Правова природа і види цензів у виборчому праві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

Правова природа и види цензів у виборчому праві

Марцеляк О.В., доктор юридичних наук, професор, професор кафедри конституційного права

Марцеляк С.М., кандидат юридичних наук, доцент кафедри конституційного, муніципального і міжнародного права

Анотація

ценз виборець мандат

У статті порушується питання щодо правової природи і призначення виборчих цензів, їх ролі у визначенні кола виборців і претендентів на представницький мандат, аналізуються види цензів у виборчому праві України й низці зарубіжних країн.

Ключові слова: цензи, вибори, конституція, віковий ценз, ценз громадянства, ценз осілості, моральний ценз, ценз дієздатності, професійний ценз, статевий ценз.

Аннотация

В статье подымается вопрос о правовой природе и предназначении избирательных цензов, их роли в определении круга избирателей и претендентов на представительский мандат, анализируются виды цензов в избирательном праве Украины и ряда зарубежных стран.

Ключевые слова: цензы, выборы, конституция, возрастной ценз, ценз гражданства, ценз оседлости, моральный ценз, ценз дееспособности, профессиональный ценз, половой ценз.

Annotation

Legal nature and types of limits in electoral law

Article is devoted the question of the legal nature and purpose of electoral qualifications, their role in identifying the voters and candidates to representative mandate, analyzes the types of qualifications in the electoral law of Ukraine and several foreign countries.

Key words: qualifications, elections, constitution, age, qualification citizenship, residency requirement, moral qualification, qualification capacity, professional qualification, sexual qualification.

Актуальність теми. Важливою ознакою сучасних демократичних виборів є визнання загального виборчого права за всіма дорослими і психічно здоровими громадянами. Цей аспект ще на початку ХХ ст. яскраво підкреслював відомий учений-правник Б.О. Кістяківський, який говорив: «Нема нічого, що такою мірою забезпечувало б державну єдність і національну солідарність, як загальне виборче право» [1, с. 679].

Водночас варто відзначити, що світова виборча практика передбачає окремі обмеження в загальному виборчому праві - цензи, запровадження яких має на меті чітке визначення кола виборців, а також критеріїв, за якими окреслюються претенденти на мандат представницького органу. На дослідженні окремих аспектів правової природи таких цензів зупинялися відомі науковці: А.С. Автономов, Т.В. Герасименко, С.М. Деревянко, Ю.А. Дмитрієв, Л. Дюгі, В.Б. Ісраелян, В.Г. Ігнатов, Б.О. Кістяківський, С.А. Кисліцин, Л.А. Шалланд, В.М. Шаповал та інші. Однак на сьогодні потребують узагальнення запропоновані ними наукові підходи до характеристики виборчих цензів і вироблення загальної правової природи й видів цензів у виборчому праві. Це становить мету нашого дослідження.

Відповідно до ст. 70 Конституції України, право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років. Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними [2]. Отже, правоздатність громадян України в реалізації виборчого права має універсальний характер і однаковий обсяг і будь-які прямі чи непрямі привілеї або обмеження виборчих прав громадян України за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного й соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками забороняються.

Це досить демократичний підхід у визначенні виборчої дієздатності вітчизняних виборців, який випливає із природно-правової концепції права і ґрунтується на міжнародних виборчих стандартах, вироблених світовою спільнотою в результаті тривалого розвитку й боротьби за впровадження у виборчу практику демократичних цінностей. Ще у XVII ст. була сформульована теза, за якою право на владу є таким самим природним правом індивіда, як право на приватну власність. Уперше ідея загального виборчого права була документально зафіксована в народному договорі, оприлюдненому за часів англійської революції. У тому ж XVII ст. загальність права голосу була визнана в окремих північноамериканських колоніях. її підґрунтя становило укладання ковенантів, на основі яких функціонували релігійні громади за умов церковної реформації. Члени таких громад у вирішенні громадівських справ уважалися рівними. У XVIII ст. ідея загального виборчого права була поєднана з ідеєю народного суверенітету: Ж.-Ж. Руссо стверджував, що суверенітет належить народу, але кожному індивідові належить його рівна «частина», яку він може реалізувати шляхом відповідного волевиявлення [3, с. 24. Після революційних подій у Європі в середині XIX ст. в більшості європейських країн розпочався етап демократичного державотворення, який характеризувався й поступовою демократизацією виборчого права, що, у свою чергу, мало наслідком визнання загального виборчого права як історично зумовленої соціальної необхідності. У XX ст. загальне виборче право вважається звичайною практикою.

Проте, незважаючи на демократичне визначення більшістю країн виборчим законодавством виборчої правосуб'єктності громадян, варто відзначити, що воно передбачає й деякі види обмежень, які виявляються у формі певних цензів (умов, кваліфікацій). У юридичній літературі існують різні точки зору щодо самого їх розуміння. Найбільш поширеним є підхід, відповідно до якого цензи являють собою спеціальні умови або вимоги (умови) щодо осіб для отримання чи здійснення ними виборчого права [4, с. 328; 5, с. 129; 6, с. 41]. Ці умови чи вимоги знаходять своє правове вираження в конституції країни або у виборчих законах, якщо при цьому конституція передбачає можливість законодавчого врегулювання виборчих цензів.

Отже, можемо сказати, що виборчі цензи - це передбачені конституцією чи виборчим законодавством вимоги (умови) щодо осіб для отримання чи здійснення ними виборчого права, які зумовлені по- требами суспільства чи є об'єктивними за природою (вік, дієздатність), що чітко визначають електорат країни й окреслюють коло претендентів на мандат представницького органу, гарантуючи цим заборону привілеїв чи дискримінаційних перепон для окремих індивідів або груп індивідів.

Виборчі цензи бувають різноманітними й дуже рідко збігаються при реалізації виборцями свого активного та пасивного виборчого права.

Конституція України та Закон України «Про вибори народних депутатів України» до виборчих цензів зараховують такі:

1. Ценз громадянства, який полягає в тому, що активним і пасивним виборчим правом у нашій країні наділені тільки громадяни України. При цьому не має значення, у якому порядку було отримано громадянство України, термін перебування у громадянстві України, місце проживання громадянина. Громадяни України, які проживають або перебувають у період підготовки і проведення виборів за межами України, мають право голосу на виборах депутатів, реалізація якого забезпечується включенням їх до списку виборців на відповідній закордонній виборчій дільниці.

Світова ж практика в цьому питанні дещо різниться й часом буває діаметрально протилежною: від відмови громадянам, які проживають за кордоном, у реалізації ними свого виборчого права, наприклад, таке правило діяло до 1979 р. в Тунісі, до 1985 р. у ФРН, до 1989 р. в кландп, до 1991 р. у Швейцарії [7, с. 372]; відмови іноземним громадянам у реалізації ними свого виборчого права, що ґрунтується на виробленій у 1967 р. Міжпарламентським союзом тезі: «Щоб мати право голосу, потрібно бути громадянином країни; в жодній із держав право голосу не надається іноземцям»; на сьогодні на регіональному рівні позбавлені суб'єктивного виборчого права особи з подвійним громадянством у Бєлгородській, !ркутській та деяких інших суб'єктах Російської Федерації [8, с. 137], до надання виборчих прав навіть іноземцям чи особам без громадянства. Так, ст. 8 “Ь” Договору про Європейський Союз від 07 лютого 1992 р. передбачає, що кожний громадянин Союзу, який проживає в країні-члені, громадянином якої він не є, має право брати участь у голосуванні й балотуватися як кандидат на муніципальних виборах у країні-члені, у якій він проживає, на тих самих умовах, що і громадяни цієї держави [9, с. 60]. Подібне правило передбачено Статутом Союзу Білорусії й Росії від 23 травня 1997 р. для громадян Російської Федерації й Білорусії [10] та Федеральним законом «Про основні гарантії виборчих прав і права на участь у референдумі громадян Російської Федерації», ст. 18 якого передбачає, що в списки виборців на виборах до органів місцевого самоврядування, відповідно до міжнародних договорів Російської Федерації і відповідних федеральних законів, законів суб'єктів Російської Федерації, включаються іноземні громадяни, які досягли 18 років і постійно чи переважно проживають на території муніципального утворення, у якому проводяться вибори до органів місцевого самоврядування [8, с. 141].

В Угорщині, Фінляндії та Іспанії на місцевих виборах виборче право мають іноземні громадяни, які проживають на території країни протягом певного часу та своєчасно сплачують податки [7, с. 372]. У Данії, Швеції й Норвегії на рівні місцевого самоврядування допускається участь у виборах іноземців - громадян інших північних країн, які входять до організації Північної Ради (Nordisk Rad). Положення Договору про Європейський Союз про можливу участь у виборах до органів місцевого самоврядування громадян держав-учасниць ЄС у Данії не діють, натомість вони чинні у Швеції [11, с. 261].

У Швейцарії виборчі права іноземців зафіксовані тільки в деяких кантональних конституціях, а федеральна конституція про це нічого не говорить. Так, у ст. 142 Конституції кантону Во 2002 р. говориться: «Іноземці - представники обох статей, які досягли 18 років та не хворіють психічними хворобами і психічними розладами, що перебувають на території комуни і легально проживають у Швейцарії останні 10 років, у тому числі на території кантону протягом останніх трьох років, є частиною комунального електорату». Конституції напівконтону Аусерроден (кантон Аппенцель) 1995 р. та кантону Гризонс 2003 р. надають муніципалітетам право допускати або не допускати іноземних громадян до участі в місцевих виборах. Основним Законом кантону Юра 1978 р. дозволяється іноземцям брати участь не тільки в муніципальних, а у й кантональних виборах. При цьому поправка до Конституції цього кантону 2000 р. закріпила за іноземними громадянами також пасивне виборче право на муніципальному рівні. Конституція кантону Невшатель теж допускає іноземних громадян до муніципальних, а з 2000 р. і до кантональних виборівВарто зазначити, що Конституція кантону Невшатель ще в 1848 р. закріплювала за іноземцями активне й пасивне виборче право на муніципальних виборах. Щоправда, в той час під іноземними громадянами розумілися в основному швейцарці - громадяни інших кантонів [12, с. 110]..

Надання права голосу іноземцям на місцевих виборах ґрунтується на тому, що вони за умови постійного чи переважного проживання в муніципалітеті фактично втягнуті в орбіту життя певної місцевої громади, рішення, які приймаються органами місцевого самоврядування, часто торкаються також їхніх прав та інтересів. Водночас муніципальні органи не вирішують питань загальнодержавного значення, тому немає серйозних підстав хвилюватися, що допуск іноземних громадян до місцевих виборів матиме наслідком їхній вплив на забезпечення загальнонаціональних інтересів. Хоча зарубіжна виборча практика, наприклад Нової Зеландії та деяких країн Латинської Америки, знає випадки, коли громадяни інших держав і особи без громадянства наділені активним виборчим правом при виборах депутатів парламенту та глави держави [13, с. 30]. У Перу й Болівії допускається участь у виборах громадян інших латиноамериканських держав на підставі укладених міжнародних угод [7, с. 372]. У 1990 р. Кот д'Івуар надав право голосу на парламентських і президентських виборах проживаючим у країні громадянам інших африканських держав. Колишні британські колонії (Ямайка, Сент-Вінсент і Гренадіни, Соломонові Острови) надають виборче право всім проживаючим громадянам Співдружності [4, с. 330]).

Разом із тим зарубіжним виборчим законодавством нерідко передбачаються обмеження виборчих прав осіб, які стали громадянами країни в порядку натуралізації, а не за народженням, або залежно від терміну їх перебування у громадянстві. Зазвичай це виявляється в обмеженні пасивного виборчого права громадянина, наприклад, відповідно до ч. 5 розділу 1 ст. 2 Конституції Сполучених Штатів Америки, жодна особа, окрім громадянина за народженням, не підлягає обранню на посаду Президента, а згідно з ч. 1 розділу 2 і ч. 3 розділу 3 ст. 1 цієї самої Конституції, членом Палати представників Конгресу США може бути обрана особа, яка перебуває у громадянстві США не менше ніж 7 років, а сенатором - не менше ніж 9 років [14, с. 354]. Конституція Республіки Казахстан теж передбачає, що депутатом Сенату може бути громадянин Республіки Казахстан, який перебуває у громадянстві не менше ніж 5 років (ст. 51), а Президентом Казахстану - громадянин Республіки за народженням (ст. 41) [15, с. 178, 174]. А от у таких країнах, як Аргентина, Туніс, Таїланд, обмежується навіть активне виборче право для натуралізованих громадян. В Аргентині вони отримують право голосу тільки через три роки після отримання громадянства, у Тунісі - через п'ять, а в Таїланді такі громадяни взагалі не отримують виборчого права [4, с. 330].

Вітчизняне виборче законодавство вигідно відрізняється в цьому плані. 2. Віковий ценз, який пов'язує наявність у громадянина України виборчого права з досягненням ним певного віку: 18 років - для реалізації активного виборчого права; 21 рік - для реалізації пасивного виборчого права. Запровадження такого вікового цензу має на меті наділення громадян України виборчим правом у віці, коли вони сформувалися як особистість, мають усвідомлені політичні позиції, які ґрунтуються на певному рівні знань і хоча б мінімальному життєвому досвіді, можуть свідомо зробити вибір на користь тієї чи іншої політичної сили чи окремих кандидатів у депутати.

На сьогодні в більшості країн світу щодо активного виборчого права віковий ценз становить саме 18 років. Хоча при цьому окремі зарубіжні конституції можуть чітко не встановлювати 18-річний вік, уживаючи визначення «доросла людина/громадянин» (Австралія, Гвінейська Республіка), «повнолітні» громадяни (Ісламська Республіка Мавританія, Італійська Республіка, Князівство Андорра, Угорська Республіка, Республіка Джібуті, Французька Республіка, Японія) Так, за даними Міжпарламентського союзу, який у 1992 р. проводив дослідження цього питання й отримав відповіді із 150 держав світу (із 186), у 109 країнах активне виборче право визнавалося за особами, старшими за 18 роківВісімнадцятирічний віковий ценз для участі у виборах у виборчому законодавстві зарубіжних країн закріплений здебільшого через термінологію «громадяни, які досягли віку 18 років», а також «у віці вісімнадцяти років», «не менше ніж вісімнадцять років», «після досягненню 18-літнього віку», «принаймні вісімнадцяти років», «мають вік вісімнадцять років чи більше», «більше ніж 18 років» тощо. Обмежувачем нижньої межі вікового виборчого цензу є і рік чи конкретна дата проведення виборів у визначеннях: громадяни, «які досягли на день виборів включно 18 років», «яким до 1 січня року виборів виповнилося повних вісімнадцять років», «бути не менше ніж вісімнадцяти років віку на 1 січня року виборів», «які досягли до часу виборів 18 років і більше», «на перший день виборів виповнилося вісімнадцять років», «ніхто, тільки в декількох - за особами старшими 19-21 рік (наприклад, правом голосу за конституціями володіють 20-річні громадяни Князівства Ліхтенштейн, Республіки Камерун, Республіки Науру, Туніської Республіки, а також Китайської Республіки (Тайвань), не менше 21 року повинні досягнути для участі у виборах громадяни Князівства Монако, Королівства Лесото, Королівства Тонгтих, хто не досягнув віку 18 років до дня виборів, не мають права голосувати» [16, с. 18-19].

³ Однак Конституція Королівства Тонга робить при цьому виняток для членів королівської сім'ї, які вважаються такими, що досягли зрілості у вісімнадцять років., Лаоської Народно-Демократичної Республіки, Ліванської Республіки, Малайзії, Мальдівської Республіки, Республіки Гаїті, Фіджі, Сент-Лусії, Співдружності Націй Пуерто-Рико (мешканці острова Пуерто-Рико з 1917 р. вважаються громадянами США), а в чотирьох країнах - БразиліїВарто зазначити, що Конституція Бразилії дещо диференційовано підходить до врегулювання цього питання: вона надає громадянам право голосу із 16 років за умови їх добровільної участі у виборчій кампанії й водночас із 18 років з умовою обов'язкового голосування. Особливістю конституційного регулювання є те, що закріплюється не тільки нижня межа вікового цензу, а й верхня, що майже не зустрічається у світовій практиці. Зокрема, за Конституцією Бразилії громадяни, які старші за 70 років, беруть участь у голосуванні тільки в тому випадку, якщо вони самі за власною ініціативою подали заявку про їх реєстрацію як виборців [6, с. 44]., Кубі, Ірані, Нікарагуа й на Гавайських островах (штат Сполучених Штатів Америки) правом голосу користуються громадяни з досягненням 16 років [4, с. 328-329], у Корейській Народно-Демократичній Республіці та Демократичній Республіці Східний Тимор - із 17 років.

Водночас на початку ХХ ст. віковий ценз для активного виборчого права досягав і 30 років (для жінок), а ще чотири-п'ять десятків років тому становив здебільшого 21-25 років. Наприклад, у Фінляндії, починаючи з 1906 р., виборче право надавалося громадянам, яким виповнилося 24 роки і ці вікові межі були знижені у 1944 р. до 21 року, у 1969 р. - до 20 років і в 1972 р. - до 18 років; у США виборчий ценз був знижений до 18 років тільки в 1971 р., у Великій Британії, ФРН і Франції - у 1974 р., в Італії та Швеції - у 1975 р., в Ісландії - у 1984 р., в Індії - у 1988 р., у Швейцарії та Сенегалі - у 1991 р., в Ісламській Республіці Пакистан - у 2002 р. У Туреччині віковий ценз було знижено до 20 років тільки у 1987 р., у Камеруні - у 1991 р., а у Марокко - у 1992 р. [7, с. 371].

Зниження вікового цензу активного виборчого права пов'язується з політичною боротьбою громадян за свої права, світовою тенденцією зменшення віку набуття громадянами повної дієздатності, виробленими світовою спільнотою виборчими міжнародними стандартами. І завищення вікового цензу є недемократичним, оскільки при цьому штучно звужується коло виборців, яке ще називається виборчим корпусом чи електоратомУ літературі розрізняють юридичний виборчий корпус - сукупність виборців, унесених до виборчих списків, фактичний виборчий корпус - сукупність голосуючих виборців, потенційний виборчий корпус - сукупність усіх виборців, як зареєстрованих, так і з якихось причин не внесених до списків виборців [4, с. 328].. До зниження вікового виборчого цензу спонукають і європейські політики. Так, Комітет міністрів Ради Європи 06 грудня 2001 р. прийняв Рекомендації «Про участь громадян у місцевому публічному житті», якими визначені конкретні кроки й заходи, спрямовані на заохочення громадян, яким через різні причини важко брати участь у публічному житті, зокрема щодо молоді комітет рекомендував урядам держав-членів Ради Європи «розглянути питання про зменшення вікового цензу для голосування або можливості бути обраними на місцевих виборах, а також про участь у місцевих референдумах, консультаціях і народних ініціативах» [16, с. 20].

Що ж до пасивного виборчого права, то віковий ценз при виборах депутатів парламентів, як правило, завжди вищий. Наприклад, у Російській ФедераціїЦе стосується федеральних виборів, що ж до регіональних виборів, то питання про право регіонального законодавця самостійно визначати віковий ценз було предметом розгляду в Конституційному Суді РФ. І суд, відповідаючи на запит Законодавчих Зборів Республіки Карелія, які оскаржували право федерального законодавця обмежувати права законодавця суб'єкта федерації на встановлення вікового цензу, визнав цю норму Федерального закону РФ «Про основні гарантії виборчих прав і права на участь у референдумі громадян Російської Федерації» як таку, що відповідає Конституції Російської Федерації., Чехії, Білорусії, Болгарії, Македонії, Естонії, Словацькій Республіці, Латвії й у низці інших країн право балотуватися на посаду депутата парламенту мають громадяни, які, як і в Україні, досягли 21 року, в Узбекистані, Казахстані, Грузії та Литві - громадяни, які на день виборів досягли 25 років. Сенатором Казахстану може стати громадянин не молодший за 30 років, у США - громадянин не молодший за 35 років, у Чехії - громадянин не молодший за 40 років тощо. За даними Міжпарламентського союзу, у 1993 р. тільки одна країна світу встановила пасивне виборче право для громадян із 17 років, 34 держави - із 18 років, 52 - із 21 року, 39 - із 25 років, в Екваторіальній Гвінеї - із 45 років, у Єгипті, Йорданії, Кувейті й Туреччині - з 30 років. У двох країнах передбачена «вилка» вікових обмежень для кандидатів: Екваторіальна Гвінея - із 45 до 60, Іран - із 26 до 75 років [17, с. 66].

Підвищення виборчого цензу для пасивного виборчого права ґрунтується на тому, що управління державою, у тому числі законодавчий процес, має знаходитися в руках людей, які є політично зрілими, мають значний досвід розв'язання життєвих проблем, можливо, навіть навички управлінської діяльності, володіють певною інформацією про навколишній світ, здатні усвідомлено з урахуванням інтересів народу, держави, суспільства приймати закони й інші рішення.

Згідно із загальноприйнятим підходом, досягнення відповідного віку для реалізації громадянином свого виборчого права потрібне на день голосування. Хоча це може прямо й не зазначатися законодавством. Наприклад, у ст. 22 Конституції Республіки Македонії записано, що кожний громадянин, який досяг вісімнадцятирічного віку, набуває право голосу [18, с. 163]. Проте Конституцією Латвійської Республіки цей момент уточнюється, і у зв'язку з тим, що голосування в цій країні проводиться протягом двох днів (у першу неділю жовтня та в суботу напередодні), згідно зі ст. ст. 8-9 Конституції, право голосу належить повноправним латвійським громадянам, яким на перший день виборів виповнилося вісімнадцять років. До Сейму може бути обраний кожний повноправний латвійський громадянин, якому на перший день виборів виповнився двадцять один рік [18, с. 40]. Конституція України також чітко передбачає, що право голосу на виборах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцять років [2]. А от в Австрійській Республіці на виборах депутатів Національної ради виборче право належить особам чоловічої та жіночої статі, які досягли 18 років на 1 січня року виборів. Обраними ж можуть бути чоловіки й жінки, які на день виборів мають австрійське громадянство і яким на 1 січня року виборів виповнилося повних 19 років (ст. 26 Конституції Австрійської Республіки) [19, с. 47].

3. Ценз дієздатності. Він виражається в обмеженні реалізації виборчого права громадян, які визнані судом недієздатними. Такими визнаються особи, які внаслідок хронічного, стійкого психологічного розладу не здатні усвідомлювати значення своїх дій і (або) керувати ними (ст. 39 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р.). Зазначене рішення щодо громадянина може бути прийняте тільки в судовому порядку на підставі ретельного вивчення медичного висновку. Не може бути обмеження виборчих прав громадян України, які хворіють на психічні розлади, тільки на основі психіатричного діагнозу або факту перебування на диспансерному обліку чи на стаціонарному лікуванні.

Гарантією виборчих прав громадян України в цьому плані є те, що процедура визнання особи недієздатною чітко врегульована главою 34 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 р. (далі - ЦПК України). Відповідно до ЦПК України, заява про визнання фізичної особи недієздатною може бути подана членами її сім'ї, близькими родичами, незалежно від їхнього спільного проживання, органом опіки й піклування, психіатричним закладом. У ній повинні бути викладені обставини, які свідчать про хронічний, стійкий психічний розлад, унаслідок чого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій і (або) керувати ними. Заява має подаватися до суду за місцем проживання цієї особи, а якщо вона перебуває на лікуванні в наркологічному або психіатричному закладі, - за місцем знаходження цього закладу.

Справи про визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участі заявника та представника органу опіки й піклування. Питання про виклик фізичної особи, щодо якої розглядається справа, вирішується в кожному випадку судом з урахуванням стану її здоров'я.

ЦПК України (ч. 3 ст. 241) передбачено, що громадянина може бути й поновлено в дієздатності. Зокрема, скасування рішення суду про визнання фізичної особи недієздатною та поновлення її цивільної дієздатності в разі її видужання або значного поліпшення її психічного стану здійснюється за рішенням суду на підставі відповідного висновку судово-психіатричної експертизи за заявою опікуна, органу опіки й піклування. Рішення суду про поновлення громадянина в дієздатності є підставою для внесення його як до загального списку виборців, так і до списку виборців на відповідній виборчій дільниці, а також дає право громадянину балотуватися на посаду народного депутата України.

Ценз осілості - у національному виборчому праві виражається у вимозі до кандидата в народні депутати проживати на території України протягом останніх п'яти років. Тобто, ценз осілості має місце тільки щодо реалізації громадянами України свого пасивного виборчого права і спрямований на те, щоб депутатами Верховної Ради України обиралися особи, які достатньо глибоко знають і розуміють економічні, політичні, соціальні й інші проблеми державного та суспільного розвитку України й відповідно до цього можуть більш компетентно виконувати свої обов'язки.

При цьому проживання в Україні для кандидатів у народні депутати, згідно із Законом України «Про вибори народних депутатів України», означає таке:

- проживання на території в межах державного кордону України;

- перебування на судні, що перебуває у плаванні під Державним Прапором України;

- перебування громадян України в установленому законодавством порядку у відрядженні за межами України в дипломатичних та інших офіційних представництвах і консульських установах України, міжнародних організаціях та їхніх органах;

- перебування на полярній станції України;

- перебування у складі формування Збройних Сил України, дислокованого за межами України.

Такими, котрі проживають в Україні, уважаються також особи, які проживають разом із вищепереліченими особами як члени їхніх сімей. Згідно із Рішенням Конституційного Суду України у справі про офіційне тлумачення терміна «член сім'ї» від 03 червня 1999 р., під членом сім'ї треба розуміти особу, котра перебуває із суб'єктом права у правовідносинах, природа яких визначається кровними (родинними) зв'язками або шлюбними відносинами; постійним проживанням і веденням з ним спільного господарства. Такі ознаки (вимоги) застосовуються диференційовано при конкретному визначенні членів сім'ї.

Зокрема, до кола членів сім'ї особи належать її дружина (чоловік), їхні діти й батьки. Щодо них ознака (вимога) ведення спільного господарства з суб'єктом права застосовується лише в передбачених законом випадках. Діти є членами сім'ї незалежно від того, чи є це діти будь-кого із подружжя, спільні або усиновлені, народжені у шлюбі або позашлюбні.

Що ж до інших осіб, то вони можуть бути визнані членами сім'ї за умови постійного проживання разом із суб'єктом права та ведення з ним спільного господарства. Це можуть бути не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід, баба), а й інші родичі або особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв'язках із цією особою (неповнорідні брати, сестри; зять, невістка; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки та інші).

Проживання разом із особою, відповідно до цього самого Рішення Конституційного Суду України, треба розуміти так, що ці особи постійно проживають разом у будинках приватного, державного і громадського житлового фонду, розташованих у сільській місцевості та в селищах міського типу, і відповідають іншим ознакам (вимогам) для визнання їх членами сім'ї [20].

Варто зазначити, що на сьогодні ценз осілості діє в небагатьох країнахЦікаво відзначити, що стосовно претендентів на посаду глави держави ценз осілості інколи передбачає ще довші терміни проживання на території країни. Наприклад, у Грузії, Казахстані та Киргизії кандидати у президенти мають проживати на території країни не менше ніж 15 років, у США - 14 років, в Азербайджані та Узбекистані - 10 років. і більше стосується реалізації особами свого активного виборчого права. Це встановлений законом час проживання на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці або виборчого округу, необхідний виборцю для включення його до списку виборців, щоб він міг скористатися своїм правом голосу. Так, у ФранціїРаніше ценз осілості в цій країні та в Австрії дорівнював трьом рокам проживання в межах виборчого округу, в Іспанії - двом [21, с. 319]. для голосування на будь-яких виборах громадянин має прожити в комуні (низова територіальна одиниця) не менше ніж шість місяців, у Новій Зеландії - необхідний термін проживання громадянина на території виборчого округу становить три місяці [4, с. 330]. На парламентських виборах у США, ФРН, Канаді мінімальний строк проживання особи на території виборчого округу для включення її до виборчих списків, відповідно, становить один, три і дванадцять місяців [13, с. 35]. А от згідно із законодавством ШвеціїТривалий час поняття «проживання» у Швеції охоплювало собою вимогу бути зареєстрованим у церковному приході. Однак із прийняттям у 1991 р. нового закону про реєстрацію населення списки виборців формуються на основі списків платників податків, що проживають у комуні. та Норвегії, особи можуть бути включені до списків виборців, якщо вони проживають у країні не менше ніж десять років (при цьому в Норвегії десятирічний доміцилій вимагається безпосередньо перед виборами) [11, с. 262-263].

Ценз осілості (щодо реалізації особами свого активного виборчого права) у зарубіжних країнах є засобом попередження про завершення реєстрації виборців за певний час до голосування та спрямований проти осіб, які не мають постійного місця проживання. За мажоритарної чи змішаної виборчої системи запровадження такого виду виборчого цензу полягає й у тому, що виборець повинен бути хоча б мінімально ознайомлений із проблемами місцевості, де він має голосувати, щоб доводити їх до відома кандидатів у депутати, а потім парламентаріїв і так сприяти розв'язанню цих проблем. Існування цензу осілості на місцевих виборах пояснюється «особливостями організації і здійснення владарювання на рівні адміністративно-територіальних одиниць, реальною залученістю конкретних виборців, які проживають у їх межах, до вирішення місцевих справ» [21, с. 319].

Моральний ценз, який стосується реалізації громадянами України свого пасивного виборчого права й полягає в тому, що не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята в установленому законом порядку (ч. 3 ст. 76 Конституції України). Отже, ця обставина є кваліфікуючою, вирішальною ознакою для позбавлення громадянина статусу суб'єкта виборчого процесу, що реалізує пасивне виборче право. При цьому умисність злочину визначається змістом конкретної статті Кримінального кодексу України, за якою кваліфікуються дії винного, і вироком суду, у якому відображено психологічне ставлення особи до вчиненого нею злочину та його наслідків.

Водночас Конституція України й вітчизняне виборче законодавство не передбачають морального цензу для реалізації громадянами свого активного виборчого права. Тому на виборах народних депутатів України мають право голосу громадяни, які перебувають у місцях позбавлення волі за вироком суду, а також затримані й заарештовані за підозрою в учиненні злочину тощо, хоча в низці країн такі категорії громадян не мають права обирати. Наприклад, ч. 3 ст. 33 Конституції Республіки Казахстан закріплює: «Не мають права обирати і бути обраним ... громадяни, визнані судом недієздатними, а також які перебувають у місцях позбавлення волі за вироком суду» [15, с. 172]. Подібне правило передбачено також Актом про народне представництво 1983 р. Великої Британії (ч. 1 ст. 3), конституціями Грузії (ч. 2 ст. 28), Російської Федерації (ч. 3 ст. 32), Таджикистану (ч. 4 ст. 27) та інших держав. Згідно з ч. 2 ст. 64 Конституції Республіки Білорусь, у виборах не беруть участі громадяни, визнані судом недієздатними, особи, які за вироком суду перебувають у місцях позбавлення волі. У голосуванні не беруть участі й особи, щодо яких у порядку, визначеному кримінально-процесуальним законодавством, обраний запобіжний захід - утримання під вартою [22, с. 147]. Відповідно ст. 58 Конституції Мальти, позбавлені активного виборчого права: а) особи, які позбулися в судовому порядку дієздатності внаслідок психічної хвороби чи визнані в Мальті такими хворими іншим чином; б) особи, яким винесено смертний вирок будь-яким судом Мальти чи які позбавлені таким судом волі терміном більше ніж дванадцять місяців; в) особи, які осуджені за будь-яке правопорушення, пов'язане з виборами депутатів Палати представників [15, с. 502]. В Італії та Франції злісне банкрутство є підставою для втрати активного виборчого права.

Запровадження морального цензу не є поодиноким у виборчій практиці зарубіжних країн, і при цьому він може мати інші вияви. Так, у Мексиці позбавлені активного виборчого права особи, котрі зловживають наркотиками, у Нідерландах - які позбавлені батьківських прав, в Ісландії від виборця вимагається, щоб він вів гідний спосіб життя, мав добру вдачу та вільно розпоряджався своїм майном, тобто не був під опікою. Згідно з п. IV і VI ч. 1 ст. 38 Політичної конституції Мексиканських Сполучених Штатів, права і привілеї громадян (у тому числі й виборчі права) призупиняються в разі їх бродяжництва чи систематичного зловживання спиртними напоями [4, с. 332] та ухилення від суду і слідства (ст. 14 Федерального закону про політичні організації та виборчий процес) [7, с. 373]. У Туреччині особи, засуджені до тривалого тюремного ув'язнення за здійснення тяжких злочинів, а також до тюремного ув'язнення загальним строком на рік і більше, за винятком осіб, які здійснили злочин із необережності; особи, засуджені за такі злочини, як розтрата, корупція, хабарництво, розкрадання, шахрайство, підробка документів, зловживання довірою, злісне банкрутство, а також за контрабанду, злочинну змову в підкупі посадової особи, злочини, пов'язані з розголошенням державної таємниці, участю в ідеологічних та анархічних виступах чи підбурюванням і підтримкою таких дій, не можуть бути обрані депутатами, навіть якщо такі особи були амністовані (ч. 2 ст. 76 Конституції) [23, с. 243].

На Мальті право бути обраним у члени Палати представників призупиняється за банкрутства (п. `^” ч. 1 ст. 54 Конституції Мальтійської Республіки [15, с. 497]). У Великому герцогстві Люксембург також позбавлені виборчого права банкрути й утримувачі будинків розпусти. Можуть мати місце й інші форми морального цензу, які часто залежать від того, які негативні явища у способі життя членів суспільства розглядаються як несумісні з їхньою участю в управлінні державоюУ цьому плані достатньо показовою є середньовічна практика стародавніх германців, які не дозволяли брати участь у виборах тим особам, що знеславили себе втечею з поля бою [13, с. 34]..

Окрім того, законодавство низки країн спеціально передбачає таку міру покарання, як позбавлення виборчих прав. У Фінляндії вона застосовується, якщо особа визнається винною в продажу та купівлі голосів на парламентських виборах або голосувала більше ніж в одному виборчому окрузі, а також якщо шляхом насилля чи погрози перешкоджала реалізації права голосу іншими громадянами (пар. 6 Акта про парламент). У Норвегії виборче право може бути втрачене, згідно з рішенням суду, за кримінальні злочини. Наприклад, за загальними вимогами кримінального законодавства цієї країни як захід додаткового покарання суд може призначити так зване позбавлення у правах (гetighetstap - букв. «втрата правоздатності») за державну зраду та інші державні злочини. І воно може бути відновлене лише через десять років після відбуття покарання. У Норвегії активне виборче право також утрачається в разі вступу особи на службу до іноземної держави й доведеного підкупі виборців (права позбавляються як покупець, так і продавець). У Данії право бути обраним може бути втрачене за здійснення кримінального злочину, який «робить особу негідною бути членом фолькетингу»: це так звані «тяжкі» злочини, злочини за порушення банківського законодавства тощо. Водночас незначні злочини, які тягнуть за собою покарання у вигляді виправного арешту строком до 20 днів і штраф до 70 000 крон, не мають наслідком позбавлення особи виборчих прав [11, с. 261-262].

У Китаї, відповідно до ст. 52 Кримінального кодексу, в обов'язковому порядку позбавляються політичних прав (у тому числі й виборчих) так звані контрреволюційні елементи, а також особи, засуджені до смертної кари чи пожиттєвого позбавлення волі. В Індонезії виборчого права позбавлені колишні члени комуністичної партії й пов'язані з нею організацій, а також особи, які прямо чи опосередковано брали участь у «комуністичному заколоті» 1965 р., й обмежуються виборчі права осіб, які були позбавлені волі строком більше ніж п'ять років.

Моральний ценз варто відрізняти від так званої несумісності мандату, яка означає заборону особам балотуватися на посаду депутата чи обіймати цю посаду, якщо вони обіймають певну посаду в органах державної влади й надалі мають намір її обіймати, або мають мандат будь-якого виборного органу й надалі хочуть його зберігатиЗарубіжним конституційним правом інколи дозволяється так зване вертикальне суміщення мандатів. Наприклад, відповідно до французького закону від 30 грудня 1985 р., особам дозволено суміщати не більше ніж два мандати, отримані шляхом виборів, що має наслідком те, що в цій країні приблизно половина парламентаріїв водночас є «депутатами-мерами», «сенаторами-мерами». Як зазначається в літературі, таке суміщення має свої позитивні та негативні моменти. Позитивні полягають у тому, що зміцнюються зв'язки між представницькими органами, депутати вищого органу більше знають про місцеві проблеми, це сприяє також формуванню політичної еліти високого ґатунку Негатив виявляється у великій завантаженості таких народних обранців, відстоюванні депутатами-сумісниками інтересів свого регіону, а не інтересів держави тощо [17, с. 463]., або займаються іншою діяльністю і планують надалі нею займатися. Розрізняють попередню та наступну несумісність. Перший різновид несумісності ґрунтується на тому, що особа, яка балотується до представницького органу, повинна залишити свою посаду до початку виборчої кампанії. Наприклад, у Бразилії міністри, губернатори й державні секретарі, які мають намір обиратися до Національного конгресу, зобов'язані залишити свою посаду за шість місяців до виборів [7, с. 375]. У Туреччині судді та прокурори, члени вищих судових органів, члени викладацького складу вищихнавчальних закладів, члени Ради з вищої освіти, службовці державних установ і представництв, які мають статус державних службовців, інші державні службовці, не наділені статусом робочих, а також військовослужбовці не можуть висуватися кандидатами в депутати, якщо не подадуть у відставку (ч. 3 ст. 76 Конституції) [23, с. 243]. Попередня несумісність спрямована на забезпечення юридично рівних можливостей для всіх учасників виборчих перегонів.

Наступна несумісність полягає в забороні обраним депутатам обіймати певні посади, мати мандати інших представницьких органів протягом усього строку своїх повноважень. Так, французький Виборчий кодекс забороняє суміщення, як правило, більше ніж двох виборних мандатів, не можна бути водночас депутатом Національних зборів і сенатором, депутатом і заступником депутата чи сенатора, членом Економічної й соціальної ради, членом урядової ради заморської території, державним службовцем (за винятком професорів - керівників кафедр чи наукових досліджень, священиків і представників уряду в управлінні культовими установами в трьох департаментах); депутат і сенатор не можуть здійснювати керівних функцій у приватних компаніях, товариствах, підприємствах, якщо їхня діяльність певним чином пов'язана з інтересами держави, тощо [4, с. 332]. Ст. 54 Конституції Великого герцогства Люксембург закріплює, що мандат депутата несумісний із функціями: 1) члена уряду; 2) члена Державної ради; 3) члена Рахункової палати; 4) податкового інспектора чи працівника бухгалтерії державної служби; 5) кадрового військового [15, с. 409].

Ст. 27 Конституції Фінляндії проголошує, що членом Едускунти не можуть бути військовослужбовці, Канцлер юстиції в Державній раді, уповноважений Едускунти, члени Верховного Суду й Верховного адміністративного суду, державний обвинувач. Якщо депутат Едускунти обирається Президентом Республіки чи призначається або обирається на будь-яку іншу посаду, його депутатські повноваження припиняються в той самий день [23, с. 376]. Досить широкий перелік посад несумісності передбачений ст. 54 Конституції Князівства Монако, у якій, зокрема, зазначається: «Несумісні з мандатом Національної ради функція ... радника уряду, дипломатичного чи консульського працівника, судді судів загальної юрисдикції. Несумісність також стосується генерального контролера з видатків; генерального комісара охорони здоров'я; директора з бюджету і скарбництва; управляючого майном; головного інженера з публічних робіт; урядового комісара при монопольних фірмах; генерального фінансового скарбника; генерального секретаря юридичних служб; особистого секретаря Державного міністра; керівника секретаріату мерії; службовців державних законодавчих служб; службовців секретаріату міністерських департаментів; членів Вищої рахункової комісії; військовослужбовців і співробітників громадської безпеки» [15, с. 596].

В Україні також передбачена така несумісність. Відповідно до ст. 78 Конституції України, народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата, бути на державній службі, обіймати інші оплачувані посади, займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової й творчої діяльності), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку. У разі виникнення обставин, що порушують вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, народний депутат України у двадцятиденний строк з дня виникнення таких обставин припиняє таку діяльність або подає особисту заяву про складення повноважень народного депутата України [2].

Демократичний характер наступної несумісності виражається в тому, що вона спрямована на більш повну реалізацію принципу поділу влади в межах механізму держави, сприяє професіоналізації парламентаріїв, що, у свою чергу, має наслідком більш якісну та ефективну роботу законодавчого органу.

Окрім охарактеризованих цензів (громадянства, віку, дієздатності, осілості, морального), Конституція України та Закон України «Про вибори народних депутатів України» не передбачають інших виборчих цензів для реалізації активного й пасивного виборчого права громадянами України при виборах народних депутатів. Хоча виборча практика зарубіжних країн у цьому плані багатоманітніша і знає інші види таких цензів, а саме:

а) ценз грамотності (освіти), коли до участі в голосуванні допускаються тільки ті громадяни, які мають певний мінімум освіти («уміють читати й писати»). Цей ценз мав велике поширення в ХІХ - на початку ХХ ст., його наявність пояснювалася тим, що неграмотність перешкоджає вільному волевиявленню громадян, сприяє зловживанням, маніпуляціям нечистих на руку політиканів, що, в кінцевому підсумку, підриває основи демократії. Сьогодні ж ценз грамотності (освіти) розглядається як антидемократичне явище, яке завдає шкоди реалізації громадянами своїх політичних прав. А за умови існування в більшості країн безкоштовної та загальнообов'язкової освіти він узагалі скасований або ж значно пом'якшений. Наприклад, Конституція Еквадору 1977 р. проголошує, що голосування є обов'язковим для осіб, що вміють читати й писати, і факультативним для неграмотних осіб [6, с. 47]. Подібне положення має місце й у Конституції Бразилії 1988 р.: «Внесення до виборчих списків і голосування є обов'язковим для осіб, які досягли 18 років; факультативним для а) неграмотних; б) громадян, які старші за 70 років; в) громадян у віці від 16 до 18 років».

Більшого поширення освітній ценз набув щодо реалізації громадянами свого пасивного виборчого права, що є виправданим, оскільки участь у політичному житті країни, прийняття депутатом важливих рішень державного та суспільного характеру вимагає від нього певного рівня розумового розвитку й освіти. На сьогодні цей ценз має місце переважно в країнах, що розвиваються, наприклад, в Того, Антігуаі Барбуда, Чілі, Малаві [17, с. 108] та деяких інших державах. Проте треба зазначити, що виборче законодавство зарубіжних країн має суттєві відмінності в регулюванні цього питання. Зокрема, якщо ст. 51 Конституції Республіки Казахстан регламентує, що депутатом Сенату може бути громадянин Республіки Казахстан, який має вищу освіту і стаж роботи не менше ніж п'ять років [15, с. 178], то Конституція Турецької Республіки передбачає стосовно кандидатів у депутати Великих Національних Зборів умову мати початкову освіту (ч. 2 ст. 76) [23, с. 243], а Конституція Федеративної Республіки Бразилії проголошує, що не можуть бути обраними до представницьких органів неграмотні особи (параграф 4 ст. 14 Конституції) [4, с. 331];

б) майновий (податковий) ценз, який пов'язує право голосу у громадянина з наявністю в нього нерухомості, оцінюваної в певну грошову суму, чи сплатою ним податків, не нижчою за визначену законом суму. Цей різновид цензу є найстарішим у виборчому праві. Його поява пов'язана з зародженням виборчого права та поширенням теорії виборчої здатності, одним із авторів якої був відомий французький політичний діяч Б. Констан де Ребек. Згідно з цією теорією, до участі у виборах спроможні лише ті індивіди, які мають матеріальний добробут і належну освіту, що, зокрема, забезпечує їм свободу й незалежність під час здійснення вибору [21, с. 319]. Майновий ценз мав яскраво виражений класовий характер і значною мірою звужував електорат. Так, в Англії в результаті його дії на рубежі XVIII і ХІХ ст. ст. активним виборчим правом володіло тільки 4,4% дорослого населення країни, до кінця XIX ст. ця кількість становила 16,4%. У 1914 р. британський електорат досяг 30,0% дорослого населення країни, і тільки після 1931 р., коли було скасовано майновий ценз, він сягнув рівня 96,6%. У Нідерландах, згідно з Конституцією 1848 р., лише 12% дорослого населення мало право голосу, а після реформи виборчого права в 1896 р. електорат держави зріс до 49%. У Франції в 1791 р. тільки 16% дорослого населення могли брати участь у виборчому процесі, а після прийняття Конституції 1795 р., якою було збільшено майновий ценз, частка виборців знизилася до 8%. Реставрація монархії у Франції в 1815 р. мала наслідком ще більше збільшення цього виборчого цензу, що призвело до зменшення кількості виборців до 90 тисяч чоловік. Високий майновий ценз передбачався Конституцією Бельгії 1831 р., конституціями та виборчими законами Португалії (з 1822 р. і майже до кінця XIX ст.). У низці штатів США тривалий час (до 1964 р.) існував виборчий податок і особа, яка його не сплачувала, не мала права брати участь у виборчій кампанії [12, с. 176].

Звичайно, такий стан забезпечення виборчих прав не задовольняв різні групи населення. Тому проти майнового (податкового) цензу вели боротьбу як прості робітники й селяни, які відстоювали свої політичні права, так і інші соціальні групи населення, що являли собою демократичні сили суспільства. У ХХ ст. результати цієї боротьби стали давати результати. У різних країнах світу майновий ценз поступово скасовувався й на сьогодні його немає в жодній із країн щодо активного виборчого права громадян, і тільки в деяких державах він зберігся виключно для пасивного виборчого права. Зокрема, Конституція Аргентинської Нації 1853 р. реалізацію права бути обраним на виборах сенаторів і Президента Аргентинської Республіки пов'язує з наявністю в особи щорічного доходу в розмірі дві тисячі песо золотом (ст. 55, 89) [24, с. 17, 29]. У Норвегії позбавлені пасивного виборчого права особи, які отримують соціальну допомогу через бідність [11, с. 262]. Згідно зі ст. 23 Конституційного акту Канади 1867 р., кандидат в члени Сенату повинен володіти «за законом чи по праву справедливості як власник для власного користування чи отримання прибутку землями або іншими володіннями на праві вільного та загального користування чи володіти для власного користування й отримання прибутку землями або володіннями на праві аллодіального чи вільного володіння у провінції, від якої він призначається, вартістю в 4 тисячі доларів, окрім і зверх усіх рент, боргів, зобов'язань, іпотек, що належать чи виплачуються з цього майна...» [17, с. 185];

в) професійний ценз, сутність якого полягає в тому, що громадяни певних професій (певного статусу) не мають права голосу або ж не можуть балотуватися до представницького органу влади. Так, у деяких країнах від участі у виборах відсторонені всі військовослужбовці (Голландія) чи рядовий і унтер-офіцерський склад збройних сил країни (Перу, Панама, Аргентина, Мексика, Бразилія тощо). Формально це пояснюється тим, що ієрархічне підпорядкування військовослужбовців виключає свободу їх голосування¹², необхідністю усунення можливого негативного впливу військовослужбовців на вибори (військовий заколот, активне втручання у виборчий процес) і тим, що армія повинна бути поза політикою [6, с. 47].