Права людини

Слід докладніше зупинитися на тому, що право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації містить дві різноспрямовані можливості: (1) здійснення та захист своїх прав і свобод та задоволення економічних, соціальних, культурних, особистісних інтересів тощо; (2) задоволення політичних інтересів громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що мають намір відстоювати її на рівні державної, у тому числі, шляхом участі у виборах та інших політичних заходах. Якщо перша можливість виражається у створенні різноманітних громадських організацій, то друга має результатом виникнення політичних партій, що мають специфічні цілі та функції порівняно з іншими інституціями громадянського суспільства, і є найбільш пов'язаним з державою його елементом. Звідси подвійність природи політичних партій: власне до громадянського суспільства останні належать у тому випадку, коли не представлені в парламенті чи уряді держави.

Політичні партії є наочним прикладом складного розмежування сфер впливу громадянського суспільства і держави, коли низка суспільних інституцій частково переплітається з державними структурами, а частково - з названим суспільством, особливо у тому випадку, коли політична партія, що має парламентську більшість чи якимось іншим чином формує державну політику, вийшла з громадянського суспільства, але у той же час, тісно пов'язана у своїй діяльності з державним апаратом. Окрім того, невизначеним є тут і розподіл приватних та публічних інтересів, оскільки «правлячі» політичні партії повинні виражати публічні інтереси, але при цьому захищати приватні інтереси індивідів-прихильників програми цих партій, бо нехтування останніми залишає такі об'єднання громадян без відповідної підтримки на наступних виборах до органів державної влади і місцевого самоврядування.

Не можна погодитися з тим, що громадянське суспільство - це недержавні і непартійні організації, що за посередництвом механізму раціонального дискурсу (комунікації) систематично впливають на державну владу [44, с.196]. Видається, політичні партії мають не меншу значущість як елемент громадянського суспільства, ніж громадські організації, проте відрізняються іншим спрямуванням у просторі такого суспільства. Стосовно ж впливу на державну владу, то саме відповідні партії володіють можливістю прямого, безпосереднього впливу у тому випадку, коли вони представлені у різних гілках влади.

Слушним є твердження про те, що головне функціональне завдання політичних партій полягає у акумулюванні суспільних інтересів та сприянні їх організованому і цілеспрямованому просуванню у процесі прийняття політичних рішень. Одночасно партії працюють як інструмент мобілізації суспільної підтримки у конкурентній боротьбі за владу. Мобілізація відбувається на основі ототожнення змісту суспільних інтересів та партійних програм [33, c.259]. У той же час, порівняно з громадськими організаціями, політичні партії відрізняються непослідовністю репрезентації інтересів, оскільки, навіть при збереженні головної ідеї, останні виходять на наступні вибори до органів державної влади та місцевого самоврядування із змінами у своїх політичних програмах.

Визначається, що саме через політичні партії має відбуватися участь активних громадян у формуванні органів державної влади, визначенні їх політики, контролі за державою та підпорядкуванні її інтересам людей, що об'єднані у цьому суспільстві [117, c.126]. Проте сама активність громадян у формуванні органів державної влади залежить скоріше не від безпосередньої участі у політичних партіях, а від підтримки останніх, а також від рівня політичної та правової свідомості індивіда.

Деякі автори підкреслюють, що неурядові неприбуткові організації у критичні періоди державогенезу та у час подоланні кризи, перебирають на себе керуючу роль, спрямовуючи енергію громадян не відновлюючу діяльність, знижуючи напругу у суспільстві [Див., напр.: 105, c.361]. Однак, слід зазначити, що утворення і функціонування об'єднань громадян повинне ґрунтуватися не тільки на співпаданні інтересів певної частини суспільства, а й на подальших активних діях учасників відповідних об'єднань, певному досвіді діяльності та відповідності проголошуваної мети реальним цілям останніх.

Отже, об'єднання громадян є основою системи реалізації прав людини, що проявляється у такому: об'єднання громадян як елемент громадянського суспільства можуть протистояти силі і впливовості держави; виступають суб'єктом контролю за діяльністю держави, використовують специфічні засоби реагування на надмірне втручання її у простір громадянського суспільства - від висвітлення у ЗМІ до звернення до суду; є безпосереднім поєднанням інтересів окремих осіб - членів громадянського суспільства. У цьому сенсі, громадянське суспільство може бути визначене не просто як суспільство-сукупність автономних індивідів, а й таких, що володіють ознакою активності та можливістю виражати свої інтереси як особисто, так і через інституції громадянського суспільства; права людини легше реалізувати через названі інституції, ніж шляхом самостійної діяльності індивіда, і це обумовлюється тим, що відповідне об'єднання може використовувати специфічні засоби реалізації і захисту прав, а також більшою забезпеченістю його необхідними ресурсами.

2.2 Основні особливості реалізації прав людини у громадянському суспільстві

Незважаючи на закріплення прав людини як законодавчих положень у міжнародних актах і законодавстві окремих держав, вони не отримують відповідної реалізації. Вочевидь, що одного переведення прав людини у статус юридичних норм недостатньо для того, щоб вони «працювали» в певному суспільстві, тому повинен існувати механізм реалізації таких прав.

Стосовно поняття реалізації прав людини, потрібно зазначити, що остання розуміється як правостворення, втілення приписів юридичних норм в життя шляхом правомірної поведінки суб'єктів суспільних відносин (державних органів, посадових осіб, громадських об'єднань, фізичних осіб) тощо [136, c.306]. Однак, видається, що реалізація права індивіда не обмежується тільки втіленням приписів правових норм, оскільки його здійснення може відбуватися у просторі, неурегульованому такими нормами. Це стосується насамперед самостійної діяльності із здійснення права у межах особистого простору свободи індивіда.

Потрібно зазначити, що реалізація права, на відміну від правозастосування, не є обов'язковою діяльністю. Власник відповідних прав людини має вибір, здійснювати своє право чи ні, у який спосіб та у якому обсязі реалізувати останнє. У цьому контексті слушне твердження про те, що реалізація прав людини в своїй основі завжди мала певні інтереси людей, які забезпечують її особисті, фізичні та духовні права [220, c.72]. Відповідно, якщо людина не має інтересу до реалізації можливостей, наданих її правами, то остання може не відбутися.

Серед загальних особливостей реалізації права особи насамперед виділяють такі: (1) відповідна реалізація завжди пов'язана з правомірною поведінкою; (2) у ній зацікавлений головним чином той суб'єкт, який володіє суб'єктивними правами; (3) здійснюється у різноманітних формах [112, с.25; 136, c.308; 151, с.21-22]. Названі форми реалізації прав різняться як за способом дій індивіда, так і за кількістю суб'єктів, залучених до їх здійснення (приміром, коли така реалізація відбувається через інституції громадянського суспільства).

Слід зупинитися на тому, що поняття реалізації прав людини тісно пов'язане з поняттям забезпечення останніх. Забезпечення прав людини визначається як система їх гарантування з боку державних інститутів, яка функціонує у правовому режимі і до якої входять такі елементи, як компетенція, охорона, захист, а також створення необхідних умов для реальної реалізації людиною своїх прав [ 204, с.3-4; 214, с.178]. З наведеного визначення випливає, що реалізація прав людини входить до їх забезпечення, оскільки низка умов останнього передує відповідній реалізації прав.

Не можна не погодитися з тим, що тільки людина «діюча», з активною життєвою позицією, може мати і користуватися всіма правами, об'єктивно зацікавлена у створенні, наявності й ефективній діяльності в суспільстві системи реалізації та захисту прав людини [10, с.76]. Відсутність активної правової позиції у питаннях реалізації прав, призводить до байдужого ставлення особи до випадків порушення останніх і, у кінцевому рахунку, породжує недовіру у можливість зміни несприятливої ситуації з правами людини у певному суспільстві.

З активністю носіїв прав тісно пов'язана така особливість їх реалізації, як усвідомлення себе власниками прав і сприйняття їх як підстав ставитися до іншого члена суспільства як до рівного. Цінність прав людини полягає, зокрема, у тому, що, окреслюючи кожному простір для самореалізації, вони одночасно окреслюють його межі там, де починається відповідний простір іншого власника прав. Іноді це породжує зіткнення певних прав людини. Але у громадянському суспільстві індивіди використовують різноманітні способи розв'язання конфлікту - від судового вирішення конкретної справи до закріплення таких способів на законодавчому рівні через механізми цього суспільства. Окрім того, у громадянському суспільстві немає сприйняття прав людиною виключно як своїх можливостей, без урахування наявності таких же прав у інших осіб, що дозволяє уникнути ситуації випущення з виду кореспондуючого правам обов'язку з утримання від їх порушення.

Потрібно зупинитися на тому, що відповідне сприйняття прав у відриві від обов'язків стосовно інших власників прав людини, викликає відповідні зловживання, що особливо проявляється у випадку, коли особа відчуває себе власником більшого обсягу прав, ніж у інших (приміром, посадова особа). Зловживання правом визначається як здійснення суб'єктивного права особою всупереч інтересам іншого власника прав [78, с.18]. Таке тлумачення закладених у правах людини можливостей нерідко зустрічається у трансформаційних суспільствах представники яких вже законодавчо отримали права, але ще не відбулося розуміння того, що вони отримали поряд з правами і відповідні обов'язки.

Слід зазначити, що тенденцією, характерною для суспільств, прямуючих до громадянського, є механічне, без відповідного пристосування, запозичення чужих стандартів та ідеалів. Тому не можна не погодитися з твердженням В.Ю. Баркова, який вважає, що метою розвитку громадянського суспільства не може бути наслідування стереотипів розвинених країн, а стратегією - послідовне виконання виписаних з підручників правил. Метою має стати сама людина [24, с.51]. Адже в громадянському суспільстві панує концепція індивідуалізму: людина розглядається як першооснова суспільного та політичного устрою, найвища соціальна цінність [24, с. 9]. Проте проголошення людини найвищою соціальною цінністю може залишитися декларацією, якщо сама людина-власник відповідних прав не буде сприймати себе належним чином.

Потрібно звернути увагу на те, що до кола питань, пов'язаних з реалізацією прав людини, входять так звані «конфлікти прав» [55, с.277]. Приміром, такий конфлікт проявляється у ситуації, коли праву на свободу слова протистоїть право на захист честі, гідності та ділової репутації. Адже оскільки всі і кожний мають право на свободу слова, то кожний може висловити свою думку з приводу будь-чого і будь-кого. Проте так само кожен має право на те, щоб його репутація не постраждала внаслідок необґрунтованих заяв на його адресу. В даній ситуації ні для одного з прав окремо перешкод у реалізації не має, але разом вони стикаються, породжуючи дві захищені законом, але протилежні можливості. Особливостями вирішення такого конфлікту у громадянському суспільстві є наявність певних правил його вирішення. Так, у названому випадку буде діяти принцип співвідношення абстрактних і конкретних прав, при якому пріоритет віддається останнім. Тому, оскільки право на свободу слова буде виступати абстрактним правом, а право на захист честі, гідності та ділової репутації - конкретним, то конфлікт вирішиться наданням реалізації останньому.

Як зазначає М.І. Козюбра, цілковите нехтування надбанням світової цивілізації в галузі прав та свобод людини і громадянина неминуче призводить до ізоляції відповідних режимів, а зрештою - до їх політичного банкрутства. А ось нейтралізувати можливості реалізації прав вони зовсім не проти. Для цього існує чимало способів, серед яких пряме скасування зафіксованих у конституціях основних прав і свобод посідає далеко не провідне місце. Це часто робиться за допомогою істотного ускладнення механізмів їх реалізації і захисту, порушення балансу між законодавчою і виконавчою гілками влади, а то й повної відмови від принципу поділу влади, посягання на принцип незалежності суддів, створення квазісудових органів, зведення нанівець повноважень органів місцевого самоврядування тощо [90, c.57]. Відповідно, ускладнення у реалізації прав людини, наслідком яких повинна виступати необхідність у захисті права, є зворотнім боком питання щодо надмірного втручання держави у суспільні відносини, і саме громадянському суспільству у особі активних індивідів та відповідних інституцій належить тут стримуюча роль, можливість контролю за процесом належної реалізації прав людини.

Отже, поняття реалізації прав людини тісно пов'язане з поняттям забезпечення останніх. Забезпечення прав людини визначається як система їх гарантування з боку державних інститутів, яка функціонує у правовому режимі і до якої входять такі елементи, як компетенція, охорона, захист, а також створення необхідних умов для реальної реалізації людиною своїх прав. З наведеного визначення випливає, що реалізація прав людини входить до їх забезпечення, оскільки низка умов останнього передує відповідній реалізації прав.

2.3 Способи захисту прав людини і громадянина в умовах громадянського суспільства

Сприйняття прав людини як власних цінностей породжує готовність членів громадянського суспільства сприяти їх реалізації та, при необхідності, виступити на захист прав. При цьому вирішальними є саме індивідуальні дії, а підключення до захисту інших осіб, громадських організацій та органів державної влади розглядається як допоміжні, альтернативні способи захисту.

Права і свободи індивіда - це умови його нормальної життєдіяльності, певний каталог благ і можливостей, якими він може вільно користуватися [168, с.94]. Отже, необхідність у захисті останніх виникає у тому випадку, коли людина не може вільно користуватися належними правами, тобто при перешкодах у їх реалізації. Відповідні перешкоди можуть виходити як від інших власників прав, так і від суспільних інституцій, держави тощо. Слід зазначити, що захист прав може бути наслідком як активних, так і пасивних дій осіб, яким належить право або обов'язок з утримання від порушення права. Так, у першому випадку йдеться про те, що суб'єкт почав процес реалізації певного права, але відбулося зіткнення з діями чи бездіяльністю зобов'язаних осіб. Приміром, індивід вирішив реалізувати своє право на освіту (перетворити потенційну можливість, надану цим правом, на реальну) і з цією метою подав документи до вищого навчального закладу, проте йому було відмовлено у їх прийнятті без пояснення причин, внаслідок чого індивід звернувся до суду за захистом названого права. Другий випадок не передбачає дій з боку власника права, а лише з боку суб'єкта кореспондуючого йому обов'язку. Наприклад, власник права на свободу пересування не збирався реалізувати потенційну можливість вийти за межі власної домівки у неділю, однак був позбавлений реального здійснення такої можливості діями іншої особи, що замкнула його у будинку. Отже, необхідність у захисті права виникла з дій особи, зобов'язаної утримуватися від його порушення, при цьому можливість реалізації права мала потенційний зміст.

Разом з тим, в умовах формування громадянського суспільства надійність судових рішень стосується, перш за все, можливості їх реального виконання, що характерно і для українського суспільства. Як зазначає М.М. Лєсогоров, виконання судового рішення є найважливішим складником системи забезпечення прав людини [113, с.113]. При цьому досягнення належного стану виконання судових рішень на практиці є нагальною проблемою суспільств, прямуючих до громадянського, у тому числі, українського. Так, визначається, що у питаннях реалізації та захисту прав людини можна констатувати глибокий розрив між офіційно задекларованим і реально існуючим порядком їх здійснення [195, с.42]. Відповідно, власник прав, що вирішив обрати саме такий спосіб їх захисту, стикається не тільки з тривалістю і невизначеністю результату судового розгляду справи, а й з неможливістю реального забезпечення такого захисту внаслідок невиконання рішення, винесеного на його користь.

Певним чином контроль за дотриманням прав людини, здійснюваний у формі судового захисту, доповнюється системою внутрішнього відомчого та зовнішнього (надвідомчого, міжвідомчого) контролю, що здійснюється структурними підрозділами виконавчої гілки влади та відповідними органами місцевого самоврядування [20, с.115]. Однак не можна не погодитися з тим, що саме суд найефективніше контролює дотримання прав людини, і рішення останнього, спрямовані на захист права, є підставою для припинення порушень, відновлення права, а також відшкодування шкоди у сфері прав людини.

Потрібно відзначити, що до основних способів захисту прав належить і звернення до уповноважених державних органів і посадових осіб та органів місцевого самоврядування за відповідним захистом. Деякі автори підкреслюють, що оскільки єдиною ідеологією соціальної рівноваги можуть бути тільки моральні цінності як уособлення ідей про рівність людей у гідності, природній свободі, справедливості як виразу взаємної допомоги та відповідальності за долю ближніх, то між людиною і законом має бути лише моральний бар'єр, як сутність самого закону і сенсу людського життя. Відповідно до цього, визначаються особливості діяльності правоохоронних органів у механізмі забезпечення громадянських прав і свобод людини як єдності ціннісно-моральної їх сутності, правового змісту та відповідних засобів реалізації [220, c.76]. Однак, видається, таке розуміння засноване на необґрунтованих сподіваннях стосовно високих моральних якостей та почуття відповідальності уповноважених осіб перед індивідами-власниками прав. Так, приміром, ст. 19 Закону України «Про звернення громадян» від 02.10.1996 № 393/96-ВР серед обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування щодо розгляду звернень громадян встановлені такі: об'єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; скасовувати або змінювати оскаржувані рішення у випадках, передбачених законодавством України, якщо вони не відповідають закону або іншим нормативним актам, невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій, виявляти, усувати причини та умови, які сприяли порушенням; забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв'язку з заявою чи скаргою рішень; вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків; у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою, роз'яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення тощо [169]. Вочевидь, сумлінне виконання навіть перелічених обов'язків суттєво наблизило б досягнення такого стану суспільства, як громадянське, у цілому та належного захисту прав людини зокрема.

Слід зазначити, що здійснення права на захист прав індивіда за допомогою суспільних інституцій полягає у таких способах захисту: звернення до суспільних інституцій, спеціального чи загального спрямування на реалізацію прав (тобто, правозахисних організацій чи інших об'єднань громадян), привертання уваги до порушення права на різних рівнях (тобто, через місцеві чи загальнодержавні засоби масової інформації, публічні виступи, організацію акцій протесту), надання приватному інтересу публічного статусу (ініціювання відповідних змін до нормативних актів). Допоміжний характер таких способів захисту прав людини не означає їх меншої впливовості та сили. Йдеться, по-перше, про те, що останні не є у суворому сенсі правовими способами, оскільки звертаються, зокрема, до моральних, соціальних, політичних сторін суспільного життя; по-друге, названі способи можуть застосовуватися одночасно із основними, адже щодо них немає правових вимог, на кшталт відсутності попереднього судового розгляду чи одночасного розгляду у декількох інстанціях.

Видається, найбільш точним є визначення подвійної природи держави як впливового захисника прав людини і одночасно потенційного їх порушника. Перша властивість гарантує таку підтримку у реалізації та захисті прав, що не може бути надана будь-яким іншим суб'єктом правовідносин, оскільки останні не мають у своєму розпорядженні відповідних засобів і ресурсів (приміром, не можуть приймати загальнообов'язкові правові норми). Друга властивість, за умов контролю з боку інституцій громадянського суспільства і окремих індивідів, стримується у відповідних межах, що засноване, у тому числі, на рівності держави з іншими суб'єктами правовідносин у процесі захисту прав (наприклад, виступати відповідачем у суді).

Слід зазначити, що при розгляді способів захисту прав людини, не можна не зупинитися на питанні ефективності такого захисту. Так, визначається, що ефективність юридичного засобу захисту права людини - це така його властивість, яка полягає у теоретичній спроможності та реальній здатності цього засобу забезпечити досягнення його соціальної мети - захистити конкретне право людини [156, c.195]. При цьому наголошується, що потрібно розрізняти загальносоціальну ефективність засобу захисту та ефективність засобу захисту у конкретній справі [156, c.196; 176, c.28]. Звідси випливає, що застосування такого способу захисту прав людини, що може в цілому мати характер ефективного, не означає обов'язкового досягнення результату у конкретній справі і, навпаки, - спосіб в цілому малоефективний, може забезпечити захист права індивіда, що вирішив його застосувати, у повному обсязі та на належному рівні.

Підсумовуючи сказане, потрібно підкреслити, що і основні, і допоміжні (додаткові) способи захисту прав людини, повинні застосовуватися власниками прав на засадах поєднання, з метою належної реалізації таких прав та у межах окреслюваного ними простору свободи, що співвідноситься з відповідними просторами свободи інших суб'єктів. Тому не можна не погодитися з висловлюванням Т. Пейна про те, що людина прийшла до суспільства не для того, щоб мати менше прав, ніж вона мала раніше, а для того, щоб ці права краще оберегти [159, с.48].

2.4 Правова активність на етапі формування громадянського суспільства

Для визначення поняття правової активності останню слід розглянути у двох аспектах: діяльнісному (що здебільшого лежить у площині філософії, соціології, психології тощо) та правової поведінки (що розробляється теорією держави і права). Такий розподіл пов'язаний з необхідністю визначення загального розуміння активності як такої, з одного боку, і віднесенням певної активності до правової, з іншого.

Діяльнісний аспект названого поняття стосується активності як такої, і тут є два основні підходи:

1. Ототожнення активності з будь-якою діяльністю людини, з її об'єктивованою назовні поведінкою;

2. Визначення активної поведінки через діяльність людини, яка має певну мету, результат і потребує деяких зусиль для їх досягнення. При цьому, згідно з першим підходом активністю слід визнати, у тому числі, діяльність, не спрямовану на досягнення результату або таку, що має негативні наслідки, як для суб'єкта діяльності, так і для інших учасників суспільних відносин.

Другий підхід акцентує увагу на тому, що до активності належить лише певна якісна діяльність, така, що відрізняється від буденних, механічних дій свідомим провадженням останньої, спрямованістю на досягнення позитивного результату тощо.

Так, Х. Арендт розподіляє людську діяльність на три види: праця, творення та вчинок [5, с.14]. Причому, якщо перший вид може передбачати або не передбачати активності, то творення і вчинок володіють певним ступенем ініціативності, а також необхідністю самостійно приймати рішення щодо цих видів діяльності. Слід зазначити, що на відміну від праці, що може мати характер байдужого ставлення індивіда до своїх дій, творення та вчинок не можуть бути засновані на індиферентності людини. Окрім того, якщо перший названий вид діяльності, за певних умов, може (але не повинен) провадитися у результаті примусу, то інші містять обов'язкову ознаку добровільності.

Пропонується також розподіл соціальної діяльності людини на два такі види: наочна соціальна діяльність, яка передбачає, що її наслідки очікувані та приймаються учасниками, та латентна, тобто така діяльність, наслідки якої не передбачалися і не є бажаними. Джерелом латентної діяльності є передусім розходження між соціально запропонованими цілями та прийнятними засобами для їх досягнення [106, c.125]. Відповідно, другий вид не є соціально бажаним і при досить стабільній суспільній ситуації, також і розповсюдженим.

Потрібно зазначити, що поняття правової активності тісно пов'язане з правовою комунікацією суб'єктів, оскільки така активність проявляється у взаємодії з іншими індивідами, суспільними інституціями та державою.

Як зазначає Х. Арендт, саме шляхом спілкування та дії особа включається у світ людей [5, с.230]. Так, при спілкуванні з іншими індивідами та провадженні діяльності, у яку включаються останні, людина отримує нову якість - суб'єкта комунікації, учасника правового дискурсу тощо. При цьому вона повинна не тільки ставитися до іншого суб'єкта як до рівного, такого, що гідний відповідного обсягу прав і свобод, а й співвідносити свої інтереси з інтересами цієї людини для того, щоб уникнути порушення її прав. Саме у такій комунікації права людини і право в цілому отримують своє вираження, втілення у відповідних суспільних відносинах, перестають бути тільки змістом нормативних актів, стають змістом конкретних життєвих ситуацій.

П. Рікер пов'язує набуття якості правового суб'єкта з комунікативною активністю індивіда, стверджуючи, що для того, щоб стати суб'єктом права, правоздатному суб'єктові бракує умов актуалізації його здібностей. Ці здібності вимагають послідовного опосередкування інтерперсональними формами іншості й інституціональними формами асоціації для того, щоб стати реальними спроможностями, яким відповідали б реальні права [191, c.34]. Так, якщо немає контрагента, людини, зобов'язаної утриматися від порушення певного права або сприяти його здійсненню, то немає і самого права, адже останнє стає нічим не підтвердженою заявкою, а іноді й зазіханням. Окрім того, навіть наявне право особи, що підкріплене обов'язком невизначеного кола осіб утриматися від його порушення, містить потенційні можливості індивіда. Приміром, якщо особа не користується правом на освіту, то не включається у відповідний процес поряд з іншими індивідами, не взаємодіє з ними, а закладена цим правом можливість залишається нереалізованою.

Наочним проявом комунікативної сутності правової активності є процес судового розгляду справи, адже останній являє собою безпосереднє спілкування учасників правовідносин з приводу реалізації, захисту права чи законного інтересу, що ініційований зацікавленою особою. Тому комунікативна активність визначається як центральний феномен тієї соціальної практики, що конституює судовий процес. Саме в рамках процесу акт судження виявляє всі свої відомі значення: мати думку, оцінювати, вважати істинним чи справедливим і, зрештою, приймати рішення [191, c.184]. У межах судового процесу протилежні інтереси сторін співвідносяться таким чином, щоб визначити пріоритет одного з них, заснований на праві (наприклад, винесення рішення на користь однієї з сторін), або знайти спільний інтерес (мирова угода, приміром).

Як зазначають Дж.Л. Коен та Е. Арато, через дискурс ми підтверджуємо і частково визначаємо по-новому, хто ми є і за якими правилами бажаємо співіснувати, відволікаючись від особистісних ідентичностей та розрізнень, встановлюємо колективну ідентичність як членів єдиного громадянського суспільства [87, c.479]. Тому для формування останнього набуває особливого значення правова активність індивідів, що проявляється у комунікації з іншими суб'єктами правовідносин, є ініціативною, спрямованою на досягнення позитивного результату діяльністю.

Слід відзначити, що трансформація суспільства, що прагне набути якості громадянського, повинна враховувати силу таких нематеріальних чинників перетворення, як правосвідомість, правова культура, правова активність, зокрема. Так, за твердженням, З.М. Черніловського, повільніше, ніж нам хотілося б, але формується громадянин, більш менш вільний від державної опіки, який усвідомлює свою причетність до формування і функціонування сучасної державності [241, c.151]. Разом з тим, деякі автори підкреслюють, що коли культурна традиція має сильне коріння в суспільній свідомості, то зміни проходять надто хворобливо, суспільство важче адаптується до них. У даному випадку, на несвідомому рівні, спрацьовує соціальний захисний рефлекс, який гарантує неприйняття індивідами нововведень [114, c.14]. Отже, виховання правової активності не потрібно провадити за рахунок нав'язування переважного типу поведінки, як і очікувати швидкої зміни менталітету індивідів у бік сприйняття активної поведінки як нормального, звичного виду поведінки в цілому.

Слушним є твердження про те, що суспільство і держава далеко не байдуже ставиться до того, як людина реалізує закріплені у законодавстві можливості; вони зацікавлені в активності індивіда [168, с.95]. Тому виховання правової активності повинне здійснюватися як за рахунок дій суспільних інституцій (наприклад, просвітницька діяльність щодо реалізації прав людини), так і держави (приміром, впровадження освітніх програм з вивчення таких прав).

Правова активність індивідів набуває свого змісту одночасно з формуванням нематеріальної складової громадянського суспільства, таких ознак останнього, як високий рівень правосвідомості і правової культури, ціннісне розуміння прав людини і права в цілому. Процес усвідомлення та прийняття індивідами такого типу поведінки володіє надзвичайною значущістю для суспільств, прямуючих до громадянського, тому розгляд означеної проблеми потребує окремого визначення ознак трансформаційних суспільств, а також приділення особливої уваги реалізації у них прав людини.

Проблема реалізації прав людини у трансформаційних суспільствах ускладнюється вадами суб'єктивних чинників, які належать до механізму реалізації прав. Приміром, тим, що навіть існуючі у законодавстві юридичні положення сприймаються індивідами як декларативні та такі, що не отримають належної реалізації. Звичайно, є об'єктивні причини такого ставлення, а саме: труднощі правозахисного процесу, тривалість судового розгляду, матеріальні та морально-психологічні затрати. Але відсутність спроб використовувати свої права аж ніяк не додає правовим приписам можливості працювати. Інша крайність - сприйняття прав виключно як своїх можливостей, без урахування наявності таких самих можливостей у інших, тобто, людина пам'ятає, що в неї є право, але забуває про обов'язок, який відповідає праву іншої людини.

Як зазначає В.П. Култигін, під перехідним суспільством розуміється такий стан суспільства, при якому достатньо радикально змінюються його основні завдання і функції, що тягне за собою якісну зміну соціальних інституцій на основі такої ієрархії суспільних цінностей, що трансформується [106, c.121]. Однак термін «перехідне суспільство», як і «транзитивне» видається не зовсім точним, оскільки якщо трансформація передбачає наявність досить значних змін у структурі суспільства, то два інші наведені терміни вказують на наявність вихідної та кінцевої точки руху останнього, при невизначеності характеру і ступеню відповідних змін.

Деякі автори наполягають на розрізненні переходу від авторитарних режимів і трансформації посттоталітарних систем [130, c.47]. Тут акцент робиться на до трансформаційному стані суспільства і, відповідно, кількості та якості необхідних його перетворень.

Серед тенденцій, притаманних трансформаційному суспільству, видається, слід виділити такі: (1) наявність духовного та ідеологічного вакууму у поєднанні з плюралізмом ціннісних орієнтацій, яка обумовлюється як втратою старих цінностей і спробами замінити їх новими, що породжує багато ідей, неспроможних бути «внутрішньою опорою» для людини, так і тим, що велика частина суспільства залишається при своїх переконаннях; (2) глибокі зміни у політичній, економічній, соціальній, правовій та інших сферах життя, у їх регулюванні та управлінні ними, причому наявність певної дієвої моделі суспільства - кінцевої мети відповідних змін - не гарантує того, що цей досвід буде правильно сприйнятий і що він взагалі даному суспільству підходить; (3) наявність особливих тимчасово діючих атрибутів, що стосується як державних органів та громадських організацій, так і правових актів, виданих для регулювання суспільних відносин протягом декількох років, доки вони не будуть замінені більш досконалими, розробленими за цей період; (4) підвищена динаміка суспільних процесів, тобто протікання їх з такою швидкістю, яка не є нормальною для усталеного суспільства, причому з можливими різкими змінами змісту цих процесів; (5) незворотність змін, пов'язана з вищезазначеною динамікою і, відповідно, труднощами у відновленні попереднього стану, та нелінійним характером процесу переходу, що зумовлюється не тільки неможливістю провести суспільство прямим шляхом від реального стану до бажаного, але й спробами повернутися в минуле, оскільки майбутнє виявилося зовсім не таким, як уявлення про нього; (6) відсутність чіткої кінцевої мети трансформації, що витікає з попередніх тенденцій (по-перше, навіть при наявності такої мети на початку названої трансформації, вона зазнає певних змін у її процесі, по-друге, на момент сприйняття останньої як мети трансформації, зміст такої мети не є досить визначеним, що засноване на відсутності досвіду з впровадження її у реалії цього суспільства, по-третє, навіть розуміння змісту мети чи наповнення її своїм змістом не означає досягнення відповідного кінцевого результату).

Окрім викладеного, особливістю трансформаційних суспільств посттоталітарного типу є різка зміна напрямку їх розвитку [130, c.39-41]. Тому положення, взяті за мету переходу не мають аналогів як у попередніх суспільних відносинах, так і у свідомості їх учасників. Слід зазначити, що для українського суспільства характерне також затягнення трансформаційного періоду, багатовекторність розвитку і зміна цих векторів у процесі суспільно-державних змін тощо.

Особливе значення правової активності у трансформаційному суспільстві іноді породжує розуміння того, що головна умова демократизації суспільства і держави полягає у заінтересованості особистості, застосуванні її активності, що, у свою чергу, можливе лише за умов реального забезпечення свободи особистості, самоповаги і відповідальності [121, c.27]. Проте перебільшення ролі однієї з складових громадянського суспільства призводить до невиправданих перекосів суспільного розвитку, що не лише не наближає досягнення бажаного результату, а й уповільнює процеси перетворень і породжує розчарування у певних ідеях, прагненнях тощо.

Видається, підвищенню правової активності людини в умовах формування громадянського суспільства можуть сприяти ті чинники, що знаходяться у сфері її «внутрішнього життя», формують індивідуальну правосвідомість та правову культуру. Вирішальна роль у цьому процесі належить правовій освіті та вихованню, як обов'язковим, так і отримуваним через інституції громадянського суспільства - від сім'ї до політичних партій і громадських організацій. При цьому ціннісними орієнтирами правосвідомості повинні виступати права і свободи людини і громадянина.

Отже, виховання правової активності не потрібно провадити за рахунок нав'язування переважного типу поведінки, як і очікувати швидкої зміни менталітету індивідів у бік сприйняття активної поведінки як нормального, звичного виду поведінки в цілому.

Слушним є твердження про те, що суспільство і держава далеко не байдуже ставиться до того, як людина реалізує закріплені у законодавстві можливості; вони зацікавлені в активності індивіда [168, с.95]. Тому виховання правової активності повинне здійснюватися як за рахунок дій суспільних інституцій (наприклад, просвітницька діяльність щодо реалізації прав людини), так і держави (приміром, впровадження освітніх програм з вивчення таких прав.

РОЗДІЛ 3. ОХОРОНА ПРАЦІ

Конституцією України визнано людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. У цьому конституційному приписі проголошено здоров'я як цінність і первинну та вихідну передумову життєдіяльності кожної людини. Тому з-поміж численних прав, котрі передбачає Основний Закон, можна виділити право людини на охорону здоров'я як таке, що гарантує її фізичне існування і є умовою забезпечення здійснення всіх інших прав людини. Проблеми охорони здоров'я населення та діяльність, спрямована на збереження і зміцнення здоров'я, вимагають постійної уваги з боку держави.

Охорона здоров'я визнається одним із пріоритетних напрямів державної політики та одним із основних факторів національної безпеки країни (зокрема, у п. 6 ст. 92 Конституції України від 28 червня 1996 р.)[ 1, стт 92]. Проте механізм законодавчого забезпечення права людини на охорону здоров'я потребує удосконалення. Чинна нормативно-правова база не повною мірою відповідає потребам сьогодення, не може належно врегулювати нові суспільні відносини, породжені плином часу.

Право на безпечні та нешкідливі умови праці визнано в Україні одним з конституційних прав людини і громадянина, його забезпечення здійснюється за допомогою системи правових соціально-економічних організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних лікувально-профілактичних заходів та засобів.

У своїй сукупності нормативні акти про охорону праці - це правила, стандарти, норми, положення, інструкції, та інші документи, яким надано чинність правових норм обов'язкових для виконання.

Центральне місце у системі законодавства України про охорону праці займає Закон України "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 р. № 2694-ХІІ він містить дев'ять розділів, що встановлюють загальні положення з охорони праці, гарантії прав працівників на охорону праці, організацію охорони праці на виробництві, стимулювання охорони праці, державне управління охороною праці, державний нагляд і громадський контроль за охороною праці, відповідальність за порушення законодавства про охорону праці окремий розділ визначає порядок прийняття, опрацювання та скасування нормативно-правових актів про охорону праці.

Особливістю законодавства України про охорону праці, є те, що значна частина питань з охорони праці регулюється нормативно-правовими актами прийнятими на конкретному підприємстві, в установі організації. Порядок їх прийняття встановлюється централізованим законодавством. За порядком прийняття локальні нормативні акти поділяються на такі, що приймаються роботодавцем самостійно або за погодженням з працівниками підприємства та їх представниками, і такі, що приймаються загальними зборами найманих працівників. За предметом правового регулювання, локальні нормативно-правові акти можна поділити на ті, що регулюють: організацію управління охороною праці на виробництві; забезпечення перспективного і поточного планування безпеки, гігієни праці та виробничого середовища;організацію проведення навчання з питань охорони праці; встановлення безпечного виконання робіт і поведінки працівників на території підприємства.

Загальні гарантії прав працівників на охорону праці. Встановлення гарантій у нормативному порядку є однією з умов ефективної реалізації прав людини і громадянина. Законодавство України передбачає комплекс гарантій спрямованих на реалізацію права на безпечні та нешкідливі умови праці.

Закон України “Про охорону праці” встановлює загальні гарантії права на безпечні та нешкідливі умови праці всім працівникам, а також передбачає додаткові гарантії для певних категорій працівників, що зумовлено підвищеними вимогами охорони їх здоров'я. До таких категорій належать працівники, які працюють у шкідливих і небезпечних умовах праці, неповнолітні особи, жінки, особи з пониженою працездатністю.

Згідно зі ст. 5 Закону України “Про охорону праці” умови трудового договору не можуть містити положень, що суперечать законам та іншим нормативно-правовим актам про охорону праці. Тому у разі включення до його змісту умов, які погіршують правове становище порівняно із законодавством про охорону праці, вони визнаються недійсними. [ стт. 5].

Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, санітарно-побутові умови праці повинні відповідати вимогам нормативно-правових актів з охорони праці.

Важливою гарантією охорони праці є надання працівнику інформації про умови праці на підприємстві і, зокрема, на робочому місці, крім загальних питань з охорони праці роботодавець зобов'язаний проінформувати про наявні на майбутньому робочому місці шкідливі та небезпечні виробничі фактори, які ще не усунено. Водночас роботодавець повинен повідомити майбутнього працівника про можливі шкідливі, негативні наслідки впливу виробничих факторів на його здоров'я та ознайомити його з правом на компенсацію і відповідні пільги за роботу в таких умовах.

ВИСНОВКИ

У кваліфікаційній роботі здійснено теоретичне узагальнення, яке полягає у комплексному теоретичному аналізі прав людини як фундаментальної цінності громадянського суспільства, встановленні особливостей реалізації прав у громадянському суспільстві та визначенні на цій основі напрямків запровадження прав людини в умовах його формування. Вирішення цього завдання є однією з необхідних умов наукового пізнання аксіологічних аспектів прояву прав людини у громадянському суспільстві, особливостей реалізації останніх, правової активності власників прав, а також підвищення ефективності правотворчої та правозастосувальної діяльності зокрема та правової системи у цілому.

Основними практичними результатами роботи є такі висновки:

1. На основі сучасних наукових досліджень значно розширюється розуміння прав людини, що ґрунтуються на визначенні їх через поняття можливостей, домагань або надбань людини. Найбільш точним і аргументованим є визначення прав людини як можливостей, що реалізуються у певному просторі свободи (як від держави, так і від інших осіб), межі якого окреслюються відповідними просторами свободи інших власників прав.

2. При цьому розподіл загальних прав людини окремо на права і свободи не завжди виправданий інакше, ніж історичною традицією, тому доцільно розрізнити поняття прав у «широкому» розумінні, що до них включаються будь-які відповідні можливості, та у «вузькому», які відповідають конкретним можливостям, здебільшого реалізованим за участі держави. Такий розподіл дозволить, по-перше, зберегти те розрізнення, що склалося історично щодо закріплення прав людини у міжнародно-правових актах та законодавстві окремих держав, по-друге, підкреслити відмінності загальних і конкретних можливостей людини та їх реалізації, по-третє, використовувати термін «права» як загальний для всіх видів можливостей їх власника.

3. Цінність прав людини обумовлюється таким: 1) права у рівній мірі належать кожному члену суспільства та окреслюють йому певний простір свободи, в якому можлива реалізація потреб людини, й межі, за якими розпочинається відповідний простір інших; 2) наявність у кожного відповідних прав передбачає ставлення до іншої людини як до такого ж власника прав, тобто як до рівного; 3) права людини мають виховний зміст як втілення гідності, поваги і до інших, і до себе; 4) за допомогою прав можуть бути максимально реалізовані потреби та інтереси їх носіїв; 5) права виражають ступінь захищеності від неправомірних посягань, є гарантією захисту індивідів від свавілля, як з боку інших власників прав людини, так і держави.

4. Структуру ціннісних проявів прав людини як окремих правових явищ, з урахуванням деяких особливостей останніх, складають три рівні: 1) соціальна (загальнолюдська) цінність містить три аспекти: по-перше, права здатні бути об'єднуючою суспільною силою, засобом подолання конфліктів, як на рівні відносин між окремими індивідами, так і їх групами та державою; по-друге, права людини можуть виступати як підстави порозуміння представників будь-яких держави, суспільства, культури; по-третє, права втілюють загальнолюдські цінності, такі як свобода, рівність, справедливість; 2) інструментальна цініть прав полягає у тому, що права людини виступають як підстави для реалізації певних можливостей та інтересів їх власників;

3) власна (особистісна) цінність прав проявляється через дві характеристики: по-перше, цінність прав проявляється у тому, що права акцентують на гідності і самоповазі людини; по-друге, проголошують цінність кожної окремої людини нарівні з будь-якими іншим індивідом, незалежно від розрізнювальних характеристик.

5. Права людини є універсальними цінностями для будь-якого суспільства громадянського типу, незалежно від національно-культурного контексту. Універсальність прав людини не містить посягання на культурну різноманітність, а навпаки, є підставою для міжкультурного діалогу, способом визначення ознак, загальних для його учасників. Співвідношення універсальності та культурної особливості прав людини не є усталеним, воно постійно змінюється, що пов'язано безпосередньо з динамікою суспільних відносин, зокрема у сфері визнання та реалізації прав.

6. Права людини є результатом взаємодії природного та позитивного права, оскільки одночасно характеризуються підвищеною значущістю, цінністю для індивідів та включенням до правової системи як основи законодавчого регулювання, особливим захистом з боку держави. Позитивування прав не є посяганням на їх природність та невідчужуваність, і при відповідному контролі з боку суспільства може сприяти реалізації прав людини, тоді як неврахування юридичних проявів прав людини може призвести до стирання грані між суто правовими вимогами, що повинні виконуватися, незалежно від мети та мотивації зобов'язаних суб'єктів, та іншими суспільними, передусім, політичними, для яких характерна можливість поступитися чимось незначним з точки зору спільноти (певним індивідуальним інтересом чи благом) в ім'я загальної мети або блага.

7. Права людини є спільною цінністю громадянського суспільства та правової держави, що особливо проявляється в процесі їх реалізації та захисту. Взаємодія прав людини з інституціями громадянського суспільства ґрунтується на такому: 1) права людини є підставою утворення і дії деяких інституцій громадянського суспільства; 2) названі права захищають основні інтереси людини, забезпечують їх реалізацію, при цьому співпадаючі інтереси осіб у громадянському суспільстві реалізовуються здебільшого через його інституції; 3) права виступають як фундаментальні принципи, що відображають межі втручання держави у сферу діяльності інституцій громадянського суспільства; 4) права людини визначають міру втручання індивідів у справи інших, і у цьому сенсі громадянське суспільство в цілому і його інституції зокрема є простором взаємодії носіїв прав, побудованої на залагодженні конфліктів, що виникають у процесі реалізації прав людини, виключно правовими засобами; 5) права мають власну цінність як надбання людства, що виражають найбільш загальну, безумовну значущість для всіх індивідів, одночасно вони є засобом встановлення чи визнання цінностей через інституції громадянського суспільства.

8. Аксіологічний вимір права і прав людини передбачає встановлення співвідношення останніх з мораллю, а також з моральністю. Хоча право і мораль є нормативними регуляторами суспільних відносин, реалізація правової норми не залежить від мотивації суб'єкта, примусовий характер дотримання права іншого індивіда випливає з юридичного обов'язку, а не з самозобов'язання, тоді як реалізація моральної норми спирається на усвідомлення індивідом її необхідності на підставі його власних принципів та переконань, а наслідки її нездійснення отримують вираження лише у вигляді певного суспільного осуду, тобто не мають характеру примушення, обмежуючись спрямуванням, спонуканням названого індивіда до певних дій чи бездіяльності. Від права моральність відрізняється однобічною структурою, відсутністю права, корелятивного моральному обов'язку, а від моралі байдужістю до мотивів виконання тих чи інших дій, що в цілому відповідає розумінню її як суспільної моралі, тобто системи поглядів і переконань, прийнятих у певному соціумі, недотримання яких викликає відповідний суспільний осуд.

9. Право особи на захист належних їй прав може виражатися як у самозахисті, так і у використанні основних або допоміжних способів захисту. Право на захист, здійснюване за допомогою державних структур і процедур, містить два основні способи захисту: використання судових установ (як національних, так і міжнародних) та звернення до уповноважених державних органів і посадових осіб та органів місцевого самоврядування. Здійснення права на захист за допомогою суспільних інституцій полягає у таких допоміжних способах захисту: звернення до суспільних інституцій спеціального чи загального спрямування на реалізацію прав, привертання уваги громадськості до порушення права, надання приватному інтересу публічного статусу.

10. Об'єднання громадян як елемент громадянського суспільства є основою реалізації прав людини, оскільки можуть протистояти силі і впливовості держави; виступають суб'єктом контролю за діяльністю держави; використовують специфічні засоби реагування на надмірне втручання останньої у простір громадянського суспільства; є безпосереднім поєднанням інтересів окремих осіб - членів громадянського суспільства. Однак більш точним для позначення сутності цієї інституції громадянського суспільства, передусім у політичній сфері, є термін «неурядові організації», який доцільно законодавчо закріпити. Звідси громадянське суспільство може бути визначене не просто як суспільство-сукупність автономних індивідів, а й таких, що володіють ознакою активності та можливістю виражати свої інтереси як особисто, так і через інституції названого суспільства.

11. Визначення правової активності містить два аспекти: діяльнісний та правовий. Діяльнісний аспект ґрунтується на двох підходах: ототожнення активності з будь-якою діяльністю людини, з об'єктивованою назовні поведінкою; визначення активної поведінки через діяльність людини, яка має певну мету, результат і потребує деяких зусиль для їх досягнення. Підставами віднесення суспільної активності до правової у найбільш загальному вигляді можуть бути запропоновані такі: по-перше, наявність правового суб'єкта (фізичні особи, юридичні особи, об'єднання індивідів, що не мають статусу юридичних осіб, держава тощо); по-друге, наявність специфічного об'єкта (того, з приводу чого названі суб'єкти провадять активну діяльність - реалізації прав та захисту законних інтересів); по-третє, наявність правових наслідків діяльності (реалізація права, захист законного інтересу).