Правова природа і види цензів у виборчому праві

Широкого поширення професійний ценз набув стосовно реалізації громадянами свого пасивного виборчого права. Часто в літературі він ще називається «невиборність особи». При цьому розрізняють абсолютну невиборність, коли особа не має права балотуватися до будь-якого представницького органу в будь-якому виборчому окрузі. Наприклад, у Канаді такими є посадові особи, відповідальні за проведення виборів; у Туреччині - це солдати й унтер-офіцери строкової служби та курсанти військових навчальних закладівХоча виборче законодавство цієї країни а також Кіпру та Франції передбачає, що для здійснення пасивного виборчого права громадяни мають обов'язково пройти військову службу [13, с. 35]. Саме цим мотивувалися законодавці цілого низки при запровадженні цього цензу у ХІХ ст. До речі, у цей період такий ценз був доволі таки розповсюдженим. Наприклад, у Франції, відповідно до закону від 30 листопада 1875 р., не могли брати участь у виборах військові (як нижчі чини, так і офіцери) та інші нестройові чини, коли вони знаходилися у своїх частинах, на своєму посту чи при виконанні своїх обов'язків. У Німеччині аналогічне правило діяло відповідно до закону від 31 травня 1869 р. для виборів у рейхстаг і закону від 02 травня 1874 р. для виборів депутатів місцевих ландтагів. Активного виборчого права в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. були позбавлені військові також Австрії й Італії та деяких інших країн, причому заборона нерідко розповсюджувалася й на посадових осіб, яким доручалася охорона порядку. Так, наприклад, в Угорщині до категорії осіб, котрі позбавлялися виборчого права, належали чини поліції, митної та податкової служби, в Іспанії - чини поліції тощо [25, с. 72-73].; у Болгарії - солдати строкової служби; у Великій Британії при виборах до Палати громад - пери, представники духовенства, посли, військовослужбовці, особи, котрі працюють у поліції; у Греції не можуть висувати свої кандидатури на виборах службовці збройних сил і поліції, нотаріуси, реєстратори закладних документів, службовці чи агенти агентств або організацій із участю держави (якщо вони не підуть у відставку принаймні за 18 днів до висування їхніх кандидатур) [17, с. 332]; у Литві - особи, які проходять службу в органах національної оборони, у системі альтернативної служби, у поліції, в органах МВС і служби безпеки; у Румунії такі обмеження стосуються осіб, які були співробітниками колишньої служби безпеки чи міліції. В Албанії не можуть балотуватися до представницьких органів влади керівники органів національної охорони громадського порядку; керівники органів національної інформаційної служби всіх рівнів; солдати, котрі проходять строкову службу чи призвані на збори в місця дислокування військових частин [7, с. 373, 377]. Відповідно до ч. 3 ст. 65 Конституції Азербайджанської Республіки, обмежується право брати участь у виборах професійних військових, суддів, державних службовців [22, с. 68]. У Норвегії пасивного виборчого права позбавлені всі державні чиновники, включаючи пенсіонерів Двору короля, за винятком державних радників (це офіційний титул міністра) [11, с. 262].

Другий різновид невиборності - відносна невиборність, коли окремим особам забороняється балотуватися в певних округах. Так, французький Виборчий кодекс передбачає, що генеральні інспектори адміністративних органів із спеціальними дорученнями і префекти не можуть бути обрані в будь-якому виборчому окрузі, що входить до складу території, на якій вони здійснюють свої функції чи виконували їх в останні три роки до виборів, а супрефекти й генеральні секретарі префектур не можуть балотуватися в будь-якому виборчому окрузі департаменту, де здійснювали свої функції чи працювали в останній рік до виборів [4, с. 333]. Відповідно до Конституції Мексиканських Сполучених Штатів, губернатори штатів не можуть бути обрані до складу палати депутатів в окрузі, підвідомчого їм штату, протягом усього часу своїх повноважень і навіть у разі виходу у відставку (п. V ст. 55). У літературі відзначається, що якщо запровадження абсолютної невиборності є гарантуванням незалежності члена представницького органу, то відносна невиборність спрямована на охорону свободи виборця, обмеження можливостей кандидата використати службове становище при проведенні виборчої кампанії у своїх інтересах [7, с. 374]. Проте в усіх випадках порушення умов невиборності має наслідком визнання виборів недійсними й позбавлення обраного депутата представницького органу мандата;

г) статевий ценз, сутність якого полягає в наданні виборчих прав тільки особам чоловічої статі й невизнання їх за особами жіночої статі. Така дискримінація жінок має витоки ще з античних часів. У ХІХ ст. відсторонення жінок від участі у виборах мало місце майже в усіх країнах світу. Відомий французький учений-державознавець Леон Дюгі писав з цього приводу: «Усунення жінок від усякого роду прямої участі в публічній владі можна пояснити тільки як результат історичної еволюції; логічних обґрунтувань на користь такого відсторонення не існує; ми не бачимо причин, через які жінки не можуть бути так само компетентними, як і чоловіки, у вираженні національної волі. Це усунення є результатом затятого забобону, який, ми віримо, щезне у недалекому майбутньому» [26, с. 125]. І справді на рубежі ХІХ- ХХ ст. ст. на законодавчому рівні почали визнавати виборче право за особами жіночої статі. Хоча при цьому для них, як правило, установлювалися завищені майнові, вікові та освітні цензи. До того ж жінки отримували право голосу тільки на місцевих або регіональних виборах. Першою країною, яка зробила прорив у цьому напрямі, наділивши у 1893 р. жінок активним виборчим правом на виборах вищого законодавчого органу держави, стала Нова Зеландія. За нею пішли Австралія й деякі штати США (першими такими штатами були Вайомінг (1888 р.)У деяких джерелах називається більш рання дата - 1869 р. [17, с. 342]. Варто відзначити, що жінкам Британії виборче право було надано в результаті тривалої боротьби. Так ще 16 березня 1904 р. Палата громад 182 голосами проти 68 вотувала резолюцію депутата Мак-Ларна на користь скасування тих обмежень, що розповсюджувалися на жінок у сфері парламентських привілеїв. Проте 28 червня 1904 р. Палата лордів не підтримала 58 голосами (проти 38) у другому читанні законопроект, унесений лордом Бючемп, яким пропонувалося надати жінкам право обиратися до місцевих адміністративних рад (хоча на той час вони мали виборче право на муніципальних виборах у міських і сільських приходах і на виборах до рад графств). Однак 31 березня 1905 р. Палата громад вотувала за пропозицією парламентарія Шипмана білль, аналогічний відхиленому в 1904 р. Палатою лордів, а 02 березня 1906 р. вона (Палата лордів) навіть обговорювала пропозицію Чарльза Ділька щодо наділення жінок Англії рівними із чоловіками виборчими правами. Щоправда, це обговорення привело до позитивних результатів тільки в 1918 р. (а в деяких джерелах стверджується, що у Великій Британії жінки отримали виборче право у 1919 р.) [27, с. 67]. та Колорадо й Айдахо). Пасивне виборче право особи жіночої статі вперше отримали в 1906 р. у Фінляндії та в Норвегії - у 1907 р.

На початку ХХ ст. жінки користувалися активним виборчим правом тільки в шести країнах світу: Австралії, Данії, Ісландії, Новій Зеландії, Норвегії, Фінляндії (до грудня 1917 р. була автономією у складі Росії). У 1917 р. до цих країн приєдналася Росія і трохи пізніше інші республіки, що входили до складу Радянського Союзу (у тому числі й Україна, у якій статевий ценз було скасовано статтями 11 і 12 Конституції УНР 1918 р., що закріплювали, що ніякої різниці в правах і обов'язках між чоловіком і жінкою право УНР не знає і що громадяни в УНР рівні у своїх громадянських і політичних правах. Конституція УРСР 1919 р. також закріпила за жінками право обирати й бути обраними). У 1918 р. виборче право законодавчо надається жінкам Великої Британії¹⁵, щоправда, при досягненні ними 30 років і якщо вони (чи їхні чоловіки) володіли нерухомістю з річним прибутком не менше ніж 5 фунтів стерлінгів (тоді як для чоловіків віковий ценз становив 21 рік). І тільки в 1928 р., напередодні парламентських виборів 1929 р., уряд консерваторів здійснив чергову реформу виборчого права, надавши жінкам Великобританії рівні з чоловіками виборчі права.

04 червня 1919 р. 66-й Конгрес Сполучених Штатів Америки запропонував ХІХ поправку до Конституції США, відповідно до якої право голосу на виборах отримували жінки. 18 серпня 1920 р., коли 36 з 48 наявних на той час штатів ухвалили поправку, її ратифікацію було завершено й на федеральному конституційному рівні проголошувалося: «Право громадян Сполучених Штатів на участь у виборах не повинно оскаржуватися або обмежуватися за ознакою статі як Сполученими Штатами, так і окремими штатами. Конгрес має право проводити в життя зазначену статтю шляхом прийняття відповідного законодавства» [14, с. 38].

Усього за період з 1917 до 1920 рр. виборче право було закріплене за жінками 15 країн: РРФСР, УСРР, БСРР, Австрії, Канаді, Чехословаччині, Німеччині, УгорщиніХоча при цьому яскраво виявлявся принцип нерівності умов участі жінок і чоловіків у виборах, який полягав, по-перше, у тому, що віковий ценз для жінок становив 30 років, для чоловіків - 24; по-друге, жінка допускалася до участі у виборах лише за умови, що в неї не менше ніж троє законнонароджених дітей (причому всі живі) і вона має не менше ніж шість класів освіти. Також виборче право отримували жінки, які жили на доход від майна чи підприємства й мали при цьому вищу освіту., Ірландії, Люксембурзі, Нідерландах, Польщі, Швеції та в уже згадуваних нами Великій Британії і США. Надалі за період з 1921 по 1944 рр. виборче право розповсюдилося на жінок ще 14 країн (у тому числі в 1934 р. - Бразилії, в 1944 р. - ФранціїВарто зазначити той позитив, що у Франції є кілька рішень Конституційної ради, які забороняють будь-яку дискримінацію щодо чоловіків і жінок при реалізації ними свого виборчого права (зокрема рішення від 18 листопада 1982 р. № 82-146 щодо квот за статевою ознакою та рішення від 15 січня 1999 р. стосовно регіональних виборів).). Натомість в інших країнах жінки отримали це право значно пізніше: усього з 1945 до 1950 рр. таких країн було 21 (з них у 1945 р. - Італія та Японія, у 1948 р. - Ізраїль), а з 1951 до 1967 р. - 57 держав світу (серед них Індія, Індонезія, Пакистан (тимчасово), Чад, Малі, Сенегал). У Швейцарії це відбулося тільки в 1971 р.У цій країні жінкам було надано право голосу на федеральних виборах тільки після референдуму 07 лютого 1971 р. Однак довелося ще тривалий час чекати рішення Федерального суду (1990 р.), для того щоб напівкантон Аппенцель-Іннеродден надав таке право жінкам [27, с. 68]., у Ліхтенштейні - у 1976 р., в Андоррі - у 1978 р. тощо [6, с. 45; 12, с. 112-113].

І дотепер, як це не дивно, у деяких країнах існують обмеження в реалізації особами жіночої статі свого виборчого права, навіть невизнання за ними такого. Переважно статевий виборчий ценз має місце сьогодні в державах, де офіційною ідеологією визнається іслам, це, наприклад, Йорданія, Кувейт тощо [13, с. 31] Обмеження виборчих прав жінок на сучасному етапі пояснюється, по-перше, тим, що зазвичай вони не служать в армії, а тому в них відмінне від чоловіків ставлення до батьківщини; по-друге, надання права голосу жінкам має певні політичні наслідки: за своїми політичними поглядами вони більш консервативні, ніж чоловіки, тому більше зацікавлені в збереженні статус-кво, їхня участь у політичному житті країни певною мірою сприяє персоніфікації влади, оскільки вони більше підвладні особистістному впливу політичних діячів [17, с. 343].

Водночас потрібно констатувати, що в деяких країнах значно зросла частка жінок у парламентах країнах. Наприклад, у середині 90-х рр. ХХ ст. жінки становили в Швеції 41% від загальної кількості членів законодавчого органу, в Норвегії та Фінляндії - 39%, у Данії - 33%, Голландії - 3о%, в Австрії - 27%, у ФРН - 26%, натомість у Великій Британії - 17%, в Іспанії - 16, у Франції - тільки 10%, у США - 11% в Палаті Представників та 9% у Сенаті [12, с. 177], що свідчить про певні проблеми в реалізації в цих державах тендерної політики. Для її подолання у виборчому праві низки країн запроваджена система гендерного квотування - регулювання представництва жінок і чоловіків у списках кандидатів у депутати чи на державну службу. При цьому варіанти квот у цифровому вираженні різноманітні - тут не існує єдиного підходу, крім спрямованості до ідеалу паритетності: 50/50, який на сьогодні, за деякими джерелами, реалізований тільки в Італії, де кандидатури жінок повинні скласти до 50% усіх кандидатур у бюлетенях за пропорційною системою [28, с. 106]. Найбільш поширеною формою для скандинавських країн є співвідношення 40/60, що означає представництво в кожному інституті на кожному рівні влади не менше ніж сорок, але не більше ніж шістдесят відсотків представників обох статей. В Аргентині співвідношення у списках кандидатів у депутати становить 30/70 (30% квоти для жінок), у Бразилії - 20/80 (20% квоти для жінок).

Такі квоти, як правило, застосовуються як перехідний механізм з метою підготовки громадської думки до усвідомлення необхідності ширшого представництва в законодавчих органах жінок. Інколи виборче законодавство може вимагати від партій висувати кандидатами певну кількість жінок. Так робиться в системах пропорційного представництва в Бельгії й Намібії. А от в Аргентині існує додаткове положення, згідно з яким жінок повинні висувати на «прохідні» місця у списках. У Непалі 5% кандидатів у одномандатних округах повинні бути жінками. Часто політичні партії встановлюють власні неофіційні квоти для жінок - кандидатів на парламентських виборах. Це найбільш поширений механізм забезпечення активної участі жінок у політичному житті країни, який із різним успіхом використовується партіями в багатьох країнах світу: ANC у Південно-Африканській Республіці, PJ і UCR в Аргентині, CONDEPA в Болівії, PRD у Мексиці, лейбористськими партіями в Австралії й Великобританії, а також у Скандинавії. Так, лейбористська партія на виборах у Великобританії в 1997 р. сформувала спеціальні виключно жіночі списки відібраних кандидатів, завдяки чому кількість жінок у парламенті збільшилася майже вдвічі - із 60 до 119 [28, с. 106-107].

Варто зазначити, що першу систему квот для жінок апробувала в 1972 р. Швеція, унаслідок чого представництво жінок у керівництві Ліберальної партії досягло 40%. Із 1987 р. політичні партії Швеції застосовують таку систему, за якою 50% кандидатів у списку партії повинні бути жінки. У списку швецької Соціал-демократичної партії по черзі розташовуються чоловіки й жінки. Квота для жінок у парламенті Норвегії запроваджена з 1976 р. Завдяки цьому Норвезька робоча партія має для жінок сорока відсоткову квоту в усіх структурах партійного апарату. Аналогічну систему використовують політичні партії Данії й Ірландії: у Данії квоти представництва закріплені з 1977 р. - Соціалістична народна партія й Соціалістична демократична партія закріплюють 40% представництво обох статей; в Ірландії квоти на участь жінок у списках політичних партій запроваджуються з 1991 р. - Робітнича партія й Партія Зелених на 40% складаються із жінок. У Німеччині жінкам відводиться 50% у списках Партії демократичних соціалістів і Зелених, Соціал-демократична партія Німеччини «резервує» для жінок місця в управлінських партійних структурах у розмірі 45% від загальної кількості, а СДПН - кожне п'яте місце. В Австрії окремі політичні партії резервують місця для жінок у своїх списках: із 1985 р. Соціал-демократична партія Австрії 40% місць зберігає за жінками, із 1993 р. списки «Зеленої альтернативи» на 50% формуються із жінок, із 1995 р. Австрійська народна партія резервує для них 33,3% місць [29, с. 84-89], партія зелених настоює також на п'ятдесяти відсотковому представництві жінок у національному парламенті й органах місцевого самоврядування. Такі країни, як Пакистан, Афганістан і Південна Африка, мають свої системи квотування. У Пакистані 1/3 законодавчих місць на національному рівні закріплена за жінками. Законодавство Афганістану передбачає збереження 25% місць для жінок, а Південноафриканський Муніципальний Акт 1988 р. пропонує партіям гарантувати жінкам 50% місць у списку кандидатів на виборах у місцеві органи влади, хоча жодних санкцій за недотримання цієї квоти не передбачено. Індійський національний конгрес також успішно проводить політику висунення 20% жінок-кандидатів на виборах до законодавчих органів штатів.

У низці країн передбачено санкції за недотримання гендерного балансу при формуванні представницьких органів. Наприклад, у Греції рівне відсоткове представництво обох статей у списках партій є обов'язковим на місцевих і регіональних виборах, а списки кандидатів, у яких жінок менше ніж третина, взагалі не реєструються (однак це положення не поширюється на вибори до національного парламенту). Конституційність відповідного положення була неодноразово підтверджена Державною Радою Греції (вищим адміністративним судом), яка у своїх рішеннях № № 1933 та 1917-1929/88 вирішила, що «впровадження механізмів, спрямованих на забезпечення представництва жінок, не суперечить Конституції Греції, якщо такі заходи мають на меті запровадження реальної рівності чоловіків та жінок» [29, с. 83].

У Фінляндії, відповідно до Закону «Про рівність жінок і чоловіків» 1987 р., квота представництва кожної статі в органах державної влади й місцевого самоврядування повинна становити не менше ніж 40%, крім випадків, коли ця квота може бути знижена на обґрунтованих підставах. В Італії партіям, які сприяють включенню жінок до своїх списків, держава надає фінансову компенсацію в розмірі 5%. У Бельгії із 1994 р. законодавчо закріплене положення щодо максимально можливого представництва обох статей у виборчих списках, із 1999 р. - представники однієї статі не можуть становити більше ніж 2/3 списку, а із 2002 р. - перші три позиції списку не можуть займати особи однієї статі. Якщо ж партія не дотримується вимог щодо квот, частина місць у списках залишаються вакантними. У Франції після 2000 р., коли було введено паритетне законодавство, яке вимагало від партій рівного представництва чоловіків і жінок, для того щоб закріпити рівну участь чоловіків і жінок у політичній системі країни, для партій, які не дотримувалися гендерних балансів, були встановлені фінансові санкції у вигляді зменшення їх державного фінансування, якщо відхилення від паритету становить 2% [30].

Ставиться питання щодо запровадження гендерних квот (хоча б на перехідний період) і у вітчизняну виборчу практикуПричому вітчизняними науковцями все більшої популярності й підтримки отримує нова концепція рівності - це концепція «рівність за отриманим результатом». Основним аргументом цієї концепції є те, що відсутність формальних перепон для реалізації права не гарантує наявності рівних можливостей. Пряма дискримінація, а також комплекс прихованих перепон перешкоджають жінкам отримати свою частку у формуванні політичних впливів. Тому квоти та інші «позитивні» заходи сприяють встановленню рівності за результатом. Якщо існують перешкоди для рівності, необхідно вживати компенсаційних заходів, які й будуть уважатися засобами рівності за результатом [31, с. 14].. Це обґрунтовується тим, що законодавче забезпечення рівного представництва обох статей насамперед потрібне для створення належних умов щодо подолання фактичної нерівності впливу жінок і чоловіків на політику; по-друге, дозволить жінкам набрати необхідну критичну масу голосів для прийняття ефективної участі в політичних процесах; по-третє, сприятиме усуненню недостатнього рівня представництва жінок у виборних органах.

Так, М. Ставнійчук зазначає з цього приводу: «Зараз державі конче необхідно законодавчо забезпечити рівність можливостей чоловіків і жінок, і тимчасова 30% квота була б тою умовою, яка змогла залучити жінок до активної політики». Т. Мельник теж наголошує, що на сьогодні неможливо гарантувати конституційний принцип рівності чоловіків і жінок, а закон про гендерне квотування став би певною гарантією цього, бо це є форма забезпечення тендерної демократії, без якої неможливо досягти соціальної демократії. Інший український науковець Г. Сеник вказує на три важливі фактори, які вимагають перегляду наявної ситуації із представленням жінок у процесі прийняття суспільно-політичних рішень. По-перше, необхідність дотримання принципу демократичної справедливості, бо несправедливо залишати жінок «недопредставленими» в законодавчому органі України, оскільки вони становлять більшу частину населення держави. По-друге, недопустимим є марнування людських ресурсів, а брак кваліфікованих жінок в органах влади є виявом їх марнування. По-третє, чоловіки й жінки мають відмінне бачення та розуміння соціальних, економічних і політичних проблем, а тому представлення 52% виборців - жінок 5% народних депутатів-жінок є порушенням забезпечення представницьких інтересів. Отже, запровадження тендерних квот є одним із способів розв'язання проблеми представництва жінок у законодавчому органі [32].

Незважаючи на загальносвітову тенденцію запровадження гендерних квот при формуванні представницьких органів і її підтримку низкою вітчизняних науковців і політиків, ми не зовсім поділяємо цей підхід. По-перше, введення гендерної квоти порушуватиме принцип вільного вибору і така квота обмежуватиме вибір виборців, нівелізує їхнє право обирати того, кого вони хочуть.

По-друге, уведення гендерних квот, на нашу думку, прямо суперечитиме ст. 24 Конституції України, яка гарантує рівність між жінками й чоловіками та забороняє запровадження привілеїв і обмежень за ознакою статевої належності. Уважаємо, що Конституція України й Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» створили належні умови для гарантування рівних можливостей щодо реалізації пасивного виборчого права як чоловіків, так і жінок. За таких умов результати виборів залежать виключно від особистих кваліфікацій і поглядів кандидатів, а не від їх належності до певної статі.

Хоча заради справедливості варто зазначити, що пропорційна виборча система із закритими списками надає можливість виборцям голосувати лише за кандидатів, яких їм запропонували політичні партії, а формування списків кандидатів політичними партіями часто обмежується політичними чинниками, економічними підходами чи іншими суб'єктивними міркуваннями лідерів політичних партій, коли потенційні кандидати в народні депутати жіночої статі просто не можуть взяти участь у виборчій кампанії. Фактично домінуюча роль чоловіків у вітчизняній політиці зумовлена й наявними в українській практиці державотворення традиціями. Також можливості жінок дуже рідко адекватні можливостям чоловіків. І постійний брак жіночого представництва на виборних посадах лише посилює домінуючу роль чоловіків. Тому вихід із цієї ситуації нами вбачається в якнайскорішому скасуванні закритих списків або ж, як крайній і недосить ефективний засіб, у запровадженні квот для жінок, що матиме наслідком більш сприятливі умови для досягнення бажаного рівня представництва жінок у представницькому органі, хоча й не вирішить усієї проблеми їх представництва. Ще раз зазначимо, що система квотування є не досить ефективним засобом досягнення паритету між чоловіками та жінками у формуванні єдиного законодавчого органу України. Уведення таких квот без застосування заходів, які сприятимуть підвищенню політичної активності жінок, їхньої політичної «професіоналізації» буде простою «профанацією» ідеї гендерної рівності. Тому разом із тимчасовим запровадженням квот дуже важливим напрямом є робота щодо політичної активізації українських жінок, що можливо досягти передусім шляхом запровадження гендерно-орієнтованої рекрутної політики вітчизняних політичних партій;

д)національний (расовий) ценз, згідно з ним, виборчі права належать тільки особам певної національності або раси. На сьогодні расовий ценз у виборчому праві зарубіжних держав не існує. Останньою країною, яка на початку 90-х рр. ХХ ст. заборонила обмежувати виборчі права громадян при формуванні представницьких органів за расовою ознакою, була Південно-Африканська Республіка. Натомість національний ценз у деяких країнах продовжує мати місце. Так, ст. 55 Конституції Туркме- ністану проголошує, що президентом країни може бути громадянин Туркменістану з числа туркмен [22, с. 435]. Відповідно до ст. 54 Конституції Князівства Монако, до Національної ради (парламент Монако - О. М.) можуть бути обрані виборці-монегаски обох статей віком не менше двадцяти одного року, що є громадянами Монако не менше ніж п'ять років [15, с. 435];

е)релігійний ценз, що передбачає визнання виборчих прав тільки за особами, які сповідують певну релігію. У ХІХ ст. цей ценз більше застосовувався європейськими країнами (надання виборчих прав тільки католикам в Іспанії, тільки англиканським віруючим в Англії, виключно християнам при абсолютному позбавленні виборчих прав іудеїв у Німеччині та Румунії тощо). Проте у ХХ ст. релігійний ценз ширше використовувався вже в країнах Сходу та Азії. На сьогодні обмеження виборчих прав громадян за релігійною ознакою має місце в низці ісламських держав. Зокрема, для отримання пасивного виборчого права потрібно сповідувати іслам в Алжирі (при виборах президента), в Ірані (при виборах депутатів парламенту) тощо;

є) родинний ценз, який полягає в тому, що в низці країн обмежується пасивне виборче право й забороняється балотуватися до представницького органу членам сім'ї, близьким родичам вищих посадових осіб країни, найчастіше особи, яка обіймає посаду глави держави. В Іспанії - це члени королівської сім'ї, що внесені до громадянського реєстру; у Монако - члени князівського дому. Відповідно до п. 6 ст. 240 Конституції Гондурасу 1982 р., не можуть бути обрані Президентом Республіки «родичі Президента і Віце-президента, що перебували на цих посадах за рік до виборів, до четвертого коліна споріднення і другого ступеня свояцтва» [33, с. 363].

Історія виборчого права знає й інші цензи, які на сьогодні не мають або майже не мають застосування. Наприклад, становий ценз («шляхетного походження»), який був характерним для епохи феодалізму і поширеним у період «розсіяного» суверенітету (Х-ХІІ ст. ст.), коли основними учасниками виборів були королі, знатні представники стародавніх сімей (родів), а також у період станово-представницьких монархій (ХП-ХУІ ст. ст.), коли кандидатами до представницького органу влади могли стати тільки особи шляхетного походження. Наприклад, кандидатами в палату громад англійського парламенту, відповідно до статуту 1445 р., могли бути тільки «благородні рицарі ..., сквайри, джентльмени за народженням», тобто ті, хто належав до «шляхетного» стану як мінімум у другому поколінні [13, с. 31]. Сьогодні цей ценз, навпаки, виявляється в тому, що права голосу у Великій Британії не мають лорди, оскільки вони мають власну палату парламенту.

На початку ХХ ст. після соціалістичної революції в Російській імперії в радянських республіках мав велике поширення трудовий ценз. Наприклад, Конституцією РСФРР 1918 р. передбачалося, що правом обирати й бути обраним до Рад користуються:

- усі особи, які добувають засоби до життя виробничою та суспільно-корисною працею;

- особи, зайняті домашнім господарством, та особи, що забезпечують для перших можливість працювати, як-от: робітники і службовці всіх видів і категорій, зайняті в промисловості, торгівлі, сільському господарстві й інші;

- селяни й козаки-землероби, які не використовують найману працю з метою отримання прибутку;

- солдати Червоної Армії й матроси Червоного Флоту;

- громадяни, що увійшли до вищезазначених категорій, однак «втратили певною мірою працездатність2 (ст. 64 Конституції).

Виборчим правом особи наділялися із досягнення 18 років.

Згідно зі ст. 65 Конституції РСФРР 1918 р., позбавлялися виборчих прав і не могли обирати та бути обраними:

- особи, що використовували найманих робітників з метою отримання прибутку;

- особи, які жили на нетрудові доходи, як-от: відсотки з капіталу, доходи з підприємств, з майна тощо;

- приватні торговці, торгові й комерційні посередники;

- монахи й духовні служителі церкви та релігійних культів;

- співробітники й агенти колишньої поліції, особливого корпусу жандармів і охоронних відділень, а також члени царського дому в Росії;

Звичайно, окрім зазначених категорій осіб, виборчого права позбавлялися особи, визнані в установленому порядку душевнохворими чи розумово відсталими, та особи, які знаходилися під опікою, а також особи, засуджені за корисливі чи порочні злочини, на строк, установлений законом або судовим вироком [8, с. 39-40].

Проте і становий, і трудовий цензи відійшли у минуле разом зі своїми епохами.

Висновки. Сучасний етап розвитку виборчого законодавства як більшості зарубіжних країн, так і України ґрунтується на ідеях свободи і рівності людини та громадянина й характеризується демократичністю, завершеністю нормативного визначення виборчих цензів. Вони можуть бути класифіковані на такі, що є об'єктивними за природою (вік, дієздатність, національність, стать тощо) або зумовлені реальними потреба суспільства (громадянство, осілість, моральний аспект, грамотність (освіта), майновий стан, професія, родинні відносини тощо). Виборчі цензи не заперечують ідеї загальності виборів, а чітко окреслюють електорат і осіб, які можуть претендувати на мандат представницького органу.

Список використаних джерел

1. Кістяківський Б.О. Вибране / Б.О. Кістяківський. - К. : Абрис, 1990.

2. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

3. Шаповал В. Вибори як форма безпосередньої демократії: питання історії, теорії і практики / В. Шаповал // Reforma prawa wyborczeqo w Polsce I na Ukrainie /pod redakcja Petro Steciuka i Jerzeqo Buczkowskieqo. - Przemysl, 2004.

4. Конституционное (государственное) право зарубежных стран : [учебник] : в 4 т. / отв. ред. Б.А. Страшун. - М. : БЕК, 1996. - Т 1-2. - 1996.

5. Василик М.А. Избирательная система России : [словарь-справочник] / М.А. Василик, М.С. Вершинин. - СПб. : Изд-во В.А. Михайлова, 1999.

6. Игнатов В.Г Технологии избирательных кампаний / В.Г. Игнатов, Н.П. Кутырев, С.А. Кислицын. - М. ; Ростов-на- Дону : Издательский центр «МарТ», 2004.

7. Сравнительное конституционное право / отв. ред. В.Е. Чиркин. - М. : Манускрипт, 1996.

8. Дмитриев Ю.А. Избирательное право и процесс в Российской Федерации / Ю.А. Дмитриев, В.Б. Исраелян. - Ростов-на-Дону : Феникс, 2004.

9. Единый европейский акт. Договор о Европейском союзе. - М., 1994.

10. Устав Союза Беларуси и России // Собрание законодательства РФ. - 1997. - № 30. - Ст. 3596.

11. Исаев М.А. Механизм государственной власти в странах Скандинавии / М.А. Исаев. - М. : ОАО «Издательский дом «Городец», 2004.

12. Автономов А.С. Конституционное (государственное) право зарубежных стран : [учебник] / А.С. Автономов. - М. : ТК Велби, Проспект, 2006.

13. Герасименко Т.В. Принципы выборов в органы государственной власти и местного самоуправления в Российской Федерации : дисс. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 «Конституционное и муниципальное право» / Т.В. Герасименко. - Тюмень, 2003.

14. Конституция Соединенных Штатов Америки // Конституции зарубежных стран / сост. В.В. Маклаков. - М. : БЕК, 2001.

15. Конституции государств Европы : в 3 т / под общей ред. Л.А. Окунькова. - М. : НОРМА, 2001. - Т 2. - 2001.

16. Дерев'янко С. Віковий ценз учасників виборів і референдумів за конституціями світу: порівняльно-правовий аналіз / С. Дерев'янко // Вибори та демократія. - 2008. - № 1 (15).

17. Конституционное право : [словарь] / отв. ред. В.В. Маклаков. - М. : Юристъ, 2001.

18. Конституція Республіки Македонія // Конституції нових держав Європи та Азії / упоряд. С. Головатий. - К. : Укр. правн. фундація ; Право, 1996.

19. Конституция Австрийской Республики // Конституции государств Европы : в 3 т / под общей ред. Л.А. Окунькова. - М. : НОРМА, 2001. - Т 1. - 2001.

20. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень пункту 6 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів сімей», частини четвертої і п'ятої статті 22 Закону України «Про міліцію» та частини шостої статті 22 Закону України «Про пожежну безпеку» (справа про офіційне тлумачення терміна «член сім'ї») від 03 червня 1999 р. № 5-рп/99 // Вісник Конституційного Суду України. - 1999. - № 3.

21. Шаповал В.М. Сучасний конституціоналізм : [монографія] / В.М. Шаповал. - К. : Юридична фірма «Салком» ; Юрінком Інтер, 2005.

22. Новые Конституции стран СНГ и Балтии : сборник документов. - Вып. 2. - М. : Манускрипт ; Юрайт, 1998.

23. Конституции государств Европы : в 3 т / под общей ред. Л.А. Окунькова. - М. : НОРМА, 2001. - Т 3. 2001.

24. Конституция Аргентинской Нации // Конституции зарубежных государств. Американский континент. - Ереван : Мхитар Гош, 1998.

25. Шалланд Л.А. Питання виборчого права : Випуск 1. Таємне подання голосів / Л.А. Шалланд // Вибори та демократія. - 2007. - № 4 (14).

26. Дюги Л. Конституционное право. Общая теория государства (Репринтное воспроизведение издания 1908 года) / Л. Дюги. - Одеса : Юридична література, 2005.

27. Жакке Ж.-П. Конституционное право и политические институты : учебное пособие / Ж.-П. Жакке ; пер. с франц.. - М. : Юристъ, 2002.

28. Посібник з розробки виборчих систем : [науково-практичне видання]. - К. : ДП «Нора-Друк», 2003.

29. Вибори в Європейському союзі / за ред. Д.С. Ковриженко ; Лабораторія законодавчих ініціатив. - К., 2006.

30. Vоtіпg Соипіз: ЕІегіогаІ Rеfоrm fог Сапасіа // Law Сотт^іоп of Сапасіа, Сотт^іоп DU DROIT DU Сапасіа. - Оttawa О^ Міп^ег оf Publie Wоrks апсі Gоvеmment Services, 2004.

31. Дашковська О.Р Правове становище жінки в аспекті тендерної рівності : автореф. дис. ... докт. юрид. наук : спец. 12.00.01 / О.Р Дашковська. - Х., 2008.

32. Матеріали круглого столу «Гендерні квоти у виборчому процесі», 15 квітня 2004 р., м. Київ, Фундація відкритого суспільства, проект АМР США «Сприяння організації виборів в Україні» [Електронний ресурс]. - Режим доступу : Іійр:// www.vуbоrу.соm.

33. Андреева Г.Н. Конституционное право зарубежных стран : [учебник] / Г.Н. Андреева. - М. : Эксмо, 2005.

Размещено на Allbest.ru