Місце і роль кафедри цивільного права та процесу у структурі юридичного факультету Львівського університету: історія і сучасність

Один з найвідоміших українських юристів С. Дністрянський (1870-1935) народився в Тернополі. У 1893 р. він закінчив юридичний факультет Віденського університету, після чого навчався у Лейпцизі та Берліні. У 1894 р. С. Дністрянський отримав ступінь доктора права, а в 1899 р. габілітувався на підставі праці «Суть договору підряду» («Das Wesen des Werklieferungsvertrages»). З 1898 р. учений обіймав посаду приват-доцента, згодом - надзвичайного професора, а упродовж 19071918 років - звичайного професора австрійського цивільного права з українською мовою викладання Львівського університету. Водночас, у 1907-1918 роках С. Дністрянський був послом до Державної ради у Відні, а у 1917 р. - головою підкомісії з реформи цивільного права в палаті послів австрійського парламенту. До наукових зацікавлень С. Дністрянського належали цивільне та конституційне право, він навіть створив власну концепцію держави та права. С. Дністрянський працював також над створенням і унормуванням української юридичної термінології. Ученого можна назвати основоположником національно-державницького напряму в українській політології, автором політичної концепції української держави. Серед його праць - «Австрійське право облігаційне», «Родинне право», «Загальна частина цивільного права», «Відшкодування шкоди з огляду економічного і соціального». Також С. Дністрянський був ініціатором створення Товариства українсько-руських правників [17, с. 448].

Українець Володимир Вергановський (1876-1946) народився у селі Луковиці Вижні (тепер Стрийський район Львівської області). У 1898 р. він закінчив юридичний факультет Львівського університету, після чого у 1904-1905 роках навчався у Віденському та Берлінському університетах. Ступінь доктора права В. Вергановський отримав у 1900 р., а в 1908 р. пройшов габілітацію на підставі роботи «Про побічну інтервенцію». Упродовж 1900-1908 років він працював судовим ад'юнктом у Львівському крайовому суді, згодом - у Золочеві та Підволочиську. У 1908-1918 роках В. Вергановський був доцентом приватного австрійського цивільного процесу з українською мовою викладання Львівського університету. Як учений, він цікавився, передусім, цивільним правом. На перший період діяльності В. Вергановського у Львівському університеті припадають такі його праці, як «Про побічну інтервенцію» (Львів, 1903), «Значення правного інтересу в цивільному процесі» (Львів, 1906), «Передумови до розуміння постанови параграфу 496 т. 2 уст. цив. процесу» (Львів, 1910), «Зміна позову» (Львів, 1913). У 1912-1913 роках учений був членом Української юридичної термінологічної комісії, Товариства українсько-руських правників і Союзу українських адвокатів. В. Вергановський у 1921-1925 був професором Українського таємного університету у Львові, а в 1921-1922 роках очолював його юридичний факультет. Після ліквідації Українського таємного університету у м. Львові вчений з 1929 р. був окружним суддею, а згодом до 1939 р. - апеляційним суддею у Львові [18, с. 214-215].

Після того, як розпалася Австро-Угорська імперії, а українці зазнали поразки в польсько- українській війні 1918-1919 років, Східна Галичина опинилася під владою відновленої Польщі. Міністерство віровизнань та освіти цієї держави 18 листопада 1918 р. оголосило, що бере Львівський університет під свою опіку. 22 листопада 1919 р. йому присвоїли ім'я Яна Казимира. Заняття в Львівському університеті довший час фактично не проводили, кафедра і факультет не діяли [19, с. 54]. Згідно з ухвали Ради Міністрів Польщі від 26 лютого 1920 р. Львівському університету передано у користування будинок Галицького крайового сейму, який припинив свою діяльність фактично у 1914 р., а юридично 1918 р.

Чи не найбільшого розвитку на юридичному факультеті Львівського університету в міжвоєнний період набула цивілістика. Провідними експертами в цій галузі права були Роман Льоншан де Бер'є, Ернест Тілль (цивільне право) та Каміль Стефко (цивільний процес).

Роман Льоншан де Бер'є (1883-1941) народився у Львові. Він навчався на юридичних факультетах Львівського та Берлінського університетів, у 1906 р. став доктором права, а 1916 р. габілітувався з цивільного права на підставі роботи «Дослідження про сутність юридичної особи» («Studya nad istotq. osoby prawniczej »). У 1906-1920 роках Р. Льоншан де Бер'є працював в органах прокуратури. У 1920-1922 роках він був надзвичайним професором, а з 1922 р. - звичайним професором кафедри цивільного права Львівського університету. У 1930 р. учений став одним з ініціаторів організації судових студій юридичного факультету Львівського університету. Серед наукових праць дослідника були «Вступ до цивільного права» («Wst^p do nauki prawa cywilnego») (Люблін, 1922), «Обгрунтування проекту кодексу зобов'язань з урахуванням остаточного тексту проекту» («Uzasadnienia projektu kodeksu zobowi^zan z uwzgl^dnieniem ostatecznego tekstu projektu») (Варшава, 1934-1939), «Зобов'язання» («Zobowi^zania») (Львів, 1934-1938). Також у складі Кодифікаційної Комісії Речі Посполитої він працював над кодифікацією польського цивільного права [20, с. 279].

Разом з Е. Тіллем, у 1928 р. Р. Льоншан де Бер'є опублікував працю «Польське зобов'язальне право» («Polskie prawo zobowi^zan»). Учені готували її як референти Кодифікаційної комісії Цивільного кодексу Другої Речі Посполитої. У згаданій праці детально проаналізовано різні аспекти цивільного права, зокрема пов'язані з майном [21, с. 16]. Перший розділ праці «Польське зобов'язальне право» присвячений продажу та обміну речей. Скажімо, в ст. 1 йдеться про те, що «умова продажу зобов'язує продавця до перенесення права власності на покупця, а покупця - до сплати визначеної грошової ціни». Далі надається характеристика обов'язків продавця та покупця. Зокрема, до обов'язків останнього належить сплата ціни за річ у момент, коли до нього перейшло право на неї.

Другий розділ стосується міни та дарування. За умовами міни, кожна зі сторін зобов'язується передати майнове право на заміну майнового права іншої сторони. До міни застосовуються ті ж правила, що й до продажу. Умови дарування зобов'язують дарувальника передати безплатно частину свого майна обдарованій особі. При даруванні обдаровану особу дарувальник може зобов' язати виконати певні дії. У ст. 63 Е. Тілль та Р. Льоншан де Бер'є навели перелік того, що вважається даруванням. У наступних статтях означено обов' язки дарувальника, форма передачі дару, обов' язки обдарованого, розірвання договору дарування тощо [22, с. 217].

Третій розділ праці «Польське зобов'язальне право» присвячений найму та оренді. Е. Тілль та Р. Льоншан де Бер'є писали: «Умова найму зобов'язує наймодавця дозволити наймачу користуватися річчю упродовж часу найму за плату». Далі автори роз' яснювали такі питання, як обов' язки орендаря, відшкодування фізичної та юридичної шкоди, обов'язки наймача, закінчення найму та його подальше продовження, підстави закінчення найму, піднайм, продаж речі, яка береться в оренду тощо.

У четвертому розділі цієї праці розглянуто кредитування, зокрема, обов' язки і права кредитора та боржника, а у п' ятому - позичку (обов' язки і права позичкодавця та позичальника тощо). У шостому розділі праці Е. Тілля та Р. Льоншана де Бер'є йдеться про умови надання послуг та трудові відносини, зокрема, про обов' язки працівника, працедавця, закінчення трудових відносин, умови посередництва тощо. Сьомий розділ праці «Польське зобов'язальне право» присвячений проблемі спілок, а восьмий - ренті. Наступні розділи стосуються азартних ігор та державних лотерей, грошових переказів, поруки та угод.

Як приклад наукового аналізу проблеми, що належить до галузі цивільного права, здійсненого Е. Тіллем та Р. Льоншаном де Бер'є, наведемо тлумачення питань, пов'язаних з інститутом спілки. Учені писали, що за Наполеонівським та Австрійським кодексами, істотною умовою для існування спілки є мета заробітку. Проте вони стверджували, що поняття «спілка» не варто обмежувати лише метою заробітку. Істотною умовою існування спілки Е. Тілль та Р. Льоншан де Бер'є вважали те, що кошти, які служать для досягнення спільної мети членів спілки, становлять її майно. Ці спільні кошти утворюються шляхом внесків. Обов'язок внесків є головним обов'язком членів спілки. Серед інших обов'язків, які можуть бути зазначені у статуті спілки - ощадливість, нестворення конкуренції, співпраця для досягнення мети спілки тощо.

Кожний член спілки повинен виконувати певну роботу для досягення спільної мети членів спілки. Проте, як зазначають Е. Тілль та Р. Льоншан де Бер'є, питання полягає у тому, чи кожна діяльність становить внесок члена спілки та надає право на прибуток у спілці. Порівнявши статті Австрійського, Німецького та Швейцарського цивільних кодексів щодо тлумачення цього питання, Е. Тілль та Р. Льоншан де Бер'є запропонували внести до Польського цивільного кодексу норми саме за зразком швейцарського права, зазначивши, що воно містить «найбільш природне вирішення цього питання». Проте, недоліком Швейцарського цивільного кодексу, на думку Е. Тілля та Р. Льоншана де Бер'є, є відсутність у ньому умови, згідно з якою при ліквідації спілки та сплаті усіх боргів усе, що залишиться, повинно бути розподілено порівну між усіма членами спілки, незалежно від того, який внесок у її діяльність вони зробили (майновий чи лише трудовий). Проект Польського цивільного кодексу Е. Тілля та Р. Льоншана де Бер'є передбачав ширше тлумачення терміна «внесок члена спілки», прирівнюючи права члена спілки, котрий зробив внесок працею, до прав інших членів на рівний розподіл прибутків і витрат.

Щодо майна спілки, Е. Тілль та Р. Льоншан де Бер'є зазначали, що прийняте в римському праві визначення спілки як суто зобов'язальних відносин між членами спілки, майно якої належить її членам на принципах співвласності в ідеальних частках (таке визначення фігурувало й в Австрійському та Наполеонівському кодексах), у ХХ ст. є неприйнятним. Автори писали, що французька юриспруденція схиляється до думки, що спілка є юридичною особою і майно спілки є її майном. Натомість Цивільні кодекси Німеччини, Швейцарії та Японії відмовляють цивільній спілці у статусі юридичної особи, але визнають, що майно спілки складається з часток майна її учасників. Проект кодексу Е. Тілль та Р. Льоншан де Бер'є наслідує кодекси Німеччини, Швейцарії та Японії, визнаючи майно спілки майном її членів, але захищаючи його на час існування спілки від доступу особистих кредиторів її членів, на принципах його невідчуджуваності.

Стосовно обов'язку сплати внеску членом спілки Е. Тілль та Р. Льоншан де Бер'єи вважали, що загальних правил про випадки зволікання з оплатою грошового боргу недостатньо, адже при цьому член спілки, який зволікає з оплатою, мав би платити лише відсотки прострочки. Оскільки характер спілки, заснованої на довірі, вимагає покладання на її членів і ризику всіляких шкод, які могли виникнути внаслідок невчасної сплати її членом свого внеску. За прикладом Цивільного кодексу Японії, проект кодексу Е. Тілля та Р. Льоншан де Бер'є накладав на члена спілки, що невчасно вносить свої внески, відповідальність за завдану цим шкоду спілці.

У ст. 267 проекту кодексу Е. Тілль та Р. Льоншан де Бер'є зазначили, що учасник спілки повинен співпрацювати для досягнення спільної мети спілки, виходячи із загального правила, що зобов' язання члена необхідно виконувати у спосіб, який відповідає вимогам доброї волі, та у разі необхідності і, зокрема, при зменшенні капіталу спілки через втрати, член спілки є зобов'язаним внести додаткові доплати. Е. Тілль та Р. Льоншан де Бер'є вважали слушним положення Цивільного кодексу Австрії, яке, у випадку відмови членом спілки робити додатковий внесок, дозволяло ставити питання про виключення цього члена зі складу спілки.

У ст. 267 проекту кодексу Е. Тілля та Р. Льоншана де Бер'є йшлося про те, що не можна рішенням спілки, прийнятим більшістю голосів, призначати частину прибутку на збільшення чи доповнення статутного капіталу. Це аргументувалося тим, що члени спілки, які дають або роблять лише внесок працею, мають право на прибуток, але не беруть участь у статутному капіталі і, отже, таким рішенням були б обмежені. Це вважалося можливим лише за згодою усіх членів спілки або у випадку відповідного зазначення у контракті.

У 1925-1928 роках асистентом кафедри цивільного права, а у 1933-1939 роках старшим асистентом кафедри цивільного процесуального права Львівського університету був випускник юридичного факультету Львівського університету 1925 р., доктор права Тадеуш Косінський (19021940). У 1925-1938 роках асистентом кафедри цивільного права Львівського університету був Адам Карпушко [23, с. 652].

Юзеф Фієма народився в 1910 р. на теренах теперішнього Малопольського воєводства Польщі. Він навчався на юридичних факультетах Католицького університету Любліна та Львівського університету. Вчений здобув ступінь доктора права, захистивши свою працю під назвою «Про оскарження дій боржника, що завдали шкоду кредитору» («О zaskarzeniu czynnosci dluznika zdzialanej ze szkod^. dla wierzycieli») (1938). Протягом 1934-1939 років Ю. Фієма займав посаду асистента кафедри цивільного права Львівського університету.

У 1937-1939 роках посаду асистента кафедри цивільного права Львівського університету обіймав випускник його юридичного факультету, магістр права Юзеф Кокошка (1914-1994) [24, с. 652].

К. Стефко (1875-1966) народився в Золочеві. Навчався майбутній вчений на юридичних факультетах Львівського та Берлінського університетів. У 1902 р. він отримав ступінь доктора права, а в 1907 р. габілітувався з цивільного процесу на підставі дисертаційної роботи «Про застосування австрійського цивільного процесу» («О omieszkaniu wedle austryackiej procedury cywilnej»). У 19101916 роках К. Стефко був надзвичайним професором, а у 1916-1939 роках - звичайним професором Львівського університету. Протягом міжвоєнного періоду учений також був директором наукового інституту права слов'янських народів Львівського універститету. До наукових праць Львівського періоду діяльності К. Стефка належать, передусім, дослідження «Дипломатичне звільнення від юрисдикції в цивільних справах» («Dyplomatyczne zwolnienia od jurysdykcyi w sprawach cywilnych») (Львів, 1938). В цій праці К. Стефко торкнувся проблеми з різних галузей права, зокрема міжнародного. До прикладу, у її першому розділі автор поставив питання «Дипломатична недоторканість - це інститут внутрішнього державного права чи інститут міжнародного права?». К. Стефко писав, що польське право в ст. 5 Цивільного кодексу Польщі гарантувала звільнення осіб, які позначаються терміном «закрайові», від юрисдикції цивільної польських судів, а в ст. 569 є припис про звільнення таких осіб від юрисдикції в галузі кримінального процесу.

Далі науковець охарактеризував джерела міжнародного права, законодавство держав, які належать до міжнародної спільноти, різноманітні міжнародні акти. Проаналізувавши дане питання, він дійшов до висновку, що право багатьох держав, які позиціонують себе членами міжнародної спільноти, від давніх часів містили засаду, котра передбачала, що «закрайові» особи не підлягають місцевій юрисдикції в цивільних справах і особливо в справах, пов' язаних з приватним життям цих осіб. К. Стефко в оцій судовій практиці акцентував увагу на двох пунктах: постійному визнанні за такими особами імунітету в цивільних справах та на переконанні, що державні суди щодо такого процесу зобов'язані діяти відповідно до норм міжнародного права, адже справа стосується безпосередньо сфери права іншої держави.

У другому розділі праці «Дипломатичне звільнення від юрисдикції в цивільних справах» К. Стефко торкнувся питання співвідношення норм міжнародного права до норм внутрішнього права держави. Тут автор зосередив увагу на тому, що міжнародне право не дозволяє прирівнювати цивільні права громадян з дипломатичним імунітетом до таких прав громадян держави, у якій вони виконують свої дипломатичні функції.

У третьому розділі К. Стефко проаналізував теоретичні підстави дипломатичного імунітету. Наступний розділ присвячений аналізу осіб, які звільнені від юрисдикції в цивільних справах. К. Стефко писав: «Ст. 5 Цивільного кодексу Польщі визначає осіб, які звільняються від юрисдикції польських судів. Ці особи діляться на дві групи: на осіб, які входять до складу постійної дипломатичної місії (ст. 5, § 1. L. 1-5) та на «інших осіб, які користуються правом закрайовості на підставі правил, умов чи прийнятих міжнародних звичаїв» (ст. 5, § 1, L. 6)». До таких інших осіб належать репрезентанти, які від імені однієї держави прибувають до іншої держави у складі надзвичайної місії, а також особи, які своє право імунітету виводять зі своєї приналежності до міжнародних організацій, таких, як Ліга Націй [25, c. 223].

К. Стефко проаналізував три вказані різновиди імунітетів: імунітет членів постійної дипломатичної місії, імунітет членів надзвичайних державних місій та імунітет осіб, котрі входять до складу міжнародних організацій.

У п'ятому розділі праці К. Стефко торкнувся питання імунітету польських громадянин, які у Польщі є представниками іноземних держав. У наступних розділах К. Стефко детально розглянув термін дії різних імунітетів, а також перелік справ, які вилучені з-під місцевої юрисдикції, випадки добровільного підпорядкування місцевій юрисдикції.