Права людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Сучасний етап розвитку українського суспільства і держави може бути охарактеризований як трансформаційний, у якому наявні дві тенденції розвитку: прагнення створення громадянського суспільства та забезпечення максимальної реалізації прав і свобод людини й громадянина. У зв'язку з цим загострюється актуальність дослідження прав людини як фундаментальної цінності громадянського суспільства, особливостей реалізації останніх, правової активності носіїв прав. При цьому постає потреба у виділенні окремих аксіологічних властивостей, притаманних правам людини, які відбивали б пов'язаність останніх із духовними складовими суспільства, включення у систему цінностей, як на загальносоціальному, так і на індивідуальному рівні.

Актуальність проблеми дослідження підсилюється тим, що в умовах методологічного плюралізму сучасної юриспруденції, залучення досвіду зарубіжних правознавців у сфері досліджень громадянського суспільства і прав людини, постає завдання переглянути основні питання щодо місця прав людини у правовій системі. Особливо це стосується реалізації та захисту прав, а також деяких аспектів у визначенні змісту прав людини в цілому, оскільки радянською наукою розглядалися і виносилися на передній план соціально-економічні права, декларувалося їх здійснення при відсутності реальної можливості використання, обмеження втручання держави у простір, окреслюваний правами людини.

Слід зазначити, що інтеграція України у світове співтовариство, а також урахування вимог міжнародно-правових актів, породжують також низку питань, пов'язаних з тематикою кваліфікаційного дослідження. Зокрема, це стосується обрання відповідної концепції прав людини, її обґрунтування у національно-культурному контексті, а також відповідності інтерпретації та здійснення конкретних прав певним міжнародним стандартам з прав людини.

З огляду на вищеозначене, можна констатувати, що на цей час існує потреба концептуального, заснованого на сучасній методології дослідження прав людини як фундаментальної цінності громадянського суспільства, що сприятиме вирішенню низки проблем теорії держави і права, формуванню виваженої правової політики у цій сфері, а також підвищенню якості та ефективності правотворчої і правозастосовної діяльності.

Мета й завдання дослідження. З урахуванням сучасного стану наукової розробки проблеми мета дослідження полягає у комплексному теоретичному аналізі прав людини як фундаментальної цінності громадянського суспільства, встановленні особливостей реалізації прав у громадянському суспільстві та визначенні на цій основі напрямків запровадження прав людини в умовах його формування.

Відповідно до поставленої мети, у кваліфікаційній роботі передбачається вирішення низки завдань, таких як:

- встановити основні особливості ціннісного виміру прав людини, з'ясувати головні властивості прав людини як фундаментальної та універсальної цінності;

- уточнити наукові уявлення щодо поняття і видів прав людини;

- проаналізувати взаємодію прав людини з інституціями громадянського суспільства;

- охарактеризувати специфіку реалізації прав людини у громадянському суспільстві з огляду на аксіологічну природу останніх, відмінності їх здійснення від інших типів суспільств;

- визначити і розглянути способи захисту прав людини у громадянському суспільстві;

- дослідити проблему взаємодії громадянського суспільства та держави у сфері реалізації й захисту прав людини;

- виявити та проаналізувати риси правової активності, напрямки підвищення останньої у трансформаційних суспільствах;

- сформулювати напрямки утвердження прав людини як цінностей в умовах формування громадянського суспільства.

Об'єктом дослідження є права людини у громадянському суспільстві.

Предметом дослідження є окремі ціннісні аспекти прояву прав людини у громадянському суспільстві, особливості реалізації останніх, правова активність носіїв прав. право людина громадянин суспільство

Методи дослідження. В основу методології дослідження покладено комплексний підхід до аналізу прав людини як фундаментальної цінності громадянського суспільства, зумовлений специфікою теми роботи і пов'язаний із застосуванням загальнонаукових і спеціально-наукових методів. Методологічну основу кваліфікаційної роботи складає загальнонауковий діалектичний метод, який використовувався на всіх етапах дослідження для з'ясування сутності прав людини, способів їх обґрунтування, взаємодії з іншими державно-правовими явищами. На окремих етапах роботи застосовувалися різноманітні методи дослідження. Системний і структурно-функціональний методи застосовувались, зокрема, при дослідженні зв'язків між громадянським суспільством і державою у процесі реалізації та захисту прав людини, їх окремими елементами, а також при аналізі взаємодії прав людини з інституціями громадянського суспільства. Герменевтичний метод використовувався при розгляді проблеми універсальності прав людини, з'ясуванні культурних особливостей концепцій та реалізації прав. Феноменологічним методом досліджувалася структура та особливості правової й політичної свідомості, утвердження прав людини як цінностей на індивідуальному рівні сприйняття. Синергетичний метод застосовувався при виділенні особливостей трансформаційних суспільств у зв'язку з орієнтацією останніх на впровадження прав людини. Історико-правовий - у процесі звернення до генезису предмета дослідження. Порівняльно-правовий метод використовувався у процесі розгляду природно-правового та позитивного підходів до розуміння прав людини, загальносоціальної та юридичної природи прав. Формально-юридичний метод отримав застосування при співставленні положень нормативно-правових актів, що регулюють права і обов'язки людини і громадянина, механізм реалізації та захисту прав. Широкого застосування в роботі отримали категорії та прийоми формальної логіки: поняття, визначення, доведення і спростування, судження, аналіз і синтез, порівняння, узагальнення тощо.

Кваліфікаційна робота виконувалася на загальних методологічних орієнтирах, закріплених у Конституції України: пріоритету загальнолюдських цінностей, побудови демократичної, соціальної, правової держави, принципів гуманізму, поваги людської гідності, свободи, прав людини і громадянина.

Теоретична і практична основа дисертаційного дослідження ґрунтується на працях і висновках науковців у галузі теорії держави і права, філософії права, соціології та філософії, конституційного й міжнародного права. Зокрема, йдеться про роботи таких авторів, як М.М. Алексєєв, С.С. Алексєєв, М.М. Антонович, Е. Арато, В.Ю. Барков, В.А. Бачинин, М.О. Бердяєв, А.Г. Бережнов, Ю. Габермас, Г.Л.А. Гарт, Г.В.Ф. Гегель, Т. Гоббс, О.В. Грищук, Д.А. Гудима, О. Ґьоффе, Р. Дворкін, Дж. Донеллі, І.І. Кальной, І. Кант, Г. Кельзен, Дж.Л. Коен, М.І. Козюбра, А.М. Колодій, О.О. Лукашова, П.М. Любченко, І.Й. Магновський, В.О. Максименко, С.І. Максимов, О.В. Малько, М.І. Матузов, В.С. Нерсесянц, О.В. Петришин, А.В. Поляков, П.М. Рабінович, Т.В. Розова , Дж. Ролз, Ю.М. Тодика., С.В. Шевчук, К. Штерн та ін.

Кваліфікаційна робота має характер теоретичного дослідження, емпіричну базу якого складає законодавство України та міжнародно-правові акти, рішення Конституційного Суду України, довідкова література.

Практичне значення отриманих результатів полягає у спрямованості останніх на подальший розвиток теорії держави і права, поглиблення знань про права людини у громадянському суспільстві, вдосконалення законодавства щодо реалізації та захисту прав людини.

Практичне значення одержаних результатів виражається у такому:

- у науково-дослідницькій сфері - матеріали кваліфікаційної роботи можуть стати підґрунтям для подальших досліджень проблем обґрунтування прав людини, ціннісної природи та універсальності, а також реалізації і захисту останніх, правосвідомості й правової активності, взаємодії держави та громадянського суспільства;

- у навчальному процесі - положення та висновки кваліфікаційної роботи можуть бути використані при підготовці до написання рефератів проведенні семінарських занять за такими курсами: «Теорія держави і права», «Філософія права», «Історія політичних і правових учень», а також при викладанні відповідних навчальних дисциплін;

- у правовиховній сфері - запропоновані положення можуть бути матеріалом у роботі з підвищення рівня правосвідомості та правової культури населення та державних службовців.

Структура кваліфікаційної роботи визначена предметом і метою дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, що об'єднують сім підрозділів, висновків, списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації - 215 сторінок. Кількість використаних джерел - 250.

РОЗДІЛ 1. ЦІННІСНИЙ ВИМІР ПРАВ ЛЮДИНИ

1.1 Поняття та види прав людини: загальнотеоретичний аналіз

Права людини - поняття, що використовується як для позначення конкретного переліку законодавчих положень або міжнародних стандартів, так і для визначення статусу конкретного індивіда в суспільстві. Вони є одним з атрибутів громадянського суспільства та правової держави, виміром їх «людяності». Крім того, поняття прав людини має власні ціннісні виміри, що ускладнює визначення його змісту.

Наріжним каменем ідеї прав людини є твердження про те, що людина в силу свого народження і природи володіє певними невідчужуваними правами. Звідси припущення, що саме людська гідність та індивідуальність надають людині якість суб'єкта права, який в силу самого свого буття володіє певними правами. Назвати їх правами людини досить логічно [43, c.167].

Зокрема, О. ґьоффе визначає їх як «суб'єктивні права, на володіння якими може претендувати кожна людина, незалежно від обставин» [234, c.248]. Інакше кажучи, визнання цих прав за кожним відбувається тільки на підставі їх належності індивіду як такому, без застосування критеріїв гідності й недостойності, наявності чи відсутності певних ознак. Таке визнання покликано запобігати ситуації, коли певна особа чи група людей можуть вважатися невартими ставлення до них як до рівних на підставі певних розрізнювальних характеристик, на кшталт національності, раси, громадянства та ін.

Громадянство передбачає взаємні обов'язки держави і людини. Вони носять екстериторіальний характер, не залежать від знаходження громадянина за межами держави і припиняються тільки внаслідок втрати громадянства або виходу з нього. Особливістю несення таких обов'язків з боку держави можна вважати їх активний характер. На цьому необхідно зупинитися докладніше, оскільки це питання стосується саме виду правового зв'язку держави з громадянином.

Обов'язки держави, що мають пасивний характер, передбачають невтручання її у сферу реалізації прав і кореспондують правам людини, незалежно від розрізнювальних характеристик, у тому числі, громадянства. Приміром, право на свободу та особисту недоторканість захищає від посягань з боку держави, як громадянина, так іноземця, особу без громадянства, що знаходяться на території цієї держави. Звідси твердження, що права громадянина охоплюють сферу стосунків індивіда з державою, в якій він розраховує не тільки на обмеження своїх прав від незаконного втручання, але й на активне сприяння держави їх реалізації [168, с.97].

Обов'язки держави, що мають активний характер, кореспондують правам громадянина і виражають відповідальність держави перед особою. Наприклад, для забезпечення права громадян на соціальний захист у разі втрати працездатності проводяться відповідні виплати з бюджетних джерел, створюються спеціальні державні заклади по догляду за непрацездатними особами тощо.

Отже, права громадянина відрізняються від прав людини, по-перше, наявністю стійкого правового зв'язку їх носія (у вигляді громадянства або підданства) з певною державою і, по-друге, ступенем активності обов'язків держави стосовно власника таких прав.

У зв'язку з визначенням поняття «право людини» потребує розгляду також поняття «обов'язку людини», яке, на відміну від права, ґрунтується не на можливій, а на належній діяльності індивіда. Звідси обов'язок розуміється як об'єктивно необхідна, належна поведінка людини [168, с.99]. Також визначається він через поняття вимоги, що дозволяє віднести до обов'язку не тільки вид та міру належної, але й такої, що вимагається, поведінки [221, с.490]. Видається, що значення належної поведінки набуває пасивний обов'язок стосовно власника прав (наприклад, не порушувати права власності), тоді як вимога підтримує активні обов'язки (наприклад, відшкодування шкоди у разі порушення права власності).

Необхідно відзначити, що будь-який обов'язок тісно пов'язаний з поняттям відповідальності, як у позитивному так і у негативному (ретроспективному) її розумінні. У першому випадку йдеться про позитивне, відповідальне ставлення до своїх обов'язків, виражається готовність до їх виконання. Г. Марсель визначив позитивну відповідальність таким чином: «людина стверджує себе як особистість тією мірою, в якій покладає на себе відповідальність за свої дії та висловлювання» [128, с.27]. Цей вид відповідальності і ставлення до обов'язків є переважним для громадянського суспільства та ідеалом для суспільств трансформаційних, у тому числі, українського.

Друге значення відповідальності проявляється у випадку невиконання або неналежного виконання обов'язків стосовно носія прав. Так, невиконання обов'язку невтручання у особисте життя іншої людини, породжує відповідні обов'язки спростувати недостовірну або вилучити інформацію про цю людину, а також відшкодувати моральну та матеріальну шкоду, завдану збиранням, зберіганням, використанням і поширенням такої інформації. Такий вид обов'язків відповідає розумінню їх як іманентних обмежень свободи, несення певних тягарів тощо [43, c.210].

Особливої уваги заслуговує класифікація прав за ступенем абстракції, проведена Р. Дворкіним. Відмінність між абстрактними і конкретними правами полягає у такому: абстрактне право є загальною політичною метою, у викладі якої не вказано, як цю загальну мету слід звужувати стосовно інших політичних цілей і які компроміси можливі щодо неї за конкретних обставин. Конкретні права - це права визначеної ваги, що вони мають стосовно інших політичних цілей за конкретних обставин [55, c.142-143]. Відповідно до цього розподілу абстрактним є, наприклад, право на свободу слова, а конкретним право окремої особи на захист честі й гідності у випадку, якщо у засобах масової інформації публікуються певні відомості відносно неї. На практиці ці два види прав співвідносяться як загальна і спеціальна норми права і, відповідно, у випадку їх зіткнення діє те право, що являє собою уточнення загального правила або вилучення з нього. Приміром, у ч. 1 ст. 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ч. 4 ст. 41 наголошує на непорушності приватної власності. Це загальне правило і абстрактне право. У той же час, ч. 1 ст. 404 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 р. N 435-IV встановлює право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном, яке полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо [236].

Тому абстрактні права стають аргументами для обстоювання конкретних прав, проте заявка на конкретне право є більш переконливою, ніж будь-яка заявка на абстрактне право, що його підтримує [55, c.143]. Отже, конкретні права працюють як вилучення, що проявляються у зіткненні з абстрактними правами, формулювання яких, на перший погляд, не допускає ніяких обмежень. Значення наведеного вище розподілу прав на абстрактні і конкретні, видається, полягає насамперед у можливості визначення пріоритету одних прав перед іншими у конкретній правозастосовчій ситуації.

Також, залежно від способу реалізації прав людини, можна запропонувати розподіл їх на такі, що можуть бути реалізовані індивідуально, і такі, що можуть бути реалізовані колективними діями. Приміром, для реалізації права на свободу віросповідання не потрібні інші учасники правовідносин, окрім самого носія права: останній може належати до якогось віросповідання, а може і не належати. Проте для реалізації права на об'єднання у політичні партії та громадські організації, потрібна участь двох і більше носіїв відповідних прав - потенційних учасників об'єднання. Така класифікація дозволить співвіднести права як потенційні можливості з дійсністю їх реалізації і встановити особливості захисту прав людини, відповідно до індивідуального або колективного характеру дій щодо цих прав.

За спрямованістю прав людини можна виділити також права стосовно держави і права стосовно співгромадян [55, c.143]. Перші забезпечуються діями держави, другі - діями індивідів або стосовно індивідів. Приміром, право на житло належить до першого виду прав, оскільки у ньому закладений обов'язок держави створити умови для забезпечення громадян житлом. Право ж на відшкодування збитків, завданих одній особи внаслідок невиконання договору іншою особою - до другого виду, оскільки зобов'язує діяти певним чином конкретного індивіда. Однак необхідно уточнити, що деякі права можуть спрямовуватися одночасно як відносно держави, так і відносно співгромадян. Наприклад, право на життя передбачає обов'язок держави утримуватися від посягань на життя власника права, рівний обов'язку всіх інших власників права утримуватися від аналогічних дій.

Що ж стосується другого рівня, то він виникає внаслідок зловживання загальною владою (державою) наданим їй правом на застосування насильства, тому тут виникає необхідність захисту індивіда від держави шляхом обмеження примусової сили останньої. Особливої уваги заслуговують способи такого обмеження, такі як права людини, оскільки саме вони можуть слугувати мінімальними гарантіями для індивідів. З одного боку, права людини окреслюють кожному простір для самореалізації, тобто такий, у якому він вільний робити, що завгодно, при обов'язку інших не порушувати меж цього простору, а з іншого, - передбачають існування таких же прав у інших індивідів і, відповідно, зобов'язують поважати ці права і не порушувати меж чужого особистого простору. Права людини знаходяться в центрі політичного проекту сучасності, сутність якого виражається у вихідному та виключному зв'язку влади і справедливості, тобто у такій організації публічної влади, при якій підпорядкованість її принципам справедливості не залишалась би на розсуд осіб, яким належить влада [234, с.248].

Слід зазначити, що індивідуальний та державний рівні застосування насильства розрізняються не в залежності від кількості суб'єктів, що беруть у них участь. У дійсності застосування насильства декількома людьми на індивідуальному рівні відрізняється від таких же дій декількох людей, що представляють владу, тим, що у першому випадку право на застосування насильства випливає з природної рівності людей, у тому числі в необмежених, не наданих ніким правах, а в другому - з передачі своїх прав на насильство самими індивідами загальній владі (державі).

Тож, ані ситуація, в якій індивідам належать необмежені права, ані та, у якій вони частину цих прав передають державі і тим самим наділяють останню деякими необмеженими правами, зокрема правом на застосування насильства, не забезпечує належного стану безпеки, не захищає їх від яких-небудь посягань. І це призводить до необхідності пошуку компромісного варіанту, такого як громадянське суспільство, в розумінні останнього як суспільства, яке забезпечує максимально можливу свободу індивіда через визнання та захист прав людини, не виключаючи застосування у випадку їх порушення певних санкцій за допомогою примусової сили держави.

Таким чином, суспільні цінності є більш усталеними з тієї точки зору, що їх зміна відбувається протягом довгого (у порівнянні з життям окремої особи) проміжку часу або у результаті певних соціальних потрясінь, порушення загального еволюційного розвитку суспільства.

І основні підходи до розуміння прав людини ґрунтуються на визначенні їх через поняття можливостей, домагань або надбань людини. Найбільш точним і аргументованим є визначення прав людини як можливостей, що реалізуються у певному просторі свободи (як від держави, так і від інших осіб), межі якого окреслюються відповідними просторами свободи інших власників прав.

1.2 Загальносоціальна сутність прав людини

Природа прав людини заснована на подвійності, розумінні їх одночасно як певних невідчужуваних, природних властивостей індивіда та як міжнародних і національних стандартів, що закріплені у відповідному законодавстві, визнаються й гарантуються державою. Тому для подальшого розгляду прав у межах цієї роботи, необхідно зупинитися на головних підходах до розуміння права і прав людини зокрема. Видається, найбільшого значення тут набувають два з них - природно-правовий та позитивний; не можна також обійти увагою спроби їх поєднання, які ґрунтувалися, здебільшого, саме на правах людини.

Представники природного праворозуміння (Г. Радбрух, Г. Гроцій, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, П.І. Новгородцев та ін.) вбачали підстави природного права в цілому і прав людини зокрема у над позитивних, над законних началах. Незалежно від того, виводилися ці начала з божественної природи такого права, або з природи самої людини, об'єднуючим аспектом останніх ставала їх незалежність від волі законодавця. Відголоском цієї дискусії можна вважати питання віднесення прав людини до права, а точніше заперечення їх юридичної природи на підставі такої риси як загальносоціальна сутність прав людини.

М.М. Алексєєв зазначав, що дуалізм праворозуміння полягає у тому, що усьому свавільно встановленому протистоїть несвавільне, неустановлене, само по собі і необхідно існуюче; зразком таких властивостей є природа, тож неустановлене право є природним [1, с.30]. На сьогоднішній день природне право зосереджене більше на пошуку неустановленого не з природи в цілому, а з природи людини або суспільства як особливої форми співіснування індивідів.

За виразом Н. Неновськи, природно-правове вчення обґрунтувало необхідність оціночного підходу до чинного права і спрямувало увагу на пошук критеріїв оцінки права поза самим правом і державою як організацією, що володіє функціями у сфері правотворчості та правозастосування [140, с.235]. Отже, саме в рамках природного права зародився ціннісний підхід до правових явищ, у тому числі, прав людини.

Природне право виходить з того, що мірилом справедливості законоположень, встановлених державами, повинні бути загальні нормативно-ціннісні принципи, пануючі у світі [14, c.10]. При такому підході, отже, не повинні створюватися несправедливі, неправові закони. Якщо ж у рамках встановленої правової процедури створення законів приймається нормативний акт, що порушує названі нормативно-ціннісні принципи, останній вважається легальним, але не легітимним. Оцінка на легітимність застосовна не тільки до новоствореного законодавства, вона також може бути ретроспективною. Тому не можна погодитися з твердженням про те, що природне право являє собою вихідні принципи, на основі яких чинні норми приймаються (у всякому разі - повинні прийматися) та на основі яких відбувається їх оцінка [126, с.11]. Видається, це визначення має бути розширене до тих меж, що включають і не чинні норми тощо. Застосування ретроспективної природно-правової оцінки норм здебільшого відбувається при соціально-політичних змінах, за яких переглядаються і відповідні правові принципи. Так, з точки зору природного права деякі радянські закони, що нині втратили чинність, носять несправедливий та не правовий характер.

У цьому сенсі не можна не погодитися з твердженням про те, що соціальна сутність прав людини не може бути пов'язана з мінімально необхідною долею соціальних благ людини, оскільки за взірець прийшлося б узяти найменш розвинуті країни, які дійсно можуть забезпечувати людині мінімум соціальних благ на рівні фізичного виживання [163, c.10]. Так, не прагненням досягти виконання міжнародних стандартів прав людини у повному обсязі, а досвідом відповідних країн «третього світу», керувались би сучасні трансформаційні держави й суспільства. Це, безумовно, виключає реальність деяких концепцій держави, які нині визнаються за взірець певних суспільно-політичних та економічних перетворень, насамперед, соціальної держави.

С.С. Алексєєв визначає права людини як безпосередньо-соціальні права, що існують і діють безвідносно до їх визнання [2, с.124]. Однак таке визначення не виключає можливості визнання і забезпечення прав юридичними засобами, особливо з огляду достатньої ефективності останніх. Процес позитивування прав людини містить не тільки небезпеку втрати ними свого надюридичного, морально-ціннісного значення, але й можливість прямого обмеження примусової сили та свавілля держави такими правами. Невипадково деякі автори наголошують на тому, що при визнанні прав, заснованих на інтересах особи та її гідності, конституційна ідея та ідея основних прав об'єдналися у прагненні визначити межі влади держави [43, c.161].

Відповідно до загальносоціальної сутності права, будь-яке право людини - це право на задоволення її певних потреб. Цю соціальну сутність прав людини хіба що не найбільш рельєфно, безпосередньо, демонструє блок споживчих прав (які є конкретизацією права на гідний рівень життя) [185, c.10]. Звідси пріоритет соціальних (або соціально-економічних) прав людини, як таких, що виражають найбільш очевидні потреби їх носіїв, над іншими видами прав. Це повертає теорію прав людини до тих часів вітчизняної науки, у які названі права вважалися первинними по відношенню до особистих та політичних прав, результат чого відчувається і нині. Приміром, правосвідомість значної частини громадян побудована на переконанні у тому, що держава є, так би мовити, боржником, структурою, зобов'язаною забезпечити носіям прав певні соціальні блага (робочі місця, безоплатну медицину та вищу освіту тощо). Порівняно з вимогами відповідних активних дій з боку держави, пасивним її обов'язкам, невтручанню у сферу реалізації прав, відводиться менше місця, що заважає формуванню такої якості суб'єктів, як правова активність.

Разом з тим, як зазначає М.І. Козюбра, держава повинна гарантувати права, які вона визнає, та нести відповідальність перед своїми громадянами незалежно від того, про які права йдеться. Усі конституційні (основні) права мають на меті утвердження (незалежно від стану суспільства) гідності і свободи людини, духовних і матеріальних начал особистості і в цьому відношенні є невідчужуваними [91, c.59]. Питання побудови якої-небудь ієрархії прав людини взагалі видається неоднозначним. З одного боку, є такі права, порушення яких виключає можливість здійснення інших прав людини (наприклад, право на життя), і у цьому сенсі їх значущість виростає порівняно з певними видами прав. З іншого, встановлення пріоритетності одних прав перед іншими веде до зменшення їх забезпечення і, зрештою, до нівелювання.

У продовження дискусії щодо загальносоціальної природи прав визначається, що предметом соціального права в цілому є ті відносини, що опосередковують соціальний захист людини шляхом безпосереднього задоволення її життєво необхідних потреб, здійснюваного із соціальних (передусім державних) джерел [184, c.105]. Але ж держава не може і не повинна забезпечувати усі життєво необхідні потреби індивідів з державних джерел. Приміром, для забезпечення права на працю, може бути обрана політика створення максимальної кількості робочих місць на великих, у тому числі, державних, виробництвах, а може бути впроваджена політика сприяння розвитку малого і середнього бізнесу тощо.

Як зазначає О.З. Панкевич, всі права людини є соціальними у тому сенсі, що вони обумовлені соціумом, суспільством, як за своїм змістом, так і засобами здійснення. З огляду на це несоціальних (у широкому розумінні) прав людини взагалі не існує. У вузькому розумінні соціальні права - це можливості людини забезпечити своє існування та розвиток із соціальних джерел завдяки соціальному утриманству [154, с.93].

На закінчення, потрібно зазначити, що формування уявлень про природу прав людини є динамічним процесом, відкритим для змін і поєднань, як природного й позитивного, так і соціального та юридичного їх розумінь. Тож, слід погодитися з В.С. Нерсесянцом у тому, що кожному ступеню у історичному розвитку права і держави відповідає своя концепція прав людини як суб'єкта права і відповідні уявлення про її права та особливості людської свободи й несвободи.

Тому відповідно до загальносоціальної сутності права, будь-яке право людини - це право на задоволення її певних потреб. Цю соціальну сутність прав людини хіба що не найбільш рельєфно, безпосередньо, демонструє блок споживчих прав (які є конкретизацією права на гідний рівень життя).

1.3 Аксіологічна природа прав людини

Аксіологічна природа прав людини зазнає необхідності попереднього розгляду загального поняття цінностей і цінностей у праві зокрема. При цьому визначення останніх стикається з абстрактною, духовною природою ціннісних явищ, і не випадково між опосередкованих правом цінностей часто фігурують такі категорії, як свобода, справедливість, рівність тощо.

Основу цінності складає ідея досконалості, що володіє якістю реальної досяжності [126, с.275]. Така ідея сама по собі є досить невизначеною, оскільки поняття досконалості не має однозначного тлумачення і, більше того, належить до світу суб'єктивності, тобто залежить від усвідомлення його значення та основних критеріїв віднесення до досконалого окремим індивідом. Загальні ж уявлення про досконалість, видається, є результатом погодження авторитетної більшості суспільства щодо її основних ознак, на кшталт конвенціональної істині.

Цінність визначається як категорія, що позначає позитивне чи негативне значення явищ природи або соціокультурної сфери; значення, якого суб'єкт надає об'єктові, співвідносячи його з образом належного [97, с. 191]. Через поняття значущості складаються основні визначення цінності, приміром, розуміння її як духовного формотворення, що існує через моральні та естетичні категорії теоретичної системи, утопічні образи, суспільні ідеали й таке інше та виступає критерієм оцінки дійсності людиною і джерелом сенсостворюючої основи людських дій, причому в основі ціннісного ставлення людини до світу лежить значущість [94, с.615-616]. Відповідна значущість розрізняється не тільки за ступенем (від найвищої до найнижчої), а й за рівнями прояву, такими як індивідуальний, груповий, суспільний. На індивідуальному рівні духовні та матеріальні явища набувають цінності, залежно від системи уявлень, переконань та принципів окремої людини. Груповий рівень відображає значущість відповідних явищ для декількох індивідів-однодумців, що об'єднуються у прагненні їх декларування та захисту. Суспільної значущості досягають ті цінності, які визнані загальними для домінуючої частини соціуму, незалежно від того, чи ця частина кількісно перевищує інші його спільноти, чи ні.

Слід зазначити, що упродовж останніх років намітилися тенденції до зближення моралі та права: підвищення регулюючої ролі преамбул, ввідних частин, принципів; закріплення у нормах права не лише розпорядження, а й ознак, якостей особи, необхідних для його активного здійснення; орієнтація на позитивні методи реалізації норм права; розширення апеляції до суспільної думки (у правотворчій діяльності йдеться про вияв або пряме вираження волі народу з окремих найбільш важливих питань шляхом всенародного їх обговорення або голосування) [73, c.135]. Разом з тим, названі принципи, закріплені у нормативних актах, часто носять декларативний характер, реально не застосовуються у право реалізації, а результати всенародних обговорень не впливають на прийняття кінцевого рішення в сфері управління державою тощо.

Видається, для розмежування права і моралі слід також звернутися до поняття «моральність», оскільки при розумінні моралі як системи власних поглядів та переконань, що виражають особисту позицію індивіда, погляд його на добро і зло, обов'язок і сумління, відкритим залишається питання так званої суспільної моралі, що може бути визначена як система поглядів і переконань, прийнятих у певному соціумі, недотримання яких викликає відповідний суспільний осуд. Таке друге значення моралі знаходиться, уявляється, у площині моральності. Так, В.С. Нерсесянц зазначає, що принцип моралі - це принцип автономної саморегуляції індивідом свого ставлення до себе, інших і до світу в цілому. У той же час, в етичному явищі є два моменти: особистий (автономія індивіда і мотивація ним поведінки), що відповідає моралі, та об'єктивний, позаособистий (цінності, світогляд, що склалися у даній культурі, суспільстві), що відповідає моральності [141, c.66]. У цьому сенсі мораль може різко розходитися з правом, тоді як моральність, в цілому, співпадати з ним.

Від права моральність відрізняється однобічною (імперативною) структурою, а від моралі - невимогливістю до мотивів виконання тих чи інших дій [165, c.51]. Отже, з точки зору моральності, неважливо, чому дитина перша вітається зі старшими: з почуття поваги або бажання отримати заохочення за хорошу поведінку від батьків.

Моральність у праві має місце як складова (соціальний зміст) його фактичного змісту та як соціально-ціннісний аспект сутності внутрішньої форми позитивного права. Важливо підкреслити, що сутністю внутрішньої форми можуть бути не моральні цінності, а, наприклад, групові [219, c.38]. Саме групові або загальносуспільні цінності є основою моральності, причому за характером обов'язку їх підтримувати моральність ближче до права, ніж до моралі. Разом з тим, ці обов'язки не надають будь-кому безумовного права вимагати їх виконання, тому відповідна вимога може бути звернена лише до моралі суб'єкта виконання.

Слід зупинитися на тому, що ступінь зв'язку між моральністю та окремою галуззю права залежить від виду суспільних відносин, що регулюються останньою: що ширша сфера перетину відносин, на які впливають і норми галузі права, і моральні норми, то тісніший зв'язок між окремими нормами в межах цієї сфери та більш виразний вплив моралі на галузь права в цілому [247, c.59]. Тому, наприклад, у цивільному праві більше оціночних понять (моральна шкода, добросовісне виконання зобов'язань тощо), ніж у податковому або адміністративному.

Не можна обійти увагою питання співвідношення моральної та правової свідомості, їх перетину на рівні індивідуальної, групової та суспільної свідомості в цілому. Правосвідомість і моральна свідомість як форми опосередкування ставлення людини до людини єдині у таких тісно пов'язаних аспектах: (а) у розумінні людини як безумовно вільної істоти, звідси - смисловим центром як правової, так і моральної свідомості виступає поняття автономії; (б) за типом обов'язку, тобто вимагають виконання категорично і не беруть до уваги ніяких міркувань загальної користі або доцільності, що протирічять цим вимогам; (в) за способом їх визнання індивідом (категорично незаперечні для нього). У той же час вони є різноспрямованими формами належного, які істотно різняться за смислом [126, с.261-262]. Видається, правосвідомість є більш структурованою, ніж моральна, оскільки включає до себе, наприклад, правові знання, тоді як моральна свідомість позбавлена поняття знань взагалі і ґрунтується на переконаннях людини. Окрім того, різна спрямованість цих двох видів свідомості проявляється у тому, що правосвідомість формує активну поведінку індивіда, метою діяльності її носія виступає здебільшого позитивний результат; моральна ж свідомість акцентує увагу на утриманні від скоєння тих дій, які людина вважає неправильними, спрямована на негативний результат у розумінні його як відмови від чогось, та побудована на системі заборон.

По відношенню до права в цілому моральна свідомість виконує функцію визнання відповідності дійсного права нормам моралі. Правосвідомість визначає, яким повинне бути право для того, щоб відповідати моральним стандартам. У багатьох випадках моральна та правова свідомість настільки переплітаються, що розділити їх, практично, неможливо [165, c.50]. Проте, не заперечуючи їх тісного зв'язку, слід зазначити, що необхідно уникати підміни правосвідомості моральною, особливо у сфері правосуддя. Сторони судового процесу часто застосовують моральні аргументи і обґрунтування своєї позиції, оскільки метою звернення до суду є не тільки відновлення та захист права, але й певне відновлення справедливості. Однак те, що може уявлятися справедливим чи несправедливим з точки зору моралі, не завжди знаходить правове підтвердження.

Наведені три властивості права як цінності мають уточнюючий, внутрішній поділ, що дозволяє звернутися до їх окремих аксіологічних проявів. Відповідно, соціальна цінність права полягає у трьох моментах: (1) право володіє можливістю забезпечувати стійкий порядок у суспільних відносинах; (2) воно дозволяє досягнути визначеності, точності у змісті суспільних відносин; (3) право дозволяє досягти гарантованого результату. Інструментальна цінність права розкривається через такі його властивості: (1) право являє собою регулятивний інструмент, що ним можуть користуватися різні суб'єкти, перш за все, держава; (2) воно є опосередковуючим ланцюгом, засобом втілення різних інститутів у життя; (3) встановлює систему типових масштабів поведінки та дій. Як вираження власної цінності, що втілює свободу та справедливість, право здатне: (1) надати простір для свободи особи через суб'єктивні права; (2) добитися активності у поведінці; (3) зіставити вчинки та дії з вимогами моралі; (4) виступити чинником прогреса, оновлення суспільства, рішенням світових проблем [136, c.221-222].

Видається, що подібну структуру ціннісних проявів можна застосувати і до прав людини як окремих правових явищ, з урахуванням деяких особливостей останніх. Так, соціальна (або загальнолюдська) цінність прав може бути розкрита через три аспекти:

По-перше, права здатні бути об'єднуючою суспільною силою, засобом подолання конфліктів, як на рівні відносин між окремими індивідами, так і їх групами та державою. Права людини покликані вплинути на консолідацію суспільства, подолання політичного протистояння, оскільки за своєю природою вони консенсуальні і засновані на принципі «моя свобода не повинна шкодити свободі інших». З цього випливає їх моральна природа, що базується на категоріях добра і всезагального блага. Це підвищує цінність прав людини, оскільки вони повинні сприяти моральному вдосконаленню суспільства, формуванню солідарності, без яких неможливі реальні перетворення і реформи [168, с.10].

По-друге, права людини можуть виступати як підстави порозуміння представників будь-яких держави, суспільства, культури, оскільки вони наділяють кожного суб'єкта комунікації заздалегідь відомими характеристиками носія певного переліку загальновизнаних прав, що трохи відкриває «завісу невідомого», чужого, а значить, цілком можливо, небезпечного. Окрім того, визнання за кожним таких же прав, якими володіє індивід, який включається у комунікацію, передбачає, що останній сприймає іншого рівним собі, визнає його такою ж людиною. Це не так вже й мало в умовах подолання міжкультурних відмінностей, настороженності та конфліктів.

По-третє, права втілюють загальнолюдські цінності, перш за все, свободу, рівність, справедливість. Такі основні цінності (в тому числі моральні) позитивуються через права людини [168, с.269]. Вираженням свободи у цьому випадку є окреслюваний правами людини простір вільної реалізації можливостей їх носія; вираженням рівності - надання прав людини кожному індивіду, без розрізнення за групами релігійної, національної, етнічної та іншої приналежності, а тільки на підставі належності до людського роду в цілому; справедливості - гарантування володільцю прав захисту від порушення останніх у вигляді надання, відновлення або усунення перешкод в реалізації права, а також відшкодування моральної та матеріальної шкоди, завданої неправомірними діями стосовно носія прав.

Інструментальна цінність прав полягає у тому, що права людини виступають як підстави для реалізації певних можливостей та інтересів їх носіїв. Звідси твердження про те, що реалізація права є основним засобом поширення дії права на волю, свідомість та поведінку суб'єктів права, а також суспільні відносини, з метою їх врегулювання [111, c.31]. Відповідна реалізація може відбуватися у різний спосіб, зокрема, шляхом індивідуального або колективного здійснення права, в залежності від виду інтересу та вибору його носія. Також права людини містять потенційну можливість здійснення через суспільні інституції або державні організації та установи. Приміром, реалізація права на захист від протиправних посягань може бути здійснена у вигляді звернення як до суду, так і до правозахисної громадської організації тощо.

Потрібно зазначити, що неприйняття деякими державами універсальності прав як конкретних формулювань міжнародно-правових актів не виключає універсальності ідеї прав людини як міри її свободи та гідності. Ідея прав людини отримує сенс і значення саме тому, що мінімальний обов'язок, який їм відповідає - це повага до прав іншого, тому власник прав завжди може бути впевнений в тому, що інші спробують вислухати та зрозуміти його. Таке ставлення до проблеми прав людини відповідає «тезі про права», запропонованій Р. Дворкіним. Ця теза передбачає визнання двох ідей, перша з них - ідея людської гідності, згідно з якою способи ставлення до людини, несумісні з визнанням її повноправним членом суспільства, є, докорінно несправедливими. Друга - ідея політичної рівності, в якій стверджується, що більш слабкі члени політичної спільноти мають право на рівне піклування та повагу з боку своїх урядів, рівнозначні піклуванню та повазі, котрі забезпечили собі більш сильні члени суспільства [55, с.284].

Правова система функціонує як «відкрита» для міжнародних стандартів прав людини і, у той же час, як «закрита» в силу власних традицій, і звідси потрібний оптимальний баланс [34, c.82]. Ідея історичної мінливості прав людини співвідноситься з світоглядними і ціннісними установленнями; пошук адекватного змісту прав здійснюється, у тому числі, шляхом звернення до соціокультурних параметрів різних суспільств, до діалогу правових та культурних традицій [36, с.18-19]. Однак слід зазначити, що питома вага елементів універсальності та культурної обумовленості прав людини постійно змінюється, що пов'язано безпосередньо з динамікою суспільних відносин, зокрема у сфері визнання та реалізації прав. Із сучасної ситуації з правами людини випливають дві, дещо протилежні, тенденції. Перша проявляється у відмові від концепції прав, заснованої на індивідуалізмі і понятті людської гідності (характерна для релігійно-традиційних правових систем). Представники названих систем відстоюють право на культурне самовизначення у тому сенсі, що права людини можуть бути запроваджені ними, але «виправдання» прав повинне базуватися на релігійних нормах, звичаях, традиціях тощо. Друга тенденція полягає у повсюдному визнанні міжнародних стандартів прав людини, супроводжуваного пропозиціями більш абстрактних, розмитих формулювань останніх. Таке «визнання з умовами» покликане охопити особливості якомога більшої кількості різних правових систем, надати можливості неоднозначного тлумачення і застосування загальних правових принципів. Тому, не обстоюючи універсальності конкретних формулювань прав людини, можна стверджувати, що ідея, закладена у них, може претендувати на універсальність на підставі наведених вище властивостей прав і свобод. При цьому універсальність прав людини не є посяганням на культурну різноманітність, навпаки, це - підстава для міжкультурного діалогу, спосіб визначення тих ознак, які є загальними для його учасників.

Отже, ступінь зв'язку між моральністю та окремою галуззю права залежить від виду суспільних відносин, що регулюються останньою: що ширша сфера перетину відносин, на які впливають і норми галузі права, і моральні норми, то тісніший зв'язок між окремими нормами в межах цієї сфери та більш виразний вплив моралі на галузь права в цілому [247, c.59]. Тому, наприклад, у цивільному праві більше оціночних понять (моральна шкода, добросовісне виконання зобов'язань тощо), ніж у податковому або адміністративному.

Таким чином, цінність визначається як категорія, що позначає позитивне чи негативне значення явищ природи або соціокультурної сфери; значення, якого суб'єкт надає об'єктові, співвідносячи його з образом належного. Через поняття значущості складаються основні визначення цінності, приміром, розуміння її як духовного формотворення, що існує через моральні та естетичні категорії теоретичної системи, утопічні образи, суспільні ідеали й таке інше та виступає критерієм оцінки дійсності людиною і джерелом сенсостворюючої основи людських дій, причому в основі ціннісного ставлення людини до світу лежить значущість.

РОЗДІЛ 2. РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ У ГРОМАДЯНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

2.1 Об'єднання громадян як основна форма реалізації прав і свобод людини і громадянина

У громадянському суспільстві людина - носій прав - виступає одночасно як об'єкт впливу інституцій цього суспільства і як суб'єкт участі у них. При цьому права людини опосередковують таку участь і складають частину власної системи цінностей особи.

Права людини є підставою утворення і функціонування деяких інституцій громадянського суспільства. Приміром, право на свободу об'єднань у політичні партії та громадські організації дозволяє людині реалізовувати свої інтереси, які співпадають з інтересами інших, за посередництвом такої інституції громадянського суспільства, як об'єднання громадян. Назване право фактично утверджує можливість існування відповідної інституції. Як зазначають А.Ф. Крижанівський та О.О. Крезе, якщо діяльність і функціонування інститутів громадянського суспільства може відбуватися поза межами безпосереднього правового регулювання, то процес їх утворення здійснюється лише у правовому середовищі [103, с.25].

Прагнення індивідів до створення суспільних інституцій засноване на тому, що за допомогою останніх реалізуються спільні, співпадаючі інтереси людей. Причому саме утворення, приміром, громадської організації, є реалізацією інтересу до об'єднання з іншими особами; у процесі ж функціонування такої організації, здійснюються інші інтереси її учасників. Окрім того, інституції громадянського суспільства є сферою спілкування, обміну думками, і у цьому сенсі вони породжують відповідну комунікативну реальність, у якій постійно підтримується інтерес до певної громадської, політичної, правової активності тощо. Тому слушним є твердження П.М. Любченко про необхідність середовища, де б формувалася громадська думка, адже якщо люди не можуть обговорити громадські справи, вони стають відчуженими від громадських справ, закриваються у власних домівках. Їх уже не обходить, що робиться поза межами приватного простору, і громадянське суспільство занепадає [119, c.11]. Відповідно, для нормального функціонування інституцій громадянського суспільства недостатньо спільності індивідуальних інтересів, підкріплених правом створювати ці інституції, а потрібна ще й стійкість таких інтересів, підтверджена активними діями осіб з їх реалізації.

Права людини мають власну цінність, виражають найбільш загальну, безумовну значущість для всіх індивідів. У той же час вони є засобом встановлення чи визнання цінностей, оскільки за допомогою прав стверджується цінність людського життя, честі і гідності, особистого простору людини тощо. На підставі останніх, з урахуванням власних життєвих пріоритетів, у особи формується «нормативно-ціннісна система», своєрідний «внутрішній світ людини», що складається зі внутрішніх регуляторів її поведінки. І якщо людина співвідносить свою поведінку з правовими вимогами, так як це корисно і необхідно для неї, її сім'ї, суспільства в цілому, у неї виробляється установка на вільну правову поведінку, рівну поведінці інших. Це власне і є відповідальна поведінка. Тому такий стан - необхідна умова нормального функціонування громадянського суспільства [149, с.18].

Слід зазначити, що взаємодія прав людини з інституціями громадянського суспільства виражається і у тому, що за допомогою останніх часто відбувається утвердження прав як цінностей на індивідуальному рівні. Особливо чітко це проявляється на рівні таких інституцій, як сім'я та об'єднання громадян, а також, певною мірою, засоби масової інформації. Разом з тим, таке утвердження прав людини як цінностей не є однаковим. Йдеться не тільки про ступінь значущості прав для кожного індивіда, а й про різницю у тлумаченні цінностей. Видається, така різниця ґрунтується на відмінностях між поняттям та концепцією, яку підкреслював Р. Дворкін [ 55, c.198-199].

Приміром, через таку інституцію громадянського суспільства як сім'я, можуть утверджуватися цінності свободи, рівності й, особливо, справедливості, якою повинні керуватися індивіди у стосунках з іншими. Тож, коли людина говорить своїм дітям, що хотіла би, щоб вони не ставились до інших несправедливо, то, безсумнівно, при цьому наводить певні приклади поведінки, від якої хоче їх відмовити; але ж ніяк не визнає, що значення її слів обмежене цими прикладами. Тут є дві причини невизнання: по-перше, особа має право очікувати, що діти виконуватимуть ці інструкції в ситуаціях, про які вона не думала і не могла подумати; по-друге, ця людина у більшості випадків готова визнати, що певна конкретна дія, яку вона вважала справедливою, насправді несправедлива, чи навпаки, якщо хтось із дітей зможе переконати її у цьому. В такому разі особа скоріше погодиться, що названі інструкції охоплювали і даний випадок, але не погодиться, що змінила свої інструкції, оскільки передбачає, що діти мають керуватись поняттям справедливості, а не якоюсь конкретною концепцією справедливості. Тому права людини з великою вірогідністю не будуть мати однакової цінності для осіб, включених у систему інституцій громадянського суспільства, проте, безумовно, будуть володіти певною цінністю.

Слід також звернути увагу на те, що інституції громадянського суспільства не тільки взаємодіють з цінностями, але іноді самі є цінностями цього суспільства.

Прикладом може бути такий його інститут як сім'я, що являє собою і інститут, і соціальну цінність. Як зазначав Г. Гегель, «сім'я являє собою безпосередню сутність духу, його єдність, яка сприймає себе, отже спосіб мислення має містити самоусвідомлення індивідуальності в цій єдності» [32, с.153]. Тому ціннісний аспект цієї інституції громадянського суспільства проявляється передусім у формуванні індивідуальності людини, співвіднесеної з єдністю з іншими особами (як за рахунок родинних зв'язків, так і спільних інтересів).