Ґенеза проблеми забезпечення законності в державному управлінні: до історії питання

Встановлення радянської влади призвело до корінного перетворення всієї системи права в країні, але не змінило основних рис правової культури. Традиції римського права були відкинуті (згадаємо ленінське заперечення принципів corpus juris romani), замість них проголошувалася «революційна законність». Право було зведено до закону і чи не злочинним було в умовах нової революційної дійсності ставити під сумнів правовий зміст законодавчих актів, які виражали «волю трудового народу». Як щось священне сама по собі ця воля не потребувала правового виправдання. Абсолютизувалися державно-примусові якості права. Ігнорування правових підстав громадського порядку приводило до орієнтації на політичні методи вирішення соціальних проблем як більш ефективні. Низький рівень правової культури самої влади нерідко приводив до підміни законності політичної, ідеологічною чи практичною доцільністю. Тоталітарний режим, постулюючи принцип «все не дозволене заборонено», спирався не на закони, а на партійні укази, відомчі розпорядження та інструкції, які не відповідали одне одному і корегувалися політичною волею. У перші роки радянської влади декрети, що мали силу законів, видавали навіть наркомати. При розбіжності закону і відомчого підзаконного акта посадові особи повинні були керуватися не законом, а відомчим актом. Величезне число різних заборон і обмежень (нерідко суперечливих і безглуздих), які пронизували все суспільне життя, породжувало атмосферу, де просто неможливо було прожити, не порушуючи жодних розпоряджень. Тоталітарна модель вірнопідданської правової культури формувалася державою централізовано в процесі маніпулятивного впливу ідеології [90, с. 77].

При цьому, як зазначається в роботі [100, с. 25], саме підвалини правової думки перших двох десятиліть радянської влади - надзвичайно важливий період у формуванні офіційної доктрини праворозуміння, оскільки вона не зазнала принципових змін протягом усього подальшого часу існування СРСР. Історія правової думки перших двох десятиліть радянської влади (1917-1938 рр.) - це історія боротьби проти права в його немарксистському значенні і розумінні. Юридичний світогляд минулих епох розглядався як суто буржуазний, а тому такий, що не має права на існування.

Правове будівництво радянські лідери почали із скасування «загальних судових установлень» і всіх законів, що суперечать «революційної совісті і революційній правосвідомості». У цій ситуації контроль дотримання законів приватними особами, населенням був зведений до контролю покори посадовим особам. Представники влади використовували метод досить ефективний, щоб подолати опір всіх, кого не вдавалося переконати - «червоний терор». Набагато менш вдалими виявилися спроби обмежити законами, нехай і новими, свавілля самих посадових осіб. Та й самі більшовицькі лідери не вважали власні закони перешкодою [101]. Так, В.І. Ленін, звертаючись до делегатів V Всеросійського з'їзду Рад в липні 1918 р., підкреслив: «Поганий той революціонер, який в момент гострої боротьби зупиняється перед непорушністю закону. Закони в перехідний період мають тимчасове значення. І якщо закон перешкоджає розвитку революції, він скасовується або виправляється» [102].

Правда, і в липні і в серпні 1918 р. законодавці знаходили за потрібне хоч якось обґрунтувати радикальну відмову від усіх законів російських і порушення радянських. Через місяць, коли була офіційно оголошена політика «червоного терору», обґрунтування вважалися зайвими. Водночас, свавілля ж місцевих адміністраторів досить скоро стало сприйматися урядом як фактор, що дискредитує державну владу.

В зв'язку із цим наприкінці 1918 р. була здійснена спроба прийняти спеціальну постанову щодо дотримання революційної законності. Зокрема, на меті ставилося підвищити відповідальність суб'єктів влади за порушення законів. Така Постанова була прийнята IV Всеросійським Надзвичайним з'їздом Рад 08.11.1918 р. під назвою «Прореволюційну законність» (в оригіналі - «О революционной законности») [103]. Постанова містила такі положення (мовою оригіналу):

1) Призвать всех граждан Республики, все органы и всех должностных лиц Советской власти к строжайшему соблюдению законов РСФСР, изданных и издаваемых центральной властью постановлений, положений и распоряжений.

2) Впредь установить, что меры, отступающие от законов РСФСР или выходящие за их пределы, допустимы лишь в том случае, если они вызваны экстренными условиями гражданской войны и борьбы с контрреволюцией. В каждом данном случае применение подобной меры должно сопровождаться:

а) точным формальным установлением соответствующего советского учреждения или должностного лица наличности условий, требующих выхода из пределов закона;

b) немедленным сообщением соответствующего заявления в письменной форме в Совет Народных Комиссаров, с копией для местных и заинтересованных властей.

3) Вменить в обязанность всем должностным лицам и советским учреждениям, по требованию любого гражданина Республики, желающего обжаловать их действия, волокиту или чинимые ему в его законных притязаниях затруднения, составление соответствующего краткого протокола. В протоколах должны быть указаны время, место и имена должностных лиц, или название учреждения и сущность дела. Копия протокола тут же выдается жалобщику, другая же немедленно сообщается соответствующему высшему учреждению.

4). При конфликтах или спорах между должностными лицами или учреждениями, о пределах их ведения, составляются обеими сторонами или одной из них подобные же краткие протоколы для сообщения высшему учреждению.

5) За явно неосновательное, грубым злоупотреблением являющееся, требование составления протокола, равно как и за отказ от составления его, привлекать к народному суду.

Прийнята Постанова зобов'язувала громадян РРФСР, тобто приватних осіб, неухильно дотримуватися законів (п. 1). Принаймні, питання про винятки для приватних осіб З'їзд не розглядав. Винятки робилися тільки для посадових осіб (п. 2, в тексті постанови виділено автором - Л.Б.). Роз'яснень, що конкретно і коли саме слід вважати «екстреними умовами громадянської війни і боротьби з контрреволюцією», не було надано. Для застосування заходів, законом не передбачених, адміністратору належало самому, за власним розумінням, встановити «наявність умов, що вимагають виходу за межі закону». Встановивши, що порушення закону доцільно і порушивши закон, адміністратор повинен був відразу ж повідомити про це «в письмовій формі до Ради Народних комісарів з копією для місцевих та зацікавлених влади» (п. 3). Однак практично ніхто цих повідомлень не робив, адже важко уявити собі, щоб порушник зробив донос сам на себе [101]. Отже, в принципі ця норма була декларативною, принаймні щодо захисту прав приватних осіб. Тут чітко проявилася терористична ментальність, характерна для радянських лідерів.

Разом із тим, уряд отримував можливість тримати своїх адміністраторів в «заручниках». Радянському адміністратору, який неминуче порушував закони, наказано було не забувати про наявність законів, знати, що ж саме він порушує. І порушнику законів належало запам'ятати: він завжди перед Раднаркомом винен. Хоча б у тому, що вчасно не доніс на себе. А винуватий і від покарання позбавлений завжди старанніше невинного. Нарешті, і це головне, - у Раднаркому залишалася можливість довільного вибору: карати порушника, визнавши його дії необґрунтованими, або санкціонувати порушення, визнавши, що саме в даному випадку було «неминучим прийняття екстрених заходів, не передбачених нинішнім законодавством або відступаючих від нього». В цілому прагматика Постанови «Про революційну законність» - відмова від законності заради доцільності. Надзвичайний З'їзд Рад за завданням уряду затвердив на законодавчому рівні основоположний принцип тоталітарної держави: безмежність повноважень уряду. З'їзд уповноважив уряд визначати на власний розсуд, що і коли в надзвичайних обставинах вимогам законності відповідає чи не відповідає. До аналогічних висновків щодо небажання радянської влади обмежувати себе нормами приходять і інші автори [101, 104].

В наступному питання пріоритету доцільності над законністю проходило «червоною ниткою» через «теорії» апологетів «соціалістичної законності». Так, розглядаючи місце і роль законів в умовах диктатури пролетаріату, Л.М. Каганович, радянський державний і партійний діяч, близький сподвижник Й.В. Сталіна, писАв: «У нас є закони. Наші закони визначають функції і коло діяльності окремих органів державної влади. Але наші закони визначаються революційною доцільністю в кожен конкретний момент» ([105, с. 9], цитується за [100, с. 30; 106, с. 16]). У 1925 році у пресі виступив член Верховного Суду (!) СРСР А.А. Сольц, який публічно висунув тезу про пріоритет доцільності над законністю [99, с. 23]. Ще далі пішов в цьому напрямі Е.Б. Пашуканіс, який став у 1936 р. заступником Наркома юстиції СРСР. У книзі «Економіка і правове регулювання», популярній в кінці 20-х років, він обґрунтовував необхідність ослаблення ролі закону для підвищення ефективності планово-організаційного початку радянського суспільства [99, с. 23-24].

У книзі [107, с. 116-117] О.І. Нездоля наводить уривок із спогадів колишнього співробітника адмінапарату РНК В. Берлуцького, які (спогади) довго зберігалися в таємниці, щодо суперечки відомого тоді конституціоналіста О.Л. Малицького із згаданим Л.М. Кагановичем (мовою оригіналу):

«А. Малицкий: Советское государство есть государство правовое или, по крайней мере, обязано таким быть в интересах народа и пресечения самоуправства руководящих работников на местах. В таком государстве каждый орган власти в исполнении своих функций, должностных актов подчинен закону.

Л. Каганович (с окриком): Мы отвергаем понятие правового государства! Оно на руку демагогам, меньшевикам и эсерам, прислуживающим буржуазии. Ленин с Октября 1917 года нацелил партию на построение государства диктатуры пролетариата, а диктатура не терпит законодательной размазни, благодаря которой скрытые враги могут увильнуть от революционной кары».

Слід зазначити, що О.Л. Малицький розумів «правову державу» дуже обмежено, ототожнюючи право і закон; вважаючи «правовою» будь-яку державу, де є «закони», хочаб у вигляді наказних норм різних органів диктатури пролетаріату; наполягаючи на тому, що громадянин отримує свої права «з рук» держави, і то тільки для того, щоб слугувати державі диктатури пролетаріату. При цьому все ж таки припускалося, що органи державної влади також повинні суворо дотримуватися «законів», доки вони не скасовані:«Радянська республіка є держава правова, яка здійснює свою діяльність в умовах правового режиму, де кожен орган влади, виконуючі свої громадські функції, свої службові акти, підлягає закону» ([108]; цитується за [104, с. 18]). Але навіть і такий підхід піддавався публічній критиці з боку «вождів» [61].

Вседозволеність влади, коли це не стосувалося «інтересів держави», а зачіпало інтереси «маленької людини», завжди було наріжним каменем радянської системи правозастосування. Так, О.І. Нездоля [107, с. 173-174] наводить виступ воронезького прокурора Ненахіна, який на XVI губернської партконференції (1925 р.) критичновисловився з приводу безкарності представників влади (мовою оригіналу): «Коммунисты рассуждают так: революционная законность существует для всех, но не для меня. Как только наказывается важный ответственный работник, за него хлопочет влиятельный коммунист. Карательная политика неправильная. Мы должны рассматривать преступления, насколько они опасны для класса и поступать объективно, независимо от должности подсудимого и его личных связей. Не зря население говорит: как только государственный орган, так собирает жуликов». Після своєї критики «компоруки, виборчого підходу до слідства над підозрюваними» Ненахін, а в Україні - В. Марченко і ще десяток правдолюбцівотримали розноси по партійній лінії і були відправлені працювати в райони або невеликі містечка [107, с. 174].

Слід зазначити, що влада СРСР завжди оберігала себе від контролю за своїми діями. Так, в СРСР рішення та дії посадових осіб стали підлягати судовому контролю тількипісля прийняття в 1987 році (період «перебудови») закону «Про порядок оскарження в суд неправомірних дій посадових осіб, що ущемляють права громадян» [109, 110, 111]. Разом із тим, право на оскарження таких рішень чи дій було дуже обмежено. По-перше, до суду могли бути оскаржені дії, які здійснені службовими особами одноособово (ч. 1 ст. 1 закону [111]). По-друге, не могли бути оскаржені до суду відповідно до цього закону дії органів державного управління і посадових осіб, якщо законодавством Союзу РСР і союзних республік передбачений інший порядок їх оскарження (ст. 3 закону [111]). Не могли також оскаржуватися дії, пов'язані із забезпеченням обороноздатності країни ідержавної безпеки, а також будь-яка бездіяльність.

Фактично, як зазначають дослідники, дія цього закону була неефективною, існуючі обмеження у законі практично паралізували право громадян на судовий захист від незаконних дій органів управління [109, 110]. По-перше, виключення з числа актів, що підлягають оскарженню, актів колегіальних органів значно звужувало можливості для оскарження, - адже найбільш розповсюджені рішення, що порушують права громадян, приймалися колегіально і тому залишалися за межами судового оскарження (різноманітні комісії, виконкоми тощо). По-друге, встановлення іншого порядку оскарження, ніж судовий, «законодавством» (а не хоча б законом) дозволяло приймати такий порядок на відомчому рівні і тим самим легко виводити певне коло питань за межі судового оскарження. Правда, якщо виключно відомчий порядок оскарження не встановлювався, скарга надії посадової особи могла бути подана в суд після оскарження цих дій вищестоящому у порядку підпорядкованості посадовій особі чи органу або безпосередньо до суду на розсудгромадянина (ст. 4 закону [111]).

Спроба удосконалити закон [111] була здійснена прийняттям замість нього закону [112]. Однак, спроби поставити під контроль органи влади, навіть і на законодавчому рівні (не говорячи вже про практичне правозастосування) керівникам СРСР вдавалися погано. Так, законом [112] було дозволене оскарження рішень та дій колегіальних органів. Обмеження щодо судового оскарження на користь оскарження відомчого тепер встановлювалися не «законодавством», а законом (ч. 1 ст. 3 закону [112]). Але навіть якщо заборони на судове оскарження законом не існувало, громадянин був позбавлений права прямо звертатися до суду в обхід відомства: скарга відповідно до закону [112] могла бути подана до суду тільки після оскарження дій органу державного управління або посадової особи вищестоящому у порядку підпорядкованості органу чи посадовій особі (ч. 1 ст. 4 закону [112]). Крім того, не підлягали судовому оскарженню відповідно до закону [112] акти органів державного управління і посадових осіб, які мали нормативний характер (ч. 2 ст. 3 закону [112]).

На виконання вказаних законів Президія Верховної Ради УРСР 25.04.1988 р. прийняла Указ [113], яким Цивільний процесуальний кодекс Української РСР доповнений Главою 31-А «Скарги на неправомірні дії службових осіб, що ущемляють права громадян». Отже, історія практичних можливостей щодо судового оскарження рішень та дій органів державної влади розпочинається в Україні тільки у 1988 р. (період відносної демократизації та «перебудови»). Разом із тим, норми вказаної Глави 31-А містили всі вади зазначених вище законів [111, 112], оскільки норми Глави 31-А повторювали ці закони. Зазначені вади усувалися вже при незалежній Україні. Однак проблема тотальної безвідповідальності суб'єктів владних повноважень за порушення прав юридичних та/або фізичних осіб залишається чи не найгострішою в Україні [114, 115].

Інший бич радянської системи «права» - масове застосування покарань, аж до позбавлення життя, в позасудовий спосіб.

Слід, очевидно, перш за все, згадати про те, що Конституція РРФСР 1918 р. [116] взагалі не надавала жодних гарантій судового захисту громадян. У пп. о) ст. 49 Конституції, між іншим, згадувалося, що віданню Всеросійського з'їзду Рад та Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету Рад підлягають загальнодержавне законодавство, судоустрій і судочинство, цивільне, карне законодавство і пр. В Конституції УСРР 1919 р. [117] взагалі немає жодного згадування про суд, судоустрій і судочинство. Тому закономірно, що практично вся каральна система була зосереджена в ЧК, що передбачало право ЧК виносити позасудові вироки та висилали в адміністративному порядку підозрілих осіб, у певних випадках брати й розстрілювати заложників тощо. Ненормальним було і те, що в роки громадянської війни надзвичайні комісії виступали одночасно в ролі слідчих і судових органів, адміністративної влади і військових сил. ВЧК і ВУЧК розглядалися більшовиками як своєрідна панацея від усіх хвороб нової влади. Вони не обмежувалися боротьбою з контрреволюційними виступами та іноземною агентурою, а займалися також справами про службові злочини і спекуляцію, нерідко повністю замість міліції брали на себе забезпечення громадського порядку, виконували чимало інших, не властивих органам державної безпеки функцій [104, с. 22]. Спроби приборкати ВЧК-ДПУ-НКВД в період непу не призвели до успіху, - очевидно в силу самої природи антидемократичного політичного режиму. Сфера дії цих органів розширювалася, а повноваження щодо позасудових розправ підсилювалися.

Так, за декретом Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету Рад від 16.10.1922 р. «Про доповнення до постанов «Про Державне політичне управління» і «Про адміністративну висилку», органи ДПУ РСФРР одержали право на позасудову розправу (аж до розстрілу), яке поширювалося на всіх осіб, затриманих при бандитських нападах і збройних пограбуваннях. Певну категорію висланих в адміністративному порядку (діячі антирадянських партій, ті, хто раніше був двічі засуджений за деякі кримінальні злочини) тепер дозволялося направляти в табори примусової праці [104, с. 27]. Зазначимо, що особи, які піддавалися адміністративній висилці, позбавлялися виборчих прав [104, с. 27, 33], хоча згідно навіть Конституціям [116, 117] позбавлення виборчих прав було можливе тільки за вироком суду.

1 квітня 1924 р. Президія ЦВК СРСР надала особливі повноваження ОДПУ для боротьби з фальшивомонетниками і котрреволюційними організаціями. Колегії ОДПУ СРСР, зокрема, було надано право позасудового розгляду справ фальшивомонетників, аж до винесення вищої міри покарання [104, с. 34]. У 1927-1928 рр. в загальносоюзному масштабі значно поширилася практика, коли «контрреволюційні справи» розглядалися позасудовим порядком. ОДПУ СРСР шляхом опитування членів Президії ЦВК СРСР затверджувалися досить довгі списки осіб, долю яких, як виняток, довірялося вирішити ОДПУ СРСР. Так, 22 березня 1928 р. на позасудовий розгляд було передано 14 справ (по одній з них проходило 65 підозрюваних, а по інших переважно від двох до п'яти осіб) [104, с. 40].

Іноді навіть наявність судового рішення було для органів ДПУ «пустим звуком». Наприклад, громадянин С., виправданий надзвичайною сесією губернського суду, після цього фактично з тим самим звинуваченням був за рішенням ДПУ в адміністративному порядку висланий за межі УРСР [104, с. 34].

Всі ці «традиції» позасудових репресій відіграли фатальну роль в трагедіях українського, як і всього радянського, народу у 30-ті роки ХХ ст.

Спроба започаткувати стрійну систему судів в Україні здійснена прийняттям «Положення про судоустрій УСРР», затвердженим ВУЦВК 16.12.1922 р. [104, с. 47]. Суть реформи полягала в тому, що замість двох паралельних систем - народних судів і революційних трибуналів - створювалась єдина система судових установ: народний суд (у складі постійного народного судді одноособово або разом з народними .засідателями), губернський суд, Верховний суд УСРР і його колегії. Для розгляду справ спеціальних категорій тимчасово зберігалися спеціальні суди.

Одночасно слід взяти до уваги, що реформа ніяк не вплинула на принцип партійного керівництва судами, більше того, саме в роки нової економічної політики розквітла згубна практика попереднього досудового розгляду «політичних справ» партійними органами з наступною постановкою політичних процесів (термін «поставити процес» в 20-ті роки вживався досить регулярно в офіційних документах Політбюро КП(б)У) [104, с. 49].

Слід зазначити, що і конституційні засади судоустрою за Конституцією СРСР 1924 р. [118], наступною за Конституціями радянських республік 1918-1919 рр. [116, 117], не залишали радянським судам жодної надії на незалежність. Так, згідно ст. 43 Конституції [118], з метою утвердження революційної законності на території СРСР приЦентральному Виконавчому Комітеті СРСР засновується Верховний Суд, який, зокрема повинен був надавати верховним судам союзних республік керівні роз'яснення з питаньзагальносоюзного законодавства. Звернемо увагу, що суд створювався не з метою забезпечення дотримання законів, а з метою утвердження революційної законності, під якої можна було розуміти що завгодно відповідно до забаганок влади. Крім того, Верховний Суд створювався при Центральному Виконавчому Комітеті СРСР, а не як самостійний орган. А оскільки Верховний Суд надавав керівні роз'яснення судам нижчого рівня, то це позбавляло самостійності і ці останні.

Слід також зазначити, що згідно пп. б) ст. 43 Конституції [118], до компетенції Верховного Суду було віднесено розгляд і опротестування перед ЦентральнимВиконавчим Комітетом СРСР за поданням прокурора Верховного Суду СРСР постанов, рішень та вироків верховних судів союзних республік, з міркувань протиріччя такихзагальносоюзному законодавству, або оскільки ними зачіпаються інтереси інших республік (виділено автором - Л.Б.). Таким чином, Верховний Суд сам не судив, а тільки робив попередні висновки і звертався з ними до Центрального Виконавчого Комітету СРСР за остаточним рішенням.

Крім того, згідно ст. 47 Конституції [118], право направлення зазначених в ст. 43 питань на розгляд пленарного засідання Верховного Суду СРСР може мати місцевиключно за ініціативи Центрального Виконавчого Комітету СРСР, його Президії, прокурора Верховного Суду СРСР, прокурорів союзних республік і ОДПУ СРСР. Таким чином, по-перше, учасники судових процесів були позбавлені права та можливості самостійно звернутися до Верховного Суду СРСР, а, по-друге, і Верховний Суд не міг самостійно приймати до розгляду справи, а тільки за зверненням перелічених органів, включаючи всесильне ОДПУ. З поправкою на певну цивілізованість, таку ситуацію нагадує ситуація з нинішніми можливостями звернення до Верховного Суду України, яке не може потрапити на його розгляд без згоди спеціалізованих судів.

Процес тоталітаризації радянської судової системи та її послідовна централізація знайшли відображення в новому «Положенні про судоустрій УСРР», затвердженому спільною постановою ВУЦВК і РНК УСРР 25.09.1931 р. В ньому особливо наголошувалося, що судові органи республіки повинні боротися з будь-якими спробами протидії соціалістичному будівництву, активно сприяти соціалістичній індустріалізації країни, перебудові сільського господарства на соціалістичних засадах і рішучому наступу на залишки капіталістичних елементів. Важливою особливістю закріпленої у цьому Положенні судової системи було те, що нижчі ланки підпорядковувалися вищим судовим інстанціям не тільки в процесуальному, а й в адміністративно-організаційному відношенні [119]. Отже, метою функціонування судів визнане не здійснення правосуддя, а боротьба за інтереси владної верхівки.

З початку 30-х років діяльність каральних органів ГПУ-НКВД різко активізувалася. При НКВС, до якого увійшло ОГПУ, інтенсивно створювалися позасудові органи. З травня 1935 року в республіках, краях і областях, як і в центрі, були організовані «трійки», а пізніше і «двійки». «Уповноважені» не просто розглядали питання по справах репресованих, але і фактично творили жорстоку розправу. Справи про контрреволюційні злочини щодо групи визначені підсудними спецколегії, а щодо окремих осіб і тих груп, у справі яких «немає достатніх доказів» (!), - Особливій нараді (тобто, суду необхідно було надавати хоча б якісь докази, а Особливі наради обходилися і без доказів). 14 вересня 1937 ЦВК СРСР поширив спрощений порядок розгляду справ про терористичні акти майже на всі контрреволюційні злочини. Практично відсторонялася від нагляду за дотриманням законності в діяльності органів безпеки прокуратура. Безконтрольний каральний апарат «судив» без свідків, без захисту та суду, без ознайомлення з кримінальною справою і навіть без самого підсудного. З 1937 року вироки виносили «двійки»: начальник управління внутрішніх справ і обласний прокурор. Якщо суд розглядав в ті роки справи за політичними звинуваченнями за 4-5 хвилин, то «ударний» темп засідань Особливої наради був куди вище: за 2 години тут розглядалося до 800 справ. Прокурори скаржилися, що не встигали розібрати прізвища засуджених до смерті осіб [84, с. 358-359].

Наприклад, у 1931 р. по сфальсифікованій справі «Весна» пройшло через Судтрійки і Колегію ОГПУ заарештованих у цій справі 2.014 осіб, у тому числі: військовослужбовців - 305 осіб, цивільних осіб - 1.706 чоловік. Щодо них винесені такі вироки: військовослужбовців: розстріляно - 27 чол., засуджено до вищої міри покаранняіз заміною 10 роками ув'язнення в концтабір - 23 чол., засуджено до концтабору до позбавлення волі в місцевих таборах - 215 чол., засуджено до заслання 40 чол.; громадянськихосіб: розстріляно - 546 чол., засуджено до концтабору до позбавлення волі в місцевих таборах - 842 чол., вислано в адміністративному порядку - 166 чол., засуджено до інших заходів соціального захисту - 76 чол., звільнено-79 чол.» [107, с. 198]. У 1989 році всі покарані за цією справою були реабілітовані.

Історики відзначають [84, с. 359; 107, с. 127, 340-341 та ін.], що за своїм розмахом та кількості жертв вказані злодіяння непорівнянні з аналогічними відомими історії антигуманними діями влади. Так, за даними історика П. Резковича, сталінська каральна машина перемолола за час свого існування життя більш ніж 3,5 мільйони українців [107, с. 127]. У 1938 р. в Україні було заарештовано 106.119 людей, тобто майже по 300 людей на добу [107, с. 340]. Тільки за перші 6 місяців 1938 р. у Дніпропетровській було заарештовано 11.835 чоловік, тобто в добу чекісти кидали в тюрми 65 осіб, в день засуджували по 38-39, кожні 24 години розстрілювали 35-36 чоловік. Деякі документи свідчать про те, що в окремі ночі «ліквідували» до 200 осіб [107, с. 341].

Загальна кількість осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності за 1918-1953 рр., складає 4.308.487 чоловік. З них 1.324.517 чоловік (30,7 %) були засуджені судовими органами, позасудовими - 2.156.278 чоловік (50,0 %); яким органом були судимі 827.692 людини, - не встановлено. Усього за вищезазначений період до вищої міри покарання були засуджені 835.194 людини (за іншими відомостями 835.197 чол.). З них: 132.665 (15,9 %) чоловік були розстріляні за вироками судових органів, 701.401 людина (84,0 %) - за вироками позасудових органів, не з'ясовано, яким органом було засуджено до розстрілу, - 1.128 осіб [120]. Отже, самими людожерськими органами були саме позасудові органи ЧК-ДПУ-НКВД-МДБ. При цьому, за даними істориків у 1937-1938 рр. до вищої міри покарання були засуджені 700.000 людей [84, с. 359], тобто біля 1.000 людей на день. Ці людоїдські масштаби не йдуть в жодне порівняння зі «Святою інквізицією» та і з позасудовим «Народним судом» фашистської Німеччини - більшовицькі позасудові органи засудили людей у 166 разів більше, ніж зазначений «Народний суд».

В Законі України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» [121] зазначається, що після 1917 року, в період громадянської війни і наступні десятиріччя на землі України пролилося багато людської крові. Мільйони безвинних людей на підставі антигуманних і антидемократичних законів та внаслідок прямого беззаконня і свавілля зазнали переслідувань за свою політичну діяльність, висловлювання та релігійні переконання. Особливо тяжкою спадщиною минулого є масові репресії, які чинились сталінським режимом та його провідниками в республіці. При судових і позасудових розправах грубо нехтувались норми Конституції, покликані охороняти права і свободи громадян, елементарні норми судочинства (виділено автором - Л.Б.).

Глибинні причини такої ситуації правильно сформулював генерал О.І. Нездоля [107, с. 68-69]: демократичним шляхом більшовики в Україні просто не могли (чи не хотіли - Л.Б.) домовитися з багатьма опозиційними партіями, тим більше з монархістами. Не варто забувати, що Ленін з його непохитністю вимагав тільки верховенства більшовиків у владі, прагнучи підпорядкувати своїй волі есерів і анархістів. Але коли цього не вийшло, він став жорстоко розправлятися з усіма партіями, і в підсумку РКП (б) стала панівною партією у величезній державі.

Тобто, прагнення нав'язати свою волю всім і вся за принципом «є дві думки - моя і неправильна» призводить до масового створення ворогів.

Позасудові репресії відбувалися і після Великої Вітчизняної війни. Так, в Доповідній записці [122] вказувалося, що грубі порушення соціалістичної законності органами МДБ були допущені у зв'язку з директивою б[ув]. МДБ СРСР і Прокуратури СРСР від 26.10.1948 № 66/241сс. Відповідно до цієї директиви, органи МДБ були зобов'язані знову заарештовувати державних злочинців, які вже відбули покарання за скоєні ними злочини та були звільнені з місць ув'язнення після закінчення Великої Вітчизняної війни. Цим особам пред'являлося обвинувачення в тому ж самому злочині, за який вони відбули покарання, і по їх справах знову проводилося слідство, причому зазначеною директивою було передбачено, що якщо в процесі слідства у справах цих осіб не буде отримано будь-яких даних про їх антирадянській діяльності після звільнення з в'язниць і таборів, то такі справи підлягали направленню на розгляд Особливої наради для застосування до арештованих висилки (виділено авт.. - Л.Б.).

Тобто, одних і тих самих осіб передбачалося карати за один і той самий проступок двічі, що взагалі не було передбачено жодним законом.

Позасудові репресії було припинено тільки у вересні 1953 р., коли неопублікованим Указом Президії Верховної Ради СРСР від 01.09.1953 р. Особливі наради булоскасовано. На XXI з'їзді КПРС голова Комісії партійного контролю М.M. Шверник вказав на те, що «Комуністична партія Радянського Союзу до кінця виправила допущеніпорушення соціалістичної законності. Всі комуністи, засуджені за необґрунтованими звинуваченнями, відновлені в партії, а порушники радянських законів притягнені йпритягаються до партійної відповідальності» (цитується за [123]). Більшовицький режим спробував отримати «людське обличчя», хоча йому це не дуже вдавалося аж до самої «перебудови» - зміст «законності» залишався тим самим, тільки реалізовувався іншими методами. В роботі [68, с. 152] надається узагальнена класифікація радянського політичного режиму (таблиця 3).

Таблиця 3.

Висновки. Проведений аналіз дозволяє, на думку автора, дійти таких висновків:

- наслідуючи теорію проф. В.В.Ладиченка щодо гуманістичних основ організації державної влади, слід, очевидно, визнати, що критерієм гуманістичної організації державної влади є забезпечення гуманістичного режиму законності. Основними ознаками такого режиму слід визнати: пріоритет прав та інтересів людини перед інтересами суспільної групи чи держави; прийняття законів органами представницької влади не в інтересах вузької правлячої групи, а в інтересах якнайширших прошарків суспільства; суворе дотримання органами влади та її посадовими особами норм законодавства, неприпустимість прийняття протиправних рішень чи здійснення протиправних дій (бездіяльності) в ім'я будь-якої доцільності, особливо, коли це порушує права осіб приватного права; право приватних осіб на будь-які дії, які не суперечать закону; сувора і невідворотна відповідальність органів влади за порушення закону; неприпустимість силового нав'язування будь-якої точки зору як єдино правильної, конкуренція позицій та ідей; домінування переконання, узгодження, компромісу; виборність і змінюваність центральних і місцевих органів державної влади; наявність надійного судового захисту прав громадян сильними, незалежними та неупередженими судами, забезпечення доступу до правосуддя широких верств населення, неприпустимість прийняття будь-яких норм про судоустрій з точки зору здешевлення правосуддя, рівність усіх перед законом і судом (єдність законності), гарантії права на правову допомогу. Режим законності, який відповідає вказаним критеріям, безпосередньо кореспондується з демократичним політичним режимом;

- абстрактне поняття «законності» може в конкретні періоди часу і на конкретних територіях бути наповнене будь-якими принципами. Отже, на думку автора, слід говорити не про універсальні принципи законності, а про те, на яких принципах функціонує режим в даних умовах. Якщо в країні (правовій системі) реалізовані перелічені вище ключові критерії гуманістичного режиму законності, то можна стверджувати, що в країні реалізований саме гуманістичний режим законності (демократичний політичний режим). Певні країни (політичні системи) і певні теорії можуть говорити і про інші види законності (революційна законність, пролетарська законність, буржуазна законність тощо), але якщо такий режим не ґрунтується на перелічених гуманістичних принципах, він не може вважатися гуманістичним, демократичним, правовим. Такий підхід є аналогічним позиції Ю. Хабермаса: права людини -умова конституювання демократії; якщо ви заявляєте, що є демократичним суспільством, то у вас повинно бути гарантовано дотриманняправ людини. Якщо цього немає, тоді характеристика свого суспільства як демократичної є самообман ([124], цитується за [125]);

- свідоме та послідовне заперечення викладених гуманістичних принципів означає реалізацію антигуманістичного характеру законності, що кореспондується зантидемократичним політичним режимом;

- викладений аналіз дозволяє виділити загальні тенденції переважання чи повної «перемоги» антигуманістичних режимів: нехтування правами людини, підкорення їх інтересам вузької правлячої групи, які (інтереси) видаються за вищі інтереси - інтереси держави, пролетаріату чи церкви (наприклад, інквізиція явно не була на користь начебто правлячому класу феодалів, оскільки жертвами інквізиції ставали саме заможні прошарки населення, тому що конфісковане майно жертв слугувало джерелом збагачення папськоїі королівської скарбниці [77]); обмеження поведінки осіб приватного права виключно дозволеною; усунення представницьких органів від прийняття законів чи проведення законів через «бутафорські», слухняні органи, які фактично не є представницькими і не віддзеркалюють позицію суспільства; перехоплення прав і повноважень на законотворення органами, які не є представницькими (уряди, керівництво партій тощо); систематичне порушення владою законів, навіть прийнятих цією ж владою, обґрунтування таких порушень революційною, політичною, державною чи якоюсь іншою доцільністю, при вимозі до громадян точного і неухильного дотримання встановлених владою правил, які в більшій частині не оприлюднюються, жорстокі, неадекватні покарання за порушення цих правил; нав'язування «єдино вірної» ідеології та диктат «єдино патріотичної політичної сили» (НСДАП чи більшовицька партія), силове придушення будь-яких ідей чи думок, альтернативних тим, що предписані державою, пануючоюцерквою або правлячою партією; відсутність чи руйнація повноцінної судової системи, втручання влади чи пануючої партії в діяльність судів (включаючи вплив на підбор кадрів та/або прямі вказівки щодо прийняття певних судових рішень), створення надзвичайних судів чи позасудових репресивних органів (суди інквізиції, «двійки», «трійки», «особливі наради», колегії ОДПУ тощо), прийняття юридично неспроможних судових рішень навіть з огляду на поточні норми права; позбавлення або суттєве обмеження права на захист та/або оскарження несправедливих рішень чи дій влади; агресивна, демагогічна, часто за межами раціональності пропаганда. Для пропагандистської риторики тоталітаризму характерне використання термінів-ярликів, слів, відірваних від дійсного походження і змісту понять, які ними спочатку позначалися, таке використання здійснюється для створення образу «ворога нації», «відщепенця», «ворога народу». Такі, наприклад, терміни «єретик», «розкольник», «опортуніст», «екстреміст», «демагог», «ревізіоніст» тощо. Використовувані в агресивно-обвинувальному тоні, властивому ідеологам тоталітаризму, ці терміни-ярлики стають політичним звинуваченням, що виключає нормальні полеміку і дискусію [61];

- наявність зазначених ознак в політико-правовій практиці певних держав повинно ставати лякаючим сигналом щодо скачування до авторитаризму та антидемократизму. Як правильно зазначається в роботі [84, с. 390], сучасний авторитаризм припускає куди більш жорсткі форми владарювання, ніж старомодний монархізм. «Хворобу» легше попередити, ніж потім її лікувати. Антигуманістичні режими, враховуючи, що владі вигідні саме вони (хоча такий режим може бути небезпечним для окремих представників влади), є досить стійкими, постійно потребують для виправдання свого існування все нові і нові жертви. Так, іспанська інквізиція в тій чи іншій формі проіснувала більше 300 років. З іншого боку, більшовицький режим, почавши репресії з «буржуазії» та «куркулів», згодом добрався до середняків, потім найбіднішого селянства і робітників, непощадивши при цьому і своїх вірних слуг;

- проблеми із забезпеченням законності в сучасній Україні, крім недоліків у власній поточній діяльності, мають свої корені у авторитарних правових традиціях царської Росії, які у злочинах більшовицького режиму знайшли свою саму завершену форму. Низка дослідників, щодо відношення влади до особистості, вбачають пряму кореляцію між російською правовою дійсністю та Середньовіччям, при цьому, більшовики взагалі не соромилися обґрунтовувати свої погляди та кримінальний процес «здобутками» інквізиції. Вказані традиції, з поправкою на цивілізованість, переживши розпад СРСР, благополучно збереглися і перекочували до його правонаступників. Такою виявилася на перевірку стійка російська державна традиція: партії влади закон не писаний. Разом із тим, автор відкидає уявлення про традиційний правовий нігілізм саме російського (і українського) народу, наголошуючи на тому, що корені такого правового нігілізму знаходяться саме у державотворчій практиці влади.

Здійснений аналіз дозволяє по-новому підійти до дослідження проблем законності, а також вирішувати практичні проблеми правотворення та правозастосування, уникаючи помилок щодо здійснення кроків, які можуть приводити до обмеження гуманістичних властивостей законності. Напрямком подальших досліджень повинні стати тенденції розвитку гуманістичних ідей і їх впровадження в гуманістичну практику.

законність правотворення управління державний

Список літератури

1. Колпаков В.К. Адміністративне право України: підручник / В.К. Колпаков, О.В. Кузьменко. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 544 с. - ISBN 966-667-083-6.

2. Битяк Ю.П. Адміністративне право України: підручник / Ю.П. Битяк - К.: Юрінком Інтер, 2005. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу:http://www.ebk.net.ua/Book/law/bityak_admpu/zmist.htm

3. Битяк Ю.П. Державна служба в Україні: проблеми становлення, розвитку та функціонування: автореф. дис... д-ра юрид. наук. наук: спец. 12.00.07 / Ю.П. Битяк. - Харків, 2006. - 40 с.

4. Коломоєць Т.О. Адміністративне право України. Академічний курс: підручник / Т.О. Коломоєць. - К.: Юрінком Інтер, 2011. - 576 с.- ISBN 978-966-667-493-0.

5. Малиновський В.Я. Державне управління: навч. посіб. / В.Я. Малиновський. - [вид. 2-ге, доп. та перероб.]. - К.: Атіка, 2003. - 575 с. - ISBN 966-8074-73-4.

6. Аналітичний огляд стану здійснення судочинства місцевими та апеляційними адміністративними судами у 2010 році / Офіційний сайт Вищого адміністративного суду України. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.vasu.gov.ua/ua/generalization_court_practice.html?_m=publications&_t=rec&id=1780

7. Лейканд Е.В. Обжалование решений, действий (бездействия) органов государственной власти, органов местного самоуправления, должностных лиц государственных или муниципальных служащих: вопросы доказывания / Е.В. Лейканд // Российское законодательство в современных условиях. Материалы VIII ежегодной Всерос. научно-практич. конференции / Отв. ред. П.Н. Кириченко. - Брянск: РИО БГУ, 2010. - С. 418-426.

8. Фирташ назвал налоговиков грабителями и рэкетирами. - [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://news.liga.net/news/economics/632852-firtash_nazval_nalogovikov_grabitelyami_i_reketirami.htm

9. Бєлкін Л.М. Нарахування податків «заднім числом» як сумнівний винахід українського податкового адміністрування / Л.М. Бєлкін // Економіка та держава. - 2010. - № 11. - С. 107-110.

10. Бєлкін Л. Як податківці руйнують прозорий біржовий ринок: Укладання біржових угод в електронній формі / Л. Бєлкін // Юридична газета. - 14.06.2011 р. - № 24 (285). - С. 1, 7.

11. Бєлкін Л. Як позбавити громадян належних їм пільг: Проблеми розмитнення на пільгових умовах автомобілів з Придністровської Молдавської Республіки / Л. Бєлкін // Юридична газета. - 24.01.2012 р. - № 3-4 (296). - С. 9.

12. Митну вартість збільшують на 100%.- [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.epravda.com.ua/columns/2012/03/28/319939/

13. Бєлкін Л. Зупинення обігу цінних паперів як проблема фондового ринку: Які проблеми створюють для фондового ринку рішення ДКЦПФР / Л. Бєлкін // Юридична газета. - 13.12.2011 р. - № 50 (293). - С. 1, 14-15.

14. Максимчук Н. «Донецксталь» вернулась в обращение: ГКЦБФР не смогла доказать легитимность своих действий / Н. Максимчук, А. Черновалов // Коммерсантъ Украина. - 14.07.2011 р. - № 112 (1386). - [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.kommersant.ua/doc/1678364

15. Бєлкін Л.М. Проблеми довіри до фондового ринку в контексті сумнівних управлінських рішень та дій суб'єктів владних повноважень / Л.М. Бєлкін // Кримський юридичний вісник. - 2011. - № 2 (21). - Ч. 1. - С. 74-81.

16. Европейский суд обязал Украину выплатить донетчанину 20 тыс. евро за пытки в милиции. - [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.bagnet.org/news/summaries/one_day_of_planet/2011-07-22/144857

17. У Лавриновича озаботились пытками в милиции.- [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://kontrakty.ua/politics/news/ukraine/31177-u-lavrinovicha-ozabotilis-pytkami-v-miliczii

18. Бєлкін Л.М. Актуальні питання реалізації прав громадян на юридичну допомогу в контексті державної політики щодо забезпечення прав і свобод громадян / Л.М. Бєлкін // Державне управління: удосконалення та розвиток. - 2010. - № 9. - Електронне наукове фахове видання. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу:http://www.dy.nayka.com.ua/index.php?operation=1&iid=179

19. Дорожній контроль. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://roadcontrol.org.ua/

20. Розвадовський Б.Л. Корумпованість відносин у сфері дорожнього руху: заходи протидії / Б.Л. Розвадовський // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією(теорія і практика): Науково-практичний журнал / Міжвідомчий науково-дослідний центр з проблем боротьби з організованою злочинністю. - 2011. - № 2-3 (25-26). - С. 167-172.

21. В Украине назревает дефицит лекарств.- [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.domik.net/novosti/v-ukraine-nazrevaet-deficit-lekarstv--n158262.html

22. Минздрав аннулировал тендеры, где предлагаемая цена лекарств была слишком низкой. - [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://news.zn.ua/ECONOMICS/minzdrav_annuliroval_tendery,_gde_predlagaemaya_tsena_lekarstv_byla_slishkom_nizkoy-84991.html

23. Бєлкін Л.М. Судова практика призначення пенсій санітаркам рентгенкабінетів за пільгами СРСР / Л.М. Бєлкін // Соціальне страхування. - 2007. - № 9(801). - С. 59-60.

24. Бєлкін Л. Чиновники пенсійного фонду переходять у судову контратаку: Чи примусять активні юридичні дії осіб органи ПФ до виконання своїх зобов'язань / Л. Бєлкін // Юридична газета. - 06.03.2012 р. - № 10 (302). - С. 14-15.

25. Соцслужби затримують виплату мамам за народження дитини. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://24tv.ua/home/showSingleNews.do?sotssluzhbi_zatrimuyut_viplatu_mamam_za_narodzhennya_ditini&objectId=198561

26. Бєлкін Л.М. Сумнівні банкрутства в Україні як результат неналежного державного управління (на прикладі ВАТ «Чернігівський комбінат хлібопродуктів») / Л.М. Бєлкін // Державне управління: удосконалення та розвиток. - 2011. - № 11. - Електронне наукове фахове видання. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу:http://dy.nayka.com.ua/index.php?operation=1&iid=355

27. Юринець Ю.Л. Проблеми забезпечення законності в діяльності суб'єктів владних повноважень в сфері реалізації культурних прав громадян / Ю.Л. Юринець, Л.М. Бєлкін // Правничий вісник Університету «КРОК» / Вищий: навчальний заклад «Університет економіки та права «КРОК». - Вип. 6. - Т. 1.- К., 2010. - С. 108-117.

28. Бєлкін Л.М. Проблеми легітимації земельних торгів (аукціонів) як віддзеркалення правового нігілізму в діяльності суб'єктів владних повноважень / Л.М. Бєлкін // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць, вип. 41. - 2011. - С. 268-276.

29. Бєлкін Л.М. Актуальні проблеми реалізації повноважень державних органів у сфері підзаконного нормативно-правового регулювання земельних відносин в Україні / Л.М. Бєлкін // Науковий вісник Національного університету біоресурсів і природокористування України: Серія «Право». Частина третя / Ред.кол.: Д.О. Мельничук (голова) та ін. - К., 2011. - Вип. 165. -Ч. 3. - С. 250-261.

30 Наші гроші: Державні тендери. Крок до прозорості. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://nashigroshi.org/

31. Бєлкін Л. Невиконання судового рішення органами державної влади: Європейський суд з прав людини як засіб захисту від свавілля чиновників / Л. Бєлкін // Юридична газета. - 13.07.2010. - № 28. - С. 10.

32. Бєлкін Л.М. Проблеми виконання рішень адміністративних судів органами державної влади України в контексті правових позицій європейського суду з прав людини / Л.М. Бєлкін // Університетські наукові записки [Хмельницький університет управління та права]. - 2011. - № 1 (37). - С. 260-264.

33. Кучер Т.М. Відповідальність працівників державної автомобільної інспекції: суб'єкти, види, змістові елементи шкоди / Т.М. Кучер // Університетські наукові записки [Хмельницький університет управління та права]. - 2011. - № 3 (39). - С. 206-212.

34. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / О.Ф. Скакун // Пер. з рос. - Харків: Консум, 2006. - 656 с. - ISBN 966-7124-76-2.

35. Волинка К.Г. Теорія держави і права: Навч. посіб. / К.Г. Волинка. - К.: МАУП, 2003. - 240 с. - ISBN 966-608-251-9.

36. Иванов А.А. Теория государства и права / А.А. Иванов, В.П. Иванов. - М.: Юнити-Дана, 2007. - 303 с.

37. Мелех Л.В. Принципи і вимоги законності у правозастосовній діяльності / Л.В. Мелех // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. - 2008. - № 2. - С. 1-12.

38. Лисюткин А.Б. Принципы законности и их реализация в условиях формирования правового государства: автореф. дис… канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 / А. Б. Лисюткин. - Саратов, 1992. - 26 с.

39. Ефремов А.Ф. Принципы и гарантии законности: автореф. дис… канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 / А.Ф. Ефремов. - М., 1999. - 22 с.

40. Потапов В.А. Законность и правомерное поведение граждан в условиях реформирования России (региональный аспект): автореф. дис… канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 / В.А. Потапов. - Н. Новгород, 1995. - 21 с.

41. Желтобрюхов С.П. Прокурорский надзор как гарантия законности в Российском государстве (проблемы теории и практики): автореф. дис… канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 / С. Н. Желтобрюхов. - Саратов, 1999. - 21 с.

42. Кельман М.С. Загальна теорія держави і права / М.С. Кельман, О.Г. Мурашин, Н.М. Хома. - Львів: Новий Cвіт-2000, 2003. - 584 с.

43. Лисенков С.Л. Загальна теорія держави і права / С.Л. Лисенков. - К., 2006. - 355 с.

44. Афанасьев В.С. Обеспечение законности: вопросы теории и практики (по материалам органов внутренних дел): автореф. дис… д-ра юрид. наук: спец. 12.00.01 / В.С. Афанасьев. - М., 1993. - 38 с.

45. Самохвалов В.В.Законність і справедливість: теоретико-правові проблеми співвідношення та взаємодії: автореф. дис... канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 / В.В. Самохвалов. - К., 2008. - 18 с.

46. Тараненко О.О. Забезпечення законності в діяльності митних органів: автореф. дис... канд. юрид. наук: спец. 12.00.07 / О.М. Тараненко. - Х., 2006. - 18 с.

47. Правоведение: Учебник / С.Э. Демский, В.С. Ковальский, А.Н. Колодий и др.; под. ред. В.В. Копейчикова. - К.-Х.: Юринком Интер - Фолио, 2002. - 750 с.

48. Законність: Матеріал з Вікіпедії - вільної енциклопедії. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C

49. Законность: Материал из Википедии - свободной энциклопедии. - [Электронный ресурс]. - Режим доступа:http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8C

50. Головатий С.П. Верховенство права: ідея, доктрина, принцип: автореф. дис... д-ра юрид. наук: спец. 12.00.01 / С.П. Головатий. - К., 2008. - 44 с.

51. Головатий С.П. Верховенство права: у 3 кн. - К.: Фенікс, 2006. - Кн. 1, с. XXXII, 623. - Кн. 2, с. XLVII-LV, 625-1276. - Кн. 3, с. LXI-LXIII, 1277-1747. - ISBN 978-966-651-397-0.

52. Головатий С. Верховенство права (правовладдя): як його тлумачить Венеційська Комісія / С. Головатий // Право України. - 2011. - № 10. - С. 154-167.

53. Верховенство права: проблеми теорії та юридичної практики: Добірка статей / Авт.: М. Козюбра, П Рабінович, О Петришин та ін. - Право України. - 2010. - № 3. - С. 6-97.

54. Козюбра М. Верховенство права і Україна / М. Козюбра // Право України. - 2012. - № 1-2. - С. 30-63.

55 Проблеми сучасної конституціоналістики; навч. посіб. / М.П. Орзіх, М.В. Афанасьєва, В.Р. Барський та ін.; за ред. М.П. Орзіха. - К.: Юрінком Інтер, 2011. - 272 с. - (Серія «Проблеми сучасної конституціоналістики». Випуск 1). - ISBN 978-966-667-457-2; ISBN 978-966-667-456-5 (Випуск 1).