Теоретичні засади формування концепції національної безпеки держави

Стабільна довготривала втрата контролю за часткою території країни була характерна для геополітичного простору колишнього Радянського Союзу, на території колишніх республік якого з'явився ряд невизнаних державних утворень. До їх складу слід віднести: Придністровську Молдавську Республіку (ПМР), Республіку Абхазія, Республіку Нагірний Карабах, Республіку Ічкерія, Південну Осетію. У кожному з цих квазідержавних утворень створені владні органи, збройні сили, у деяких випадках були спроби створити власні фінансові системи. Особливе значення має та обставина, що всі без винятку невизнані світовим співтовариством держави були втягнуті у конфлікти різного ступеня напруженості та тривалості. Незважаючи на те, що ці конфлікти зараз переведені у латентну фазу, вірогідність їх нового спалаху лишається досить високою.

Фактична ліквідація державності.

За певних умов замість держав, що перебувають у стані колапсу, виникають значні за розмірами «вакуумні» та «сірі» зони, де відсутня не просто центральна державна влада, а нерідко і будь-яка влада взагалі. На таких територіях чиниться перманентна боротьба «польових командирів», регіональних військово-політичних лідерів та кримінальних угруповань. Слід підкреслити, що у багатьох випадках на територіях, що вийшли з-під контролю, не створено альтернативних протодержавних структур.

Нині маємо як мінімум три випадки фактичного припинення існування держави - Ліберія, Сомалі та Афганістан. До цього можна віднести химеру Боснії, що ледь отримавши незалежність, пережила шок внутрішнього збройного конфлікту, результатом чого стало припинення її існування. Останнім часом цей список поповнився Албанією (з новою специфікою).

Центральний уряд у кожній з цих країн був де-факто ліквідований. Самопроголошені уряди контролюють тільки частку території країни, іноді ділиться навіть і столиця. Територія поділена на зони контролю конкуруючих військово-політичних формувань, кількість яких у кожному випадку перевищує два, що дає підстави говорити не просто про класичну громадянську війну, а про конфлікт за моделлю «війна всіх проти всіх». Слід відзначити, що існує принципова можливість розвитку ситуації за описаним сценарієм у цілому ряді держав Африки та Близького Сходу.

Головною передумовою колапсу центральної державної влади в кожній з них є відсутність національної самосвідомості та будь-якої глибокої традиції державного будівництва.

Самоідентифікаційні погляди населення загрозливих зон лежать чи то в галузі інтернаціональної (племінної, сімейної, кланової), чи то супернаціональної (конфесійної, расової) суб'єктності.

Проблеми безпеки для цієї групи сконцентровані переважно на внутрішніх аспектах, але деякі, відносно невеликі, економічно слабко розвинуті та периферійні країни за певних умов самі можуть перетворитися на загрозу не тільки для окремого регіону, але й світу в цілому. Щорічник СІПРІ за 1999 р. наступним чином визначає цю проблему: «Найбільш серйозний виклик міжнародній системі безпеки на глобальному та регіональному рівнях - це неміцність та розпад держав, що не спроможні впоратися з розвитком подій на своїй території…», і далі:» Занепад сили та ефективності державних інститутів частіше спостерігається у бідних країнах, які роздираються громадянськими війнами та відцентровими тенденціями».

Особливу групу країн складають так звані «держави зі зброєю».

Чарльз Краутхаммер - відомий американський журналіст у своїй промові у Вашингтоні (федеральний округ Колумбія) 18 вересня 1990 р. в пам'ять Генрі М.Джексона ось як визначив це нове явище світового розвитку: «Держава зі зброєю» є незвичайним міжнародним явищем з такими характерними рисами:

це не національна держава. Ірак, наприклад, є державою сучасного типу з невизначеними кордонами, правлячі кола якого заявляють, що Ірак є нацією. (Вони розглядають Ірак та Сирію як регіони, частину великої арабської нації, для чого і зберігається цей термін);

у «державах зі зброєю» державний апарат добре розвинутий і домінує у громадянському суспільстві. Фактором, що дає змогу «державам зі зброєю» підтримувати таку структуру, є нафта. У нормальних умовах державам потрібен будь-який соціальний контакт з громадянським суспільством, оскільки в кінцевому підсумку держава має покладатися на суспільство, що підтримує його податками. Нафтові держави перебувають в аномальному становищі: їм не потрібен соціальний контакт, оскільки національне багатство виходить з нафти, а нафта повністю контролюється державою. Нафтові держави є розподільчими державами. Уряд розподіляє товари, а не навпаки. Тому держава є не тільки джерело влади, але й добробуту. Це дає можливість здійснювати колосальний соціальний контроль за усіма суспільно-політичними процесами з боку могутнього, часто репресивного апарату.

Сучасні «держави зі зброєю» мають велику образу на Захід і на встановлений ним світовий порядок, який він підтримує. Тому вони ведуть підривну діяльність проти міжнародного статус-кво, який вони розглядають як залишки колоніалізму. Ці почуття підштовхують їх до погоні за високотехнологічними військовими розробками, що вони їх розглядають як єдину можливість перескочити історію і, набувши міцного становища, кинути виклик заведеному Заходом порядку.

Таким чином, широке розповсюдження після закінчення «холодної війни» зброї масового ураження може призвести до значного збільшення кількості «держав зі зброєю».

Наприкінці 2000 р. понад два десятки країн, що розвиваються, матимуть балістичні ракети, 15 з них будуть мати ядерну зброю чи наблизяться до її створення. Тридцять країн матимуть хімічну зброю, а десять - зможуть розмістити біологічну зброю, - таку думку у 1990 р. висловлював колишній міністр оборони США Д.Чейні і його прогноз щонайменше наполовину справдився. Активні заходиконтролю за розповсюдженням зброї масового ураження з боку міжнародного співтовариства, запровадження режимів контролю над ракетними технологіями, міжнародні конвенції про заборону біологічної зброї (1972 р.) та хімічної зброї (1993 р.), Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (1970 р.) перешкоджають розповсюдженню зброї масового ураження, але не гарантують безпеки від уже існуючих та нових «держав зі зброєю».

Не тільки ядерна зброя, але й доступність до звичайної у певних випадках може сприяти зростанню нестабільності або навіть краху держав. За даними Генерального секретаря ООН, 90% загиблих від стрілецької зброї та поранених становлять цивільні особи.

Отже, існує можливість перетворення певної групи держав із головного суб'єкта забезпечення безпеки на головний суб'єкт міжнародної нестабільності.

Особливою серед сучасних держав є - США. Вони не відповідаютьтрадиційно-європейському розумінню держави-нації, тому що більш ніж 200 років існування цієї країни не призвели до переплавки різних рас, національних груп на єдину націю, але попри все - засади демократії, свободи, лібералізму, ринкова економіка та американська ідея дають змогу сприймати американську державу як виразника практично усіх верств населення країни. Проблеми безпеки США тісно пов'язані з тією роллю єдиної наддержави, яку вона почала відігравати після розпаду ОВД та СРСР у Європейських та міжнародних справах. Як довго США зможуть виконувати роль лідера в системі забезпечення міжнародної безпеки і наскільки привабливою буде ця роль для американців у майбутньому - покаже історія.

Нові незалежні держави, що виникли на пострадянському просторі, демонструють суттєві відмінності у рівнях свого політичного розвитку і, з певним припущенням, їх також можна об'єднати у різні групи за ознаками спроможності здійснювати державне управління на демократичних засадах .

Перша група держав :

Певних успіхів на шляху побудови демократичних держав досягли лише країни Балтії, щоправда, зі значними застереженнями, Вірменія, що увійшли у політичну стадію модернізації, яка, за загальноприйнятою класифікацією, базується на режимі хиткої демократії, хоча і при цьому режимі:

при проведенні виборів трапляються зловживання та фальсифікації результатів;

дії політичних партій, армії, служби безпеки та міліції створюють можливості для обмеження прав і свобод громадян;

не виключається можливість військового або іншого перевороту, застосування сили (чи терористичних актів) проти органів влади або її окремих представників з метою досягнення політичних цілей.

У країнах Балтії завжди була особливо сильною орієнтація населення на європейські цінності, тому перехід до демократії виявився, порівняно з іншими пострадянськими державами, найменш тривалим. Через це, незважаючи на досить складний процес адаптації до ринкових умов і не прості стосунки між титульними націями та російськомовним населенням, усі основні принципи демократичного устрою дотримувалися: політична боротьба розгорталася між партіями, що мали стійкі, чітко визначені програми, а не між угрупованнями, що хаотично складаються на політичному подіумі, і харизматичними особистостями, а тим паче не між різними «гілками влади», як у більшості країн СНД. Це дало змогу, наприклад, у Литві при дуже кардинальній зміні політичного курсу - після приходу до влади соціал-демократів на чолі з В.Бразаускасом - зберегти наступність усіх демократичних настанов та інститутів суспільства.

У Вірменії на процес становлення посткомуністичної демократії позитивний вплив зробила закордонна вірменська діаспора (головним чином, європейська і північноамериканська). Існуючі ще з минулого століття традиційні для вірменського суспільства партії соціалістичної («Дашнакцутюн») і ліберально-демократичної орієнтації зберегли в діаспорі свої фінансові й ідеологічні центри. У 80-і роки ці партії відновили свої структури у Вірменії, склавши разом із новоутвореним на базі Карабаського руху Вірменським загальнонаціональним рухом (ВЗР) кістяк посткомуністичного політичного спектра Вірменії. «Відновлені» партії, перебуваючи в опозиції до правлячого ВЗР, вели дуже жорстку боротьбу проти курсу президента Л.Тер-Петросяна. Однак боротьба ця в цілому не виходила за рамки звичайної для демократичних суспільств внутрішньопарламентскої конфронтації. В інших же пострадянських державах рівень демократичності значно нижчий.

Друга група держав:

В Узбекистані й Туркменістані особливо яскраво виявилися всі ознаки тоталітарних режимів, при яких:

громадяни мають лише ті права, якими їх наділяє влада;

конституція, якщо вона існує, може в будь-який час піддаватися змінам за наказом влади;

вибори, якщо вони відбуваються, мають показовий характер;

застосовуються грубо-силові методи керування.

Всевладдя харизматичних лідерів, особливо явне в Туркменістані, перетворило формально існуючі інститути демократії (парламент, партії, місцеві органи самоврядування, суди) на декоративні придатки режиму особистої влади. Як і в попередні роки, ці режими спиралися на придушення опозиції (в Узбекистані) або недопущення формування такої (у Туркменістані). Однак у минулому році до репресій додалося посилення традиціоналістських (ісламських, етнічних, кланових) форм консолідації суспільства. У Туркменістані це виявилося, наприклад, у присвоєнні Президенту Ніязову титулу «батька всіх туркмен», а в Узбекистані - у поширенні культу середньовічного вождя Тамерлана.

Проте час показав, що подібні режими не в змозі забезпечити гідного рівня життя своїх громадян. Загострення економічної кризи в Узбекистані й економічні проблеми в Туркменістані змусили ці держави відкинути деякі декларовані ними принципи.

Третя група держав:

В умовах громадянських війн в Азербайджані, Грузії, Таджикистані і Молдові, а також соціальної напруженості в Білорусі, Киргизії та Казахстані, сформувались обмежено авторитарні режими, при яких:

влада спирається на примус, хоча іноді схильна йти на компроміс із суспільством;

за винятком питань політики, людина значною мірою залишається незалежною від влади; існує свобода преси, але вона обмежена у випадку критичних виступів проти режиму;

діють виборні представницькі органи, але з обмеженими повноваженнями, що залежать від виконавчої влади.

У більшості цих держав як парламенти діють або діяли донедавна Верховні Ради. Політичні фракції в них складалися вже під час роботи парламентів або навколо окремих особистостей, або за професійною ознакою (що особливо характерно для Молдови), або за регіонально-клановою й етнічною (Киргизія, Казахстан). У деяких республіках - у Казахстані та Молдові - парламенти були вимушені до саморозпуску. В інших - парламенти перетворилися на замкнуті політичні корпорації, на «квазіпартії», що вступили в політичне протиборство з «партією виконавчої влади», очолюваної президентом.

Четверта група держав :

Інший тип політичного режиму існує в Росії та Україні - тут склався відповідний ідеологічній фазі модернізації перехідний режим часткової демократії, при якому:

діють виборні представницькі органи, незалежні від виконавчої влади, але з обмеженими повноваженнями;

влади у своїй діяльності рівною мірою орієнтовані як на примус, так і на компроміс із суспільством;

має місце досить жорстке протиборство між різним гілками влади;

на рівні суспільної свідомості та у політичній сфері триває неприхована боротьба двох головних політичних курсів - першого, спрямованого на розвиток демократичного, соціально орієнтованого суспільства з ринковою економікою та другого, що бореться за повернення до соціалістичного минулого.

Як і в інших країнах, що здійснюють модернізацію, тут уже передбачається деякий ступінь соціального й економічного розвитку, а політичне насильство генерується, як правило, не найбіднішими і пригнобленими масами, апорівняно благополучними і відносно забезпеченими стратами, бажання яких взяти участь у політичній системі призводить до насильства і політичної нестабільності.

Причини насильства і нестабільності треба шукати в розриві між уповільненим розвитком політичних інститутів і прискорених процесів змін, що фактично відбуваються в економіці та соціальному житті цих країн. Попри всі національні, цивілізаційні та історичні особливості у загальносвітовому контексті держава на цей час залишається головним суб'єктом забезпечення безпеки, але цей механізм на національному, регіональному та глобальному рівнях має суттєві відмінності.

ТЕМА 3. Сфери забезпечення національної безпеки держави

Внутрішній та зовнішній аспекти безпеки. Політична; Економічна; Соціальна; Воєнна; Екологічна; Науково-технологічна; Інформаційна соціальна система, як сфери забезпечення національної безпеки держави. Понятяя системи забезпечення національної безпеки держави. Функції системи забезпечення національної безпеки держави: регулятивна, акумулятивна, аналітична, прогностична, компенсаторна, інформаційна, координуюча, силова, зовнішньополітична.

Системний підхід був першим важливим кроком у науковому дослідженні суттєвих рис безпеки як складного соціального явища. Другим важливим кроком у розробці теоретичних питань безпеки стало виділення двох взаємопов'язаних аспектів безпеки - внутрішнього та зовнішнього, кожен з яких має свої специфічні риси.

Національна безпека, з одного боку, націлена на збереження внутрішньої стабільності держави, попередження анархії в політичній, економічній та соціальній сферах. Досвід свідчить про те, що деградація економіки, соціальна нестабільність, втрата державного управління, неконституційне захоплення влади, конфлікти на релігійному та етнічному грунті, техногенні або екологічні катастрофи можуть призвести до саморозпаду держави без зовнішнього втручання. Так само, як і механізми запобігання цим негативним явищам не мають нічого спільного з механізмами протидії зовнішнім загрозам. З другого боку, необхідність захисту територіальної цілісності, економічного суверенітету, існуючого політичного устрою, національних інтересів підштовхують політичне керівництво країни до участі у міжнародних системах безпеки, воєнних союзах, альянсах тощо.

Розмежування внутрішніх та зовнішніх аспектів безпеки пов'язано з тим, що засоби та механізми, які забезпечують зовнішню безпеку, кардинально відрізняються від засобів та механізмів забезпечення внутрішньої безпеки.

Зовнішня складова безпеки передбачає створення сприятливих умов розвитку держави у сучасному світі, захист територіальної цілісності країни, її політичного та соціального устрою від зовнішніх загроз. Для цього використовуються зовнішньоекономічні, дипломатичні та військові засоби. Міжнародна безпека у політичній практиці виступила своєрідною похідною безпеки національної. Егоїстичні цілі національних держав на міжнародному рівні стримувалися за допомогою силового балансу. Перша спроба поставити міжнародну безпеку вище за національну була зроблена після Першої світової війни. Тоді гуманістичні принципи Вудро Вільсона були закладені в основу системи європейської безпеки і Ліги Націй. У подальшому міжнародні режими та міжнародні структури безпеки розпочинають нову сторінку в історії безпеки людства.

Внутрішня складова безпеки спрямована на стабілізацію ситуації у самій державі і застосовує для досягнення цих цілей специфічні механізми внутрішнього регулювання, створює систему упередження та ліквідації наслідків економічних і техногенних катастроф, здійснює заходи зі зменшення соціального напруження на політичному, етнічному чи релігійному грунті.

У певних випадках забезпечення внутрішньої безпеки також вимагає застосування силових заходів (наприклад, боротьба із збройними формуваннями, що за допомогою сили намагаються змінити конституційний устрій країни або нав'язують її громадянам громадянську війну), але внутрішня функція силових структур і в такому випадку має суттєві відмінності від зовнішньої на рівні завдань та засобів застосування сили.

Різноякісна природа внутрішньої та зовнішньої складової безпеки, а також можлива розбіжність головних викликів безпеці ззовні та всередині країни дає змогу реальній політиці за умов глибокого аналізу внутрішнього та зовнішньополітичного стану країни робити вибір, перерозподіляти ресурси та концентрувати зусилля на подоланні головних загроз у тій чи іншій сфері безпеки.

Саме тому система забезпечення безпеки (в тому числі й воєнної безпеки) має досліджуватись з урахуванням двох чітко окреслених складових: системи забезпечення внутрішньої безпеки та системи забезпечення зовнішньої безпеки.

Якщо перша створюється в рамках конкретної держави, використовує її можливості й має за мету збереження внутрішньої стабільності суспільства, то друга виконує інші завдання - вона націлена на упередження зовнішніх, насамперед, воєнних загроз, спирається на спроможність військової організації протидіяти збройному нападу ззовні та може існувати як на національному рівні, так й у вигляді міжнародних союзів, альянсів та блоків. На стан міжнародної безпеки суттєво впливають геополітичні зміни та зміни у характері міжнародних відносин.

Динаміка взаємозв'язків між зовнішньою та внутрішньою складовою залежить від визначення пріоритетів національної безпеки, що, в свою чергу, є наслідком реального стану внутрішньої стабільності (чи нестабільності) держави та розвитку зовнішнього середовища безпеки.

Проте і внутрішня, і зовнішня безпеки демонструють тісний взаємозв'язок між собою. В умовах взаємопов'язаного сучасного світу внутрішні конфлікти на етнічному, релігійному або політичному підгрунті створюють загрозу для інших країн регіону, так само, як і широкомасштабна війна впливає на всі складові безпеки держав, що навіть не беруть участі у конфлікті (наприклад, припинення судноплавства по Дунаю внаслідок збройного конфлікту на Балканах спричинило значні матеріальні збитки для України, значно збільшило імміграційні навантаження на всі європейські країни, сприяло нелегальній торгівлі зброєю, змусило ЄС виділити протягом 3-х років 1,5 млрд євро на відновлення Косово після проведення військової операції НАТО).

Взаємозв'язок внутрішньої та зовнішньої складових безпеки у всіх випадках виступає важливим принципом загальної концепції національної безпеки.

Найбільш плідним, є підхід, що дає змогу досліджувати безпеку як складну систему взаємопов'язаних складових - економічних, політичних, соціальних, екологічних, інформаційних, демографічних, воєнних тощо.

Національна безпека є складним соціальним явищем. По суті - це певний стан конкретної соціальної системи, що характеризує ступінь її стабільності.

Системний підхід до проблеми національної безпеки визначається системним характером суспільства та його структурних компонентів. Тільки визначивши систему зв'язків, їх специфіку та умови, що забезпечують їх нормальне функціонування, можна вести мову про збереження та підтримку стабільності даної соціальної системи.

Будь-яка система є не аморфною єдністю - вона має внутрішню структуру, складається з відповідної кількості елементів, розташованих у просторі та часі, які особливим чином взаємодіють між собою. Можна припустити, що кількість структурних елементів для кожної системи може змінюватись у певних межах, поза якими конкретна система або завершує своє існування, або переходить в іншу систему.

Суспільство, як і будь-яка його частина, є складною системою, що характеризується нескінченною кількістю зв'язків, що відтворюють специфіку роду людського як біологічного виду, історичний характер взаємодії суспільства та природи, процеси обміну речовин й енергією між людьми та навколишнім середовищем, специфіку внутрішніх соціальних зв'язків. Будь-який соціальний організм має складну структуру, елементи якої, по суті, самі є складними системами зі своєю структурою, зв'язками та закономірностями розвитку.

Соціальні системи мають як спільні для усіх систем якості, так і специфічні риси.

До специфічних рис соціальних систем слід віднести:

1. Органічну взаємодію природних та соціальних зв'язків, вплив яких на життя суспільства у різні періоди людської історії та в конкретних ситуаціях - неоднаковий. (Стихійні лиха, епідемії, голодомори, екологічні катастрофи, демографічні вибухи можуть суттєво впливати на життя суспільства, оскільки і економічні кризи, революції, збройні конфлікти, у свою чергу, здатні порушити стабільність соціальної системи).

2. Наявність матеріальних та духовних начал, поєднаних діяльністю зі створення необхідних умов життя суспільства. У соціальних системах природні взаємозв'язки доповнюються (а не замінюються) соціальними. Тобто, будь-яке суспільство має як матеріальну, так і духовну складові, а на його розвиток впливають як об'єктивні, так і суб'єктивні фактори.

3. Елементи соціальної структури, у свою чергу, є складними підсистемами, що взаємодіють між собою не цілком, а лише деякими своїми рисами, якостями, функціями. А сам розвиток соціальних систем здійснюється як взаємопов'язаний процес появи нових елементів системи, встановлення взаємозв'язків між ними, формування нових якостей, рис та функцій.

4. На певному етапі розвитку суспільства до складу елементів соціальної системи слід відносити:

окрему особистість у складі суспільних відносин;

групу людей, які досить тривалий час перебувають у безпосередньому контакті (професійні, територіальні, інші, наприклад, козацтво);

соціально-етнічні утворення (на рівні роду, племені, етнічної групи, народності, нації);

прошарки, страти, касти, класи;

релігійні об'єднання;

державу чи угруповання взаємопов'язаних держав;

організації з чіткою структурою (політичні партії, рухи, союзи). Структурна диференціація суспільства є дуже виразним показником рівня його розвитку.

5. Елементи соціальної системи пов'язані між собою: генетичними зв'язками, ставленням до навколишнього середовища, прямою повторною взаємодією між собою.

6. Для соціальної системи суперечлива взаємодія елементів, підсистем, якостей, рис та функцій є важливою умовою її існування.

Між елементами соціальних систем існують зв'язки та відносини, що забезпечують її функціонування.

Соціальні зв'язки можна класифікувати як:

внутрішні та зовнішні;

основні та другорядні;

просторові та часові;

об'єктивні та суб'єктивні.

В існуючих публікаціях з проблем національної безпеки головний наголос зроблено на дослідженні безпеки певних елементів соціальної системи, а зв'язки між ними (тобто те, що характеризує стабільність систем, і що, як правило, піддається аналізу, а саме: характер міжнародних відносин, економічні, політичні, культурні зв'язки між різними суб'єктами безпеки і т. ін.) навіть не включаються у структуру поняття «національна безпека».

Важливим для суспільно-політичного аналізу є питання про характер зв'язків між елементами соціальної системи. Так, наприклад, тоталітарна держава існує виключно в умовах необмеженого придушення будь-якої ініціативи, що виявляється з боку особистості, соціальної або етнічної групи чи релігійного утворення. І в цьому випадку, безпека тоталітарної держави не дорівнює безпеці інших складових соціального організму. Навпаки, будь-який протест проти насильства правляче угруповання розглядатиме як загрозу власній безпеці, і саме тому на рівень суспільно-політичної свідомості такий протест буде подаватись у вигляді «загрози національній безпеці».

Інший приклад: етнічне чи релігійне угруповання намагається за допомогою сили вирішити існуючі проблеми, змінити своє становище серед інших соціальних суб'єктів, що призводить до сепаратистських рухів, кривавих війн та терористських засобів впливу на уряд.

В загальному вигляді система соціальних зв'язків виглядає як зв'яз­ки між:

особистістю - особистістю;

особистістю - соціальною групою (етнічною, релігійною, професійною та ін.);

особистістю - політичним угрупованням;

особистістю - державою;

соціальною групою - соціальною групою;

соціальною групою - державою;

політичним угрупованням - державою;

політичним угрупованням - політичним угрупованням;

державою - державою;

об'єднанням держав - окремою державою;

об'єднанням держав - об'єднанням держав.

До найбільш негативних наслідків може призвести конфлікт між великими соціальними (етнічними, релігійними, політичними) групами людей або державними об'єднаннями.

Таким чином, зміна характеру соціальних зв'язків, перетворення їх на конфліктні - впливає на загальний стан конкретного суспільства у вигляді різнорідних небезпек. Саме тому об'єктами безпеки завжди виступають не тільки реальні елементи соціальної системи, але й зв'язки між ними.

Важливе значення має географічне розташування країни (чи окремого соціуму), природні умови, наявність корисних копалин, зручних транспортних артерій тощо.

Далі слід виділити просторові зв'язки.

Існування окремих соціальних систем у просторі вимагає дослідження розвитку міждержавних стосунків у геополітичному просторовому середовищі. Важливим компонентом просторових зв'язків є територіальні зв'язки. Їх можна виділити практично в усіх складових соціальної структури:

збереження територіальної цілісності та недоторканості кордонів є важливою умовою нормального розвитку держави;

спільність території проживання поєднує людей у те чи інше соціально-етнічне утворення (на рівні роду, племені, народності, нації);

життєдіяльність конкретної особи відбувається на конкретній території, а такі суб'єктивні поняття як «рідний дім», «вітчизна», «батьківщина» - невід'ємна органічна складова індивідуальної свідомості;

територіальні зв'язки так чи інакше впливають на життєдіяльність інших складових суспільства, таких як релігійні утворення (їх розташування залежить від територіального панування тієї чи іншої релігії), політичних об'єднань (територіальний принцип формування осередків), соціальних груп, прошарків тощо.

Структурні зв'язки- розкривають характер взаємодії та підлеглості між різними елементами соціальної системи й тенденції у їх змінах. Структурні зв'язки встановлюють «загальні правила гри».

У формуванні структурних зв'язків особливу роль відіграє держава. Вона є найбільш структурованим елементом соціальної системи, який формує органи виконавчої та законодавчої влади, впроваджує систему законодавчих актів, здійснює регулятивний вплив різних інститутів влади на хід соціальних процесів.

Розвиток соціальних процесів у другій половині ХХ ст. призвів до підвищення ролі наддержавних органів, що перебирають на себе значну частку національно-державних управлінських питань.

Розвиток демократичних процесів у країнах Заходу реально поєднав інтереси особи, суспільства і держави. Західна модель безпеки держави-нації так само сумлінно захищала інтереси окремого громадянина, етнічної чи релігійної групи, як і держави в цілому. Інша ситуація притаманна тоталітарній чи псевдодемократичній моделі - де забезпечення безпеки держави, і в першу чергу її складових - є самодостатнім процесом. Державність є однією з найважливіших умов формування та розвитку націй - другого за важливістю компонента соціальної системи.

Нація та держава у загальносоціологічному контексті є головними формами організації сучасного світу. Сучасна філософська енциклопедія таким чином дає визначення нації: «Нація ( від латинського natio - народ, плем'я) - народ, який створив собі залежний від нього уряд і має у своєму розпорядженні територію, кордони, що більш-менш поважаються іншими націями.... Націю можуть утворювати декілька народів або частини різних народів (наприклад, Великобританія, Швейцарія)».

Незважаючи на те, що нація і держава тісно пов'язані між собою, регулятивний характер державних зв'язків відрізняється від регулятивних зв'язків нації.

Націю утворюють територіальні, економічні та культурні зв'язки, особливості психічного складу, мови, національні почуття, традиції, дух, воля, самосвідомість, - тобто духовні зв'язки між людьми відіграють не менш важливу роль, ніж матеріальні.Інші складові соціальної системи - соціальні групи (етнічні, релігійні, професійні), політичні угруповання, особистості пов'язані між собою зв'язками, порушення яких викликає конфлікт і суттєво може вплинути на стабільність соціальної системи.

Безпека в широкому розумінні цього слова - це ступінь стабільності конкретної соціальної системи, а її забезпечення передбачає захист усіх її елементів, а також збереження та розвиток нормальних зв'язків між ними.

Сучасні підходи також враховують те, що зв'язки між окремими елементами соціальної системи мають свою специфіку залежно від тієї сфери життєдіяльності суспільства, де вони утворюються. Економічна, політична, соціальна, воєнна, демографічна, інформаційна, екологічна науково-технічна сфери специфічним чином впливають на стан суспільства. Саме тому останнім часом виділяються такі складові безпеки, як: економічна, політична, ідеологічна, соціальна, екологічна, військова, демографічна, інформаційна. Такий підхід використала молода Українська держава, він був закріплений у Концепції (Основах державної політики) національної безпеки України у розділі 1, та знову підтверджений в Законі України про основи національної безпеки України (прим. О.А.).

Таким чином, стан економічної, екологічної, соціальної, інформаційної, демографічної, воєнної безпеки залежить як від внутрішніх, так і від зовнішніх чинників, а система її забезпечення не виключає застосування, у певних випадках, військової сили.

Слід підкреслити, що за нормальних умов соціальна система на основі дії механізмів саморегуляції здатна забезпечити свою стабільність - тобто для конкретного суспільства завжди існують параметри, в межах яких забезпечується належний рівень безпеки, достатній для збереження стабільності.

Нормальними можна вважати економічні, соціальні, політичні, духовні, екологічні, інформаційні, технологічні та інші умови, що забезпечують прогресивний розвиток особистості, соціальної групи, держави, нації.

Екстремальні умови, як правило, виходять за межі можливостей природних регулятивних механізмів, ведуть до утворення та загострення конфліктів і завжди потребують втручання спеціально створених певних форм організації, у рамках яких реалізується діяльність суб'єктів безпеки.

Отже, дослідження характеру зв'язків між різними елементами соціальної системи дають змогу дійти висновків щодо стабільності або нестабільності системи в цілому і, таким чином, визначати ступінь національної безпеки.

Завданням суб'єктів безпеки є мінімізація рівня загроз. Виконання цього завдання забезпечує функціонування економічних, політичних, соціокультурних та інших механізмів, що створюють систему забезпечення безпеки, тобто дієву систему захисту суспільства.

Система забезпечення безпеки є інституційним регулятивним механізмом, за допомогою якого підтримується стабільність суспільства, створюється необхідна сукупність умов реалізації життєво важливих інтересів та мінімізуються існуючі загрози.

Відповідальність за функціонування цього механізму на національному рівні, як правило, бере на себе держава (або колегіальний орган) - суб'єкт безпеки суспільства і громадянина.

Сучасна система забезпечення національної безпеки у широкому розумінні має базуватися на сукупності вже існуючих і спеціально створюваних органів, формальних та неформальних державних та громадських структур, соціальних груп, суспільних об'єднань і громадських організацій, окремих осіб, а також специфічних правових, політичних, економічних, інформаційних та інших зв'язків між ними по забезпеченню життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави, запобіганню кризовим ситуаціям, а також, у разі необхідності, діяльності в екстремальних умовах.

Тільки в такому випадку це буде дійсно система, здатна нейтралізувати кризові ситуації як на державному, так і недержавному рівнях. Система забезпечення національної безпеки може бути розглянута на рівні взаємопов'язаних підсистем, а саме:

системі забезпечення життєдіяльності людини, суспільства і держави, що грунтується на сукупності наявних ресурсів і цінностей;

системі захисту людини, суспільства і держави як сукупності усіх законних сил і засобів захисту матеріальних та духовних цінностей від внутрішніх та зовнішніх загроз, а також реалізації інтересів у сфері безпеки;

системі управління національною безпекою як сукупності державних і недержавних органів та структур під керівництвом Ради національної безпеки або іншого управлінського органу.

Інституційний вимір системи національної безпеки є результатом взаємодії державних та недержавних органів, що у межах своєї компетенції забезпечують безпеку людини, суспільства і держави на різних рівнях, а саме:

органи законодавчої влади визначають напрями та механізми забезпечення безпеки на рівні законів;

органи виконавчої влади визначають стратегію національної безпеки і забезпечують її виконання;

державні інститути забезпечують безпеку на рівні заходів та адміністративно-правових режимів (попередження збройного нападу; охорона кордонів; митний контроль; податкові органи; охорона державної таєм­ниці і т. ін.);

система органів внутрішніх справ та спецслужб, що мають право на оперативно - розшукову діяльність;

система державних (недержавних) наукових центрів та вищих навчальних закладів, що здійснюють підготовку фахівців для відповідних структур;

державна система попередження і ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій;

недержавні аналітичні, наукові центри, громадські організації, що займаються різними аспектами національної безпеки.

На національному рівні саме державі належить провідна роль у системі забезпечення безпеки. Вона створює розгалужену законодавчу базу і виконавчі органи, підтримує силові структури на рівні, необхідному для виконання покладених на них завдань, створення системи попередження негативних наслідків екологічних та техногенних катастроф тощо. Але ця система повинна мати «відкритий» характер, тобто бути зорієнтованою на створення колективної системи безпеки (субрегіональної, регіональної, глобальної) у зовнішньополітичній сфері, на участь опозиційних партій, громадських організацій, незалежних експертів у діяльності відповідних державних структур, що забезпечують безпеку також у внутрішньополітичній сфері

Система забезпечення безпеки, що створена як специфічний суспільний інститут, має відповідні функції.

Регулятивна (або розподільча) функція. За рахунок створення специфічної системи структурних елементів, а також особливих нормативно-правових відносин між уже існуючими державними органами забезпечуються заходи щодо запобігання і локалізації конфліктних ситуацій або дій за екстремальних умов (природні катаклізми, економічні катастрофи, соціальні потрясіння, масштабні суспільні безпорядки, терористичні акти, спроби неконституційного захоплення влади, організована злочинність, зіткнення на етнічному грунті тощо). Спеціально створювані органи системи забезпечення безпеки мають особливий статус та особливі повноваження щодо інших державних органів. Їхні пропозиції за умов нормального функціонування суспільної системи повинні мати виключно рекомендаційний характер до тих пір, доки державні структури спроможні своїми силами контролювати ситуацію і впливати на її розвиток. Питання обмеження можливостей державних структур вирішується розробкою як індикаторів екстремальних ситуацій, так й індикаторів реальних можливостей державних структур адекватно реагувати на незвичну ситуацію.

Акумулятивна функція. Вона спрямована на вирішення цілого ряду важливих завдань: збирання та накопичення інформації, необхідної для прийняття важливих політичних рішень; об'єднання інтелектуального потенціалу вчених, політиків, масових громадських організацій, окремих громадян для проведення експертних оцінок окремих проектів, постанов, реальної ситуації в регіоні та державі тощо; формування державних матеріальних запасів та людських резервів, що призначені діяти в екстремальних ситуаціях, та контроль за їх використанням; нагромадження та узагальнення міжнародного досвіду роботи аналогічних структур.

Аналітична функція. Націлена на дослідження та оцінку ступеня внутрішніх та зовнішніх загроз та розробку відповідних пропозицій та рекомендацій управлінським структурам.

Прогностична функція. Дає можливість виявляти тенденції розвитку конфліктних ситуацій, прогнозувати наслідки управлінських рішень з урахуванням їхнього впливу на навколишнє середовище, політику, економіку, соціальну сферу.

Компенсаторна функція. За рахунок створення специфічних структур, матеріальних та людських резервів система забезпечення безпеки спроможна доповнити або компенсувати відсутність у звичайних державних установах можливостей (щодо аналізу ступеня розвитку конфліктних ситуацій, матеріальних засобів і т.ін.).

Інформаційна функція. Передбачає збирання та опрацювання інформації, її розповсюдження серед населення; формування громадської думки.

Координуюча функція. Передбачає певні дії, спрямовані на узгодження роботи різних державних структур за екстремальних умов і на етапі розробки управлінських рішень. Координація дій потрібна не лише між елементами формальної структури, але й між державою та неформальними об'єднаннями громадян (політичними партіями, громадськими рухами, соціальними верствами та етнічними угрупованнями). Досягти певного консенсусу з метою зниження внутрішнього соціального напруження - найважливіша умова стабільності соціальної системи. Форми координації зусиль можуть бути найрізноманітнішими - від мораторію на здійснення широкомасштабних політичних акцій до підтримки певних декретів уряду в кризовій ситуації. Ефективність цієї функції зумовлюється відкритістю системи забезпечення безпеки.

Силова функція. За певних екстремальних умов, можливостей структурних компонентів державної влади може виявитися недостатньою для запобігання конфлікту, що загрожує перейти у загальнонаціональну катастрофу, або дії існуючих силових міністерств будуть малоефективні, або в даній ситуації вони недоцільні, зважаючи на специфічність подій, що відбуваються (наприклад, масштабні сепаратистські виступи або дії підготовленої терористичної групи, або власне армійські кризи, що можуть призвести до військового путчу). За цих умов необхідно мати нечисельні, мобільні, добре підготовлені спецпідрозділи, головним завданням яких було б упередження та локалізація конфліктів, а не їх воєнне вирішення. Силова функція реалізується не лише за допомогою збройної групи, але й спирається на силу закону. Це означає можливість певних органів системи забезпечення безпеки у заздалегідь чітко визначених умовах приймати документи нормативного характеру, що набувають статусу тимчасово чинного закону. Це ж стосується й економіки на рівні прийняття відповідних тимчасових рішень економічного регулювання, а також політики, коли дозволяється тимчасово припиняти діяльність тих або інших партій. Функції неформальних структур багато в чому залежатимуть від того, яке місце вони посідають і яку роль відіграють у процесі забезпеченнянаціональної безпеки. Неформальні структури в повному обсязі можуть перебирати на себе такі функції, як акумулятивна, аналітична, прогностична. Певною мірою вони можуть здійснювати координуючу функцію. Особлива роль у діяльності політичних партій, громадських рухів тощо належить інформаційній функції. Відділення неформальних структур на місцях можуть надавати неоціненну інформацію з проблем, що виникають у населення, здійснювати моніторинг визрівання конфліктів, аналізувати екологічну ситуацію, причому ця інформація може бути індикатором достовірності офіційних даних. Досвід показує, що урядовець зацікавлений у тому, щоб утриматися на посаді, яку він обіймає, будь-яку негативну інформацію сприймає як загрозу власним інтересам. Неформальні структури можуть формувати незалежні експертні групи, що здатні дати кваліфікований висновок щодо будь-якого питання безпеки, а також брати участь у розробці рекомендацій формальним структурам.

Зовнішньополітична функція.

а). Захист корінних національних інтересів (збереження цілісності території держави; захист навколишнього середовища; конституційного устрою; політичної незалежності; забезпечення сприятливих умов розвитку нації; забезпечення зовнішньоекономічних пріоритетів держави; запобігання збройній агресії та силовій загрозі).

б). Боротьба з міжнародним тероризмом, наркоманією і злочинністю. в). Участь у міжнародних акціях з підтримки миру й безпеки. Підтримка зусиль щодо формування систем колективної безпеки різних рівнів. г). Встановлення тісних дипломатичних, економічних, культурних зв'язків з іншими країнами. Політичне співробітництво у розв'язанні складних міжнародних проблем (наприклад, проблеми ядерного роззброєння). д). Інші вищезазначені функції (аналітична, прогностична, інформаційна, координаційна складові) у зовнішньополітичній сфері.

Таким чином, виходячи із розуміння того, що система забезпечення безпеки базується на здатності держави захищати свої інтереси та реалізовувати свої цілі в галузі безпеки, визначаємо мету її функціонування як дотримання балансу життєво важливих інтересів особи, суспільства й держави. Реалізація цього завдання має сприяти виробленню відповідної політики. Органом, що виробляє таку політику, є Рада національної безпеки (або інша аналогічна державна структура).

Політика держави у сфері безпеки має грунтуватися на корінних інтересах суспільства, до якої б галузі відносин вона не спрямовувалася: до внутрішньої чи зовнішньої. Захищаючи свої інтереси в галузі внутрішніх відносин, держава здійснює тим самим свою внутрішньополітичну функцію; захищаючи свої інтереси в галузі зовнішніх відносин, вона здійснює свою зовнішньополітичну функцію

ТЕМА 4. Національні інтереси держави, як наріжний фактор формування концепцій національної безпеки

Визначення підгрунття поняття “національний інтерес”. Види національних інтересів держав. Процес формування національних інтересів. Національні стратегії.

Термін «національні інтереси» широко застосовується державними діячами, вченими, фахівцями у сфері військової політики, починаючи з середньовіччя, стосовно зовнішньої політики та цілей національної безпеки держав.

Акцентуючи увагу на ролі інтересів у житті суспільства Г.Гегель писав: «Дії людей витікають з їх потреб та пристрастей, інтересів, характерів та здібностей і притому таким чином, що спонукальними мотивами у цій драмі є лише ці потреби, пристрасті, інтереси і лише вони відіграють головну роль». Вислів Г.Гегеля повною мірою стосується не тільки окремих особистостей, він має також сенс і для тих чи інших соціальних груп, націй та суверенних держав. Нації та держави, у свою чергу, є суб'єктами міжнародних відносин. Суб'єктивна складова будь-якої соціальної групи чи державного утворення, так само, як і на рівні особистості, проявляється у вигляді потреб, пристрастей та інтересів.

Саме тому відомий американський протестантський теолог Р.Нібург (якому разом з істориком Ч.Бірдом належить пріоритет у розробці категорії «національні інтереси»), підкреслював: «Національний самоінтерес випливає, з одного боку, із сутності політичної ситуації і, з другого боку - із сутності людини» [45] .

Інтереси великих соціальних груп (професійних, політичних, етнічних та ін.) чи державних утворень мають певну специфіку, відрізняються за кількістю людей, які їх захищають, та сферами дії цих інтересів. Сферою виявлення інтересів великих соціальних груп виступає політика. Найбільш загальними інтересами, що мають статус незалежного актора міжнародних відносин, є інтереси націй та держав. Західна політологія в умовах реального існування держав-націй у розвинутих країнах не відокремлює інтереси від інтересів націй і використовує термін «національні інтереси» у контексті національно-державних (навіть в англійській мові поняття Nation часто-густо використовується як синонім поняття State).

У науковий обіг поняття «національний інтерес» увійшло порівняно недавно. Тільки у 1935 р. воно вперше було включене у Оксфордську енциклопедію соціальних наук і тим самим набуло право громадянства. У сучасній науковій літературі категорія «національний інтерес» має багато різних визначень. Більшість дослідників віддають перевагу формуванню свого особистого підходу до цієї проблеми і не приймають формул, що розроблені іншими. Саме тому в працях, присвячених міжнародним відносинам, можна знайти різні трактування національних інтересів, більшість з яких не дають чіткого уявлення про реальний процес розробки політики в галузі зовнішніх стосунків та національної безпеки.

Стисла філософська енциклопедія таким чином визначає інтерес: «Інтерес (від лат. участь), пай, частка, залучання до чогось, участь у чомусь, схильність до чогось (проява інтересу), цілісність та значення, яке ми надаємо речам. З матеріальної точки зору також користь, вигода (мати свій інтерес). З політичної, особливо, зовнішньополітичної точки зору, інтерес означає певні зазіхання держави за межами своїх кордонів».

З точки зору соціальної психології інтерес - це мотив до дії.

Автори роботи «Концепція національних інтересів України» визначають національний інтерес як «… систему цінностей, що є феноменом суспільної свідомості, який грунтується на почутті належності до певного народу та відрізняється від системи індивідуальних цінностей» . Вони вважають, що національні інтереси, що відіграють у житті суспільства першорядну роль, спочатку виникають в емоційно-почуттєвій формі, і серед них слід виділити чотири найсуттєвіших почуття:

національної гордості;

національного добробуту;

національної безпеки;

національної перспективи.

Безумовно, сфера суспільних почуттів є одним з важливих факторів, які, з одного боку, є реакцією суспільства на реальний стан речей у цьому суспільстві, а з другого, виконують роль своєрідного каталізатора суспільно-політичних процесів, коли потрібні зміни. Однак навіть з нашої власної історії відомо, що суспільні почуття, які сформовані на міфах та хибних постулатах, не можуть бути орієнтирами для реальної політики.

Більш реалістично підійшли до визначення «національних інтересів» автори доповіді за результатами дослідження «Національні інтереси і проблеми безпеки Росії». Вони наступним чином трактують національні інтереси: «…Національні інтереси це найсуттєвіші потреби російського суспільства і держави, задоволення яких забезпечує їх існування і розвиток і які тому є важливими цілями внутрішньої і зовнішньої політики».

Наголос на найсуттєвіших потребах суспільства має сенс, але потреби формуються, виходячи з глибинних внутрішніх процесів розвитку особи соціальної спільноти або держави у той час, коли інтереси, у загальному вигляді, демонструють специфіку потреб, що формується залежно від особливостей внутрішніх процесів та геополітичного існування нації або держави і базується на узагальнюючих цінностях суспільства та завжди співвідноситься з інтересами інших суб'єктів міжнародних відносин. Вони, на відміну від потреб, не мають імперативного характеру.

На початку 50-х років у західних академічних колах йшли дебати з питання національних інтересів між представниками «реалістичного» напряму, виразником якого був Г.Моргентау, та представниками «ідеалістичної» школи, що асоціюється з ім'ям колишнього президента США Вудро Вільсона.

Ідеалісти вважали, що у визначенні національних інтересів велику роль мають відіграти етика та мораль. Заперечуючи цьому, один із засновників напряму політичного реалізму Г.Моргентау писав: «Можна з певністю сказати, що зовнішня політика, що спрямовується універсальними моральними принципами і відкидає національний інтерес на задній план, є в умовах сучасної політики і військової справи політикою національного самогубства - дійсного чи потенційного.

Школа політичного реалізму розглядає національний інтерес як наріжний камінь зовнішньої політики будь-якої держави. У своїх дослідженнях вони спираються на концепцію інтересу, сформовану у поняттях сили. Сам вислів «національний інтерес» набуває сенсу тільки у контексті взаємовідносин нації чи держави з іншими націями або державами. Тобто національні інтереси - це завжди продукт складних взаємозв'язків діючих суб'єктів міжнародних відносин.

Представники школи «національних інтересів», що були широко представлені в 60-70-х роках, розглядають всю динаміку взаємин держав як наслідок зіткнення їхніх інтересів. Залежно від того, чи узгоджуються базові інтереси різних країн, чи вони вступають у суперечність одне з одним, вважають теоретики даної школи, реалізується той чи інший тип взаємодії між державами - від відкритого конфлікту або військових дій до дружніх, союзницьких відносин. При цьому найважливіше місце у формуванні та орієнтації «національних інтересів» на міжнародній арені сучасні політологи відводять поняттю сили, насамперед військової. Сама концепція «національних інтересів», на думку провідних теоретиків (Ч.Берд, С.Браун, М.Каплан, Р.Юхансон), коріниться глибоко у природі західноєвропейської та американської політичної культури.

У 80-ті роки здійснювалися неодноразові спроби поєднати поняття «національна безпека» з терміном «національні інтереси», проте ці спроби так і лишилися марними. Причинами цього стали, передусім, суб'єктивний характер самого поняття «інтерес», бажання політичних лідерів та політичних еліт більшості країн світу репрезентувати свої власні корпоративні інтереси як «життєво важливі інтереси» та «інтереси всієї нації». Слушною, на наш погляд, є думка Г.Брауна з цього приводу. Він один із перших підкреслив неоднозначний характер «національних інтересів», деякі з них справді є «життєво важливими». «Ключова проблема для лідерів великої держави, подібної до США, - стверджує він, - є в тому, щоб визначити дійсні межі «життєво важливих інтересів» з урахуванням усього комплексу наявних обставин, а також вирішити, які види дій необхідні у відповідь на ті або інші види загроз».

...