Конституційне право України

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКИ ТА УПРАВЛІННЯ

вищий навчальний заклад

Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»

Факультет «Соціально-правовий»

Кафедра «Правознавства»

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з предмета ?Конституційне право України?

студента ІІ курсу,БПЗ-22

студента Кавацюк Роман Олегович

Функції науки конституційного права України

Предмет науки конституційного права

Предметом науки конституційного права є актуальні і практичні проблеми галузі конституційного права України та зарубіжних країн. Поряд з системою конституційного права, його джерелами і функціями, конституційно-правовими відносинами і конституційною відповідальністю, предметом науки є й історія цієї галузі права, законодавство, науки та навчальної дисципліни; доктрина конституційного права; методологічний і науково-категоріальний апарат і т.д. конституційний суд право депутат

Функції конституційного права

Наука конституційного права має характерні функції, що визначаються насамперед її предметом. У них розкривається сутність, призначення, роль конст. права для правотворчої і правозастосовної діяльності.

Наука конституційного права реалізує кілька взаємопов'язаних між собою функцій, а саме: політичну, ідеологічну, прогностичну, комунікативну, експертну.

Політична функція спрямована на формування політичних переконань і орієнтацій у суспільстві, на становлення високої політико-правової культури, без якої не існує ні цивілізованого суспільства, ні правової держави.

Ідеологічна функція полягає в тому, що вона аналізує ідеї і цінності, які втілено у чинній Конституції України, а також ідеї і цінності, які бажано було б втілити в державно-правову практику.

На сучасному етапі зростає роль прогностичної функції. Це пов'язано насамперед із формуванням нової правової системи України, основою якої є конституційні норми. Підвищується значення соціального і юридичного прогнозування в стратегії законотворчого і в цілому нормотворчого процесу, прогнозування розвитку конституційного процесу, сприйняття населенням республіки державно-правових новацій.

Комунікативна функція пов'язана з інформаційними відносинами, з формуванням суспільної оцінки діяльності державних і самоврядних органів, розвитком конституційного процесу в державі.

Експертна функція проявляється в тому, що фахівці з конституційного права дедалі частіше залучаються до виконання експертиз проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів з конституційного права

Етапи конституційної реформи в Україні

У Процесі конституційної реформи в Україні можливо виділити три основних етапи:

- формування нормативно-правової моделі конституційного ладу України (1989 - 1995 р. р.);

- підготовка і прийняття Конституції України - нормативної основи конституційної реформи в Україні (1995 - 1996 р. р.);

- новеллізація конституційного поля України, підготовка змін у Конституцію України, формування політико-правової системи українського конституціоналізму (сучасний етап) (1996 - 2015 р. р.).

Формування нормативно-правової моделі конституційного ладу України (1989 - 1995 рр.)

Із початком першого етапу з'явилися зміни в Конституції Української РСР і відбулося прийняття Декларації про державний суверенітет України. Зокрема, 27 жовтня 1989 був прийнятий Закон „Про зміни і доповнення Конституції Української РСР”, головними положеннями якого були: встановлення єдиного для всіх Рад терміну повноважень - 5 років; Верховна Рада УРСР і місцеві Ради обирали голів Рад; встановлювалося проведення виборів як по одномандатних, так і по багатомандатних округах; особи, що входили до складу Ради Міністрів УРСР, виконавчих комітетів місцевих Рад, керівники відомств, відділів і управлінь виконавчих комітетів місцевих Рад, судді і державні арбітри не могли бути депутатами Рад; засновувався новий орган - Комітет конституційного нагляду УРСР тощо.

24 жовтня 1990 р. був прийнятий Закон „Про зміни і доповнення Конституції Української РСР”, відповідно до якого вносилися зміни в ст. 3 Конституції. Замість принципу демократичного централізму зазначено, що організація і діяльність держави будується на засадах виборності всіх органів державної влади, підзвітності їх народу, відповідальності кожного органу і посадової особи за доручену справу, обов'язковості рішень вищих органів для нижчестоящих відповідно до розподілу їхніх повноважень. Виключена ст. 6 Конституції, що закріплювала керівну роль КПРС у радянському суспільстві. Комітет Конституційного нагляду перейменований у Конституційний Суд УРСР, що обирається Верховною Радою УРСР на 10 років з числа фахівців в області права в складі Голови, заступника Голови і 23 членів Суду.

18 квітня 1991 р. був прийнятий Закон „Про внесення змін у п. 4 ст. 118 Конституції Української РСР”, відповідно до якого Голова Ради Міністрів УРСР був перейменований у Прем'єр-міністра УРСР.

21 травня 1991 р. був прийнятий Закон „Про зміни і доповнення Конституції УРСР у зв'язку з удосконалюванням системи державного управління”, відповідно до якого глава 13 Конституції „Рада Міністрів УРСР” була перейменована в „Кабінет Міністрів УРСР”.

5 липня 1991 р. був прийнятий Закон „Про введення посади Президента УРСР”, відповідно до якого була заснована посада Президента України, Конституція доповнювалася главою 12-1 „Президент Української РСР”. У Законі вказувалося, що Президент є вищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади, його повноваження визначаються Конституцією УРСР.

19 червня 1991 р. був прийнятий Закон „Про внесення змін і доповнень у Конституцію Української РСР”, відповідно до якого Конституція доповнювалася главою 7-1 „Кримська Радянська Соціалістична Республіка”. Закріплювалися повноваження Кабінету Міністрів УРСР, місцевих Рад народних депутатів, виконавчих комітетів місцевих Рад.

5 листопада 1991 р. Законом „Про зміни і доповнення Конституції Української РСР” вносилися зміни в розділ, присвячений прокуратурі. Ст. 162 Конституції викладалася в наступній редакції: „Вищий нагляд за дотриманням і правильним застосуванням Законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами, державними комітетами, відомствами, іншими органами державного управління і контролю, Урядом Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки, місцевими Радами народних депутатів, їх виконавчими і розпорядчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами й організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості і приналежності, посадовими особами і громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і підлеглими йому прокурорами”.

14 лютого 1992 р. був прийнятий Закон України „Про внесення змін і доповнень у Конституцію Української РСР”, відповідно до якого вносилися зміни і доповнення в глави III, V і VII Конституції. Глава III одержала найменування „Державний і територіальний устрій України”, глава V - „Органи законодавчої і виконавчої влади України”, глава VII - „Україна - незалежна держава”. Закон значно розширював повноваження Верховної Ради України і Президента України.

17 червня 1992 р. був прийнятий Закон „Про внесення змін у статтю 149 Конституції України”, відповідно до якого ст. 149 викладена в наступній редакції: „Судами України є Верховний Суд України, обласні суди, Київський міський суд, міжрайонні (окружні) суди, районні (міські) народні суди. Вищий судовий контроль за судовою діяльністю судів республіки здійснюється Верховним Судом України. Організація і порядок діяльності судів України визначаються Законами України”.

27 жовтня 1992 р. прийнятий Закон „Про внесення змін і доповнень у Конституцію України”, відповідно до якого частина перша ст. 116 Конституції викладена в наступній редакції: „Кабінет Міністрів України утворюється в складі Прем'єр-міністра України, Першого віце-прем'єр-міністра, віце-прем'єр-міністра України, міністрів України, міністра Кабінету Міністрів України, голів Служби безпеки України, Правління Національного банку України, Фонду державного майна України, Антимонопольного Комітету України, Державного Комітету зі справ охорони державного кордону України і Державного митного комітету України”.

27 жовтня 1992 р. прийнятий Закон „Про внесення змін і доповнень у статті 104, 114-5 і 114-9 Конституції України”, відповідно до якого Верховна Рада України правомочна приймати рішення, якщо на засіданні присутні не менш 2/3 від фактичного числа народних депутатів України, повноваження яких визнані і не припинені у встановленому законом порядку.

Під впливом Декларації про державний суверенітет України і конституційних змін у другій половині 1990 року розгортаються бурхливі політичні події що завершуються так званою „революцією на граніті” (масштабний студентський страйк). У результаті - відставка Голови Ради Міністрів і створення першої Конституційної комісії. Це був початок активної конституційно-проектної роботи різними офіційними й ініціативними робочими групами, підготовки індивідуальних конституційних проектів.

15 травня 1991 р. Голова Конституційної комісії (Голова Верховної Ради) Л.М. Кравчук доповідає на сесії Верховної Ради Концепцію нової Конституції Української РСР, що передбачає утворення президентської республіки. Концепція була схвалена Верховною Радою 19 червня 1991 р. Однак, уже 5 липня приймається Закон „Про Президента Української РСР”, що фактично відступив від схваленою Концепцією форми президентської республіки і, у всякому разі, хронологічно виступив початком гострої дискусії про форму правління - радянської (з історично апробованою вертикаллю), парламентської або президентської. Подібна альтернатива в Росії була не тільки предметом політичних дискусій, але історично зумовила „випробування сил” конфронтуючих політичних груп, що привело до драматичної осені 1993 року, фактично - до передумов державної війни.

24 серпня 1991 р. (після невдалого державного перевороту в Москві) Верховна Рада України приймає Акт проголошення незалежності України, що оголосив про створення „самостійної української держави - України”. У змістовній єдності з Декларацією про державний суверенітет це було конституційне оформлення незалежної держави. 1 грудня 1991 р. народ підтвердив Акт проголошення незалежності України, адже понад 90% учасників референдуму висловилися за незалежність України.

1 липня 1992 р. Верховною Радою приймається Постанова „Про проект нової Конституції України”, що був схвалений і винесений на всенародне обговорення. Його вплив на наступні проектні варіанти був настільки великим, що „Голос України” (14 травня 1992 р.) небезпідставно назвав його „Проект, що став Конституцією”. Проект Конституції 1992 р. відрізнявся демократичністю змісту, навіть певним демократичним романтизмом, особливо з проблем відносини держави і суспільства, номенклатури прав людини, особливо в соціальній та економічній сфері. Публічне (всенародне) обговорення проекту проходило протягом майже півроку (із середини липня до 1 грудня 1992 р.). У ньому взяли участь і західні експерти, критичне відношення яких було звернено насамперед до „розмитості” форми правління в проекті. У результаті розвитку політико-правової ситуації проект після доробки явно схилявся до парламентсько-президентської республіки. В його обговоренні брало участь близько 200 тисяч громадян, 134 місцевих Ради різних рівнів, 118 об'єднань громадян і близько 3 тисяч трудових колективів, ряд наукових і навчальних закладів, державних органів. За даними робочої групи було зафіксовано 47320 пропозицій і зауважень, з них 6 тисяч враховано.

У новому варіанті, що був представлений робочою групою у Конституційну комісію після всенародного обговорення й експертних висновків вітчизняних і закордонних фахівців 48 статей виключено, 188 - доопрацьовано, 30 - внесено нових, власне кажучи змінено майже 90% тексту проекту. Крім того, здійснені структурні зміни, чотири з дев'яти розділів змістовно змінені, сім - перейменовані, один - цілком виключений, а деякі його положення перенесені в інші розділи, з'явилися нові розділ IV „Пряме народовладдя” і глава 20 „Основи організації державної влади в областях (землях) і Республіці Крим”. У цілому, якщо в раніше опублікованому проекті було, не вважаючи Преамбули, 10 розділів, 21 глава і 258 статей, то в новому варіанті відповідно: Преамбула, 13 розділів, 21 глава, 232 статті.

Весна 1993 р. для України була часом різкого загострення соціально-економічної і політичної ситуації. Це був період, коли відповідно до делегованого Верховною Радою України Урядові повноваження, видавалися урядові Декрети, що фактично підміняли закони в економічній сфері і викликали гостре невдоволення практично всіх прошарків населення, політиків нерідко різної орієнтації. Природно, що в цих умовах спроби Уряду продовжити свої надзвичайні повноваження не увінчалися успіхом. На цьому тлі ініціюється повторне звернення до проекту Конституції, що характеризується як відображення „авторитарних тенденцій”. Пропонується для прийняття Конституції скликати З'їзд Рад, a на перехідний період прийняти Конституційний Закон. Політичні події кінця 1993 р. - першої половини 1994 р., загострення протистояння законодавчої і виконавчої влади, фактична самоліквідація Конституційної комісії, співголовами якої були Президент України Л.М. Кравчук і Голова Верховної Ради України І.С. Плющ, призупинили офіційну роботу над проектом Конституції.

30 жовтня 1993 р. публікується ще один проект Конституції України, підготовлений робочою групою на чолі з Головою Конституційного Суду Л.П. Юзьковим. Якщо не звертатися до детального аналізу проекту, то в цілому можна стверджувати, що проект був орієнтований на парламентсько-президентську республіку з досить обмеженими повноваженнями Президента і посиленням позицій Верховної Ради України. Цей проект також не вніс кардинальних змін у процес підготовки Конституції, а Верховна Рада переключилася з обговорення проекту на вирішення питань про порядок прийняття Конституції: Верховною Радою України, спеціально утвореним для цього органом, референдумом.

Офіційною датою поновлення конституційно-проектних робіт прийнято вважати 10 листопада 1994 р. - день прийняття Постанови Верховної Ради України „Про склад Комісії з розробки нової Конституції України (Конституційної комісії)”. На відміну від Комісії Верховної Ради України, що працювала з 24 жовтня 1990 р. до 1993 р., нова Конституційна комісія, як зазначено в Положенні про неї, діяла в якості „тимчасової загальнодержавної комісії”. Отже, вперше в практиці конституційно-проектних робіт була утворена на паритетних засадах і затверджена Верховною Радою України Конституційна комісія, яка складалася із представників усіх гілок влади, відомих учених і суспільних діячів. У її складі - Президент України і Голова Верховної Ради України, секретар комісії і 38 членів, з них 15 народних депутатів Верховної Ради України і 15 осіб, призначених Президентом, Голова Конституційного Суду, по два представники від Верховного Суду, Вищого арбітражного суду і Генеральної прокуратури, один представник Автономної Республіки Крим. Спочатку було створено сім секцій, при яких працювали наукові експерти, а в травні 1995 р. утворена Робоча група Комісії. Саме ці організаційні структури напрацювали II і III варіанти проекту Конституції.

Практично одночасно з Конституційною комісією і її Робочою групою діяли Погоджувальна комісія, створена Конституційною комісією для розробки Конституційного Договору між Верховною Радою України і Президентом України, а потім з цією же метою цю роботу продовжила Погоджувальна комісія Верховної Ради.

Незважаючи на критичні зауваження в наукових і публіцистичних колах, найбільш важливих позицій проекту, розбіжностей, які були виявлені у парламенті і його комісіях, 8 червня 1995 р. Конституційний Договір між Верховною Радою і Президентом України „Про основні засади організації і функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України” був підписаний і вступив в силу. Визначення його ролі і значення для розвитку держави, конституційного процесу в країні було неоднозначним, нерідко суперечливим, але безсумнівно, що Конституційний Договір став частиною новітнього конституційного процесу в Україні.

Підготовка і прийняття КонституціїУкраїни - нормативної основи конституційної реформи в Україні (1995 - 1996 рр.)

Отже, 15 листопада 1995 р. проект Конституції України, підготовлений Робочою групою, був переданий у Конституційну комісію, яка після додаткового його доопрацювання, 11 березня 1996 р., схвалила цей проект і передала його 18 березня Верховній Раді України з додатком зауважень членів комісії. 2 квітня Верховна Рада прийняла рішення про включення до порядку денного пленарних засідань обговорення проекту Конституції України. 17 квітня почалося його перше читання. У цьому зв'язку 19 квітня прийняте рішення про необхідність утворення Тимчасової спеціальної комісії з доробки проекту Конституції, що була утворена 5 травня. 28 травня проект в редакції Тимчасової спеціальної комісії був опублікований у „Голосі України” і почався його розгляд та обговорення, а 4 червня проект Конституції був прийнятий у першому читанні. До прийнятого в першому читанні на проект надійшло 1932 пропозиції і зауваження.

19 червня почалося друге читання. З метою прискорення обговорення і постатейного голосування Верховна Рада утворила робочі групи для доопрацювання статей із проблем мови, символіки, власності, організації влади і Автономної Республіки Крим.

27 червня і ніч з 27 на 28 червня були наповнені драматичними подіями, про які докладно розповів на прес-конференції 1 липня тодішній Голова Верховної Ради О.О. Мороз. В 9 годин 20 хвилин ранку 28 червня Конституція України кваліфікованою більшістю голосів (315 депутатів) була прийнята. У зв'язку з прийняттям Конституції Верховною Радою Президентом України визнаний таким, що втратив силу Указ від 26 червня 1996 р. „Про проведення всеукраїнського референдуму по питанню прийняття нової Конституції України”.

Отже, подальший розвиток конституційної реформи в країні здійснюється на основі й у напрямку забезпечення реалізації конституційних норм. Адже ще при прийнятті Конституції було зрозумілим, що буде необхідним внесення змін та доповнень, певне редагування тексту Конституції України. Так, наприклад, на відміну від проектів у діючій Конституції України не визначений як джерело конституційного права конституційний закон, тобто допускається тотожність між Конституцією і конституційним законодавством. Це ж можна стверджувати і стосовно, так званих, органічних законів. Фактично законодавець змушений знайти і легально визначити критерії розмежування Конституції, конституційних, органічних законів та звичайного законодавства. Одночасно з цим в теорії і практиці конституційного права України виникає гостра необхідність тлумачення конституційних норм Верховною Радою України, а після утворення Конституційного Суду - цим органом.

Інший напрямок розвитку конституційної реформи - критичний аналіз конституційних положень у процесі їх практичної реалізації на предмет науково-теоретичної та прикладної обґрунтованості. З цієї точки зору зовсім не виключається можливість підготовки і прийняття виправлень, змін і доповнень до Конституції України. Однак, незважаючи на можливість і необхідність змін Конституції України в умовах її дії треба насамперед забезпечити її дотримання.

Здійснюючи конституційну реформу необхідно також врахувати, що світовий конституційний досвід представляє велику палітру соціально-правових інститутів захисту Конституції, що найчастіше одержують загальне найменування „конституційного контролю (нагляду)”. Пошук і визначення шляхів, методів, засобів захисту Конституції особливо важливо для країн, що орієнтуються на створення демократичної правової держави з безумовним визнанням верховенства права і вищої юридичної сили Конституції, це, насамперед, ст. 8 Конституції України.

Крім того, плідною є думка, що захисником конституції є не тільки інституціоналізована юрисдикція Конституційного Суду, а насамперед - самі громадяни. Здається, що конституція не має гарантів. Конституція несе гарантії в самій собі. Можна віднести до гарантій конституції „особливого виду” міжнародні зв'язки. Ці уявлення заслуговують підтримки, але цього не можна стверджувати по відношенню до України. А отже проблема сприйняття Конституції України її громадянами і їхня готовність до її захисту - складна задача сучасного етапу конституційної реформи.

Одночасно варто забезпечувати фактичну ефективність Конституції України - соціальну, економічну, екологічну й ін. Захист Конституції України означає не тільки відповідність соціальних дій змісту Конституції України, але і досягнення фактичних корисних для суспільства наслідків, результатів, що прямо або побічно визначені Конституцією.

Отже, прийняття і забезпечення Конституції України - важливий етап вітчизняного державного будівництва, але ні у якому разі не завершення конституційної реформи в Україні. Це тим більш важливо підкреслити, що досить розповсюдженими і небезпечними для конституційного будівництва є уявлення у відповідності до яких відбувається ототожнення реформи із прийняттям Конституції України і її дотриманням.

Новеллізація конституційного поля України, підготовка змін у Конституцію України, формування політико-правової системи українського конституціоналізму (сучасний етап) (1996 - 2015 рр.)

Першою реальною акцією по оновленню Конституції України став всеукраїнськийреферендум за народною ініціативою, проголошений Президентом України 15 січня 2000 р. На референдум було запропоновано шість питань, два з яких Конституційний Суд України визнав неконституційними - про недовіру Верховній Раді України 14 скликання й у зв'язку з цим доповнення до Конституції України про вираження недовіри Верховній Раді України на всеукраїнському референдумі, що дає підставу Президентові України для розпуску Парламенту, і про прийняття Конституції України на референдумі.

Комісія Ради Європи „За демократію через право” (Венеціанська комісія) не тільки підтримала рішення Конституційного Суду України, але висловила сумнів у відношенні правових основ референдуму на даній стадії реформування Конституції України і збереження балансу повноважень між Президентом і Парламентом у результаті референдуму. Указом Президента від 29 березня 2000 р. ці питання були виключені.

Чотири питання, що залишилися для винесення на референдум це: 1) про дострокове припинення Президентом України повноважень Верховної Ради України, якщо протягом місяця не сформована постійно діюча парламентська більшість; 2) про обмеження депутатської недоторканності; 3) про зменшення загальної чисельності народних депутатів; 4) про формування двопалатного парламенту. Загалом вони одержали підтримку більше 70% громадян. Хоча, на превеликий жаль, згадані відповіді на питання практично не визначали майбутній зміст відповідного закону, а лише констатували позицію громадян, „лише... суспільна думка українців”, як говорив після референдуму Президент України.

Після референдуму виникла проблема реалізації його результатів. Юридичну сторону реалізації результатів референдуму визначив Конституційний Суд України, який вказав, що прийняті референдумом питання є „обов'язковими для розгляду й ухвалення рішення в порядку, визначеному Конституцією України і законами України”. Крім цього, Генеральний секретар Ради Європи, членом якої є Україна, керуючись висновками Венеціанської комісії, попередив, що „ми сприймемо тільки ті зміни Конституції, що будуть прийняті тільки конституційним шляхом”. Це підтверджується Рекомендаціями ПАСІ 1451 (2000) у відношенні реформи інститутів влади в Україні.

Конституційна процедура, про яку йде мова, передбачає, що Президент України або не менш як третина народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, за результатами референдуму подають законопроект у Верховну Раду України, яка попередньо схвалює його більшістю свого конституційного складу. Він вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України. Передумовою для розгляду законопроекту є висновок Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам ст. ст. 157 і 158 Конституції України.

Щодо другого питання референдуму, а саме депутатської недоторканності, то варто зауважити, що мова йде не про відмову від інституту депутатської недоторканності, а про її обмеження, визначення її нового змісту при збереженні гарантій депутатської діяльності. Тому замість частини 3 ст. 80 Конституції України можна запропонувати її змінену редакцію та дві нових частини:

„Народний депутат України може бути затриманий по підозрі в здійсненні злочину тільки у випадку його затримання на місці здійснення злочину.

Про взятті під варту народного депутата України, проникненні в його житло або в інше володіння, проведення в них огляду або обшуку, накладення арешту на телеграфну або іншу кореспонденцію посадова особа, що уповноважена за законом приймати відповідне рішення, зобов'язана негайно (протягом робочого дня) докладно інформувати Верховну Раду України про підстави і результати процесуальних дій, що проведені у відношенні народного депутата, а також повідомити у випадку затримання народного депутата його родичів.

Верховна Рада України під час сесій у позачерговому порядку (протягом робочого дня) заслуховує й обговорює інформацію відповідної посадової особи і може прийняти рекомендаційну постанову. У поза сесійний час інформація представляється Голові Верховної Ради України або у випадку його відсутності - заступникам, що вирішують питання про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України”.

Окремими є проблеми, що були сформульовані в третьому і четвертому питаннях референдуму - щодо депутатського складу і структури Верховної Ради України. Вирішення цих проблем вимагає спеціальних концептуальних і законопроектних розробок, не говорячи про необхідність зміни 38-ми статей Конституції. До того ж, треба визнати, що це надзвичайно складна і відповідальна справа і сьогодні деякі політики і юристи висловлюють побоювання, що із появою у Верховній Раді другої палати можуть посилитися сепаратистські настрої, загостритися протиріччя між регіонами, ускладнитися законодавчий процес, збільшитися фінансові й інші витрати.

Розглядаючи цей етап конституційної реформи не можна не згадати Указ Президента України „Про внесення на всенародне обговорення проекту Закону України „Про внесення змін до Конституції України” від 6 березня 2003 року, найбільш істотними положеннями якого були: 1) запровадження в Україні двопалатного парламенту та визнання верхньої палати виразником інтересів регіонів; 2) зменшення кількості народних депутатів; 3) пряме прийняття найбільш важливих законів всенародним референдумом; 4) прийняття Законів України „Про Верховну Раду України”, „Про Регламент Верховної Ради України”, „Про тимчасові спеціальні, тимчасові слідчі та спеціальну тимчасову слідчу комісію”, „Про депутатські фракції”, „Про парламентську більшість”, „Про парламентську опозицію”; 5) анулювання абсолютної депутатської недоторканості та встановлення реальної відповідальності народних депутатів; 6) запровадження інституту народної законодавчої ініціативи у відповідності до якого певна кількість громадян України мали б право ініціювати прийняття чи припинення дії закону; 7) спрощення процедури проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою і т. д.

Всім добре відомо, що 8 грудня 2004 року було прийнято Закон України № 2222 - ІV „Про внесення змін до Конституції України”, головні положення якого набрали чинності 1 січня 2006 року. Даний Закон України вніс суттєві зміни щодо розподілу повноважень між Президентом, Верховною Радою та Кабінетом Міністрів України, а також щодо переходу до найбільш поширеної у демократичних країнах Європи парламентсько-президентської республіки. Хоча зміст ст. 5 Конституції (як і інших, які знаходяться в Розділі 1 Конституції України) не змінився.

Не можна обминути увагою і Рішення Конституційного Суду України „У справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України „Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року № 2222 - ІV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України)” від 30 вересня 2010 р. № 20-рп / 2010 р. відповідно до якої Конституційний Суд України у мотивувальній частині посилається чомусь на власне Рішення від 14 грудня 2000 року № 15 - рп /2000, а у резолютивній - вирішує, що „Згідно з частиною другою статті 70 Закону України „Про Конституційний Суд України” покласти на органи державної влади обов'язок щодо невідкладного виконання цього Рішення стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення змін Законом України „Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року № 2222 - ІV, не пояснюючи які саме нормативно-правові акти і у якому напрямку треба приводити у відповідність.

З приводу зазначеного хотілося б зазначити, що потенціал конституційної юстиції не безмежний. Зокрема, будучи не тільки органом, що здійснює конституційне правосуддя, але конституційним органом держави, конституційна юстиція має обмежену компетенцію, яку німецькі юристи називають „пасивною” у тому розумінні, що конституційна юстиція діє за принципом субсидіарності у відношенні судів загальної юрисдикції, конституційне провадження не може бути ініційовано органом конституційної юстиції, її рішення мають негативний характер - анулювання, а не розпорядження.

Беззаперечно, що не можна не згадати Закон України „Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”, попередньо схвалений Верховною Радою України 19 листопада 2010 р., від 1 лютого 2011 р., № 2952-VI, згідно якого строк повноважень народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів був визначений у п'ять років та встановлено, що чергові вибори до Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, сільських, селищних, міських голів відбуваються в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень, чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю березня п'ятого року повноважень, у зв'язку з чим розділ XV „Перехідні положення” було доповнено пунктами 15 і 16.

Загалом конституційна реформа та витікаючи з неї інші реформи є вкрай необхідними для подальшого динамічного поступу Української держави. Конституційна реформа, відповідно до коаліційної угоди депутатських фракцій 2014 року, має бути спрямована на досягнення європейської якості життя громадян України, подолання бідності, розбудову конкурентоспроможної економіки, сталого розвитку суспільства, встановлення сприятливих умов для ведення бізнесу, зниження безробіття та створення нових робочих місць, здобуття енергонезалежності, розвиток громадянського суспільства та гарантування свободи слова, боротьбу з корупцією та відновлення правосуддя, розвиток освіти і науки, культури та духовності. Основою реформи стане реалізація Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом.

Механізм та гарантії реалізації прав національних меншин в Україні

Механізм реалізації прав національних меншин є дуже складним і залежить від цілого комплексу різноманітних чинників. Одні з цих прав можуть бути реалізовані лише індивідуально (право вільно обирати та відновлювати національність), інші -- лише в складі національної меншини (право на створення національних громадських об'єднань тощо). Існують і такі права, які можуть бути реалізовані як індивідуально, так і колективно. Громадяни, які належать до національних меншин, можуть вільно обирати обсяг і форми здійснення прав, що надаються їм чинним законодавством, і реалізувати їх або особисто, або ж через відповідні державні органи та громадські об'єднання. До головних елементів механізму реалізації прав національних меншин належать: 1) система законодавчих актів, які закріплюють правовий статус національних меншин; 2) система міжнародно-правових документів щодо статусу національних меншин, підписаних і ратифікованих Україною; 3) правові акти державних органів виконавчої влади, спрямовані на забезпечення національної самобутності та задоволення національно-культурних потреб представників різних національних меншин; 4) система державних органів та установ, які безпосередньо займаються проблемами розвитку національних меншин, здійснюють контроль за дотриманням чинного законодавства у сфері міжнаціональних відносин та національно-культурного розвитку; 5) система громадських організацій і рухів, покликаних сприяти задоволенню національно-культурних потреб національних меншин; 6) цільові програми національно-культурного відродження націй і народностей; 7) спеціальні фонди розвитку національних меншин шляхом кооперування матеріальних і фінансових ресурсів державних органів, громадських організацій і рухів, окремих громадян.

Гарантії реалізації прав національних меншин в Україні -- це сукупність взаємоузгоджених політичних, економічних та соціально-культурних чинників, які створюють необхідні умови для збереження національної самобутності та розвитку певної національної меншини як єдиного організму, а також правових засобів, спрямованих на забезпечення їх фактичного використання та захисту.

Систему гарантій реалізації прав національних меншин складають: 1) загальні (політичні, економічні, соціально-культурні) гарантії; 2) спеціальні (правові та інституційні) гарантії.

Правові гарантії становлять сукупність законодавче встановлених засобів, які визначають порядок реалізації (використання), а в разі необхідності - - охорони та відновлення як прав національних меншин та національних груп, так і їх окремих представників. Інституційні (організаційні) гарантії -- це система інституцій, державних установ та недержавних організацій, які покликані сприяти здійсненню прав національних меншин, забезпечити їх захист та поновлення.

У Верховній Раді України створено Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. У системі центральних органів виконавчої влади діє Державний комітет України у справах національностей та міграції. При Президентові України створено Раду з питань мовної політики, Раду представників громадських організацій національних меншин України. За участю Кабінету Міністрів України створено ряд міжурядових комісій: Українсько-Словацьку комісію з питань національних меншин, освіти і культури; Українсько-Угорську комісію з питань забезпечення прав національних меншин; Змішану міжурядову Українсько-Румунську комісію з питань забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин тощо. В Автономній Республіці Крим функціонують Постійна комісія Верховної Ради АРК з культури, міжнаціональних відносин і проблем депортованих громадян, Республіканський комітет у справах національностей і депортованих громадян. У структурі обласних державних адміністрацій створюються управління (відділи) у справах національностей та міграції. В усіх регіонах функціонують різноманітні громадські національно-культурні організації, товариства, центри, клуби, земляцтва. У багатьох регіонах на громадських засадах створюються координаційні органи громадських організацій. Так, на Харківщині тривалий час плідно працює Рада представників громадських організацій національних меншин Харківської області, яку очолює заступник голови обласної державної адміністрації[3].

Принципи адміністративно-територіального устрою України

Державна (публічна) структура функціонує у межах державної території, чим значною мірою зумовлюється вплив територіального фактору на процеси організації публічної влади. Утім, вплив територіального фактору не обмежується лише сферою організації публічної влади, а знаходить свій вияв у питаннях національно-державного будівництва, економічної організації території, адміністративно-територіального устрою держави тощо. Адміністративно-територіальний устрій є одним з основоположних інститутів конституційного ладу України. Його соціальне значення полягає у створенні територіальних умов та механізмів управління суспільними процесами, реалізації цілей ефективного публічного врядування. Адміністративно-територіальний устрій виступає територіальним принципом організації публічного управління.

Сучасний адміністративно-територіальний устрій розвинених держав світу не зводиться виключно до простого географічного поділу території.

В основу такого устрою найчастіше закладаються науково обґрунтовані принципи організації території, потреба у теоретичному.

Питання принципів адміністративно-територіального устрою держави найчастіше розглядаються у контексті загальних проблем адміністративно-територіального устрою та територіальної реформи.

Принципи адміністративно-територіального устрою -- це явища соціально-політичної дійсності, які відображають закономірності суспільного та державного розвитку, виникнення яких зумовлюється потребами суспільства. Джерелами їх формування є історія, право, політика, економіка, ідеологія, культура, соціальне життя тощо. Важливо наголосити, що категорія «принципи адміністративно-територіального устрою» є багатоаспектною. У гносеологічному контексті можна вести мову, як мінімум, про економічні, національні, політичні та правові принципи адміністративно-територіального устрою. Економічні принципи передбачають урахування природно-географічних, виробничих особливостей держави, розміру її території, чисельності та розселення населення, зосередження його навколо економічних центрів, рівня розвитку транспортної інфраструктури та зв'язку, розміщення продуктивних сил та інших економічних властивостей території.

Національні принципи забезпечують національну єдність території окремої адміністративно-територіальної одиниці, що в демократичній державі, звісно, не обмежує прав представників інших національностей проживати у цій одиниці та користуватися рівними правами із національною більшістю. Національні принципи є гарантією запобігання штучним поділам території проживання представників однієї компактно розміщеної національності на різні адміністративно-територіальні одиниці.

Політичні принципи передбачають формування адміністративно-територіального устрою держави таким чином, щоб максимально наблизити органи влади та управління до населення з метою задоволення його потреб, створити умови для організації та діяльності місцевого самоврядування.

З правової точки зору принципи адміністративно-територіального устрою існують первинно як втілені у праві загальносоціальні принципи, принципи правосвідомості, які є ідеями, вимогами, що висуваються до адміністративно-територіального устрою держави, використовуються юридичною практикою і осмислені юридичною наукою. Втім, основні засади, які ще не закріплені й не виражаються у праві, не можуть бути віднесені до числа юридичних принципів (принципів права) . Якщо принцип правосвідомості є лише ідеєю, вимогою, елементом суспільної свідомості, то юридичні принципи, завдяки втіленню їх у нормах права, набувають значення узагальнених правових вимог до системи соціальних зв'язків, стають керівництвом для досягнення цілей правового регулювання . З огляду на це слід розмежовувати поняття принципів права у сфері адміністративно-територіального устрою України (по-іншому -- юридичні принципи) та правових принципів адміністративно-територіального устрою як принципів правосвідомості та потенційних юридичних принципів у випадку їх наступного правового конституювання.

Незважаючи на відмінності у правовій природі, зазначені обидві групи принципів перебувають у діалектичному взаємозв'язку та взаємодії. Тому виваженою можна вважати позицію зарубіжних науковців, які вживають термін «загальні принципи права», котрим позначаються положення (правила) об'єктивного права (не обов'язково тільки позитивного), які можуть виражатися або не виражатися у текстах, але обов'язково застосовуються в судовій практиці й наділені досить загальним характером

У випадку із принципами права є підстави вести мову про об'єктивний та суб'єктивний аспекти функціонування цих принципів у сфері адміністративно-територіального устрою. В об'єктивно-правовому розумінні принципи адміністративно-територіального устрою виступатимуть у вигляді системи нормативно втілених ідей, керівних засад та ідеалів права, що зумовлені умовами суспільного буття, а в суб'єктивно-правовому -- як суб'єктивне право учасників правотворення мати власні ідеали права і визначати відповідно до них мету, завдання права та шляхи їх досягнення щодо найефективнішого правового регулювання відносин у сфері адміністративно-територіального устрою України. Принципи адміністративно-територіального устрою України як принципи права за галузевою належністю належать до принципів конституційного права України. Вони розвивають та деталізують загальні принципи конституційного права, як-то: принципи публічності, пріоритетності, демократизму, наступності, системності, програмності, науковості тощо.

Так, принцип публічності адміністративно-територіального устрою України визначає публічно-владний характер організації державної території та виявляється у визнанні виключно за народом України права визначати та змінювати конституційний лад в Україні (в тому числі й адміністративно- територіальний устрій), забороні узурпації цього права з боку держави; передбачає можливість народу вирішувати питання адміністративно-територіального устрою як безпосередньо (шляхом референдуму), так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Принцип пріоритетності адміністративно-територіального устрою України втілюється шляхом закріплення відповідних норм у тексті Конституції та прийнятих на її розвиток положеннях конституційного законодавства. Принцип демократизму адміністративно-територіального устрою України опосередковує відносини громадянського суспільства та держави із побудови раціональної просторової основи організації публічної влади. Принцип наступності адміністративно-територіального устрою України виявляється в еволюційному характері його становлення і розвитку, в історизмі та спадковості нормативного регулювання відповідних правових відносин. Принцип системності устрою полягає у цілісності та комплексності регламентування інституту адміністративно-територіального устрою України, в узгодженості системи адміністративно-територіальних одиниць. Програмний принцип виражає перспективи розвитку суспільних відносин, що регулюються зазначеним конституційно-правовим інститутом. Принцип науковості обумовлює належне теоретичне обґрунтування конституційно-правового явища адміністративно-територіального устрою України, його природи, призначення, шляхів утвердження та удосконалення.

За походженням конституційні принципи адміністративно-територіального устрою України належать до спеціально-юридичних, а за місцем у системі принципів -- до особливих принципів конституційного права України. Вони виражають сутність основного інституту конституційного права України -- територіального устрою України, наповнюють реальним змістом конкретні конституційно-правові відносини. їх перелік закріплений у ст. 132 Конституції України. Такими принципами (засадами) є єдність і цілісність державної території, поєднання централізації та децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованість та соціально-економічний розвиток регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

Зміст конституційних принципів територіального устрою полягає в такому. Принцип єдності та цілісності державної території полягає у тому, що територія України в межах існуючого кордону становить єдине ціле і є недоторканною, забезпечується унітарний устрій держави, складові частини якої перебувають у нерозривному взаємозв'язку; суверенітет України поширюється на всю її територію, на якій є чинними тільки закони України. Захист суверенітету, недоторканності й територіальної цілісності України є справою всього Українського народу та становить найважливіші функції держави, виконання яких покладається, зокрема, на Збройні сили України. На території України не допускається розташування іноземних військових баз.

Одними з найважливіших гарантій дієвості принципу єдності та цілісності державної території України є те, що територіальний устрій України, включаючи і правовий режим адміністративно-територіальних одиниць як його окремих складових, визначається виключно законами України, а питання про зміну території України вирішуються виключно всеукраїнським референдумом.

Принцип поєднання централізації та децентралізації у здійсненні державної влади означає, що в Україні має бути така організація території, яка відповідала б інтересам як держави в цілому, так і її окремих регіонів. Суть цього принципу полягає у гармонізації загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів шляхом органічного поєднання і стимулювання тісного співробітництва державної влади із місцевим самоврядуванням як фундаментом народовладдя, збалансованого співвідношення між централізацією та децентралізацією державно-владних повноважень і функцій на самоврядних територіях.

Принцип збалансованості та соціально-економічного розвитку регіонів сприяє розвитку всіх частин держави з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій, забезпечує умови для надання диференційованої державної підтримки регіонам відповідно до критеріїв, строків та інших параметрів, визначених чинним законодавством [4]. Сутність такого принципу полягає у створенні умов для сталого розвитку всієї території країни, поетапного зменшення рівня територіальної диференціації економічного і соціального розвитку регіонів, здійснення на інноваційній основі структурної перебудови економіки регіонів і зміцнення їх соціально-економічної інтеграції з використанням переваг територіального поділу та особливостей потенціалу. До того ж удосконалення системи адміністративно-територіального устрою на принципах економічної самодостатності та доступності адміністративних (управлінських) і соціальних послуг споживачам цих послуг є однією з основних засад внутрішньої політики України , а максимальне наближення послуг, що надаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, до безпосередніх споживачів є принципом державної регіональної політики . Дієвим засобом реалізації принципу соціально-економічного розвитку регіонів може бути налагодження та розвиток міжнародного транскордонного співробітництва у сфері міждержавних відносин і регіональної політики, наближення національного законодавства з цього питання до норм і стандартів Європейського Союзу.

Досі ми вели мову про безпосередньо сформульовані в нормах права (текстуально закріплені) конституційні принципи територіального устрою України. Однак це не виключає виведення відповідних принципів зі змісту нормативно-правових актів (змістовне закріплення). Зокрема, значні розміри території держави зумовлюють необхідність організації цієї території за принципом рівневості, який розвиває загальний принцип системності устрою та опосередковано закріплений у ст. 133 Конституції України. Важливими елементами цього принципу є наявність організаційно-правових зв'язків між адміністративно-територіальними одиницями та державою, співмірність адміністративно-територіальних одиниць одного рівня за територіальними, демографічними, соціально-економічними та іншими показниками.

Зі змісту ст. 133 Конституції випливає також принцип повсюдності адміністративно-територіального устрою, який означає, що адміністративно-територіальні одиниці мають у своїй сукупності охоплювати всю територію держави, тому непід'юрисдикційних територій не повинно існувати. Із зазначеним принципом пов'язані принципи повсюдності та територіальності місцевого самоврядування, які передбачають здійснення місцевого самоврядування на всій території України без будь-яких обмежень, а також функціонування територіальних громад, органів та посадових осіб місцевого самоврядування у межах відповідних адміністративно- територіальних одиниць, які чітко відмежовані одна від одної .

Продовженням принципу наступності адміністративно-територіального устрою України виступає принцип відповідності устрою існуючій поселенській мережі. У свою чергу, розвиток системи розселення повинен спиратися на ту мережу міських і сільських поселень, яка склалася, включаючи агломерації існуючі й ті, що формуються . Адміністративно-територіальний устрій повинен відповідати принципам стабільності, поєднаної з динамізмом, та перспективності, тобто необхідним є встановлення правового механізму обґрунтованої зміни адміністративно-територіального поділу, який первинно повинен бути адаптованим до потенційних територіальних змін у суспільстві; межі адміністративно-територіальних одиниць необхідно встановлювати таким чином, щоб на виділених територіях сконцентрувати необхідний ресурсний потенціал з урахуванням перспектив розвитку одиниць на основі відповідних законодавчих положень.

Принцип участі населення у формуванні просторової основи своєї життєдіяльності, гласності та розвитку місцевої ініціативи при вирішенні питань адміністративно-територіального устрою є галузевим втіленням конституційного права громадян брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах.

Загалом же принципами (від лат. principium -- початок, основа) адміністративно-територіального устрою України слід вважати фундаментальні засади, керівні ідеї, в яких втілюється сутність, зміст і політико-адміністративне призначення адміністративно- територіального устрою у державі, які визначають спрямованість і форми конституційно-правового регулювання у зазначеній сфері.

На сьогодні інститут адміністративно-територіального устрою України, попри об'єктивність свого існування, не отримав належного позитивного закріплення в системі чинного конституційного законодавства . У зв'язку з цим принципи адміністративно-територіального устрою України поки не здобули відповідної нормативно-правової об'єктивації у правових нормах, не розкрили свого повного регулятивного потенціалу. Водночас, на нашу думку, адміністративно-територіальну реформу в Україні необхідно розпочинати з глибинного переосмислення, новації існуючих та формування нових дієвих принципів права у сфері адміністративно-територіального устрою України.