Аграрне право як самостійна галузь права України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Аграрне право як самостійна галузь права України

Поняття аграрного права як галузі права, науки та навчальної дисципліни

Система національного права України складається з окремих галузей права, що становлять сукупності відповідних правових норм, об'єднаних за певними принципами. Традиційно ще з часів римського права відбувся поділ галузей права на публічне та приватне. У основу такого поділу первісно було покладено вид інтересів, які були покликані врегульовувати ці галузі права: публічні або приватні.

Публічними визнавалися інтереси держави, а приватними - інтереси окремих осіб. Це класична галузева диференціація, яка є дієвою й досі. У науковій літературі тривалий час ведуться спори щодо доцільності зазначеного галузевого поділу, проте прийнятніших критеріїв досі не запропоновано. Вже звичним стало віднесення до публічних галузей конституційного, адміністративного, кримінального права, а до приватних - цивільного, господарського (комерційного) права тощо. Ці галузі є класичними, які існували протягом століть і які є безперечними здобутками правової культури людства.

Проте еволюційний розвиток суспільних відносин, який набуває дедалі стрімкіших темпів, висуває необхідність появи нових правових норм для врегулювання нововиниклих суспільних відносин, які не охоплюються існуючими нормами права. Поява значної кількості однорідних суспільних відносин і відповідних норм, що їх врегульовують, зумовлюють їх об'єднання за галузевим принципом. Так виникають нові галузі права. Однією з таких галузей є аграрне право, яке пройшло у своєму розвитку цілий ряд послідовних реструктуризаційних перетворень від селянського, колгоспного, сільськогосподарського до аграрного права у сучасному розумінні.

Відмітною рисою нововиниклих галузей права часто є суперечність їх віднесення до публічного чи приватного права. Вони уособлюють риси як одних, так і інших галузей, набуваючи узагальнюючого, інтегрованого характеру. Таким є й аграрне право. Якщо колгоспне й сільськогосподарське право чітко виражало інтереси держави у веденні ефективного сільськогосподарського виробництва, то безпосередньо аграрне право поєднало державні, суспільні та індивідуальні інтереси окремих аграрних товаровиробників у одержанні відповідної сільськогосподарської продукції. При цьому інтереси останніх виступають превалюючими щодо державних. Це означає, що аграрне право є приватно-публічною галуззю права, на що першим звернув увагу і обґрунтував В. Ю. Уркевич.

Мабуть, жодна з галузей права у історії юридичної науки не викликала стількох суперечок, як аграрне право. Дискусії спрямовувалися переважно на визначення місця аграрного права у системі права, його атрибутивних ознак як галузі права, складу предмета та структури системи аграрного права. Загальновідомим є поділ галузей права на основні (традиційні) та похідні, що утворилися пізніше. Такі галузі за комплексом атрибутивних ознак у юридичній доктрині поділяються на самостійні та комплексні. Дослідження рівня і меж самостійності аграрного права дещо ускладнюється через його історичне своєрідне "правонаступництво" галузей колгоспного права і сільськогосподарського права та спричиненої такою зміною періодизації дослідження цього питання.

Навіть серед вчених юристів-аграрників не спостерігається єдності у підходах щодо визначення характеру аграрного права як галузі права. Загалом сформувалися полярні підходи до встановлення атрибутивних галузевих ознак аграрного права. Самостійною галуззю вважають аграрне право А. М. Статівка, А. І. Бобилєв, В. М. Єрмоленко та інші.

За комплексність аграрного права нині виступають відомі вчені М. І. Козир, Б. О. Вороній. Поряд з цим, М. І. Козир раніше обґрунтовував ідею самостійної комплексної та інтегрованої галузі сільськогосподарського права. Позицію самостійності, комплексності й інтегрованості щодо аграрного права посідали В. З. Янчук і В. В. Янчук. Комплексною, інтегрованою і спеціалізованою галуззю вважає аграрне право О. О. Погрібний.

Як бачимо, у навчальній і науковій літературі склалася переважаюча думка про комплексний та інтегрований галузевий характер аграрного права. Таке твердження випливає з теоретичного розподілу галузей права на основні та комплексні (допоміжні). Не вдаючись до критичного аналізу такого розподілу слід зазначити, що комплексність аграрного права формується двояко. По-перше, критерієм комплексності виступає комплекс існуючих суспільних аграрних відносин, які опосередковують ведення сільськогосподарського виробництва, спрямованого на одержання сільськогосподарської продукції. Це сукупність таких аграрних відносин: земельних, майнових, членських, трудових, організаційно-управлінських та соціального розвитку села.

По-друге, комплексність формує сукупність аграрно-правових норм, покликаних врегульовувати зазначені аграрні відносини. Ці норми належать до різних галузей права. Наприклад, немає жодної потреби в дублюванні норм, що врегульовують процедуру створення, функціонування та припинення сільськогосподарських підприємств, адже це прерогатива інших галузей права, зокрема цивільного та господарського. Аграрно-правові норми, спираючись на загальні засади цивільно-правового, господарсько-правового регулювання тощо, відбивають аграрну специфіку сільськогосподарських товаровиробників: особливості сільськогосподарської діяльності; виробництво, зберігання та реалізацію сільськогосподарської продукції; формування внесків до статутних фондів сільськогосподарських підприємств за рахунок земельних ділянок, специфічних засобів виробництва та ін.

Аграрне право, вбираючи загально-правові і галузеві принципи й методи, доповнює їх через урахування специфіки аграрних відносин, створюючи таким чином особливий комплексний механізм правового регулювання. Інтегрованість означає, що між різними видами аграрних відносин як складовими комплексності існує стійкий взаємозв'язок. Тому комплексність та інтегрованість є нічим іншим, як атрибутивними ознаками, що виокремлюють особливості аграрного права як галузі права.

Поряд із цим, аграрне право як сукупність аграрно-правових норм є самодостатнім у можливостях врегулювання відповідних аграрних відносин, що становлять його предмет. За своєю природою аграрно-правові норми не є копіюванням змісту правових норм інших галузей права, покликаних врегульовувати подібні аграрним відносини (майнові, трудові, земельні, управлінські та інші), вони спрямовані на охоплення своїм впливом саме специфіки аграрних відносин. При цьому аграрно-правові норми виходять за межі дії подібних норм інших галузей права за рахунок особливостей аграрних відносин. Все це свідчить про самостійність галузі аграрного права. Таким чином, аграрне право-це самостійна галузь системи права України, яка об'єднує правові норми, що врегульовують аграрні відносини.

Аграрне право виступає ще й у іншій іпостасі: науковій. Аграрне право як наука - це наявність системи знань про однойменну галузь права, що дають об'єктивне відображення закономірностей її виникнення, функціонування і розвитку, а також способів правового впливу на аграрні відносини. Аграрно-правова наука проявляє себе як сукупність концепцій, керівних ідей, наукових позицій і підходів до вирішення проблем, які виникають у сфері правового регулювання аграрних відносин. Свої погляди науковці юристи-аграрники викладають у дисертаціях на здобуття наукових ступенів кандидата і доктора юридичних наук, монографіях, статтях і виступах на конференціях, круглих столах, науково-методичних семінарах, засіданнях кафедр, відділів тощо.

Сьогодні аграрно-правові дослідження зосереджені у наукових установах і вищих навчальних закладах. Провідним науковим осередком є відділ проблем аграрного, земельного та екологічного права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького HAH України. У вищих навчальних закладах комплексні дослідження проблем аграрного права здійснюють: кафедра аграрного права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого; кафедра аграрного, земельного та екологічного права імені академіка В. З. Янчука Національного університету біоресурсів і природокористування України; кафедра трудового, земельного і екологічного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка; кафедра аграрного, земельного та екологічного права Одеської національної юридичної академії; кафедра трудового, аграрного та екологічного права Львівського національного університету імені Івана Франка.

Ще одним проявом аграрного права є його уособлення як навчальної дисципліни, яка належить до обов'язкових дисциплін, що вивчаються на юридичних факультетах та в юридичних закладах. У цьому сенсі аграрне право є викладенням систематизованого матеріалу про аграрне право як галузь права. Юридичні заклади готують, насамперед, фахівців правозастосовної сфери діяльності, які працюватимуть у судах, правоохоронних органах, адвокатурі та юридичних консультаціях, органах державної влади і безпосередньо в юридичних службах сільськогосподарських підприємств. Основним завданням усіх зазначених категорій працівників щодо сільського господарства є охорона і захист прав виробників сільськогосподарської продукції. Для цього необхідно мати щонайменше достатній теоретичний багаж знань у сфері правового регулювання аграрних відносин, що забезпечується вивченням навчальної дисципліни "Аграрне право України".

Аграрне право як навчальна дисципліна складається із Загальної, Особливої і Спеціальної частин. Загальна частина об'єднує навчальні розділи, у яких визначаються загальні засади правового регулювання аграрних відносин. Теми містять навчальний матеріал щодо: історичних витоків формування аграрного права; розгляду аграрного права як самостійної галузі; джерел аграрного права; узагальнюючих особливостей системи суб'єктів аграрного права; приватизації та паювання майна і земель сільськогосподарського призначення; державного регулювання сільського господарства та системи органів державного контролю в АПК; юридичної відповідальності за порушення аграрного законодавства.

До Особливої частини належать розділи про правове регулювання: виробничої і господарської діяльності сільськогосподарських товаровиробників; виробництва окремих видів сільськогосподарської продукції та її якості й безпечності; аграрних ринкових відносин; особливостей аграрно-правового регулювання договірних відносин; трудових відносин; соціального розвитку села тощо.

Нарешті, у Спеціальній частині викладено сучасне аграрне законодавство країн-членів ЄС, що має значний рівень актуальності у контексті політичного курсу держави на євроінтеграцію.

Предмет аграрного права

У загальному розумінні предметом є те, на що спрямовується діяльність людей. Переносячи це твердження на систему права, можна дійти висновку, що предметом будь-якої галузі права є певне коло однорідних суспільних відносин, які підлягають правовому регулюванню. Відповідно предметом аграрного права виступають суспільні аграрні відносини (членські, земельні, майнові, трудові, організаційно-управлінські та соціального розвитку села). Всі вони об'єднуються за родовою ознакою - належністю до аграрної сфери економіки нашої держави.

Існує усталена думка, що первісними у аграрних відносинах є земельні відносини, основою яких виступає специфіка земельних ділянок, що утворюється сукупністю природних, економічних, політико-правових, соціально-культурних та юридичних ознак. Так, тільки у сільськогосподарському виробництві земля є не лише просторовим базисом формування і функціонування продуктивних сил, а й засобом виробництва, причому виступає водночас як знаряддя праці та як предмет праці. Знаряддям праці є те, за допомогою чого людина здійснює певний виробничий процес, а предметом праці - те, на що спрямовується трудова діяльність. Наприклад, вирощування рослинницької продукції здійснюється за допомогою землі, що робить її знаряддям праці, а трудова активність спрямовується безпосередньо на обробіток землі як предмет праці.

Земля є незношуваним і самовідтворювальним засобом виробництва у сільському господарстві. При цьому для потреб сільськогосподарської діяльності найважливішого значення набуває саме поверхневий родючий шар земельних ділянок - ґрунт, який складається з гумусу, що є вмістилищем поживних речовин, які й забезпечують розвиток культурних рослин. Ґрунтоутворення є об'єктивним природним процесом, який не залежить від волевиявлення людей. Необхідно відзначити складність і тривалість процесу накопичення гумусу. Для створення одного сантиметру ґрунту природі потребується сто років. Нескладний підрахунок дає змогу встановити, що метровий ґрунтовий шар, характерний для вітчизняних чорноземів, утворився протягом 10 тис. років. Жодна з відомих світових цивілізацій не нараховує такого строку існування. Не маючи впливу на формування природної родючості ґрунтів людина може лише підвищувати або знижувати вміст поживних речовин у ґрунті за рахунок штучних факторів її діяльності. Поряд із цим природа самостійно, хоча й за тривалий період, відновлює шкоду, завдану негативним антропогенним впливом якості землі. Це забезпечує самовідтворюваність і незношуваність земельних ресурсів сільськогосподарського призначення як основного і незамінного фактора і засобу виробництва у сільському господарстві.

У інших галузях виробничо-господарської діяльності земля забезпечує лише потребу просторового базису формування і функціонування продуктивних сил.

Таким чином, аграрні земельні відносини виникають, здійснюються та припиняються щодо земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які використовуються для виробництва продукції сільського господарства. Цим вони відрізняються від інших видів земельних відносин, об'єктом яких виступають землі промисловості, будівництва, транспорту та ін., що повністю належать до предмета галузі земельного права.

Крім земель сільськогосподарського призначення, для успішного ведення сільськогосподарського виробництва необхідно мати достатню кількість іншого майна сільськогосподарського призначення, яке виступає системоутворюючим чинником аграрних майнових відносин. Вони забезпечують створення майнової основи господарювання, формуючи ознаку майнової відокремленості сільськогосподарських підприємств-товаровиробників. Відокремлене майно об'єднується у майновий комплекс, призначений для забезпечення сільськогосподарської діяльності. Склад і структура майнового комплексу визначаються технологічними зв'язками, а ті, у свою чергу, - специфікою тієї галузі сільськогосподарської діяльності, на виробництві продукції якої збирається спеціалізуватися відповідне сільськогосподарське підприємство. Загалом ефективне господарювання можливе лише у разі накопичення достатнього масиву основних і оборотних засобів, оптимально поєднаних у складі майнового комплексу відповідного сільськогосподарського підприємства.

Слід зазначити, що переважна більшість засобів виробництва в сільському господарстві також мають вузьке призначення: створення якісної сільськогосподарської продукції. Тому їх не можна використати з іншою метою. Якщо в результаті перепрофілювання інших галузей матеріального виробництва використовують одні й ті самі засоби виробництва (наприклад, при конверсії галузей колишнього військово-промислового комплексу, зміні профілю заводу, фабрики тощо), то зміна цільового призначення для більшості основних і оборотних засобів сфери сільськогосподарського виробництва неможлива. Це стосується насамперед виробничих будівель, споруд, спеціальної сільськогосподарської техніки та знарядь для передпосівної обробки ґрунту, посіву, садіння, догляду за врожаєм, заготівлі кормів, збирання і первісної обробки зернових тощо. Реальним підтвердженням зазначеного є те, що жодне з приміщень колишнього тваринницького комплексу сільгосппідприємств, які порожніють після розвалу галузі тваринництва, не використовують за іншим призначенням. Отже, аграрні майнові відносини опосередковують процес виробництва сільськогосподарської продукції, створюючи його матеріальну основу.

Створивши відповідну майнову базу кожен сільськогосподарський товаровиробник повинен її "оживити" за допомогою залучення трудових ресурсів. Тому аграрні трудові відносини виступають наступною складовою предмета агарного права. Відмітною особливістю є те, що трудове законодавство радянських часів не розповсюджувало свою чинність на трудові відносини у колгоспах, які врегульовувалися за допомогою локальних актів аграрного законодавства, зокрема Правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Законом УРСР "Про внесення змін і доповнень до Кодексу законів про працю Української PCP при переході республіки до ринкової економіки" від 20 березня 1991 р. було внесено кардинальні зміни у процес регулювання трудових відносин. Так, ч. 1 ст. З Кодексу законів про працю України від 10 грудня 1971 p. у редакції, внесеній зазначеним Законом, розповсюдила єдині загальні правила регулювання трудових відносин усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Загалом це виглядає як уніфікація правового регулювання всіх видів трудових відносин незалежно від їх галузевої належності. Виникає видимість нібито відсутності галузевих особливостей предмета аграрного права у частині регулювання трудових відносин у сільському господарстві.

Проте вже ч. 2 ст. З цього Кодексу встановлює, що особливості праці членів кооперативів та їх об'єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, фермерських господарств, працівників підприємств з іноземними інвестиціями визначаються законодавством та їх статутами. При цьому повинні визначатися гарантії щодо зайнятості, охорони праці, праці жінок, молоді, інвалідів повинні надаватись у порядку, передбаченому законодавством про працю. Подібний відступ від загальних правил закладено у трудове законодавство не випадково. Кодекс законів про працю України, як загальне, не може охопити своїм впливом конкретні особливості трудових відносин у різних галузях економіки України, що дає змогу виділяти специфіку умов праці у окремих різновидах трудових відносин, зокрема у аграрному секторі.

Особливість аграрних трудових відносин полягає у специфічному поєднанні трудових ресурсів із засобами праці. Насамперед, це соціальні умови виховання майбутніх працівників сільського господарства, коли переважна їх більшість зростає в умовах сільського побуту, а з раннього дитинства вони пов'язані з різними видами сільськогосподарської праці. Переважним соціально-виховним фактором тут виступає поведінка батьків, сусідів та сільської громади в цілому, близькість до біологічних процесів відтворення культурних рослин та тварин. З раннього дитинства закладаються трудові навички поводження з об'єктами рослинного і тваринного світу. На превеликий жаль, міські мешканці, як засвідчує практика сільськогосподарського виробництва, переважно так і не стають ефективними сільськими товаровиробниками попри їхнє прагнення до цього виду господарської діяльності. Приклади практики є важливим підґрунтям формування висновку про соціальну спроможність саме сільських вихідців до ефективного вкладення праці у сільському господарстві, а отже, формування особливостей аграрних трудових відносин. Якщо працівника у інших сферах економіки можливо навчити трудовим навикам незалежно від його соціального походження, то у сільському господарстві залишаються найефективнішими працівниками саме вихідці з села, побут яких з раннього дитинства і формує їхню трудову аграрну правосуб'єктність.

Крім наведених загальних особливостей аграрних трудових відносин, потребує особливого режиму правового регулювання праця підлітків та жінок у сільському господарстві. Якщо загальна мінімальна межа працездатності встановлена у віці 15-ти років, то спеціальним аграрним законодавством для фермерського господарства визначено найменший працездатний вік у 14 років. Так само накладає свої особливості фізіологія жінок щодо обслуговування тварин у окремі періоди, що вимагає специфічної організації праці та її охорони, на відміну від інших галузей економіки України. Особливої регламентації потребує також праця механізаторів у "пікові" періоди збирання врожаю, коли відповідні працівники в силу об'єктивних умов збирання врожаю змушені працювати світловий день, на відміну від нормованого трудового дня інших галузей економіки України. Такий порядок організації і оплати праці потребує специфічного правового регулювання, яке здійснюється за рахунок локальних правових актів сільськогосподарських підприємств у межах загального законодавства про працю. Подібні загальні особливості аграрних трудових відносин цілком логічно потребують специфічного режиму правового регулювання, у основу якого покладаються вищенаведені фактори їхнього формування. Таким чином, аграрні трудові відносини мають своїм об'єктом сільськогосподарську працю, спрямовану на виробництво продукції сільського господарства.

Ще одним видом аграрних відносин у складі предмета аграрного права виступають аграрні організаційно-управлінські відносини. Накопичивши достатню кількість земель сільськогосподарського призначення, специфічного майна та кваліфікованих працівників власник сільськогосподарського підприємства стикається з проблемою ефективного поєднання цих виробничих ресурсів, що забезпечується реалізацією аграрних управлінських відносин. Навіть у найпримітивнішій формі здійснення сільськогосподарської діяльності первісно поєднується обов'язковість наявності земельної ділянки сільськогосподарського призначення, іншого майна сільськогосподарського призначення, необхідного і достатнього для ведення сільськогосподарського виробництва, можливість залучення трудових ресурсів (як найманих, так і власних) для "оживлення" наявної майнової бази, а також управлінських відносин, покликаних забезпечити поєднання майнової і трудової складової продуктивних сил сільськогосподарського товаровиробника. Аграрні організаційно-управлінські відносини забезпечують оптимізацію процесу сільськогосподарського виробництва за рахунок визначення і усунення неефективних дій у процесі здійснення сільськогосподарської діяльності, застарілих технологій, способів використання засобів виробництва тощо, підвищуючи на цій основі продуктивність праці і загальну ефективність виробництва.

Ще одним видом аграрних відносин є відносини соціального розвитку села. До соціальної сфери села належать об'єкти: сфери житлово-комунального господарства, включаючи благоустрій сільських територій; побутового обслуговування; охорони здоров'я; фізичної культури; народної освіти; культури і мистецтва. Соціальний розвиток села забезпечує підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва. Високий загальний культурно-освітній рівень працівників сприяє зростанню продуктивності праці, а отже, ефективності діяльності самих сільськогосподарських підприємств. Крім того, традиційний культурно-побутовий уклад селян, навіть у межах окремої сільської громади, формує відповідне ставлення до сільськогосподарської праці, що має значний вплив на стан культури землеробства і тваринництва, а тому призводить до підвищення або зниження рівня виробництва валової сільськогосподарської продукції.

Необхідно зазначити, що в Україні на початку 90-х років минулого століття було створено досить ефективну модель пріоритетності соціального розвитку села Законом України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" від 17 жовтня 1990 р., постановою Кабінету Міністрів України "Про вдосконалення формування інвестицій на соціальний розвиток села та агропромислового комплексу" від 29 липня 1992 р. за № 423. З метою забезпечення пріоритетності соціального розвитку села передбачалося виділення щорічних обсягів державних централізованих капітальних вкладень, що спрямовувалися на зміцнення матеріально-технічної бази соціальної сфери села та агропромислового комплексу. При цьому встановлювалася нижня межа розміру щорічного формування таких інвестицій не менше, ніж 15% національного доходу України, з яких не менше 50% повинні були спрямовуватись на будівництво об'єктів соціальної сфери. Інвестиційні ресурси таких обсягів дозволили 6 вирішити переважну більшість проблем соціального розвитку села. Проте цей механізм не спрацював, бо жодного року не було сформовано фондів зазначеного розміру. Як наслідок можна констатувати вже звичні для нас розбіжності між зовнішнім декларуванням і змістом економіко-правової моделі розвитку соціальної сфери села, закріпленої у чинному законодавстві.

Найгострішими проблемами на селі є відсутність мотивації до праці, бідність, трудова міграція, безробіття, занепад соціальної інфраструктури, поглиблення демографічної кризи та відмирання сіл. З метою надання пріоритетності соціальному розвитку села постановою Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. за № 1158 було затверджено "Державну цільову програму розвитку українського села на період до 2015 року". Розвиток соціальної сфери села та сільських територій передбачається здійснити за рахунок: забезпечення впровадження соціальних стандартів і нормативів у сільській місцевості; розвитку підприємництва і розв'язання проблем зайнятості на селі; розвитку транспортного сполучення та зв'язку; удосконалення інженерної інфраструктури; розвитку житлового будівництва та комунального господарства; розвитку освіти, медичного обслуговування і культурно-дозвільної діяльності в сільській місцевості; збереження і розвитку традиційної культури регіонів; поліпшення побутового обслуговування сільського населення; розвитку фізичної культури і спорту на селі, торговельного обслуговування сільського населення; створення умов для заохочення молоді до роботи і проживання у сільській місцевості; державної підтримки розвитку депресивних сільських територій; удосконалення системи управління розвитком сільських територій. Таким чином, аграрні відносини з соціального розвитку села забезпечують зростання якості життя сільського населення у сферах побуту, освіти, охорони здоров % фізкультури і спорту, культури і мистецтва, а також розвитку сільських територій.

У деяких організаційно-правових формах сільськогосподарських виробників існує ще один різновид аграрних відносин - членські відносини. Вони виникають як у сільськогосподарських підприємствах (сільськогосподарських виробничих і обслуговуючих кооперативах, фермерських господарствах, колективних сільськогосподарських підприємствах), так і у особистих селянських господарствах. Аграрні відносини членства передбачають наявність обов'язкової частки майна у підприємстві чи господарстві, кожний член якого є одночасно його співвласником. Таке майно вноситься як частка кожного члена до статутного фонду (складеного капіталу) при вступі до підприємства. Наступною є вимога прийняття обов'язкової трудової участі у діяльності зазначених форм господарювання. Залежно від змісту статутних документів членство надає також право на участь в управлінні сільськогосподарським підприємством. Тому аграрні членські відносини - це вже реалізовані, чітко окреслені майнові, трудові та організаційно-управлінські права і обов'язки члена сільськогосподарського підприємства чи особистого селянського господарства. З припиненням членських відносин усі зазначені права і обов'язки зникають. Залишаються лише зовнішні майнові відносини з приводу витребування колишнім членом господарства своєї майнової (земельної) частки. При цьому зазначені відносини втрачають свій аграрний характер, стаючи цивільними майновими відносинами.

Характеристика методів аграрного права

У сучасному розумінні правовий метод - це сукупність засобів, прийомів і способів правового впливу на відповідні суспільні відносини. Екстраполюючи зазначені положення на аграрне право можна визначити методи аграрного права як сукупність способів, прийомів і засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання аграрних відносин.

Особливості аграрного права, як приватно-публічної галузі права, спричинюють свій належний вплив і на формування відповідного конгломерату методів аграрно-правового регулювання у оптимальному поєднанні приватноправових і публічно-правових методів.

Диспозитивний характер мають методи самостійних рішень, рекомендацій та локальної нормотворчості. Метод самостійних рішень дає змогу суб'єктам аграрного права вільно обирати власну лінію поведінки при здійсненні сільськогосподарської діяльності у межах, визначених аграрним законодавством. Метод рекомендацій дає право вибору чи відмови від розроблених державою пропозицій щодо врегулювання певних видів аграрних відносин. Широкого застосування цей метод набув у нормотворчій діяльності Міністерства аграрної політики України при розробці нормативно-правових актів, зокрема Рекомендацій щодо використання майна, яке перебуває у спільній частковій власності, затверджених наказом Мінагрополітики від 9 квітня 2001 р. № 97, Рекомендацій з уточнення вартості майна, що складає пайові фонди членів колективних сільськогосподарських підприємств, у тому числі реорганізованих, та форм документів для розрахунку уточненого пайового фонду та його структури, затверджених наказом Мінагрополітики від 21 червня 2001 р. № 174 тощо. Нарешті, метод локальної нормотворчості покладається у основу розробки і прийняття внутрішніх локальних нормативно-правових актів сільськогосподарських підприємств.

Метод імперативної вказівки застосовується у процесах державного регулювання сільського господарства. Це жорсткий метод, який не дає змоги суб'єктам аграрних правовідносин вільно обирати модель поведінки, а змушує діяти в межах, визначених відповідними імперативними нормативними приписами. Наприклад, ст. З Закону України "Про державну підтримку сільського господарства України" визначено чіткий перелік об'єктів державного цінового регулювання, щодо яких встановлюються мінімальні або максимальні інтервенційні ціни. На інші види сільськогосподарської продукції такий порядок регулювання цін не розповсюджується. Чітко виражений імперативний характер мають приписи Указу Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" від З грудня 1999 р. щодо реформування протягом грудня 1999 - квітня 2000 р. колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю та майно.

Принципи аграрного права

Загалом поняття принципу розкривається як основне висхідне положення, на якому базується певне наукове положення, висновок, концепція. Переносячи загальне наукове значення принципу на сферу дії галузі аграрного права, можна визначити принципи аграрного права як основні засади, на яких ґрунтується механізм правового регулювання аграрних відносин.

Існування принципів відіграє дуже важливу роль. По-перше, розробка нових нормативно-правових актів аграрного законодавства повинна базуватися на принципах аграрного права і випливати з них.

Неврахування основоположних засад, визначених принципами аграрного права, обов'язково призведе до неповного охоплення новоствореним нормативно-правовим актом специфіки аграрних відносин, які він покликаний врегульовувати, і, як наслідок, до його слабкої дієвості. По-друге, існування принципів дає змогу застосувати аналогію права у разі, коли існують аграрні відносини, не врегульовані жодним з чинних аграрних нормативно-правових актів. Регламентація таких відносин здійснюється саме за допомогою принципів аграрного права.

Природа правових принципів об'єктивна, тому вони не придумуються вченими, а виникають самостійно і незалежно від волевиявлення останніх та постійно уточнюються ними на основі узагальнень практики правового регулювання відповідних аграрних відносин. На сучасному етапі розвитку аграрних відносин актуальними є сукупність наведених нижче принципів.

Принцип забезпечення потреб населення і промисловості безпечною і якісною сільськогосподарською сировиною.

Забезпечення природних потреб населення у відновленні щоденних енергетичних затрат, переробної промисловості сировиною є основним завданням сільськогосподарського виробництва. Водночас останнім часом особливої гостроти набуває питання якості й безпечності цієї продукції. Такий стан зумовлює необхідність підвищення юридичного впливу не лише на зростання кількості, а й на якісні та безпечні показники вироблюваної сільськогосподарської продукції. Такий вплив забезпечується втіленням у механізм аграрно-правового регулювання саме зазначеного принципу.

Не є секретом, що український продовольчий ринок заполонили низькопробні і небезпечні за вмістом харчові продукти імпортного виробництва, які не знаходять свого застосування у країні-виробнику або є результатом демпінгової політики цих країн. Для України як аграрної країни з великим ресурсним потенціалом земель сільськогосподарського призначення дотримання принципу забезпечення потреб населення і промисловості безпечною і якісною сільськогосподарською сировиною у формуванні ціннісних орієнтирів системи аграрних правовідносин щонайменше дає змогу забезпечити: 1) відтворення повноцінного генофонду населення країни; 2) зниження загального рівня захворюваності населення як важливої передумови зростання економіки; 3) формування продовольчого суверенітету держави; 4) створення позитивного сальдо зовнішньоторговельного балансу за рахунок зменшення зовнішніх закупівель продукції сільського господарства і зростання відповідних власних експортних можливостей; 5) досягнення уніфікації механізму аграрно-правового регулювання з відповідними стандартами ЄС та країн-членів СОТ.

Принцип забезпечення продовольчої безпеки держав

Тісно пов'язується з попереднім принципом. Продовольча безпека визначається зараз як такий стан економіки, при якому гарантується фізична і економічна доступність продовольства для всього населення у кількості, необхідній для активного і здорового життя. При цьому продовольча незалежність - це умова забезпечення продовольчої безпеки, за якої у разі припинення поставок продуктів харчування із-за кордону не виникає продовольчої кризи.

Необхідно відзначити публічно-правовий характер принципу забезпечення продовольчої безпеки держави. Він тісно пов'язаний з конституційним принципом економічного суверенітету України. З цього випливають завдання відповідних органів держави щодо забезпечення основних функцій держави. Проте забезпечення продовольчої безпеки держави випливає з принципу задоволення потреб населення і промисловості у якісній і безпечній сільськогосподарській продукції. Здійснюється виробництво такої продукції виключно у процесі сільськогосподарської діяльності при опосередкуванні цієї діяльності аграрними правовідносинами, без чого всяка сільськогосподарська діяльність втрачає сенс. Спостерігається і зворотний зв'язок: необхідність забезпечення продовольчої безпеки держави змушує останню до побудови ефективної моделі системи аграрних правовідносин.

Принцип урахування особливостей сільськогосподарської діяльності.

Можна виокремити такі особливості сільськогосподарської діяльності, які чинять відповідний вплив на стан аграрних відносин і які необхідно обов'язково враховувати у процесі створення нормативно-правових актів аграрного законодавства: а) сільськогосподарська діяльність виступає не об'єктом, а матеріальним змістом аграрних майнових правовідносин; б) джерелом виникнення цього виду діяльності є суспільні потреби у продуктах харчування та сировині для промисловості; в) здійснюється сільськогосподарська діяльність за допомогою специфічного ресурсного потенціалу; г) діяльність складається із сукупності окремих дій всіх працівників відповідних сільськогосподарських товаровиробників, спрямованих на одержання, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції; ґ) ця діяльність здійснюється за допомогою специфічних засобів виробництва та у особливих природних, соціально-економічних і культурно-побутових умовах за допомогою опосередкування актами аграрного законодавства; д) метою сільськогосподарської діяльності є виробництво та первісна переробка виробленої продукції, а також її реалізація з метою одержання прибутку.

Принцип вільного обрання селянами форм і напрямів сільськогосподарської діяльності.

Зазначений принцип ґрунтується на конституційних засадах, визначених статтями 19, 42, 43 Конституції України. Насамперед, ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Це означає, що селянин може вільно обирати рід трудової чи господарської діяльності, які не заборонені законом. Наприклад, вирощування опійного маку на присадибних ділянках особистих селянських господарств без ліцензії прямо заборонене законодавством. Якщо заборони щодо здійснення відповідної діяльності не існує, селянин має право будь-яким чином втілити в життя свої можливості, знання, кваліфікацію у виробництві сільськогосподарської продукції. При цьому можна реалізувати свій потенціал як у індивідуальній праці шляхом створення особистого селянського чи фермерського господарств, так і працюючи на сільськогосподарських підприємствах.

Можливі також варіанти створення одноосібно приватно-орендного сільськогосподарського підприємства або підприємств кооперативного (сільськогосподарські виробничі та обслуговуючі кооперативи) чи корпоративного (сільськогосподарські товариства) типу. Маючи свій майновий та земельний паї селянин може використовувати їх самостійно або здавати в оренду. При цьому обрання форми і напряму діяльності здійснюється селянами добровільно за відсутності жодного зовнішнього тиску з боку інших осіб або органів державної влади і місцевого самоврядування. Втілення цього принципу є важливою юридичною гарантією дотримання як особистих свобод селян, так і демократичного устрою аграрного господарювання.

Принцип забезпечення рівності учасників аграрних правовідносин.

Цей принцип базується на конституційних засадах рівності прав і свобод громадян, а також прав на підприємницьку діяльність. Продовжують конституційні положення цивілістичні принципи свободи підприємницької діяльності та рівності прав усіх громадян незалежно від національної належності, майнового статусу, рівня освіти тощо.

Усі учасники аграрних правовідносин є рівними у своїх правах на здійснення сільськогосподарської діяльності незалежно від організаційно-правової форми і форми власності. Суб'єктами аграрних правовідносин виступають різні форми господарювання: сільськогосподарські виробничі й обслуговуючі кооперативи, фермерські господарства, сільськогосподарські товариства (сільськогосподарські відкриті й закриті акціонерні товариства, сільськогосподарські товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю), приватно-орендні сільськогосподарські підприємства, особисті селянські господарства. Юридично закріпленою є рівність прав усіх зазначених сільськогосподарських товаровиробників на організацію виробництва сільськогосподарської продукції, її переробку, реалізацію, самостійне використання одержаних доходів, соціальний розвиток села, державну підтримку. Таким чином, рівність проявляється у створенні однакових умов діяльності для всіх учасників аграрних правовідносин.

Принцип підвищення ефективності державного регулювання аграрного сектора економіки.

Вітчизняний досвід ведення сільськогосподарського виробництва, рівно як і досвід розвинутих зарубіжних країн, переконливо засвідчує необхідність державного регулювання аграрної сфери економіки. Це жодним чином не означає повернення до адміністративної системи управління сільським господарством, характерної для аграрної економіки радянського періоду. Практика підтверджує потребу в державному регулюванні сільськогосподарського виробництва. Державне регулювання аграрної сфери включає в себе комплекс заходів здійснення моніторингу стану виробництва сільськогосподарської продукції, прогнозування її обсягів, державного контролю та державної підтримки як безпосередніх товаровиробників, так і наукових розробок як основи інноваційного розвитку сільського господарства. Центральним державним органом виконавчої влади, який здійснює функції державного регулювання, є Міністерство аграрної політики України (Мінагрополітики). Водночас чинне законодавство неповною мірою враховує потреби сільського господарства як у державному регулюванні в цілому, так і у державній підтримці зокрема. Недостатнім є і розмір державного фінансування аграрної сфери, яке здійснюється з Державного бюджету України. Тому принцип підвищення ефективності державного регулювання аграрного сектора економіки потребує подальшого розвитку і втілення у відповідних нормативно-правових актах.

Принцип забезпечення інноваційного розвитку сільського господарства.

Інноваційний розвиток передбачає широке й постійно зростаюче застосування у сільському господарстві досягнень інтелектуальної (науково-технічної) діяльності. Це стосується запровадження новітніх наукових розробок у всі сфери сільськогосподарського виробництва: селекцію й насінництво; створення нових високопродуктивних і ергономічних засобів виробництва; розробку і запровадження сучасних високоефективних технологій вирощування, переробки та зберігання одержуваної сільськогосподарської продукції тощо.

До стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, визначених ст. 7 Закону України "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні" від 16 січня 2003 р., включено й високотехнологічний розвиток сільського господарства і переробної промисловості. На жаль, ця норма не містить навіть приблизного переліку складових цього напряму розвитку сільськогосподарської сфери. Водночас одним із середньострокових пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, визначених п. 4 ст. 8 зазначеного Закону, є розвиток генно-інженерних технологій, генетично модифікованих культур та організмів (ГМО). Поряд з цим, щодо застосування генетично модифікованих організмів як у науковій, так і у періодичній літературі склалася досить неоднозначна думка, яка загалом зводиться до можливості існування потенційної загрози здоров'ю людини та генофонду нації в цілому.

Таким чином, принцип забезпечення інноваційного розвитку сільського господарства попри його прогресивність і нагальність ще не одержав належного впровадження у систему чинного аграрного законодавства.

Принцип пріоритетності соціального розвитку села.

Найгострішими проблемами на селі нині є відсутність мотивації до праці, бідність, трудова міграція, безробіття, занепад соціальної інфраструктури, поглиблення демографічної кризи та відмирання сіл. З метою надання пріоритетності соціальному розвитку села постановою Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. за № 1158 було затверджено "Державну цільову програму розвитку українського села на період до 2015 року". Розвиток соціальної сфери села та сільських територій передбачається здійснити за рахунок: забезпечення впровадження соціальних стандартів і нормативів у сільській місцевості; розвитку підприємництва і розв'язання проблем зайнятості на селі; розвитку транспортного сполучення та зв'язку; удосконалення інженерної інфраструктури; розвитку житлового будівництва та комунального господарства; розвитку освіти, медичного обслуговування і культурно-дозвільної діяльності в сільській місцевості; збереження і розвитку традиційної культури регіонів; поліпшення побутового обслуговування сільського населення; розвитку фізичної культури і спорту на селі, торговельного обслуговування сільського населення; створення умов для заохочення молоді до роботи і проживання у сільській місцевості; державної підтримки розвитку депресивних сільських територій; удосконалення системи управління розвитком сільських територій.

Водночас, незважаючи на зовнішню закріпленість принципу пріоритетності соціального розвитку села у нормативно-правовій базі чинного аграрного законодавства, механізм фактичного втілення цього принципу поки що відзначається декларативністю.

Принцип екологізації сільського господарства.

Сучасне виробництво сільськогосподарської продукції неможливе без застосування широкого спектра токсичних речовин хімічного чи біологічного походження, які містяться у мінеральних добривах, засобах захисту рослин, засобах догляду за тваринами, відходах тощо. Потрапляючи через продукти харчування до організму людини ці речовини можуть спричинити серйозні масові отруєння, алергічні та хронічні захворювання. Так само небезпеку становить потрапляння хімічних речовин у навколишнє природне середовище - грунт, воду, атмосферне повітря, надра, рослини і організм тварин. Малодослідженою, але від того не менш небезпечною є й проблема неконтрольованих мутацій рослин і тварин під час потрапляння у навколишнє середовище генетично модифікованих організмів. Все це вимагає спрямовувати сучасне аграрне виробництво у напрямі екологізації штучних і природних виробничих факторів.

Принцип гарантованості захисту прав сільськогосподарських товаровиробників.

В умовах розбудови ринкових відносин у аграрному секторі економіки України важливого значення набуває необхідність і дієвість державних гарантій захисту майнових, трудових, членських прав сільськогосподарських товаровиробників, а також їх прав на соціальний розвиток сільських територій. Це гарантування прав на: природні ресурси, зокрема землю; вільний вибір підприємницької діяльності у сільському господарстві; працю, достойну оплату і охорону праці; вибір професії та роду трудової діяльності; підготовку і перепідготовку відповідно до суспільних потреб; захист від безробіття і соціальний захист; одержання кваліфікованої юридичної допомоги тощо. Все це вимагає забезпечення процедури належного судового захисту прав селян, що ґрунтується на наданні пріоритету правам і свободам людини над правами держави.

Принцип постійного удосконалення механізму правового регулювання аграрних відносин.