До питання про місце Конституційного Суду України в системі органів державної влади

Здійснюючи тлумачення Конституції, виявляючи конституційність правового акта, Конституційний Суд України формулює правові позиції, які одержують закріплення як у мотивувальній, так і в резолютивній частинах рішення і в рівній мірі, виходячи із загальнообов'язкового характеру рішень Суду, є превентивними для всіх органів держави, посадових і службових осіб, а не лише для конкретного випадку, який був предметом розгляду в Конституційному Суді України. Тому правові позиції Конституційного Суду України мають таку ж юридичну силу, як і самі рішення Суду. Така загальнообов'язковість є однією з вимог конституційної законності. Тому вважаємо за можливе розглядати правові позиції як інституціональний засіб вираження правотворчої функції конституційного контролю.

Вирішуючи справи про конституційність норм поточного законодавства, в низці випадків Конституційний Суд України дає таку обов'язкову для правозастосовця концептуальну установку, яка володіє усіма притаманними правовому принципу властивостями і проявами. Рішення Суду мають нормативний характер, здатні породжувати певні правові наслідки і спрямовані на регулювання певних суспільних відносин. Визначаючи ознак нормативної природи рішень органів конституційного контролю, Ж. І. Овсепян зазначає, що сам факт відміни законодавчого або управлінського документа, що здійснюється органами конституційного контролю, -- це акт нормативного рівня, який стоїть вище відмінюваного закону (постанови), яку б юридичну силу він не мав [21, с. 119]. Слід погодитись з позицією А. О. Селіванова, який зазначає, що юридична сила рішень та висновків Конституційного Суду України перевищує юридичну силу будь-якого закону, і, таким чином, вони набувають практично юридичної сили самої Конституції, яку не можна застосовувати без урахування правових позицій Конституційного Суду, а тим більше всупереч цим рішенням [22, с. 27].

Таким чином, Конституційний Суд України здійснює правотворчу функцію. Рішення Конституційного Суду містять норми права, мають формально- визначений характер виразу і закріплення, є самодостатніми, регулюють суспільні відносини, є остаточними, обов'язковими на всій території України. Дослідження особливостей актів Конституційного Суду України свідчить про їх вищу юридичну силу, оскільки вона не може бути переможена повторним прийняттям акта, визнаного Судом неконституційним, жоден орган держави не вправі прийматиправові акти, що суперечать рішенням Конституційного Суду України. У цьому єдиний орган конституційного контролю в Україні виступає як “негативний” законодавець. Разом з тим рішення Суду про офіційне тлумачення, будучи частиною Конституції, є обов'язковими для всіх суб'єктів правозастосування. На їх основі вивіряються всі інші рішення, що приймаються органами держави. Вони здійснюють певний вплив на формування конституційно-правової доктрини, виступаючи в цьому випадку “позитивним” законодавцем [23, с. 30].

На особливу увагу заслуговує політична функція Конституційного Суду України, на якій слід зупинитись більш детально.

Політичний аспект Конституційного Суду України заслуговує на особливу увагу, оскільки Конституційний Суд України є важливим елементом політичної системи, який повинен сприяти розвитку політичних процесів у рамках, встановлених Конституцією, та забезпечувати політичну стабільність у суспільстві. Конституційний Суд України щодо інших вищих владних структур виконує стримувальну й обмежувальну функції, забезпечуючи функціонування механізму влади у визначених рамках конституційних відносин поділу, рівноваги і взаємодії. Це означає, що Конституційний Суд, здійснюючи контроль над актами вищих органів державної влади, сам не може підлягати контролю з боку останніх. Навпаки, його завданням є введення державної політику в рамки, визначені Конституцією. Дилема політики і права в діяльності Конституційного Суду України повинна розв'язуватись у той спосіб, що Суд прийматиме позаполітичні рішення, рішення, які не переступатимуть межу права [24, с. 7].

Конституційний Суд, застосовуючи ті чи інші конституційні норми у різні моменти політичного життя, здійснює опосередкований вплив на політичні відносини, виступаючи одночасно не як учасник політичного процесу, а як захисник Конституції і права в цілому [4, с. 96]. Тому рішення органу конституційного контролю, які мають політичні аспекти, насамперед, повинні бути обґрунтованими із правових позицій, забезпечуючи верховенство права, а не політичну доцільність [25, с. 113].

Політичне положення, юридичний статус і суспільне сприйняття інституту конституційного контролю в Україні залежатимуть, насамперед, від його максимального віддалення й відокремлення від прямого політичного процесу [26, с. 29]. Адже політично залежний Конституційний Суд України автоматично стає неспроможним виконувати передбачені Конституцією повноваження перетворюється з неупередженого арбітра на прихильника тієї чи іншої сторони в політичному протистоянні. Щоб досягти позаполітичного статусу, Конституційний Суд України повинен відмовитись від тлумачення політичних питань, які не відображені у правових нормах [27, с. 67].

Багато рішень Конституційного Суду України, прийнятих ним за час своєї діяльності, містять політичний підтекст. Наприклад, рішення Конституційного Суду України про неконституційність смертної кари від 29 грудня 1999 р. [28], будучи важливим юридичним документом, має також велике політичне значення та вплив, оскільки ґрунтується на природно-ліберальних підходах щодо невідчужуваності права людини на життя. Величезне політичне значення мають й інші рішення Конституційного Суду України, зокрема рішення у справі про застосування української мови [29], рішення у справі щодо строків перебування на посту Президента України [30]. До таких рішень Суду належить і рішення по справі про вибори народних депутатів України від 23 лютого 1998 р. № 1-рп/98, у якому в мотивувальній частині Суд зазначив, що питання чотиривідсоткового бар'єра, які мають подолати політичні партії та виборчі блоки для отримання мандатів у загальному багатомандатному виборчому окрузі, “є питанням політичної доцільності”, яке має вирішуватися Верховною Радою України [31, с. 135]. Політичний підтекст містила значна кількість рішень Конституційного Суду, які стосувались розподілу компетенції між окремими гілками влади.

Конституційний Суд не може відсторонитись від проблем політики, оскільки політика закладена в самій Конституції. Він не може також бути посередником у випадку виникнення правових і політичних конфліктів, оскільки основним його завданням є захист конституційного устрою країни. Рішення Конституційного Суду повинні мати правове обґрунтування, забезпечуючи верховенство права, а не політичну доцільність. Хоча треба відверто сказати, що жоден конституційний суд не застрахований від недостатньо виважених рішень, і причини цього можуть бути різні. Але головним фактором об'єктивності рішень Суду є все-таки реальна незалежність судді [32, с. 279].

Окрім відмінностей у функціональному призначенні, Конституційний Суд України володіє ще низкою особливостей, як відрізняють його від судів загальної юрисдикції і визначають його особливе місце в системі органів державної влади. Зокрема це особлива система законодавства, яке регулює діяльність Конституційного Суду. Конституція України закріплює правовий статус і повноваження Конституційного Суду України у спеціальному розд. XII “Конституційний Суд України” окремо від розділу восьмого “Правосуддя”, що свідчить про особливий конституційно-правовий статус органу конституційного контролю в порівнянні із загальними судами. Крім того, поточне законодавство, що регулює діяльність Конституційного Суду та судів загальної юрисдикції, теж є різним.

Стаття 147 Основного закону визначає правовий статус Конституційного Суду, ст. 148 встановлює склад Суду, порядок призначення суддів, вимоги до них, ст. 149 -- гарантії незалежності суддів. Статті 150, 151 встановлюють перелік органів і осіб, які володіють правом звернення до Конституційного Суду України, а також його повноваження. Стаття 152 констатує юридичну силу і правові наслідки рішень Конституційного Суду У країни. А відповідно до ст. 153 відповідні положення норм Конституції України конкретизуються в Законі України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 р. [17] і в Регламенті Конституційного Суду України від 5 березня 1997 р. [34].

Діяльність судів загальної юрисдикції відповідно до ст. 4 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України [34].

Що стосується Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, то цей нормативний акт визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, визначає статус суддів, народних засідателів, присяжних, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування і визначає порядок забезпечення діяльності судів та регулює інші питання судоустрою і статусу суддів [35, с. 593]. Окрім того, в залежності від спеціалізації розглядуваних справ, суди загальної юрисдикції керуються відповідними процесуальними кодексами, тоді як процедура здійснення провадження у Конституційному Суді регламентується лише Регламентом Конституційного Суду України.

Існують відмінності у способах формування і складі Конституційного Суду і судів загальної юрисдикції. Відповідно до ст. 19 Закону України “Просудоустрій і статус суддів” суди загальної юрисдикції утворюються, у тому числі шляхом реорганізації, та ліквідовуються Президентом України на підставі пропозиції Державної судової адміністрації України [34].

Що стосується органу конституційного контролю, то в Україні запроваджена досить демократична процедура формування Конституційного Суду. Рівне право призначати суддів мають однаковою мірою три суб'єкти державно-правових відносин -- парламент, Президент України, з'їзд суддів. Відповідно до ст. 148 Конституції України і ст. 5 Закону України “Про Конституційний Суд України” Суд складається з вісімнадцяти суддів: шість з них призначає Президент України, шість -- Верховна Рада України і шість -- з'їзд суддів України. Суддя Конституційного Суду України призначається терміном на дев'ять років без права бути призначеним повторно (ст. 9 Закону).

Відповідно до ст. 6 Закону Президент України проводить консультації з Прем'єр-міністром України і міністром юстиції України по кандидатурах на посади суддів Конституційного Суду України. Призначеною на цю посаду вважається особа, про призначення якої видано Указ Президента України, скріплений підписами Прем'єр-міністра України і міністра юстиції України [17].

Верховна Рада України призначає суддів Конституційного Суду України таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів. Пропозиції по кандидатурах вносить Голова Верховної Ради України, також такі пропозиції можуть вносити не менше однієї четвертої народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради. Призначеними вважаються кандидатури, які набрали найбільшу кількість голосів, але більше половини голосів від конституційного складу Верховної Ради України. Про призначення суддів Конституційного Суду України Головою Верховної Ради підписуються відповідні постанови (ст. 7 Закону).

Призначення суддів Конституційного Суду України з'їздом суддів України є більш складною процедурою, оскільки здійснюється шляхом подачі кандидатур учасниками з'їзду для відкритого голосування. Кандидатури, які одержали найбільшу кількість голосів учасників з'їзду, вважаються призначеними на посаду судді Конституційного Суду України. У випадку припинення повноважень судді Конституційного Суду України, Президент України і Верховна Рада України проводять нове призначення на цю посаду в місячний термін, а з'їзд суддів України -- у трьохмісячний.

Існують відмінності, й у процесуальних формах здійснення повноважень. Діяльність Конституційного Суду України щодо здійснення спеціалізованого конституційного контролю й офіційного тлумачення Конституції і законів передбачає наявність спеціальної процедури розгляду відповідних справ. Існує певна схожість провадження в Конституційному Суді України з іншими видами судового провадження. Однак конституційне провадження має багато особливостей, які зумовлені природою судового конституційного контролю, зокрема, щодо предмета розгляду, мети провадження, кола суб'єктів звернення до Конституційного Суду, кола учасників провадження, процедури розгляду справ. Окрім того, законодавство передбачає як загальний порядок провадження в справах у Конституційному Суді України, так і особливості конституційного провадження щодо розгляду окремих категорій справ.

Важливим аспектом визначення відмінностей між конституційним Судом і судами загальної юрисдикції є їх компетенція. Конституційний Суд України є елементом правової держави, який забезпечує конституційний контроль над правовими актами органів публічної влади. За європейською моделлю

конституційного контролю, яка запроваджена в Україні, саме конституційні суди володіють виключними повноваженнями вирішувати питання про конституційність правових актів інших органів влади. На відміну від американської моделі конституційного контролю, в Україні до предмета відання судів загальної юрисдикції не належить вирішення питань конституційності правових актів, а лише законності [36, с. 103].

Тобто суди загальної юрисдикції вирішують цивільні, кримінальні, адміністративні і господарські справи, а Конституційний Суд вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і здійснює офіційне тлумачення Конституції і законів України. До компетенції Конституційного Суду не належить вирішення питань щодо законності актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування. Ці питання віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

Конституційний Суд у своїй діяльності насамперед покликаний забезпечити єдність розуміння правових норм, її метою є однозначне і правильне розуміння та застосування положень Конституції і законів на всій території України, на підставі чого й ухвалює свої рішення. Юрисдикційна діяльність Конституційного Суду обмежена рамками конституційно-правового спору, де немає питання конституційного характеру. Такий правовий спір належить до компетенції судів загальної юрисдикції [37, с. 50].

Однак Конституційний Суд України і суди загальної юрисдикції взаємодіють між собою при здійсненні повноважень. Так, приймаючи рішення, Конституційний Суд враховує зміст, який надається акту, що є предметом розгляду, а також практику правозастосування судів загальної юрисдикції. При цьому він не може втручатися в судочинство, яке здійснюється судами, але може витребувати необхідні документи, матеріали, інформацію від інших судів на підставі ст. 19 Закону України “Про Конституційний Суд України”. З іншого боку, такий процесуальний зв'язок можливий з ініціативи суду загальної юрисдикції шляхом звернення до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, якщо в процесі загального судочинства буде виявлено спірні питання щодо конституційності норми закону, яка застосовується судом при вирішенні справи по суті (ст. 83 Закону “Про Конституційний Суд України”).

В аспекті відносин Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції важливе значення має і те, що суди загальної юрисдикції у своїй діяльності повинні керуватися, крім Конституції і законів України, також актами офіційного тлумачення Конституційного Суду, які є загальнообов'язковими. Таким чином, не дивлячись на різну правову природу, Конституційний Суд України і суди загальної юрисдикції взаємодіють між собою. Саме завдяки такій взаємодії створюються умови для забезпечення принципу верховенства права та вищої юридичної сили Конституції України.

У цілому компетенційна визначеність і винятковість повноважень Конституційного Суду служать гарантіями його самостійності. Необхідність повного, точного, послідовного і несуперечливого закріплення компетенції Конституційного Суду як державного органу обумовлена тим, що цей орган, по- перше, є складовою частиною системи органів державної влади, по-друге, уповноважений державою виконувати його завдання та функції і, по-третє,наділений правом видавати обов'язкові акти, виконання яких забезпечується примусом держави. Особливі, з точки зору юридичної техніки, вимоги до закріплення повноважень Суду визначаються також виконанням ним функції конституційного контролю, яка полягає в забезпеченні балансу влади по вертикалі та горизонталі, верховенства Конституції правовій системі і, найголовніше у захисті прав та свобод громадян.

Існують відмінності також і у юридичній природі актів органу конституційного контролю та судів загальної юрисдикції. Дослідження особливостей актів Конституційного Суду України дозволяє стверджувати, що вони мають нормативно-правову природу, передбачають регулювання найважливіших суспільних відносин, поширюються на всіх учасників правовідносин або їх певну частину, а також на багаторазове застосування при правовому регулюванні відповідних суспільних відносин. Обов'язковість і остаточність рішень Конституційного Суду вказує на їх вищу юридичну силу, оскільки вона не може бути переможена повторним прийняттям акта, визнаного Судом неконституційним, жоден орган держави не вправі приймати правові акти, що суперечать рішенням Конституційного Суду України. У цьому єдиний орган конституційного контролю в Україні виступає як “негативний” законодавець. Разом з тим рішення Конституційного Суду про офіційне тлумачення, будучи частиною Конституції України, є обов'язковими для всіх суб'єктів правозастосування. На їх основі вивіряються всі інші рішення, що приймаються органами держави. Вони здійснюють певний вплив на формування конституційно-правової доктрини, виступаючи в цьому випадку “позитивним” законодавцем. Вища юридична сила актів Конституційного Суду України вказує на їх пріоритет над іншими актами [38, с. 50]. Як справедливо зазначає В. Скомороха, основна відмінність між Конституційним Судом України і судами загальної юрисдикції полягає у тому, що основним результатом конституційного контролю є рішення про відповідність чи невідповідність конкретної правової норми Конституції України, тобто акта, що займає вище місце в ієрархії джерел права, а не застосування правової норми до конкретних обставин судової справи [39, с. 68].