Окремі питання захисту прав та інтересів відповідача в цивільному процесі

Аналіз чинного ЦПК України дозволяє зробити висновок про те, що процесуальні засоби захисту позивача та відповідача в цивільному процесі неідентичні. Адже як аргументовано вказує Н. М. Васильєв, кожна сторона відповідно до принципу рівноправності може користуватися для захисту своїх прав та інтересів тільки тими правами, які закон надає саме їй як учаснику цивільного процесуального правовідношення [22, с. 11]. Природно, що відповідач не може користуватися всіма тими засобами захисту, що і позивач.

Більше того, засоби захисту відповідача, як правило, кореспондують конкретним засобам захисту позивача. Тобто умовою застосування процесуальних засобів захисту відповідачем є здійснення позивачем певного процесуального права чи застосування певного засобу захисту своїх прав. У свою чергу, відповідач, як правило, може захищатися у відповідь на такі дії позивача.

Так, якщо цивільним процесуальним засобом, яким забезпечується реалізація права позивача на звернення до суду з метою здійснення правосуддя є позов [13, с. 322], то засобом захисту відповідача від позову можуть бути заява про незгоду з певними аргументами, викладеними в позовній заяві, яка подається у формі заперечень проти позову або самостійна матеріально-правова вимога -- у формі зустрічного позову. Якщо засобом захисту матеріально-правових інтересів позивача в процесі та гарантування реального виконання прийнятого у справі рішення є інститут забезпечення позову (ст.ст. 151-153 ЦПК України), то захисту інтересів відповідача має слугувати передбачена ст. 154 ЦПК України можливість подання заяви про заміну способу забезпечення позову та регламентований ст. 155 ЦПК України механізм відшкодування збитків завданих забезпеченням позову.

Разом з тим визначення процесуальним законом специфічних процесуальних засобів захисту для кожної зі сторін не виключає наявності у них можливості застосування однакових інструментів захисту, адже, як вказувалось вище, існує низка процесуальних прав, якими наділені всі особи, які беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК України). Так, зокрема, і позивач, і відповідач можуть використовувати такі засоби захисту як заява, клопотання та скарга (апеляційна, касаційна). Крім того, як правильно вказує Г. В. Молєва спільним для сторін процесуальним засобом захисту є мирова угода [20, с. 6].

З огляду на це в юридичній доктрині процесуальні способи захисту відповідача класифікують на загальні та спеціальні [23, с. 135]. До загальних належать ті з них, що можуть застосовуватись обома сторонами, до спеціальних -- тільки відповідачем і тільки позивачем. Згадана класифікація, по суті, ґрунтується на поділі процесуальних прав сторін на загальні та спеціальні, утім, вона не конкретизує тих процесуальних засобів, які найбільш ефективно можуть слугувати захисту прав та інтересів відповідача в процесі.

На нашу думку, більше практичне значення має поділ процесуальних засобів захисту відповідача за критеріями можливості їх застосування у всіх, без винятку, цивільних справах позовного провадження чи тільки в окремих з них.

Так, аналіз чинного ЦПК України та судової практики дозволяє зробити висновок, що в умовах змагального цивільного процесу процесуальні засоби захисту відповідача можна класифікувати на універсальні та спеціальні.

Універсальними засобами захисту слугують заперечення проти позову та клопотання. Вказані інструменти захисту не тільки можуть, але й повинні використовуватись відповідачем у будь-якій цивільній справі, адже в процесі, побудованому на принципі змагальності, збір та підготовка фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює наданий сторонами матеріал, але сам жодних фактичних матеріалів та доказів не збирає [24, с. 158]. Так, наприклад, якщо у справі за позовом про відшкодування шкоди, завданої невиконанням договору позики, відповідач (позичальник) фактично виконав свої зобов'язання, але не надав суду свої заперечення з посиланням на докази виконання, суд, зважаючи на наявність у матеріалах справи тільки доказів позивача, змушений буде постановити рішення на користь позивача, хоча фактично юридичні підстави виконання вимог позивача відсутні. Інакше кажучи, подання відповідачем заперечень проти пред'явленого до нього позову та клопотань (щодо прийняття доказів відповідача, залучення до участі у справі третіх осіб (якщо такі є) тощо) є необхідним засобом захисту останнього від безпідставно пред'явлених до нього позивних вимог.

До спеціальних засобів захисту відповідача в цивільному процесі слід віднести зустрічний позов, заяви (про відвід, про перегляд судового рішення тощо), скарги (апеляційні та касаційні) та мирову угоду. Можливість застосування цих інструментів захисту обумовлена особливостями кожної конкретної цивільної справи.

Так, як свідчить практика, не в кожній цивільній справі відповідач може мати самостійні вимоги щодо предмета спору, а отже, і пред'явити зустрічний позов. Таким чином, використання цього засобу захисту є не тільки необов'язковим, а й у деяких випадках -- взагалі неможливим. Відповідно до чинного ЦПК України заяви як засіб захисту відповідача в процесі можуть використовуватися у випадках заявления відводу (ст. 23), заміни виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (ст. 154); спільного звернення сторін щодо укладення мирової угоди (ст. 175); при ініціюванні перегляду судових рішень Верховним Судом України (ст. 355) або у зв'язку з нововиявленими обставинами (ст. 362) тощо. Заяви віднесено нами до спеціальних засобів захисту відповідача, оскільки, як свідчить судова практика, не в кожній справі виникають підстави, які б дозволили відповідачу використати цей інструмент захисту.

Разом з тим слід констатувати, що, попри те, що чинне законодавство України передбачає широке коло засобів захисту відповідачем своїх прав у порядку цивільного судочинства, фактично в цивільному судочинстві найбільш сприятливий режим створено для позивача, а не для відповідача, оскільки недосконалість законодавчої регламентації порядку застосування вказаних засобів захисту на практиці створює низу труднощів, які знижують їх ефективність.

Вважаємо за необхідне навести кілька конкретних прикладів, які яскраво ілюструють практичний бік проблеми:

Так, Замостянським районним судом м. Вінниці по справі №2 2-2463/2009 за позовом ВАТ КБ “XXX” до громадян Б. М. та Б. І. про стягнення заборгованості у розмірі 27 419 грн. 36 коп. було постановлено ухвалу про забезпечення позову шляхом накладення арешту на все майно та грошові кошти, що знаходились на рахунках відповідачів, а також встановлено заборону відчуження арештованого майна. Відповідно до ч. 3 ст. 152 ЦПК України види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Водночас, як вбачається з матеріалів справи, вартість майна, на яке було накладено арешт, у 60 разів перевищує ціну позову.

Більше того, на ухвалу суду наклав арешт на банківський рахунок, на який надходила заробітна плата відповідача Б. М., чим було порушено вимоги ч. 4 ст. 152 ЦПК України, згідно з якою не допускається забезпечення позову шляхом накладення арешту на заробітну плату, пенсію та стипендію, допомогу по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню, яка виплачується у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю [25].

В іншій справі підприємець мав заборгованість перед своїм контрагентом. Щодо розміру цієї суми виник спір. Позивач просив суд вжити заходи забезпечення позову. Суд задовольнив вимоги позивача і наклав арешт на всі рахунки відповідача. Утім, з матеріалів справи вбачається, що відповідача було обмежено в можливості розпоряджатися всіма коштами, які в нього були, хоча сума спірних коштів була меншою, ніж сума коштів на одному із цих рахунків. Тобто засіб забезпечення позову було обрано неправильно, що спричинило заподіяння шкоди відповідачу. А відшкодування шкоди, завданої заходами забезпечення позову відповідачу, у разі задоволення позову відповідно до ст. 155 ЦПК України не передбачено. Справа дійшла до апеляційного суду, який скасував необґрунтовані заходи забезпечення позову [26].

Вказані приклади яскраво ілюструють, наскільки уразливими є права відповідача у випадку застосовування до нього заходів забезпечення позову.

Така ситуація обумовлена в першу чергу тим, що в порушення принципу процесуальної рівності чинним ЦПК України не передбачено дієвих засобів захисту відповідача у разі застосування безпідставних або неспівмірних заходів забезпечення позову.