Загальна характеристика системи міжнародного гуманітарного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СИСТЕМИ МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА

Савченко О.М., Міневалієва Л.І., Ковач В.О.,

Мусієнко В.А., Малишкін В.В.

Зміст

Вступ

1. Міжнародне гуманітарне право як галузь міжнародного публічного права

а) Женева, Гаага, Нью-Йорк - історія виникнення та основні етапи розвитку Міжнародного гуманітарного права (міжнародного права збройного конфлікту)

б) Поняття та джерела, основні цілі, принципи та зміст Міжнародного гуманітарного права. Норми МГП

2. Відповідальність за порушення міжнародного гуманітарного права

а) Основні форми відповідальності за порушення права збройного конфлікту

б) Військові та інші види міжнародних злочинів

в) Римський Статут Міжнародного кримінального суду

3. Стан дотримання норм і принципів Міжнародного гуманітарного права у Збройних Силах України

а) Основний зміст керівних документів щодо вивчення, розповсюдження та застосування міжнародного гуманітарного права у Збройних Силах України

б) Напрямки діяльності керівників всіх ланок військового керівництва щодо дотримання норм і принципів МГП

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

"Все на війні суперечить поняттю гуманності, і все в ній кличе до збереження гуманності. Завдання і зміст норм права війни заключається в тому, щоб примирити ці дві крайності".

(Олів'є Рюссбак, Париж, 1994р.)

Міжнародні домовленості, що регулюють воєнні конфлікти, укладені у різні періоди часу (основні Гаазькі конвенції датуються 1907 p. Женевські конвенції і Гаазька конвенція про культурні цінності датуються 1949 і 1954 роками. Додаткові протоколи до Женевських конвенцій та Конвенція про заборону використання деяких видів звичайного озброєння - 1977 і 1980 роками відповідно) є різними за своїм призначенням домовленостями, що належать до галузі права війни, являють собою міжнародно-правову основу ведення збройних конфліктів та бойових дій.

Держави, приєднавшись до міжнародних домовленостей в галузі права війни, зобов'язуються "за будь-яких обставин дотримуватись та забезпечувати дотримання цих домовленостей". Одним із наслідків неухильно зростаючої складності сучасних збройних конфліктів є те, що право війни також стає все більш складним, Внаслідок цього військовикам необхідно добре знати міжнародно-правову регламентацію збройних конфліктів, щоб не припуститись помилок у разі участі в бойових діях. Тому сьогодні надзвичайно актуальним стає завдання надати воїнам знання в галузі міжнародного права ведення збройного конфлікту, досягнути глибокого усвідомлення кожним військовиком необхідності дотримання вимог міжнародного права війни під час ведення бойових дій, адже без таких правових обмежень війна може дуже легко перетворитися у відверте варварство.

1. Міжнародне гуманітарне право як галузь міжнародного публічного права

а) Женева. Гаага, Нью-Йорк - історія виникнення та основні етапи розвитку Міжнародного гуманітарного права („міжнародного права збройного конфлікту”)

Хоча міжнародне право збройного конфлікту у своєму сьогоднішньому вигляді виникло відносно не так давно, воно має довгу історію. Вже у сиву давнину полководці наказували своїм воїнам зберігати життя взятих у полон ворожих солдатів, добре поводитись з ними та інколи, після закінчення воєнних дій, сторони домовлялись про обмін полоненими. З часом ця практика перетворилась у сукупність правил, що ґрунтуються на звичаях ведення війни, тобто нормах, що підлягають дотриманню сторонами у збройному конфлікті навіть при відсутності однобічної заяви або двосторонньої угоди на цей рахунок.

Протягом довгого часу обсяг і зміст цих основаних на звичаях правил ведення війни, як і загальне право в цілому, залишались не зовсім чітко окресленими. Найбільш дієвий спосіб, що дозволяє державам шикнути такої невизначеності, полягає в укладенні угоди, тобто у напрацюванні за допомогою переговорів узгодженого тлумачення таких правил та надання їм форми міжнародне визнаних правових документів. Останні мають загальну назву угод, деякі угоди називаються інакше, наприклад "конвенція" або "протокол".

Початок процесу укладення угод про норми ведення війни можна помітити у 60-і роки XIX століття, коли з інтервалом в чотири роки відбулись дві міжнародні конференції щодо укладення угод, які належать до двох доволі специфічних аспектів права війни: одна конвенція - в Женеві у 1864 році з питання про долю солдатів, поранених на полі бою, і друга - в Санкт-Петербурзі у 1868 році, - з питання про заборону використання розривних куль для гвинтівок. Ці конференції стали початком для розвитку двох окремих (хоча і пов'язаних між собою) напрямків у праві збройного конфлікту, кожний з яких має свою мету: один (так зване "право Женеви") приділяє особливу увагу жертвам війни, тим, хто потрапив до рук супротивника (наприклад, військовополоненим), тоді як інший, так зване "право Гааги", стосується самих воєнних дій та дозволених засобів і методів ведення війни.

Значно пізніше, в 60-х і 70-х роках нашого століття, Організація Об'єднаних Націй почала активно цікавитись правом збройного конфлікту; в основному з точки зору дотримання основних прав людини під час збройних конфліктів. Це зацікавлення знайшло свій вираз у третьому напрямі, який можна умовно назвати "Нью-Йоркським напрямом".

Три напрями у розвитку права збройного конфлікту - Женевський, Гаазький, Нью-Йоркський - відіграли надзвичайно важливу роль у формуванні міжнародного права збройного конфлікту. Виникнувши як окремі напрями, сьогодні спостерігається тенденція, що полягає в об'єднанні цих напрямів в єдиний рух.

Отже, вивчаючи основні етапи у розвитку міжнародного права збройного конфлікту, доцільно дотримуватись саме такої послідовності.

ЖЕНЕВСЬКИЙ НАПРЯМ

В середині XIX століття умови, в яких опинялись солдати, поранені на полі бою, були жахливими. Догляд за пораненими здійснювався примітивно та був у всіх аспектах недостатнім: не вистачало медичного персоналу; хірургічна та інша медична допомога надавалась, як правило, у мало придатних для цього умовах, було від сутнім уявлення про необхідну стерильність при обробці ран; не були ще винайдені антибіотики та плазма крові. Однак і це ще не все: можливо, найгіршим було те, що наполеонівські війни початку сторіччя поклали край практиці не нападати на польові шпиталі супротивника та поважати недоторканність його медичного персоналу та поранених Замість цього польові шпиталі почали піддаватись артилерійським обстрілам, а лікарів і санітарів, які виконували свій обов'язок на полі бою, перетворили у мішені для вогню із стрілецької зброї.

Також не завжди можна було розраховувати на допомогу пораненим з боку місцевого населення: неможливо було точно передбачити, яким буде результат битви, і той, хто проявляв турботу про поранених солдатів однієї із ворогуючих сторін, йшов на значний ризик: протилежна сторона могла звинуватити його в активній допомозі ворогу.

Згубні наслідки всіх цих факторів були широко відомі. Але все ж таки знадобилась ініціатива однієї людини, підприємця із Женеви на ім'я Дж. Анрі Дюнан, щоб світ ефективно відреагував на це. У 1859 році, одразу ж після бойових дій при Сольферіно у Північній Італії, Дюнан опинився серед тисяч французьких і австрійських поранених. Протягом декількох діб він та невелика кількість добровольців робили все, що було можливим, доглядаючи за пораненими та полегшуючи їхні страждання.

Пізніше, під впливом побаченого і пережитого, Анрі Дюнан на деякий час відійшов від активної діяльності і присвятив себе написанню книги про події того часу, назвавши її «Спогади про Сольферіно». Опублікована в 1862 році книга миттєво привернула до себе увагу всієї читаючої Європи, особливо у вищих колах суспільства, в яких добре усвідомлювали, що не можна далі миритись із тим становищем, що склалось. По суті Дюнан у своїй книзі показав ті конкретні кроки, які, на його думку, необхідно негайно зробити: перше - у кожній державі силами громадськості утворити національну організацію для надання існуючим військово-медичним службам допомоги у виконанні покладених на ці служби завдань, до виконання яких останні були підготовлені не найкраще; по-друге - державам укласти угоду яка б сприяла роботі новоствореної організації.

Втілення обох цих ідей відбувалось досить швидко. Вже в 1863 році декілька мешканців Женеви, серед яких був і Анрі Дюнан, заснували міжнародний комітет допомоги пораненим, який узявся за втілення подвійного завдання: створення національних товариств допомоги і укладання угоди, яка б сприяла їх праці (Комітет незабаром був перейменований у Міжнародний Комітет Червоного Хреста - далі МКЧХ). У тому ж році у Вюртемберзі було створено перше національне товариство допомоги; у 1864 році цей приклад наслідували Ольденбург, Бельгія і Прусія, у 1866 році - Нідерланди. У наступні роки подібні товариства були утворені майже у всіх країнах і отримали назву Товариств Червоного Хреста або Червоного Півмісяця.

Небагато часу знадобилось і для укладення запропонованої Дюнаном угоди. У 1864 році в Женеві за пропозицією уряду Швейцарії була скликана дипломатична. конференція, і вже 22 серпня цього ж року ця конференція прийняла Конвенцію про покращення долі поранених і хворих воїнів під час війни на суходолі. У 1899 році була укладена нова угода, яка передбачала розповсюдження дії угоди 1864 року на осіб, що потерпіли від катастрофи на морі, із складу збройних сил на морі.

У 1929 році в Женеві за ініціативою МКЧХ була скликана дипломатична конференція. Ця конференція прийняла, по-перше, значно покращену, що врахувала гіркий досвід першої світової війни, угоду про ставлення до поранених і хворих під час війни на суходолі; по-друге, на конференції була досягнута домовленість про укладення окремої конвенції про поводження з військовополоненими.

Наступним етапом удосконалення "права Женеви" стала дипломатична конференція 1949 року, що відбулась у Женеві. Вона була скликана під впливом трагічних подій громадянської війни в Іспанії і Другої світової війни. Результатом роботи цієї конференції стала заміна трьох діючих на той час Конвенцій (одна 1907 року і дві 1929 року) новими Конвенціями, в яких були значно вдосконалені існуючі раніше правила, які заповнили існуючі прогалини.

Пізніше "право Женеви" збагатилось абсолютно новою Конвенцією про захист цивільного населення під час війни. З цим додатком "право Женеви" нараховує чотири конвенції, що стосуються покращення долі поранених і хворих у регулярній армії; поранених, хворих і осіб, що зазнали катастрофи на воді, із складу збройних сил на морі; поводження з військовополоненими і захисту цивільного населення.

З плином років у чотирьох Женевських конвенціях 1949 року почали виявлятись недоліки. Спроби виправити ці недоліки співпадають з останніми за часом змінами в інших галузях права збройного конфлікту.

ГААЗЬКИЙ НАПРЯМ

Розвиток тої галузі права війни, яку за звичаєм називають "правом Гааги", почався зовсім не в Гаазі більше того, у двох містах, що розташовані досить далеко від Гааги, зокрема у Вашингтоні і у Санкт-Петербурзі.

Вашингтон був тим містом, де в 1863 році, під час громадянської війни між Північчю та Півднем (1861-1865 pp.), президент Сполучених Штатів Америки (тобто сторони Півночі у війні) оприлюднив указ, що мав назву "Інструкція польовим військам СІЛА". Текст інструкції був написаний Френсісом Лібером, що емігрував до Америки і був юристом за фахом і спеціалістом в галузі міжнародного права. В Інструкції (або як її ще часто називають "Кодекс Лібера") викладені детальні правила, що стосуються всіх аспектів війни на суходолі від способів ведення бойових дій як таких і поводження з цивільним населенням до поводження з особливими категоріями осіб, такими, як військовополонені, поранені партизани.

Хоч Кодекс Лібера формально був внутрішнім документом і передбачався для застосування в умовах громадянської війни, він став прикладом тим, хто пізніше наприкінці XIX століття, доклав зусиль на міжнародному рівні щоб створити прийнятні для більшості країн кодифікації законів і звичаїв війни. Таким чином Кодекс Лібера здійснив великий вплив на подальший розвиток подій.

Санкт-Петербург став тим містом, де у 1868 р. побачив світ документ "Декларація про відміну застосування вибухових і запалювальних куль". Ця декларація являла собою міжнародну угоду, що торкалась тільки одного, досить специфічного, аспекту ведення війни. Предметом угоди стало застосування винайдених незадовго до того розривних і запалюючих снарядів невеликої ваги. До того часу вплив нових боєприпасів, зокрема гвинтівочних розривних куль, було вже випробувано в реальних бойових діях. Використані проти живої сили супротивника нові кулі були ефективні не більше, ніж звичайні гвинтівочні: розривна куля могла вразити лише одного бійця противника, але викликані попаданням такої кулі поранення були значно важчими і завдавали пораненому нестерпного болю.

Міжнародна воєнна комісія з ініціативи уряду Росії у 1868 році в Санкт-Петербурзі "з метою обговорення можливості заборони застосування під час війні між цивілізованими державами цього роду снарядів", за невеликий час дійшла висновку, що застосування нових снарядів повинно бути заборонено.

У 1899 році, знову таки за ініціативою уряду Росії, в Гаазі зустрілись представники багатьох держав, щоб обговорити питання миру і війни. Головна мета цієї першої міжнародної конференції миру була сформульована так: створити умови для попередження в майбутньому нових війн. Сподівались, що цієї мети можна досягнути, якщо зобов'язати держави розглядати суперечки між ними на міжнародному суді, а додатково регулярно скликати міжнародну конференцію для обговорення будь-яких проблем, які можуть виникнути у зв'язку з завданням збереження миру. Перша конференція миру однак не змогла досягнути мети, оскільки умови обов'язкового арбітражу не було прийнято, хоча всіма сторонами було визнано, що міжнародний третейський суд - гарний спосіб вирішення суперечок між державами. Однак багато держав продемонстрували небажання відмовитись від права в подальшому самим вирішувати відносно кожного суперечливого питання, чи виносити його на третейський суд або ні.

Конференція 1899 р. змогла прийняти текст Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі і додаток до неї. Цей додаток містить правила, що стосуються усіх аспектів війни на суходолі, за якими сторони, що домовляються, змогли дійте згоди, за винятком питання про ставлення до хворих і поранених, тому що останні до того часу вже були предметом розгляду Женевської конвенції.

У 1907 p., як і було заплановано, зібралась Друга міжнародна конференція миру.

Основна мета - забезпечення міжнародного миру - знову видалась недосяжною. Більш того, ілюзії, які існували на цей рахунок, були зруйновані розпочатою 1914 р. Першою світовою війною, подією, що зашкодила скликанню раніше запланованої Третьої міжнародної конференції миру. Діяльність другої конференції миру у галузі права війни на суходолі звелась до незначного перегляду Конвенції і Положення 1899 р.

Що ж стосується всього іншого, то конференція 1907 р. активно зайнялась вирішенням різноманітних питань морської війни.

У цей період в Лізі Націй, заснованій після закінчення першої світової війни, зацікавленість питаннями права війни була мінімальною. Організація утворилась для зберігання миру, передбачалось, що війни більше не буде, принаймні в Європі, що, навпаки, усі мирні держави прийдуть до роззброєння, а торгівля зброєю, що небезпечна для миру, буде припинена. Для досягнення останньої із наведених цілей конференція, що була скликана у 1925 р, в Женеві, напрацювала текст угоди про контроль над міжнародною торгівлею зброєю, яка однак так ніколи й не вступила в силу через те, що багато держав-учасниць її не ратифікували.

Що стосується розвитку права Гаага, то період існування Ліги Націй дав результати, які виявились не набагато більш значними і довготривалими. Після закінчення Другої світової війни Організація Об'єднаних Націй тривалий час являла собою те ж саме, що і Ліга Націй: всебічна увага приділялась зберіганню миру, дуже не велике зацікавлення викликало право збройного конфлікту, ще менше - право Гааги.

Єдиною значною акцією, про яку доцільно пригадати у зв'язку з підтвердженням і подальшим розвитком даної сфери права у цей ранній період, стало прийняття під час міжнародної конференції у 1954 р. в Гаазі під егідою ЮНЕСКО Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту, Залишається зазначити, що згідно з поширеною думкою, принципи і норми, що втілені в Гаазькій конвенції і Гаазькому положенні про закони і звичаї війни на суходолі 1899/ 1907 pp., були до моменту початку - Другої світової війни прийняті досить великою кількістю держав, що стали частиною міжнародного права. Після війни ця думка отримала чітке підтвердження під час судового процесу, що проводив Міжнародний воєнний трибунал в Нюрнберзі над головними воєнними злочинцями.

НЬЮ-ЙОРКСЬКИЙ НАПРЯМ

Як було зазначено вище, Організація Об'єднаних Націй у перші роки свого існування не проявила значної уваги до права збройного конфлікту. У 1949 р. це негативне ставлення проявилося у рішенні Міжнародної комісії з питань права, прерогативою якої були кодифікація і подальший розвиток міжнародного права, не включати пункт про право збройного конфлікту у порядок денний, оскільки будь-яка увага, що приділялась цій галузі міжнародного права, могла бути витлумачена як знак недовіри до здатності ООН зберегти загальний мир і безпеку.

В цей час увага світової спільноти була прикута до двох питань - покарати воєнних злочинців і проблем, що з'явилися з появою атомної бомби.

Рік 1968, "рік прав людини", окреслив початок процесу поглиблення і пожвавлення зацікавленості ООН до права збройного конфлікту. З 22 квітня по 13 травня 1968 року під егідою ООН в Тегерані зібралась міжнародна конференція з прав людини, Конференція прийняла цілу низку резолюцій з різноманітних аспектів міжнародного захисту прав людини.

Друга серія резолюцій, прийнятих Генеральною Асамблеєю у 1970 році вплинула на рішення питання про накладання заборони або обмежень на застосування деяких конкретних видів "звичайної зброї". Цей термін визначає зброю, яка не належить до класу так званої зброї масового знищення (тобто ядерної, хімічної і бактеріологічної).

Таким чином, здійснені в 70-х роках Організацією Об'єднаних Націй зусилля, спрямовані на підтвердження і розвиток права війни, виявилися успішними в трьох напрямках. Передусім вони сприяли зняттю табу на обговорення цього предмету. По-друге, вони висунули на перший план ідею захисту основних прав людини на віть під час збройного конфлікту. І, по-третє, вони зробили значний внесок в обговорення цілого ряду специфічних питань, що стосуються статусу бійців партизанських загонів, які діяли під час національно-визвольних війн.

ПОЄДНАННЯ

Прийнявши Резолюцію 2444 у 1968 p. Генеральна Асамблея раз і назавжди відкинула ідею тотальної війни як методу ведення війни супроти населення в цілому, у спробі примусити супротивника капітулювати.

З прийняттям цієї резолюції був даний старт все більше і більше набираючому оберти процесу, який скерував три напрями: "Женевський", "Гаазький" і "Нью-Йоркський" - в одне русло. Участь в цьому процесі взяли уряди, ООН і МКЧХ, а предметом обговорення були норми ведення бойових дій у рамках права Гааги, захисту жертв війни у рамках права Женеви, а також розвиток ідеї міжнародного захисту прав людини в збройних конфліктах. Подібний розвиток означав визнання чіткого зв'язку між вказаними основними частинами гуманітарного права збройного конфлікту, особливо в умовах сучасної війни.

Кульмінацією цього прискореного розвитку стала Дипломатична конференція з питання про підтвердження і розвиток міжнародного гуманітарного права, яке застосовується під час збройних конфліктів, що була скликана у 1974 р. в Женеві на запрошення швейцарського уряду.

б) Поняття та джерела, основні цілі принципи та зміст Міжнародного гуманітарного права. Норми МГП

міжнародний гуманітарний право

ПОНЯТТЯ ТА ДЖЕРЕЛА МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА.

Міжнародні відносини характеризуються великою різноманітністю, що зумовлює потребу в певних міжнародно-правових нормах, які їх регулюють. Для міжнародного публічного права властивим є його внутрішня цілеспрямованість, наявність загальновизнаних принципів, взаємопов'язаність правових норм, погодженість рішень міжнародних організацій, обґрунтованість рішень міжнародних судових органів, а також інститутів міжнародного права.

Міжнародне гуманітарне право, як самостійна галузь міжнародного публічного права, містить всі згадані елементи, тому невипадково його називають підсистемою в рамках цілісної системи міжнародного публічного права. Розуміння суті і значення міжнародного гуманітарного права дуже важливе. Особливо це важливо зараз, коли суверенна Україна після проголошення незалежності стала повноправним суб'єктом міжнародних відносин, а Конституція України чітко визначає: "Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою - частиною національного законодавства України" (ст. 9).

Термін "міжнародне гуманітарне право" уперше був запропонований Жаном Пікте і увійшов в назву Женевської дипломатичної конференції (1974 - 1977 pp.) з питання про підтвердження розвитку міжнародного гуманітарного права, що застосовується в період збройних конфліктів.

Міжнародне гуманітарне право виникло не за бажанням окремих осіб або держав, а внаслідок реальних суспільних процесів. Якщо розуміти первинне значення визначення міжнародного права як права у відносинах між народами (jus inter gentes), можна передбачити, що перші звичаєві норми зароджувалися ще до становлення державності, при первіснообщинному ладі. Зародившись на початку людської цивілізації ідея захисту людини від бід військового часу е актуальною і зараз.

Міжнародне гуманітарне право (іноді воно мас назву право збройних конфліктів або право війни) - це сукупність міжнародно-правових норм, які направлені на захист жертв збройних конфліктів і встановлюють заборону або обмеження методів і засобів ведення війни, а також відповідальність за порушення відповідних принципів і норм,

Об'єктом правового регулювання міжнародного гуманітарного права е суспільні відносини, які виникають в ході збройного конфлікту.

Дії щодо певного кола учасників міжнародних правових відносин і норми міжнародного гуманітарного права є загальноприйнятими універсальними нормами.

При визначенні джерел міжнародного гуманітарного права треба мати на увазі що термін "джерело права" використовується в двох значеннях: матеріальному і формальному. Матеріальні джерела - це матеріальні умови життя суспільства. Формальні джерела права - це ті форми, в яких виражені норми права. Тільки формальні джерела права е юридичною категорією і можуть бути предметом вивчення міжнародного гуманітарного права як окремої науки.

Статтею 38 Статуту Міжнародного Суду ООН встановлюється перелік джерел міжнародного права, які є основою для розгляду Судом переданої для розгляду справи. Це: міжнародні договори як загальні так і спеціальні: міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної як правова норма; загальні принципи права, які визнані цивілізованими націями; судові рішення і доктрини як допоміжний засіб.

Міжнародне гуманітарне право знаходить своє відображення як у звичаєвому праві, так і у відповідних міжнародних договорах. Джерелом міжнародного гуманітарного права є в першу чергу міжнародні договори, у яких викладені правила ведення збройних конфліктів. До них відносяться чотири Женевські конвенції від 12 серпня 1949 р. про захист жертв війни, а саме: про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях (І Конвенція); про покращення долі поранених, хворих і осіб, що потерпіли корабельну аварію, із складу збройних сил на морі (II Конвенція); про поводження з військовополоненими (III Конвенція); про захист цивільного населення під час війни (IV Конвенція). Зазначені Женевські конвенції отримали розвиток у двох Додаткових протоколах до них від 8 червня 1977 р.: в Додатковому протоколі І, що стосується захисту жертв міжнародних військових конфліктів; в Додатковому протоколі II, що стосується захисту - жертв не міжнародних конфліктів.

Крім того, міжнародне гуманітарне право містить ряд інших міжнародних договорів, які забороняють застосування деяких видів зброї і методів ведення війни, до яких відносяться: Санкт-Петербурзька декларація 1868 р., Гаазькі конвенції 1899 p., Гаазькі конвенції 1907 р,. Конвенція про заборону бактеріологічної (біологічної) зброї 1972 р. Конвенція про заборону або обмеження звичайної зброї 1980 p.. Конвенція про заборону хімічної зброї 1993 p. Гаазька конвенція 1954 р, про захист культурних цінностей в період збройного конфлікту, Оттавська конвенція 1997 р. про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва і передачі протипіхотних мін та про їх знешкодження. Безумовно, міжнародний договір є основним джерелом міжнародного гуманітарного права. Особливістю міжнародних договорів у галузі міжнародного гуманітарного права є те, що їх норми в основному застосовуються під час збройних конфліктів.

Велике значення як джерело міжнародного гуманітарного права має звичай. При розгляді співвідношення звичаєвих і договірних норм міжнародного гуманітарного права слід мати на увазі, що, як правило, договірні норми, зокрема в галузі законів і звичаїв війни, ґрунтуються на міжнародних звичаях, і є їх кодифікацією. Правила вищезазначених договорів є обов'язковими для виконання і тими державами, які не є їх учасниками, як звичаєві норми. Підтвердження цього є практика Міжнародного воєнного Трибуналу в Нюрнберзі.

До джерел міжнародного гуманітарного права, які можна назвати побічними або допоміжними, слід віднести відповідні внутрішньодержавні закони.

Як джерело міжнародного гуманітарного права певне значення мають судові рішення (наприклад, принципи міжнародного права, закріплені у вироку Нюрнберзького трибуналу), а також рішення відповідних міжнародних організацій (наприклад МКЧХ).

ОСНОВНІ ЦІЛІ ТА ЗМІСТ МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА.

Як вже було зазначено вище гуманітарне право переслідує дві основні мети. По-перше, обмежити воюючі сторони у виборі засобів і методів ведення воєнних дій (право Гаага). По-друге, захистити осіб, які не беруть участі у бойових діях (право Женеви).

Що стосується першої мети, то відповідно До вимог міжнародного гуманітарного права забороняється застосовувати засоби і методи ведення війни, які: 1) не дозволяють проводити відмінність між комбатантами і некомбатантами; 2) призводять до зайвих пошкоджень або надмірних страждань, не виправданих безпосередньою військовою вигодою; 3) є причиною обширного, тривалого і серйозного збитку навколишньому середовищу.

Уперше принцип обмеження воюючих сторін у виборі засобів озброєної боротьби був сформульований в Санкт-Петербурзькій декларації "Про заборону вживання вибухових і запалювальних куль", в якому цей принцип був проголошений так: "Єдина законна мета, яку повинні мати держави під час війни, полягає в ослабленні військових сил ворога". Даний принцип підтвердився в Додатковому протоколі І, згідно з яким "у разі збройного конфлікту право сторін, які знаходяться в конфлікті вибирати методи ведення війни не е необмеженими, забороняється застосовувати зброю, снаряди, речовини і методи ведення воєнних дій, які заподіюють зайві пошкодження або надмірні страждання".

До заборонених засобів ведення війни відносяться: отрути, отруєна зброя; задушливі, отруйні та інші подібні гази: бактеріологічна і токсична зброя: кулі, що легко сплющуються і розвертаються в людському тілі; зброя, яка при нанесенні рани збільшує страждання людей або робить їх смерть неминучою; зброя, основна дія якої в нанесенні уражень осколками, які неможливо виявити в людському тілі за допомогою рентгенівських променів; міни-пастки і інші пристрої, схожі на дитячі іграшки або предмети медичної допомога; запалювальна зброя проти цивільного населення, населених пунктів і цивільних об'єктів; протипіхотні міни, ряд морських мін, зброя, яка мав на меті завдати шкоди природному середовищу, Міжнародне гуманітарне право забороняє застосовувати в збройному конфлікті зброю масового ураження (біологічну, хімічну), а також засліплюючу лазерну зброю. Бактеріологічна зброя відповідно до Конвенції 1972 року вилучена з арсеналів держав. Конвенція 1993 року про ліквідацію хімічної зброї передбачає знищення хімічної зброї.

Що стосується ядерної зброї, то на запит Генеральної Асамблеї ООН: «Чи дозволено з точки зору міжнародного права при будь-яких обставинах використати ядерну зброю або загрожувати її застосуванням?» Міжнародний Суд зробив такий висновок: по-перше, Суд не виявив жодної міжнародної визнаної норми, яка прямо забороняла б при будь-яких обставинах використати ядерну зброю або загрозу застосування її в ході збройного конфлікту; по-друге, Суд констатував, що будь-який випадок застосування ядерної зброї підпадає під дію норм і вимог міжнародного гуманітарного права.

В той же час, чи дозволяють останні досягнення науки і техніки створити який-небудь міцний порядок, що приймається в сфері міжнародних відносин? Якщо раніше війна мала характер воєнного зіткнення збройних сил, що протистоять один одному, то події новітньої історії дають ясно зрозуміти, що тепер війна означає тотальну мобілізацію всіх життєвих сил нації проти ворожої держави, мобілізацію, в якій бере участь весь народ. До того ж характер воєнних дій радикально змінився під впливом новітніх відкриттів і технічних розробок, що ставить людство перед питанням життя і етичного характеру.

Велике значення в міжнародному гуманітарному праві надається захисту цивільних об'єктів. Об'єктами нападу можуть бути тільки воєнні об'єкти, які згідно зі статтею 57 Додаткового протоколу І „внаслідок свого характеру, розташування, призначення або використання вносять ефективний внесок у воєнні дії і повне або часткове руйнування, захоплення або нейтралізація яких при посяганні дає явну воєнну перевагу”. Гаазька конвенція 1907 р. забороняє „атакувати або бомбардувати яким би то не було способом” незахищені міста, селища, житла. Згідно з Додатковим протоколом І „цивільні об'єкти не повинні бути об'єктом нападу або репресій”. Статтею 56 Додаткового протоколу І передбачається, що установки і споруди, які містять небезпечні сили (дамби, плотики, греблі, атомні електростанції) не повніші зазнавати нападу навіть в тих випадках, коли вони є воєнними об'єктами, „якщо такий напад може викликати вивільнення небезпечних сил і подальші великі втрати цивільного населення”, Виключення щодо цього нападу передбачаються пунктом 2 цієї статті.

Особлива увага в міжнародному гуманітарному праві приділяється правовому захисту об'єктів, що представляють історичну та культурну цінність, які виконують важливу роль в духовному житті людей. Згідно зі статтею 1 Гаазької конвенції 1954 року "Про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту" захисту піддягають релігійні і світські пам'ятники архітектури, археологічні об'єкти, музеї, бібліотеки, театри, тобто об'єкти, "що мають велике значення для культурної спадщини кожного народу". У відповідності зі статтею 53 Додаткового протоколу І забороняється: здійснювати будь-які ворожі акти проти тих історичних пам'ятників, творів мистецтва або місць культів, які складають культурну або духовну спадщину народів; використовувати такі об'єкти для підтримки військового потенціалу; здійснювати репресії у відношенні до таких об'єктів.

До заборонених методів ведення війни відноситься: віддання наказу "не залишати нікого в живих"; незаконне використання розпізнавальної емблеми Червоного Хреста чи Червоного Півмісяця: зрадницьке вбивство або поранення цивільного населення або осіб, які належать силам противника; вбивати або калічити ворога, який склав зброю і здався; віроломне користування парламентерським прапором, військовими знаками і форменим одягом ворога; примушувати громадян ворожої сторони до участі у воєнних діях проти їх власної країни; захоплювати заложників, здійснювати терор тощо. У той же час не забороняється використання військових хитрощів з метою ввести противника в оману, примусити його діяти необачно, наприклад, за допомогою маскування, імітування операцій і дезінформації.

Визначення збройних сил держав.

Збройні сили сторони, що перебуває у конфлікті складаються з у сіх організованих сил, груп та підрозділів, які перебувають під командуванням особи, відповідальної перед цією стороною за поведінку своїх підлеглих. Такі збройні сили підлягають внутрішній дисциплінарній системі, яка забезпечує дотримання норм МГП.

Що стосується захисту осіб, які не беріть участі у воєнних діях (право Женеви), то мова йде про захист жертв збройних конфліктів, які знаходяться під "захистом" вищезазначених Женевських конвенцій і Додаткового протоколу І. Практично всі положення Женевських конвенцій і Додаткового протоколу І в тій або іншій мірі торкаються двох основних понять "комбатант" і "особа, над якою протегують". Тільки Додатковий протокол II не передбачає особливого статусу осіб, які беруть участь в бойових діях, і не визначає жорстко категорій осіб, над якими протегують. Додатковий протокол II дає лише відмінність між особами, які беруть участь в бойових діях і особами, які не беруть участь в бойових діях.

У статті 43 Додаткового протоколу І передбачено, що особи, які входять до складу збройних сил сторони, що знаходиться в конфлікті (крім медичного і духовного персоналу), є комбатантами, тобто вони мають право безпосередньо брати участь у воєнних діях. Важливість статусу комбатанта полягає в тому, що тільки такий статус дає право на безпосередню участь у воєнних діях, тобто право виводити з ладу або вбивати комбатантів зі складу збройних сил противника та не нести за це особистої відповідальності (хоча при цьому право вибору методів не е необмеженим), У той же час особа, яка є комбатантом, може правомірно стати об'єктом нападу, тобто правомірно може бути виведена з ладу або знищена.

Женевські конвенції і Додатковий протокол І розрізняють декілька категорій осіб, над якими протегують:

поранені, хворі особи, що потерпіли корабельну аварію, як зі складу збройних сил, так і цивільні особи;

військовополонені;

- цивільні особи на території противника;

цивільні особи на окупованих територіях;

інтерновані цивільні особи.

Під спеціальним захистом Конвенцій знаходиться: біженці і апатриди (стаття 73 ДП І); жінки (стаття 76 ДП І); діти (статті 77 - 78 ДП І); журналісти (стаття 79 ДП І).

Правовий режим військовополонених визначений III Женевською конвенцією 1949 року "Про поводження з військовополоненими". Режим військового полону повинен забезпечувати як збереження життя військовополоненого, так і захист його прав. Згідно зі статтею 44 Додаткового протоколу І військовополоненими вважаються комбатанти, що потрапили під владу ворога.

Міжнародне гуманітарне право вимагає гуманного відношення до військовополонених; жоден з них не може бути підданий фізичному каліченню, науковому або медичному експерименту; забороняється дискримінація по причинах раси, кольору шкіри, релігії, соціального походження; умови їх розмішений в таборах повинні відповідати умовам, якими користується армія противника, розташована в тій же місцевості. Ці правила можуть розповсюджуватися і на учасників не міжнародних збройних конфліктів, тобто осіб, затриманих у зв'язку з конфліктом.

Військовополонений зберігає свій статус протягом всього періоду полону і не може позбавитися цього статусу, в тому числі з власного бажання.

Після закінчення воєнних дій і полону всі військовополонені підлягають негайній репатріації. Невиправдана затримка в репатріації є серйозним порушенням міжнародного гуманітарного права (ст. 85 Додаткового протоколу І).

Якщо особа однієї сторони попадає із полон до іншої сторони в той час, коли вона займається шпигунством, то вона не має права на статус військовополоненого (ст. 46 Додаткового протоколу І).

Згідно зі статтею 47 Додаткового протоколу І найманці не мають права не тільки па статус військовополонених, але і на статус комбатантів.

Такій категорії осіб, над якими протегують, яким є цивільне населення, присвячена IV Женевська конвенція, правила якої доповнені Додатковим протоколом І.

Основними міжнародними правовими принципами захисту цивільного населення є:

у мирний час або відразу ж після початку збройного конфлікту сторони можуть створити санітарні зони і зони безпеки для захисту там цивільного населення;

під час воєнних дій повинна проводитись відмінність між особами, які активно беруть участь у них (комбатантами), і цивільним населенням;

забороняється використовувати цивільне населення для прикриття воєнних дій і для захисту тих або інших військових об'єктів або районів від нападу противника;

забороняються колективні покарання, взяття заложників, залякування або терор;

основні права людини діють і під час збройних конфліктів.

Згідно з правилами IV Женевської конвенції окупована територія продовжує залишатися територією тієї держави, якій вона належала до окупації.

Міжнародне гуманітарне право проводить відмінність між збройними конфліктами міжнародного характеру і збройними конфліктами не міжнародного характеру. У разі міжнародного збройного конфлікту застосовуються чотири Женевські конвенції і Додатковий протокол І. У випадку збройного конфлікту не міжнародного характеру, який досягає певної міри інтенсивності, застосовується Додатковий протокол ІІ. У разі не міжнародного конфлікту, який не досягає певної міри інтенсивності, застосовується стаття 3, загальна для чотирьох Женевських конвенцій. Міжнародне гуманітарне право не застосовується у разі внутрішнього безладдя (окремі акти безладдя).

Відповідно до статті 1, яка є загальною для всіх Женевських конвенцій і Додаткового протоколу І, держави, які є учасниками цих Конвенцій, у тому числі і Україна, зобов'язані не тільки дотримуватися правил вказаних договорів, але і примушувати всі інші держави їх виконувати при будь-яких обставинах. Це правило може служити вагомим аргументом на користь визнання імперативності норм і принципів міжнародного гуманітарного права.

Воюючі сторони зобов'язані в період збройного конфлікту забезпечувати правовий захист жертв війни: поранених, хворих, осіб, що зазнали аварії на судні, військовополонених, цивільного населення, тобто надавати їм такого статусу, який гарантував би гуманне поводження з ними і виключав насильство, знущання над особистістю.

Норми МГП стосовно жертв війни забороняють:

- замах на життя та фізичну недоторканність, зокрема, всілякі види вбивства, каліцтва, жорстоке поводження, тортури та знущання;

колективні покарання;

замах на людську гідність, зокрема, зневажливе та принизливе поводження;

- проведення медичних або наукових експериментів;

- застосування покарання без попереднього судового рішення, ухваленого належним чином встановленим судом, при наявності судових гарантій, визнаних необхідними цивілізованими націями;

- перетворення цивільного населення або окремих цивільних осіб на об'єкт нападу;

- здійснення нападу невибіркового характеру, що торкається цивільного населення або цивільних об'єктів, коли відомо, що такий напад є причиною надмірних людських втрат, поранень серед цивільних осіб або завдасть збитків цивільним об'єктам;

- здійснення нападу на установки або будівлі, які утримують небезпечні сили, коли відомо, що такий напад стане причиною надмірних людських втрат, поранень серед цивільних осіб або завдасть збитків цивільним об'єктам.

(Стаття 3 Першої, Другої, Третьої і Четвертої Женевської конвенції; стаття 12 Другої Женевської конвенції і статті 13-16 Третьої Женевської конвенції, статті 27, 31-33 Четвертої Женевської конвенції, а також статті 11, 51, 75-78, 79 і 85 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій).

Завдання сил Міністерства надзвичайних ситуацій (МНС) держави в період війни.

Діяльність сил МНС має суворо відповідати нормам МГП і спрямовуватись на те, щоб захищати цивільне населення від небезпек і допомогти йому усунути безпосередні наслідки воєнних дій або лих, а також створити умови, необхідні для виживання.

- оповіщення;

- евакуація;

здійснення рятувальних робіт;

медичне обслуговування;

боротьба з пожежами;

виявлення та зазначення небезпечних районів;

організація та проведення заходів знезаражування та інших заходів захисту;

термінове надання притулку населенню та його забезпечення;

надання термінової допомога щодо відновлення і підтримання у районах лиха, а також з відновлення необхідних комунальних служб;

термінове поховання трупів;

збереження об'єктів, конче необхідних для виживання.

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА:

принцип військової необхідності - бойові дії повинні бути виправдані з військової точки зору, дії, які не визначені військовою необхідністю - заборонені;

принцип гуманності - забороняється чинити страждання, наносити ураження та. створювати руйнування, які не сприяють виконанню бойових завдань;

притиш розмірності - забороняється чинити страждання та створювати руйнування, які перевищують міркування військової необхідності;

- принцип відмінності - за будь-яких умов проводити відмінність між тими, хто воює, та тими, хто не воює, між цивільними і військовими об'єктами.

Загалом „міжнародне гуманітарне право базується на деяких фундаментальних принципах, загальних для міжнародного права у цілому, їх можна підсумувати таким чином:

1. Особа, яка не бере, або більше не бере активну участь у воєнних діях, має право па життя, на не посягання на її фізичний і психічний стан.

2. Забороняється вбивати або ранити супротивника, який здається або більше не бере активну участь у бойових діях.

3. Поранених і хворих мають підбирати і доглядати сторони конфлікту, під чию владу вони потрапили. Це право про захист поширюється па медичний персонал, Символ такого захисту (червоний хрест і червоний півмісяць) має завжди поважатися.

4. Військовополонені й цивільні особи, над якими властен супротивник, мають право на життя, на повагу їхньої гідності, особистих прав і переконань. Вони мають бути захищені від усіх актів насильства.

5. Усі особи мають основні гарантії на юридичний захист. Не допускається по відношенню до кожної особи фізичних або психічних тортур, фізичного покарання, жорстокого або принизливого ставлення.

6. Сторони конфлікту і їхні збройні сили не мають необмеженого вибору засобів і методів ведення бойових дій. Забороняється використовувати зброю і методи ведення бойових дій, які можуть спричинити невиправдані втрати або невиправдані страждання.

7. Сторони конфлікту завжди мають розрізнювати цивільне населення і комбатантів з там, щоб не завдавати збитків цивільному населенню і майну. Цивільного населення не атакують. Дозволяється атакувати лише військові об'єкти.

ОТЖЕ, НОРМИ МГП, ЯКІ МІСТЯТЬСЯ В ЖЕНЕВСЬКИХ КОНВЕНЦІЯХ, ДОГОВОРАХ ВИЗНАЧАЮТЬ:

заборонені методи ведення війни;

заборонені засоби ведення війни;

заборонені дії по відношенню до жертв війни;

завдання сил МНС в період війни;

визначення збройних сил держав;

- обов'язки військового командування по забезпеченню дотримання норм МГП.

2. Відповідальність за порушення міжнародного гуманітарного права

а) Основні форми відповідальності за порушення права збройного конфлікту

Відповідальність за порушення міжнародного гуманітарного права можна розглядати як колективну відповідальність або як індивідуальну відповідальність конкретних правопорушників. Обидві форми відповідальності знайшли своє відображення в існуючій сукупності правових норм.

Колективна відповідальність сторін за порушення права збройного конфлікту може мати різні форми. В першу чергу вона виявляється тоді, коли одна з сторін, що знаходяться у конфлікті, виявивши факт порушення певної правової норми або сукупності норм, не вважає себе більше зобов'язаною поважати цю норму або сукупність норм. Подібна реакція рівнозначна, жорсткому дотриманню принципу негативної взаємності. Автори Женевських конвенцій 1949 р. поклали заборону дії цього грубого принципу, встановивши в загальній статті 1, що сторони зобов'язані дотримуватися положень Конвенцій "за будь-яких обставин".

В той час, коли стовідсоткова дієвість цього положення викличе сумнів навіть в контексті права Женеви, щодо Гаазького права про це взагалі не може бути і мови. Гаазькі домовленості не містять положення, яке виключало б принципи негативної взаємності; сумнів є особливо виправданим у тих випадках, коли порушення певних норм може забезпечити винній стороні реальну військову перевагу. Дійсно, важко погодитися з тим, що воююча сторона повинна буде змиритися з негативними наслідками, які можуть наступити для неї після застосування противником хімічної зброї, в той час як вона має потенціал адекватного відповідного удару і може таким чином встановити військову рівновагу.

Однак, хоча принцип взаємності дуже поганий, є в нього і позитивний аспект. Наприклад, повага до норм права однією стороною тягне за собою таке ж саме відношення до права з іншого боку. Цей позитивний аспект принципу взаємності можна, як і його негативний аспект, проілюструвати на прикладі хімічної зброї: хоча під час Другої світової війни хімічну зброю мали обидві сторони, жодна з них фактично не застосовувала її.

Репресалії, або відповідні заходи воюючих сторін, другий прояв принципу колективної відповідальності. Репресалії - це свідоме порушення певної норми права збройного конфлікту, здійснене однією із сторін, що знаходиться у конфлікті, з метою примусити владу супротивної сторони припинити політику порушення тієї ж самої або іншої норми з того ж закону.

Згідно із звичаєвим правом збройного конфлікту, репресалії, які застосовуються воюючими сторонами, належали до офіційно визнаних заходів з забезпечення дотримання законності.

Однак ці заходи нерідко призводили до ескалації конфлікту та, крім того, завжди існувала можливість того, що вони торкнуться не справжніх винних в порушенні осіб, а зовсім сторонніх. Тому право воюючих сторін застосовувати репресалії стало піддаватися все більшим обмеженням. Так, репресалії по відношенню до осіб та майна під заступництвом заборонені у всіх чотирьох Женевських конвенціях 1949 року та в Гаазькій конвенції 1954 р. про захист культурних цінностей.

Третій вид колективної відповідальності у вузькому, техніко-правовому розумінні полягає у фінансовій відповідальності держави за шкоду, яку вона заподіяла неправомірними діями.

У 1907 році цей вид відповідальності держав був офіційно включений до Гаазької конвенції про закони та звичаї війни на суші: як передбачено статтею 3, воююча сторона, відповідальна за порушення правил, встановлених Положенням, «повинна буде відшкодувати збитки, якщо є для цього підстави». В статті записано, що подібну відповідальність вона несе, зокрема, "за всі дії, скоєні особами, що входять до складу її збройних сил".

На практиці ідея фінансової відповідальності держави за порушення норм права збройного конфлікту рідко призводить до будь-яких значних результатів. У крайньому випадку мирна угода може покласти на переможену сторону обов'язок виплатити переможцю велику суму як репарацію за фінансові витрати, які сталися внаслідок війни. Ясно, що обсяг репарацій буде значно менше сукупних фінансових витрат, які понесла ця сторона. В довершення всього, зазнавши поразку, сторона може бути примушена не тільки зректися будь-яких претензій з відшкодування збитків, які вона могла б мати до переможця, але буде вимушена прийняти будь-які претензії, які її громадяни могли б мати до переможця, на свій рахунок.

Основні значення різних видів державної відповідальності полягають в їх стримуючому впливі. Усвідомлення того, що будь-яке порушення права збройного конфлікту* веде до відповідальності держави, може стати для влади додатковим стимулом до того, щоб дотримуватись та примушувати дотримуватись цих законів, Зрозуміло, що тиск на владу ззовні може значно посилити цей вплив.

Як і у випадку з колективною відповідальністю за порушення права збройного конфлікту, ідеї індивідуальної відповідальності за військові злочини не завжди надається однакового значення. Практично ця ідея здійснювалась більш за все після Другої світової війни у вигляді масового, але однобічного судового переслідування та покарання військових злочинців держав, що зазнали поразки.

В Гаазьких конвенціях 1899 та 1907 pp. про закони і звичаї війни на суші нічого не сказано з приводу індивідуальної кримінальної відповідальності за порушення доданих до них Положень. Однак з цього не випливає, що така індивідуальна відповідальність суперечила б намірам сторін, що домовляються, навпаки, правомочність держав по відношенню до покарання громадян своєї країни чи громадян противника за вчинення військових злочинів давно вже перетворилася в визнану частину звичаєвого права в такій мірі, що навіть не виникало потреби в спеціальному підтвердженні її міжнародною угодою.

Очевидно, що правомірність та обов'язковість засудити та покарати за вчинення певних злочинів - зовсім різні речі. Що стосується переслідування за військові злочини, то існуючі у звичаєвому праві обов'язки можуть торкнутися тільки громадян своєї країни. Яких-небудь загальних обов'язків переслідувати в судовому порядку конкретних осіб тієї чи іншої держави; крім своїх громадян, не передбачено. Не було це передбачено і Конвенціями про закони та звичаї війни 1899 р. та 1907 р.

І все ж думка про такі обов'язки виникла вже в той час: прийняття державою законодавчих заходів з припинення деяких порушень було вперше сформульовано у тексті Женевської конвенції 1906 р, про поліпшення долі поранених і хворих воїнів під час війни на суші, а в наступному році на Другій Гаазькій конвенції миру аналогічне положення було включене до Гаазької конвенції про застосування Женевської конвенції - до війни на морі. В 1929 році ця ідея мала подальший розвиток в Женевській конвенції про поліпшення долі поранених і хворих воїнів під час війни на суші. З іншого боку. Конвенція про військовополонених, яка була прийнята на тій же Конференції, як і раніш, не згадувала про індивідуальну кримінальну відповідальність.

Нарешті, у 1949 р. у текст усіх чотирьох Женевських конвенцій були внесені досконало розроблені положення про обов'язки держав забезпечувати кримінальні санкції та переслідування стосовно порушників міжнародного гуманітарного права. Кожна Конвенція містить точне визначення дій, які входять до складу "серйозних порушень" цієї Конвенції.

Серйозними порушеннями вважаються: вбивства, тортури, розправа без суду над особами, що користуються заступництвом, напади на цивільне населення, спрямування воєнних операцій проти устаткування під захистом або місцевостей, які не обороняються, віроломне використання емблеми Червоного Хреста, депортація населення окупованої території, утримання заручників. Протокол І доповнює Конвенції додаючи в статті 85 до переліку порушень, які вже наявні в Конвенціях, ще декілька тяжких порушень. Як тяжкі кваліфікуються порушення, якщо вони вчинені умисно і заподіяли смерть, каліцтва чи завдали серйозної шкоди здоров'ю: атаки на цивільне населення; не вибіркова атака чи атака на споруди або установки, які містять у собі небезпечні сили, коли відомо, що така атака призведе до надмірного ушкодження цивільних об'єктів.

...