Склад правовідносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Склад правовідносин

Вступ

У суспільстві існує безліч різних відносин між людьми і їх об'єднаннями: економічних, політичних, юридичних, моральних, духовних, культурних та інших. Серед суспільних феноменів «суспільні відносини», як правило, співвідносяться з категоріями- концептами «діяльність» і «зв'язок» та розуміються як «об'єктивована, успадкована, а також сукупна, жива, почуттєва діяльність людей, що виступає як співробітництво багатьох індивідів у зв'язку з їхнім ставленням до природи й одне до одного; об'єктивна і стійка структура суспільних зв'язків, що формується (складається й розвивається) відповідно до видів і предметів людської діяльності. У соціальній філософії категорію «суспільні відносини» вживають у двох значеннях: у широкому - коли мають на увазі будь-які відносини, що складаються між людьми в суспільстві, і в вузькому - коли мають на увазі тільки відносини між великими соціальними групами, що мають безпосередньо суспільний характер (виробничі, міжкласові й внутрішньокласові, міжнародні, внутрішньополітичні тощо).

Розуміння правових відносин як особливого виду суспільних відносин у вузькому значенні пройшло тривалий шлях, динамічно змінюючись залежно від безлічі факторів. Так, юридична практика римського права виділяла тільки чотири групи правовідносин, що випливають з таких інститутів приватного права, як: ex contractu, quasi ex contractu, ex delicto, quasi ex delicto.

Пошуку сутності правовідносин присвячена значна кількість наукових робіт різних історичних епох, від античності до сьогодення. Сучасна правова доктрина тлумачить сутність права і правовідносин у вигляді окремих правових концепцій та підходів. Серед вітчизняних вчених, публікації яких пов'язані з дослідженням сутності правовідносин, можна назвати таких, як: М. Г. Патей-Братасюк, О. Ф. Скакун, О. С. Іоффе, Ю. І. Гревцов, С. С. Алексєєв, В. М. Протасов, Л. В. Петрова, М. Н. Марченко, Л. С. Явич, П. М. Рабінович, О. В. Аверін, В. М. Селиванов, А. Г. Братко, Ю. К. Толстой, Р. О. Халфіна та інші. Отже, прагнення осмислити правовідносини як цілісне суспільне явище зумовлює необхідність дослідження проблеми правовідно-

син у контексті законницької та юридичної доктрин, що є актуальним для сучасної юридичної діяльності в цілому - наукової, освітньої, практичної.

Значення правових відносин у суспільному житті полягає у підкоренні людської поведінки принципу належного, обов'язкового, що закріплюється юридичними нормами. Людина є істотою юридичною. Французький соціолог права Ж.Карбоньє підкреслював, що тільки людина з усіх живих істот «наділена властивістю бути юридичною істотою», і тільки їй притаманна здатність створювати і сприймати юридичне. Російський філософ права І.Ільїн відзначав, що «правовідносини базуються на взаємному визнанні людей». Він підкреслював, що саме ці живі відносини між людьми роблять право можливим, а в актах визнання відбувається конституювання людини як правоздатного суб'єкта. [1, c. 165]

Для того, щоб ясно уявити собі механізм дії такої складної юридичної категорії як правове відношення, необхідно опанувати його теоретичною базою. Це означає:

- Розглянути поняття, ознаки та види правовідносин;

- Засвоїти структуру, вивчити суб'єкт, об'єкт правовідносин;

- Приділити увагу юридичним фактам.

Cаме вирішення цих завдань стало метою написання даної курсової роботи.

Під час написання роботи слід керуватися різноманітними методами наукового дослідження: літературний метод (опрацьовувалися періодичні видання, спеціалізована література та посібники), хронологічний метод (дослідження питання в часі), методи аналізу та синтезу.

1.Поняття, ознаки і види правовідносин. Склад (структура) правовідносин

Як відомо, юридичні норми створюються і діють насамперед для регулювання відносин людей та їх спільностей, але вони регулюють не всі відносини, а лише їх частину. Правильне регулювання правових відносин неможливе без з'ясування того, що таке суспільні відносини. Суспільні відносини -- це зв'язки між людьми, які встановлюються в процесі їх спільної життєдіяльності.

Суспільні відносини надзвичайно різноманітні, їх можна класи фікувати за різними ознаками і поділити на різні види, залежно від сфери діяльності:

-- політичні;

-- моральні;

-- економічні;

-- релігійні;

-- правові.

Правовідносини відображають той аспект конкретних, життєвих відносин між людьми, які виз начаються нормами права. Більше того, не всі суспільні відносини об'єктивно можуть бути юридичними. Відносини спроможні набути правового характеру лише в тому випадку, якщо мова йде про правила поведінки, які мають велике соціальне значення. Коли ж справа тор кається думок і почуттів, то вести мову про їх юридичну природу недоречно. Категорія «правовідносини» дозволяє з'ясувати, яким чином право впливає на поведінку людей. У межах правовідносин життєді яльність суспільства набуває цивілізованого, стабільного і передбаче ного характеру. [2, С. 378]

У цілому юриспруденція йде шляхом вирізнення декількох підходів щодо визначення поняття “правовідносини”. Так, на думку І.І. Веремеєнко, правовідносини -- це особлива, специфічна форма відносин, що слугує відповідним засобом переведення правил поведінки у відносини суб'єктів правового регулювання. У свою чергу, С.Г. Стеценко правовідносини визначає як результат впливу правових норм на поведінку суб'єктів, внаслідок якого між ними виникають правові зв'язки . На думку А.Ю. Олійника, правовідносини -- це специфічні суспільні відносини, які виникають на підставі норм права, учасники яких є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. [3, С.134]

Загальновизнаним на сьогодні є визначення: Правовідносини -- це суспільні відносини, які є юридичним виразом фактичних суспільних відносин, де одна сторона на основі правових норм вимагає від іншої сторони виконання певних дій або утримання від них, а інша сторона повинна виконати ці вимоги, що охороняються державою.

Найхарактернішими ознаками правовідносин як особливого виду суспільних відносин є те, що:

1) це суспільні відносини, які виникають тільки між людьми та їх об'єднаннями і безпосередньо пов'язані з їх діяльністю та поведінкою. Власник майна може реалізувати свою правомочність тільки у відносинах з іншими людьми. Він може продати, подарувати, віддати майно у володіння іншої особи, а також вимагати додержання свого права власності від людей і організацій;

2) це ідеологічні відносини, оскільки до свого виникнення вони проходять крізь свідомість людей, в якій складається модель майбутніх стосунків з огляду на існуючі загальнолюдські цінності і суспільні пріоритети. Сучасне українське право виражає загальнолюдські принципи, захист яких є ідеологією нашої держави і суспільства. Перехід до ринкових відносин та вільної підприємницької діяльності, соціальна спрямованість державної політики щодо найуразливіших прошарків суспільства, відродження духовності і національної культури -- все це ідеологія українського суспільства і держави, яка втілена в правових нормах і правовідносинах;

3) вони виступають юридичним виразом економічних, політичних, сімейних та інших відносин, впливають на суспільні відносини, що склалися на їх ґрунті. Так, існують економічні відносини і правовідносини, що склалися у зв'язку з правовим регулюванням господарської діяльності суб'єктів права, які неминуче впливають на економічні відносини.

4) вони виникають, припиняються або змінюються на основі правових норм, які впливають на поведінку людей і через неї реалізуються. Наявність правовідносин демонструє реальну силу права і його життєву спроможність та ефективність. В той же час дія принципу «дозволено все, що не заборонено законом» зменшує жорстку залежність правовідносин від правових приписів. У господарських відносинах нерідко виникають ситуації, що прямо не врегульовані нормативними актами, коли діють інститути аналогії права і аналогії закону.

А за умов неможливості застосування аналогії права та закону суб'єкти правовідносин керуються загальноправовими принципами справедли- вості, доброчесності, розумності тощо;

5) суб'єкти правовідносин пов'язані між собою суб'єктивними правами і юридичними обов'язками. Сторони в правовідносинах виступають як уповноважені і зобов'язані особи, де права та інтереси одних осіб можуть бути реалізовані через виконання обов'язків інши- ми. Носій суб'єктивного права -- особа уповноважена, а носій юридичного обов'язку -- зобов'язана. Наприклад, кредитор є уповноваженою особою, а боржник -- зобов'язаною;

6) взаємна поведінка учасників правовідносин індивідуалізована і чітко визначена. Суб'єкти правовідносин (державні органи, фізичні або юридичні особи), як правило, відомі заздалегідь, їх дії скоординовані ще до початку цих відносин, чого немає в інших суспільних відносинах. Індивідуалізація при цьому відбувається подвійно:

а) поіменно, коли суб'єкти права названі своїм повним ім'ям (для фізичних осіб) і повними реквізитами (для юридичних осіб). Наприклад, в шлюбно-сімейних відносинах особи, які беруть шлюб, попередньо визначені у заяві про реєстрацію шлюбу; в правовідносинах з перевезення вантажів попередньо визначені замовник і транспортна організація -- перевізник;

б) за визначенням ролей -- у даному разі поіменне (реквізитне) визначення суб'єктів не має значення, вказуються тільки їхні ролі: продавець -- покупець, пасажир -- перевізник, замовник -- виконавець;

7) вольовий характер правовідносин обумовлений тим, що вони виникають і реалізуються на основі волевиявлення хоча б одного з їх учасників, обов'язково проходячи крізь їх свідомість і виражаючи їх волю. Для виникнення окремих правовідносин необхідне волевияв- лення всіх учасників (наприклад, укладання шлюбу, оренда майна, субпідрядні роботи), існують також правовідносини, для виникнення яких достатньо волевиявлення однієї особи (наприклад, порушення кримінальної справи уповноваженою особою). Вольовий характер правовідносин проявляється і в тому, що вони відображають зміст правового припису, реалізацію якого вони забезпечують;

8) охороняються державою, як і право в цілому, інші суспільні відносини такого забезпечення не мають. Гарантування умов законності і правопорядку означає, що держава охороняє усі правовідносини, які є в суспільстві.[4.С. 336]

Наявні в суспільстві правовідносини поділяються:

1. За функціональною спрямованістю норм права -- на регулятивні (коли поведінка суб'єкта правовідносин повністю відповідає нормам права, норми її регулюють) та охоронні (виникають з факту неправомірної поведінки як негативна реакція держави на правопорушення у формі державного примусу).

Регулятивні відносини, у свою чергу, поділяються на правовідносини активного типу (виражають регулятивно-динамічну функцію права, складаються на основі зобов'язуючих або уповноважуючих норм права) і правовідносини пасивного типу (виражають регулятивно-статичну функцію права, складаються на основі норм-заборон).

2. За рівнем індивідуалізації суб'єктів -- відносні, в них точно визначені права і обов'язки учасників так само, як і самі учасники (наприклад, кредитор і боржник, покупець і продавець, суддя і підсудний тощо), та абсолютні -- в цих правовідносинах визначена лише одна сторона -- уповноважена, а всі інші (“всякий і кожний”) є зобов'язаними відносно цієї особи (наприклад, власник майна, а всі інші особи зобов'язані утримуватись від порушення його права власності. Те саме можна сказати і про право на життя). Ці два види правовідносин можна назвати конкретними. Їх завдання -- обслуговувати повсякденні потреби, запити, інтереси людей. Такі відносини безперервно виникають, змінюються і припиняються.

Ще за цією ознакою виділяють загальнорегулятивні відносини, що, на відміну від конкретних, виражають юридичні зв'язки більш високого рівня між державою і громадянами. Вони виникають на основі норм Конституції і є базовими, вихідними для галузевих правовідносин. Характеризуються наступними ознаками: виникають головним чином на підставі норм Конституції та інших фундаментальних нормативно-правових актів (наприклад, Кримінального кодексу); носять загальний, а не індивідуалізований і деталізований характер; є постійними або досить тривалими; опосередковують найважливіші, основоположні суспільні відносини; виражають загальне правове положення (статус) суб'єктів; виникають безпосередньо із самих законів; є первинними, базовими, служать передумовою для виникнення і функціонування різноманітних конкретних відносин.

Загальнорегулятивними можна також визнати відносини, що виникають на основі норм міжнародного права у сфері прав людини.

3. За галузями права -- конституційні, шлюбно-сімейні, адміністративні, кримінально-процесуальні, трудові, цивільні тощо. За галузевою ознакою можна виділити правовідносини матеріальні і процесуальні. Матеріальні правовідносини виникають на основі норм матеріального права і регулюють суспільні відносини безпосередньо.

Процесуальні правовідносини виникають на основі норм процесуального права і носять організаційний характер. [5, С.156-157]

Цивільні процесуальні правовідносини виникають у процесі розгляду і вирішення цивільних справ у суді першої інстанції, перегляду судових рішень, з приводу судового контролю за виконанням судових рішень.

Система цивільних процесуальних правовідносин характеризується взаємозв'язком і взаємообумовленістю елементів. Структуру системи цивільних процесуальних правовідносин складають окремі правовідносини, що виникають між судом, з однієї сторони, і кожним учасником цивільної справи, з другої сторони. Цивільні процесуальні правовідносини утворюються за схемою: “суд- позивач”, “суд-відповідач”, “суд-спеціаліст”, “суд-експерт“ і т. д.

Без участі суду суб'єкти цивільного судочинства не можуть вступати у процесуальні правовідносини один з одним. Суд є обов'язковим учасником будь-якого процесуального правовідношення. Це обумовлено специфікою судового захисту. Наприклад, позивач подає заяву про виклик свідка, щоб одержати доказ у вигляді показання свідка. Сам позивач викликати свідка не може, оскільки відповідно до ЦПК країни свідка повинен викликати суд. Проте без відповідної заяви позивача суд з власної ініціативи зробити цього не може. Отже, в першу чергу позивачеві потрібно вступити у процесуальні правовідносини із судом шляхом подання заяви про виклик свідка. Задоволення заяви судом призводить до виникнення наступного процесуального правовідношення - постановлення судом ухвали про виклик свідка до суду. Це, у свою чергу, передбачає виникнення щ одного право відношення - між судом і свідком. Саме така послідовність реалізації відповідного права приведе до бажаного для позивача результату: одержання доказу у вигляді показання свідка для підтвердження необхідного їй юридичного факту. [6, С.138-141]

Щодо пенсійних правовідносин -- це юридичні відносини,що виникають за волевиявленням громадянина й на підставі рішення органу спеціальної компетенції, у яких один суб'єкт -- правоздатний громадянин або сім'я - має право на отримання регулярних соціальних виплат за рахунок коштів пенсійного страхування і зобов'язий виконувати вимоги закону відносно пенсіонера, а інший -- забезпечувальний суб'єкт -- зобов'язаний виплачувати йому пенсію визначеного виду й у визначеному розмірі.

Характерною ознакою виникнення пенсійних відносин державних службовців є обіймання особою посади у сфері державної служби. Основним нормативним актом, який визначає правовий статус державних службовців та їх соціальний захист є Закон України “Про державну службу” від 10 грудня 2015 року (зі змінами та доповненнями). [3, С.134-135]

Більш детально зупинимося на земельних правідносинах.

Земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею дозволяє говорити про те, що у визначенні йдеться навіть не про всі відносини власності, а лише про деякі різновиди, виходячи з того, що реалізація володіння, користування і розпорядження землею належить не всім суб'єктам, а лише їхнім певним групам, чітко встановленим законодавством України.

По-перше, у відносинах власності на землю можуть бути реалізовані повноваження такого суб'єкта, як Український народ. Юридичною підставою для такого твердження є конституційно-правова норма ст. 13 Основного Закону, згідно з якою земля, її надра та інші природні ресурси є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого ці права власника покладаються на органи державної влади, органи місцевого самоврядуван- ня в межах, визначених цією Конституцією.

По-друге, ч. 2 ст. 14 Конституції України містить правову модель, згідно з якою право власності на землю гарантується, яке (право) набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до Закону.

Ст. 80 ЗК України передбачає суб'єктів права власності на землю, серед яких виділяє громадян та юридичних осіб щодо земель приватної власності, територіальні громади щодо земель комунальної власності, держави стосовно земель державної власності. Але ж наступна ст. 81 ЗК України чітко фіксує положення про те, що громадяни України набувають право власності на земельні ділянки та передбачає правові форми такого набуття.

Набуття повноважень власників іноземних громадян також можливе щодо земельних ділянок, а не землі (ч. ІІ ст. 81)

Отже, суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею підпадають під ознаки відносин права власності, насамперед Українського народу, у контексті землі як державно-територіального устрою в межах кордону України, органів державної виконавчої влади, що реалізують повноваження держави в межах визначеної компетенції стосовно земель державної власності, та територіальних громад на землі комунальної власності, що реалізуються органами місцевого самоврядування.

Аналіз чинного законодавства дозволяє виділити за підставами виникнення прав на землі та земельні ділянки за суб'єктним і об'єктним складом такі види земельних правовідносин:

І. Земельні правовідносини у сфері набуття прав на землі та земельні ділянки фізичними особами: 1. Приватизаційні земельні правовідносини щодо:

а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян, у тому числі й на земельних ділянках садівничих товариств;

б) приватизації земельних ділянок громадянами із земель державної або комунальної власності для: ведення фермерського господарства; ведення особистого селянського господарства; ведення садівництва; будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибного використання); індивідуального дачного будівництва; будівництва індивідуальних гаражів;

в) приватизації земельних ділянок особами, що до- бросовісно, відкрито і безперервно користуються земельними ділянками на підставі набувальної давності;

г) приватизації земельних ділянок громадянами - працівниками державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, включаючи їхніх пенсіонерів, із земельних ділянок, що перебувають у постійному користуванні зазначених юридичних осіб; д) приватизації земельних ділянок працівниками державних і комунальних підприємств, установ та організацій культури, освіти та охорони здоров'я, пенсіонерів з їхнього числа, які проживають у сільській місцевості або селищах міського типу.

ІІ. Земельні правовідносини у сфері приватизації земельних ділянок юридичними особами:

1. Земельні правовідносини щодо приватизації земельних ділянок лісового фонду у складі земель селянських і фермерських господарств.

2. Земельні правовідносини щодо приватизації земельних ділянок водного фонду у складі земель селянських і фермерських господарств.

3. Земельні правовідносини щодо набуття права колективної власності садівничих господарств.

4. Земельні правовідносини щодо набуття права колективної власності сільськогосподарських підприємств, установ і організацій.

ІІІ. Земельні правовідносини щодо придбання земельних ділянок громадянами та юридичними особами на підставі спеціальних процедур з укладанням угод на їх відчуження із земель державної та комунальної власності.

ІV. Земельні правовідносини щодо набуття права власності на земельні ділянки громадянами, юридичними особами України, територіальними громадами та державою на підставі угоди міни, дарування, успадкування та ін.

V. Земельні правовідносини щодо продажу земельних ділянок державної або комунальної власності суб'єктам підприємницької діяльності під забудову на конкурентних засадах (земельних торгах).

VІ. Земельні правовідносини щодо відчуження земельних ділянок на земельних торгах у разі звернення стягнення на ділянки, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб за рішенням суду.

VІI. Земельні правовідносини щодо переходу права власності на земельні ділянки:

а) земельні правовідносини щодо переходу права на земельну ділянку в разі переходу права на будівлю і споруду;

б) земельні правовідносини щодо передачі земельних ділянок державної власності в комунальну власність;

в) земельні правовідносини щодо передачі земельних ділянок комунальної власності в державну власність;

г) земельні правовідносини щодо переходу права власності на земельну ділянку, яка за чинним ЗК України не може перебувати в її власності;

д) земельні правовідносини щодо викупу земельних ділянок громадян та юридичних осіб для суспільних потреб органами державної влади та органами місцевого самоврядування для: розміщення будівель і споруд органів державної влади та органів місцевого самоврядування; розміщення будівель, споруд та інших виробни- чих об'єктів державної та комунальної власності; розташування об'єктів природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; потреб оборони та національної безпеки; будівництва та обслуговування лінійних об'єктів й об'єктів транспортної та енергетичної інфраструктури (доріг, газопроводів, водопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, нафто- та газових терміналів, електростанцій тощо); розміщення дипломатичних і прирівняних до них представництв іноземних держав і міжнародних організацій; розміщення міських парків, майданчиків відпочинку та інших об'єктів загального користування, необхідних для обслуговування населення;

е) земельні правовідносини щодо примусового відчуження земельних ділянок, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, з мотивів суспільної необхідності в разі введення воєнного або надзвичайного стану;

є) земельні правовідносини щодо відчуження земельних ділянок шляхом конфіскації за рішеннями суду.

VIІI. Земельні правовідносини щодо реалізації набутого права власності на землі або земельні ділянки суб'єктами права приватної, комунальної, державної власності та власності українського народу.

ІХ. Земельні правовідносини щодо захисту права приватної, комунальної, державної власності, власності українського народу. [7, С.47-51]

Правовідносини, що становлять предмет трудового права, охоплюють велике коло відносин у галузі найманої, несамостійної праці, тому їх можна класифікувати за різними ознаками на певні види.

Проблемі класифікації правових відносин у сфері найманої праці були присвячені дослідження таких науковців, як Л. Я. Гінцбург, М. Г. Александров, А. Р. Мацюк, С.А. Іванов, Р. З. Лівшиць, Ю. П. Орловський, А. І. Цепін, О.В.Пятаков,М.П.Карпушин,О.І.Процевський, Г. І. Чанишева та ін., але суспільні відносини, які виникають в умовах ринкової економіки, вносять свої корективи щодо теоретичних аспектів класифікації трудових право- відносин.

Р. З. Лівшиць обґрунтував концепцію поділу правовідносин у сфері найманої праці на трудові та супутні їм відносини. На думку фахівця до супутніх трудовим відносинам можна віднести три групи, розмежування за якими ведеться на основі ознаки часу дії стосовно трудових. Першу групу становлять відносини, що передують трудовим відносинам, прикладом, відносини на ринку праці щодо забезпечення зайнятості. Друга група - це відносини, що обслуговують трудові відносини і функціонують водночас із ними. Прикладом таких відносин може служити участь трудящих в управлінні виробництвом, колективні переговори, укладення і виконання колективного договору, встановлення умов праці, охорона праці, контроль і нагляд за додержанням трудового законодавства, вирішення колективних трудових спорів, участі профспілок у регулюванні трудових відносин.Третю групу становлять відносини, які можуть слідувати за трудовими.

Варто зазначити, що розвиток нових соціально-економічних умов і, як наслідок, поява нових соціальних зв'язків опосередкували появу в науці трудового права концепцію поділу правовідносин, що складають предмет трудового права, на дві основні ’групи правовідносин: індивідуальні та колективні правовідносини.

Індивідуальні правовідносини виникають з однієї сторони між найманим працівником, а з іншої - між:

- власником підприємства, установи, організації;

- уповноваженим органом власника підприємства, установи, організації;

- фізичною особою - суб'єктом підприємницької діяльності;

- фізичною особою, яка не є су-б'єктом підприємницької діяльності;

- органом, що розглядає індивідуальні трудові спори.

Індивідуальні правовідносини виникають також між роботодавцем та органом із працевлаштування. Колективні трудові правовідносини виникають з однієї сторони між трудовим колективом або органом, що представляє інтереси трудового колективу (трудових колективів), а з іншої - між:

- власником підприємства, установи, організації;

- уповноваженим органом власника підприємства, установи, організації;

- об'єднанням роботодавців;

- органом, що представляє інтереси об'єднання роботодавців;

- органом, що розглядає колективні трудові спори.

Залежно від підстав виникнення правовідносини, що складають предмет трудового права, переділяються на правовідносини, підставами виникнен- ня яких є:

- трудовий договір;

-адміністративно-правовий акт (призначення на посаду державного службовця, направлення громадянина державною службою зайнятості на роботу, розподіл молодих фахівців та ін.);

- факт обрання на відповідну посаду (за конкурсом, на виборну посаду тощо);

- факт погодження з відповідними особами (тільки за згодою одного з батьків чи особи, що його заступає, можуть прийматися на роботу особи які досягли 15 або 14 років);

- факт фактичного допуску працівника до роботи;

- момент виникнення індивідуального або колективного трудового спору. [8,С.247-252]

Суб'єктами житлових правовідносин, які виникають з приводу користування житловими приміщеннями чи житловою площею у гуртожитках, є громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які набувають права користування відповідно до закону та у порядку, встановленому законодавчим актом .

Правовідносини, які виникають в результаті користування житловими приміщеннями чи житловою площею у гуртожитках, є самостійним видом житлових правовідносин та наділені юридичними ознаками, що відрізняють їх від інших житлових правовідносин. Такими юридичними ознаками є: особливості об'єкта правовідносин, суб'єктивного складу та змісту правовідносин, а також особливості умов користування приміщенням у гуртожитку, залежність тривалості права користування від тривалості навчання, роботи, державної служби тощо.[9, С.396-398]

4. За кількістю суб'єктів -- прості (беруть участь два суб'єкти) та складні (правовідносини між трьома і більше суб'єктами).

5. За розподілом прав і обов'язків між суб'єктами -- односторонні, кожна сторона має або лише права, або лише обов'язки (наприклад, громадянин зобов'язується сплачувати податки, а держава має право їх отримувати) та двосторонні, кожна сторона має і права, і обов'язки (наприклад, покупець і продавець. Таких відносин більше).

Односторонніми і двосторонніми правовідносинами також називають відносини, в яких бере участь відповідно один суб'єкт (наприклад, заповіт або дарування є односторонньою угодою), або два чи більше (купівля-продаж тощо).

6. За волевиявленням сторін -- договірні, для виникнення цих правовідносин потрібна згода як уповноваженої, так і зобов'язаної сторін (договір купівлі-продажу), та управлінські, для виникнення їх потрібна згода лише однієї уповноваженої сторони (накладання штрафу).

7. За тривалістю у часі -- короткострокові (купівля-продаж) і довготривалі (шлюб, громадянство). [5,С.158]

Система (організованість) правовідносин розкривається через їх структуру.

Структура правовідносин -- це основні елементи правовідносин (суб'єкти) і доцільний спосіб зв'язку між ними на підставі суб'єктивних юридичних прав, обов'язків, повноважень і відповідальності з приводу соціального блага або забезпечення яких-небудь інтересів. Термін «структура» є адекватнішим стану правовідносин, оскільки термін «склад» лише фіксує їх елементи без вказівки на їх логічний взаємозв'язок.

Правовідносини є логічно пов'язаною конструкцією всіх елементів, де головними полюсами зв'язку є їх суб'єкти, що реалізують суб'єктивні юридичні права, суб'єктивні юридичні обов'язки, повноваження і суб'єктивну юридичну відповідальність заради досягнення результату цього зв'язку.

Отже, термін «структура» містить елементний склад правовідносин і правові зв'язки між ними, тобто власне відносини між суб'єктами.

Суб'єкти, або суб'єктний склад, -- це сукупність осіб, які беруть участь у правовідносинах (якнайменше дві -- правомочний і зобов'язаний).

Об'єктом є те, з приводу чого виникає і здійснюється діяльність його суб'єктів.

Зміст -- це суб'єктивні права, обов'язки, повноваження, відповідальність суб'єктів правовідносин, а також структура змісту -- спосіб взаємозв'язку, що виникає на підставі суб'єктивних прав, обов'язків, повноважень, відповідальності. Структура змісту правовідносин утворює не зв'язок її змістовних елементів (суб'єктивних прав, обов'язків, повноважень, відповідальності), а той правовий зв'язок, який виникає на їх підставі з приводу домагання чогось. Інакше кажучи, це юридичне взаємне становище суб'єктів, яке визначає, формує їх поведінку через кореспондуючі один одному права і обов'язки заради задоволення їх інтересів. Структура змісту правовідносин може бути простою і складною.

Юридичний факт є підставою виникнення, зміни і припинення правовідносин.[10, С. 368]

2. Суб'єкти правовідносин

Складовою правовідносин є стійкий правовий зв'язок між двома сторонами (учасниками), який досягається за допомогою основних суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. Ці особи є носіями зазначених прав і обов'язків, тобто є їх суб'єктами.

Суб'єкти правовідносин -- це індивідуальні чи колективні суб'єкти права, які беруть участь у конкретних правовідносинах, реалізують свої суб'єктивні права та юридичні обов'язки.

Види суб'єктів правовідносин:

1. Індивідуальні суб'єкти (фізичні особи): громадяни держави; іноземні громадяни; особи без громадянства (апатриди); громадяни двох або більше держав (біпатриди).

2. Колективні суб'єкти (організації): держава, її органи, підприємства та установи; державні утворення, адміністративно-територіальні одиниці; органи місцевого самоврядування; об'єднання громадян (партії, профспілки та ін.); комерційні організації; соціальні спільноти (народ, нація, етнічні групи та ін.).

Для того щоб бути учасником правовідносин, індивід або колектив повинні мати правосуб'єктність.

Правосуб'єктність (праводієздатність) -- це здатність бути суб'єктом права.

Складовими правосуб'єктності є правоздатність, дієздатність та деліктоздатність.

Правоздатність -- це передбачена нормами права здатність мати суб'єктивні права та виконувати юридичні обов'язки.

Є загальна (здатність мати будь-які права та обов'язки, що передбачені законодавством), галузева (здатність бути носієм прав та обов'язків у тій чи іншій галузі права) та спеціальна (професійна) правоздатність.

Правоздатність індивідів виникає з моменту народження та припиняється з настанням біологічної смерті. Жодна особа не може бути обмежена в правоздатності.

Правоздатність організацій виникає з моменту реєстрації статуту, положення в органах влади або з моменту видання компетентним органом акта про їх створення (якщо такі організації діють на основі загального положення про такого роду організації).

Дієздатність -- це передбачена нормами права здатність особистими діями набувати юридичних прав та обов'язків.

Існує повна, неповна, часткова та обмежена дієздатність. Повністю недієздатними за рішенням суду визнаються особи, що мають тяжкі психічні захворювання.

Дієздатність у фізичних осіб виникає з моменту досягнення ними визначеного законодавством віку або настання певних обставин (укладення шлюбу, влаштування на роботу за контрактом).

Правоздатність і дієздатність у колективних суб'єктів виникають і припиняються одночасно.

Деліктоздатність -- це здатність суб'єкта нести юридичну відповідальність за невиконання обов'язків або за вчинення різних правопорушень.

У ряді випадків деліктоздатності передує настання повної дієздатності. Наприклад, до кримінальної відповідальності можуть притягуватися особи, яким на момент учинення злочину виповнилося 16 років, а певних видів злочину -- 14 років. Цікаво, що, ще не досягнувши повної дієздатності, такі особи є деліктоздатними.

Передумовою деліктоздатності є осудність особи, тобто здатність у момент учинення правопорушення розуміти характер своїх дій та керувати ними.

ФІЗИЧНІ ОСОБИ ЯК СУБ'ЄКТИ ПРАВОВИХ ВІДНОСИН

До індивідуальних суб'єктів правовідносин відносять фізичних осіб, тобто громадян (індивідів), які мають громадянство певної країни; іноземних громадян; осіб без громадянства (апатридів); громадян двох або більше держав (біпатридів).

Правосуб'єктність фізичних осіб -- це передбачена нормами права здатність бути учасниками правовідносин.

У міжнародних документах про права людини (ст. 6 Загальної декларації прав людини, ст.16 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права) проголошується, що кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб'єктності.

Правоздатність у фізичних осіб виникає з моменту народження особи та припиняється з її смертю. Правоздатність -- це не кількісне вираження прав суб'єкта, а постійний громадський стан особи, не саме володіння правами, а здатність володіти правами.

Вік, психічний та фізичний стан громадянина не впливають на його правоздатність. Вона є однаковою для всіх фізичних осіб, незалежно від статі, національності, походження, майнового стану, віросповідання та ін.

Дієздатність на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного стану та інших особистих якостей людини, які з'являються у неї в процесі розумового, фізичного та соціального розвитку.

Як правило, у більшості галузей права дієздатність і правоздатність збігаються, вони не розділені в часі, крім цивільного (частково-сімейного) права.

У цивільному праві є градація різних ступенів дієздатності:

* повна дієздатність -- настає з моменту повноліття, тобто з 18 років;

* неповна дієздатність -- з 14 до 18 років. Законодавством передбачено можливість надання неповнолітній особі повної дієздатності, якщо вона:

1) зареєструвала шлюб;

2) записана матір'ю або батьком дитини;

3) досягла 16 років і працює за трудовим договором або займається підприємницькою діяльністю;

* часткова дієздатність -- до 14 років;

* обмежена дієздатність, що означає:

-- обмеження прав і свобод людини і громадянина законом передбачене тією чи іншого мірою, якою це необхідно для захисту основ конституційного устрою, моральності, здоров'я, прав та законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони і безпеки країни. Над фізичною особою, дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування;

-- обмеження дієздатності можливе за рішенням суду, якщо особа зловживає спиртними напоями чи наркотичними засобами і тим ставить себе чи свою сім'ю у скрутне матеріальне становище;

-- суд може обмежити дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

* абсолютна недієздатність -- фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Над недієздатною особою встановлюється опіка. Така особа не має права вчиняти будь-якого правочину.

Деліктоздатність -- це передбачена нормами права здатність нести відповідальність за скоєне правопорушення. У деяких випадках деліктоздатними визнаються особи, які ще не досягли повної дієздатності.

Правосуб'єктність фізичних осіб може бути загальною, спеціальною, індивідуальною.

Колективні суб'єкти правових відносин

Серед колективних суб'єктів правових відносин виділяють державні органи, підприємства та установи; суспільні, кооперативні, комерційні організації; промислові та сільськогосподарські підприємства; іноземні фірми, банки, підприємства; церкву та її релігійні общини, конфесії; адміністративно-територіальні одиниці, виборчі округи та ін.

Колективні суб'єкти виступають суб'єктами правових відносин у таких випадках:

* коли реалізують свої владні повноваження;

* коли беруть участь у соціально-політичному житті суспільства та держави;

* коли здійснюють господарську, виробничу діяльність.

Правосуб'єктність колективних суб'єктів (організацій) має спеціальний характер і відповідає меті, заради якої створені ці організації.

Державні організації (підприємства та установи) і суспільні утворення (комерційні організації, суспільні об'єднання, релігійні організації та інші) вступають у правові відносини зазвичай як юридичні особи.

Значна увага до виявлення загальних ознак юридичних осіб приділялася такими відомими вченими, як А.С. Аскназія, В.В. Бородін, М.І. Брагинський, С.М. Братусь, А.В. Бенедиктов, Н.І. Гапдаенко, Д.М. Генкін, І.П. Грешников, В.П. Грибанов, І.В. Єлисєєв, В.В. Зайцева, М.І. Кулагін, В.В. Лаптєв, В.П. Мозолін, П.А. Панкратов, Б.І. Пугинський, Ю.К. Толстой, P.O. Халфіна, Е.Б. Хохлов, Б.Б. Черепахін тощо

Юридична особа -- це організація, створена і зареєстрована в установленому законом порядку. Юридична особа наділяється правоздатністю, деліктоздатністю, правом бути позивачем та відповідачем у суді, арбітражі чи третейському суді. Вона має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і виконувати обов'язки.

Ознаки юридичної особи:

* наявність організаційної єдності: має чітку внутрішню структуру, органи управління та відповідні підрозділи для виконання завдань і функцій, закріплених у статуті; має реквізити, затверджені під час реєстрації в державних органах (статут, печатка та ін.);

* наявність майна, що перебуває в її розпорядженні (чи у власності), відокремленість цього майна від майна її членів та засновників (самостійний баланс);

* цільове призначення -- не може бути використана в інших цілях: комерційна організація створюється для підприємницької діяльності;

* можливість набуття прав та виконання обов'язків від свого імені -- вона не зобов'язана звертатися за дозволом до вищої інстанції;

* можливість бути позивачем та відповідачем у суді;

* зобов'язання нести самостійну майнову відповідальність.

Залежно від порядку створення юридичні особи поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права (створюються розпорядчим актом органу виконавчої влади, глави держави або органу місцевого самоврядування). Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах.

Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників). Товариства поділяються на підприємницькі (здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та подальшого його розподілу між учасниками) та непідприемницькі (не мають на меті одержання прибутку).

Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації. Ліквідація відбувається за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, у тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами. Юридична особа також ліквідується за рішенням суду про визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, установлених законом.

Правосуб'єктність юридичних осіб визначається компетенцією, яка полягає в праві у певних межах вести професійну діяльність. В умовах трансформації суспільства до ринкових відносин усталені погляди про повний збіг правоздатності та дієздатності юридичної особи себе не виправдовують. Виявляється, що юридична особа не завжди може користуватися тими правами, що їй належать. Дієздатність юридичної особи може змінюватися без зміни її правоздатності. Отже, правоздатність і дієздатність юридичної особи як суб'єкта правовідносин повністю не збігаються, але це виступає лише як виняток із загального правила.

Компетенція державних органів має спеціальний характер і не є рівною для всіх органів держави. Порядок установлення та обсяг компетенції залежить від того, до якої ланки державного апарату належить державний орган. Тому правовий статус державних органів обмежується тими цілями та завданнями, для яких вони утворюються.

Держава як суб'єкт правових відносин

Держава -- не звичайний вид юридичної особи. Це особливий суб'єкт правовідносин (так вважали ще римські юристи). Ці особливості проявляються в тому, що:

* держава не має ні правоздатності, ні дієздатності (на відміну від фізичних та юридичних осіб);

* вона не має й спеціальної компетенції (на відміну від інших колективних суб'єктів);

* саме держава встановлює та формулює завдання, принципи та цілі власної діяльності, а також визначає права й обов'язки громадян та інших суб'єктів;

* лише вона має право самостійно визначати для себе коло обов'язків та предмет ведення;

* лише вона офіційно представляє суспільство як усередині країни, так і за її межами -- у взаємовідносинах з іншими державами.

Держава має загальний і конкретний правовий статус, який реалізується за допомогою двох систем: системою внутрішньодержавного права та системою міжнародного права.

Загальний статус у системі внутрішньодержавного права визначається нормами (правами і обов'язками) конституції, а в системі міжнародного права -- нормами (правами й обов'язками) міжнародної спільноти, які є однаковими для всіх її членів. При цьому кожна держава не тільки володіє правами й обов'язками, встановленими міжнародним правом, але й створює міжнародно-правові норми та принципи. Тому кожна держава має загальний міжнародно-правовий статус.

Конкретний правовий статус держави залежить від тих конкретних різноманітних правовідносин, учасником яких є держава як усередині країни, так і на міжнародній арені.

Держава як організація всього суспільства покликана висловлювати публічні, загальні інтереси і, отже, діяти на основі норм публічного права.

За межами та всередині країни держава є важливим учасником таких публічних відносин:

1) міжнародно-правових -- укладає двосторонні та багатосторонні договори на основі норм публічного міжнародного права;

2) конституційно-правових -- надання національного громадянства, нагородження громадянина державною нагородою чи присвоєння йому почесного звання;

3) кримінально-правових -- здійснює боротьбу зі злочинністю ім'ям держави тощо.

Таким чином, держава через державну владу виступає як владний суб'єкт правовідносин.

Держава виступає і як суб'єкт правовідносин на основі норм приватного права:

* міжнародних -- укладає договори на основі норм міжнародного приватного права;

* внутрішніх цивільно-правових -- випускає державну позику; приймає передачу спадщини на користь держави.

У сфері приватноправових відносин держава є рівноправним учасником і не має ніяких пільг чи переваг.

Держава управляє певною часткою власності, яка не закріплена за окремими державними організаціями та установами, а належить суспільству в цілому. Ця частка державного майна та кошти державного бюджету становлять державну казну країни. Тому в приватноправових відносинах виступає не держава в цілому в єдності своїх функцій та органів, а держава як загальнодержавна казна у вигляді своїх фінансових організацій, що діють у певній галузі комерційної, господарської діяльності.

Визначеність та стабільність правового статусу держави, який регулюється нормами внутрішньодержавного права, позитивно впливає на її міжнародно-правовий статус, підвищує її авторитет та відкриває широкі можливості для співробітництва з іншими державами. [11, С.110]

3.Об'єкти правовідносин

Об'єкти правовідносин -- це соціальні цінності та блага, з приводу володіння якими суб'єкти вступають у правовідносини, здійснюють свої права та обов'язки.

Традиційно розрізняють матеріальні та нематеріальні блага і цінності.

Серед матеріальних цінностей виділяють:

1) природні об'єкти (ліс, земля, надра, водні ресурси);

2) штучно створені об'єкти -- речі (наприклад, автомобіль, будівля, гроші, цінні папери, валютні цінності).

Межа між цими групами матеріальних об'єктів достатньо умовна, оскільки речі створюються на основі використання природних ресурсів, а природні ресурси можуть виступати як річ, майно (наприклад, земельна ділянка).

У категорії матеріальних цінностей розрізняють рухоме і нерухоме майно, засоби виробництва (устаткування, земля, сировина) і предмети споживання (одяг, продукти, житло).

Серед нематеріальних благ і цінностей виділяють:

особисті не майнові блага (життя, здоров'я, честь, гідність);

послуги (результат трудової та іншої діяльності у сфері освіти, охорони здоров'я, побутового обслуговування, перевезень тощо);

результати наукової, технічної, художньої творчості (твори літератури, мистецтва, музики, науки, комп'ютерні програми тощо);

загальносоціальні блага і цінності (громадський порядок, національна безпека, екологічне благополуччя тощо).

Одне і те ж благо може бути об'єктом різноманітних правовідносин. Наприклад, створена скульптором статуя є об'єктом авторського права, об'єктом купівлі-продажу, якщо він виставляє її на продаж, об'єктом права власності, якщо хтось її купить, об'єктом охорони культурних цінностей тощо. [12, c.306]

Розглянемо зміст і структури поняття об'єкта правовідносин з метою його уніфікації в єдиному Судовому процесуальному кодексі.

Представник цивільного процесуального права А.Ф. Клейнман об'єктом цивільних процесуальних правовідносин визнає сам привід, на підставі якого виникають цивільні процесуальні правовідносини, і те, на що спрямовані процесуальні права та обов'язки. Р.Є. Гукасян під об'єктом цивільних процесуальних правовідносин розумів цивільно-правовий спір або іншу вимогу, яка перебуває на вирішенні в суді.

М.Й. Штефан визначає об'єкти в цивільному процесі як дії суб'єктів процесуальних правовідносин, так і діяльність суду.

М.М. Ясинок поняття об'єкта в цивільних процесуальних правовідносинах пов'язує з усіма процесуальними діями, які відповідають тим інтересам особи, які були поставлені суб'єктом за мету під час його звернення до суду.

Об'єктом господарських процесуальних правовідносин, за твердженням В.Д. Чернадчука, В.В. Сухоноса, В.П. Нагребельного, є економічний інтерес юридичної особи, який сфокусовано на отримання матеріальної вигоди.

Адміністративно-процесуальне законодавство праворегулює захист прав, свобод та інтересів фізичних та юридичних осіб за наявності порушень у сфері публічно-правових відносин з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, інших суб'єктів під час здійснення ними владних управлінських функцій. Проте в адміністративному процесуальному праві поняття «об'єкт» відсутнє. Замість поняття «об'єкт» вживається слово «ціль». Під ціллю будь-якої процесуальної діяльності, у тому числі й адміністративного процесу, ро-

зуміється моделювання майбутнього її результату.

Зважаючи на це, можна сформулювати уніфіковане визначення поняття об'єкта процесуальних правовідносин. Отже, об'єкт - це матеріальне та нематеріальне благо, ціль або мета, які є результатом заявленої матеріально-правової вимоги суб'єкта, що досягається останнім через низку його процесуальних дій та процесуальних правовідносин і отримує закріплення в судовому рішенні.

Як бачимо, дане поняття точно окреслює сам об'єкт процесуальних правовідносин, процес його досягнення та його матеріалізоване юридичне закріплення. Разом з тим такий підхід до поняття об'єкта є характерним для процесуально-правового становища позивача, зумовленого його процесуальним інтересом. Об'єкт з точки зору відповідача виглядає по-іншому, оскільки останній за своїм процесуально-правовим статусом не може претендувати на матеріальне благо позивача. Його завдання полягає в тому, щоб довести в судовому засіданні те, що позивач не має законних прав на матеріальне чи нематеріальне благо. Отже, якщо інтерес позивача пов'язаний зі своєю матеріально-правовою вимогою безпосередньо, то відповідач пов'язаний із матеріально-правовою вимогою як предметом спору опосередковано, оскільки останній ставить перед собою завдання довести суду те, що позивач не має законного права на свою матеріально-правову вимогу. Отже, об'єкт захисту сторін завжди буде різним, оскільки він у позовному провадженні завжди буде обумовлюватися різним правовим інтересом чи ціллю.

Таким чином, у кожній справі, незалежно від того, до якої процесуальної галузі права вона належить, наявний свій предмет спору, щодо якого сторони мають різний правовий інтерес і в зв'язку з цим використовують свої процесуальні права для створення в судових процесах таких процесуальних правовідносин, результат яких переконав би суд у тому, що право на боці позивача чи відповідача.

Отже, об'єкт завжди пов'язаний із правом, причому неважливо цивільне це право, публічне, господарське, сімейне, житлове, трудове чи земельне. Головне, щоб у суб'єкта процесуальних правовідносин завжди булоправо на об'єкт і щоб це право суд закріпив у своєму рішенні.[13, C. 266-268]

Якщо суб'єкти вступають у правовідносини з приводу ціни, то саме ціна в даному випадку і є об'єктом даного цивільного правовідношення.

...