Психологія адвоката

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Психологія адвоката

кримінальний адвокат держава

За своєю психологією адвокат в ідеалі - це високоосвічений інтелектуал, активна і публічна правозаступницька постать у сфері судочинства й інших державних інстанціях, де відбуваються процеси захисту та відновлення конституційних прав фізичних та юридичних осіб.

Психологія адвоката формується під впливом професійних і соціальних факторів, основні з яких такі.

1. Відсутність владних повноважень. Здійснюючи правову допомогу в тій чи іншій справі, адвокат не володіє жодними владними повноваженнями. Рішення приймаються державними чиновниками - слідчим, суддею, прокурором чи іншими, залежно від характеру справи. Основна та єдина зброя адвоката - це професійні знання у правовій та законодавчій сферах і вміння використати їх у законних інтересах свого клієнта.

2. Фінансова незалежність від держави. На відміну від чиновника, якому заробітна плата гарантована незалежно від якості виконаної праці, адвокат позбавлений такої гарантії. Він сам забезпечує себе роботою і змушений за будь-яких обставин виконувати її сумлінно та якісно, залишившись у пам'яті клієнта грамотним, умілим фахівцем і достойною людиною. Добробут адвоката прямо залежить від кількості та якості (суспільного становища, достатку тощо) клієнтури. У свою чергу, кількість і якість клієнтури залежить від уміння працювати з людьми з першої зустрічі до завершення доручення. Ця обставина притаманна адвокатській психології.

Адвокат прагне до популярності не менше за естрадну зірку. Йому імпонує, коли у приміщення, де працюють декілька адвокатів, приходить людина і запитує саме його.

Психологічною рисою адвоката, чим він докорінно відрізняється від чиновника, є діаметрально протилежне ставлення до кожного відвідувача. Людина, що постукала у двері - це (не будемо цього замовчувати) потенційний заробіток адвоката, і він зацікавлений справити якнайкраще враження на відвідувача.

Водночас досвідчений адвокат розуміє, що демонстрація перед потенційним клієнтом своєї значущості та широких можливостей - це марне і не дуже безпечне заняття. Особливо, якщо перспектива справи не обіцяє бажаного результату відвідувачеві. Тому адвокат даремно гає час, коли "распускає хвіст" перед клієнтом, бажаючи сподобатись на етапі знайомства.

Неприпустимим ні з етичних міркувань, ні з огляду на власний імідж, є скептичне глузування адвоката над колегою, який займався цією справою раніше, чи зневажливе ставлення до попередника. Як правило, таке загравання адвоката перед клієнтом не додає поваги. Французькі адвокати в цьому питанні зайняли жорстку позицію. Дізнавшись від клієнта, що цією справою вже займався колега з іншої контори, адвокат зобов'язаний впевнитися, що клієнт повністю розрахувався з попередником, і лише тоді продовжувати розмову щодо провадження справи. В іншому випадку за існуючими етичними правилами, він буде змушений сплатити своєму колезі заборгованість непорядного клієнта.

Адвокатові слід надавати увагу питанню - що змусило клієнта звернутись до іншого адвоката? Може виявитись, що вимоги клієнта не тільки не відповідають закону, але й позбавлені здорового глузду. Можливо, клієнт підшукує не стільки адвоката, скільки "ділка", який би вирішив справу "позасудовим" шляхом, і тому його не задовольнив попередній адвокат.

Оптимальним варіантом у цьому плані є максимальне терпіння. Співрозмовник прийшов насамперед за співчуттям і розумінням його позиції, якою б сумнівною вона не була.

3. Адвокат розраховує лише на власні сили. На боці державного чиновника закон і владні повноваження. Звідси стійкий синдром власної правоти. Чиновник рідко вагається і не схильний до активних витрат власної енергії не на власні інтереси і конфлікти. Сенс адвокатської професії в захисті та відстоюванні саме чужих інтересів і вирішенні чужих конфліктів. На боці адвоката лише знання, веління обов'язку, професійна та матеріальна зацікавленість. Тому адвокат не обмежується тим, що лежить на поверхні справи, а щиро докладає всіх зусиль, щоб віднайти обставини, які поліпшать позицію клієнта.

4. Однобокість позиції адвоката. Розслідуючи злочин, слідчий концентрує свою увагу на обставинах, що підтверджують або спростовують провину підозрюваного чи обвинувачуваного у скоєнні діяння, яке йому інкримінується. Адвокат зосереджується лише на пошуках обставин, що спростовують чи пом'якшують відповідальність підзахисного. У практиці існує такий поширений термін - "розвалити справу". Йдеться про вміння адвоката знаходити найпотаємніші вразливі місця у кримінальній справі та в умінні їх подати так, що обвинувачення втрачає і сенс.

Іноді цей термін у слідчих і обивателів набуває негативного звучання. Насправді ж, починаючи роботу над справою, адвокат не ставить перед собою завдання "розвалити справу". Він відшукує помилки слідчого, приховані від недосвідченого ока, натяжки, зловживання, тобто все те, що так чи інакше послаблює обвинувачення. Якщо врешті-решт це призводить до розвалу справи, то означає лише одне: справа розслідувана неякісно, обвинувачення необґрунтоване.

Перелічені фактори, під впливом яких формується психологія адвоката, дають підстави дійти єдиного висновку - адвокат, як правило, - це людина ввічлива, уважна, зацікавлена, освічена, високоінтелектуальна, бюрократична та прискіплива (у професійному сенсі). Узагальнений психологічний портрет адвоката дещо деформується накладанням на нього характерних рис особистого темпераменту, якостей конкретної людини.

Але не слід відкидати твердження, що з роками професія накладає рельєфний відбиток на психологію людини, формуючи професійну мораль, що стає невід'ємною частиною характеру.

Діапазон особистісних та професійних факторів, що формують психологію людини, яка обрала для себе професію адвоката, був би неповним без урахування таких фізико-психічних категорій, як темперамент, стан здоров'я, вихованість, вікові параметри тощо. У межах такої психології формуються певні типи адвокатів. Адвокати - живі люди і, природно, повністю відображають усі недоліки і переваги суспільства, зрізом якого вони є. Залежно від особистих схильностей та людських якостей, моральних настанов, виховання, працелюбності тощо адвокатську братію можна умовно поділити на певні типи: "роботяги", "гастролери", "маестро", "яструби", кишенькові адвокати.

1. "Роботяга". Адвокат полюбляє сидячу й одночасно напружену, вкрай насичену і копітку консультаційну роботу чи внаслідок якихось фізичних або психологічних особливостей не схильний до поїздок в судові інстанції та різні установи. Він повністю віддається консультаційній роботі. Процес прийому відвідувачів його цілком влаштовує. Такий адвокат із задоволенням консультує, складає папери і т. ін. Він не відмовиться заслухати в суді невеличку справу, але це, швидше, виняток, ніж норма. В основному це літні адвокати чи такі, кому за станом здоров'я більш зручно працювати безпосередньо за своїм робочим столом. На цих працівниках лежить увесь тягар щоденного обслуговування тисяч різних відвідувачів: непередбачуваних, скривджених, нервових, хитрих і довірливих, нещирих та правдивих, загалом людей, що шукають правової підтримки своїх праведних і не завжди прагнень. Такі адвокати є в кожній юридичній консультації, і уявити собі адвокатуру без них вкрай важко. Цей вид адвокатів - головна ланка адвокатури для надання правових послуг населенню і опора завідувача юридичної консультації. їхні прізвища не звучать у гучних процесах, але вони щоденно стикаються з десятками різноманітних правових питань, і тому є найкомпетентнішою частиною адвокатського складу.

Саме вони закривають "діри" у справах за призначенням, надають безоплатну правову допомогу пільговикам та нужденним, терпляче вислуховують тисячі нарікань щодня.

2. "Гастролер". На місці не сидить. Береться за будь-яку справу. В результаті його компетенція зводиться до формули: знає "всього по троху". У підсумку, на жодному виді справ не спеціалізується, не набуває іміджу професіонала у певній сфері і все життя залишається адвокатом-універсалом з іронічним підтекстом. До конкретної справи такий адвокат ставиться "легко", не перевантажуючи себе особливим заглибленням у специфіку справи, що, природно, не сприяє повноті захисної позиції.

3. "Яструб". Адвокат переймається інтересами кожного клієнта до такої міри, що втрачає здатність адекватного ставлення до інтересів інших сторін у справі, а також до всіх, хто ці інтереси озвучує. Під впливом сліпого чи свідомого сприйняття інтересів свого довірителя здатен зневажати, а часом і ображати особу, що відстоює протилежні інтереси, і навіть колег. В судовому засіданні такі адвокати іноді поводяться занадто емоційно, некоректно, ігнорують елементарні вимоги професійної етики, за що нерідко їм дістається і від своїх колег, і від суддів.

У бажанні набути іміджу принципового та сміливого адвоката він у присутності своїх клієнтів чи підзахисного вдається до брутального поводження зі слідчими, свідками під час допиту, потерпілими тощо, чим частіше за все, лише погіршує позицію власного підзахисного. На жаль, цим нерідко грішать і адвокати досить високої проби. Тривалий час одним із найсильніших адвокатів у господарських справах у Донецькій області визнавався адвокат Б. Жоден гучний судовий процес у господарській сфері не обійшовся без нього. Працював над справою якнайсумлінніше, копав глибоко і завжди досягав значних успіхів. Але всюди залишав за собою стійкий слід пихатості і недоброзичливості.

Знайомство зі слідчим з нагоди виконання ст. 218 КПК він починав із запитання: "Ви знаєте, хто до вас прийшов? Я адвокат Б." Особливо діставалось молодим слідчим: "Підшийте цю макулатуру, тоді я буду знайомитися зі справою" і т. ін. Цілком законні вимоги він обов'язково викладав у образливій і не дуже пристойній формі, що завдавало йому немало особистих неприємностей.

Своєю поведінкою такі персонажі створюють негативний імідж адвоката і в такий спосіб шкодять адвокатському загалу в цілому.

4. "Маестро". Адвокат, якому під силу багатопланові справи. Але, як правило, він не хапається за будь-яку справу, а на свій розсуд обирає певний сектор справ і глибоко спеціалізується в оволодінні специфікою певної категорії злочинів (дорожньо-транспортні пригоди, злочини у сфері економіки, інформатики, цивільні справи з певним ухилом тощо), завдяки чому набуває досвіду, необхідного для якісного і результативного захисту у таких справах, і широкої професійної популярності. Це адвокат, за дверима якого завжди черга персональних клієнтів. Такий статус досягається тривалою копіткою повсякденною працею.

Нерідко серед колег після успішно проведеної гучної справи на адресу такого адвоката можна почути таке: щастить йому, де він тільки бере такі виграшні справи? Як правило, в таких запитаннях криється суміш лінивої заздрості з погано прихованим лукавством. Скрипку Страдіварі держали в руках сотні людей, але використали її можливості до кінця і добули з неї усі чарівні звуки - одиниці. Без майстра скрипка залишилася б гарним витвором теслі. Талант і титанічна праця майстра добули скрипці славу. Так, дотик до справи справжнього майстра, зброєю якого є небайдужість, інтелект, високий професіоналізм, неабияка працьовитість, - запорука успіху.

Саме ці якості, помножені на такі особистісні риси характеру, як принциповість, працелюбність та професійна амбітність, сприяють появі на адвокатському небосхилі "зірок" у сфері судочинства.

5. "Кишеньковий". Не пам'ятаю, де, але читав, що тварини, котрих привезли до м'ясокомбінату на забій, якось відчувають це і не хочуть заходити в загін. Тоді випускають білого козлика, який першим заходить до забійного цеху, втягуючи за собою інших. Козлику дають цукерку і ховають до наступної черги, а тварини ідуть на забій. На жаль, існує категорія адвокатів, що виконують роль такого козлика щодо свого підзахисного. Частіше за все, Вони "потрапляють" в адвокатуру переважно з "органів". Успішно користуються знайомствами серед слідчих та суддів, їх, як правило, постачають клієнтурою слідчі, котрі умовляють обвинувачуваного запросити саме цього адвоката. У винагороду за це слідчий, у свою чергу, вимагає від останнього не помічати певних хиб у справі. У такий спосіб адвокат зраджує і обвинувачуваного, що легковажно повірив слідчому, і свою професію. Результатом буде повна дискваліфікація, неповага колег і, природно, імідж "кишенькового адвоката".

Зазначимо, що є адвокати, які прийшли в адвокатуру після тривалої роботи слідчим чи суддею і зуміли піднятися на досить високий щабель у новій професії. Щоправда, ці люди і на своїй попередній службі користувались повагою. На жаль, таких меншість.

Звичайно, не всі справи вимагають однакових нервових та фізичних сил, напруження та розумових зусиль. Але кожна справа потребує сумлінності. За такими критеріями, як складність, необхідність розумових та нервових витрат кримінальні справи можна умовно поділити на:

1) ординарні;

2) групові;

3) професійно-специфічні;

4) резонансні.

До ординарних справ можна віднести такі, що не потребують глибоких знань з інших професій і де не фігурують будь-які складні експертні висновки. Це хуліганські вчинки, бійки, дрібні крадіжки тощо. Проте це зовсім не означає, що ці справи не потребують уваги і пращ. Нерідко трапляється так, що все лише починається з простого хуліганства, а згодом переростає в інший, більш небезпечний злочин. Та виняток лише підтверджує правило.

Тут адвокат рідко відчуває такі емоції, як симпатія до особи підзахисного. Хуліган залишається хуліганом. Не потрібно докладати багато зусиль, аби справа була розглянута з урахуванням усіх обставин, що пом'якшують відповідальність підзахисного.

Як правило, цією категорією справ займаються адвокати-початківці (з невеликим досвідом роботи) чи такі, що не претендують на більш складні справи з об'єктивних причин чи за складом характеру (не вміють або не бажають займатися складними справами тощо).

Такі справи становлять значну частину всього масиву кримінального судочинства і саме вони забезпечують великій кількості адвокатів районного масштабу постійну зайнятість.

До цієї категорії справ належать і більшість цивільних справ, які вирішуються на рівні місцевого суду будь-якого району.

Групові справи ускладнені значною кількістю обставин як матеріального, так і процесуального характеру. Обставини матеріального характеру випливають з наявності такої обтяжливої кваліфікаційної ознаки, як змова, організація злочинної групи, наявність розподілу ролей тощо. Із процесуального боку ці справи, зазвичай, характеризуються тривалістю розслідування та судового розгляду, наявністю розбіжностей позицій та суперечністю інтересів членів угруповання, що, в свою чергу, тягне за собою ускладнення захисту інтересів підсудного, щоб не зісковзнути на обвинувачення інших підсудних.

Зазначені справи потребують зваженості, стриманості і водночас пильності й активності у відстоюванні інтересів свого підзахисного від "нападок" інших підсудних та їхніх захисників. Крім того, групові справи потребують доброго здоров'я та міцних нервів самих адвокатів, адже іноді розтягуються на тривалий період.

Останнім часом групові справи, що були дуже "модними" в радянській державі майже до кінця шістдесятих років, знову стають "популярними". Складність цих справ полягає, насамперед, в тому, що вони, як правило, тягнуться місяцями, а то і роками. Певна категорія адвокатів вважає за удачу нагоду взятися за таку справу, бо вона забезпечить постійний гонорар на тривалий термін, з одного боку, і водночас потребує незначних навантажень (кілька Прикладів) - з іншого.

Але є й негативна сторона таких справ. Адвокат надовго заглиблюється в одноманітність, відволікається від інших можливостей зростання. Часто-густо трапляється і так, що виникає необхідність відволіктися у власних термінових справах, що потребує перерви судового процесу, учасниками якого є десятки людей. Тому зазначена категорія справ потребує зваженості при наданні згоди на здійснення захисту, врахування часу і фізичного стану.

Специфічні кримінальні справи - це умовне визначення, яке не претендує на будь-яку категоричність. Йдеться про категорію справ, де задіяні серйозні експертні сили у сфері будь-якої професійної діяльності, де задля успішного виконання завдань судового захисту, необхідно оволодіти знаннями у певній професії на такому рівні, щоб вільно дискутувати з професіоналами. Зрозуміло, що було б некоректно стверджувати, що, зіткнувшись з певною специфічною справою, адвокат опановує нову професію. Йдеться про те, що в будь-якій справі виокремлюється якась головна обставина, доведення чи спростування якої вирішує долю всієї справи. Скажімо, синці на тілі людини. Вони можуть мати різне походження (етіологію), але підкоряються певним законам визрівання: строки, колір тощо. Ці обставини можуть виявитися вирішальними з огляду на розвиток тих чи інших подій, що інкримінуються обвинуваченому чи підсудному.

Досконале вивчення питання етіології синців, механізм їхнього походження і локалізації на тілі людини, кольору, розмірів у зіставленні з матеріалами справи можуть дати неоціненний матеріал для висновку щодо винуватості обвинувачуваного чи підсудного.

Адвокат має бути психологічно готовим до сприйняття як реалії необхідності чесно відмовитися від справи, якщо він з тих чи інших причин не здатен опанувати специфіку конкретної справи. Слід передбачити можливість такого варіанта, коли клієнт, не задоволений некомпетентністю адвоката, звернеться до суду з позовом про повернення витрачених на адвоката грошей.

Резонансні справи. Такі справи стали ознакою нашого часу. Це справи, які набули широкого обговорення у пресі і на певний час привернули до себе увагу суспільства. Адвокат, якому довелось "втрапити" у таку справу, одразу ж стає публічною фігурою - дає інтерв'ю, з'являється на екранах телевізорів. Для адвоката, незалежно від того, чим закінчиться справа, - це прорив до широкої публіки, до популярності. Потреба в популярності - невід'ємна риса психології адвоката, як і артиста. Втрата популярності, якщо вона є, негативно позначається на стані добробуті: зникає попит, падають заробітки. Водночас засвітитися у резонансній справі, на яку звернена увага сотень або тисяч людей, означає залишитися у пам'яті багатьох з них, стати відомим.

Справи такого характеру можуть бути дуже привабливими для адвоката своєю специфікою, процесуальною перспективою тощо. Але не слід забувати, що такі справи багато до чого зобов'язують, потребують від адвоката великих витрат часу та енергії. Він стає публічною постаттю з усіма наслідками публічності, коли кожен його крок на виду, а кожний прорахунок фіксується.

Викладені обставини потребують великої відповідальності і критичного ставлення до власних можливостей при укладенні угоди на здійснення захисту як на досудовому слідстві, так і в суді.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що психологічні особливості адвокатів неоднозначні і значною мірою залежать від виховання, якості отриманої освіти, місця роботи й оточення. Багаторічні спостереження дають підстави стверджувати, що психологія районного адвоката досить помітно відрізняється від психології адвоката, що працює в обласному центрі. Трохи менша відмінність спостерігається між обласними та столичними адвокатами. Суттєво різняться колективи адвокатів великих індустріальних центрів (Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса, Харків) від своїх колег у невеликих містах агроспрямованих областей (Вінниця, Черкаси, Полтава та ін.).

У невеликих районних містах, де всі добре знають один одного, дружать сім'ями, щодня зустрічаються, гострота зіткнень адвокатів зі слідчими та між собою на грунті професійних відносин значно послаблюється. Небажання псувати стосунки, застаріла кругова порука часом сильно знижують рівень вимог прокурорів до міліції, адвокатів - до слідчих, суддів - до адвокатів та прокурорів, що в цілому негативно позначається на загальній якості роботи всіх перелічених ланок.

Було б наклепом і несправедливістю поширювати таку невеселу характеристику на всі районні центри. Іноді поява в районі принципового прокурора, судді чи талановитого адвоката змінює атмосферу в місцевій правоохоронній сфері. Десь десятиріччями зберігаються один раз посіяні кимось зерна боротьби за пріоритетність свого відомства перед іншими. Усе це так чи інакше негайно впливає на психологію адвокатів, які, зазвичай, виявляються десь посередині згаданих процесів. Десь народжується "мирний" конформізм - краще ні з ким не лаятися, подалі від гріха тощо. Десь, навпаки, переважає дух власної гідності і поваги до своєї професії.

Крім того, на психологію адвоката впливає менталітет клієнтури. Одна справа, коли адвокат через вікно своєї контори годинами очікує відвідувача і, врешті-решт приходить старенька бабуся зі скаргою на сусіда і кількість таких відвідувачів на день не перевищує і п'яти, і зовсім - інша, коли під дверима контори ще до її відкриття, стоїть черга, у якій підприємці, "патентовані" позивачі, освічені та по-міському розкуті люди.

Значне місце у психології адвоката посідає досвід, який дає змогу обирати правильне рішення за відсутності достатньої інформації і є підсвідомим вітрилом його діяльності. Інтуїція - продукт досвіду незамінна при вирішенні питання про укладення угоди з надання юридичної допомоги на досудовому слідстві чи в суді.

При укладенні угоди з клієнтом на провадження справи, велике значення має вміння адвоката проникнути у психологію клієнта, а згодом і в психологію безпосередньо підзахисного.

Практична психологія.

Можна назвати декілька юридичних професій, повсякденна реалізація яких неможлива без певного заглиблення в людську психологію. Слідчий, суддя, адвокат - це посади, основна особливість яких - повсякденне спілкування з людьми в нестандартних, а здебільшого у стресових та вкрай напружених ситуаціях, в умовах постійної боротьби інтелекту, життєвих настанов, різного виховання, звичок, що загалом формують психологію людей.

При цьому слід брати до уваги, що для зазначених професій психологія - це лише один із інструментів досягнення певних результатів у конкретній справі, де найвища ціна - це нерідко доля людини. Отже, знання законів психології, досвід вдумливого спілкування та схильність до аналізу і синтезу інформаційного масиву - це ті важелі, наявність яких значно полегшує вирішення найскладніших завдань.

Водночас, якщо для слідчого чи судді психологія - це лише інструмент вирішення локального питання, досягнення певного (позитивного чи негативного) результату, то в роботі адвоката - це постійний фактор співпраці і формування взаємин з клієнтом на тривалий період.

Слідчий працює з людьми в кабінетній тиші, начебто в ідеальних умовах для психологічних вправ. Але слідчий - це офіційна особа, державний чиновник, що виконує специфічну функцію - працює над розкриттям злочину. За ним влада, і сам він наділений офіційними повноваженнями. З іншого боку, він завжди відчуває дефіцит часу. Слідчого і обвинувачуваного розділяє бар'єр офіційності та недовіри. І, на жаль, більшість слідчих при розслідуванні конкретних справ схильні користуватися саме своїми владними можливостями, а не вдаватися до психологічних експериментів. Слідчий виконує конкретне завдання, і потрібно мати дуже велике бажання, певні здібності і надлишок часу, щоб за таких умов витрачати час і сили, налаштовуючи підозрюваного, обвинувачуваного чи свідка на розкриття його психологічних настанов, на щиру та відверту розмову. Та не всі мають таку можливість. Значна кількість слідчих діє за формулою: "сила є - більше нічого не треба". Ця надзвичайно стійка тенденція вперто мандрує крізь століття та епохи, кордони та державні устрої.

Від часів римської церковної інквізиції (лат. - слідство) за імператорів Феодосія та Юстиніана (III-V ст. н.е.), коли слідчі користувалися єдиним засобом отримання зізнання підозрюваного - через ув'язнення, до наших часів нічого не змінилося. Ця ж методика була притаманна і чехівському письмоводителю у слідчого Дюковського з оповідання "Шведський сірник". Цей герой повісті, горезвісний помічник слідчого, видумавши фантастичну версію зникнення місцевого гуляки-поміщика, тягнув до в'язниці кожного, хто хоч трохи вписувався у придуману ним схему. Ув'язнення і отримання потрібного зізнання широко практикувалися за радянських часів. Така ж практика, на жаль, збереглася в Україні і до сьогодні. Як бачимо, в усі часи та епохи тенденція слідчих до використання силових методів не змінюється: не до психології.

Було б несправедливо стверджувати, що ніколи не було слідчих "від Бога", для яких невимушене зізнання злочинця в скоєному злочині було єдиною і головною метою своєї роботи. Досить пригадати створену Ф. М. Достоєвським фігуру слідчого Порфірія Петровича, що розкриває злочин Раскольникова. Тут і стратегія, і тактика розкриття злочину, і тонкий розрахунок під маскою простодушності, супердосконале знання та використання психології злочинця - все за-діяно, все працює на одну мету - знайти вузеньку щілинку у глухій і до крайності напруженій стіні самозахисту, максимально розширити її, зламати злочинця, довести його до повного зізнання. І хоча слідчий Порфірій Петрович є літературним персонажем, навряд чи його можна було так класично вивести, коли б не було прототипу. Слідчі, близькі до образу Порфірія, зустрічалися і на моєму шляху.

Ось невеличкий діалог між слідчим Порфірієм Петровичем та Раскольниковим, де перший умовляє останнього написати явку з повинною для його ж користі. Слідчий не приховує від Раскольникова, що він впевнений у тому, що той вчинив убивство. Але й відверто зізнається йому, що у нього немає прямих свідків, тому він добивається визнання останнім своєї провини: "Опять вы за старое, Порфирий Петрович! Всё за те же ваши приёмы: как это вам не надоедает, в самом деле?

- Э, полноте, что мне теперь приёмы! Другое бы дело, если бы тут находились свидетели: а то ведь мы один на один шепчем. Сами видите, я не с тем к вам пришел, чтобы гнать и ловить вас, как зайца. Признаетесь, аль нет - в эту минуту мне все равно. Про себя то я и без вас убежден.

- А коли так, зачем вы пришли? - раздражительно спросил Раскольников.

- Я вам прежний вопрос задаю: если вы меня виновным считаете, зачем не берете вы меня в острог?

- Ну, вот это вопрос! По пунктам вам и отвечу: во-первых, взять вас так прямо под арест мне невыгодно.

- Как невыгодно! Когда вы убеждены, то вы должны...

- Эх, что ж, что я убежден? Ведь все это покамест мои мечты-с. Да и что я вас на покойто туда посажу? Сами знаете, коли сами проситесь. Приведу я, например, уличать вас мещанишку, а вы ему скажете "ты пьян, аль нет? Кто меня с тобой видел? Я тебя просто за пьяного и принимал, да ты и был пьян ", ну что я вам на это тогда скажу, тем паче, что вашего еще правдоподобнее, чем его, потому, что в его показании одна психология, - что его рылу даже и неприлично, - а выто в самую точку попадаете потому, что пьет, мерзавец, горькую и слишком даже известен. Да и сам я откровенно вам признавался, уже несколько раз, психология эта о двух концах и что второй то конец больше будет, да и гораздо правдоподобнее, а что кроме этого у меня против вас и нет ничего. И хоть я вас все-таки посажу и даже сам вот и пришел (совсем не полюдски) вам обо всем вперед объявить, а все таки прямо вам говорю (тоже не полюдски), что это мне будет невыгодно... Не хочу чтобы вы меня за изверга почитали, тем паче, что искренне к вам расположен, верьте не верьте. ...Я пришел к вам с искренним прямым предложением -учинить явку с повинною. Это будет вам бесчисленно выгоднее, да и мне тоже выгоднее, - потому с плеч долой."

Слідчий ніби скаржиться підозрюваному на нестачу доказів і просить у нього допомоги. Насправді слідчий уміло і тонко підводить Раскольникова до висновку, що йому все відомо і що доведення провини - це справа часу, і злочинцеві нікуди від цього не подітися, змушує його бути в постійному нервовому напруженні. Порфирій Петрович досконало знає психологію інтелігента Раскольникова, який, вчинивши злочин, буде каратися власною совістю і обов'язково на чомусь видасть себе, зламається. Це вже інтелектуальний двобій на грані високого мистецтва.

Але саме такий високий стиль не завжди потрібен тим, в чиїх руках зосереджено слідчий апарат, у кого не завжди єдиною метою виявляється і сама істина. І тоді ставка робиться на силу, а сила, переважно, виключає психологічні експерименти в слідстві.

Суддя спілкується з підсудними, свідками на людях і в офіційних рамках судового процесу. Тут не завжди є час і відповідні умови для психологічних спостережень і досліджень. За великої кількості людей - близьких і чужих, доброзичливих і ворожих, зацікавлених і байдужих - важко психологічно розвантажити людину, спонукати підсудного чи свідка розкритися до кінця. І тільки великий, набутий довгими роками досвід компенсує брак часу, відведеного на процесуальне спілкування.

За довгі часи адвокатської практики зможу назвати лише кілька суддів, яких справді цікавив психологічний стан підсудного, свідка, потерпілого на допиті останніх під час судового розгляду справи. Переважна більшість суддів не переймається психологічними проблемами учасників судового процесу. Понад те, часом без будь-якої потреби і користі для інтересів справи настільки бездушно і грубо втручаються в глибоко інтимні питання, що це тягне за собою катастрофічні наслідки.

Приклад. Судовою колегією апеляційного суду у першій інстанції розглядалась кримінальна справа про зґвалтування Л. Головувала в судовому засіданні суддя Д., що надмірно полюбляла таку категорію справ і охоче приймала їх до свого провадження.

Процес був гучний і зібрав широку аудиторію, оскільки все відбувалося у невеликому парку в самому центрі міста. На суді був присутнім і чоловік потерпілої.

У показаннях потерпілої чітко простежувалося бажання обійти питання, як вона у вечірній час опинилася в найтемнішій частині скверу. З огляду на обставини справи слідчий не наполягав на цій обставині, адже це ніяк не впливала на доказовий бік справи.

Суддя та адвокат з потурання судді настільки грубо та неетично повели допит, що жінка з плачем вибігла із зали, і судове засідання було перенесено на наступний день. Але наступного дня потерпіла не з явилась. Сусіди потерпілої повідомили, що жінка ввечері після допиту викинулася з балкона 9 поверху.

Суддя, ніби нічого не трапилось, продовжила розгляд справи

Резюме. На жаль, потерпіла не потурбувалася про представника на суді. Останній, безумовно, скористався б своїми правами, щоб зупинити недоречну цікавість судді.

Адвокат не може дозволити собі розкіш - ігнорувати психічний стан клієнта, його особистісні риси, звички та характер. Він - єдина офіційна особа, якій підзахисний може відкритися, не побоюючись розголошення довіреної таємниці. І саме тут розкривається правдиве обличчя людини - мотиви і наміри, ставлення до скоєного і його наслідків - виявляється її особистість та психологія.

Тільки знання психології людини, уважна спостережливість та професійний досвід допоможуть адвокатові дійти правильного висновку та прийняти адекватне рішення щодо оцінки вчинків і адекватного сприйняття інформації свого візаві: відвідувача, підзахисного, свідка.

Від цієї оцінки значною мірою, а то й повністю залежить подальша поведінка самого адвоката, його позиція у справі та прийнятті рішень у конкретних ситуаціях. Хоча нерідко цього виявляється замало.

Адвокатура, мабуть, єдина професія яка в ідеалі, потребує гармонійного поєднання досконалого знання своєї справи із загальною культурою, мистецтвом володіння словом, наявністю природного чи вихованого такту, мужності та вміло дозованої принциповості на фоні генетичної потреби в заступництві.

Схильність до заступництва як стійка риса характеру конкретної людини може розглядатися як психічна особливість. Вона може привести людину до адвокатського промислу, але не обов'язково. Людина, яка ніколи не мріяла про адвокатську професію може, за певних обставин виявитися схильною до правозаступництва. Так, в історично знаменитій справі капітана французької армії Дрейфуса, якого на хвилі антисемітизму звинувачували у зрадництві, захисником виступив відомий французький письменник Еміль Золя. У Києві у такій же гучній справі Бейліса, якого в 1911 р. в період антисемітського сплеску було звинувачено в ритуальному жертвоприношенні, найбільш активним захисником виступав у пресі письменник В.Г. Короленко. Але ці люди не стали професійними адвокатами.

Стверджувати, що в адвокатурі працюють лише такі люди, було б свідомим лукавством. Таких ідеальних адвокатів не так уже й багато. Люди приходять до цієї професії різними шляхами, за різних обставин і з різними, дуже індивідуальними, намірами.

Багаторічне опитування свідчить, що близько 22% йдуть в адвокати за "великими" грішми; до 28% - за грішми і професійною незалежністю; 13% - "так сталося"; 16% - у пошуках повної професійної самостійності, тобто, статусу "вільного художника"; приблизно 11% -вимушено (вигнанці з прокуратури, суду, правоохоронних органів); 7% -батьківськими слідами. І лише 4% - свідомо, за покликом серця.

Не існує статистики, яка б дала уявлення про те, хто відбувся як адвокат, а хто розчарувався після перших же невдалих кроків. Той, хто вважав, що адвокатові потрібні лише великий мішок та лопата для грошей, дуже швидко позбулись своїх чарівних сподівань і зрозуміли, що великі гроші адвокатові платять не тому, що вони йому конче потрібні і навіть не за розум, копіткий труд чи гучний імідж. Клієнт платить за бажаний кінцевий результат. А як цей результат дається -унікальними знаннями, важкою працею чи талантом, клієнтові не цікаво. Крах його клієнтських надій і втрата грошей аж ніяк не будуть компенсовані блискучим іміджем чи стараннями адвоката. І до цього слід бути готовим.

Звісно, є більш "легкі" способи заробляти гроші, аніж наполеглива та важка праця над матеріалами справи, над законами та допоміжною літературою. Можна просто користуватися зв'язками та знайомствами серед слідчих та суддів. Йдеться про посередництво у передачі хабарів, що нині буйно процвітає навколо судочинства. Але, по-перше, для цього не обов'язково бути адвокатом, а тим більше мати юридичну освіту. Тут головне - позбутись таких якостей, як совість та самоповага, і завжди очікувати візиту прокурора з наручниками.

Ті, хто вважав, що адвокатура - це суцільний відпочинок, дуже швидко зрозуміли: там справді можна не переобтяжувати себе роботою за умов, що хтось буде годувати, одягати тощо.

Статус "вільного художника" годиться лише для людей високої свідомості та жорсткої самодисципліни. Без цих якостей такий статус може виявитись джерелом багатьох неприємностей і трагедій.

Спостереження за групою моїх колишніх студентів, що пішли до адвокатури шляхом своїх батьків, на жаль, виявились не дуже втішними. З 8 лише один став справжнім адвокатом, якого в разі необхідності я порекомендував би як захисника, а семеро не відбулися, як адвокати.

Знання доведеться вдосконалювати протягом усього життя. Культури набувають безперервним самовихованням. Брак ораторських здібностей можна компенсувати бажанням та наполегливою повсякденною роботою над собою. Такі риси, як мужність та принциповість, виховуються розумінням необхідності та мобілізацією вольових якостей людини. Єдиною рисою, якої неможливо набути найнаполегливішою працею, є генетична потреба заступництва. Ця риса була від народження притаманна такій історично-релігійній постаті як Ісус Христос. За Біблією, він розумів покладену на нього місію заступництва як Божу волю і терпляче ніс свій хрест. Загальновідомо, що значна частина його сучасників не тільки не оцінила жертви Христа, але і з легкістю віддала його на розп'яття. Більш того, навіть серед найближчого оточення Христа - його 12 учнів - знайшлися: той, хто відрікся, від нього і кілька таких, що сумнівались...

Отже, стежка природженого правозаступника завжди важка і далеко не кожному під силу. Але тільки ця унікальна риса характеру, якщо вона є, здатна компенсувати адвокату серйозні психологічні та моральні навантаження під час захисту в суді злочинця, проти якого закон, суспільство та аудиторія судового залу (а, буває, і власна душа). Тільки наявність цієї риси характеру дає змогу адвокатові, попри гнів та обурення (частіше за все обґрунтовані) суспільства, мобілізувати свої мужність і твердість у відстоюванні тих законних прав та інтересів підсудного, про які інші забувають під важким тягарем ненависті до скоєного злочину.

Людина, що добровільно обирає важкий адвокатський хліб, мусить чітко знати - дорога її не буде встелена квітами, а шлях до вершин не буде легкою прогулянкою. Але настане час, коли єдина врятована від незаслуженої кари людина і її близькі назвуть адвоката рятівником і це буде найвищою нагородою, на фоні якої всі біди видадуться мізерними.

Іноді відбувається навпаки. Людина ніколи не прагнула до юриспруденції і навіть ніколи не мріяла про адвокатські лаври, а доля розпорядилась так, що на якомусь життєвому етапі довелось розпрощатися з успішною кар'єрою і "втрапити" в адвокати І тільки тут вона дізналась про свої істинні здібності і по-справжньому відчула реальну значущість і потребу адвокатської праці, її складнощі та тріумфи.

Таких знайомих мені особисто людей, прізвища яких уже, на жаль, обведені чорною рамкою, я не можу не назвати. Це фронтовик, якого війна позбавила ноги та мрії стати хірургом, Ілля Аронович Ріхтер, в минулому член Донецької обласної колегії - адвокат з великої літери, якому були під силу як аналіз найскладніших обставин, так і глибина найприхованіших мотивів. Його процесуальна мужність, володіння словом та вміння відстоювати свої позиції користувалися заслуженою повагою навіть у процесуальних суперників.

Не можна не згадати також фронтовика, інваліда Великої Вітчизняної війни Івана Прокоповича Рижикова, який потрапив до адвокатури з прокурорської посади, тобто звідти, де адвокатів рідко згадували добрим словом. З часом Іван Прокопович, людина з середньою юридичною освітою за плечима (пішов на фронт підлітком), але з міцними селянським розумом і не в міру злим язиком, став грозою чиновників незалежно від рангу, якщо виявлялось, що на лаву підсудних потрапила людина за гріхи останніх. І особливо, коли це була жінка -тут він був безжальним.

Борис Євсейович Альтшулер, для тих, хто його не знав, був обранцем і коханцем долі. Завжди ошатно одягнений, випещений, він багатьох дратував своїм спокійним і врівноваженим виглядом. Але жоден прокурор чи адвокат не бажали собі його в суперники на судовій арені. За незмінної ввічливості і коректності він умів аргументовано і сатирично розвалити будь-яку позицію, якщо для цього були хоча б найменші підстави.

Це були адвокати від Бога.

Загалом же професія адвоката, набута за покликанням, чи людиною сумлінною та відповідальною за характером, - це важка інтелектуальна і далеко не завжди вдячна праця. Праця, яка, за рідкісними винятками, не має перерви, відпустки та будь-якої паузи. Неминуче, професія адвоката, як і інша, впливає на характер її носія, формуючи в нього певну психологію, стиль і почерк.

Комбінація таких факторів, як професійна самостійність, фінансова незалежність від держави, конкуренція на ринку послуг, причетність до сфер слідства та судочинства, персональна відповідальність, роль потенційного "рятівника" створює узагальнений соціальний образ адвоката.

Віктимологія в захисній практиці

Найповажніші видання з кримінології, відгалуженням якої вважається віктимологія, схильні розглядати останню як систему знань про жертву злочину. Власне, така позиція не суперечить батькам самого відгалуження, на яких посилаються автори: Бенджаміну Мендельсону, Гансу фон Гентігу, Генрі Елленбергеру. Зокрема, саме Ганс фон Гентінг є автором праці "Злочинець та його жертва", де він розвиває думку про елементи "інтеграції між злочинцем та жертвою".

Віктимологія за своїм призначенням покликана шляхом вивчення поведінки окремих вразливих категорій людей та впровадження певної системи їхнього виховання, запобігати певній категорії злочинів, спровокованих поведінкою жертв злочину..

Віктимологія (від лат. "victima" - жертва + грец. "logos" - вчення, наука) - вчення про жертв злочину. Слід визнати, що вважати віктимологію наукою на сьогодні підстав немає. Це, швидше, недостатньо систематизована сукупність знань про поведінку потерпілого в різних обставинах і у багатьох її проявах. Водночас слід сказати про певну увагу окремих вчених-юристів та психологів до цієї цікавої і загалом малодослідженої теми, яка фігурує майже в усіх підручниках з кримінології.

Але нас цікавить інший аспект кримінології, а саме: використання адвокатом-захисником віктимологічних факторів у процесі здійснення захисту обвинувачуваного, підсудного.

Від поведінки жертви нерідко залежить дуже багато, а іноді і все, аж до тієї крихкої межі, за якою вирішується, чи відбудеться злочин. У давні часи поводженню жертви надавалося велике значення. Парадоксально, але повне перекладення провини на злочинця демобілізує потенційну жертву, позбавляє її відповідальності перед собою за результати власного поводження. Криміналісти інших країн більш категоричні, вважаючи, що від жертви залежить майже все. "Поведінка жертви справляє значний вплив на мотивацію злочинної поведінки. Вона може полегшувати і навіть провокувати ЇЇ", - вважають автори підручника з кримінології. Завдання віктимології якраз і полягає в тому, щоб виховувати в людях обережність у поводженні з незнайомими людьми, продуманість своїх дій у світлі можливих наслідків.

Віктимологічні прояви жертв насилля виявляються і фіксуються шляхом дослідження поведінки потерпілих від злочину. Окремі фахівці схильні трактувати поняття віктимності "як здатність людини через певні фізичні та духовні якості, за певних об'єктивних обставин, постійно виявлятися мішенню для злочинних проявів". Наведене визначення, на наш погляд, значно наблизилось би до істини при заміні слова "здатність" на "схильність". Наявність у людини певної здатності до чогось може існувати тривалий час без зовнішнього прояву до появи бажання чи схильності скористатися нею. А, схильність, навпаки може штовхати людину до набуття певної здібності.

Нині вже розроблена і вдосконалюється система заходів з віктимізації особистості: підготовка особи до зіткнення зі злочинними проявами, захист осіб певної категорії, зведення до мінімуму віктимогенних ситуацій. До таких засобів належить соціалізація маргінальних типів: бомжів, проституток, особливо підлітків; підвищений рівень інструктажів таких категорій працівників, як таксисти, продавці нічних кіосків, заправники АЗС, аптекарі, працівники міліції та ін.. Окремі автори праць на цю тему справедливо наполягають на підвищенні рівня інформативного забезпечення населення щодо злочинних проявів та координації дій у профілактичній роботі з людьми.

Вивчення слідчої та судової практики у справах про статеві злочини свідчить про те, що багато дівчат і молодих жінок, що стали жертвами статевих домагань, постраждали з власної вини через легковажність, необачність, особливо під час спілкування з незнайомими чоловіками. Майже кожна друга потерпіла перебувала у стані алкогольного сп'яніння, нерідко вживаючи спиртне з майбутнім ґвалтівником. Майже 75% потерпілих раніше не були знайомі з насильником, а познайомились на вулиці, в міському транспорті, у місцях відпочинку.

Віктимологічні дослідження свідчать, що серед більшості потерпілих від зґвалтування 63% - молоді жінки віком до 25 років. 40% з них - неповнолітні. Кожна десята вже була раніше жертвою зґвалтування. При цьому, вік більшості з них - до 18 років.

Усе свідчить про те, що дуже багато потерпілих від різних злочинів - шахрайства, розбою, грабежу, убивства, статевих злочинів, в прямому розумінні слова йшли на зустріч зі злочинцем, шукали його.

Приклад. Стенографічні записи свідчень потерпілих:

1. Дві шістнадцятирічні дівчини-студентки технікуму проходять потерпілими у зґвалтуванні. Наводиться стенограма розповіді однієї з них у судовому засіданні.

Н: "Після уроків ми з К вирішили погуляти. Купили пляшку вина і два льодяники. Випили вино і вирішили покататися з ким-небудь на машині. Зупинився "Москвич " і нам запропонували сісти в машину. Ми сіли. Там було троє хлопців, і вони запропонували нам трохи випити. Ми погодились. Хлопці купили вино і повезли нас в лісосмугу. Там випили ще вина. Потім хлопці запропонували нам роздягнутися Я відповіла, що я згодна на все, крім ... туди, бо я хотіла залишитися чесною. Поки хлопці займалися мною, К. втекла і подзвонила в міліцію".

І таких розповідей, де чітко простежується тенденція вирішити якесь своє питання, незважаючи на жодні обставини, заборони, небезпеку тощо, можна навести тисячі. Майже в кожному випадку злочинцеві так чи інакше допомагав сам потерпілий. Це і є ті самі віктимологічні фактори, які мають використовуватися захисниками повною мірою.

2. Потерпілий від шахрайства: "Я вирішив поїхати до Мінська купити автомобіль. Щоб не натрапити на шахраїв, взяв із собою товариша. Гроші були зі мною. Тільки ми вийшли з аеропорту, щоб поїхати в місто, до нас підійшла жінка і запитала, чи не потрібна нам кімната. Ми розпитали, чи далеко вона живе від Червенського ринку. Жінка відповіла, що поруч. Ми погодилися і направилися до стоянки таксі.

Таксист погодився везти нас і сказав, що вже два клієнти сидять у машині. Дорогою спустило колесо, і водій побіг кудись ремонтувати, бо запаски не мав. Чекали довго. Один із пасажирів запропонував зіграти в карти. Я погодився. Спочатку пощастило, і я виграв значну суму грошей. Той, що програв, сказав, що при ньому такої суми немає, щоб розрахуватися, і запропонував під "їхати до ювелірної майстерні, де працює його знайомий, і він має дещо йому здати за гроші. Мій товариш умовляв мене не зв'язуватись, але я хотів отримати виграні гроші, і ми поїхали..."

Скінчилося тим, що замість автомобіля потерпілого вмовили купити кілька діамантів, які зрештою виявилися шматочками битого скла.

3. Потерпіла, яку збив автомобіль: "Я дуже поспішала, бо запізнювалась на роботу, а ще потрібно було відвести дитину в дитсадок. Накрапав дощик, а я була без парасольки. Червоне світло світлофора чомусь дуже довго горіло, і я вирішила перебігти дорогу. Я взяла дитину на руки і кинулася перебігати, думала машини зачекають, вони ж бачили, що я на дорозі то зобов'язані були пропустити мене... Я послизнулась і впала..." Фінал - наїзд.

Але трапляються історії, коли майбутня трагедія немов би планується самим потерпілим чи потерпілою, коли іншого фіналу, ніж трагедія, і не повинно бути.

Приклад. Звістка про страшне вбивство у селищі динасового заводу потрясла жителів усього міста. Вбивця молодої жінки, у якої залишилася маленька донька, завдав 160 ножових поранень. Злочинця знайшли дуже швидко. Ним виявився 19-річний Р. Свою провину він не заперечував, від адвоката категорично відмовлявся і жодних показань не давав.

У зв'язку з тим, що у вбивці на квартирі було знайдено гаманець убитої, слідчий висунув версію вбивства з метою пограбування. Там же було знайдено і ніж, яким скоєно злочин.

З таким обвинуваченням справу було направлено до суду. Через те що санкція статті Кримінального кодексу, за якою було кваліфіковано злочин, передбачала вищу міру покарання, справу повинен був слухати обласний суд.

Усі міські адвокати під різними приводами розбіглися щоб не "вскочити" в таку неприємну і відверто безнадійну, з позиції захисту, справу, та ще й без перспективи на оплату (ні родичів, ні близьких у підсудного не було).

Адвокат Ф. щойно повернувся з відпустки по захисту дисертації. Першим його кроком було відвідання Президії колегії адвокатів. На порозі його зустрів голова Президії Л., який, обмежившись привітанням, покликав до себе в кабінет.

Монолог голови був коротким, а тон беззаперечним. "Про дисертацію потім, а зараз про справу. На 26 червня обласним судом призначено слухання справи про вбивство. Жодного адвоката знайти не можемо - той у справах, той у відпустці, а той враз захворів. Колегія пішла вам назустріч з відпусткою на час захисту дисертації, а тепер виручайте колегію. Зірвемо справу ~ відірвуть голову. І справа серйозна, будь-хто не впорається".

Не було що відповісти, довелося погодитись. До слухання справи залишались лічені дні. Потрібно було ознайомитися з її матеріалами, зустрітися з підсудним.

Справа, безумовно, була вкрай важкою з позиції захисника. Таких жорстоких убивств давно вже не було не те щоб у місті, але і в усьому регіоні. Насторожувала версія обвинувачення - з корисливих мотивів, з метою пограбування... У гаманці було знайдено один рубель 16 коп. Гаманець, коли його знайшли на квартирі злочинця, лежав на столі. Ніж був у крові убитої і лежав також на столі.

Вбивця не втікав, не чинив опору під час арешту і вперто мовчав. Свідків майже не було, крім матері вбитої і батька, яких було визнано потерпілими. Допитана була також двоюрідна сестра.

Остання, судячи з протоколів допитів, щось знала про стосунки між убивцею та його жертвою, але чогось не договорювала, чи слідчий не записував. Чоловік вбитої нічим доповнити справу не міг - тільки-но прибув зі служби в армії. Отже, багато чого для адвоката залишалося незрозумілим у цій справі, особливо щодо мотивації злочину.

Довелось їхати в місто, де сталася трагедія, і докопуватися до "дрібниць", що залишилися поза матеріалами слідства. Побувавши на роботі, в цеху, де останнім часом працював підсудний і, до речі, його жертва, поговоривши з сусідами злочинця, адвокат зібрав матеріал, який зовсім по-новому висвітлював події, що сталися до вбивства і докорінно змінив уявлення про мотиви злочину.

Підсудний К. ріс, яку нас кажуть, в неблагополучній сім "і. Батько спився і десь пропав. Матір теж згубив "зелений змій". Малолітнім хлопець був залишений без усякого нагляду. В 16, коли його однолітки вчилися у школі, він вештався дворами та посадками. Тоді ж і вирішили з хлопцями "покататися" в машині і використати для цього вантажівку, на якій сусід приїздив додому на обід. Закінчилось це судом і вироком - 3 роки позбавлення волі. В колонії вивчився на слюсаря

За хорошу поведінку та бажання виправитись був звільнений від покарання достроково. Повернувшись додому, пішов на динасовий завод слюсарем. Непогано працював, але, як його характеризували працівники цеху, був мовчазним, ні з ким не підтримував товариських стосунків.

Н. (вбита) працювала в цьому ж цеху. Мала чоловіка, якого призвали на строкову службу в армію і, отже, почувалася вільною. Мала дворічну доньку. Зі слів подруг та співробітників, своїми зовнішніми даними Н. не могла не привернути до себе уваги будь-якого чоловіка. Вона охоче сприймала спроби заговорити з нею і, як описують подруги, її дуже заінтригував статний і серйозний хлопчина за сусіднім станком, який чомусь не звертав на неї уваги. Н. "кинула" на нього оком і перейшла до дій.