Ґенеза проблеми забезпечення законності в державному управлінні: до історії питання

Размещено на http://www.allbest.ru/

ҐЕНЕЗА ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАКОННОСТІ В ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ: ДО ІСТОРІЇ ПИТАННЯ

GENESIS OF THE PROBLEM THE RULE OF LAW IN PUBLIC ADMINISTRATION: BACKGROUND

Л.М. Бєлкін,

кандидат технічних наук, старший науковий співробітник,

директор ТОВ «Газета», Донецька область

Анотація

В статті розглянуті деякі історико-політичні та державно-правові аспекти проблеми забезпечення законності у сфері державного управління.

Ключові слова: державне управління, закон, законність, доцільність, верховенство закону, верховенство права.

Annotation

The article deals with some historical and political and the constitutional aspects of the rule of law in public administration.

Keywords: public administration, law, legality, expediency, rule of law.

Вступ. Особливе місце серед усіх принципів державного управління належить принципу законності [1, с. 22]. Законність і дисципліна - основні умови існування будь-якої демократичної держави, її обов'язкові риси. Вони невід'ємні одна від одної [2, 3]. Вимоги дотримання законності (політико-правового явища, що характеризується неухильним дотриманням вимог чинного законодавства всіма суб'єктами відносин публічного управління) та дисципліни (свідомого додержання встановлених правовими та іншими соціальними нормами правил поведінки у державному та суспільному житті) звернені, перш за все, до органів публічної адміністрації [4, с. 338].

Стаття 1 Конституції України визначає Україну як правову державу, ст. 8 закріплює як державний принцип верховенство права, а статті 6 і 19 встановлюють, що органи законодавчої, виконавчої та судової гілок влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Це означає, що суворе й неухильне додержання законів і підзаконних актів є єдино припустимим варіантом діяльності державних структур, посадових осіб, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, інших суб'єктів права [1, с. 22].

В.Я. Малиновський [5, с. 196] розглядає законність як основоположний принцип державного управління, що визначає рівень демократичності суспільства. Це означає, що всі органи виконавчої влади та їх посадові і службові особи повинні чітко дотримувати норм права. Нормативно-правові акти, що приймаються суб'єктами державного управління, мають відповідати положенням Конституції та законам України. Громадяни повинні мати гарантоване право, згідно з яким ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом. Тобто, право має домінувати над владою, зокрема над діяльністю органів виконавчої влади, унеможливлювати свавілля з боку чиновників, створювати умови для широкого громадського контролю за їх діяльністю, в тому числі, за здійсненням адміністративними органами функцій державного управління.

Водночас, побутові відчуття, наукові, публіцистичні матеріали та статистичні дані свідчать про те, що стан законності в держаному управлінні України є вкрай незадовільний. Так, за даними Вищого адміністративного суду України, у 2010 році з прийняттям судової постанови закінчено провадження у 1.400.342 позовах юридичних або фізичних осіб до суб'єктів владних повноважень, з яких задоволено позовні вимоги в 1.246.304 справах (89 %) [6]. Апеляційний перегляд практично не впливає на цю статистику, оскільки 82% постанов не оскаржуються взагалі, а з оскаржуваних переглядається тільки 4 % до загальної кількості постанов, причому не обов'язково на користь суб'єкта владних повноважень. Наведені дані свідчать про масові порушення прав юридичних чи фізичних осіб в Україні. За даними російської статистики, у 2008 році судами Росії задовольнялося до 60 % звернень громадян до суду у зв'язку з оскарженням рішень, дій (бездіяльності) органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, державних або муніципальних службовців [7, с. 419]. Важко собі уявити такий брак, який допускають чиновники, у роботі реального сектора економіки. Системними в Україні є порушення законодавства з боку органів державної податкової служби [8-10 та ін.], державної митної служби [11, 12 та ін.], Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку [13-15 та ін.], органів міліції [16-18 та ін.], зокрема, Державної автомобільної інспекції [19, 20 та ін.], міністерства охорони здоров'я [21, 22 та ін.], органів соціального захисту населення [23-25 та ін.], державних органів з питань банкрутства [26], у сфері забезпечення культурних прав громадян [27], у сфері розпорядження земельними ресурсами [28, 29 та ін.], у сфері державних закупівель [30], невиконання судових рішень органами виконавчої влади [31, 32] тощо. Сьогодні практично кожен у повсякденному житті стикається з незаконними діями працівників правоохоронних органів, хоча саме на останніх покладається завдання з забезпечення безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів у різних напрямках життєдіяльності [33, с. 206]. Отже, дослідження проблем забезпечення законності в діяльності органів влади України є актуальним.

Аналіз останніх наукових досліджень. На даний момент в правовій теорії і практиці склався консенсус відносно того, що однією з найважливіших ознак організації та функціонування суспільства і держави на правових засадах є дотримання принципу законності. Так, О.Ф. Скакун [34, с. 445] зазначає, що законність - це комплексне соціально-правове явище, що характеризує організацію і функціонування суспільства і держави на правових засадах. В роботі [35, с. 200] вказується, що законність - це комплексне політико-правове явище, що відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, зв'язок між правом і державою.

В роботі [36] підкреслюється, що громадяни не можуть бути суб'єктами законності, оскільки це ставить їх в однакове становище з посадовими особами, державнимиорганізаціями та державою в цілому. Небезпека порушення положень законів останніми незрівнянно вище, ніж порушення законів громадянами. Будь-який відступ державнихорганів від правових приписів є порушенням, дезорганізує діяльність держави. Крім того, в умовах побудови громадянського суспільства у сфері загальногромадянських відносинповсюдно має діяти принцип диспозитивності, що дозволяє повну свободу дій, крім тих, що прямо забороняються законами. Діяльність же державних та інших органів іорганізація, установ та посадових осіб усіх рівнів суворо обмежується дозволом дій [36], що, до речі, корелює з положеннями ч. 2 ст. 19 Конституції України.

Отже, правильне розуміння та дотримання принципу законності забезпечує функціонування держави як правової. Водночас, досягнення саме правильного розуміння викликає найбільші труднощі та дискусії. Як слушно зазначається в тій же роботі [35, с. 200], про законність написано багато робіт, але це питання все ще залишається дискусійним. В даній статті робиться спроба узагальнити виконані дослідження.

Постановка завдання. На підставі історико-політичних та державно-правових досліджень проблеми забезпечення законності у певних історичних умовах дослідити принципи забезпечення законності, їх наповнення реальним змістом та реалізацію в правотворчій та правозастосовній діяльності.

Результати. Як зазначає Л.В. Мелех [37, с. 1], законність як один із найважливіших елементів правової основи державного і суспільного життя є складним та багатоаспектним явищем, яке має притаманні йому принципи та вимоги. Принципи законності традиційно розглядаються юридичною наукою як основоположні засади, керівні ідеї, що визначають зміст, сутність, і місце цього складного явища у суспільному житті. Саме з цієї причини практично в кожній публікації, присвяченій проблемам законності, тією чи іншою мірою порушується це питання.

Зазначеному досліднику вдалося зібрати думки багатьох авторів з приводу принципів законності [38-44]. В найбільш загальному вигляді, з урахуванням позицій деяких інших авторів [45-49], пропонується такий набір принципів: a) закріплення основ економічного і політичного життя суспільства, основних прав і свобод громадян, принципів побудови і функціонування правової системи в Конституції, незаперечність закону в соціальній практиці; b) верховенство права; c) єдність законності; d) верховенство закону; е) верховенство Конституції і закону; f) правова впорядкованість; g) всезагальність; h) рівність усіх громадян перед законом і судом; і) реальний характер законності; j) забезпечення прав людини і громадянина; забезпечення пріоритету цих прав; k) презумпція невинуватості; l) невідворотність і своєчасність відповідальності за правопорушення; m) доцільність та недопустимість її протиставлення законності; доцільність законності; n) науковість; p) взаємозв'язок з культурою; q) взаємозв'язок зі справедливістю; r) демократизм; обумовленість законності режимом демократії; s) повага громадян до права; високим рівень правосвідомості та правової культури громадян; t) контроль за законністю, тобто наявність дійового механізму недопущення та усунення будь-яких порушень законності з боку будь-яких суб'єктів права;

Підтримка тих чи інших принципів певними дослідниками позначена в таблиці 1 позначкою «+». Враховуючи, що наукова істина встановлюється не шляхом голосування, варто тим не менш зазначити, що переважна більшість російських та українських дослідників надає перевагу таким принципам законності, як: c) єдність законності; d) верховенство закону; j) забезпечення прав людини і громадянина; забезпечення пріоритету цих прав; l) невідворотність і своєчасність відповідальності за правопорушення; m) доцільність та недопустимість її протиставлення законності; доцільність законності. При цьому звертає на себе увагу низька «популярність» такого принципу законності, як верховенство права, особливо з огляду на велику увагу до досліджень цього принципу [50-54 та ін.]. При цьому якщо така позиція російських дослідників [38-41, 44, 49] може бути пояснена відсутністю згадування про цей принцип в Конституції Російської Федерації, то неувага до цього принципу, який є конституційним за Конституцією України (ст. 8), українських дослідників потребує заповнення цієї прогалини.

Таблиця 1.

Водночас слід зазначити, що само по собі формулювання принципів законності та теоретичне визнання цих принципів не забезпечує практичної реалізації режиму законності в країні. Важливо дослідити, як фактично реалізовуються ті чи інші принципи у практичній діяльності різних соціальних суб'єктів, перш за все у сфері держаного управління [37, с. 5]. Як наголошує М.П. Орзіх, [55, с. 16], в умовах формування українського конституціоналізму головну увагу слід приділити не характеристикам ідеології лібералізму, а особливостям практичного впровадження раціонального змісту сучасних ліберальних ідей у державну і правову дійсність України, створенню дієвого механізму охорони та захисту прав і свобод людини і громадянина.

Сучасні дослідження у сфері теорії держави і права та практики правозастосування в державному управлінні виходять переважно з гуманістичної парадигми розвитку вчень про державу і право, тобто з того, що саме гуманістичні ідеї та гуманістична практика торували собі нелегкий шлях всупереч тенденціям антигуманізму [50, 51, 56-61 та ін.]. Найкращі політико-правові доктрини усіх часів і народів спираються на загальнолюдські гуманістичні цінності - справедливість і рівність, демократію і свободу [58, с. 6]. Гуманізм є фундаментальною основою організації державної влади. Даний принцип означає визнання цінності людини як особистості, затвердження пріоритету її інтересів у діяльності держави. Гуманізм - це орієнтація на приватні інтереси, на права і свободи людини як вищу цінність [56, с. 10]. Тому гуманістичні основи організації державної влади відносяться до фундаментальних властивостей правової держави у їх взаємозв'язку з принципами обмеженості державної влади правом, верховенства права, поділу державної влади тощо. Держава лише тоді насправді стає підпорядкованою праву і лише тоді виступає гарантом реалізації в суспільному житті фундаментальних гуманістичних цінностей, коли сама державна влада несе у собі, у своїй внутрішній будові запобіжні механізми, що протистоять владним тенденціям до розширення сфери свого впливу та посилення своїх повноважень [56, с. 8]. «Я бачу загибель тієї держави, де закон не має сили й перебуває під чиєюсь владою, - писав Платон. - А там, де закон - володар над правителями, а вони його раби, я вбачаю порятунок держави й усі блага, які тільки можуть дарувати державам боги» [62, с. 134; 63, с. 171]. «Де закінчуються закони, там починається тиранія», - продовжував цю думку Прем'єр-міністр Великої Британії (1783-1801, 1804-1806 рр.) Вільям Пітт-молодший [63, с. 167]. Кант особливо наголошував на ролі законів в обмеженні влади: «Кожний наділений владою завжди буде зловживати своєю свободою, коли над ним нема нікого, хто розпоряджався б ним у відповідності з законами... Із такої кривої тісини, як та, з котрої зроблена людина, не можна зробити нічого прямого» [64, с. 190].

Водночас, необхідно враховувати, що гуманістичні ідеї в державному управлінні далеко не завжди займали пріоритетне становище. Більше того, слід, очевидно, визнати, що у сфері взаємовідносин влади і громадян переважали тенденції антигуманізму, - як в часовому, так і в просторовому вимірі; як на практиці, так і в теоретичному обґрунтуванні. «Якщо окинути неупередженим поглядом історію боротьби за права людини, - писАв з цього приводу президент Інституту демократії та прав людини, Заслуженийюрист України О.Г. Мучник, - то ми зіткнемося з розповіддю набагато більш сумною, ніж усі найвідоміші шекспірівські трагедії, разом узяті» [65, с. 110-111]. Як зазначає О.Ф. Скакун, в історії було чимало випадків, коли громадяни дотримувалися законів, а законність порушувалася, коли «суворе дотримання» насправді означало «суворепорушення» [66]. Однак на даний момент ці питання майже не знаходять достатнього аналізу. Можна зрозуміти авторів відповідних робіт, які прагнуть будувати свої дослідження на кращих зразках людської думки. Однак і антигуманістичні прояви можуть бути повчальними, - якщо історія взагалі чому-небудь навчає. На важливості дослідження історичних аспектів трансформації наукових поглядів стосовно функцій держави, поняття влади та їх складових та урахування історичного аналізу для вирішення адміністративно-правових проблем сьогодення наголошується в роботі [67, с. 27].

Якщо порівняти типи теорії та практики, як вони корегувалися в історії людства, то гіпотетично можна сформувати такі сполучення:

а) антигуманістична теорія - антигуманістична практика;

б) антигуманістична теорія - гуманістична практика;

в) гуманістична теорія - антигуманістична практика;

г) гуманістична теорія - гуманістична практика.

При цьому під антигуманістичними теоріями та антигуманістичними практиками будемо розуміти ті, які прагнуть обґрунтувати та реалізувати в суспільному життінікчемність особистості і народу перед державою, необмеженість державної влади, необов'язковість для неї елементарних норм моральності, намагаються ідеалізуватиавторитарну, деспотичну, тоталітарну державу, які бачать у праві тільки «наказ влади» [61]. Під гуманістичними теоріями та гуманістичними практиками будемо розуміти ті, якіобґрунтовують ідеї підпорядкування держави народу, вимоги забезпечення прав людини, підпорядкування державної влади закону, захисту особи і суспільства від свавілля та беззаконня [56, 61]. Зазначене цілком кореспондується з такою категорією, як «політичний режим» [34, с. 83-86; 68, с. 150]: демократичний режим характерний для правової держави; його способи і методи здійснення державної влади реально забезпечують вільний розвиток людини; участь у здійсненні державної влади; свободу в економічній діяльності; захищеність прав і законних інтересів; врахування інтересів більшості і меншостей (меншин); легальна дія опозиційних партій; формування уряду тими партіями, що перемогли на відповідних виборах; домінування переконання, узгодження, компромісу; виборність і змінюваність центральних і місцевих органів державної влади тощо. При антидемократичному режимі відбувається потоптання прав і свобод людини, придушення опозиції, не виключається скасування представницького вищого органу (парламенту) або перетворення його на маріонеткову установу, формування уряду армією, що захопила владу, т. ін.

Аналізуючи гіпотетичні сполучення а) антигуманістична теорія - антигуманістична практика та б) антигуманістична теорія - гуманістична практика, слід дійти висновку, що при пануванні антигуманістичної теорії ніколи неможлива гуманістична практика (за деякими окремими проявами, які будуть послідовно подавлятися), і, навпаки, завжди буде панувати антигуманістична практика. Зазначене пов'язане із тим, що, з одного боку, антигуманістична практика завжди створює попит на антигуманістичну теорію.Закономірністю розвитку політико-правової ідеології є те, що будь-яке вчення про державу, право, політику розробляється з урахуванням сучасної йому політико-правовоїдійсності, яка обов'язково відбивається у, здавалося б, абстрактних теоретичних схемах [61]. «Я не сумніваюся, - писАв Гоббс, - що якби істина, що три кути трикутникадорівнюють двом кутам квадрата, суперечила чиїм-небудь правам на владу або інтересам тих, хто вже має владу, то, оскільки це було б у владі тих, чиї інтереси зачеплені цією істиною, вчення геометрії були б якщо не оскаржувані, то витіснені спаленням всіх книг з геометрії» [61]. Отже, антигуманістична практика завжди знайде своїх апологетів, - тим більше так безпечніше і для самих апологетів. З іншого боку, за своєю суттю влада завжди прагне звільнити себе від будь-яких обмежень, тому без відповідних стримуючих чинників, зокрема, без гуманістичних ідей і доктрин, ніколи не буде гуманною, - адже, як зазначено вище [36], стан режиму законності залежить від поведінки саме владних інституцій. Отже, така влада завжди буде шукати виправдання своїм діям в антигуманістичних теоріях, прилаштовуючи до такого виправдання навіть і ті теорії, які з самого початку не видавалися антигуманістичними. Наприклад, Ш. Монтеск'є стверджував, що «будь-яка людина, котра володіє владою, схильна нею зловживати» [63, с. 90].Британський філософ і соціолог Г. Спенсер зазначав, що «адміністрація невдовзі стане не такою, як її задумували… Припускають, що чиновництво працюватиме так, як йому було призначено працювати, чого воно ніколи не робить» [69, с. 653] (виділено авт. - Л.Б.). Відомий російський економіст, д.е.н. Є.Т. Гайдар [70, с. 269-270] з цього приводу зазначає: «Не забудемо, що чиновник завжди потенційно більш криміногенний, ніж бізнесмен. Бізнесмен може збагачуватися чесно, тільки б не заважали. Чиновник може збагачуватися тільки безчесно. Так що бюрократичний апарат несе в собі куди більший заряд мафіозності, ніж бізнес». Отже, за умови найменшої неврегульованості влада буде діяти на користь своїм корпоративним інтересам [71], обґрунтовуючи це «високими цілями», «державною доцільністю», «інтересами людей чи суспільства», «божественним промислом» тощо. Видатний український філософ та соціолог Б.О. Кістяківський з цього приводу зазначав, що «навіть найбільш жорстокі форми державного гноблення звичайно виправдовуються міркуваннями про загальне благо» [72, с. 465-466].

Наприклад, політичним ідеалом брахманізму була своєрідна теократична держава, де цар править під керівництвом жерців, визнає вищість релігійного закону над світським. За допомогою таких ідей брахмани відстоювали свою політичну гегемонію в суспільстві [58, с. 14]. Зазначена доктрина слугувала обґрунтуванням кастової соціальної структури суспільства, соціальної нерівності людей, яка закріплювалася з покоління в покоління [34, с. 611-612]. Засобом, що забезпечує кастові розпорядження, виступав у брахманізмі державний примус, що розуміється як продовження караючої сили богів. Ідея покарання була основним принципом політичної теорії - їй надавалося настількивеличезне значення, що саму науку управління державою називали навчанням про покарання. «Весь світ підпорядковується за допомогою Покарання», - проголошували «ЗакониМану». Визначаючи примус як головний метод здійснення влади, ідеологи жрецтва вбачали його призначення в тому, щоб «ревно спонукати вайш'їв і шудр виконувати властиві їм справи, оскільки вони, уникаючи властивих їм справ, потрясають цей світ» [61]. Водночас все зазначене освячувалося законами.

Вказаній доктрині протистояло вчення буддизму, в якому здійснено поворот від бога до людини як автономної особистості. Вихваляння законності, законного шляху в житті, проповідь гуманізму і внутрішньої свободи, поваги, любові людини до інших, до усього живого, непротивлення злу злом і насильством - морально-правова основа буддизму. Визнання буддизмом морально-духовної рівності всіх людей заперечувало брахманський принцип нерівності людей у суспільному житті. «Не за народженням слід вирізняти освічених, знатних і низьких, а за життям їх», - підкреслюється в буддійських писаннях. На відміну від традиційно-теологічного брахманістського тлумачення дхарми, буддизм трактував її як керуючу світом природну закономірність, природний закон («Вічний Закон»), Він обмежує роль і масштаби покарання, підкреслює неприпустимість застосування покарання безвинно, заперечує насилля, стверджує: шлях законності, «серединний шлях» - це шлях справедливості, істини, добра, ненасилля, самообмеження [58, с. 15].

Невизнання гідності всіх членів суспільства, нерівність прав людини характерні для державно-правової думки Середньовіччя - як рабовласницького, так і феодального типу держав [59, с. 27]. Середньовіччя - період спаду в історії політичних і правових вчень порівняно з відносно гуманістичними доктринами античного світу. Переміщенняцентру ваги в суспільній свідомості від держави до церкви, спрямованість значної частини цієї свідомості до потойбічних, позаземних ідеалів, панування догматичного мислення, суворо орієнтованого на тексти священного писання і канони церкви, - все це різко звужувало тематику і зміст політико-правових доктрин. Панівна ідеологія захищала владу вбудь-якому її вираженні, а право зводила до проявів влади ([61], виділено мною - Л.Б.).

Середньовіччя не цінує людину за її індивідуальні якості. Вага і значимість окремішної особистості у середньовічному суспільстві є незначною. Ціна людського життя доволі низька. Середньовіччя - це епоха, якій властивий культ сили однієї людини над іншою. Сила, трактована як право, є типовою рисою цієї епохи. Феодальні міжусобиці як насильницький засіб вирішення суспільних проблем зруйнують цілі держави. Відомо, що Середньовіччя не знає права власності у юридичному розумінні. Хто фізично сильніший, той і є власником - це типова ситуація цієї епохи. Навіть протягом дня власність могла переходити із рук у руки, змінювати власника кілька разів. Там, де сила культивується як право, писані норми не мають належної ваги і значимості - цим і пояснюється у значній мірі невелика увага середньовічного суспільства до писаного права. Насильство, що трактується як право, - це теж спосіб утвердження людини-особистості в умовах Середньовіччя [73, с. 26-28].

Як реакція на гноблення, приниження людської гідності, нерівність прав людини в епоху станово-представницької монархії виникають масові рухи протесту, що розглядалися правлячими колами в межах релігійної ідеології як єресь [59, с. 28]. Хвиля єретичних рухів, яка прокотилася по всій Європі в XI-XIII ст., серйозно похитнула віру у святість і непорушність станово-феодальних устоїв. Різка критика станового ладу і його ідеології з боку єретиків вимагала нового ідеологічного обґрунтування феодалізму. Це завдання прагнув здійснити найбільший ідеолог католицизму домініканський монах Фома Аквінський [61].

В українській літературі з історії політичних і правових вчень проглядається тенденція «гуманізувати» доктринальні положення Ф. Аквінського [58, с. 51-53], хоча в підручнику [59, с. 28] вказується, що мета держави і права, за Ф. Аквінським, полягає в загальному добробуті, під яким він розумів привілеї для багатих і осіб, що мали владу; землероби, дрібні ремісники, торговці, на його думку, повинні були підкорятися вищому станові, правителям. Разом із тим, російський професор О.Е. Лейст [61] прямо вказує, щополітико-правова концепція Ф. Аквінського була ґрунтовною апологією західноєвропейського феодалізму. Не тільки виправдання страт і гонінь єретиків, а й принциповеобґрунтування церковного контролю за розвитком науки і філософії, підпорядкування останньої мертвотним догмам католицизму, зведення панування і підпорядкування в одну зоснов світобудови, прославляння підказаної феодальним ладом ієрархії як універсального принципу будови суспільства і природи, обширне обґрунтування феодального права якбожественного встановлення, вичерпна аргументація «рабства» (тобто кріпосництва), концепція держави, що вміщає теократичні устремління католицької церкви, - все це зумовило панування вчення Ф. Аквінського в католицькій феодальної ідеології [61].

Саме Ф. Аквінський є «теоретиком» інквізиції. З цього приводу він писАв: «Що стосується церкви, вона сповнена милосердя і прагне звернути тих, хто помиляється;тому вона не одразу засуджує, але після першого і другого умовляння, як вчить апостол. Якщо ж єретик і після цього продовжує стояти на своєму, церква, не сподіваючись на його звернення, піклується про порятунок інших, усуває його з церкви за допомогою відлучення, а потім передає його світському судді, щоб він усунув його із світу за допомогоюсмерті... Якщо б і все єретики були винищені подібним чином, це не було б противно велінням Божим ...» [74].

Єресь, стверджував Фома, є гріх, ті, які його здійснюють, заслуговують не тільки виключення з церкви, але виключення з життя шляхом смерті. Перекручувати релігію,від якої залежить життя вічне, вчив Фома, набагато більш тяжкий злочин, ніж підробляти монети, які слугують для задоволення потреб тимчасової земного життя. Отже, якщофальшивомонетників, як і інших лиходіїв, світські государі справедливо карають смертю, ще справедливіше страчувати єретиків, якщо вони викриті в єресі [75, с. 19].

Головним способом боротьби з «єретиками» стало спалювання їх живцем на вогнищах. Але, оскільки було потрібно надати стратам вид «законних» діянь, докладалисявсі заходи, щоб «вибити» з жертв визнання провини [76]. Позасудових розправ інквізиція не допускала. Крім звичайних допитів, застосовувалося, як і в світських судах того часу,катування підозрюваного. Юристи католицької церкви величезне значення надавали щиросердому зізнанню. У тому випадку, якщо підозрюваний не вмирав в ході слідства, азізнавався у скоєному і каявся, то матеріали справи передавалися до суду. Суд також здійснювався за суворою процедурою [77].

Отже, інквізиційний процес розпочинався і здійснювався за формальним законом, з дотримання формальної судової процедури. Однак, саме поняття єресі було надзвичайно непевним і невизначеним, так що будь-яке висловлювання і настрій можна було при бажанні витлумачити як єретичне, а крім того при нестачі таких висловлювань їх нерідко просто вигадували. Фактично кожна людина була беззахисна перед небезпекою можливого звинувачення в єресі. Якщо це не входило в наміри і плани інквізиторів, вона не могла ані виправдатися, ані уникнути страшних тортур і болісної страти [74]. За статистичними даними, переслідування з боку іспанської інквізиції з 1481 до 1809 рр. зазнали 341.021 людина, з них 31.912 були спалені особисто, 17.659 - in effigie (символічна страта), 291.460 були піддані тюремному ув'язненню та іншим покаранням [77]. Отже, дотримання формальної законності і юридичної процедури не захищало обвинувачених від пред'явленого обвинувачення, яке часто ґрунтувалося виключно на наклепі чи доносі.

Зазначену ситуацію, з певною поправкою на відносну цивілізованість, дуже нагадує ситуація з кримінальними обвинуваченнями в України. Точно так же, при наявності кримінального законодавства і формальної юридичної процедури досудового слідства й суду, підозрювані піддаються тортурам, з них незаконно вибиваються зізнання [16-18 та ін.], а кількість виправдовувальних вироків в українській системі правосуддя складає лише 0,2 % [78], і це при тому, що, за даними правозахисників, до 40 % людей були примушені зізнатися в злочині, якого вони не скоїли [79]. До того ж, загалом по Україні із 46.000 подань про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту суди задовольнили 40.000, тобто 87%, а з усіх подань слідчих про продовження строку утримання під вартою (через два місяці після арешту) судами задоволено 96% подань слідчих. Окремі суди у 2010 році задовольнили всі (!) подання слідчих про взяття під варту [78]. За таких умов український кримінальний процес має всі ознаки інквізиційного.

Одним із крайніх проявів антигуманістичної теорії і практики був і, очевидно, залишається фашизм. На даний момент наукова українська література уникає аналізу політико-правових аспектів його становлення і функціонування. В якості виключення можна назвати дисертаційне дослідження [80]. Водночас, аналіз вказаних аспектів є дуже повчальним з огляду на такі обставини:

а) фашистські режими, зокрема, в Німеччині та Італії, прийшли до влади більш-менш демократичним шляхом;

б) за панування фашистських режимів вони функціонували на підставі прийнятих законів, так що апологети цих режимів називали дані держави «правовими», про що повідомляється в роботі [36], хоча погодитися з цим «язик не повертається».

Ґенеза приходу до влади в європейських країнах фашистських режимів здійснена в роботі [81], а також в статті [82]. Зокрема, це стало можливим за рахунок (на прикладі Німеччини):

а) послідовної руйнації демократичних механізмів, хоча фашисти задля приходу до влади і користувалися цими механізмами, зокрема, участю у виборах. При цьому в наступному піддавалися переслідуванням ті сили, наприклад, соціал-демократи, які боролися за збереження цієї демократії. Цікаво, що в руйнації демократичних механізмів націонал-соціалісти Німеччини користувалися підтримкою комуністів, які вважали демократію пережитком капіталізму і, як зазначено в роботі [80, с. 12], піддавали сумніву ефективність парламентського механізму як засобу управління капіталістичним суспільством;

б) переслідування своїх політичних супротивників незаконними воєнізованими формуваннями при потуранні офіційної влади; репресії проти політичних супротивників;

в) викривлення результатів виборів, відмова від проведення виборів. Як зазначається в роботі [81], вибори 5 березня 1933 року, де націонал соціалісти отримали 43,9 % голосів, не можна вважати вільними внаслідок переслідувань комуністів і соціалістів. До того ж мандати комуністів, фактично ними отримані на виборах, були незаконно анульовані.

Крім того, після смерті Президента Гінденбурга (2 серпня 1934 року), замість того, щоб призначити нові вибори відповідно до вимог конституції, уряд (!) Гітлера прийнявзакон, що проголосив пост Президента вакантним і передав роль і повноваження глави держави Гітлеру як фюреру і райхсканцлерові. Цей крок зняв останні засоби відстороненняГітлера від влади, а з ним все інституційні стримування і противаги його влади [82];

г) передача повноважень парламенту щодо законодавчого регулювання органам виконавчої влади. Так, прийнятим 23 березня 1933 року «законом про припиненнянародного і державного нещастя» націонал-соціалістському уряду надавалося право видавати закони без згоди і навіть без участі рейхстагу і державної ради. Зазначене перетворило парламент на бутафорський орган, який автоматично схвалював всі забаганки влади;

д) прийняття низки антиконституційних законів, якими скасовувалися права, гарантовані Веймарською конституцією, зокрема: «розпорядження рейхспрезидента про захист народу і держави», яким фактично виправдовувалися масові репресії після підпалу рейхстагу; закон про «відновлення корпусу цивільних службовців», яким з державної служби звільнялися політичні супротивники влади; закон від 14 липня 1933 року про проголошення НСДАП єдиною партією Німеччини, розпуск профспілок, заборона інших партій; надзвичайна постанова «проти зради німецького народу і підступів державної зради» від 28 лютого 1933 року, яка змінила деякі положення кримінального кодексу, щобполегшити процедуру покарань; постанова про «захист від віроломних нападок на уряд національного відродження», що дозволяло карати всіх, хто наважувався хоча би критикувати націонал-соціалістський уряд тощо.

Прийняття найважливіших для нацистів антиконституційних актів прикривалося народним референдумом. Так, 19 серпня 1934 року на плебісциті 84,6% виборцівсхвалили об'єднання постів президента і канцлера. Цей крок суперечив Конституції й закону про надання надзвичайних повноважень. Поправки 1932 року Конституції наділялиповноваженнями виконувача обов'язків президента (і то тільки до наступних виборів Президента) голову Верховного суду, а не канцлера. Закон про надзвичайні повноваженняпрямо забороняв Гітлеру претендувати на повноваження президента. Однак ніхто не посмів заперечити;

е) руйнація судової системи, фактичне підпорядкування судової системи органам виконавчої влади, усунення принципових суддів, прокурорів та адвокатів, звуження прав на юридичний захист;

є) створення позасудового репресивного органу, так званого «Народного суду». Завдання «Народного суду» полягало у швидкому і безжальному покаранню політичнихпротивників режиму. З цією метою були змінені на шкоду обвинуваченому та його захиснику різні процесуальні норми, а також утруднені можливості заперечення проти судовогонаказу та оскарження вироку. Судді і засідателі «Народного суду», здебільшого вибрані з фюрерів СА і СС, виправдали надії націонал-соціалістів. Вони діяли з крайньоюшвидкістю - якщо у 1935 році було винесено «лише» 210 вироків, то в 1944 році їх було вже понад 2.000, - а окрім того, їх вироки носили драконівський характер і невитримували жодної критики в правовому відношенні. Усього з 1934 по 1944 рік було винесено майже 13.000 смертних вироків, більшість з яких було виконано;

ж) руйнація місцевого самоврядування, повне підкорення його центральній владі. Негайно після виборів до рейхстагу 5 березня 1933 року всі уряди земель, не очолюванінаціонал-соціалістами, були зміщені і на їхнє місце поставлені так звані рейхскомісари. 31 березня 1933 року був виданий закон «про рівноправність земель і рейха», по якомупарламенти земель були сконструйовані за результатами виборів до рейхстагу 5 березня 1933 року без усяких місцевих виборів;

з) пропагандистське обдурювання мас. Як зазначається в роботі [80, с. 13], фашизм зробив ірраціональне принципом своєї політики й ідеології.

Отже, маємо лякаючу «хрестоматію» руйнації режиму законності на користь антидемократичного режиму.

Теорія і практика антидемократизму, антигуманізму, нехтування елементарними правами людини і принципами законності, притаманні націонал-соціалізму, знайшли своє втілення також і в теорії та практиці більшовизму, зокрема, в його вкрай жорстокій формі - сталінізму. Зазначене мало і, очевидно, продовжує мати безпосереднє значення для України, яка була складовою частиною цієї антигуманістичної практики, що продовжує впливати на українську правосвідомість. Однак антидемократична, антигуманна практика більшовизму мала свої корені в попередній політичній і правовій історії Росії. Так, Р. Пайпс, відомий американський історик і фахівець з історії СРСР і Росії, досліджуючи феномен Жовтневої революції і становлення комуністичного режиму, дійшов висновку, що джерела комунізму можна простежити в давній Росії. Специфічний характер власності «в Московії» призвів до того, що в Росії сформувалася особлива національна культура, фундаментальні цінності якої відрізнялися від цінностей західної цивілізації. У Росії корона експропріювала суспільство. Державне управління виросло не зі свідомості, що князь і держава - це різні речі і тому потребують існування роздільних інститутів, а скоріше з того, що штат князівського двору був більше не в змозі упоратися із завданням управління. Нерозвиненість юридичних традицій і судової системи збільшували негативність діяльності діючого бюрократичного апарату. Однією з причин такого становища автор називає метод платні російському чиновництву, який забезпечувався місцевим населенням, шляхом надання грошових коштів або натурою («кормління»). Важливим є його зауваження, що ідея держави була відсутня в Росії до середини XVII ст. і навіть після своєї появи не була певним чином засвоєна. А оскільки не було концепції держави, не було й концепції суспільства [67, с. 28-29; 83, с. 98-102, 133, 436].

В роботі [84, с. 145-146] звертається увага на те, що на відміну від західноєвропейської традиції, на Русі публічні інтереси завжди трактувалися як щось самодостатнє, незмірно більш високе й важливе, ніж інтереси окремої особи, ніж приватні інтереси. Спостерігається певний парадокс, коли протягом століть верховна влада, виступаючи відімені народу, посилаючись на національні цінності, проводить антинародну політику, експлуатує народні інтереси, ігнорує їх в процесі здійснення «зверху» різноманітнихдержавних реформ, реорганізацій, перебудов.

Р. Давид та К. Жоффре-Спинозі зазначають, що писане руське право було чужим народним проблемам Воно являло собою головним чином право адміністративне, що не має коріння у приватному праві… Монарх був поставлений над законом, а юристи були скоріше слугами царя і держави, аніж слугами народу; їм не вистачало загального професійного духу. Недосконалість правового регулювання функцій держави, інституту «влади», законодавчих, виконавчих та судових процедур, на думку авторів, має безпосередній зв'язок із слабкістю юридичних традицій і відчуття права в Росії…[67, с. 28-29; 85, с. 134-136].

Нехтування правами власника та гіперболізація публічних інтересів прямо корелює з «настановами» В.І. Леніна щодо «кодифікації» цивільного законодавства у 20-і роки ХХ ст. Так, в листі В.І. Леніна «Про завдання Наркомюсту в умовах нової економічної політики» вказувалося «Не переймати (вірніше, не давати себе одурювати тупоумним і буржуазним старим юристам, які переймають) старе, буржуазне поняття про цивільне право, а створювати нове. Не піддаватися Наркомзаксправ, який «через службове становище» веде лінію «пристосування до Європи», а боротися з цією лінією, виробляти нове цивільне право, нове ставлення до приватних договорів і т.п. Ми нічого приватного не визнаємо, для нас усе в галузі господарства є публічно-правове, а не приватне… Звідси - розширити застосування державного втручання у «приватноправові» відносини; розширити право держави скасовувати «приватні» договори; застосовувати не corpus juris romani (звід римського права - Л.Б.) до «цивільних правовідносин», а нашу революційну. правосвідомість...» [86, с. 382].

Попутно варто зробити два зауваження щодо стану в сучасній Україні. Ленінське глузування над службовим становищем Наркомату закордонних справ щодо «пристосування до Європи» дуже нагадує сучасний «рух» на словах України до Європи, а «розширення державного втручання» в приватноправові відносини лякаючи нагадує сучасні тенденції перекроювання Цивільного кодексу України на догоду «державним інтересам», що дало підстави деяким фахівцям говорити про зруйнування певним чином самої конструкції Цивільного кодексу України [87, 88].

Говорячи про традиції беззаконня в Росії та майбутні наслідки цієї традиції, О.Г. Мучник [65, с. 112] цитує слова відомого російського адвоката, депутата II-IV Державної думи Російської імперії від Москви В.О. Маклакова, сказані ним на початку XX століття (мовою оригіналу): «...главный нарушитель законности у нас - сама власть, ее представители. Беззакония властей составляют главную, самобытную черту русской государственности...». Дійсно, продовжує далі О.Г. Мучник, беззаконня з боку влади - це відмінна, стрижнева риса нашої історичної традиції. Традиції, яка у злочинах більшовицького режиму знайшла свою саму завершену форму. Традиції, яка як ніяка інша привнесла горе і нещастя у долі населення імперії, але при цьому, переживши розпад СРСР, благополучно збереглася і перекочувала до його правонаступників. Такою виявилася на перевірку стійка російська державна традиція: партії влади закон не писаний. Традиція, яка придушувала всі інші звичаї, стандарти, правила і норми суспільного життя. Традиція, яка і нині «живіша за всіх живих».

Багато спостережень щодо співвідношення закону і влади в Росії залишив російський письменник М.Є. Салтиков-Щедрин (тут і далі цитується за ґрунтовним дослідженням правових поглядів письменника [84]). Закон в Росії - писАв Салтиков-Щедрін, - залежить не тільки від волі самодержця, а й від розсуду чиновників, уповноважених застосовувати закони, оскільки вони вкладають в їх зміст своє будь-яке тлумачення, користуючись чиновницьким «привілеєм безкарності». Нав'язані російському суспільству закони завжди слугували лише засобом здійснення, реалізації влади, а не її обмеження. Ніколи в Росії право не ставилося над владою, не пов'язувало дії уряду, йогочиновників. Не дивно, що таке право не користувалося авторитетом у народу, який, якщо і дотримувався окремих законів, то тільки зі страху бути покараним ([84, с. 240], виділено мною - Л.Б.).

Чиновництво в Росії відверто маніпулювало законами. Наприклад, закон 1827 р. про чотири з половиною десятини землі, який певною мірою обмежував дворянське право душеволодіння, був внесений М.М. Сперанським в перше видання Зводу законів, але в друге видання він не потрапив, хоча і не був скасований. До числа подібних прикладів можна віднести і закон від 8 жовтня 1847 року, що надавав селянам маєтків, що продавалися з публічних торгів, викуповуватися з землею. При перевиданні Зводу законів він також не знайшов свого місця. Отже, зазначав М.Є. Салтиков-Щедрин, «высшая власть не отменяла закона; бюрократия, устроенная для установления строгого порядка во всем, представляла единственное в мире правительство, которое крадет у народа законы, изданные высшей властью» [84, с. 240].

Попутно зазначимо, що нинішні бюрократи не мають потреби приховувати від народу закони, - вони просто видають підзаконні нормативно-правові акти, які стають «надзаконними», перекручуючи сенс і зміст законів [89].

Під гаслами «проявления инициативы», «как можно меньше беспокоить начальство», «справляться дома своими средствами», вказує Салтиков-Щедрин, на місцяхпанувало свавілля, яке обґрунтовувалося твердженням: «В законах нет!». «Целых пятнадцать томов написано, а все отыскать закона не могут! Стоят эти тома в шкапу и безмолвствуют, а ключ от шкапа заброшен в колодец, чтоб прочнее дело было» [84, с. 240-241].

У нарисі «Сомневающийся» («Помпадуры и помпадурши») Салтиков-Щедрин пише про відносини органів влади і закону. Помпадур-губернатор розлючений, дізнавшисьпро існування якогось закону, «который в известных случаях разрешает, а в других - связывает, и с которым и он должен согласовать свои действия». Йому і раніше було досить відомо, що закон є, проте він завжди діяв нібито їх, законів, не існувало, і ніякої шкоди від того для себе не отримував.

Починаючи з XVIII ст., в російському праворозумінні визначилися два напрями: один - не встановлює різниці між правом і законом, інший - тлумачить право як таке.Характерно, що російська суспільна свідомість сприйняла саме перше трактування, розглядаючи право як тимчасову необхідність, що сприяє обмеженню зла шляхом покарання, як державний закон, що сприяє припиненню злочинів. Друга сторона права, яка передбачає, поряд з регламентацією поведінки приватних осіб, обмеження влади самої держави, в російській правотворчій практиці не розглядалася [90, с. 76] (виділено мною - Л.Б.).

Відомий російський правознавець, історик та філософ Б.М. Чичерін акцентував увагу на тому, що відмітна риса російської історії, порівняно з історією інших європейських народів, полягає в перевазі влади, за повної відсутності суспільної ініціативи, яка сама по собі відігравала занадто незначну роль. Державні інституції, як зазначав автор, являли собою «строкату систему різнорідних і різнохарактерних установ у різних галузях управління, що діють безсистемно і не на користь громадян держави», що збільшувалося відсутністю визначення змісту діяльності посадових осіб державної адміністрації, зловживаннями з їх боку, обумовленими відсутністю відповідальності за невиконання або неналежне виконання обов'язків [67, с. 29; 91, с. 385].

Сучасний російський дослідник, доктор юрид. наук А.А. Дємічєв здійснив цікаве дослідження російської масової правосвідомості на ґрунті фольклору [92]. Важливоюособливістю фольклору, вказує дослідник, є те, що він завжди був мало підконтрольний владі, в якійсь мірі опозиційний їй, відображав дійсність в тому вигляді, якою вонапредставлялася простому населенню, а не державним ідеологам. Названі джерела в «чистому», нескоригованому вигляді відображають особливості правосвідомості та ментальності верств населення, серед яких виникли і функціонували [92, с. 6].

В процесі дослідження автор проаналізував прислів'я, які стосувалися, зокрема, відношення народу до судів. Автором наведено найбільш характерні, на його думку,прислів'я та приказки, що відображають ставлення до суду і суддів [92, с. 7; 93, с. 25-26]:

В суд ногой - в карман рукой.

Перед богом ставь свечку, а перед судьей - мешок.

С кого судья взял, тот и прав стал.

Когда судью одаришь, то всех победишь.

Дари судью, так не посадят в тюрьму.

Дарами и праведного судью к неправде приведешь.

Мздою, что уздою, обратишь судью в твою волю.

Перед судом все равны: все без окупа виноваты.

Судьи за деньги страх Божий забыли - стараются, чтобы виноватые правы были.

Утиного зоба не накормишь, судейского кармана не наполнишь.

Скорее дело вершишь, коли судью одаришь.

С сильным не борись, с богатым не тяжись.

В суде убогий с богатым, хоть и прав, бывает виноватым.

Суд, что паутина: шмель проскочит, а муха вязнет

Аналіз юридичних приказок і прислів'їв приводить до висновку, що судова система Росії не тільки не була засобом встановлення справедливості в суспільстві, механізмом, що регулює на основі закону відносини між різними соціальними верствами, але, навпаки, вела до поглиблення конфлікту між різними суб'єктами суспільних відносин. Всі судді представляються хабарниками, готовими за винагороду винести будь-який вирок. У суперечці багатого і бідного, знатного і простолюдина у бідного і простої людини немає ніяких шансів на справедливе вирішення справи. Непривілейоване населення прагнуло якнайменше контактувати з представниками суддівської корпорації.

Таким чином, з наведених приказок і прислів'їв з усією очевидністю випливає негативне ставлення до суддів і суду як організації в цілому. Це обумовлювалося складністю дореформеної судової системи, її становим характером, переважаючим інквізиційним процесом і теорією формальних доказів, формалізмом і канцелярською таємницею, тяганиною, відсутністю гласності та публічності, обмеженістю доступу населення до правосуддя і, як наслідок всього цього, хабарництвом і свавіллям, що панували в російських судах.

З поправкою на певну цивілізованість слід зазначити, що в сучасній Україні ситуація знаходиться приблизно на тому ж рівні. Так, в таблиці 2 наведені дані соціологічних опитувань, проведених в Україні на початку 2011 року Центром соціальних та маркетингових досліджень «СОЦИС» [94] та Компанією TNS в Україні [95]. Видно, що рівень довіри до таких інститутів влади, як міліція, прокуратура і суд, не перевищує 20 %. Найнижчий рівень довіри - до судів. Якщо до цього додати, що за даними загальнонаціонального дослідження «Стан корупції в Україні», здійсненого Київським міжнародним інститутом соціології за фінансової підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), лише 4 % жертв корупції в Україні намагались захистити свої права перед чиновником (джерело - [94, с. 9]), то стане зрозуміло, що українці не довіряють судам, бояться їх та переважно не хочуть звертатися до судів за захистом своїх прав.

Таблиця 2.

Якщо тепер повернутися до дожовтневої Росії, то слід визнати, що саме «надзаконний» статус влади, неможливість маленької людини захистити свої права на підставі закону породили відповідне відношення народу до закону, а також до органів юстиції, в тому числі судів. Не повага до законів, а страх перед покаранням спонукав людейпідкорятися цим законам. Формальний закон сприймався як чужа, нав'язана ззовні сила, від якої простій людині треба вміти ухилитися [90, с. 76]. «Росіянин, якого б звання він не був, обходить або порушує закон усюди, де це можна зробити безкарно», - писАв О.І. Герцен [97, с. 231]. Водночас, це не вина маленької людини, а її біда. Неповага до закону, правовий нігілізм породжений «зверху», а маленька людина вимушена пристосуватися до правового нігілізму влади [98].

Досліджуючи ставлення до особистості у середньовічному суспільстві та в Росії, аж до наших днів, порівнюючи ступінь визнання індивідуальності особистості та заперечення такої індивідуальності, В.М. Братасюк [73, с. 27] знаходить пряму кореляцію таких станів. Російські науковці, вказує автор, досліджуючи ментальні передумови реалізації принципу правової рівності у сучасній Росії, зробили висновок, що беззастережне визнання індивідуального, самодостатнього людського «Я» пересічними росіянами не сприймається. Коли мова заходить про повагу до людської гідності, про рівність усіх громадян перед законом у однаковій мірі, неминуче постає запитання: «А що ця конкретна людина зробила для народу, для Росії, щоб її треба було поважати, чим вона заслужила цю повагу, рівність?» За певними ознаками право розуміння Росія - це неофеодальна країна, залишків феодалізму у ній збереглося не менше, ніж в Україні.

З огляду на таку кореляцію, більш зрозумілою стає пристрасть деяких «теоретиків» «радянського права» шукати витоки та джерела свої міркувань у традиціях Середньовіччя, у інквізиційних процесах. Так, «теоретик» радянського кримінального права і процесу А.Я. Вишинський обґрунтовував радянський кримінальний процес принципами святої інквізиції. Наполягаючи на тому, що зізнання обвинуваченого є «царицею доказів», і характеризуючи середньовічний кримінальний процес, А.Я. Вишинський писАв: «Воно [зізнання - Л.Б.] вважалося «царицею доказів», кращим засобом для його отримання вважалося катування, фізичне або моральне, байдуже». Через кілька років вінвтілив цю «наукову базу» інквізиції в реальну практику життя країни [99, с. 23].