Загальна характеристика системи міжнародного гуманітарного права

Кожна країна, що підписала Конвенції, бере на себе зобов'язання ввести в своєму законодавстві в дію норми, що забезпечували ефективне кримінальне переслідування осіб, які скоїли або наказали скоїти ті чи інші серйозні порушення, що передбачені Конвенціями. Кожна держава також зобов'язується розшукувати осіб, що звинувачуються в тому, що вони скоїли або наказали скоїти вищенаведені серйозні порушення.

На сьогоднішній день практичний ефект цих положень є зовсім незадовільний. Зовсім небагато держав ввели в своє законодавство спеціально передбачені кримінальні санкції проти осіб, винних у серйозних порушеннях, у відповідності з вимогами Конвенцій. В багатьох державах вважають, що їх кримінальне законодавство цілком забезпечує судове переслідування осіб, що скоїли серйозні порушення.

В главі XI "Військові злочини" Кримінального кодексу України знайшли свій відбиток обов'язки держави з виконання Женевських конвенцій щодо кримінального переслідування осіб, винних у серйозних порушеннях. Статті 260 - 263 передбачають кримінальну відповідальність за мародерство, насильство над населенням у районах воєнних дій, погане поводження з військовополоненими, незаконне носіння знаків Червоного Хреста і Червоного Півмісяця та зловживання ними. Але треба вказати, що хоча закон ставить покарання в залежність від обтяжуючих обставин злочину, але іноді ступінь скоєних злочинів не знаходить адекватного співвідношення з відповідальністю за їх порушення. Прикладом може служити стаття 262 КК України. Ця стаття передбачає за погане поводження з військовополоненими покарання у вигляді позбавлення волі на строк від одного до трьох років, навіть шли таке поводження знаходить прояв у спричиненні тілесних ушкоджень, катуванні та інших проявах жорстокості стосовно військовополонених.

Що стосується обов'язків з розслідування порушень та покарання винних, то тут справи ще гірші. З моменту вступу в силу Женевської конвенції у жовтні 1950 року жодних дій такого роду по відношенню до підозрюваних, що не є громадянами даної держави, практично не було здійснено, і навіть судові процеси, що були проведені по відношенню до громадян відповідних держав, залишилися рідким виключенням. Свіжим прикладом можуть стати події навколо Боснії та Герцеговини або ж Чечні.

Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 р. теж містить положення про санкції за порушення цієї конвенції. Але випадки виконання взятих на себе обов'язків з приведення у відповідність кримінального законодавства е поодинокими.

б) Військові та інші види міжнародних злочинів

Поняття відповідальності за військові злочини остаточно склалося після Другої світової війни.

Злочини, які скоїли нацисти під час війни, викликали справедливий гнів усіх народів, Навіть найзавзятіші противники розробки системи норм про міжнародно-правову відповідальність не змогли перешкодити ствердженню та розвитку теорії відповідальності за військові злочини.

8 серпня 1945 року в Лондоні була підписана-угода між урядами союзних держав про переслідування та покарання головних військових .злочинців. В основу цієї угоди була покладена Московська декларація від ЗО жовтня 1943 року, в якій говорилося, що німецькі солдати та офіцери, які скоїли умисні злочини та відповідальні за такі злочини, будуть передані та засуджені судами країн, на території яких вони скоїли злочин.

У відповідності з Угодою від 8 серпня 1945 року для розгляду справ головних військових злочинців, злочини яких не пов'язані з певним географічним місцем, створювався Міжнародний військовий трибунал. Статут Міжнародного військового трибуналу, який став частиною Угоди, встановлював склад міжнародних злочинів, які тягнули за собою міжнародну відповідальність, та вводив в міжнародне, право визначення:

злочини проти миру: планування, підготовка, розв'язання або ведення агресивної війни або війни, яка порушує міжнародні угоди, або участь у загальному плані або змові, спрямованих на здійснення будь-яких вищезгаданих дій;

військові злочини: порушення законів та звичаїв війни. До цих порушень належать вбивства, тортури цивільного населення окупованих територій, вбивства та тортури військовополонених або осіб, що знаходяться в морі, вбивства заручників, пограбування суспільної або особистої власності, безглузде руйнування міст та сіл та інші злочини;

злочини проти людяності: вбивства, знищення, поневолення, заслання або інша жорстокість, які здійснюються у відношенні цивільного населення до або під час війни, або переслідування з політичних, расових або релігійних мотивів.

Згідно з розробленим Статутом Міжнародного військового трибуналу в 1945-1946 роках в Нюрнбергу відбувся судовий процес над головними німецько-фашистськими військовими злочинцями. Трибунал, який складався з юристів країн антигітлерівської коаліції, засудив 12 злочинців до смертної кари, 7 - до тривалих строків ув'язнення.

На основі Потсдамської декларації та рішення Московської наради міністрів

закордонних справ С-РСР, США та Великобританії (1945 р.) був створений також Токійський військовий трибунал для суду над головними японськими військовими злочинцями, В результаті процесу, який проходив у Токіо (1946 - 1948 pp.) 7 підсудних були засуджені до смертної кари, а 21 - до різних строків ув'язнення.

Принципи Нюрнберга та Токіо справили великий вплив на подальший розвиток міжнародного права в галузі переслідування військових злочинців.

У своїй резолюції від 21 листопада 1947 року Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй, виходячи з принципів міжнародного права, визнаних у Статуті Нюрнберзького трибуналу та в його вироку, доручила Комісії міжнародного права скласти проект Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства. Такий проект був прийнятий Комісією у 1954 році і направлений на розгляд Генеральній Асамблеї ООН, Однак Генеральна Асамблея відклала його розгляд до того часу, поки не буде визначене поняття агресії, що було зроблено лише в 1974 році. Робота над проектом поновилася лише в 1982 році. Розглянувши декілька доповідей з цього питання, комісія на 43-й сесії 1991 році в попередньому порядку прийняла у першому читанні проекти статей Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства.

Принципи Статуту Нюрнберзького трибуналу значно вплинули і на розвиток міжнародного права про видачу військових злочинців, незастосування строку давності до військових злочинів.

Конвенція про незастосування строків давності до військових злочинів та злочинів проти людства, що була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1968 році остаточно закріпила принципи Нюрнбергу.

І ще одному питанню в міжнародно-правовому аспекті відповідальності за порушення законів та звичаїв війни надається велике значення. Це відповідальність за виконання злочинного наказу, внаслідок якого були порушені норми міжнародного гуманітарного права.

Міжнародний військовий трибунал у своєму вироку проголосив, що більшість звинувачених заявили у свій захист, що вони виконували накази і виходячи з цього, не несуть відповідальність за дії, що були здійснені під час виконання цих наказів. Трибунал підкреслив, що той факт, що солдат розстрілював та катував, підкоряючись наказу та порушуючи міжнародні закони війни, ніколи не визнавався важливим аргументом проти засудження за такі дії,

Ці принципи знайшли продовження у Додаткових протоколах 1977 р. до Женевських конвенцій 1949 року. Будь-яка особа, що видала наказ, який порушує положення Конвенцій та протоколів, є винною у здійсненні військового злочину. Виконавець такого наказу також є злочинцем.

Протоколи підтвердили правила Статуту Нюрнберзького трибуналу, і, зокрема статті 8, яка встановлює, що "той факт, що підсудний діяв за розпорядженням уряду або наказу начальника, не звільнює його від відповідальності".

Стаття 60 Конституції України, яка є однією з найдемократичніших конституцій, визначає: «Ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність». Ці конституційні положення знайшли своє, відображення у відповідних статутах Збройних Сил України. Так, у ст. 6 Дисциплінарного статуту ЗС України передбачено: "Право командира - віддавати накази і розпорядження, а обов'язок підлеглого - їх виконувати, крім випадку віддання явно злочинного наказу чи розпорядження. Наказ має бути виконаний сумлінно, точно та у встановлений строк".

У ст.36 Статуту внутрішньої служби ЗС України визначено: "Командир (начальник) відповідає за відданий наказ, його наслідки та відповідність законодавству, а також за невжиття заходів для його виконання, за зловживання, перевищення влади чи службових повноважень. За віддання і виконання явно злочинного наказу (розпорядження) винні особи притягаються до відповідальності згідно із законом".

Працюючи над проектом Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства, Комісія міжнародного права підняла питання про створення міжнародного органу кримінального правосуддя.

У 1992 році Комісія на своїй 44-й сесії створила робочу групу з питання про міжнародну кримінальну юстицію.

Практичним втіленням цієї роботи можна, вважати створення міжнародних трибуналів згідно з рішенням Ради Безпеки ООН у 1993 та 1994 роках (для засудження осіб, винних у вчиненні злочинів на території колишньої Югославії та в Руанді).

Створення цих трибуналів стало значним етапом в розвитку міжнародного гуманітарного права. Воно надало можливість здійснювати контроль за дотриманням норм міжнародного гуманітарного права та кримінального переслідування осіб, відповідальних за грубе порушення цього права.

Діяльність міжнародних кримінальних трибуналів говорить про те, що на міжнародному рівні боротьба з грубими порушеннями міжнародного гуманітарного права більш не є суто теоретичним поняттям. Двадцять один обвинувачений та підозрюваний, що були доставлені в Трибунал по Руанді та декілька обвинувальних вироків, що були винесені Трибуналом по колишній Югославії, говорять про дієвість цих міжнародних органів.

Наступним кроком в цьому напрямку стало прийняття 18 липня 1998 року в Римі Статуту Міжнародного кримінального суду.

в) Римський Статут Міжнародного Кримінального Суду

За статистикою ООН, якщо у кожному збройному конфлікті часів І Світової війни жертв серед цивільних осіб, особливо жінок і дітей, було 15%, під час II Світової війни вже 50%, то під час будь-якого сучасного військового конфлікту, незалежно - міжнародного чи внутрішнього, відсоток жертв серед цивільного населення перевищує вже 80%.

Тому створення міжнародного спільного Міжнародного Кримінального Суду як постійно діючої правничої організації, метою якої буде розслідування, затримання, обвинувачення і, якщо доведена провина, покарання тяжких злочинів проти прав людини згідно з нормами міжнародного права (у тому числі і mих злочинів, які не враховуються Женевськими конвенціями, як: ...геноцид, інші злочини проти людства, військові злочини, здійснені під час внутрішніх конфліктів та громадянських воєн).

У 1996 р. було призначено комісію з заснування Міжнародного Кримінального Суду, а 17 липня 1998 р. дипломатична конференція держав-членів ООН прийняла Римський Статут Міжнародного Кримінального Суду, що стало рішенням про офіційне створення цього правового інструменту.

"За" Статут проголосувала переважна більшість делегацій держав-учасниць - 120, 7 проголосували "проти", а 21 - утрималась.

У цьому Статуті визначено злочини, підсудні Міжнародному Кримінальному Суду, а також описано, як саме Суд буде працювати, і як повинні з ним співпрацювати держави, що визнали його юрисдикцію. На липень 2003 р. його ратифікували 33 держави і підписали 86.

Подолання безкарності - теж особлива тема, яка набула ще більшої актуальності після 16 жовтня 1998 p., коли англійська поліція заарештувала Августе Піночета Уґарте. Цю подію вітали мільйони людей, для яких ім'я Піночета Угарте було синонімом тортур, вбивств та політичних репресій.

Нарешті стало зрозуміло, що навіть ті, хто керує державами і користується абсолютною владою, більше не мають імунітету від переслідувань. Це підтвердили також арешт Слободана Мілошевича у березні 2001 p., Хіссейна Хабре, колишнього керівника Республіки Чад, у 2000 р. та президента Республіки Ірак - Саддама Хусейна у 2003 р.

Сьогодні злочинцям важче сховатися - правозахисники переслідуватимуть їх, куди б вони не приїхали. Адже коли високопосадові злочинці уникають відповідальності, рани їхніх жертв ніколи не загояться, суспільство буде отруєне зсередини, а інші посадовці упевнюватимуться у тому, що їм усе дозволено.

Без справедливості, без покарання злочинців, без відшкодування збитків жертвам не буде ні примирення, ні миру в суспільстві, а зачароване коло насильства і надалі крутитиметься.

Міжнародний Кримінальний Суд має бути першим міжнародним органом, який переслідуватиме і каратиме не державу, а конкретну особу, бо кожний із цих злочинів в історії людства учинили конкретні люди, які мали помічників і виконавців. Міжнародному Кримінальному Суду будуть підсудні такі злочини: геноцид (ст.6 Римського Статуту) - дії з наміром знищити, повністю або частково, будь-яку етнічну, національну, расову або релігійну групу як таку; злочини проти людства (ст.7) - дії у межах, широкомасштабних або систематичних свідомих нападів на цивільних осіб; військові злочини - істотні порушення положень женевських конвенцій як у міжнародних, так і у внутрішніх конфліктах; агресія - визначення цього злочину ще не сформульовано, насамперед внаслідок суттєвих розбіжностей між пропозиціями мусульманських держав Близького Сходу, з одного боку, та США і Ізраїлю, з іншого, а також інші серйозні .злочини проти прав людини - тортури, масові зґвалтування, політичні вбивства, позасудові страти тощо.

Одним із найсерйозніших злочинів, інакше кажучи, "злочином над злочинами", яким буде займатися Міжнародний Кримінальний Суд, є геноцид, Вперше термін вжив у сучасному сенсі Рафаель Лемпкін у 1944 р. в книзі "Вісь Берлін-Рим: управління окупованою Європою". Це слово фактично є гібридом з грецького слова "генос", що означає расу, національність або плем'я, та латинського суфіксу "цид", що означає вбивство. Навіть під час Нюрнберзького процесу геноцид не був виразно визначений як злочин, незважаючи на те, що це слово часто вживалося в обвинувачувальних промовах.

Концепція ".злочинів проти людства" народилася у 50-х роках XIX століття. Перший список таких .злочинів був укладений під час Першої Світової війни, але як інструмент міжнародного права ця концепція сформувалася лише після 1945 року»

До злочинів проти людства Римський Статут відносить злочинні дії, а саме:

- вбивства;

- знищення (не лише масштабні вбивства, але й позбавлення людей їжі чи медикаментів з метою їхнього знищення);

- поневолення (примус до рабства чи продаж у рабство);

- депортація або примусове переселення людей з місць, де вони проживають;

незаконні ув'язнення або інші серйозні порушення права на свободу пересування;

заборонені нормами міжнародного права, тортури, зґвалтування, примусова проституція, примусова вагітність, примусова стерилізація або інша тяжка форма сексуального насильства;

переслідування певної групи людей з політичних, расових., національних., етнічних, культурних, релігійних, гендерних чи інших причин з порушенням універсальних норм міжнародного права;

- примусові зникнення (арешт чи викрадення осіб з дозволу держави або політичної організації), апартеїд (режим систематичного домінування, та придушення певних расових груп іншими) та інші свідомі негуманні дії, що викликають фізичні та психічні страждання.

Причому Римський Статут зазначає, що злочинами проти людства вважаються і дії вчинені у мирний час без будь-якого зв'язку із збройними конфліктами.

Військові .злочини є найстарішими серед групи злочинів, підсудних Міжнародному Кримінальному Суду. За них карали ще за часів Середньовіччя, Перше юридичне визначення військових злочинів запропонував Авраам Лінкольн у 1863 р. під час Громадянської війни у США, їхнє визначення міститься також у численних Конвенціях, які складають засади міжнародного гуманітарного права - гаазьких (1907) та женевських (1949).

На відміну від злочинів проти людства. Суд повинен займатися військовими злочинами навіть у тому разі коли вони є одиничними діями окремих осіб, а не частиною державної політики.

Перш за все. Суд діє у випадках порушення норм захисту цивільних осіб, викладених у чотирьох Женевських конвенціях і перелічених вище.

По-друге, Суд займається і іншими військовими злочинами, які не знайшли відображення у Женевських конвенціях, тобто: свідомими нападами на цивільне населення та цивільні об'єкти, місії гуманітарних організацій, медичні та навчальні заклади, культові споруди, історичні монументи (якщо ці споруди не є військовими об'єктами), а також нападами, які можуть побічно викликані смерть великої кількості цивільних осіб та знищення їхнього майна (наприклад, бомбардування чи масований артобстріл населених пунктів); завданням ушкоджень беззахисним людям - вбивство, каліцтво чи знущання з поранених чи полонених, принизливе з ними поводження, зґвалтування чи інші види сексуального насильства, використання їх як "живих щитів"; застосуванням заборонених методів ведення війни - голода отруєної зброї, певних газів, розривних куль, використання у військових діях дітей до 15 років тощо.

Римський Статут також містить значну кількість положень, про забезпечення справедливості для дітей, визнаючи певні злочини, спрямовані проти дітей; вилучення дітей від батьків, торгівля дітьми, залучення дітей до 15 років у військові конфлікти тощо. Статутом передбачені спеціальні заходи захисту дітей-жертв та свідків, у тому числі від психологічних травм. Міжнародному Кримінальному Суд)' не може бути підсудна жодна особа, якій на момент скоєння злочину не виповнилося 18 років.

Римський Статут передбачає досить значний річний бюджет Суду - близько 100 мільйонів доларів. Однак ці витрати не такі уже й значні порівняно з ціною, яку доводиться платити державам світу за розслідування і покарання звичайних злочинів.

Найголовнішим досягненням системи справедливості яка постає із створеннями Міжнародного Кримінального Суду, є фундаментальні гарантії справедливого суду згідно із нормами міжнародного права і визнання права будь-якої особи, звинуваченої у злочинах, так як, Римським Статут навіть крайнє захищає права звинувачуваних, ніж інші міжнародні угоди і, ясна, річ, не передбачає смертної кари для засуджених.

Незважаючи на прийняті "правила гри", міжнародна правозахисна спільнота доволі скептично ставиться до ролі Ради Безпеки у питанні передачі справ до Суду. Нестача коштів та політичні розрахунки занадто часто беруть тут гору над проблемами прав людини, і це дуже добре видно на прикладі небажання Ради Безпеки створювати інші міжнародні ситуативні трибунали, окрім тих. що діють у Руанді та Югославії, незважаючи на ефективність останніх.

Тобто сьогодні міжнародна справедливість практично зведена до покарання злочинів, які сталися у двох специфічних регіонах упродовж певного часу. Від 1993 р. Рада Безпеки ООН не спромоглася заснувати подібні трибунали по Комбоджі, Чечні, Східному Тімору, Іраку, Ліберії, Сьєра Леоне та Самалі. Це доводить, що навряд чи багато справ буде передано до Суду Радою Безпеки ООН.

Тому єдиний шлях до створення стабільної і ефективної системи світової справедливості - це спонукання якомога більшого числа держав до ратифікації Римського Статуту.

Як розглядається питання з Міжнародним Кримінальним Судом в Україні?

Україна підписала Римський Статут у січні 2000 р.; але далі справа затягнулася. Римський Статут пройшов перше читання у Верховній Раді, і була створена робоча група з представників кількох міністерств і відомств, які мали вивчати Статут на предмет відповідності Конституції України та готувати Закон про Ратифікацію. До цієї групи увійшли представники Міністерства юстиції, Міністерства, закордонних справ. Міністерства оборони. Міністерства фінансів тощо.

Під час вивчення матеріалів учасники Робочої Групи розкололися. Частина, об'єднана навколо Міністерства Юстиції, вважає Римський Статут таким, що суперечить Конституції України, і щоб його ратифікувати начебто потрібно внести зміни до Конституції, а це довгий процес. Інша група, солідарна з позицією Міністерства Зовнішніх Справ, вважає, що жодних суперечностей немає, і Закон про ратифікацію можна приймати. Після тривалих суперечок робоча група розробила конституційне подання та у вигляді листа направила його до Президента, як гаранта Конституції. На даний час це питання в процесі розгляду.

3. Стан дотримання норм і принципів Міжнародного гуманітарного права у Збройних Силах України

а) Основний зміст керівних документів щодо вивчення, розповсюдження та застосування міжнародного гуманітарного права у Збройних Силах України

ВИТЯГ З НАКАЗУ НАЧАЛЬНИКА ГЕНЕРАЛЬНОГО ШТАБУ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ ВІД 11 БЕРЕЗНЯ 1997 РОКУ №30 „Про організацію навчання військовослужбовців Збройних Сил України основним положенням міжнародного гуманітарного права”.

У 1995 р. у Збройних Силах України розпочата робота, спрямована па організацію вивчення різними категоріями військовослужбовців основних положень міжнародного гуманітарного права, яке являє собою сукупність міжнародно-правових норм, спрямованих па обмеження методів і засобів збройної боротьби, визначення статусу жертв війни, відповідальності держав та осіб за порушення права війни.

Зокрема, підготовлено та надіслано до військ посібник для військовослужбовців строкової служби - Кодекс поведінки учасників бойових дій; у 1996 р, відпрацьовано та видано порадник для командного складу Збройних Сил України «Право війни».

Вживаються інші заходи щодо поширення знань про міжнародне гуманітарне право, необхідність яких випливає з міжнародних зобов'язань держави щодо виконання ратифікованих Україною Женевських конвенцій про захист жертв війни і Додаткових протоколів до них, інших міжнародних договорів, а також Воєнної доктрини України.

З метою ефективної організації навчання військовослужбовців Збройних Сил України основним положенням міжнародного гуманітарного права НАКАЗУЮ:

1. Заступникам Міністра оборони України, начальникам управлінь центрального апарату Міністерства оборони України, начальнику залізничних військ - начальнику управління залізничних військ до 01.06.97 внести зміни і доповнення до програм бойової підготовки підлеглих військ, передбачивши па .заняттях з тактичної, тактико-спеціальної, спеціальної підготовки з рядовим і сержантським складом практичне відпрацювання таких питань:

поведінка у бою 30 хв.;

мінімальні правила, що захищають осіб, які не беруть участі у бойових діях, або перестали брати в них участь 30 хв.;

статус військовополонених, поводження з військовополоненими 30 хв.;

захист культурних цінностей та цивільних осіб 30 хв.;

2. Передбачити вивчення курсантами та слухачами у дисциплінах юридичного профілю (для юридичних спеціальностей) положень міжнародного гуманітарного права в обсязі не менше 10 годин за такими учбовими питаннями:

міжнародне гуманітарне право в системі міжнародного права;

застосування норм міжнародного гуманітарного права під час бойових дій та відповідальність за їх порушення;

положення міжнародного гуманітарного права про конкретні види зброї;

законодавство України про кримінальну відповідальність за деякі військові .злочини (порушення міжнародного гуманітарного права);

гуманітарної підготовки генералів, адміралів, офіцерів центрального апарату Міністерства оборони України, управлінь виді» Збройних Сил України, військових округів... Типового тематичного плану гуманітарної підготовки офіцерів з'єднань та частин..., передбачивши вивчення порадника для командного складу Збройних Сил України «Право війни» - за рахунок резерву годин, визначених для гуманітарної підготовки.

ВИТЯГ З НАКАЗУ НАЧАЛЬНИКА ГЕНЕРАЛЬНОГО ШТАБУ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ ВІД 17 ГРУДНЯ 1999 РОКУ № 90

"Про подальшу роботу щодо вивчення, розповсюдження та застосування міжнародного гуманітарного права в Збройних Силах України

У 1954 та 1990 роках відповідно Україною ратифіковані 4 Женевські конвенції про захист жертв війни та. два Додаткові протоколи до них, згідно з якими Україна взяла на себе зобов'язання "як у мирний, так і у воєнний час якнайширше розповсюджувати тексти цих конвенцій і? зокрема, включати їх вивчення в навчальні програми військової освіти з тим щоб з їх принципами були ознайомлені збройні сили".

Виходячи із взятих зобов'язань, у Збройних Силах України в цій сфері проведена певна робота. Значну допомогу Міністерству оборони України в галузі поширення знань серед особового складу Збройних Сил України про право збройних конфліктів надає регіональна делегація Міжнародного комітету Червоного Хреста в місті Києві.

Враховуючи, що в Україні завершується процес створення Міжвідомчої комісії по, імплементації в Україні міжнародного гуманітарного права до чинного законодавства України та беручи до увага взяті зобов'язання держави та її Збройних Сил щодо дотримання норм міжнародного гуманітарного права, з метою більш ефективної координації цієї роботи, НАКАЗУЮ:

1, Створити позаштатну робочу групу по координації робота щодо поширення знань з міжнародного гуманітарного права у Збройних Силах України, їх застосування і підтримання відповідних контактів з регіональною делегацією Міжнародного комітету Червоного Хреста у місті Києві.

2.На робочу групу покласти такі завдання:

сприяння прийняттю нормативно-правових актів у Збройних Силах України у відповідності до положень конвенцій та договорів у сфері міжнародного гуманітарного права, учасницею яких є Україна;

вивчення та оцінка стану виконання в Збройних Силах України вимог Женевського та Гаазького права, які взяла на себе Україна, ратифікування відповідних міжнародних актів;

сприяння розповсюдженню знань про міжнародне гуманітарне право серед особового складу, його застосування в Збройних Силах Украйни та підготовка пропозицій щодо ефективної організації цієї роботи;

організація взаємодії, обміну інформацією з Міжнародним комітетом Червоного Хреста та іншими організаціями, які здійснюють діяльність в області міжнародного гуманітарного права;

здійснення організаційних заходів, спрямованих на проведення в Збройних Силах України конференцій, семінарів, зборів тощо стосовно міжнародного гуманітарного права.

3. До 1 квітня 2000 року внести доповнення до програми бойової підготовки підлеглих військ у розділ, який стосується підготовки молодих солдатів (матросів), передбачивши вивчення молодими солдатами (матросами) основоположних, принципів міжнародного гуманітарного права. Час на вивчення - 3 години (за рахунок годин, передбачених на гуманітарну підготовку).

4. Забезпечити якісну підготовку та проведення заходів, передбачених планом співробітництва щодо поширення і застосування знань про міжнародне гуманітарне право (право збройних конфліктів) в Збройних Силах України за участю регіональної делегації Міжнародного комітету Червоного Хреста в Україні;

організувати впровадження вимог міжнародного гуманітарного права в документи, що регламентують підготовку військ (сил) і ведення операцій (бойових дій), їх всебічне забезпечення, що розробляються відповідними штабами;

забезпечити відпрацювання питань застосування міжнародного гуманітарного права в ході штабних навчань, тренувань, воєнних ігор та в бойовій підготовці з'єднань і військових частин:

призначити у відповідних штабах, управліннях відповідальну посадову особу за координацію вивчення і застосування міжнародного гуманітарного права.

б) Напрямки діяльності керівників всіх ланок військового керівництва щодо дотримання норм і принципів МГП

Оскільки нормативно-правові акти, що складають правову базу міжнародного гуманітарного права стали частиною національного законодавства України, то тим самим наша держава взяла на себе певні зобов'язання, а саме - дотримуватись положень, що випливають з міжнародного гуманітарного права і, зокрема, поширювати ці знання.

Статті 47 першої Женевської конвенції „Про полегшення долі поранених і хворих у діючих арміях”, 48 другої Женевської конвенції „Про полегшення долі поранених, хворих і осіб, що постраждали від корабельних катастроф зі складу зброй них сил на морі”, 127 третьої Женевської конвенції „Про поводження з військовополоненими”, 144 четвертої Женевської конвенції „Про захист цивільного населення під час війни”, 83 першого Додаткового протоколу щодо захисту жертв міжнародних збройних конфліктів передбачають, що Високі Договірні Сторони зобов'язуються: „...як у мирний, так і у воєнний час якнайширше розповсюджувати тексти цих конвенцій в своїх країнах, зокрема, включати вивчення в навчальні програми військової та, якщо це можливо, цивільної освіти з тим, щоб з її принципами було ознайомлено все населення в цілому, зокрема, збройні сили, санітарний персонал та служителі церкви”.

До речі, статтею 57 Конституції України, передбачено, що „кожному гарантується право знати свої нрави і обов'язки”.

Реалізація обов'язку держави щодо правового інформування населення і, зокрема, військовослужбовців має забезпечуватися пропагандистською та виховною роботою серед різних верств населення за ініціативою, під контролем, і за фінансової підтримки з її боку. У тому числі в навчальних закладах усіх рівнів. Саме цього вимагає "Всесвітній план дій по вихованню в дусі міжнародного взаєморозуміння, співробітництва, миру і в дусі поваги прав і основних свобод", прийнятий 1993 року з участю нашої держави.

Крім того, 3 грудня 1994 року в столиці Угорщини Будапешті Президент України підписав Кодекс поведінки, що стосується воєнно-політичних аспектів безпеки. Відповідно до статті 29 цього документа держави-учасниці зобов'язалися розповсюджувати в своїх країнах документи з міжнародного гуманітарного права, відображати свої зобов'язання в цій сфері у військових програмах і правилах. Більше того, "кожна держава-учасник забезпечуватиме ознайомлення особового складу його збройних сил з положеннями міжнародного гуманітарного права, міжнародними гуманітарними правилами, нормами і зобов'язаннями, що стосуються збройних конфліктів, а також усвідомлення кожним військовослужбовцем того, що він несе індивідуальну відповідальність згідно з національним законодавством і міжнародним правом за свої дії.

Ця ж відповідальність передбачена статтею 31 зазначеного Кодексу і для особового складу збройних сил, наділеного командними повноваженнями, їм забороняється протизаконне здійснення своїх повноважень віддавати накази, які протирічать національному законодавству і міжнародному праву. При цьому відповідальність командного складу жодною мірою не звільняє підлеглих від їх особистої відповідальності.

Необхідність проведення такої роботи випливає не тільки з Воєнної доктрини України (розділ 1.2), а й зі статей 59, 99 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, .затвердженого Законом України від 24 березня 1999 року, які передбачають:

командир (начальник) зобов'язаний постійно виховувати підлеглих у дусі гуманізму та людяності спираючись при цьому на загальновизнані принципи міжнародного права;

під час збройного конфлікту - юрисконсульт (військової частини) виконує обов'язки юридичного радника командира полку.

11 березня 1997 року був виданий і направлений у війська (сили) наказ начальника Генерального штабу Збройних Сил України "Про організацію навчання військовослужбовців Збройних Сил України основним положенням міжнародного гуманітарного права", відповідно до якого передбачено на заняттях з тактичної, тактико-спеціальної, спеціальної підготовки з рядовим і сержантським складом практичне відпрацювання таких питань, як поведінка в бою; мінімальні правила, що захищають осіб, які не беруть участь в бойових діях, або перестали брати в них участь; статус військовополоненого; поводження з військовополоненими; захист культурних цінностей та цивільних осіб.

Також було передбачено знання положень міжнародного гуманітарного нрава курсантами та слухачами вищих військових навчальних закладів та вивчення всіма іншими категоріями військовослужбовців порадника для командного складу Збройних Сил України "Право війни".

Чи вигідно командиру (начальнику) дотримуватися норм і принципів міжнародного гуманітарного права? Відповідь повинна бути однозначна - "ТАК", оскільки дотримання норм права збройних конфліктів сприяє законності застосування збройної сили (правил застосування сили), взаємності. Тобто є спробою держав встановити певний, мінімум норм і правил поведінки втягнутих у конфлікт сторін з метою полегшити страждання жертв воєнних дій.

Крім того, дотримання міжнародного гуманітарного права безпосередньо пов'язане з дисципліною у військах, забезпечує економію сил і засобів, створює певний образ збройних сил у засобах масової інформації.

Це, певна річ, не повний перелік тих аргументів, що підтверджують необхідність дотримання норм і принципів МГП, але і їх достатньо, щоб зрозуміти, що інакше й бути не може.

Підтвердженням цьому є і рішення колегії Міністерства оборони України від 28 січня 1999 року, відповідно до якого розпочато, розпочинаючи з 1999-2000 навчального року, вивчення слухачами та курсантами військово-навчальних закладів Міністерства оборони України у межах дисципліни "Основи законодавства України" таких самостійних розділів, як міжнародне гуманітарне право, право прав людини.

Метою навчання МГП в Збройних Силах є піклування про те, щоб кожний військовослужбовець, виконуючи своє, завдання, дотримувався основних положень права війни, .заснованих на розрізненні військових і цивільних осіб, об'єктів, а також захищав усіх цивільних осіб і осіб, котрі не беруть чи більше не беруть участі в бойових діях, незалежно від часу, місця та інших обставин.

Оскільки дотримання права війни безпосередньо пов'язане з дисципліною, його виконання має, природно, бути частиною військової підготовки, Тому з метою належного правового врегулювання бойової підготовки військ (сил) доцільно було б розробити і ввести в дію Керівництво по застосуванню норм МГП в їхній повсякденній діяльності. А воно, в свою чергу, могло б стати основою для наповнення нормами МГП документів щодо бойового застосування військ (сил).

Підстави для цього є: відповідним наказом Міністра оборони України передбачено "професійну підготовку спрямувати на засвоєння основ військових аспектів міжнародного права. Активно розробляти та впроваджувати у практику польової повітряної та морської виучки нові форми та способи дій військ (сил), які забезпечують найбільш ефективне виконання бойових завдань з найменшими втратами та з урахуванням військових аспектів міжнародного права щодо ведення бойових дій".

Передбачено покласти в основу професійної підготовки осіб офіцерського складу вивчення основ МГП, для чого на командирських зборах заплановано проводити семінари з цих питань. Найбільш ефективним є навчання в польових умовах. Вже зараз курсанти вищих військових навчальних закладів на заняттях демонструють практичні дії підрозділу з дотриманням норм і принципів МГП.

Ще одним важливим фактором є підготовка достатньої кількості викладачів, які могли б професійно викладати у військових навчальних закладах не тільки чинне військове законодавство України, а й МГП. Одним із шляхів до цього може бути створення на базі вищих військових навчальних закладів одномісячних підготовчих курсів інструкторів з застосування норм МГП у військах (силах), їх слухачами могли б бути як офіцери, що обіймають командні посади, так і юридичні радники (юрисконсульти), які з різних причин не вивчали міжнародного гуманітарного права. Завдяки цьому в подальшому можна було б забезпечити викладання знань з основ МГП для військовослужбовців строкової служби їхніми командирами з числа взводної і ротної ланок.

Підготовка фахівців оперативно-тактичного, оперативно-стратегічного потребує більш чіткої деталізації нрава збройних конфліктів, збільшення годин па практичне застосування норм МГП під час планування та проведення командно-штабних навчань, практичного відпрацювання дій безпосередньо в умовах, застосування таких форм навчання, як рольові ігри, батальйонні навчання та інші,

При розробці процедури практичних дій необхідно враховувати специфічні потреби підрозділів усіх типів. Конкретні дії відділення чи взводу, що входять до складу роти чи батальйону, які у свою чергу, є частиною полку, відрізняються від дій ізольованого розвідувального чи іншого невеликого самостійного підрозділу. З іншого боку, конкретні дії мотострільців відрізняються від. того, що необхідно робити танковому підрозділу.

Командири (начальники) відповідно до статті 87 першого Додаткового протоколу зобов'язані контролювати дотримання МГП, а також повинні доповідати відповідним органам влади про його порушення. Тому в мирний час їм потрібно пройти спеціальну підготовку для виконання вищевказаних завдань, Це дасть їм змогу забезпечити знання підлеглими зобов'язань щодо вимог Женевських конвенцій та першого Додаткового протоколу (стаття 87/2). Ця вимога є дуже важливою тому, що командири (начальники) нестимуть відповідальність за порушення їхніми підлеглими за кону через свою необізнаність або незнання обов'язків.

Де в даний період військовослужбовцями Збройних Сил України можуть бути використані знання права збройних конфліктів? Зокрема, в операціях з підтримання миру в складі миротворчих сил ООН, проведенні яких складниками успіху є дисциплінованість, професійна підготовленість військових, контингентів, котрі забезпечують широке представництво світового співтовариства, і знаходяться під ефективним спільним командуванням, а також чіткі і зрозумілі принципи і способи ведення дій, які користуються повагою у військах, особливо правила застосування сили,

З метою подальшої роботи по вивченню, розповсюдженню та застосуванню МГП в Збройних Силах України відповідним наказом від 17 грудня 1999 року № 90 начальника Генерального штабу Збройних Сил України створено позаштатну робочу групу. На неї покладені відповідні завдання щодо вивчення та розповсюдження принципів та норм. МГП у збройних силах. Згідно з цим наказом певне коло завдань покладено на командирів (начальників) всіх рівнів.

Щоб більш цілеспрямовано впроваджувати норми і приписи Женевських конвенцій в життя військ (сил), доцільно якомога швидше підготувати переклад та видання українською мовою Женевських конвенцій та Додаткових протоколів до них.

Кінцевою метою виховання у військовослужбовців права війни є забезпечення поваги до цього права. Таке навчання має бути переконливим. Для створення сприятливого психологічного клімату потрібна підтримка органів, відповідальних за організацію занять в Збройних Силах, і всіх військових посадових осіб.

З цією метою протягом останніх років для військовослужбовців Збройних Сил України підготовлено цілу низку навчальних посібників і довідників, а саме: "Кодекс поведінки учасників бойових дій", виданий в 1995 і 1998 роках; "Право війни" 1996 і 1997 років видання; „Право війни. Вибрані питання”, „Міжнародне право про правила поведінки учасників військових дій (комбатантів)”, видані 1997 року; „Учбові нариси миротворчих операцій (з можливими рішеннями)” 1998 року видання: „Міжнародне гуманітарне право”, „Довідник з питань міжнародного морського і військового права”; виданих у 2000 році, що містять матеріали про МГП.

Можна бути переконаним у тому; що дії всіх, хто дотримується порядку і дисципліни, поводиться відповідно до Женевських, Гаазьких конвенцій. Додаткових протоколів та інших міжнародних актів, відповідати муть нормам і принципам міжнародного гуманітарного права, що сприятиме підвищенню міжнародного престижу України, її Збройних Сил, зробить істотний внесок у гуманізацію міжнародних відносин.

Висновки

Аналізуючи події двадцятого сторіччя, американські політики дійшли висновку, що більш кривавого періоду в історії людства не було. У обнародуваній доповіді "Стан війни" американські експерти зазначають, що з 1900 року в різноманітних війнах і конфліктах загинуло за най скромнішими підрахунками 110 млн. мешканців Земної кулі - більше, ніж в усіх війнах попередніх сторіч, разом узятих.

Цікаво, що після найбільш кровопролитної війни за всю історію цивілізації - Другої світової - число збройних конфліктів (зрозуміло, куди меншого масштабу) у світі тільки збільшувалося. А після зникнення глобального протистояння і закінчення "холодної війни" світ зовсім не зітхнув спокійно - кількість "гарячих точок" зростала лавиною.

Якщо прагматично підійти до оцінки сучасних світових реалій (особливо після здійснення жахливих терористичних актів 11 вересня 2001 року у Нью-Йорку, 11 березня 2004 року у Мадриді та цього року у Великій Британії, загострення Палестино-Ізраїльського конфлікту, нескінченних збройних протистоянь на Африканському континенті) то слід констатувати, що закінчення війн у двадцять першому сторіччі теж навряд чи варто очікувати. Загальна зовнішньополітична ситуація в Європі та світі спонукає уряди більшості країн не поспішати відмовлятися від армій і військових витрат.

Тому активна діяльність міжнародних урядових і неурядових організацій щодо підтримки миру стає зараз все більш актуальнішою та визначальною. Важливу роль в цьому відіграють миротворчі операції під егідою ООН.

У цьому відношенні показовою є участь України у миротворчості. Так, за десять років подібної діяльності близько 20 тисяч українських військових і цивільних спеціалістів входило і входять у контингенти "блакитних касок". За свідченням високопосадовців Організації об'єднаних націй та керівництва НАТО участь військовослужбовців Збройних Сил України в міжнародних миротворчих операціях заслуговує самої високої оцінки. Наші миротворці підтвердили і продовжують підтверджувати це, виконуючи гуманітарні завдання в Косово, Лівані, Сьєрра-Леоне, Республіці Ірак і т.д.

Тому при опрацювання спільних дій зі збройними силами інших країн - зокрема, з силами НАТО та партнерами в ході миротворчих операцій, все більшої актуальності набуває досконале знання нашими військовослужбовцями змісту Женевських конвенцій. Додаткових протоколів та інших міжнародних актів, неухильне дотримання принципів та норм міжнародного гуманітарного права.

Взірцеве виконання вимог права збройного конфлікту ще більше підніме міжнародний авторитет України та її війська, сприятиме зміцненню миру та стабільності.

Список використаної літератури

1. Міжнародне гуманітарне право: Навчальний посібник /Під загальною ред. В.Л. Базова. - К.: "Варта", 2000. - 176 с.

М. Карпенко. Міжнародне гуманітарне право. // Народна армія, 2000. - 26 липня, 2 серпня. - С. 6.

А. Папікян. Міжнародне гуманітарне право і дотримання його норм під час ведення бойових дій та участі у миротворчих операціях. //Армія України, 2000. - 22 серпня. - С. 5 - 8.

Й. Фельдман. Міжнародне гуманітарне право: історія, основні принципи та відповідальність. // Народна армія, 2000. - 23 грудня. - С. З - 6.

Размещено на Allbest.ru

...