Регламентація відповідальності за злочини у сфері земельних відносин Уложенням про покарання кримінальні і виправні (1845 р.)

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Регламентація відповідальності за злочини у сфері земельних відносин Уложенням про покарання кримінальні і виправні (1845 р.)

Мовчан Р. О.,

кандидат юридичних наук, доцент кафедри конституційного,

міжнародного і кримінального права

Анотація

Стаття присвячена висвітленню регламентації відповідальності за злочини у сфері земельних відносин Уложенням про покарання кримінальні і виправні 1845 р. Послідовно розглядаються всі групи земельних деліктів, кримінальна караність яких встановлювалася нормами Уложення 1845 р., виявляються їхні характерні особливості.

Ключові слова: земельні відносини, земельні ресурси, земля, злочин, кримінальна відповідальність, історія розвитку.

Аннотация

Статья посвящена освещению регламентации ответственности за преступления в сфере земельных отношений Уложением о наказаниях уголовных и исправительных 1845 г. Последовательно рассматриваются все группы земельных деликтов, уголовная наказуемость которых устанавливалась нормами Уложения 1845 г., определяются их характерные особенности.

Ключевые слова: земельные отношения, земельные ресурсы, земля, преступление, уголовная ответственность, история развития.

Annotation

The article is devoted to coverage of regulation of responsibility for crimes in sphere of land relations under Penal Code penal and correctional 1845. Consistently considered all of land torts, criminal punishment which for determined standards of Code in 1845, and are their characteristics.

Key words: land relations, land resources, land, crime, criminal responsibility, history of development.

відповідальність земельний покарання кримінальний

Вступ. Комплексне наукове дослідження кримінальної відповідальності за злочини у сфері земельних відносин навряд чи може претендувати на повноту та всебічність, за відсутності аналізу історії її розвитку протягом усіх етапів становлення української державності. Як відзначають М.І. Панов та Н.О. Гуторова, історико-правовий метод дослідження дає можливість показати генезис проблем кримінальної відповідальності за окремі види злочинів на базі аналізу кримінального законодавства минулих років і практики його застосування, виявити тенденції розвитку законодавства, прослідкувати його взаємозв'язок із соціально-економічними умовами життя суспільства і держави, а також розвитком інших галузей права [1, с. 303].

У цьому контексті неабиякий науковий інтерес викликає вивчення особливостей регламентації кримінальної відповідальності за злочини у сфері земельних відносин Уложенням про покарання кримінальні та виправні 1845 р. (далі Уложення 1845 р.) першим суто кримінальним кодифікованим актом законодавства, що діяв на теренах сучасної України. У дореволюційний період до вказаної проблематики у своїх працях зверталися Л.С. Білогриць-Котляревський, М.А. Неклюдов, М.С. Таганцев, І.Я. Фойницький. Серед науковців, які займалися висвітленням обговорюваного питання в наш час, варто виділити прізвища М.О. Манакіна, Т.Б. Саркісової, А.М. Шульги. Та загалом, незважаючи на значущість праць зазначених авторів, маємо констатувати, що в кримінально-правовій доктрині спостерігається брак досліджень, присвячених тематиці, що розглядається.

Постановка завдання. Метою цієї статті є глибокий та всебічний аналіз регламентації відповідальності за злочини у сфері земельних відносин Уложенням 1845 р., виявлення характерних тенденцій кримінально-правової охорони земельних ресурсів, притаманних досліджуваній пам'ятці права, та з'ясування їх впливу на подальший розвиток вітчизняного кримінального законодавства.

Результати дослідження. Аналізуючи норми Уложення 1845 р. через призму дослідження історії розвитку відповідальності за злочини у сфері земельних відносин, перш за все маємо відзначити, що в цьому нормативно-правовому акті на якісно новий рівень (порівняно з раніше діючими джерелами права) вийшла регламентація відповідальності за земельні злочини, не пов'язані з порушенням прав на землю.

Зокрема ч. 5 ст. 1338 «Нарушеніе правилъ о сельскомъ хозяйстве» встановлювала кримінальну караність таких діянь, як «явное неприлежаніе къ земледелію, безпорядки въ хозяйстве или разстройство онаго по пьянству, лености или развратной жизни» [2, с. 541]. Прикметно, що суб'єкт аналізованого злочину спеціальний це державний селянин або колоніст, відповідальність якого диференціювалася в залежності від кількості виявлених фактів безгосподарського використання земель, від штрафу за перший прояв дій, про які йшлося в диспозиції розглядуваної норми, до представлення керівництву про вигнання колоніста із землі у випадку допущення третього подібного факту.

Окрема вказівка в аналізованій статті на колоністів пояснюється тим, що російський уряд часто сам їх запрошував і надалі надавав усебічну підтримку. Головним обов'язком колоністів було освоєння малозаселених земель, для чого імперським керівництвом у першу чергу запрошувались іноземці «в земледельческомъ состояніи нужныхъ», а «все прочіе художники и мастеровые, кои для деревенской жизни безполезны, не пользовались вниманіемъ со стороны правительства» [3, с. 304].

Чи не найбільш же активно процес колонізації відбувався на території півдня сучасної України, підтвердженням чому слугує факт створення в 1830 р. головного управління колоністів південного краю Росії, під юрисдикцію якого потрапили Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії, а також Бессарабія [4, с. 154-155]. Особливість правового статусу колоністів цих, здебільшого українських, земель не залишили поза своєю увагою і укладачі Уложення, що відобразилось у наявності в останньому окремих норм, присвячених відповідальності за різні прояви безгосподарського використання земель саме колоністами південного краю Російської імперії. Цікаво, що при формулюванні таких приписів ураховувались як основне завдання колоністів освоєння земель, так і структура сільськогосподарського виробництва південної України, а саме, важливе місце, яке в ній займало виноградарство. Зокрема у ч. 7 ст. 1338 Уложення зазначалось: «Кто изъ колонистовъ Южнаго края, безъ особенныхъ достойныхъ уваженія причинъ, не засеетъ столько земли, сколько предписано...»; частина ж 6 цієї самої статті передбачала покарання «колонистовъ южнаго края за поврежденіе, вьірьіваніе или иначее истребленіе у себя виноградной лозы, или допущеніе до повреждения, или же дозволеніе скоту огрызть и помять оныя» [2, с. 542]. Як і у випадку зі «звичайними» колоністами, відповідальність колоністів Південного краю диференціювалась у залежності від кількості виявлених фактів учинення відповідних кримінально караних деліктів.

Ще однією особливою категорією колоністів зі спеціальним правовим статусом були колоністи-євреї, що також знайшло своє відображення в нормах кримінального законодавства. Так, у ч. 8 ст. 1338 Уложення вказувалося: «Колонисты евреи, за явное нераденіе къ хозяйству и занятшмъ земледельческимъ и за упорное отъ оныхъ уклоненіе, безъ всякихъ основательныхъ къ тому причинъ...».

Звертає на себе увагу і той факт, що «небажання займатися землеробством», скоєне євреями-колоністами, каралось суттєво суворіше, ніж аналогічна поведінка інших суб'єктів. Так, за вчинене втретє «безгосподарське використання земель» (умовна назва) передбачались такі санкції: для «звичайних» колоністів виселення із земель; для колоністів Південного краю конфіскація земель і двору з наступною передачею їх колоністам, які не мають землі та двору; для колоністів-євреїв віддання в рекрути або у виправні арештантські роти цивільного відомства на строк від десяти до дванадцяти років. Скоріше за все, така суворість покарань для колоністів-євреїв пояснювалась прагненням законотворця стимулювати в євреїв бажання займатися саме сільськогосподарським виробництвом, адже, на думку розробників Уложення, більшість євреїв, котрі не пов'язані із землеробством, займалися такими суспільно шкідливими видами діяльності, як шинкарство, факторство, утримання корчми, постоялих дворів тощо.

Цікаво, що розглядувана норма про кримінальну відповідальність за «нарушеніе правилъ о сельскомъ хозяйстве» (ст. 1338) була розміщена в главі VII «О нарушеніи правилъ благоустройства и хозяйства в городахъ и селеншхъ», яка, своєю чергою, знаходилась у розділі VIII Уложення «О преступленіяхь и проступкахъ противъ общественнаго благоустройства и благочинія». Ця обставина, а також з'ясований раніше характер та зміст досліджуваної заборони, дають підстави припустити, що на відміну від ст. 254 КК України, основним призначенням якої є забезпечення реалізації встановленого порядку 1) раціонального використання, 2) захисту і 3) відтворення земель як складового та одного із найважливіших елементів довкілля, основний об'єкт посягання, передбаченого ст. 1338 Уложення 1845 р., автори останнього обмежили лише встановленим порядком раціонального використання земель, який, зокрема, забезпечувався шляхом встановлення кримінальної відповідальності за невиконання державними селянами та колоністами їхнього обов'язку обробляти надані їм земельні ділянки.

До речі, крім проаналізованих вище своєрідних проявів безгосподарського використання земель, у цій же самій ст. 1338 глави VII були зосереджені й норми, що встановлювали кримінальну караність деяких діянь, які М.О. Манакіним влучно охарактеризовані як злочини, пов'язані зі здійсненням операцій із землею при відсутності повноважень на такі дії в особи, яка їх вчиняє [5, с. 20]. До таких посягань відносились: передача державними селянами земельних ділянок без дозволу влади в оренду (ч. 2); застава, продаж земельних ділянок державними селянами (ч. 3). Крім того, ст. 1337 передбачала відповідальність за неутримання у справному стані встановлених межових знаків. Утім, ураховуючи той факт, що дія цієї норми розповсюджувалась виключно на петербурзьких колоністів, її аналіз у межах цього дослідження є недоцільним.

Отже, роблячи проміжні висновки, маємо констатувати, що розробниками Уложення 1845 р. було приділено досить значну увагу регламентації відповідальності за «нарушеніе правилъ о сельскомъ хозяйстве», наслідком чого стало те, що замість абстрактних та малозрозумілих приписів, притаманних раніше чинному законодавству, в нормах Уложення чи не вперше було чітко сформульовано деякі ознаки безгосподарського використання земель у його сучасному розумінні.

Однак, незважаючи на очевидне підвищення уваги тодішнього законотворця до інших видів земельних злочинів, основний акцент у кримінально-правовій охороні земельних ресурсів як і раніше робився на встановленні відповідальності за різноманітні посягання, пов'язані з порушенням (обмеженням) прав на землю. Більше того Уложення 1845 р. залишається чи не єдиним у вітчизняній історії актом законодавства (зокрема, і кримінального), в якому нормам, присвяченим регламентації відповідальності за порушення прав на нерухомість (у т. ч. й на землю), було повністю присвячено окремий структурний розділ главу І «О насильственном завладеніи чужимъ недвижимымъ имуществомъ, о захватахъ и неправильномъ пользованіи доходами или иными выгодами чужаго именія и о истребленіи граничныхъ межъ и знаковъ» розділу ХІІ «О преступленіяхь и проступкахъ противъ собственности частныхъ лиць», у котрій було зосереджено одразу декілька заборон, якими встановлювалась кримінальна караність різних способів самовільного зайняття земельної ділянки.

Так, ст. 2094 передбачала кримінальну відповідальність за насильницьке заволодіння чужою земельною ділянкою, яке І.Я. Фойницький охрестив «старинной формой самоуправства, известнаго подь именемь наездовь боемь и грабежемъ» [6, с. 289]. У диспозиції ч. 1 аналізованої кримінально-правової норми зазначалося, що «за всякое нападеніе на чужіе земли, домы, или иное какое-либо недвижимое имущество, сь намереніемь завладеть онымь, вь следствіе присвоиваемыхь или даже и законнихь, но еще непризнанныхь окончательнымь судебнымь решеніемь правь... главные вь томь виновные и вь особенности тоть или те, по приказанію коихь сделано нападеніе, если они не были вооружены и не учинено при томь никакого инаго преступленія, подвергаются заключенію в смирительномь доме на время оть двухь до трехь леть.» [2, с. 823]. Як вбачається з цієї норми, кримінально караним визнавалося будь-яке насильницьке заволодіння чужою земельною ділянкою, навіть те, яке не супроводжувалося грабежем або побоями, за наявності яких ці дії кваліфікувалися за ч. 3 ст. 2094 або ст. 2095, якими було передбачено більш суворе покарання.

Варто відзначити, що у ст. 2094 Уложення яскраво відобразився принцип диференціації кримінальної відповідальності за злочинні дії, вчинені у співучасті. Маємо на увазі те, що дії головних винуватців і організаторів каралися за ч. 1 ст. 2094, яка передбачала покарання у вигляді позбавлення волі від 2 до 3 років, тоді як інші співучасники повинні були нести відповідальність за ч. 2 ст. 2094, яка передбачала позбавлення волі від 1 до 2 років, або ж штраф, або ж арешт. Також у ч. 1 ст. 2094 зазначалось, що більш суворому покаранню має підлягати організатор насильницького заволодіння чужим нерухомим майном.

Маємо зауважити, що в Уложенні 1845 р. вже в повній морі проявляється намічена в попередні роки тенденція, актуальність якої зберігається і в умовах сьогодення, з поступовим упорядкуванням земельних відносин, акценти в державно-правовому механізмі захисту прав на землю починають зміщуватись від встановлення норм, якими передбачається відповідальність за знищення межових знаків, спочатку до норм, покликаних протидіяти насильницькому заволодінню землею, а згодом різноманітним проявам самовільного користування чужою земельною ділянкою, поєднаного із фактичним заволодінням останньою.

Так, випадки насильницького захоплення земель, про які йшла мова у ст. 2094 Уложення, вже на той час були поодинокими. Аналізуючи розглядуваний кримінально караний делікт, Л.С. Білогриць-Котляревський звертав увагу на те, що «преступленіе этого рода имееть одно лишь историческое основаніе. Вь старину, при слабости государственной власти, были нередки случаи самовольнаго завладенія недвижимостями, достигавшагося наездами сь боемь и грабежомь. Вь настоящее же время, хотя и возможны насильственные наезды, но невозможно такое безправное сколько-нибудь продолжительное завладеніе, ибо окрепшая государственная власть немедленно же его уничтожить, опираясь на формальные документы, обыкновенно укрепляющіе право собственности на недвижимость» [7, с. 431]. Найбільш же розповсюдженими способами самовільного захоплення (зайняття) земельних ділянок як у Російській імперії часів дії Уложення 1845 р., так і в сучасній Україні, було і залишається орання землі з наступним її засіванням, а також будівництво споруд на чужій земельній ділянці злочин, передбачений ст. 2098 Уложення. Серед іншого у вказаній нормі зазначалось: «Кто землю заведомо чужую застроить, запашеть, или засееть или инымь образомь захватить.» [2, с. 825]. Безумовним позитивом досліджуваної заборони є той факт, що законодавець безпосередньо в ній: по-перше, указав на те, що всі посіви та споруди, розміщені на самовільно зайнятій землі, переходять у власність законного володільця останньої; по-друге, чітко закріпив обов'язок винного повністю відшкодувати власнику землі всі збитки, пов'язані з її самовільним захопленням.

Прикметно, що крім відповідальності за будівництво на чужій земельній ділянці, Уложення 1845 р. встановлювало кримінальну караність й інших дій, які сучасне вітчизняне законодавство (ст. 376 ЦК України) трактує як самовільне (самочинне) будівництво. Так, у ст. 1339 відзначалось: «Кто при постройке, перестройке, или исправленіи какихъ-либо зданій..., самовольно отступить отъ утвержденных на сіи постройки плановъ или фасадовъ...» [2, с. 544]. Логічно, що на відміну від розміщеної серед злочинів проти власності норми, якою передбачалась відповідальність за будівництво на чужій земельній ділянці, стаття, в якій йшлося про «звичайне» самовільне будівництво, не пов'язане з порушенням (обмеженням) прав на землю, розташовувалась у главі VIII розділу VIII Уложення серед «нарушеній правиль Устава Строительнаго».

Не «забули» автори Уложення 1845 р. і про земельне правопорушення з найдовшою історією регламентації відповідальності знищення межових знаків. Однак, на відміну від багатьох своїх попередників, Уложення встановлює кримінальну відповідальність лише за певні різновиди аналізованого правопорушення або ж за умисне знищення чи пошкодження поставлених за розпорядженням уряду меж державних кордонів, кордонів губерній, повітів тощо (ст. 333); або ж за знищення граничних меж та інших знаків з наміром привласнити частину чужого нерухомого майна або досягнути іншої незаконної мети (ст. 2105). Відповідно: діяння, передбачене ст. 333 Уложення, було визнано посяганням на встановлений порядок управління; а от делікт, передбачений ст. 2105 (який нас цікавить у більшій мірі), логічно, особливо з урахуванням зазначеної в диспозиції досліджуваної норми мети «привласнити частину чужого нерухомого майна», був розміщений серед злочинів проти власності.

Під межовими знаками в аналізованих статтях слід було розуміти: «а) межники и просеки в лесах; б) земляные ямы с углем и дикими камнями или засыпанныя ямы въ виде кургановъ; в) деревянные столбы, на которыхь долженъ быть вызженъ государственный гербъ или же столбы каменные и кирпичные» [8, с. 325].

Ь законодавчої вказівки на чуже майно випливало, що ст. 2105 не могла застосовуватись, наприклад, у випадку, коли особа знищувала межові знаки для привласнення землі, яка стала її власністю внаслідок смерті спадкодавця, навіть якщо особа на момент вчинення свого діяння не знала про цю обставину. Під іншою незаконною метою розумілось, зокрема, позбавлення особи доказів її права власності на нерухомість, здавання майна в оренду, тимчасове оброблення землі [9, с. 358-359].

У дореволюційних коментарях резонно відзначалось, що діяння, як ознака розглядуваної заборони, полягає виключно у «знищенні», яке є значно вужчим, ніж поняття «псування» чи «пошкодження», які, як відомо, часто фігурували в аналогічних за змістом приписах раніше чинного законодавства. Під знищенням слід розуміти зняття, перенесення або ж повне фізичне руйнування знаку. Через це просте псування чи пошкодження знаку з метою присвоєння землі могло розглядатися лише як замах на злочин [9, с. 359].