Соціальна держава: генезис та перспективи розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальна держава: генезис та перспективи розвитку

Вступ

соціальний держава постіндустріальний

Ідея соціальної держави має довгу та складну історію, в якій переплетені толерантні та критичні підходи до переформатування ролі і функцій держави у вирішенні соціальних проблем. Комплекс чинників як внутрішнього, так і зовнішнього походження, динамічність змін у всіх сферах суспільного буття обумовлюють необхідність перегляду не лише сутнісних характеристик соціальної держави, а й обґрунтування сучасних модернізацій концепту держави як соціального інституту загалом. На нинішньому етапі одним з найактуальніших завдань, що постало перед політикумом і науковим середовищем, є пошук шляхів забезпечення стійкого соціально-економічного розвитку за використання потенціалу державного впливу.

Витоки теоретичного осмислення сутності соціальної держави закладено у працях мислителів Давнього Китаю, Давньої Греції та Давнього Риму. Міркування про конструкцію соціальної держави можна знайти у творах Платона, Аристотеля, Цицерона, Т. Кампанелли, У. Канта, Г.-В.-Ф. Гегеля, К. Маркса. Вважається, що науковий пріоритет у теоретичній конструкції соціальної держави належить німецькому вченому Лоренцу фон Штейну. На його думку, визначальними ознаками соціальної держави є абсолютна рівність прав усіх класів, свобода, економічний і соціальний прогрес усіх громадян, а гармонізація класових суперечностей може бути досягнута взяттям державою на себе обов'язків щодо поліпшення умов життя працівників найманої праці [49]. Ідеї Л. фон Штейна набули дальшого розвитку в працях А. Вагнера (у науковий обіг упроваджено поняття «держава загального добробуту»), Ф. Наумана та Ю. Оффнера (обґрунтовано завдання держави щодо матеріальної та моральної підтримки нижчих класів через широкі соціальні реформи).

Фундаментальне наукове обґрунтування ідеї соціальної держави в різні періоди розвитку суспільства викладено у творах В. Бевериджа [48], Д. Белла [2], Е. Гідденса [37], Л. Ерхарда [28], Д. Мюрдаля [16], Дж. Ролза [19], Р. Тітмус [50], Ф. Хайєка [40], Й. Штрассера [27] та інших авторів. Сучасні іноземні дослідники соціальної держави, зокрема К. Еспін-Андерсен [34], П. Пірсон [46], Дж. Бонолі [31], П. Козловські [45], Ф. Г. Кастельс [32], виокремлюють головні моделі соціальної держави, які репрезентують різні ідеологічні течії, проте кожна з цих моделей спирається на ідеї соціальної та політичної справедливості, поєднуючи інститут держави та громадянського суспільства.

В українських наукових колах ця проблематика розглядається в еволюційному ракурсі з висвітленням економічних аспектів становлення соціальної держави за умов реформування економіки, глобалізації та формування громадянського суспільства [14], аналізуються механізми реалізації її основних норм і функцій [22]; досліджуються основні суперечності формування соціальної політики та висвітлюється методологія вибору пріоритетів і передумови формування нової моделі соціальної політики [23], а також становлення та розвиток сучасних моделей соціальної держави [5]; наводяться особливості іноземних моделей соціальної держави з акцентом на процесах їх модернізації, пропонується типологізація сучасних моделей соціальної держави за умов глобалізацій- них викликів [26]; досліджуються особливості формування та розвитку систем соціального захисту, характер взаємовідносин соціальної держави та громадянського суспільства, специфіка суспільної правосвідомості, національні та культурні відмінності в сучасних європейських соціальних державах [20]; провадиться порівняльний аналіз наявних економічних моделей соціальної держави, розкриваються інституціональні передумови їх реалізації та виокремлюються соціально-економічні чинники, що ускладнюють застосування цих моделей в Україні [17]; обґрунтовуються особливості розвитку України, які перешкоджають позитивному сприйняттю ідей соціальної держави [21]; розкривається бачення майбутнього соціальної держави в реалізації заходів щодо нагромадження та використання людського капіталу як запоруки успішного використання соціальних факторів економічного зростання [3].

Проте досягнутих успіхів як іноземних, так і українських наукових шкіл у цій царині не варто переоцінювати. Змушені констатувати, що не тільки пересічні громадяни, а й науковці з високими ступенями та званнями мають доволі розмите, поверхове уявлення щодо природи, сутності соціальної держави, як і щодо причин її еволюції та можливих наслідків. У наявних теоретичних засновках соціальної держави надто багато як пафосу, так і негативних, упереджених оцінок, штампів, еклектики. Натомість замало методологічних концептів, кореляції із суміжною проблематикою стійкого розвитку. Бракує і міждисциплінарного підходу щодо пояснення природи та способів розв'язання численних проблем стійкого розвитку під патронатом держави.

Постановка завдання

Наведене вище є свідченням неналежного науково- методологічного опрацювання цієї проблематики, неспроможності багатьох представників наукової спільноти обґрунтовувати, формулювати, врешті-решт, писати просто про складне. Останнє є чи не основною причиною поширення феномена антиномії, який і далі вкорінюється в суспільній свідомості та відтворює стереотипність мислення. Тож наполягали і тепер наполягаємо на тому, що існує потреба з чистого аркуша, по-новому виписати якщо не всі, то більшість категорій, що віддзеркалюють реалії економічного і соціального буття [9]. Це повною мірою стосується і поняття «соціальна держава», і більшості механізмів, процесів, процедур функціонування згаданого інституту.

Автори статті усвідомлюють, що модель соціальної держави індустріальної доби, яка сформувалася за інших умов, а саме: вищих темпів економічного зростання, позитивних демографічних характеристик населення, незначних інсти- туціональних обмежень -- потребує модернізації. У період становлення постін- дустріального суспільства замість очікуваного апогею розвитку найзріліших форм організації соціальних держав світова практика демонструє втрати в царині соціального розвитку. Однак наявні думки щодо краху соціальної держави є значним перебільшенням.

Що ж насправді відбувається в державах соціального типу? З'ясування цього питання є принципово важливим, адже в Конституції України закріплено норму, що Україна є соціальною державою.

Наша тверда позиція така: потрібно формувати і розвивати нову модель соціальної держави, яка не повинна перетворитися на свою протилежність, -- су- бсидіарну державу.

Результати дослідження. У науковій літературі знаходимо багато визначень соціальної держави, пояснень її природи, утім жодне з них не розкриває повною мірою сутності цього феномену сучасності. Це є одночасно і демонстрацією обмеженості наявних моновизначень і формулювань, і свідченням складності, багатогранності згаданого феномена та потреби задіяння потенціалу міждисциплінарного підходу в процесі дослідження проблематики соціальної держави. Як справедливо зазначає У. Бек, традиційні державно орієнтовані теоретичні конструкції нині перестають виконувати свою пояснювальну функцію, значною мірою перетворюючись у поняття-зомбі -- порожні терміни, оперуючи якими соціально-економічні науки виявляються сліпими у світі, що змінюється [1, с. 32].

Що стосується визначень, конструкція яких побудована за схемою: соціальна держава -- це держава..., і далі йде констатація її як соціальної, то для нас вони неприйнятні. Трактування цього суспільного феномена має охоплювати сутнісні характеристики обох компонентів -- як держави, так і її соціальної складової. Тобто концепт даного визначення повинен мати приблизно таку конструкцію: соціальна держава -- це суспільний інститут, який, існуючи одночасно в багатьох іпостасях: законодавця, власника, гаранта прав і свобод, органа виконавчої влади, посередника, партнера, суб'єкта громадянського суспільства -- одночасно та/або поперемінно спрямовує свої повноваження і можливості на реалізацію соціальних цінностей. У найзагальнішому й дещо спрощеному тлумаченні соціальна держава -- це інститут, політика якого спрямована на забезпечення гідного життя, рівності прав, вільного розвитку абсолютної більшості населення країни. Становлення держави соціального типуозначає перехід від традиційно пасивної держави, яка опікується підтримкою доходів, до держави, яка прямо та опосередковано сприяє формуванню економічних можливостей і перспектив стійкого соціального розвитку.

Слід розрізняти державу як проект, як конституційну норму, як бажаний стан, майбутній устрій і соціальну державу як реальність, як сукупність чинних структур, норм, реалізація яких насправді забезпечує досягнення цінностей, проголошених і сприйнятих суспільством. Соціальна держава як феномен, реалізація котрого розпочалася після Другої світової війни, не є уніфікованим явищем та інститутом з однаковими, незмінними властивостями. В іноземній та вітчизняній літературі нині наводяться далеко не однозначні трактування соціальної держави, наголошується на існуванні низки її моделей, що виокремлюються за різними ознаками.

Так, за часом виникнення виділяють класичні моделі, які модернізуються (соціал-демократична, корпоративістська, ліберальна), і неомоделі, які лише формуються і поки не підтвердили готовності до впровадження (зокрема, проект єдиної соціальної моделі ЄС). Сучасні трансформації традиційної соціал- демократичної моделі (у територіальному форматі -- скандинавської), котра базується на фінансуванні соціального забезпечення способом прогресивного оподаткування, на державному регулюванні умов праці та мінімізації розриву в доходах індивідів і родин, відбуваються в напрямку до ліберальної моделі, особливістю якої є активізація працездатного населення. Корпоративістська модель (модель Бісмарка, континентальна) як така, що вважається перевантаженою соціальними послугами, трансформується за вектором підтримки самозайнятості та тимчасової зайнятості, розширення приватного сектора в соціальній сфері, підвищення рівня страхових, пенсійних і медичних внесків. Ліберальна (залишкова, плюралістична) модель соціальної держави, що стала концептуально- інституціональною платформою соціального розвитку США, базується на максимальному використанні ринкових механізмів у вирішенні соціальних проблем, поєднуючи короткострокові заходи для якнайшвидшого виходу з фінансово-економічної кризи та перспективного реформування. Американський досвід функціонування ліберальної моделі соціальної держави підтверджує необхідність тісної взаємодії державних, приватних, громадських структур, кожного працездатного громадянина у вирішенні соціальних проблем за збереження координаційної та контрольної ролі держави [13, с. 189-190]. Модернізовані елементи класичних моделей соціальної держави покладено в основу конструювання єдиної європейської соціальної моделі, в яку імплементовано корпоративну соціальну відповідальність і партнерство між державним і приватним секторами, а пріоритетами стають збалансованість економічного та соціального розвитку, активна політика зайнятості, ефективність державної соціальної політики, соціальний діалог і соціальна активність, реалізація таких цінностей, як рівність, солідарність і субсидіарність [13, с. 192].

Відомою є типологія соціальних держав за Г. Еспін-Андерсеном, який пропонує вирізняти ліберальну (мінімалістську) модель англомовного світу, консервативну (доходозаміщувальну) модель держави добробуту континентальної частини Західної Європи, соціал-демократичну модель (егалітарні та всеосяжні держави добробуту Скандинавії) [34, с. 37]. При цьому критеріями класифікації є декомодифікація (міра, якою соціальна політика держави пом'якшує соціаль-но-майновий поділ населення та надає індивідові можливість підтримувати певні стандарти існування незалежно від його участі у створенні матеріальних благ) та глибина майнового розшарування у суспільстві [17, с. 35].

На основі формули соціальної держави, яка вперше на конституційному рівні була прописана в Основному Законі ФРН, західні вчені виокремлюють такі три моделі соціальної держави: позитивну державу (США), в якій соціальна політика держави є засобом контролю; власне соціальну державу (Великобританія), в якій соціальна політика держави є засобом забезпечення повної зайнятості; державу добробуту (Нідерланди), в якій соціальна політика держави функціонує як засіб забезпечення рівності, кооперації й солідарності [15, с. 30].

Моделі соціальної держави на європейському континенті, як зазначає В. М. Геєць, значно різняться як за змістом, так і за результативністю. Згідно з класифікацією академіка РАН С. Рогова, репрезентованою на Московському економічному форумі в березні 2013 р., ці моделі такі: англосаксонська (лібералізм + популізм); скандинавська (соціал-демократія); західноєвропейська (соціал-демократія + християнська демократія); південноєвропейська (спадщина фашизму + популізм); східноєвропейська (спадщина соціалізму + неолібералізм) [3, с. 14].

У документах Європейської комісії виокремлюють континентальну (або біс- марковську), англосаксонську (модель Бевериджа), скандинавську (північну) та південноєвропейську (середземноморську) моделі [26]. Відмітними рисами схі- дноазійської моделі є те, що держава не відповідає за розвиток людського потенціалу, а також активна участь домогосподарств, приватних корпорацій, фірм і суспільних фондів у соціальному захисті індивідів [17, с. 35].

Як і будь-яке суспільне явище, соціальна держава конкретної країни формувалася, а нині еволюціонує під впливом низки факторів: політичного устрою, рівня економічного розвитку, традицій, історико-культурного контексту, геопо- літичних обставин, низки інших, не менш значущих, детермінантів розвитку.

Аналіз майже 40 конституцій країн, які в тій чи тій редакції закріпили інститут соціальної держави, дає змогу виокремити такі її атрибути:

- широке державне втручання регуляторного характеру в соціально- економічні процеси, формування соціально відповідальних політичних інститутів;

- соціальна спрямованість економічної політики, соціалізація державного бюджету;

- наявність і функціонування інститутів громадянського суспільства;

- рівні можливості для всіх громадян у реалізації своїх прав;

- наявність систем державних соціальних трансфертів, соціального захисту, соціального забезпечення, соціального страхування;

- проведення активної політики держави на ринку праці;

- сприяння держави розвитку системи соціального партнерства;

- розвиток демократії та правової держави;

- доступність соціальної підтримки для всіх категорій населення.

Іноземні автори справедливо наголошують на тому, що концепцію соціальної

держави слід відрізняти як від традиційного кейнсіанського підходу до формування й реалізації соціальної політики, що передбачає захист доходів і зайнятості, так і від неоліберального підходу, базованого на дерегулюванні і комодифікації [англ. commodication -- від commodity (товар)] людської праці [41].Активний процес формування соціальних держав розпочався на теренах Європи наприкінці 1950-х - на початку 1960-х рр. Заведено вважати, що це був період розбудови соціальних держав класичного зразка. До відмітних характеристик класичної моделі соціальної держави належать такі:

• високі витрати роботодавців та держави на заробітну плату (50-60 % ВВП і вище);

• помірна диференціація доходів (співвідношення доходів 10 % найбідні- ших і 10 % найзаможніших не перевищує 1:10);

• розвинуті системи соціального страхування, витрати на яке становлять не менше ніж 12-15 % ВВП, і соціального захисту, асигнування на яке (включаючи соціальне страхування) дорівнюють 20-25 % ВВП;

• значна частка витрат у складі державного бюджету на охорону здоров'я (7-9 % ВВП) та освіту (4-6 % ВВП).

Наведені характеристики досягаються проведенням активної державної соціальної політики, яка передбачає:

- спрямованість державної соціальної діяльності не тільки на захист людини від соціальних ризиків, а й на недопущення надмірної матеріальної нерівності;

- забезпечення високого рівня соціальної допомоги економічно неактивному населенню;

- створення передумов для забезпечення зайнятості та гідного життя економічно активному населенню;

- надання громадянам доступу до якісної освіти, охорони здоров' я, а отже, створення можливостей для формування потужного людського капіталу.

Одна із принципово важливих особливостей класичної соціальної держави -- поширення її впливу на абсолютну більшість населення. Фінський учений П. Куусі з цього приводу свого часу наголошував: якщо дотепер держава мала на меті захист лише «слабких» і «нужденних», то нині вона орієнтується на всю націю і перетворилася на «національне надбання».

У контексті проблематики, що досліджується, вважаємо за потрібне підкреслити принципову авторську позицію: необхідність розгляду сучасної природи та еволюції соціальної держави на межі двох тисячоліть у контексті змісту й модернізації феномена, який дістав назву «європейська соціальна модель» (ЄСМ). Ідеологічним і методологічним засновком такої позиції є переконання в тому, що саме ЄСМ -- ключовий елемент соціально обумовленого державного устрою. Параметри цієї моделі є водночас і характеристиками сучасної держави соціального типу. Не випадково навколо феномена ЄСМ точаться не менш активні дискусії, ніж навколо інституту соціальної держави.

У розвиток заявленого концепту зазначимо, що ключовими характеристиками соціальних держав, які сформувалися в Європі в другій половині ХХ ст., є соціальні їх компоненти, які є складниками ЄСМ. Відомі сучасні науковці -- німець Юрген Хабермас і француз Жак Дерріда -- у 2003 р. оприлюднили відкритого листа, присвяченого майбутньому Європи. Розмірковуючи над відмінностями між країнами Європи і США, Хабермас і Дерріда акцентують увагу на визначальних рисах соціальної держави, якими вони вважають гарантії соціального захисту, довіру до цивілізованого впливу держави та здатність держави виправляти недоліки ринкової системи [4, с. 101].Дані табл. 1 переконують у тому, що державні витрати на соціальний захист у країнах ОЕСР (без урахування фінансування освіти, охорони здоров'я тощо) залишалися на високому рівні й у 2013 р. і в групі цих країн становили близько 22 % ВВП. У низці країн цей показник був значно вищий у 2013 р.: в Австрії --

28.3 %, Бельгії -- 30,7 %, Данії -- 30,8 %, Фінляндії -- 30,5 %, Франції -- 33,0 %, Італії -- 28,4 %, Швеції -- 28,6 %. Частка витрат на соціальний захист у загальних державних видатках у країнах ОЕСР у 2011 р. (табл. 2) дорівнювала в середньому 35,6 %. У розрізі країн цей показник коливався від 13,1 % у Кореї,

21.3 % у США до 42,7 % у Японії, 43,2 % у Люксембурзі, 43,1 % у Фінляндії. Слід наголосити на тому, що загальні витрати держав - країн ОЕСР на реалізацію соціальної політики значно вищі й уміщують, крім видатків на соціальний захист, витрати на освіту, охорону здоров'я тощо. З даних табл. 2 випливає, що ще 14,5 % державних витрат припадає на охорону здоров'я, 12,5 % -- на освіту, 2,7 % -- на фінансування рекреації, культури і релігії, 1,6 % -- на житло та комунальні послуги. Отже, загалом частка витрат на реалізацію соціальної політики у структурі державних витрат у країнах -- членах ОЕСР досягла у 2011 р. 67 %.

Таблиця 1 ДЕРЖАВНІ ВИТРАТИ НА СОЦІАЛЬНІ ВИПЛАТИ В КРАЇНАХ ОЕСР, % ВВП

Джерело: Social expenditure: Aggregated data, OECD Social Expenditure Statistics (database), 2014 Social issues: Key tables from OECD - OECD 2013.

Таблиця 2 СТРУКТУРА ДЕРЖАВНИХ ВИТРАТ У КРАЇНАХ ОЕСР ЗА ФУНКЦІЯМИ, 2011 р., %

Джерело: OECD National Accounts Statistics (database).

Визнаючи значущість виокремлених раніше рис соціальної держави, констатуємо, що й вони невичерпні та не дають комплексного уявлення про державу, яка за певних умов та обставин набуває статусу соціальної. Принципово важливим є усвідомлення того, що згадані раніше умови й обставини перманентно змінюються, а отже, характеристики соціальної держави розвиваються та наповнюються новим змістом.

Зазначимо, що європейська соціальна модель -- це не уніфікований набір соціальних компонентів; вона має як спільні риси незалежно від географії її впровадження, так і відмінності, обумовлені національними традиціями певної країни, рівнем її економічного розвитку, політичними вподобаннями панівної еліти тощо. Пріоритетними складовими та соціальними цінностями цієї моделі є:

- розподіл ризиків через систему соціального страхування;

- неприпустимість значної економічної й соціальної нерівності;

- захист прав працівників, культивування в суспільстві почуття взаємної відповідальності й солідарності.

Ще раз нагадаємо, що становлення в Європі держав соціального типу безпосередньо пов'язане з розвитком так званої європейської моделі. Остання й у структурному, й у змістовому плані не є монолітом з єдиними, типовими, незмінними компонентами. Насправді ЄСМ -- це симбіоз як єдиних, так і специфічних цінностей, поєднаних у кожній країні по-своєму.

Безперечно, кожна держава соціального типу соціальна по-різному. Характер, масштаби, послідовність, стратегія соціальних реформ у кожній країні мала і має свої особливості. Останні визначаються не тільки економічними чинниками й обставинами соціально-економічного характеру, а й ментальністю населення, його традиціями, специфікою політичної культури тощо. Тому автори статті прагнули виокремити лише загальні тенденції змін у виробленні соціальної політики і практики її реалізації.

Причини кризи класичної соціальної держави індустріального типу в економічній літературі часто подаються спрощено й упереджено. При цьому акцентується увага здебільшого на зростанні бюджетного навантаження, дедалі більшій участі держави в перерозподільних відносинах, що начебто перевищує допустимі межі. Наголошується й на тому, що ще на межі ХІХ-ХХ ст. масштаби перерозподілу доходів за участі держави були невеликі і поширювалися на нечисленні групи населення, а вже на початку ХХ ст. ситуація різко змінилася. Підкреслюється, що населення значною мірою охоплене системами освіти, охорони здоров'я, пенсійного забезпечення за активної участі держави в соціальних видатках. А далі -- простий, а точніше, спрощений рецепт. Оскільки демографічна ситуація погіршується і частка тих, хто надає ресурси для перерозподілу, скорочується, а кількість реципієнтів збільшується, то потрібна нова модель соціальної держави, яка має тяжіти до держави субсидіарного типу. Безумовно, певну послідовність міркувань ми бачимо, але чому бракує системного погляду на проблематику стійкого розвитку? Чому не наголошується на такому: будь-яке суспільство або його окрема структура може мати потенційні конкурентні переваги лише за умови наявності потужного людського капіталу? Процес формування цього капіталу має охоплювати не окремі верстви, а абсолютну чисельність населення. Постають логічні запитання: чи можна сформувати потужний людський капітал абсолютної більшості населення заумови формування субсидіарної держави? Чи не шукаємо ми (а точніше, ті, хто домагається модернізації через десоціалізацію) найбільш простих рецептів і моделей розбудови постіндустріальної соціальної держави?

Соціальна держава зразка початку ХХІ століття справді потребує модернізації, задіяння інших принципів і механізмів функціонування галузей, що забезпечують соціальний розвиток. Дрейф до соціальної держави нового типу має на меті створення ліпших умов для захисту населення від нових соціальних ризиків, адаптації громадян, домогосподарств і суспільства загалом до структурних трансформацій. Коли йдеться про соціальну державу, то цим стверджується, констатується, що цей інститут, ця складова суспільного устрою відіграє провідну або одну з провідних ролей у забезпеченні стійкого соціального розвитку.

Еволюція соціальної держави та тенденції її розвитку

Якщо досліджується еволюція, тобто зміни, перетворення, то треба аналізувати трансформації у царині як «соціального», так і «державного». Ідеться про те, що на виході мають скластися чіткі уявлення, а що конкретно змінюється у соціальній сфері, -- напрями, структура, акценти, пріоритети, об'єкти власне соціального. Водночас слід мати чітке уявлення про зміни в діяльності держави, тобто чого більше (менше) -- держави як владної структури чи держави як партнера, учасника колективних, консолідованих дій. Оскільки соціалізована, соціально відповідальна діяльність має здатність «переливатися», ставати «плинною», не моно-, а ба- гатосуб' єктною, то науковий аналіз повинен охоплювати соціальне буття всього суспільства. Має з'явитися нова, узагальнена категорія (чи відновлена), скажімо, «соціальний розвиток суспільства», «соціальне суспільство», «суспільство добробуту», «суспільство соціальних можливостей» тощо.

Вельми важливо, щоби соціальність держави розглядалася крізь призму цінностей, які сповідує держава, і цінностей, які вона реалізує на практиці. В ідеалі не має бути відмінностей між проголошеним, задекларованим і тим, що реалізується на практиці. Наявні асиметрії, які є не винятком, а скоріше, правилом, свідчать про рівень «моральності» держави.

Один з найбільш авторитетних дослідників теорії і практики діяльності соціальної держави Г. Еспін-Андерсен, синхронна типологія якого набула широкого визнання, підсумовуючи зміни у функціях, характері соціальної держави на межі двох тисячоліть, зазначає, що політичні сили практично всіх розвинених країн і далі зберігають принципи соціальної держави. Модернізація деяких напрямів соціальної діяльності, на думку дослідника, не має принципового характеру, і соціальні держави як інститути зберігають свої завоювання та вплив на соціальний розвиток [33, с. 265-266]. Але є багато дослідників соціальної тематики, які вважають, що сучасні умови та тенденції трансформації соціальної політики і можливості її реалізації обумовлюють потребу концептуального перегляду як теорії, так і практики функціонування соціальної держави [38].

Утім автори статті не підтримують крайніх оцінок щодо сучасного стану та тенденцій розвитку соціальної держави і наполягають на необхідності неупере- дженого, виваженого аналізу природи, першопричин, які диктують потребу модернізації функцій та напрямів діяльності держави соціального типу. У розвиток викладеного зазначимо, що період, коли інтенсивно формувалися соціальні держави класичного типу (кінець 50-х - початок 60-х років минулого століття), характеризувався низкою сприятливих умов економічного, демографічного, по-літичного характеру. І серед них -- високі темпи економічного розвитку, домінування політичних настроїв соціал-демократичного спрямування, наявність передумов для розвитку соціального партнерства; переважання позитивних тенденцій демоекономічного розвитку та культивування цінностей довіри, солідарності, трудової етики тощо. При цьому підкреслимо, що повоєнний період аж до середини 1980-х рр. був «золотим» у сенсі досконалості соціально- трудових відносин, які мали стійку позитивну динаміку розвитку.

Проте в останні два десятиліття ХХ ст. (а за деякими параметрами і дещо раніше) виявилася синергетика негативних, небажаних тенденцій соціально- економічного, соціально-трудового, демоекономічного характеру, як-от:

- уповільнення темпів економічного розвитку;

- зниження народжуваності, яка у більшості країн Європи не забезпечує навіть простого відтворення населення, інтенсивне постаріння останнього;

- зростання міграційних потоків, яке часто-густо загострювало соціальні проблеми, а в останні два роки набуло загрозливих масштабів та межує з глобальною соціальною катастрофою;

- збільшення кількості родин з одним з батьків, кількості самотніх людей, частки малозабезпечених жінок і дітей.

Один з видатних фахівців із проблематики європейського соціального розвитку Андре Сапір ще у 2003 р. заявив, що життєздатність «європейської моделі» викликає дедалі більше сумнівів [29, с. 97]. Заслуговують на увагу висновки тих авторів, які зміни в політиці соціальної держави, трансформацію останньої пов'язують передусім з новим форматом сучасної глобальної економіки та постіндустріального суспільства, з потребою набуття конкурентних переваг. Так, наприклад, Ш. Марклунд необхідність модернізації соціальної держави та перегляду її соціальної політики пов' язує з потребою підвищення продуктивності і конкурентоспроможності національної економіки [43, 10].

У наукових публікаціях, що містять детальний аналіз проблем соціальної держави і перспектив її розвитку, чимраз частіше акцентується увага на необхідності радикальних модернізаційних змін у цій царині, які мають передбачати рух до «держави можливостей» [38]. За цими змінами можна чітко побачити іншу ієрархію напрямів соціальної діяльності, надання пріоритету не соціальній підтримці, а соціальним інвестиціям у розвиток людського капіталу. За нових масштабів та ролі соціальних інвестицій, що досягаються за безпосередньої та опосередкованої участі держави, відбувається становлення нового типу цього суспільного інституту, який набуває дедалі більшої ролі у формуванні можливостей і перспектив стійкого розвитку.

Концепт держави соціальних інвестицій став широко обговорюватися наприкінці 1990-х рр. як альтернатива неоліберальній соціальній риториці, що домінувала у політичних колах та формувала економічне мислення після 1970-х рр. [42; 44], що має на меті подолати невдачі неолібералізму 1980-х - 1990-х рр. на ниві соціальної політики. Держава соціальних інвестицій не є антиподом ані класичної соціальної держави, ані її неоліберальної моделі, що інтенсивно імп- лементувалась у практику соціального устрою починаючи з 1980-х років. Ідеологічним її підґрунтям є визнання необхідності обмеження суто ринкового підходу щодо вирішення соціальних проблем та потреби інтеграції соціальної й економічної політики, державної участі в подоланні провалів ринку та одночас-ного досягнення стійкої динаміки розвитку. У змістовному плані особливістю держави соціальних інвестицій є акцент у державній політиці на розвитку людського і соціального капіталу, проведенні активної політики зайнятості, стимулюванні переходу від «соціалки» до активної трудової діяльності. Соціальна сфера, в якій значною мірою формується людський капітал, перестає бути суто витратним інститутом, оскільки соціальні витрати здебільшого трансформуються в соціальні інвестиції.

Емпіричні дослідження не підтверджують теоретичних постулатів щодо негативного впливу державних соціальних витрат на економічне зростання та набуття конкурентних переваг. Поширені в економічних виданнях твердження щодо негативного державного втручання в економічний розвиток, як і постулати щодо зниження економічного зростання та конкурентних переваг у разі збільшення абсолютних і відносних показників державних соціальних витрат, не мають емпіричного підтвердження. Так, емпіричні дослідження залежності витрат на соціальне забезпечення та темпів економічного зростання, виконані на основі даних 61 країни, та панельні дослідження за 20 індустріально розвиненими країнами продемонстрували, що там, де така залежність виявлена, вона є позитивною [30].

На підтвердження викладеного зазначимо: досвід країн Північної Європи, економічні системи яких мають одні з найвищих у світі показники конкурентоспроможності, не підтверджує негативного впливу суспільного сектора на конкурентоспроможність суспільства. У програмних документах країн ОЕСР наголошується на тому, що соціальні інвестиції і передусім ті, що спрямовуються на розвиток людського капіталу, відіграють ключову роль у стримуванні соціальної нерівності, сприяють прирощенню трудового потенціалу та майбутніх доходів. Саме соціальні інвестиції можуть узгодити економічні та соціальні цілі [35]. Варто зазначити, що на початку 2013 р. Європейська комісія ухвалила спеціальне комюніке щодо соціального інвестиційного пакета (the Social Investment Package). Цей документ є складником європейської стратегії зростання, яке має досягатися на основі інтенсифікації інвестицій у людський капітал. Європейська комісія не тільки закликала країни-члени ЄС підтримувати рівень соціальних витрат, а й зафіксувала зобов'язання виділяти 25 % коштів соціальних фондів на соціальні інвестиції та 20 % коштів Європейського соціального фонду -- на боротьбу з бідністю [36].

Відомий соціолог сучасності, дослідник проблем розвитку Європи Е. Гідденс на основі глибокого аналізу тенденцій і домінант соціально-економічного розвитку на європейському континенті дійшов висновку, що соціальній державі слід трансформуватись у державу соціальних інвестицій, яка опікується створенням матеріальних благ, а не тільки збирає уламки того, що залишається після руйнування системи. У державі соціальних інвестицій реалізується перехід від негативного до позитивного соціального забезпечення. Беверидж свого часу говорив про лікування вже наявних на момент створення системи соціальних і економічних недугів, підкреслюючи першочергову потребу боротьби з «п' ятьма небезпеками»: невіглаством, злиднями, нужденністю, неробством і захворюваннями. Нинішнє завдання соціальної держави має полягати в тому, щоб замість боротьби з негативними виявами перейти до реалізацій позитивних прагнень. Інакше кажучи, ідеться про сприяння освіті та професійному навчанню,розквіту, вибору активної життєвої позиції, участі в соціальній і економічній діяльності, веденню здорового і повноцінного способу життя. Значну увагу Беверидж і його видатний послідовник Т. Х. Маршалл приділяли питанням прав громадян. Нині нам слід визнати, читаємо в Е. Гідденса, що соціальне забезпечення передбачає наявність у громадян не тільки прав, але й обов'язків, які мають забезпечуватися системою відповідних стимулів і санкцій [4, 106-107]. Важливим є й такий його висновок: сильна держава у класичному вигляді являла собою систему управління ризиками. Вона надавала гарантії захисту від ризиків, що стосуються, наприклад, здоров' я, трудової зайнятості або особистих життєвих обставин, яким самостійно окремі особи протистояти не могли. Власне, під захистом малась на увазі мінімізація ризику. Однак, коли йдеться про позитивні життєві можливості, стосовно ризиків діє більш тонке і важковлови- ме поняття, ніж просто захист. Ризикованість дій часто має й позитивну конотацію, особливо за умов швидкозмінного світу. Ми знов повертаємося, -- пише Гідденс, -- до складного взаємозв'язку між можливістю і ризиком. Нерідко активний ризик здатний забезпечити більшу міру захисту, ніж спроби знизити ризик або уникнути його. Подібне твердження актуальне як щодо більшої частки економічно активного населення, так і щодо роботодавців. Однією зі спроб «упіймати» цю взаємодію є розробка концепції «гнучкого захисту» [4, 107].

Для усвідомлення відмінностей між класичною соціальною державою і державою соціальних інвестицій багато важить така думка Е. Гідденса. Реформою соціальної держави або процесом її трансформації в державу соціальних інвестицій має враховуватися та складова конструкції, яка стосується «держави». У класичній соціальній державі з громадянами обходилися, скоріше, як з пасивними підданими, подібно тому, як обходяться з пацієнтом. На порядок денний має бути винесене питання розширення прав і можливостей користувачів держ- послуг та децентралізації прийняття рішень. Слід чітко відрізняти ці процеси від власне приватизації. Вирощування людського і соціального капіталу є або має бути однією з ключових складових систем соціального забезпечення. Звідси -- фундаментальна важливість реформи всього освітнього процесу від початкової до вищої школи й освіти протягом усього життя людини. Людський і соціальний капітал життєво важливий не тільки для вирощення активних громадян, але й для їхнього успіху на ринку праці. У зв'язку з цим державі соціальних інвестицій слід активніше втручатися в економічне і соціальне життя країни, ніж це робила традиційна соціальна держава [4, 108-109].

Трансформація соціальних держав класичного типу -- це результат перш за все модернізації дотеперішніх систем соціального забезпечення. Класична соціальна держава, -- зазначає Е. Гідденс, -- була націлена на поліпшення життя людини, яка опинилася за межею бідності. Запобіжна система соціального забезпечення значно більшою мірою скерована на те, щоб не дати людям за цією межею опинитися і допомогти їм не повернутися туди, коли їм вдалося з бідності вирватися. Тут особливої значущості набуває саме «гнучка захищеність»: на відміну від традиційних допомог, нею практикується активний підхід до боротьби з бідністю завдяки поверненню до трудової діяльності через професійну перепідготовку [4, 115].

Аналіз трансформаційних процесів, що відбуваються в країнах ЄС упродовж останніх 10-15 років, засвідчує, що нові моделі соціального забезпечення «пра-цюють» на випередження, їх завдання -- не допустити набуття статусу малозабезпечених значної частки населення, створення умов для повернення до активної трудової діяльності тих, хто перебуває у стані вимушеної незайнятості.

Далі зазначимо, що аналіз причин еволюції соціальної держави був би неповним без розгляду змін, що відбулися й далі відбуваються в соціально- економічній політиці держав країн ЄС та інших розвинених країн під впливом ідеології неолібералізму та економоцентризму. Неупереджений аналіз переконує в тому, що неолібералізм як потужна течія сучасної економічної думки зберігає, а іноді й посилює свій вплив на політикум та економічну еліту країн Заходу. Результатом такого впливу є відтворення тренду десоціалізації соціально- трудових відносин.

Один з парадоксів сьогодення полягає в тому, що після останньої світової фінансово-економічної кризи 2008-2009 рр., яка сталася під патронатом та з «благословення» неолібералізму, останній не зійшов зі сцени ухвалення вирішальних політичних і економічних рішень. Однак чому так сталося? Можливо, це випадковість, і ми все ж будемо свідками закінчення періоду домінування неолібералізму? Можливо, участь неолібералізму буде такою самою, як і кейн- сіанства, і це вже не за горами?

Відомий дослідник сучасних проблем неолібералізму Колін Крауч із цього приводу стверджує, що неолібералізм залишається ідеологічним підґрунтям економічної системи, яка пережила масштабну кризу і з неї досі не вийшла. У своєму фундаментальному дослідженні «Дивна не-смерть неолібералізму» К. Крауч на запитання, чи не буде такою самою участь неолібералізму, як і кей- нсіанства, відповідає: «Ні. Криза кейнсіанства призвела до його краху, а не до перезавантаження, але не тому що його ідеї були фундаментально помилкові, а тому що класи, у чиїх інтересах воно первісно діяло, -- працівники фізичної праці, -- переживали закономірний для історії упадок, втрачаючи свою соціальну силу. Навпаки, сили, що більше за всіх вигравали від неолібералізму, -- глобальні корпорації, особливо фінансового сектора -- зберігають свою значущість, яка практично не ставиться під сумнів» [12, 19]. І далі Крауч, використовуючи різноманітні факти й методологічний інструментарій, намагається переконати потенційного читача у тому, що «живучість» неоліберальної теорії та її прикладного інструментарію пов'язана передусім з підвищенням ролі корпорацій (великого бізнесу) у функціонуванні глобальної економіки.

Зазначимо, що наукова спільнота високо оцінила згадану монографію К. Крауча. Чимало вчених справедливо наголошують, що важливою методологічною новацією цієї праці є запровадження її автором у теоретичний і прикладний аналіз сучасної економічної системи третього механізму (крім держави і ринку), що працює на узгодження індивідуальних і групових інтересів, -- корпорації. Крауч стверджує, що наявність цієї третьої компоненти дозволяє переосмислити неоліберальну політико-економічну модель, яка вміщує маркетиза- цію, «приватизоване кейнсіанство» і «шопінг політичних режимів».

Остання світова криза, що трапилася не в останню чергу під впливом ідеологічних підвалин цієї моделі, не тільки не зруйнувала її, але й посилила потужність фінансових установ і великих корпорацій. Тож упровадження в аналіз третього механізму узгодження інтересів -- корпорацій -- заслуговує на увагу, оскільки на практиці саме цей інститут (корпорація) відіграє одночасно дедалібільшу і регулятивну, і стабілізаційну, і десоціалізаційну роль. К. Крауч пише, що сучасна транснаціональна корпорація в багатьох випадках виявляється сильнішою за державу. Це призводить до «шопінгу режимів», адже саме корпорація вибирає країни, в які буде спрямовувати інвестиції, маючи своїх представників у органах виконавчої і законодавчої влади. Це вже навіть не «старе добре лобіювання», а явище більш складне, яке може призвести до непередбачуваних наслідків.

З приводу десоціалізації, що характерна для умов сьогодення, та втрати надбань «золотих» 70-х - 80-х років попереднього століття, К. Крауч зазначає, що неолібералізм набув влади, здобу...