Окремі питання захисту прав та інтересів відповідача в цивільному процесі

Євроінтеграційні процеси, що відбуваються в Україні [1; 2], обумовили необхідність реформування національного механізму захисту прав особи, в т.ч. і шляхом забезпечення реального здійснення фізичними та юридичними особами права на судовий захист. З цієї причини на перший план виступають питання ефективної правової регламентації правового статусу сторін як основних учасників судового процесу, дієвості гарантованих державою засобів захисту їх інтересів у суді.

Питання про сутність та механізм забезпечення здійснення учасниками судочинства своїх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків у різний час хвилювали багатьох процесуалістів. Традиційно в доктрині цивільного процесуального права основна увага науковців зосереджувалась на дослідженні процесуального становища сторін загалом (С. С. Бичкова, О. Є. Бондарева, Л. А. Ванєєва, М. А. Вікут, О. В. Гетманцев, М. М. Голіченко, Л. О. Грось, К. В. Гусаров, М. Б. Зейдер, О. Н. Кожухар, В. В. Комаров, А. О. Мельников, Л. М. Орлова, А. В. Цихоцький, Д. М. Чечот, М. С. Шакарян) та позивача як суб'єкта, на захист прав та інтересів якого ініціюється судове провадження. Достатньо змістовно в юридичній доктрині досліджено право на позов, умови та підстави його здійснення, розпорядчі права позивача, вплив виду позову на рішення суду тощо (Е. С. Гальпер, В. М. Гордон, М. А. Гурвіч, В. Г. Даєв, А. О. Добровольський, П. Ф. Єлісейкин, О. В. Ісаєнкова С. О. Іванова, О. Ф. Клейнман, П. П. Колесов, П. В. Логінов, Г. Л. Осокіна, Є. Г. Пушкар, Н. М. Ткачова, М. Г. Шаламов, М. Й. Штефан, В. Н. Щеглов). Водночас відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод [3] та ст. 129 Конституції України [4] право на судовий захист гарантується всім учасникам цивільного процесу в рівній мірі. Тому комплекс питань, пов'язаних із захистом прав та інтересів відповідача в цивільному процесі, є не менш важливим та потребує належної уваги.

Процесуальне становище відповідача в тій чи іншій мірі досліджувалось такими науковцями, як В. К. Адамович, М. Т. Арапов, Л. І. Анісімова, М. М. Васильченко, М. М. Голіченко, П. П. Заворотько, П. П. Колєсов, О.С. Комаров, Г. В. Молєва, Н. І. Клейн, В. В. Попов, І. М. П'ятілєтов, Н. М. Трашкова та ін. Результати цих напрацювань частково знайшли свою практичну реалізацію. Разом з тим слід визнати, що більшість з вказаних досліджень проводилась до оновлення цивільного процесуального законодавства України, тому не може повною мірою слугувати достатнім теоретичним підґрунтям для вдосконалення правового регулювання цивільного процесуального правового статусу відповідача та його ефективного захисту в цивільному судочинстві, що обумовлює актуальність та необхідність дослідження цієї проблематики в сучасних умовах.

Судова статистика також підтверджує, що реалізація відповідачами свого права на захист при вирішенні цивільно-правових спорів залишається вкрай незадовільною. Так, відповідно до звіту Державної судової адміністрації України за формою № 2-ц [5] у 2014 році судами України по першій інстанції було розглянуто 670 080 справ, у т. ч. із ухваленням рішення 560 394. Враховуючи, що у 511 818 ухвалено рішення із задоволенням позовних вимог, кількість справ в яких судами було відмовлено в задоволенні позовних вимог становить 48 576. І хоча статистичні дані не відображають того, які з цих рішень набрали законної сили в незмінному вигляді, судова практика свідчить, що відсоток випадків, коли позови пред'являються особами, права яких реально не потребують захисту або до осіб, які тільки на перший погляд видаються відповідальними за вимогою, коли юридичні підстави виконання вимог позивача відсутні є значним.

Чинниками, що зумовили такий результат, є не тільки незадовільний рівень правової культури самих відповідачів та часто їх пасивна позиція, що виражається в небажанні брати участь у судовому розгляді, але й реальна недосконалість законодавчого регулювання можливостей захисту відповідача в цивільному процесі.

З огляду на вищевказане, можна зробити висновок, що потреба в подальшій розробці цієї проблематики в умовах сьогодення не тільки зберігається, але і стала нагальною.

Під захистом відповідача проти позову в цивільному процесі розуміється діяльність особи, яка притягається в процес з ініціативи або за згодою позивача для захисту своїх різноспрямованих з позивачем інтересів, спрямована на недопущення зміни його правового становища за результатами розгляду та вирішення справи [6].

У науковій літературі при розкритті проблематики захисту прав та інтересів відповідача в цивільному процесі основна увага дослідників, як правило, приділяється аналізу окремих засобів захисту відповідача проти позову: зустрічному позову [7; 8], запереченням проти позову [9] тощо. Такий підхід навряд чи можна назвати виваженим, оскільки несистемний, фрагментарний аналіз тих чи інших правових явищ часто призводить до помилкових відокремлених, суб'єктивних висновків, що, у свою чергу, є причиною неправильного використання відповідних правових категорій чи інституцій і, як наслідок -- до помилок правозастосування. Засоби захисту є лише одним з елементів структури діяльності щодо захисту прав та інтересів відповідача, тому їх неможливо розглядати без взаємозв'язку з іншими елементами означеної діяльності. Зокрема слід визнати, що реальна можливість захисту відповідача в цивільному процесі залежить не тільки від власне нормативної регламентації відповідного права, а й від наявності встановлених законом правових засобів та способів захисту, тобто процесуальних гарантій.

На перший погляд, цивільне процесуальне законодавство України гарантує відповідачу широке коло можливостей щодо здійснення своїх прав у порядку цивільного судочинства (ст.ст. 28, 29 ЦПК України). Утім, якщо проаналізувати зміст та обсяг процесуальних прав та обов'язків позивача та відповідача, стає очевидним, що останні не рівнозначні ні за кількісним, ні за якісним показниками. Більше того, як свідчить судова практика, непоодинокими є випадки пред'явлення безпідставних вимог, зловживання позивачами своїм правом на судовий захист та пред'явлення позову до неналежного відповідача.

Зважаючи на існуючу правозастосовну практику, перед законодавцем закономірно постає завдання забезпечити баланс можливостей сторін у процесі на стільки, на скільки позивач має право на судовий захист, а особа, яка притягується до участі у справі як відповідач, повинна мати право на захист від необґрунтовано пред'явленого позову. З цією метою в законодавстві України передбачена низка юридичних гарантій (встановлених законом правових засобів та способів), покликаних забезпечити баланс процесуальних можливостей захисту позивача і відповідача в цивільному процесі.Як вбачається з дослідження, проведеного Д. X. Валєєвим, процесуальні гарантії забезпечують права громадян та організацій шляхом встановлення меж та процесуального механізму здійснення їх прав, а також способів захисту [10, с. 33-46, 53].

За своїм характером юридичні гарантії права на судовий захист поділяються на матеріально-правові та процесуально-правові та закріплені відповідно в нормах матеріального і процесуального права [11].

До першої групи можна віднести, наприклад, принципи цивільного процесуального права, закріплені в Конституції України, які є основою процесуального забезпечення захисту відповідача в цивільному процесі.

Так, наприклад, принцип рівності сторін (ст. 129 Конституції України) або, як його ще називають, “рівності вихідних умов” [12, с. 163] вимагає надання кожній стороні достатньої можливості представити свою справу в умовах, які не надають їй значних переваг перед її опонентом. Реалізація цього принципу обумовлює закріплення в ЦПК такого обсягу процесуальних прав та обов'язків відповідача, який би врівноважував процесуальні права та обов'язки позивача в цивільному процесі, що дозволяє мінімізувати шанси останнього зловживати своїм правом на судовий захист та створити для сторін рівні можливості для захисту.

Чільне місце серед гарантій захисту відповідача належить і принципу змагальності сторін, який ст. 129 Конституції України також віднесено до основних засад судочинства і додатково регламентовано у ст. 10 ЦПК України.

Змагальністю визначається весь процес відбору (подання, витребування, залучення) фактичного матеріалу, необхідного для розв'язання судом справи, встановлюються форми, методи і способи дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб'єктів доказування, її послідовність і правові наслідки [13, с. 40-41]. Тобто змагальність визначає широкі можливості для учасників процесу використовувати передбачені ЦПК України процесуальні засоби, фактичні дані та докази, що їх підтверджують. У той же час, як правильно зазначає І. А. Бірюков, у коментарі до ст. 10 ЦПК України законодавець покладає на осіб, заінтересованих у вирішенні справи, обов'язок довести ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень [14, с. 21-22]. Тобто реалізація принципу змагальності обумовлює обов'язок позивача доказати ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, що, у свою чергу, захищає відповідача від пред'явлення до нього безпідставних вимог.

Гарантією захисту прав відповідача слугують і норми Закону України “Про судовий збір”, якими регламентовано ставки судового збору, що їх повинен сплатити позивач перш ніж пред'явити позов (ст. 4). Вказані норми, з однієї сторони, стримують осіб, які бажають пред'явити позов без належних правових підстав, а з іншої -- факт їх невиконання (несплати судового збору) може бути використаний відповідачем як аргумент у запереченнях проти позову.

Ще одним прикладом матеріально-правових гарантій слугують норми матеріального права, які регламентують позапроцесуальні відносини сторін, адже, як аргументовано вказує І. С. Комаров, для успішного захисту, в тому числі й захисту відповідача від позову, дуже важливі ті дії, які були вчинені суб'єктом захисту до моменту порушення справи [6, с. 12]. Так, наприклад, у справі про розподіл майна подружжя важливою гарантією захисту прав відповідача може слугувати шлюбний контракт, укладення якого відповідно до норм Сімейного кодексу України не дозволяє позивачу отримати за судовим рішенням більше благ, ніж це обумовлено попередньою домовленістю з відповідачем. І навпаки, неналежне документальне оформлення матеріальних правовідносин, що мають місце між сторонами, ускладнює можливість відповідача захистити свої права в суді. Так, наприклад, у справі за позовом про стягнення заборгованості за договором позики відповідачу буде важко захистити свої права в суді, якщо він фактично виконав зобов'язання, проте сам факт виконання документально не оформив.

Процесуально-правовими гарантіями захисту прав відповідача в цивільному процесі виступають закріплені норми чинного цивільного процесуального законодавства принципи та процесуальний порядок провадження в цивільних справах, конкретні процесуальні права, обов'язки сторін та засоби захисту.

Так, зокрема цій меті слугує регламентований ст. 11 ЦПК принцип диспозитивность