Порівняльна характеристика органів конституційного контролю в Україні та Франції

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Конституція будь-якої держави виконує унікальну роль, слугуючи фундаментом побудови національної правової системи, критерієм правових цінностей суспільства, забезпечуючи захист прав і свобод людини і громадянина. Поряд з цим Конституція діє в умовах динамічних змін і ускладнення суспільних відносин, що вимагає від усіх суб'єктів права утвердження її верховенства стосовно законів та інших нормативно-правових актів. Механізм забезпечення юридичного верховенства Конституції розглядається в контексті існуючих в державі спеціалізованих та неспеціалізованих органів, які здійснюють правову охорону Конституції. Важливу роль в цьому процесі відіграє інститут конституційного контролю.

Під конституційним контролем в юридичній літературі розуміється здійснювана судовими органами перевірка нормативних актів з точки зору їхньої відповідності конституції. Незважаючи на наявність у вітчизняній юридичній літературі публікацій, присвячених функціонуванню органів конституційного контролю в зарубіжних країнах (праці В. Шаповала, А. Георгіци, Ю. Тодики, О. Лотюк, Є. Черняк, В. Гергелійника, В. Погорілка, М. Са венка, В. Скоромохи, М. Савчина, І. Алексеєнка), вважаємо, що французька модель конституційної юстиції потребує спеціального дослідження. Особливе важливе значення у даному контексті займає порівняння органів конституційного контролю в різних країнах. У даному дослідженні ми спробували виокремити ті спільні та відмінні риси, які притаманні процесу здійснення такого контролю на прикладі України та Франції.

Висловлена нами теза пов'язана з тим, що традиційно представниками науки конституційного права беззаперечно визнаються американська та європейська моделі конституційного контролю. Водночас, від набуття чинності Конституцією Франції 1958 року і до 2008 року, коли була проведена конституційна реформа, організація конституційної юстиції у П'ятій Республіці суттєво відрізнялася від класичної європейської моделі. Після внесення змін до Конституції в 2008 році інститут конституційного контролю у Франції наблизився до європейської моделі, до якої відноситься і Українська держава. Однак, сьогодні необхідність порівняння французької моделі конституційної юстиції з процесом конституційного контролю в Україні не втрачає своєї актуальності і навпаки потребує детальнішого вивчення.

Метою нашого дослідження є комплексне порівняння французької моделі конституційної юстиції з органами конституційного контролю в Україні через аналіз їх правових норм.

Для реалізації цієї мети перед нами постає декілька завдань:

- охарактеризувати процес конституційного контролю в Україні;

- розкрити особливості конституційної юстиції у Франції;

- проаналізувати спільні та відмінні риси діяльності органів конституційного контролю в Україні та Франції.

Об'єктом курсового дослідження - правові норми, з приводу яких здійснюється конституційний контроль в Україні та Франції.

Предметом нашої роботи є порівняльна характеристика органів конституційного контролю в Україні та Франції.

Методологічною основою дослідження є комплекс загальнонаукових методів діалектичного пізнання: аналіз та синтез, індукція та дедукція, абстрагування, узагальнення, моделювання. Окрім цього, широко використовувались: історико-правовий, порівняльно-правовий, статистичний, логічний, системний та інші методи дослідження наукової проблеми.

В ході дослідження автор використовував теоретичні положення, розроблені теорією конституційного права, держави і права, міжнародного права, історії держави і права, історії держави і права зарубіжних країн та історії правових вчень.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що у вітчизняній науці конституційного права в межах єдиного комплексного та цілісного дослідження здійснена спроба системного теоретико-правового аналізу проблем становлення та функціонування конституційної юстиції України у порівняння з Францією із залученням та органічним поєднанням теорії і практики зарубіжних країн, що дає змогу автору сформулювати та обґрунтувати основні положення, що відображають новизну дослідження.

Практичне значення нашої роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані для самопідготовки студентів-правовиків, вчителів правознавства, учнів під час опрацювання відповідних тем з курсів та спецкурсів з правознавства.

Структура роботи визначена метою та завданням дослідження, логікою викладення. Вона складається із: вступу; трьох розділів; висновку та списку використаних джерел (двадцять вісім). Повний обсяг курсового дослідження складає 39 сторінок.

РОЗДІЛ І. КОНСТИТУЦІЙНИЙ КОНТРОЛЬ В УКРАЇНІ

Проголосивши Конституцію своїм Основним Законом, що має вищу юридичну силу, держава для досягнення задекларованої мети (стану, за якого не повинні появлятися акти, що суперечать положенням чинної Конституції) створює систему охорони за допомогою права самої Конституції і систему охорони Конституції.

Конституційний контроль як особливий вид державної діяльності виник у 1803році у США, коли Верховний Суд цієї держави оголосив, що федеральна Конституція - найвищий закон країни і будь який закон Конгресу, що протирічить Конституції може бути визнаний судом неконституційним. З часом такий порядок був запроваджений в низці держав американського і Європейського континентів (Бразилія, Уругвай, Норвегія, Греція). Вже після першої Світової війни у Європі сформувався новий підхід до здійснення конституційного контролю, який досить активно став поширюватися і на інших континентах [16, С.53].

У різних державах (залежно від політико - правових умов, традицій державотворення, рівня правової культури населення) дану проблему пробують розв'язати по-різному. Здебільшого вдаються до використання досить поширених систем правової охорони Конституції, центральними елементами якого виступають органи конституційного нагляду або органи конституційного контролю.

На теперішній час існують дві системи конституційного контролю:

1. Американська система, яка історично склалася першою, полягаю у тому, що конституційність законів та інших нормативних актів у процесі розгляду конкретних справ мають право перевіряти суди загальної юрисдикції, які можуть визнавати певний закон неконституційним. Якщо у подальшому така справа доходить до розгляду у Верхвному Суді країни, рішення останнього щодо відповідності спірного закону конституції стає обов'язковим для всіх судів у державі. У разі підтримки Верховним Судом рішення про неконституційність закону його застосування судами припиняється, а парламент такий закон відміняє [9, с.34].

2. Європейська система передбачає вилучення повноважень про конституційність законів і підзаконних актів з компетенції загальних судів і створення в межах даної держави єдиного спеціального органу конституційного контролю (конституційної юрисдикції). Цей орган може мати різне найменування: Конституційний трибунал (Польща), Вищий Конституційний суд (Єгипет), Федеральний Конституційний Суд ФРН. Встановлення Конституцією України і Законом України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 року єдиного органу конституційної юрисдикції - Конституційного Суду - означає, що в нашій державі склалася європейська система конституційного контролю і в ній не може існувати будь якого іншого органу, уповноваженого давати висновки щодо відповідності чи невідповідності конституційним принципам законів і підзаконних актів, а також дій тих чи інших учасників суспільних відносин [9, с.35].

Історія створення Конституційного Суду в Україні.

3 другої половини 80-х років XX ст. у житті радянського суспільства і держави - Союзу РСР зароджуються не зворотні процеси у сфері політики, економіки, демократії, громадських інститутів, національної свідомості, прав і свобод людини і громадянина тощо. Вони потребували істотних змін, виходячи із принципів вільного і всебічного розвитку особистості людини, справедливості, верховенства права, громадянського суспільства, гармонізації відносин між громадянином і державою, виходячи із пріоритету цінностей людини і громадянина.

Національний інтерес кожного з народів у складі Союзу зберігся, не розчинився у ньому. Свідченням цього є декларації про державний суверенітет, прийняті республіками ще за часів перебування в союзній державі. Цих процесів не могли не помічати ні керівники Комуністичної партії, ні керівництво радянської держави, ні її органи. Вони в тій чи іншій формі вимушено погоджувалися з демократизацією державного і суспільного життя, запровадженням певною мірою оновлених принципів організації і діяльності державних органів, утворенням у їх системі структур, що десятиліттями успішно функціонували в розвинених країнах Заходу, проте аж ніяк не сприймалися в Союзі, в суспільстві розвиненого соціалізму.

Одним із таких новоутворених державних органів і був Комітет конституційного нагляду СРСР, який проіснував з травня 1989 по серпень 1991 року [4, с.26]. Фактом появи в системі органів державної влади Союзу цього органу хоч не прямо, але опосередковано стверджувалася необхідність такої структури, визнавалося насамперед, що такий широко пропонований гарант прав та свобод людини і громадянина, первинне ядро усіх державних органів та об'єднань громадян, підприємств, установ і організацій, як Комуністична партія насправді вже не має такого значення.

Комітет конституційного нагляду СРСР було утворено в умовах розпаду союзної держави та з метою формально-юридичного впливу на тенденції, які визначилися в суб'єктах федерації і розвивалися в напрямі здобуття ними реальної незалежності і суверенітету шляхом мирного виходу зі складу Союзу РСР.

Утворення Комітету конституційного нагляду СРСР можна розцінювати як своєрідний етап у становленні і розвитку такого органу конституційної юрисдикції в Україні як Конституційний Суд. За короткий період існування цього органу багатьма народними депутатами України, практичними працівниками, науковцями, політичними рухами, громадянами була усвідомлена необхідність у такому органі в незалежній Українській державі, з урахуванням того негативу, викривлень, які насправді були закладені і юридичне закріплені в основі організації і діяльності Комітету .

Найголовнішим чинником, однією з передумов створення Конституційного Суду України був захист Конституції України, яку ще належало прийняти, та прав і свобод людини і громадянина, які ще необхідно було закріпити і гарантувати новим Основним Законом держави. Тобто необхідним був контроль за додержанням Конституції, прав і свобод людини і громадянина не із боку того органу - Верховної Ради України, який її прийняв, а незалежного, неупередженого і функціонально самостійного, тобто органу конституційної юрисдикції, судового захисту. Такий орган відігравав би конструктивну, стабілізуючу роль у житті суспільства і держави, забезпечував би рівність перед законом громадянина і держави в особі її органів, посадових осіб, так само як й органів місцевого самоврядування.

Законом про внесення змін до Конституції Української РСР від 27 жовтня 1989 року передбачалося утворення Комітету конституційного нагляду Української РСР [7]. Організація і порядок діяльності Комітету мали визначатися відповідним законодавством Союзу РСР та УРСР щодо конституційного нагляду. Склад Комітету повинен був обиратися Верховною Радою УРСР. Пропозиції про персональний склад Комітету міг представляти Верховній Раді Української РСР її Голова. Голова Комітету, його заступник та сім членів Комітету мали обиратися строком на десять років з числа спеціалістів у галузі політики, на чому слід наголосити особливо, і права. Особи, які могли бути обрані до Комітету, не мали права як входити одночасно до складу органів, акти яких були підпорядковані Комітету, так і бути народними депутатами. Основне у їх статусі - при виконанні обов'язків бути незалежними і виконувати лише вимоги Конституції СРСР і формально-юридично Конституції УРСР.

За змістом і формою повноваження Комітету конституційного нагляду Української РСР були аналогічними Комітету Союзу, але в межах республіки та з огляду на союзне законодавство. Суб'єктами права звернення до Комітету були сам Комітет (його власна ініціатива), Верховна Рада України (за її дорученням), Президія Верховної Ради УРСР, Рада Міністрів УРСР (за їх пропозиціями). Комітет розглядав питання за зверненнями про відповідність Конституції УРСР проектів законів, Конституції УРСР і законам -- постанов і розпоряджень уряду УРСР, актів місцевих рад, інших державних органів і громадських організацій республіки [7].

За Конституцією УРСР контроль за додержанням Конституції УРСР здійснювала Верховна Рада УРСР та її Президія, а нагляд за додержанням законів, актів місцевих органів державної влади і громадських організацій - Прокуратура Української РСР.

Повноваження ж Комітету конституційного нагляду УРСР зводились до висновку при виявленні суперечності акта цих органів (або його окремих положень) Конституції або законам УРСР і відправленні його тому ж органу для усунення допущеного порушення. Позитивним у цьому процесі було те, що в такому разі зупинялося виконання (а не дія) оспорюваного акта або його окремих положень. Комітет мав також право входити з поданням до Верховної Ради УРСР та Ради Міністрів УРСР про скасування актів підзвітних їм органів чи службових осіб, що суперечили Конституції або законам УРСР [4, с.27].

Передбачалося, що Конституційний Суд України обирається строком на десять років у складі Голови, його заступника та 23 членів Суду. Згодом, у 1992 року кількість членів Суду була зменшена до 12. Кандидатури для обрання та призначення на посади представляв Верховній Раді України її Голова, а за Законом Укураїни «Про Конституційний Суд України» 1992 року - і Президент України. Важливо відмітити той факт, що за змінами до Конституції України особи, обрані до Суду, не могли одночасно входити до складу інших державних органів, але тільки тих, діяльність і акти яких були «піднаглядними» Конституційному Суду України, а також не могли бути народними депутатами чи належати до будь-яких політичних партій і рухів [8].

Дані конституційні положення були реалізовані частково в Законі України «Про Конституційний Суд України», прийнятому З червня 1992 року, але так і не були реалізовані в практиці суспільних відносин, за винятком одного положення - обрання Голови Конституційного Суду України.

Законом Конституційний Суд України визначався як незалежний орган судової влади, на який покладався обов'язок забезпечувати відповідність законів, інших нормативних актів законодавчої і виконавчої влади Конституції України, та охорону конституційних прав і свобод особи і, таким чином, забезпечувати «конституційну законність і верховенство Конституції України» [8].

Своєрідним етапом у розвитку органу конституційної юрисдикції в Україні є період, протягом якого діяв Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України, укладений 8 червня 1995 року Ним на рівні Основного Закону були сформульовані багато в чому нові підходи до питань організації та діяльності Конституційного Суду України [4, с.28].

Зазнали змін, уточнень і положення про Конституційний Суд України, який входив, за Договором, до судової системи України, розцінювався як незалежний орган судової влади. Його повноваження - забезпечувати відповідність законів, інших нормативних актів законодавчої і виконавчої влади Конституції України, охорону конституційних прав та свобод людини і громадянина. Щоправда, офіційне тлумачення законів України було прерогативою Верховної Ради України, а тлумачення Конституції України взагалі не передбачалося. Отже, питання законності у його діяльності відпадали, за винятком указів Президента України: вони повинні були відповідати Конституції законам України.

Елементи новизни з'явилися в питаннях призначення суддів та Голови Суду. Кандидатуру для призначення Верховною Радою України Голови Конституційного Суду України мали подавати спільно Президент України та Голова Верховної Ради України. І далі половину складу суддів мав призначати Президент України, а половину - Верховна Рада України за поданням її Голови. Заслуговує на увагу і той факт, що Президія Верховної Ради України позбавлялася права здійснення конституційного контролю, а Конституційний Суд України - права законодавчої ініціативи.

Безперечно, наведені положення Договору були прогресивними, але реалізація їх в практиці суспільних відносин, по суті, не передбачалася, оскільки нова Конституція України мала бути прийнята в строк не пізніше одного року з дня підписання Конституційного договору. Проте вони відіграли неабияку роль при підготовці та прийнятті Основного Закону держави 1996 року.

За новою Конституцією України судово-правова реформа у сфері діяльності судів загальної юрисдикції мала бути проведена протягом п'яти років. За розділом XV «Перехідні положення» Конституції України для формування Конституційного Суду України відводилося лише три місяці після набуття нею чинності. І тут слід віддати належне як парламенту, так і тим, хто підготував проект нового Закону України «Про Конституційний Суд України» і уже в перших числах липня подав його на розгляд до Верховної Ради України, а остання його невідкладно розглянула і прийняла. Відтак 18 жовтня 1996 року у системі органів державної влади України з'явився новий, давно очікуваний від дня незалежності орган судової влади - Конституційний Суд України [5, с.77].

Таким чином в Україні було створено орган конституційного контролю на який було покладено завдання які Конституційний Суд виконує шляхом вирішення питань щодо відповідності Конституції чинних Міжнародних договорів.

Конституційний Суд України в системі судової влади України.

Конституція України (ст. 55) закріплює, що захист прав і свобод людини та громадянина здійснюється судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових, службових та інших осіб. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі [13].

Отже, судова гілка влади є одним з найефективніших засобів захисту прав людини і громадянина від правопорушень, її завдання - відновлення порушених прав і свобод. За років радянської влади судовий механізм захисту прав людини був декларативним і недієвим, а сам суд не був гілкою влади і залежав від партійних структур. Нині держава спрямовує всі зусилля для того, щоб цей вид захисту прав людини став найдієвішою формою захисту, як це реалізується в країнах зі сталою демократією. Створено конституційно-правові передумови для здійснення неупередженого правосуддя. Так, має місце матеріальна, фінансова, кадрова незалежність суду, що сприяє здійсненню правосуддя на підставі Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів.

Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, вирішує всі питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Конституційний Суд складається звісімнадцяти суддів. Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду. Суддею Конституційного Суду може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою. Призначаються судді Конституційного Суду терміном на дев'ять років без права бути призначеним на повторний строк [8].

До повноважень Конституційного Суду відносяться прийняття рішень та дача висновків у справах щодо:

- конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, в тому числі що стосуються прав людини і громадянина;

- відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на 'їх обов'язковість, в тому числі щодо прав, свобод та обов'язків людини і громадянина;

- додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 і 151 Конституції України;

- офіційного тлумачення Конституції та законів України, в тому числі питання забезпечення прав і свобод людини та громадянина [8].

Забезпечення прав, свобод та обов'язків людини і громадянина багато в чому залежить від правильної організації роботи Конституційного Суду. Конституція України, закони та акти Конституційного Суду встановлюють порядок організації і функціонування його внутрішньої діяльності. Ці документи вміщують правові норми, що визначають порядок: а) утворення і діяльності посадових осіб і органів; б) провадження у справах; в) фінансування Конституційного Суду і Секретаріату Конституційного Суду; г) діловодства; д) внутрішнього розпорядку [12, с.156].

Серед посадових осіб Конституційного Суду, що обираються (призначаються), можна виділити: а) голову Конституційного Суду; б) його заступників; в) голів постійних комісій; г) секретарів колегій; д) керівника Секретаріату. Голова Конституційного Суду (далі - Голова) обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду (спецзасіданні) зі складу його суддів шляхом таємного голосування лише на один трирічний строк не пізніше двомісячного строку з дня, коли посада Голови стала вакантною.

Голова має двох заступників. Вони виконують за дорученням Голови окремі його повноваження. У разі відсутності Голови або неможливості здійснення ним своїх повноважень його обов'язки виконує заступник, який є старшим за віком, а за відсутності обох заступників обов'язки Голови виконує найстарший за віком суддя Конституційного Суду [8].

Для попереднього розгляду конституційних подань і звернень у складі Конституційного Суду утворюються дві колегії суддів, що вирішують питання щодо відкриття провадження у справах за: а) конституційними поданнями; б) конституційними зверненнями. Рішення про утворення колегій суддів Конституційного Суду, затвердження їх складу та призначення секретарів колегій приймається на засіданні Конституційного Суду протягом першого місяця кожного календарного року. Секретар Колегії суддів призначається з числа суддів, які входять до складу Колегії, та очолює її. Він призначається на строк повноважень Колегій відкритим голосуванням з числа кандидатур, запропонованих суддями відповідної Колегії [12, с.160].

Для здійснення допоміжної роботи з питань організації внутрішньої діяльності, Конституційний Суд на своєму засіданні утворює з числа суддів постійні комісії, що є його допоміжними робочими органами. Положення про постійні комісії Конституційного Суду затверджується ним на пленарному засіданні. Роботою постійної комісії керує її голова, якого призначає Голова Конституційного Суду на трирічний строк.

Важливим для організації роботи є порядок провадження по справі. Процесуальний порядок провадження по справах має певні стадії: а) звернення до Конституційного Суду; б) попередній розгляд звернень; в) розгляд звернень на пленарних засіданнях; г) прийняття і введення в дію актів Конституційного Суду [5, с.100].

Формами звернення до Конституційного Суду є конституційне подання та конституційне звернення.

Конституційне подання - це письмове клопотання до Конституційного Суду про визнання правового акта (його окремих положень) неконституційним, про визначення конституційності міжнародного договору або про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України, а також клопотання Верховної Ради України про дачу висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту [2, с.84].

Конституційне звернення -- це письмове клопотання до Конституційного Суду про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та Законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи [2, с.84].

Отже, громадяни України мають право на особисте звернення до Конституційного Суду, але не зі скаргою, а зі зверненням дати офіційне тлумачення норм Конституції України або законів України. Тобто ні Конституція України, ні закон не позбавили громадянина права на звернення до Конституційного Суду, однак встановлено межі, в яких фізична приватна особа повинна діяти, не доводячи до абсурду своє конституційне право на скаргу, коли неприборканий потік звернень фактично дезорганізував би діяльність цієї інституції та виголосив її головне завдання - забезпечення конституційності у діяльності органів державної влади, перетворивши цю інституцію у чергове бюро з питань розгляду скарг. Такий механізм, особливо в умовах своєрідного розуміння своїх прав з боку окремих категорій громадян, є дуже необхідним.

Організаційно-правовими формами роботи Конституційного Суду є засідання та пленарні засідання. Засідання скликається з ініціативи Голови, його заступників, Колегії, постійних комісій чи не менше трьох суддів Конституційного Суду не пізніше як у двотижневий строк з дня ініціативи про його скликання. Про дату скликання та порядок денний засідання керівник Секретаріату доводить до відома суддів та учасників засідання не пізніше як за п'ять днів до дня скликання засідання. Порядок денний засідання визначається Головою та затверджується на засіданні Конституційного Суду. На засіданнях розглядаються всі питання, що потребують вирішення Конституційним Судом, крім тих, що вирішуються на його пленарних засіданнях відповідно до закону. Засідання є повноважним, якщо на ньому присутні не менше одинадцяти суддів Конституційного Суду [8].

Крім засідань Конституційний Суд проводить і пленарні засідання. На своїх пленарних засіданнях Конституційний Суд розглядає справи, провадження в яких відкрито за конституційними поданнями та конституційними зверненнями, а також інші питання, віднесені до розгляду Конституційним Судом на його пленарних засіданнях чинним законодавством. Пленарне засідання Конституційного Суду є повноважним, якщо на ньому присутні не менше дванадцяти суддів Конституційного Суду. Порядок проведення пленарних засідань Конституційного Суду встановлюється законами, Регламентом та іншими актами Конституційного Суду, що регламентують організацію його внутрішньої роботи. Рішення (висновок) Конституційного Суду вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менше десяти суддів Конституційного Суду [8].

Засідання та пленарні засідання Конституційного Суду протоколюються. Пленарні засідання фіксуються технічними засобами. Протоколи засідання, пленарного засідання підписуються головуючим та суддями Конституційного Суду, які брали в них участь, і передаються протягом десяти днів з дня прийняття рішення (давання висновку) чи прийняття ухвали для ознайомлення суддям Конституційного Суду, які не брали в них участі. Забезпечує ведення протоколів засідань та пленарних засідань Секретаріат [17, с.87].

Рішення та висновки вважаються прийнятими, якщо за це на пленарному засіданні проголосувало не менше десяти суддів Конституційного Суду. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню. Підписання суддею рішення та висновку є обов'язковим. Суддя, який підписав рішення чи висновок, може викласти у письмовій формі свою окрему думку і додати її до рішення чи висновку Конституційного Суду.

Рішення і висновки видаються державною мовою, повинні бути підписані не пізніше семи днів після прийняття чи дачі. Вони офіційно оприлюднюються наступного робочого дня після 'їх підписання і разом з окремою думкою суддів публікуються у «Віснику Конституційного Суду України» та в інших офіційних виданнях України і рівною мірою є обов'язковими до виконання.

Копії рішень і висновків надсилаються наступного робочого дня після їх офіційного оприлюднення суб'єкту права на конституційне подання чи конституційне звернення, з ініціативи якого розглядалася справа, до Міністерства юстиції України, а також до органу влади, що прийняв правовий акт, який був предметом розгляду в Конституційному Суді [8].

Діяльність Конституційного Суду фінансується з Державного бюджету України. При складанні проекту Державного бюджету України на кожний наступний рік Голова Конституційного Суду подає пропозиції до Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України щодо обсягу фінансування Конституційного Суду і проект відповідного кошторису.

Організаційне, науково-експертне, інформаційно-довідкове та інше забезпечення діяльності Конституційного Суду здійснює його Секретаріат на чолі з керівником. Положення про Секретаріат, його структура і штати затверджуються Конституційним Судом.

Матеріали діяльності Конституційного Суду зберігаються в його архіві. Матеріали справ, щодо яких Конституційний Суд прийняв рішення або дав висновок, зберігаються в його архіві сто років. Оригінали рішень та висновків зберігаються в архіві безстроково. Інші матеріали щодо діяльності Конституційного Суду зберігаються в його архіві на загальних підставах, визначених законодавством України. Положення про архів затверджується Конституційним Судом. Для забезпечення Конституційного Суду нормативно-правовими актами, науковою та іншою спеціальною літературою утворюється бібліотека Конституційного Суду. Положення про бібліотеку затверджується Конституційним Судом. Друкованим органом Конституційного Суду є «Вісник Конституційного Суду України» [8].

Отже, Конституційний Суд як єдиний орган конституційної юрисдикції здійснює свою організаційну діяльність відповідно до чинного законодавства та організаційно-правових актів, що приймає Конституційний Суд, забезпечуючи права, свободи і обов'язки людини та громадянина. Він не може виходити за межі своєї діяльності та не дублює діяльність інших органів правосуддя.

Конституційний контроль, тобто забезпечення відповідності законів та інших правових актів конституції, запроваджено в усіх сучасних демократичних державах. Він здійснюється, як правило, спеціальними державними органами, серед яких у Європі вже порівняно давно віддана перевага органам конституційної юрисдикції - конституційним судам.

Вперше в українській історії, такий багатий на безаконня та несправедливість, Конституційний Суд створено відповідно до Конституції. Це має сприяти стабілізації і зміцненню конституційного ладу в Україні, утвердженню принципу верховенства права та найвищої юридичної сили Конституції, прямої дії її норм, забезпеченню її конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Головною проблемою, з якою зіткнувся Конституційний Суд України, стало протиріччя між стратегічним курсом, що його обрало суспільство, і тими глибокими формаційними перетовореннями, які охопили економічну, політичну, соціальну, юридичну сфери життя.

Стара радянська конститційно-правова доктрина виявилася нездатною обслуговувати вимоги соціального розвитку. В цій ситуації Конституційний Суд України змушений діяти, з одного боку, як складова державного механізму, з іншого - як науковий центр розвитку конституційно - правової думки.

Отже, Конституційний Суд України є спеціальним органом правосуддя і водночас органом державної влади нарівні з такими конституційними органами, як Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України.

РОЗДІЛ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ КОНСТИТУЦІЙНОЇ ЮСТИЦІЇ У ФРАНЦІЇ

конституційний юстиція україна франція

Догматичне дотримання теорії поділу влади Ш. Монтеск'є та сприйняття принципу верховенства парламенту як єдиного наслідку реалізації на практиці концепції народного суверенітету призвело до заснування у Франції протягом XVIІ-XX століть інституту конституційного контролю, докорінно відмінного від аналогічних інститутів у інших країнах. За Конституцією П'ятої Республіки, інститут конституційного контролю має попередній характер, тобто здійснюється після прийняття законів, але до їх промульгації. За своєю природою він є проміжним інститутом між інститутами політичного та судового контролю і позначає процес трансформації політичного контролю конституційності державних правових актів у судовий.

Власне, на прикладі Франції помітна загальна тенденція романо-германської правової системи підносити культ парламенту, який покликаний формулювати спільну волю народу. За цих умов роль незалежної судової влади у державному механізмі була дуже незначною. Як зазначає американський науковець-компаративіст Д. Меррімен, «правовий позитивізм, догма поділу влади, ідеологія кодифікації... все це підсилює намір принизити роль судді та уславлює законодавця» [28, с.284].

Незважаючи на заперечення судового конституційного контролю, у Франції ще з часів старого режиму визнавалась теорія найвищого права у вигляді загальнообов'язкових принципів. Королівські суди мали повноваження перевіряти на предмет відповідності цим принципам позитивне законодавство, але щоб судові рішення не суперечили волі суверена, тобто, короля.

У революційний період функцію конституційного контролю виконував політичний орган - Касаційний трибунал, заснований у 1790 році з метою Гарантії «принципу поділу влади як головної умови стабільного існування держави». Касаційний трибунал здійснював контроль за судовою владою на предмет її вторгнення у законодавчу сферу та слідкував за тим, щоб судді саме застосовували «букву закону», а не займалися творчим тлумаченням та судовою правотворчістю [28, с.286].

Створення саме такого органу спричинене переконанням законодавців, що судді при здійсненні тлумачення зобов'язані застосовувати лише правову норму. Законодавчий орган цього історичного періоду тлумачив правові норми у своїх декретах на вимогу суддів, якщо у них виникав сумнів щодо значення законодавчого тексту. Заперечення розширеного суддівського тлумачення ґрунтувалося на формальному (жорсткому) підході до теорії поділу влади. Тому Касаційний трибунал скасовував судові рішення, що «явно суперечили тексту закону», на вимогу приватних осіб або ж за власною ініціативою [28, с.286].

На пропозицію відомого діяча французької революції абата Сійєса, у 1799 році створюється інститут конституційного контролю - сенат, якому конституційними актами 1799 та 1804 років надавались повноваження захищати публічні свободи та скасовувати будь-які правові акти на підставі їх неконституційності на вимогу уряду або парламенту. За своїм характером цей opган був цілком політичний. Він складався з вісімдесяти членів, що призначалися з урахуванням їх політичної орієнтації. Звертатися до сенату можна було тільки до промульгації правових актів. Після промульгації, у разі виникнення сумнівів, законодавство вже не могло розглядатися на предмет його конституційноеті. На практиці, цей орган у Франції періоду імперії ніколи не скасовував законів та актів виконавчої влади, незважаючи на те, що вони періодично порушували конституційні тексти. У свою чергу Наполеон використовував сенат з метою досягнення антиконституційних цілей: для скасування судових рішень, які його не задовольняли, та для «заповнення прогалин у Конституції» [9, с.202].

У післяреволюційній Франції склалася традиція визнавати закон як акт виявлення «спільної волі народу», який є сувереном. Вважалося, що закон неможливо визнати нечинним навіть якщо він суперечить Конституції, тому судді просто заплющували очі» на факти очевидної невідповідності.

Доктрина абсолютного парламентського суверенітету була закладена в оенрву конституційних текстів та відповідної практики періоду Першої - Четвертої Республік (з 1792 по 1958 роки). Конституції вважались актами парламенту, який поєднував установчу та законодавчу влади, і переглядалися шляхом прийняття конституційних поправок простою парламентською більшістю. Як зазначалося у французькій публіцистичній літературі періоду Четвертої Республіки, «якщо у пересічного француза запитати про те, що таке демократія, він, не вагаючись, відповів би, що вона є суверенітетом народу, чия воля формулюється більшістю в обраному представницькому органі» [9, с.203].

Ця тенденція не була подолана навіть створенням, згідно з Конституцією П'ятої Республіки 1958 року, Конституційної ради, яка надала повноваження перевіряти закони на предмет їх відповідності Конституції до їх промульгації. Цей орган квазісудового конституційного контролю, що продовжив історичну традицію здійснення політичного контролю Касаційним трибуналом та сенатом, був покликаний гарантувати стабільність специфічної системи поділу та розподілу державної влади, що була встановлена зазначеною Конституцією [9, с. 203].

Ця Конституція була прийнята внаслідок розв'язання гострої політичної кризи. Вона розподілила законодавчу компетенцію між законодавчою та виконавчою владами. У політичній історії Франції це була перша спроба відмовитись від концентрації законодавчих повноважень у єдиному законодавчому органі - парламенті. Певною мірою такий підхід щодо розподілення законодавчої компетенції відбиває бонапартистську традицію, згідно з якою парламент розглядався як «джерело політичної нестабільності», тому його робота має бути «раціоналізованою», тобто передана під централізоване управління виконавчої влади [28, с.287].

Зрозуміло, що у сучасній Франції, де визнається та діє принцип поділу влади, виконавча влада не може керувати парламентом. Проте у нетрадиційній системі поділу влади Конституційна рада діє як «гармата, направлена на закон», тобто головною ідеєю створення цього інституту був контроль за діями французького парламенту. Парламент приймає закони, предмет яких чітко визначений у статті 34 Конституції. Конституційна рада здійснює конституційний контроль за реалізацією законодавчих повноважень парламентом для того, щоб парламент не втручався у законодавчу компетенцію виконавчої влади, сфера якої визначена статтею 37 Конституції [14].

На думку дослідника французького конституційного права А. Стоуна, політичні аспекти конституційного контролю у Франції дістають свій вияв у таких рисах: 1) Конституційна рада складається з дев'яти членів, більшість яких попередньо працювала у парламенті або виконавчих структурах влади. Вони призначаються у політичний спосіб (президентом республіки, президентами сенату та Національних зборів). До того ж процес призначення відбувається без визначеної процедури публічного обговорення питань призначення та політичних консультацій; 2) Конституційна рада визначає конституційність лише законів, які остаточно прийняті парламентом, але не промульговані виконавчою владою; після цього закони не можуть перевірятися на предмет їх конституційності за зверненнями громадян або запитами судів загальної юрисдикції; 3) тільки політики - президент, прем'єр-міністр, президенти двох палат парламенту та, починаючи з 1974 року, 60 сенаторів або депутатів Національних зборів мають повноваження поставити перед Конституційною радою питання щодо конституційності цих законів; 4) Конституційна рада функціонує, як усі суди у Франції: внутрішні обговорення при винесенні рішення є таємними, окремі думки та результати голосування її членів не публікуються; цей орган формально відокремлений від судової системи Франції [1, с.33]. Крім того, для обіймання посад у Конституційній раді нормативно не існує жодних вимог до професійної кваліфікації.

Конституційна рада складається з 9 членів, які обіймають посади протягом 9 років без права на повторне призначення. Третина складу Конституційної ради заміщується кожні З роки. З члени призначаються президентом республіки, 3 - президентом Національної асамблеї, 3 - президентом сенату. Президент Конституційної ради призначається президентом республіки. Йому належить вирішальне слово при рівності голосів. Конституція надає Конституційній раді «вищу політичну юрисдикцію» з повноваженнями щодо контролю за парламентським законодавством - органічними законами та регламентами палат парламенту (стаття 58) і президентських виборів (стаття 59) та референдуму (стаття 60) [14].

Крім зазначених функцій, Конституційна рада вирішує, чи в змозі президент республіки здійснювати свої повноваження. Ідеться не про імпічмент, а про нездатність президента виконувати свої функції через психічні розлади, хворобу або внаслідок нещасного випадку. На цих підставах Конституційна рада оголошує нові вибори, які мають відбутися протягом 20-50 днів після винесення рішення [28, с.288].

Конституційна рада, консультуючи президента республіки, може висловлювати думку з приводу ситуації у країні, що загрожує існуванню демократичних інститутів або незалежності країни, цілісності її території, дотриманню міжнародних договорів, або коли переривається здійснення конституційної влади у звичайних умовах. Їй належить право давати президентові поради щодо запобігання такій небезпеці.

Головне повноваження Конституційної ради - здійснення контролю за конституційністю законодавства (включно з усіма органічними законами, виданими парламентом у порядку реалізації статті 34 Конституції, та регламентами палат парламенту), що має абстрактний, політичний та квазісудовий характер [14].

Повноваження Конституційної ради Франції щодо здійснення конституційного контролю можна поділити на дві групи: 1) попередній конституційний контроль над законами, що не набули чинності; 2) конституційний контроль за розподілом законодавчої компетенції між законодавчою та виконавчою гілками влади [18, с.11].

При здійсненні конституційного контролю над законами, що не набрали чинності, здійснюється як обов'язковий контроль за органічними законами та парламентськими регламентами, так і додатковий контроль за звичайними законами і міжнародними договорами.

Відповідно до статті 61 Конституції органічні закони та парламентські регламенти мають бути обов'язково перевірені Конституційною радою на відповідність Конституції до їх промульгації та набуття чинності. При цьому має дотримуватися певна процедура: вони розглядаються за зверненням прем'єр-міністра Конституційною радою. Прем'єр-міністр у разі необхідності повинен наполягати на ухваленні Радою термінового рішення. Парламентські регламенти передаються на розгляд ради президентами палат [14].

До звичайних законів належать нормативно-правові акти, що ухвалюються парламентом, які не є органічними законами та не входить до сфери законодавчої компетенції виконавчої влади. Ці закони передаються до Конституційної ради президентом республіки, прем'єр-міністром або президентом однієї з палат парламенту, 60 депутатами Національних зборів або 60 сенаторами з проханням перевірити їх відповідність Конституції.

Такий додатковий контроль поширюється також на міжнародні договори. У цьому разі Конституційна рада вирішує, чи містить міжнародний договір положення, що суперечать Конституції. На вимогу президента республіки, прем'єр-міністра або президента однієї з палат Конституційна рада дає згоду на підписання договору або відмовляє в цьому.

Рішення Конституційної ради є остаточними, не підлягають оскарженню та обов'язкові для всіх органів державної влади, у тому числі органів виконавчої та судової влади Юридична сила надається не тільки резолютивній частині рішення, а й порядку мотивації (правовій позиції). Слід зазначити, що, крім Конституційної ради, конституційний контроль здійснюють такі державні органи, як Адміністративна рада та Касаційний суд [28, с.291].

Значення Державної ради зросло після ухвалення конституції 1958 року, тобто коли було встановлено нове співвідношення між законодавчою і регламентарною владою. Через це розширилася і придбала самостійне значення функція контролю за актами виконавчої влади. Функція такого контролю з боку Державної ради не є спеціально виділеною, вона реалізується при розгляді справ по оскарженню про перевищення влади. Своїми ухвалами Рада анулює акти, не відповідні конституції. Даючи свої консультативні висновки, Рада, крім того, по цілому ряду актів уряду може приймати рішення про їх відповідність Основному закону.

Загалом, у даному дослідженні ми визначили, що французька модель конституційної юстиції має обмежений характер, що проявляється у відсутності повноважень у Конституційної ради здійснювати перевірку на відповідність Конституції окремих нормативно-правових актів.

Таким чином, у Франції поняття конституційного контролю позначає не тільки функцію загального або спеціального суду, а й окремий інститут, який ототожнюється з відповідними органами і з сукупністю правових норм, що регламентують їхню організацію та діяльність. Конституційний контроль у Франції має свої особливості і дещо виходить за рамки відомих двох моделей конституційного контролю. Конституційність актів, витікаючих від державних органів, розглядається різними органами: від парламенту - Конституційною радою, від органів виконавчої влади - Державною радою.

РОЗДІЛ ІІІ. ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОНСТИТУЦІЙНОГО КОНТРОЛЮ В УКРАЇНІ ТА ФРАНЦІЇ

У двох попередніх розділах ми спробували визначити поняття конституційного контролю в Україні та Франції. Проаналізували діяльність органів з допомогою яких здійснюється цей контроль, а також виокремили особливості конституційного контролю у нашій країні та Франції. Але все це ми робило окремо, тобто давали характеристики по окремо взятій країні. У даній частині дослідження ми спробуємо зробити порівняльну характеристику, з'ясувати спільні та відмінні риси конституційного контролю в Україні та Франції.

Як ми уже визначили, що під конституційним контролем в юридичній літературі розуміється здійснювана судовими органами перевірка нормативних актів з точки зору їхньої відповідності конституції. Це поняття загалом спільне для обох держав. Незважаючи на велику кількість спільних рис ми вважаємо, що французька модель конституційної юстиції потребує спеціального дослідження у порівнянні з тими ознаками і особливостями конституційного контролю в Україні.

Традиційно представниками науки конституційного права беззаперечно визнаються американська та європейська моделі конституційного контролю. Саме до останньої прийнято відносити і конституційну юстицію в Україні. Водночас, від набуття чинності Конституцією Франції 1958 року і до 2008 року, коли була проведена конституційна реформа, організація конституційної юстиції у П'ятій Республіці суттєво відрізнялася від класичної європейської моделі [18, с.8].

Після внесення змін до Конституції в 2008 році інститут конституційного контролю у Франції наблизився до європейської моделі. Однак, сьогодні необхідність виділення французької моделі конституційної юстиції не втрачає актуальності, адже французький досвід побудови органів конституційного контролю був використаний при прийнятті конституцій колишніми колоніями Франції (Верхня Вольта, Габон, Камерун, Конго, Мавританія, Малі, Сенегал, Того, Чад та ін.) та окремими державами, утвореними на теренах колишнього Радянського Союзу (насамперед, Казахстан) [22, с.402]. Як бачимо в останньому переліку держав ми не помічаємо України.

Відтак, ми у даному курсовому дослідженні зробили спробу комплексного аналізу французької моделі конституційної юстиції, встановлення її переваг та недоліків, з'ясування особливостей цієї моделі у порівнянні з аналогічною моделлю в Україні.

Насамперед відзначимо, що в юридичній літературі наводяться переконливі аргументи щодо віднесення французької моделі конституційного контролю до європейської. Головний аргумент полягає в тому, що конституційна юстиція за європейської моделі, як це передбачено і Конституцією П'ятої Республіки, виділяється із загального правосуддя і здійснюється не судами загальної юрисдикції, а спеціалізованими органами. За рахунок цього процедура вивчення обставин справи є раціональнішою, ніж в американській моделі. Відповідно з цього випливають спільні риси у порівнянні з Україною, адже як відомо у нашій державі таким органом є Конституційний Суд України - єдиний орган конституційної юрисдикції.

Причиною цьому є те, що на відміну від американської моделі, в європейському варіанті органи конституційної юстиції покликані вирішувати лише конституційно-правові питання і це позбавляє їх необхідності одночасно вирішувати нерідко складні питання кримінального, цивільного чи іншого права [3, с.40]. До того ж, повноваження органів конституційної юстиції Франції, які були прописані в Конституції 1958 року, є характерними для органів конституційного контролю європейської моделі в першу чергу покликані здійснювати перевірку відповідності конституції актів органів державної влади. Поруч з цим вони тлумачать конституцію, виступають у ролі суду вищої інстанції у виборчих спорах та вирішують питання про притягнення до відповідальності вищих посадових осіб держави (передусім глави держави) [14].

Ці повноваження з певними застереженнями належать і органам конституційної юстиції Франції. Приміром Конституція Франції 1958 року не передбачає повноваження Конституційної ради Франції здійснювати тлумачення Конституції, а як нам відомо в Україні одним із завдань КСУ є тлумачення Конституції та законів України. Натомість воно було закріплено в рішенні Конституційної Ради від 16 липня 1971 року. Втім, формування інституту конституційної юстиції у Франції мало ряд особливостей порівняно з тими подіями які відбувлися в Україні. Йдеться, про те, що на розвиток французької моделі конституційної юстиції суттєвий вплив справила ідея народного суверенітету та, відповідно, визнання народу єдиним джерелом влади, який здійснює свою владу як безпосередньо через вибори та референдуми, так і опосередковано через своїх представників.

Таким чином доктрина народного суверенітету виключає можливість перевірки на предмет конституційності будь-яким органом нормативного акта, прийнятого представниками, обраними населенням країни шляхом загального голосування [10, с.547].

Не варто забувати і про історичні обставини прийняття Конституції П'ятої Республіки. Справа у тому, що генерал де Голль, будучи фактичним творцем Конституції 1958 року та бажаючи максимально сконцентрувати владні повноваження, прагнув заснувати таку систему конституційної юстиції, за якої з одного боку фактично унеможливлювався б контроль за його нормотворчою діяльністю як Президента, а з іншого, - ця система повинна була максимально обмежувати зазіхання законодавчого органу на розширення своєї компетенції внаслідок здійснення парламентом законотворчої діяльності. Зазначені чинники в кінцевому підсумку призвели до утворення французької моделі конституційного контролю [9, с.198].