як способи задоволення вроджених людських потреб і підтримкою соціальних в'язків



I.ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

1.Структурний функціоналізм в історії ЮРИДИЧНОЇ науки

1.1 Основні ідеї та принципи структурного функціоналізму як методології соціально-гуманітарного пізнання

Розглянемо основні принципи та дослідницькі процедури структурного функціоналізму.

Вихідним положенням структурного функціоналізму є уявлення, згідно з яким в житті певної спільноти кожен культурний елемент виконує особливу функцію, пов'язану із задоволенням людських потреб і підтриманням людських зв'язків і відносин.

З позицій структурного функціоналізму потреби людей є базис технологічного розвитку і моральних цінностей, головне призначення яких полягає у врегулюванні соціальних відносин.

Структурний функнаціоналізм постулює наявність двох класів потреб: первинних, базових або вроджених потреб і вторинних - породжених культурою потреб.

Первинними, згідно функціоналізму, є фізіологічні потреби: потреби в укритті, безпеці, вгамуванні голоду, спраги, сексуальних потягів.

Вторинні потреби - потреби, породжені культурою, в функціоналістскому дискурсі фігурують як «бажання» або «запити».

Первинні потреби універсальні, відповідно, універсальні породжувані ними культурні явища.

Культурне розмаїття розглядається як зовнішнє, що виникає в результаті варіювання незмінних культурних форм.

Що ж стосується вторинних потреб, вони відрізняються більшим розмаїттям, оскільки виникають базі тих специфічних способів задоволення первинних потреб, які практикуються в тому чи іншому суспільстві.

Поняття вторинних потреб має для структурного функціоналізму не настільки важливе методологічне значення, скільки значимим для нього є поняття первинних потреб.

Функціональний аналіз зводиться до виявлення за різноманітними явищами культури, суспільства, людини первинних потреб, тобто функцій цих явищ. Причому існує правило розрізнення «явних функцій» і «прихованих» або «латентних» функцій.

Явними функціями називаються функції усвідомлені і підтвердженими об'єктивними результатами, «латентні функції» - це функціі усвідомлені, тим не менш, з об'єктивних результатів виконані.

Структурно-функціональний аналіз починається з подання про соціальну дію як функцію (лат. Function - відправлення, діяльність). Функція розуміється як діяльність органу або організму в цілому. Не менш важливо поняття «соціальна роль», яке означає набір дій, пов'язаних з виконанням людиною певних соціально значущих функцій. Соціальна роль розглядається як механізм соціальної інтеграції, а соціалізація - як процес освоєння ролі.

Найважливішим елементом структурно-функціональної методології є поняття «інститут».

Соціальні та культурні інститути (від лат. Institutum - устрій, установлення) - сукупність соціальних норм і культурних зразків, що визначають стійкі форми поведінки і дії, які направлені на задоволення конкретних базових потреб і здійснення групових інтересів.

У структурно-функціоналістському баченні соціальні та культурні інститути постають як сукупність засобів і способів задоволення тієї

чи іншої потреби, як стандартизовані моделі дій, за допомогою яких підтримується існування і спадкоємність соціальних структур.

Згідно структурному функціоналізму, суспільство і культура є системи, всі частини яких залежать один від одного, підтримують один одного, існують завдяки тому, що роблять і отримують один від одного щось життєво важливе. Важливим аспектом функціонального аналізу є вивчення механізмів підтримки сукупності дій, пов'язаних з задоволенням потреб і способів об'єднання, виконують ці дії людей.

Відповідно, увага дослідників концентрується на вивченні відцентрових і доцентрових сил системи: на способах соціальної солідаризації і, одночасно, технологіях запобігання повної інтеграції системи. Для характеристики такого роду системної єдності використовуєтся поняття «організація».

1.2 Організація

Організація - система упорядкованих дій і взаємодій людей, спосіб об'єднання функціональних частин і, одночасно, спосіб збереження їх функціональної автономії.

Погляд на культуру як систему інститутів, покликаних виконувати не-обхідні громадські функції визначає важливу методологічну роль поняття «соціальна структура».

Соціальна структура (від лат. Structura - будова, пристрій) - в функціоналістському розумінні є сукупність функціональних елементів (інститутів), що знаходяться в стійких зв'язках один з одним і з оточенням. Соціальну структуру можна розглядати також як постійно діючу систему відносин між людьми, визначених або контрольованих за допомогою інститутів, тобто соціально установлених норм або зразків поведінки.

Таким чином, поняття «соціальна структура» сполучається з поняттям «соціальна функція».



II.ОСНОВНА ЧАСТИНА

2.Нормативні механізми

Міркування прихильників структурно-функціоналістського підходу до вивчення суспільства, культури базуються на уявленні про існування в будь-якій функціональній соціокультурній системі двох рівнів нормативних механізмів: один з них відноситься до задоволення потреб- входить до системи індивідів; інший - до підтримки функціонування системи в цілому.

Нормативні механізми, що регулюють процеси діяльності, спрямованої на задоволення потреб, являють собою технологічний, інструментальний рівень культури.

Нормативні механізми, які регулюють функціонування системи є ніщо інше, як моральні, правові норми.

Функціоналісти стверджують, що призначення цих норм - обмежувати бажання і претензії людей.

В рамках соціальної системи завжди існує ймовірність розбіжності між функціональною поведінкою, направленою на її підтримку і спробами задоволення власних бажань, не збігаються з системними вимогами.

Норми розглядаються в якості культурних механізмів закріплення та контролю щодо виконання певних функцій, які є значущими з точки зору задоволення життєво важливих потреб людей або підтримки спільності їх існування.

У класичному функціоналізмі мораль і право розглядаються з точки зору його спрямованості на підтримку взаємної конформності членів.

В функціоналістському розуміння зміни відштовхуються від уявлення про те, що є незмінні потреби, які повинні задовольнятися, тобто існує деяка постійна функція.

Диференціація системи- є процес передачі функції від однієї одиниці системи до іншої, котра виконує її краще. Таким чином, соціокультурна диференціація кваліфікується як процес зміни, спрямований на формування нових структур для виконання деяких функцій. Процес починається тоді, коли перестає задовільно виконуватися соціально необхідна функція. В системі виникає напруга, оскільки одиниці, які задовольнили свої потреби при виконанні цієї функції, перестають отримувати необхідні ресурси. Ці одиниці починають тиснути на відповідну функціональну одиницю, скорочуючи обсяг надаваних їй послуг і винагород.

При погіршенні функціонування певного елемента соціокультурної системи інші використовують такі способи її модифікації: спонукають змінити поєднання старих механізмів, для поліпшення виконання своїх обов'язків; змушують використовувати нові пристосування для вдосконалення свого функціонування; стимулюють передачу відповідного виду діяльності іншій спеціалізованій одиниці. Якщо елемент впливу не змінюється, поступово складається нова структура, яка виконує необхідні функції. Вона може формуватися на периферії цього елемента. При такому трактуванні влада розглядається як інструмент інтеграції або реінтеграції суспільства.

Особливістю структурно-функціоналістської наукової традиції є практична спрямованість досліджень, здійснюваних за допомогою її методологічних засобів. Прихильники цього підходу прагнули створити прикладну науку, що забезпечує вирішення актуальних прикладних задач, таких як, в першу чергу, управління в колоніях з домінуванням традиційних культур. Не без впливу функціоналізму була розроблена концепція «непрямого» управління, тобто з опорою на традиційні інститути влади і сформовану соціальну структуру. Здійснити це передбачалося на основі знання структури і функціональної значущості елементів культур як цілісних утворень.



2.1 Мета структурно-функціоналістського аналізу

Мета структурно-функціоналістського аналізу визначається виходячи з найважливішого його постулату, який стверджує, що існують загальні функціо-нальні закони, однакові для всіх товариств і культур. Відповідно, метою функціонального методу є виявлення цих загальних законів і пояснення з їх допомогою будь-якого елементу будь-якої культури. Завдання науки, в баченні функціоналістів, полягає у виявленні тих особливих функцій, які виконує той чи інший культурний елемент, інститут в житті визначеної спільності.

2.2 Основні процедури структурного функціоналізму як методу соціально-гуманітарного пізнання

Основні процедури структурного функціоналізму як методу соціально-гуманітарного пізнання:

а) Розгляд культури як цілісного утворення, що складається з елементів, частин. Найважливіша процедура - розкладання цілого на складові частини і виявлення залежностей між ними. При цьому необхідно мати на увазі, що кожна атомарна клітинка культури виконує певну задачу, функцію в соціокультурній спільності. Більш того, нерідко окремий елемент відіграє не просто властиву йому роль (призначення), а являє собою ланку, без якого культура не може існувати як цілісного утворення.

б) Виявлення функцій виділених елементів, що спирається на уявлення про два основних значеннях поняття «функція»: роль, яку певний елемент культури виконує по відношенню до цілого; залежність між частинами, компонентами культури.

Найважливішою особливістю функціонального підходу є «принцип призначення», коли інтерес представляє не стільки внутрішня природа явища, скільки та роль, котру це явище відіграє в життєдіяльності соціального організму.

2.3 Функції

У процесі функціонального аналізу необхідно розрізняти:

- Субстанціональну або підтримуючу функцію, що забезпечує виживання спільності;

- Адаптивну або приспособлюючу, функцію, що служить для підтримання більш-менш гармонійних відносин з оточенням і етнокультурною спільністю;

- Функцію збереження і відтворення традицій, релігійних вірувань, ритуалів, а також історії народу;

- Символічно-знакову функцію культури, що складається в створенні та відтворенні культурних цінностей;

- Комунікативну функцію культури, спрямовану на забезпечення спілкування, передачі інформації, розуміння інших культур;

- Нормативно-регулятивну функцію культури, що складається в піддержці рівноважного стану в спільності, яка містить інституціональні форми вирішення конфліктів;

- Компенсаторну функцію культури, основне призначення якої - розрядка емоційної і фізичної напруги.

Крім цього необхідно мати на увазі, що функції можуть бути явними і прихованими.

Для функціоналістів не представляє інтересу історичні зміни в культурі, їх хвилює культура тут і тепер, які завдання вона вирішує, як відтворюється.



2.4 Структурний функціоналізм в історії юридичної науки

Творцем одного з перших варіантів структурного функціоналізму в соціології є французький соціолог, методолог, автор робіт «Про поділ суспільної праці», «Метод соціології», «Самогубство», «Елементарні форми релігійного життя. Тотемічна система в Австралії », Еміль Дюркгейм (1858-1917 рр.). Дюркгейм визначає соціологію як «науку про інстітути, їх генезис і функціонування». Під соціальною функцією він розуміє відношення відповідності між явищем або процесом і певною потребою соціальної системи. Структурно-функціональний аналіз Дюркгейма базується на аналогії суспільства з біологічним організмом як системою органів і функцій.

Дюркгейм виходить із принципу функціональної обумовленості соціальних явищ. Він вважає, що будь-який досить довго існуючий соціальний інститут відповідає певній потребності, яким би безглуздим і шкідливими він не здавався з раціональної точки зору. Дюркгейм вважав, що створений людьми інститут не міг би зберігатися довго, якби він базувався на омані і обмані і не коренився б в природі речей. Вчений розглядав функціональний аналіз як необхідний компонент соціологічного дослідження. Дюркгейм вказував: «В процесі пояснення соціального явища потрібно окремо дослідити те,що породжує його реальну причину і виконувану їм функцію». У його баченні, соціологічне дослідження повинне бути спрямоване на виявлення ролі, яку те чи інше соціальне явище грає в встановлення загальної гармонії (соціальної солідарності). Дюркгейм активно використовував функціональні пояснення в своїх дослідженнях про поділ праці, самогубстві і релігійні вірування.

У роботі «Про поділ суспільної праці» вчений висуває ідею, згідно з якою прості і складні суспільства розрізняються не по типу влади, але за характером поділу праці. Дюркгейм стверджує, що в архаїчних - примітивних суспільствах - переважає механічна солідарність, заснована на традиції і примусі, на поглинанні індивідуальності колективом. Для механічної солідарності характерно репресивне право, завдання якого - строго карати індивіда, який переступив звичай або закон. У розвинених - складних - товариства актуалізується органічна солідарність, заснована на автономії індивідів, розділенні функцій, функціональної взаємозалежності і взаємообмін. Органічній солідарності відповідає, по Дюркгейму, рестітутівне (відновне) право, функція якого полягає у відновленні колишнього порядку речей, в приведенні порушених відносин до їх нормальної формі. Симптоматично, що поділ праці розглядається Дюркгеймом не тільки як економічне, але як всеохоплююче соціальне явище.

У роботі «Елементарні форми релігійного життя .Тотемічна система в Австралії» Дюркгейм репрезентує соціальні корені і соціальні функції релігії. Вчений вважає, що, будучи породженням суспільства, релігія зміцнює соціальну згуртованість і формує соціальні ідеали. Релігія, у визначенні Дюркгейма, це символічне вираження суспільства, поклоняючись тим чи іншим священним об'єктам, віруючий в дійсності поклоняється суспільству - реальному об'єкту всіх релігійних функцій.

У роботі «Самогубство» Дюркгейм застосовує принципи соціологізму до дослідження причин самогубства. У його баченні чинники несоціального порядку надають на відсоток самогубств непряме значення, головною при-чиною, під впливом якої змінюється відсоток самогубств, є соціальна середа. Дюркгейм виділяє чотири види самогубств: егоїстичне, обумовлене розривом соціальних зв'язків; альтруїстичне, що виступає як наслідок поглинання суспільством індивідуальності людини; аномічне, викликане ціннісно-нормативною кризою в суспільстві; фаталістиче, що виникає в результаті надлишку соціальної регламентації.

Таким чином, самогубство кваліфікується Дюркгеймом, по суті, як дисфункція соціального.

Важливе методологічне значення має введене в науковий обіг Дюркгеймом поняття «аномії», яким він позначає стан ціннісно-нормативного вакууму, характерне для перехідних і кризових періодів і станів у розвитку суспільств.

Таким чином, Дюркгейм з'явився родоначальником структурно-функ-ціонального аналізу в соціології, він заклав наукову традицію дослідження соціальних фактів під кутом зору їх функцій в конкретних соціальних системах.

Одним із засновників функціональної школи в англійській соціальній антропології, є англієць (польського походження) антрополог, методолог Броніслав Каспер Малиновський (1884-1942 рр.) - Автор творів: «Аргонавти в західній частині Тихого океану», «Злочин і звичай аборигена в суспільстві »,

...