Сьогодні підвищення якості механізму правового регулювання аграрних відносин стає можливим лише за рахунок удосконалення відповідного аграрного законодавства. Цей процес полягає у створенні найвідповіднішого механізму законодавчого регулювання стану нинішніх аграрних відносин, виходячи з їх особливостей. Аграрні відносини як динамічніші, гнучкіші у своєму розвитку вимагають постійного пристосування до них приписів аграрного законодавства. Тому процес удосконалення полягає у взаємному узгодженні параметрів цих двох систем. Найоптимальнішим напрямом удосконалення законодавства, що врегульовує аграрні відносини, є його систематизація шляхом кодифікації.

Принцип запозичення позитивного досвіду правового регулювання аграрних відносин зарубіжними країнами.

Нині спостерігаються світові тенденції інтеграції економічних систем окремих країн до єдиної світової економічної системи у контексті глобалізаційних цивілізаційних процесів. Не є винятком і аграрний сектор економіки

України. Так, 10 квітня 2008 р. Законом України за № 250-VI було ратифіковано Протокол про вступ України до Світової організації торгівлі (СОТ). Звичайно, правила міжнародної торгівлі, яких необхідно дотримуватися Україні як члену СОТ, не є аграрно-правовими. Водночас для вітчизняних виробників сільськогосподарської продукції, які виробляють її для продажу на експорт, діють стандарти країни-імпортера, яка є членом СОТ. Ці стандарти є частиною аграрного законодавства зазначених країн, яких необхідно дотримуватися, адже інакше у разі невідповідності продукції насамперед вимогам до якості й безпечності, остання реалізації не підлягатиме. Тому аграрне законодавство країн-членів Світової організації торгівлі потребує детального вивчення, а все краще й прийнятне у ньому доцільно рецепіювати до вітчизняного аграрного законодавства. Україна обрала незворотній курс на вступ до ЄС, що також вимагає вивчення і запозичення досвіду правового регулювання аграрних відносин. Наприклад, цікавим є досвід Франції у створенні Аграрного кодексу. Нарешті, слід постійно звертатися до досвіду розвитку аграрного права країнами СНД, системи права яких мають однакове походження з вітчизняною, а також які є найближчими у спробах подолати наслідки падіння рівня сільськогосподарського виробництва.

Загальні положення аграрного права. Історія виникнення та розвиток аграрного законодавства в Україні. Аграрне законодавство середини XIX - першої чверті XX ст.

аграрний право законодавство галузь

Початковим етапом становлення селянського (в сучасному розумінні - аграрного) законодавства в Україні слід вважати селянську реформу 1861 р. у Російській імперії, адже у той час переважна більшість українських земель входила до складу останньої. В адміністративно-територіальному відношенні ці землі входили до дев'яти губерній: Волинської, Катеринославської, Київської, Подільської, Полтавської, Таврійської, Харківської, Херсонської, Чернігівської. У складі Австро-Угорської монархії перебували західноукраїнські землі (колишні краї): Галичина, Буковина та Закарпаття. Злободенність аграрного питання зумовлювалася тим, що селяни в Україні, заданими перепису 1897 р., становили переважну більшість (17,2 млн осіб, або 81,1%) населення країни.

Як відомо, кріпосне право було скасоване нормами "Загального положення" від 19 лютого 1861 р., яке складалося з 22-х окремих нормативно-правових актів. На територію України поширювалися дев'ять, зокрема: "Маніфест", "Загальні положення", "Положення про устрій дворових людей, що вийшли із кріпосної залежності", "Положення про викуп", "Положення про губернських і повітових по селянським справам установах", "Правила про порядок приведення в дію Положення про селян", три "Місцеві положення про поземельний устрій селян" (1. У Катеринославській, Таврійській, Херсонській і частині Харківської губернії. 2. У Чернігівській, Полтавській і частині Харківської губернії. 3. У Київській, Подільській і Волинській губерніях), додатково - правила про селян дрібнопомісних маєтків та про селян, які працювали на поміщицьких підприємствах. Відповідно до норм "Положення" за поміщиками зберігалося право власності на всю землю, частину якої селяни мали отримати у безстрокове користування відповідно до розмірів, зазначених у "Місцевих положеннях". Разом із цим на селян покладалося зобов'язання викупити надані їм наділи, а до викупу селяни перебували в стані тимчасовозобов'язаних і повинні були відробляти на користь пана оброк або панщину.

Отже, головною метою селянської реформи в Росії 1861 р. було створення общинної власності на землю, щоб община стала нижньою ланкою адміністративного управління на селі. Так, селянська реформа 1861 р. не знищила до кінця панщинну систему і в цілому не задовольнила потребу селян у землі, а навпаки дала поміщикам можливість зосередити у своїх руках чималі земельні маєтності за рахунок зменшення площ селянських земель, виділення їм неповних або дарчих наділів. Ще одним недоліком реформи було закріплення за поміщиками монопольного права на користування пасовищами, лісами, річками, озерами. Крім того, поміщики, намагаючись зберегти за собою кращі землі, свідомо створювали черезсмужжя, відводячи для селян ділянки найгіршої землі.

З 1861 р. масового поширення набуло виникнення селянських общин, які підпорядковувалися урядовим органам (мировим посередникам) на селі. Общинне землекористування передбачало розподіл землі поміж окремими господарствами, яку періодично розподіляли по душах. Всі члени общини щодо внесення платежів за землю та сплати податків були пов'язані круговою порукою. Проте слід зауважити, що селянські общини найбільшого поширення набули у Росії, а в Україні перевага надавалася одноосібним господарствам.

У свою чергу, введення в дію законодавчих актів реформи 1861 р. про ліквідацію кріпосного права та врегулювання аграрних відносин у сфері землеволодіння, землекористування, а також відробітку повинностей зумовило зміни у соціальній структурі суспільства. Тобто відбувся процес зрівняння у громадянських правах селян різних категорій (державні, дворові, тяглові, вільновідпущені землероби, однодвірські, економічні, коронні, банківські, відписні, поміщицькі, удільні та ін.), але, з іншого боку, було узаконено значну різницю в умовах їхнього існування (залежно від станової приналежності селян розподілялися розміри земельного наділу), що започаткувало розшарування селянства на багатих і бідних.

Загалом нормативно-правові акти реформи 1861 р. та урядова політика пореформеного періоду до Столипінської аграрної реформи були позначені рядом позитивних та негативних аспектів. Так, скасування кріпосного права в тих умовах російської дійсності другої половини XIX ст. дало значний поштовх для формування капіталістичних відносин в Україні. У ході реформи вдалося зберегти селянське господарство як об'єкт експлуатації, але наявність великого та середнього поміщицького землеволодіння, яке і надалі залишалося одним з основних факторів господарського життя, було однією з причин тих соціальних конфліктів, які в подальшому призведуть до численних масових селянських виступів та буржуазної революції 1905 р.

Специфіка розвитку аграрних відносин в Україні полягала у тому, що зосередження землі в руках заможних селян відбувалося в прихованій формі, тобто заможні господарі змушували працювати на своїх наділах збіднілих унаслідок реформи односельців. Особливо це характерне було для лівобережних та правобережних губерній України, де переважало подвірне, а не общинне землекористування, в результаті чого селяни вважали отримані земельні наділи своєю приватною власністю.

Заснований у 1882 р. Селянський поземельний банк мав вирішити проблему селянського малоземелля шляхом надання кредитів селянам для придбання землі. Однак, ставши монополістом у сфері продажу земельних ділянок, банк почав встановлювати високі ціни на землю. Постійне зростання цін на землю унеможливлювало її купівлю середнім та бідним селянством, а навпаки сприяло збільшенню приватновласницьких заможних селянських господарств і збереженню площі великих поміщицьких господарств.

Ставало дедалі очевиднішим, що аграрне питання потребувало колосальних перетворень у всіх сферах: соціальній, економічній, а особливо в правовій, тобто підняти рівень правового регулювання відносин земельної власності та переробити колишнє законодавство такою мірою, щоб воно якомога повніше відображало реалії того часу. Так, наприклад, Російський статут цивільного судочинства 1864 р. допускав використання звичаєвого права у родинних, спадкових і земельних правовідносинах, щодо яких немає відповідного законодавчого регулювання. Закон "Про обов'язкове застосування звичаєвого права при судових розглядах селянських справ" від 12 липня 1889 р., ще раз засвідчує прогалини у законодавстві щодо врегулювання аграрних відносин.

Для покращення соціально-економічного становища в країні царським урядом було створено у 1902 р. "редакційні комісії" при Міністерстві внутрішніх справ для уточнення і внесення змін до селянського законодавства, а також "Особливу нараду з потреб сільськогосподарської промисловості", під головуванням С. Ю. Вітте.

Царський указ "Про доповнення деяких постанов діючого закону, що стосуються селянського землеволодіння і землекористування" від 9 листопада 1906 р., прийнятий на основі ст. 87 Зводу основних державних законів без обговорення в Державній Думі, заклав правові засади аграрної реформи та розпочав реалізацію нової земельної програми. Ініціатором і провідником аграрної реформи був голова Ради міністрів Російської імперії П. А. Столипін.

Мета Столипінської аграрної реформи передбачала здійснення таких заходів: вихід селян з общини і закріплення за ними землі у приватну власність, створення хутірського та відрубного господарства, переселенську політику. Для втілення в життя цих заходів урядом було підготовлено відповідну законодавчу базу, яка склала основу реформи. Можна виділити два напрями формування правових норм Столипінської реформи: 1) законодавство про зміну характеру землеволодіння та землевпорядкування; 2) законодавство про державну підтримку переселення на добровільних засадах сільських жителів до неосвоєних чи малонаселених регіонів Російської імперії.

Таким чином, до першого блоку законодавчих актів слід віднести: 1) царський указ "Про доповнення деяких постанов діючого закону, що стосуються селянського землеволодіння і землекористування" від 9 листопада 1906 р.; 2) затверджений царем і схвалений Державною Думою закон "Про зміну і доповнення деяких постанов щодо селянського землеволодіння" від 14 червня 1910 р.; 3) положення "Про землеустрій" від 29 травня 1911 р.

Основний зміст царського указу "Про доповнення деяких постанов діючого закону, що стосуються селянського землеволодіння і землекористування" від 9 листопада 1906 р. полягав у наступному. Всі бажаючі землекористувачі ("домогосподарі") отримували на підставі своїх заяв у приватну власність належні їм присадибні ділянки, а також і ті земельні ділянки, які були в общинному володінні, але за умови, що вони були передані цим "домогосподарям" у постійне (не засноване на оренді) користування. Селяни, які виходили з общини, були вправі вимагати виділення у їх особисту власність замість декількох наділів єдину земельну ділянку (відруб) з можливістю відселення на неї із подальшим утворенням самостійного хутора. Вийшовши з общини селяни зберігали за собою право користування громадськими неподільними угіддями (ліси, пасовища тощо) у попередньому порядку.

Закон від 14 червня 1910 р. містив у собі значні нововведення порівняно з указом від 9 листопада 1906 р. Стаття перша закону закріплювала автоматичний перехід всіх сільських общин, утворених до 1887 р. без проведення загальних внутрішніх переділів земельних ділянок, у приватне особисте або подвірне володіння незалежно від бажання членів общини. Отже, особиста заява селянина уже була непотрібна, а це на практиці значно прискорювало хід реформи. Стаття 56 встановлювала максимально допустимі розміри надільних земель в одних руках шляхом їх купівлі в межах одного повіту. При цьому передбачалася диференціація за регіонами (Великоросія, Малоросія, Бессарабія, північно-західні і південно-західні губернії). Розділ третій закону врегульовував права неповнолітніх селян на отримання земельних ділянок.

Положення "Про землеустрій" від 29 травня 1911 р. мало на меті значно прискорити землевпорядний процес у селах з різними видами землеволодіння: як з громадським, так і з подвірним. Розглядаючи "переселенське" законодавство слід сказати, що воно сформувалося напередодні революції 1905-1907 pp. Основним законодавчим актом переселенської політики були затверджені царем 6 червня 1904 р. "Тимчасові правила про добровільне переселення сільських жителів і міщан-землеробів". У першій статті окреслювалося коло осіб, на які розповсюджувалася дія закону. Йшлося про сільських мешканців (осіб селянського стану) і міщан (осіб недворянського і недуховного походження, які не належали до селянського стану), що особисто займалися землеробством. "Тимчасові правила" допускали два види переселення: 1) з дозволу уряду, тобто уряд чітко визначав райони майбутнього проживання для переселенців; 2) самовільне переселення, яке відтепер не потребувало спеціального дозволу уряду. Для самовільних переселенців встановлювалося заборона з приводу отримання компенсації від громади за свій наділ. Для "законних" переселенців було скасовано вимогу безкоштовної передачі свого наділу громаді. Також для цієї категорії переселенців передбачалися окремі пільги, які полягали в наступному: звільнення від ряду платежів за казенними зборами; зменшення вартості залізничного проїзду; тимчасове звільнення від сплати окремих земельних податків; відстрочка від виклику на військову службу.

Фактично цим законом встановлювалося вільне переселення селян, яке мало знищити значну селянську потребу в землі. Підвищенню переселенського руху сприяв царський указ від 9 листопада 1906 р., який надав можливість селянам при переселенні продавати свої земельні наділи. Однак достатньої матеріальної підтримки селяни від уряду не отримали, а своїх заощаджень більшості переселенців ледь вистачало на дорогу.

Загалом можна сказати, що у ході здійснення реформи відбувся розклад общини, збільшився прошарок заможних селян, підвищився рівень виробництва сільськогосподарської продукції, але питання малоземелля так і не було вирішене. Аграрне законодавство тільки починало формуватися і являло собою розрізнені нормативні акти, розкидані по різних частинах Зводу законів Російської імперії. Такий земельно-правовий устрій Російської імперії, а відтак і в Україні, зберігався фактично до початку Лютневої революції 1917 р.

Аграрне законодавство доби української революції (1917-1921 рр.)

У результаті Лютневої революції 2 березня 1917 р. був утворений, за згодою між лідерами Тимчасового комітету Державної Думи і керівництвом Петроградської Ради, Тимчасовий уряд Росії на чолі з князем Г. Є. Львовим. Разом з цим, у великих містах України почали утворюватися і діяти Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Водночас на революційній хвилі народного піднесення 3 березня 1917 р. виник загальноукраїнський представницький орган - Українська Центральна Рада, головою якої було обрано М. С. Грушевського.

Перед Тимчасовим урядом постало безліч проблем, у тому числі й аграрна. У своїх перших постановах Тимчасовий уряд взагалі не згадує жодним словом про шляхи вирішення аграрного питання, проголошуючи свободу слова, друку, амністію політичним в'язням, негайне зібрання Установчих зборів і т. д. Тільки у кінці березня 1917 р., наляканий масовими виступами селян (понад 900 селянських виступів у перші місяці після лютого) уряд, маючи надію заспокоїти розбурхане селянство, у своїй постанові зазначає: "Заповітна мрія багатьох поколінь усього землеробського населення країни - аграрна реформа - є основною вимогою програм усіх демократичних партій. Вона, безсумнівно, постане на чергу в майбутніх Установчих зборах".

Регулювання аграрних відносин Тимчасовий уряд поклав на Міністерство хліборобства на чолі з А. Шингарьовим, яке співпрацювало з земельними комітетами: головним і місцевими (губернськими, повітовими та волосними), створеними згідно з постановою "Про заведення земельних комітетів" від 21 квітня 1917 р. Того ж дня Тимчасовий уряд видає відозву, у якій: ще раз наголошує на "справедливому" розв'язанні земельного питання саме на Установчих зборах, скликаних на підставі загального, рівного, прямого і таємного голосування народу; роз'яснює повноваження земельних комітетів; наказує народу спокійно чекати нового землевпорядкування та застерігає селян від "свавільної діяльності" у землевпорядкуванні, яка може призвести до "земельної розрухи" і голоду в країні; заспокоює "величних вояків, оборонців рідної землі" і запевняє, що за їх відсутності та без їхньої участі ніхто не буде вирішувати земельного питання у рідній країні.

У цей час більшовицька партія, прагнучи прийти до влади, використовуючи незадоволення селян з приводу відтягування Тимчасовим урядом вирішення аграрного питання, на Сьомій Всеросійській конференції РСДРП (б) закликала селянське населення до організованого захоплення землі у поміщиків. Крім того, партія пролетаріату в "Резолюції в аграрному питанні" від 28 квітня 1917 р. постановила вимагати націоналізації всіх земель у державі, а також рішуче боротись як проти Тимчасового уряду, який своїми виступами нав'язує селянам "добровільну угоду з поміщиками", тобто переходом до насильства з боку меншості населення (поміщиків і капіталістів) проти більшості, - так і проти дрібнобуржуазних хитань більшості народників і меншовиків соціал-демократів, які радять селянам не брати всієї землі до Установчих зборів.

Але, незважаючи на гасла більшовиків, Тимчасовий уряд і надалі продовжував захищати інтереси поміщиків. Так, головнокомандувач Південно-Західного фронту, що проходив територією України, генерал від інфантерії А. Корнілов, 8 липня 1917 р. видав Обов'язкову постанову "Про порядок збирання врожаю у зоні фронту". У пункті "А" постанови зазначалося, що Тимчасовий уряд законом від 2 червня 1917 р. оголосив увесь врожай хліба державною власністю, та наголошувалося на негайному зібранні усього врожаю на території Південно-Західного фронту. Пункт "Б" містив у собі заборонні норми, а також встановлював порядок оплати селянської праці за збирання врожаю на поміщицьких землях. Так, заборонялося: а) перешкоджати збиранню хліба сільськогосподарськими машинами; б) знімати у господарствах полонених, всіх постійних та сторонніх робітників з роботи на полі казенних маєтків, приватних власників та інших господарств; в) насильно захоплювати посіви чи зібраний хліб, отаву та сіно; г) заважати якимось способом збиранню хліба й засіву трави, а також, молотьбі та перевезенню; ґ) перешкоджати підготовці поля під озимину та засіванню. За невиконання цієї постанови пунктом "В" передбачалося утримання під вартою у в'язниці до шести місяців або накладення штрафних санкцій у розмірі до 300 карбованців. Особи, які здійснили "насильницькі вчинки", підлягали кримінальній відповідальності з відібранням усіх особистих прав і привілеїв та направленням до виправно-арештантських відділень.

12 червня 1917 р. Тимчасовий уряд видає нову постанову, яка дозволяла купувати, продавати і заставляти землю сільськогосподарського призначення з дозволу місцевих Губернських земельних комітетів, що затверджувався міністром землеробства. Продавати земельне майно з публічних торгів можна було тільки після отримання дозволу від міністра землеробства, який разом з місцевими земельними комітетами мав право знімати це майно з торгів і передавати в тимчасове господарське управління відділень Селянського поземельного банку та Державного Дворянського земельного банку до остаточного вирішення питання щодо цих земель Установчими зборами. Для заспокоєння селян уряд вніс до постанови застереження, що акти про встановлення права власності на землю, які були здійснені після 1 березня 1917 р., ким би вони не здійснювалися і кого б вони не торкалися, не обмежували свободу дії Установчих зборів і не створювали будь-яких винятків та переваг при вирішенні земельного питання також для учасників цих актів.

У свою чергу, не гаючи часу, УЦР III Універсалом від 7 листопада 1917 р. проголосила створення Української Народної Республіки та скасування приватної власності "на землі поміщицькі та інші землі нетрудових хазяйств сільськогосподарського значення, а також на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі".

18 січня 1918 р. дев'ятою сесією УЦР було затверджено Тимчасовий земельний закон, який складався з 33 параграфів, об'єднаних трьома розділами: розділ І "Загальні положення"; розділ II "Основні засади користування поверхнею землі"; розділ III "Переходові міри". Відповідно до § 1 даного проекту тимчасового земельного закону право власності на всі землі скасовувалося. Згідно з § 4 п. "б" закону землі міського користування відходили до компетенції органів міського самоврядування, а "інші землі", до яких входили і землі сільськогосподарського призначення - до компетенції сільських громад, волосних, повітових і губернських земельних комітетів. Відповідно до змісту § 6 можна виділити такі форми користування землями сільськогосподарського призначення: державне, громадське, приватнотрудове. Параграф 9 встановлював норму наділення для приватнотрудового господарства, під якою розумілася така кількість землі, на якій сім'я або товариство, здійснюючи господарювання звичайним для своєї місцевості способом, мали б прибутки, необхідні як для задоволення своїх споживчих потреб, так і для підтримання свого господарства, а також норма не повинна перевищувати таку кількість землі, яку могли обробити власною працею члени сім'ї або товариства. Земля передавалась у користування безоплатно, оподаткуванню підлягали тільки "лишки землі поверх встановленої норми". Строки користування землею встановлювалися сільськими громадами та товариствами, які несли відповідальність перед земельними комітетами.

Поряд з цим § 19 визначено ефективний напрям державної підтримки розвитку сільськогосподарських товаровиробників через надання кредитної підтримки. Проте законом не були визначені джерела формування фонду кредитування, що ставило під сумнів цю проголошену акцію держави.

Відповідно до § 20-28 здійснювалося вилучення земель від попередніх власників понад ту кількість, яка необхідна їм для забезпечення власних потреб у продуктах харчування. Вилучені землі мали надходити у розпорядження земельних комітетів для подальшого розподілу між малоземельними селянами.

Політика УЦР щодо збереження надбань висококультурних господарств у насінництві, племінній справі визначалась § 31-33 Тимчасового земельного закону. Землі таких господарств, які не вдалося передати для обробітку господарям, що не втратили б позитивних надбань цих господарств і продовжили їх розвиток, відходили у відання земельних комітетів. Останні змушені були вести господарство на них самі або передати названі землі органам місцевого самоврядування чи науково-дослідним установам.

Воєнні події 1918 р. спричинили швидку евакуацію УЦР, а загострення політичної ситуації посилилося вступом на територію України німецьких та австро-угорських військ (з 18 лютого 1918 р.). Німецький фельдмаршал Ейхорн для того, щоб в Україні не зірвалася посівна компанія, видає наказ про примусовий засів землі від б квітня 1918р., який вимагав виконання таких пунктів: 1) селянин, який братиме багато землі і буде не в змозі обробити її, чим заподіє українській державі і народові шкоду, яку вже неможливо буде виправити, піддягатиме заслуженій карі; 2) землі, які селяни не зможуть засіяти, переходять поміщикам, на яких покладається засів ланів, не порушуючи цим права на законний поділ землі земельними комітетами; 3) селяни, у вищезазначеному випадку, не повинні перешкоджати поміщикам у засіві ланів; 4) грунти, які вже поділені земельними комітетами з доручення державної влади, не братимуться в розрахунок з надією, що ці грунти будуть засіяні.

Суттєво новий етап розвитку аграрних відносин почався з приходом до влади 29 квітня 1918 р. правоконсервативного уряду П. П. Скоропадського. Перший законодавчий акт нового режиму - "Грамота до всього українського народу" - заклав фундаментальні основи аграрної реформи. Це, насамперед, відновлення права приватної власності на землю як фундамент культури і цивілізації; свобода укладення договорів з купівлі-продажу землі; відчуження земель за дійсною їх вартістю від великих власників та наділення земельними ділянками малоземельних селян. Даним документом скасовувалося законодавство "колишнього Українського уряду, а рівно Тимчасового уряду російського".

Перш ніж приступити до розроблення аграрної реформи уряду П. П. Скоропадського, довелося врегулювати наслідки реалізації наказу фельдмаршала Ейхгорна про засів ланів. Адже цілком закономірно постало питання, що з відновленням права приватної власності почали виникати суперечності щодо права на весняний врожай.між тими особами, які засіяли землю, та тими, чиєю власністю вона була.

Гетьман і Рада міністрів не могли залишити дане питання без вирішення, тому 27 травня 1918 р. гетьман затвердив Закон "Про право на врожай 1918 року на території Української Держави". Перший пункт цього закону передавав право на врожай озимини, посіяної восени 1917 р., власникам цих земель. Врожай з орендованих земель належав орендарям, якщо виконувались умови оренди орендатором. Врожай ярини, засіяної 1918 р., законодавчо закріплювався за особами, що засіяли ці землі. За це названі особи мали виконувати такі зобов'язання: повернути власникам землі чи орендаторам усі господарські витрати, які ними були зроблені на цих землях після жнив 1917 р.; сплатити державні, земські податки та повинності за 1918 рік. Врожай із нив, оброблених та засіяних під керівництвом земельних комітетів, але із застосуванням реманенту та насіння, належного власникам чи орендаторам, відповідно передавався останнім. Вирішення спірних питань покладалося на новостворені особливі комісії, які складалися з голови, що призначався міністром земельних справ, та двох членів (по одному від землевласників та селян).

Так, 14 червня 1918 р. закон про право на врожай був доповнений новим законом про забезпечення цукрових заводів буряками врожаю 1918 р. Згідно зі змістом закону увесь урожай буряків, посіяних на землях цукрових заводів чи ними орендованих, визнавався власністю заводів незалежно від того, ким засіяна земля.

Того ж дня, 14 червня 1918 р., було ухвалено Закон "Про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями". Право продажу без обмеження розміру надавалося кожному власникові сільськогосподарських та лісових маєтностей у повітах. Державний земельний банк мав виключне право скуповувати сільськогосподарські та лісові маєтності без обмеження їх кількості, але за умови подальшого розпродажу земельних ділянок на підставах даного закону. Розмір куплених або набутих даруванням земельних ділянок не повинен був перевищувати 25 десятин. Сільськогосподарські товариства мали право придбати земельні ділянки з розрахунку не більше 25 десятин на кожного члена товариства. При цьому на земельні товариства покладалося зобов'язання розмежувати куплену землю між усіма членами товариства протягом двох років. Якщо таке розмежування не було проведене, то це зобов'язання перекладалося на відповідні повітові земельні комісії, рішення яких вважалося остаточним і оскарженню не підлягало. Та, щоб уникнути зловживань з боку земельних комісій, скарги про порушення нею норм цього закону подавалися до Генерального суду, який мав право скасовувати відповідну постанову комісії.

До компетенції Міністерства земельних справ належало вирішення питання щодо набування сільськогосподарських та лісових земельних ділянок у розмірах, які перевищують норму (25 десятин), якщо це було викликано громадськими, промисловими або іншими культурно-господарськими потребами, зазначеними у дозволі. Без обмеження розміру земельні ділянки можна було купувати, якщо вони продавалися з прилюдних торгів у разі примусового стягування іпотечних та приватних боргів. В обов'язковому порядку про такі торги банки, судові та інші установи мали повідомляти повітову земельну комісію, яка мала право опротестувати їх заявою, якщо торги проводилися не відповідно до норм даного закону. У разі такого протесту торги припинялися і справа передавалася до відповідного окружного суду. У випадку купівлі землі понад норму 25 десятин її надлишки переходили до казни за рішенням суду. Функція нагляду за виконанням норм закону доручалася повітовим і губернським земельним комісіям. Не змінювалося встановлене раніше право спадкування маєтностей як за законом, так і за заповітом. У загальному порядку без застосування норм, встановлених цим законом, підлягали затвердженню купчі і дарчі записи, складеш до 31 грудня за старим стилем.

Отже, основна мета закону полягала у регулюванні порядку купівлі земельних ділянок. Передбачалося встановити одноосібне господарювання на селі, а колективне ліквідувати, щоб створити середній клас селян-власників, які стануть опорою гетьманській владі. Проводячи історичну паралель слід зазначити, що аналогічне завдання мала Столипінська земельна реформа, правові норми якої скасовували обов'язкові "земельні общини", а кожному селянинові надавалося право вимагати виходу з общини з виділенням землі в єдиному масиві. Ці заходи, в свою чергу, дали б можливість створити стан заможних селян-власників.

Обов'язки контролю у сфері внутрішнього життя і праці сільського господарства покладалися на тимчасові земельні комісії відповідно до норм "Тимчасового закону про заходи боротьби з розрухою сільського господарства" від 8 липня 1918 р. На губернські земельні комісії покладалося видання обов'язкових постанов про примусове використання живого та мертвого сільськогосподарського реманенту, про норми платні за сільськогосподарську працю та про примусове виконання місцевим населенням сільськогосподарських робіт. Серед юридичних наслідків земельних правопорушень були сплата штрафу до 500 карбованців або позбавлення волі строком до трьох місяців. До примусових громадських робіт або позбавлення волі строком до одного року притягувалися ті громадяни, які навмисно псували та знищували посіви, урожай і зібраний хліб. Каралося також свавільне закриття чи припинення за попередньою згодою сільських робіт і підбивання до таких вчинків.

Подальший розвиток правового регулювання аграрних відносин пов'язаний зі створенням численних земельних комісій, які мали розробити законодавчу базу для проведення аграрної реформи.

У результаті антигетьманського повстання наприкінці 1918 р., що досягло успіху завдяки, передусім, підтримці широких верств селянського населення, до влади прийшов уряд Директорії. Цілком закономірно, що об'єктивна необхідність правового врегулювання аграрних відносин постала перед новим урядом з особливою гостротою.

Початком врегулювання аграрних відносин стала відозва від імені Головної команди Українських республіканських військ 16 листопада 1918 р., проголошена в Білій Церкві С. В. Петлюрою. Згідно зі змістом відозви велике поміщицьке землеволодіння планувалося новим майбутнім урядом скасувати, а землю віддати селянам, але за умови їх вступу до лав республіканських військ. Поміщиків планувалося притягнути до юридичної відповідальності за каральні експедиції та накладання контрибуцій на селян під час правління гетьманського уряду. Проголошувалося також скасування законів П. П. Скоропадського і відновлення чинності законів УНР.

На підтвердження зазначених гасел членами Директорії 21 листопада 1918 р. було видано "Наказ селянам № 1". Першочергове завдання аграрної справи новий уряд убачав у поверненні селянам усього майна, незаконно відібраного гетьманським урядом реквізиціями та контрибуціями на користь поміщиків. Для вирішення поставленого завдання члени Директорії планували зробити такі кроки: волосні заграви по волостях мали негайно зробити перепис живого та мертвого інвентарю у поміщиків та орендарів, на користь яких гетьманським урядом було зроблено реквізиції або контрибуції; власність цих поміщиків відібрати і взяти під охорону; стежити за тим, щоб поміщики не продавали землю і не укладали довгострокових орендних договорів; селяни мали подати заяви до волосних управ, де зазначалися б збитки, завдані їм, приклавши точний список забраного в них майна; ці заяви волосні управи мали відіслати до повітових народних управ. Цілком слушним в умовах соціально-політичної нестабільності був у кінці наказу заклик нового уряду до дотримання порядку і спокою в країні.

"Розпорядження Директорії УНР" від 15 грудня 1918 р. заклало підвалини аграрної реформи. У ньому зазначалося, що верховне порядкування земельним фондом країни переходить до уряду Директорії. Всі приватновласницькі землі, крім трудових та дрібних селянських господарств, переходили в користування безземельних і малоземельних селян. Одразу ж було видано "Постанову Директорії УНР", згідно з якою землю заборонялося продавати, дарувати, закладати і здавати в оренду. У зв'язку з цим нотаріусам заборонялося затверджувати земельні угоди.

Уряд Директорії, узагальнюючи основні положення попередніх нормативно-правових актів з урегулювання аграрних відносин, видав "Декларацію Директорії УНР" від 26 грудня 1918 р. Остання, принаймні у галузі аграрних відносин, не містила нічого нового і фактично компілювала формулювання з актів, на яких вона базувалася ("Наказ № 1", "Розпорядження Директорії УНР"), окрім пункту про право першочергового наділення землею тих, "хто пішов у війська Республіки для боротьби з Гетьманатом".

Закон "Про землю в Українській Народній Республіці" від 8 січня 1919 р. складався з трьох розділів: розділ І "Загальні положення", розділ II "Основні положення користування землею", розділ III "Перехідні закони". Положення Закону "Про землю в Українській Народній Республіці" об'єднувалися в 36 параграфів. У § 1 названого закону було підтверджено скасування "права приватної власності на всі землі з їх водами, надземними і підземними природними багатствами та лісами в межах УНР". При цьому в § 2 було задекларовано, що земля стає "добром народу УНР" і переходить у розпорядження держави без викупу. Всі суб'єкти приватних земельних відносин мали право тільки на користування земельними ділянками у розмірах, визначених державою.

Нижня межа землекористування встановлювалась § 13 закону - 5-6 десятин кращої землі для середнього трудового господарства. Безземельні і малоземельні селяни з місцевості, де не вистачало землі на трудовий мінімум, одержували землю в тих місцях, де є більше землі. Малоземельними вважалися такі хліборобські господарства, площа яких не задовольняла споживчих потреб їхніх сімей за ведення господарства звичайними для своєї місцевості засобами. Верхня межа землекористування відповідно до § 21 закону мала бути не більше 15 десятин на господарство. Для піщаників, солончаків, заболочених та облогових земель ця норма (15 десятин) могла підвищуватись за рішенням повітової земельної управи з затвердженням Міністерства земельних справ.

Закон "Про землю в Українській Народній Республіці" не встановлював строку землекористування. Лише для земель запасного земельного фонду УНР, що складались із нерозподілених земель і по суті є тотожними сучасним категоріям земель резервного фонду і запасу, дозволялося сільським громадам і товариствам встановлювати строки користування. Водночас обмежувався 10 роками мінімальний строк оренди земельних ділянок, що свідчило про дбайливе ставлення держави до своїх земельних ресурсів.

Загалом закон "Про землю в Українській Народній Республіці" був спрямований на задоволення потреб безземельних і малоземельних селян, що фактично приводило до створення дрібних селянських господарств, адже максимальна норма наділення становила 15 десятин, хоча законом і передбачалося створення кооперативних хліборобських спілок, але в основному для збереження неподільними культурних господарств.

Водночас уряд Директорії, намагаючись виконувати попередні обіцянки нагородити додатково селян землею за службу в Республіканській армії, затвердив закон "Про додаткове наділення землею козаків УНРА" від 18 січня 1919 р. Відповідно до його положень усі козаки, які служать у регулярній армії, окрім звичайного земельного наділу, зазначеного в земельному законі від 8 січня 1919 р., негайно наділялися додатковою земельною ділянкою площею від 1 до 2 десятин. Понад це після закінчення війни кожний із козаків мав право отримати з Державної скарбниці на реманент безповоротну позику 2000 гривень та відсоткову позику на 5 років ще 2000 гривень.

Законом було передбачено, що під час перебування на військовій службі козак мав право самостійно або через свого уповноваженого здавати свій наділ в оренду. У разі смерті козака земля за законом переходила у користування його дружині і дітям, а якщо він не одружений, то його батькам, але у тому разі, якщо вони були на утриманні останнього. У § 7 закону закріплювалась першочерговість наділення землею козаків української республіканської армії, а вже потім решта землі надходила в користування трудового безземельного та малоземельного населення. Поряд з цим положення закону позбавляли земельного наділу всіх зрадників самостійної УНР, дезертирів з української республіканської армії та всіх засуджених до цього дисциплінарним військовим судом частини, в якій козак служив.

Враховуючи важке фінансове становище країни, викликане політичною нестабільністю, що виражалася у неодноразовій зміні урядів, урядом Директорії було видано в Проскурові 14 березня 1919 р. постанову "Про тимчасове користування землею в 1919 році", яка вводила продовольчу плату за землю. Відповідно до постанови у поточному році місцеве малоземельне і безземельне населення мало одержати землю із запасного державного земельного фонду в тимчасове користування. Однак у разі взяття землі під посів селяни мали віддати державі одну третину врожаю ярового хліба, сплатити вартість оранки, яку мали встановити повітові земельні управи, та сплатити всі належні державні податки. У примітці до пункту другого постанови зазначалося, що залежно від місцевих умов, зокрема родючості грунту, повітовим земельним управам надавалося право встановлювати меншу за третину врожаю оплату за користування землею.

Водночас листопадова криза уряду Директорії 1919 р. стала завершальним етапом домінування соціалістичних гасел у земельній політиці. Соціально-економічна та політична ситуація в країні вимагала негайного перегляду позиції провідних діячів Директорії стосовно таких питань, як введення приватної власності на землю та викуп за землю. Земельне питання знову набуло актуальності тільки з початком польсько-українського наступу та створенням наприкінці травня 1920 р. нового коаліційного уряду під головуванням В. К. Прокоповича. Але всі їхні спроби реформувати аграрні відносини виявилися марними. 21 березня 1921 р. у Ризі було укладено мирний договір, у якому передбачалося визнання польським урядом більшовицького уряду УСРР, що фактично означало закінчення доби Директорії УНР.

Виникнення та становлення українського радянського аграрного законодавства

Першим нормативно-правовим актом радянської влади у сфері регулювання аграрних відносин, як видається, було "Положення про соціалістичний землеустрій та про заходи переходу до соціалістичного землеробства", прийняте Всеросійським Центральним виконавчим комітетом 14 лютого 1919 р. (далі - Положення про соціалістичний землеустрій).

Суттєвими особливостями Положення про соціалістичний землеустрій є перша спроба правової регламентації державних і суспільних форм землекористування та встановлення чіткого державного управління і контролю за їхньою діяльністю, яким присвячені окремі глави положення. Так, глави V-VI стосувались регулювання радянських господарств, а глави VII і VIII - відповідно сільськогосподарських комун та товариств зі спільного обробітку землі (далі - ТСОЗ). Згідно зі ст. 30 радгоспам відводилися землі колишніх висококультурних господарств з найціннішими сільськогосподарськими культурами і тваринами, а також переробними промислами. Радгоспи перебували у безпосередньому віданні Наркомзему та його місцевих органів. При цьому в радгоспах запроваджувалася жорстка планова система ведення господарства (ст. 41).

Працівники радгоспів прирівнювались до робітників промисловості з нормованим робочим шестиденним тижнем. Жоден із робітників і службовців не мав права заводити особисте господарство, тобто не міг мати власних тварин, птицю та городи. Для здійснення ревізійних функцій у радгоспі створювався у обов'язковому порядку контрольний робочий комітет, який обирався з працівників господарства у кількості 3-5 членів. Відповідно до ст. 52 Положення про соціалістичний землеустрій засідання контрольного робочого комітету мали проводитися не рідше ніж двічі на місяць. Поряд із цим, держава згідно зі ст. 58 зобов'язувалася надавати серйозну підтримку радгоспам в організації ветеринарних пунктів, пунктів штучного осіменіння худоби, прокатних і насіннєвих пунктів, покращення стану місцевих доріг, організації агрономічної допомоги тощо.

Не менша увага приділялась і сільськогосподарським виробничим комунам. Зразковий статут комун вироблявся і опубліковувався Наркомземом. У ст. 62 Положення про соціалістичний землеустрій уперше у відкритій формі на законодавчому рівні викладено програмне завдання радянської влади у землеробстві - побудова землеробської промисловості на підвалинах усуспільнення засобів виробництва. Саме так закладалася колгоспна модель як різновид державних господарств і один із проявів державних промислових підприємств. Комуни створювались як перехідна форма до державних сільськогосподарських підприємств. Так, у тексті ст. 64 було прямо сказано, що інвентар колишніх крупних приватних господарств відводився комунам, якщо він не міг бути використаний для потреб ближніх радгоспів.

Комуни поряд із радгоспами підпорядковувалися контролю місцевих державних органів Наркомзему. У статтях 67 та 83 закладено основи організаційно-планової системи сільського господарства, за якими план комун затверджувався також місцевими земельними органами. Засоби і вироблена продукція комун підлягали обліку і контролю на загальних засадах. При цьому всі надлишки сільськогосподарської продукції підлягали реалізації державі. Місцевий земельний орган міг вилучити сортові зернові і племінну худобу, призначені для внутрішнього споживання комуни, в обмін на подібну продукцію нижчої якості без будь-яких доплат. Таким чином, комуни були не правомочні розпоряджатися результатами своєї праці, незважаючи на зовні демократичну форму організації господарства.

Нарешті щодо товариств спільної обробки землі встановлювався дещо інший правовий режим майна, ніж у сільськогосподарських комунах. Майнові режими різнилися ступенем усуспільнення майна. Якщо у комунах майно (в т. ч. земля) комунарів підлягало повному усуспільненню, то у ТСОЗах існувало часткове усуспільнення, оскільки частка майна учасників таких товариств залишалась для обробки землі особистих господарств. Поряд із цим, відчуження інвентаря від "заможніших" селян здійснювалося на безоплатній основі, а бідніших - на оплатній (ст. 115 Положення про соціалістичний землеустрій). Майно членів ТСОЗу вносилося до інвентарного фонду, який за своїми ознаками був прообразом неподільного фонду колгоспів. Відповідно до ст. 18 у разі припинення суспільного обробітку землі майно інвентарного фонду не могло бути розподілене без дозволу повітового земельного органу, що повністю суперечить принципу добровільності суспільного об'єднання та суспільної демократії. Не маючи майнових прав, члени ТСОЗів проте наділялися сукупністю обов'язків, зокрема щодо підвищення родючості оброблюваних спільних земель за рахунок одержуваних у особистих господарствах органічних добрив та сплати грошових внесків на купівлю мінеральних добрив. І останнє стосується визначеного ст. 133 порядку режиму повного контрою повітового земельного комітету за діяльністю ТСОЗів.

Таким чином, можна резюмувати, що "Положення про соціалістичний землеустрій та про заходи переходу до соціалістичного землеробства" як нормативно-правовий акт радянського аграрного законодавства заклало основу для подальшої диференціації форм землекористування у бік одержавлення, усуспільнення земельно-майнової власності сільськогосподарських виробників та створення із одноосібних селянських господарств колективних господарств, які виробляли сільськогосподарську продукцію.

Для врегулювання внутрішніх відносин колективних сільськогосподарських господарств (комуни, артілі, товариства спільної обробки землі) було вироблено моделі статутів. Так, у 1919 р. було розроблено Нормальний статут сільськогосподарської комуни, який у зв'язку із введенням НЕПу був замінений Примірним статутом сільськогосподарської комуни (1923 р.). Поряд із незначними нововведеннями, які полягали у тому, що майно, яке передавалося комуні у власність, попередньо оцінювалось, а сума, на яку оцінювалося майно, зараховувалася у вигляді внеску члена комуни у її засоби, який у разі виходу або при ліквідації комуни повертався власнику незмінним, і далі залишався зрівняльний принцип розподілу доходів.

За 1922-1923 рр. було також прийнято примірні статути сільськогосподарських артілей та ТСОЗів. У Примірному статуті сільськогосподарської артілі (1922 р.) зазначено, що мета артілі полягає в організації і веденні на загальній земельній ділянці спільною працею і засобами членів удосконаленого сільського господарства. Кожен член артілі повинен був внести пай (грошима або інвентарем чи іншим майном) і вступний внесок, який при виході з артілі поверненню не підлягав, на відміну від пайового внеску. Членам артілі дозволялось ведення особистого господарства у вільний від артільних обов'язків час і якщо воно не шкодило артільному господарству. Загальними зборами установлювався принцип розподілу доходів: за їдоками, відповідно до затраченої праці і т. д.

Примірний статут ТСОЗ (1923 р.) визначав мету товариства, яка полягала у підвищенні доходів господарства і його членів шляхом організації спільних польових робіт, загального користування сільськогосподарськими машинами та інших заходів, спрямованих на покращення господарства. Відповідно до норм Примірного статуту майно членів товариства не підлягало усуспільненню. Члени товариства, як і в артілі, вносили пай, який при виході з товариства повертався, та вступний внесок, який поверненню не підлягав. Товариство могло створювати усуспільнені засоби виробництва, купуючи сільськогосподарські машини та інший інвентар, що стимулювало вступ до товариства селян-середняків, оскільки у них зберігалася приватна власність на засоби виробництва, які спільно використовувалися тільки під час "головних" сільськогосподарських робіт.

Подальший розвиток колективних форм господарювання відбувається у зв'язку з прийняттям спільної постанови ЦВК і РНК СРСР "Про сільськогосподарську кооперацію" від 22 серпня 1924 р. Згідно з нормами постанови товариства, артілі та комуни згруповувалися під назвою "кооперативні об'єднання", які набували статусу юридичної особи і могли здійснювати кредитні операції. Створювалися вони з метою спільного ведення сільськогосподарського виробництва на основі застосування прогресивніших технологій та засобів виробництва.

З метою організаційно-господарського зміцнення колгоспів спільною постановою ВУЦВК і РНК УСРР "Про організаційно-господарське зміцнення колгоспів" від 21 вересня 1927 р. було створено Всеукраїнську спілку сільськогосподарських колективів (Укрколгосп).

У тому ж 1927 р. були засновані машинно-тракторні станції (далі - МТС), які відіграли важливу роль у колгоспному будівництві. Правові засади діяльності МТС було встановлено постановою Ради праці і оборони "Про організацію машинно-тракторних станцій" від 5 червня 1929 р. Так, МТС складали матеріально-технічну базу колгоспного будівництва, яка ґрунтувалася на основі договірних відносин. Відповідно до норм постанови ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 25 червня 1933 р. Типовий договір МТС із колгоспом прирівнювався до закону, який підлягав обов'язковому і безумовному виконанню як колгоспами, так і МТС. Купувати колгоспам сільськогосподарську техніку було дозволено лише у березні 1958 р. Законом СРСР "Про подальший розвиток колгоспного ладу і реорганізацію машинно-тракторних станцій". Колгоспам надавалася можливість купувати стару сільськогосподарську техніку реорганізованих МТС, а також нову в разі їх платоспроможності. Створенню міцної матеріально-технічної бази колгоспів сприяла державна політика у сфері розширеного кредитування.

Після XV з'їзду ВКП(б) ЦВК СРСР були розроблені і затверджені 15 грудня 1928 р. "Загальні засади землекористування та землевпорядкування", за якими колгоспи і сільськогосподарські товариства виділялись як особливі землекористувачі. Колгоспам надавалося переважне право на одержання землі, окрім того кращої і найбільш зручно розташованої, землевпорядкування проводилося позачергово і за рахунок держави, встановлювалася система пільг і кредитування, передавались у безоплатне користування державні промислові і підсобні підприємства, будівлі тощо, розташовані на території колгоспу.

На підтримку курсу колективізації селянського землекористування проголошеної в СРСР наприкінці 20-х - на початку 30-х років було видано 5 січня 1930 р. постанову ЦК ВКП(6) "Про темпи колективізації та міри допомоги держави колгоспному будівництву". Цією постановою ЦК ВКП(б) доручав Наркомзему СРСР із залученням колгоспних організацій у найкоротший строк виробити Примірний статут сільськогосподарської колгоспної артілі, обов'язково врахувавши недопустимість прийняття "куркулів" до колгоспів.

Майже через місяць, 1 лютого 1930 р., було прийнято спільну постанову ЦВК і РНК СРСР "Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в умовах суцільної колективізації та у боротьбі з куркульством", якою скасовувалося право оренди землі селянськими господарствами в районах суцільної колективізації, заборонялося використовувати найману працю у сільському господарстві, "куркулів" позбавлено прав на землю та ліквідовано земельні товариства у зв'язку із зменшенням кількості та ролі селянських господарств.