Методологічні засади дослідження проблем правової адаптації України до внутрішнього ринку ЄС

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Методологічні засади дослідження проблем правової адаптації України до внутрішнього ринку ЄС

Є.О. Харитонов

Підписання угоди про асоціацію України з ЄС зумовлює необхідність правової адаптації до умов внутрішнього ринку останнього. Тому потреба у дослідженнях у цій галузі зростає. Зокрема, важливими є питання визначення засад дослідження проблем, що виникають у зв'язку і у процесі такої адаптації. При цьому домінанти зазначених досліджень визначаються тим, що після підписання угоди про асоціацію з ЄС Україна, фактично, має підтвердити свою приналежність до Європи, визнання та прийняття європейських цінностей, інституцій та концептів, одним з найважливіших поміж яких є приватне право (на основі якого, власне, і має відбуватися правова адаптація «асоціантів» до умов внутрішнього ринку ЄС).

Попри тривалі дискусії щодо поняття та сутності європейського права, приватного права, впливу зазначених концептів на законодавство України, у їх баченні існують суттєві розбіжності. Ситуація, що склалася, зумовлює необхідність продовження наукових розвідок у цій галузі на підґрунті чітко визначеної методології дослідження. При цьому засади дослідження визначаються необхідністю встановлення того, якою є правова основа регулювання ринку ЄС (чим є право ЄС), що мається на увазі під правовою адаптацією, чи існує цивілізаційна сумісність України та ЄС, чи придатні вітчизняні концепція цивільного права та законодавство для адаптації до умов внутрішнього ринку ЄС, якими є принципи зазначеної адаптації?

Розглянемо далі ці питання.

Із ратифікацією 16 вересня 2014 р. Угоди між Україною та ЄС процес євроінтеграції нашої держави перейшов у практичну фазу. Відтак значно актуалізувалася проблема гармонізації українського та європейського права. І хоча питанням взаємодії національних правових систем країн Європи, адаптації їхнього права (зокрема, права України) та приведення вітчизняного законодавства у відповідність до європейських стандартів було присвячено чимало розвідок [1--3], але потреба у дослідженнях у цій галузі не зменшується. При цьому найважливішим є з'ясування цих питань стосовно сфери приватного права, феномен якого своїм походженням і характеристикою завдячує Європейській цивілізації, а відтак містить аксіологічні орієнтири для бажаючих долучитися до ЄС.

Враховуючи ту обставину, що європейські міждержавні правові системи були предметом спеціального дослідження [4], не зупиняємося тут на їхній характеристиці, а спробуємо встановити сутність терміно-поняття «європейське право», котре вживається в юриспруденції і як загальний концепт [5; 9], і стосовно окремих галузей права європейських правових систем [6].

При цьому доцільно розрізняти загальний концепт «європейське право», що є елементом Європейської цивілізації у цілому, і концепт «європейське право» у спеціальному значенні, котрий стосується регулювання відносин, що виникають у зв'язку зі створенням та діяльністю європейських міжнародних організацій. Оскільки перше з них має загальне цивілізаційне значення, то воно, за визначенням, є ширшим, ніж «європейське право у спеціальному значенні», сферою якого є лише діяльність і політика Європейського Союзу.

У широкому сенсі під «європейським правом» у спеціальному значенні розуміється правове регулювання усієї сукупності економічних, соціальних, політичних, наукових та культурних відносин, що стосуються організації та діяльності європейських міжнародних організацій. Його можна розглядати як «регіональне міжнародне право» [7, с. 29].

У вузькому сенсі -- це право європейських співтовариств, доповнене правовим регулюванням усього Європейського співтовариства. Воно багато в чому відійшло від міжнародного права і являє собою особливий правовий феномен. Попри те, що співтовариства існують як три окремі структури: Європейське об'єднання вугілля і сталі, Європейське співтовариство (перейменоване Маастрихтським договором 1992 р.) і Європейське співтовариство з атомної енергії (Євроатом), провідним поміж них є Європейське співтовариство -- широке інтеграційне об'єднання, яке має загальноекономічний характер (після Лісабонських договорів 2007 р. Євроатом із самостійного європейського співтовариства перетворився на організацію, що існує при Євросоюзі). Що стосується Європейського об'єднання вугілля і сталі та Євроатому, то вони забезпечують інтеграцію країн-учасниць лише в окремих секторах економіки. Хоча формально інтеграція в цих секторах не входить до завдань Європейського співтовариства, але його загальна координаційна функція випливає з мети створення співтовариства. Тому в країнах, що входять до Європейського Союзу, європейське право є інструментом повсякденного практичного застосування, майже таким самим необхідним, як і національне право. До того ж європейське право активно застосовується у галузі відносин між Європейським Союзом та іншими країнами. Отже, при такому розумінні європейського права у вузькому сенсі воно, фактично, ототожнюється з правом Європейських співтовариств, доповненим певною мірою нормами та принципами, що регулюють діяльність усього Євросоюзу [8, с. 22].

Деякі автори вважають, що відмінності у підходах до визначення права ЄС означають також різне розуміння сутності Співтовариств і Союзу. З характеристики права Співтовариств як особливого різновиду міжнародного права випливає, що ЄС є міжнародною міжурядовою організацією, а майбутнє Європейського Союзу як об'єднання держав розглядається як перспектива європейської інтеграції. Тому йдеться про змішаний характер права ЄС як феномена sui generis [9, с. 19]. При цьому право ЄС при розгляді його в якості феномена sui generis за своєю природою є відмінним, хоча і тісно пов'язаним як з міжнародним правом, так і з правом різних країн-членів [10, с. 32]. Такі зауваження здаються слушними, а відтак можна погодитися з тим, що за своєю юридичною природою право Євросоюзу становить особливу, третю систему права, яка діє поряд з міжнародним та внутрішнім правом [11, с. 55].

Згадаємо також позицію, згідно з якою під Європейським правом можна розуміти систему юридичних норм, що сформувалися у зв'язку з утворенням і функціонуванням Європейських Співтовариств і Європейського Союзу, застосовуваних у межах їхньої юрисдикції на основі й у відповідності з установчими договорами і загальними принципами права [12, с. 43]. Звернемо увагу на завершальну частину цього визначення, де йдеться про загальні принципи права, відповідно до яких (поряд з установчими договорами) діють і застосовуються норми європейського права. Стаття F (н. н. ст. 6) Договору 1992 р. передбачає, що «Союз поважає основні права особистості, як вони гарантовані Європейською конвенцією захисту прав людини й основних свобод і як вони випливають із загальних конституційних традицій держав-членів, у якості загальних принципів права Співтовариства». Отже враховуємо, що в основу загальних принципів права ЄС покладений пріоритет прав особистості, що закріплений у Європейській конвенції і до того ж випливає з конституційних традицій європейських держав. Ці ж традиції визначають подальший розвиток національного права держав -- членів Європейських Співтовариств. При цьому слід взяти до уваги, що, як слушно зазначав Волтер Кернз, у принципі термін «право Європейського Союзу» має застосовуватися лише стосовно права, яке регулює всі три основні напрями діяльності ЄС. Однак оскільки право, що регулює співробітництво в галузі юстиції та внутрішніх справ і спільної зовнішньої політики та політики безпеки, ще розробляється, право Європейського Союзу в його теперішньому стані значною мірою є подібним до права Співтовариства. Тому в багатьох випадках визнається, що терміни «право Європейського Союзу» і «право Співтовариств» є взаємозамінними [13, с. 30].

Із врахуванням зазначеного можна погодитися з розумінням «європейського права у спеціальному (нормативному) значенні» як системи принципів, юридичних норм, що формуються у зв'язку з утворенням і функціонуванням Європейських Співтовариств і Європейського Союзу на основі й відповідно до установчих договорів і загальних принципів права.

Але, погоджуючись із зазначеним підходом у «змістовному сенсі», варто наголосити на необхідності впорядкування термінології у цій сфері. Зокрема, терміном «європейське право» доцільно позначати лише власне «європейське право», тобто сформоване вербально уявлення, раціональне та емоційне сприйняття людиною права як частини світу (у нашому випадку -- європейської цивілізації), де існує ця людина, відчуваючи себе її часткою. Натомість терміном «право Європейського Союзу» позначаємо сукупність правових норм, правил та інших юридичних засобів (дискусії в Європейському парламенті щодо законодавства Співтовариства тощо), за допомогою яких регулюються процеси європейської інтеграції та діяльності Євросоюзу.

Слід наголосити, що підґрунтям визначення європейського права має бути врахування його сутності як єдиного європейського концепту, що зумовлено вже самою ідеєю Європейської єдності. Ще більшою мірою це стосується приватного права, котре має підґрунтям європейські цивілізаційні цінності і виступає їхнім втіленням у європейській правосвідомості.

Разом із тим висновок щодо єдності «європейського права» не знімає питання про існування у його межах традицій права взагалі і традицій приватного права зокрема, існування яких зумовлене наявністю у межах Європейської цивілізації відносно самостійних субцивілізацій. (При цьому розглядаємо «традицію» як особливий різновид цінностей, захист чи критика яких не потребує посилання на їхнє давнє походження, і який не вимагає іншого обґрунтування, ніж констатація, що це є традиція [14, с. 104--105]). З розуміння права як елемента цивілізації випливає, що особливості субцивілізацій зумовлюють і особливості традицій права, існуючих у Європі. Отже маємо враховувати поділ загальноєвропейської цивілізації на «Східну» та «Західну» гілки (субцивілізації), основою якого є врахування особливостей двох типів історичного, соціального і культурного розвитку.

Багато хто головним критерієм віднесення суспільства до певної цивілізації вважає релігію. При такому розумінні європейській системі «Схід -- Захід» відповідає поділ християнської Церкви на Східну та Західну, пов'язаний з межею, що виникла між частинами Римської імперії, трансформувавшись з часом у розрізнення Європейських Східної та Західної цивілізацій. Із врахуванням цієї тези деякі науковці провадять головну «лінію розділення» у Європі таким чином, що поділяють на дві частини Україну та Білорусію, відокремлюючи православних українців та білорусів від католиків [15].

Враховуючи дражливість цього питання, варто зауважити, що правдивість названих чинників «розділення Європи» викликає сумніви. Зокрема, варто згадати, що після розколу християнського світу на Католицький Захід і Православний Схід термін «Європа» став частіше вживатися для означення лише її католицької частини. Однак ніхто не робив спеціальних спроб «відлучити» православні народи і країни. Найбільші зміни у розумінні значення терміна «Європа» знаходять у XVIII ст. Однак тоді до Східної Європи включали не лише православну Росію, але й католицькі Польщу та Угорщину. І вже у XIX та XX ст. наростаючий антагонізм між «Заходом» і Російською імперію та Радянським Союзом призвів до того, що Росію і підкорені нею народи стали все частіше вилучати з європейської історії. Після 1945 р. межі Європи встановилися по лінії «залізної завіси», що розділяла комуністичний і некомуністичний світи [16, с. 5--6].

Отже релігійний критерій у сучасних умовах не виправдовує себе, оскільки завдяки химерному сплетінню геополітичних інтересів і глобальних амбіцій став предметом політичних спекуляцій. Крім того, не можна не враховувати й такі обставини, як наявність значного відсотку атеїстів, існування декількох конфесій у більшості європейських країн, протистояння такого критерію досить популярним ідеям екуменізму тощо.

З цих міркувань здається більш виправданим при визначенні підстав диференціації правових систем враховувати не конфесійну приналежність, а концепт ментальності. Крім того, що певний національний менталітет є передумовою формування правового менталітету, а відтак правосвідомості (зокрема, «приватного» чи «публічного» типу), він ще й слугує підставою диференціації правових традицій. Право як концепт (тобто усвідомлення сутності права) може набувати і мати особливості залежно від того, про яку традицію права, про яку правову родину йдеться. У свою чергу, одним із найважливіших критеріїв диференціації правових традицій та правових родин є національний менталітет (ментальність).

Разом із тим доцільно проводити розмежування не за якимось одним, головним критерієм, а за сукупністю ознак, властивих типу цивілізації (субцивілізації). Поміж них визначальними є ставлення до людини, визначення її місця у Всесвіті, довкіллі і суспільстві. При цьому беремо до уваги, що магістральні Західний та Східний типи цивілізаційного розвитку не збігаються із географічним поділом, а можуть бути присутні більшою чи меншою мірою в різних цивілізаціях у різних частинах світу. Отже йдеться не про поділ за географічними ознаками, а про умовне розрізнення частин із врахуванням відмінностей у ментальності, світогляді, культурі тощо.

Для Західного типу цивілізаційного розвитку властиві: 1) суверенітет приватної особи (визнання чільного місця індивіда, окремої людини у системі соціальних відносин); 2) розвинений інститут приватної та корпоративної власності, що відіграє вирішальну роль в економічному житті суспільства; 3) лібералізм як філософське підґрунтя суспільного життя; 4) соціально-політичний плюралізм, що знаходить вираження у поділу функцій різних гілок влади, наданні ваги самоуправлінню тощо; 5) світоглядне учення (релігія тощо), яке має характер абсолютної самоцінності або у кожному разі тяжіє до такого її розуміння. Сформовані на такому підґрунті, для Західної традиції права властивими є: 1) відносно чітка межа між правовими та іншими інституціями (хоча політика і мораль можуть визначати закон, але вони не тлумачаться як сам закон);

управління правовими інституціями доручається спеціальному корпусу людей, які для цього спеціально дістають юридичну освіту; 3) юридична думка впливає на правові інститути: вона аналізує і систематизує право, виступаючи як чинник, за допомогою якого можна створювати інші правові категорії; 4) право сприймається у суспільстві як узгоджене ціле, єдина сформована система; 5) закон сприймається як цілісна система, «організм», який розвивається через покоління; 6) життєздатність правової системи ґрунтується на впевненості суспільства в довговічному характері права; 7) розвиток права свідчить, що воно не просто продовжується, а має історію; 8) історичність права пов'язана з усвідомленням його переваги над політичною владою; 9) впевненість у історичності права пов'язана з вірою у його верховенство над політичною владою (вважається, що закон, у кожному разі у деяких відношеннях, стоїть вище за політику і сам накладає зобов'язання на державу. Це виглядає зовні також як впевненість у можливості існування громадянського суспільства та правової держави); 10) усередині суспільства існують і змагаються різні юрисдикції, що робить переваги закону необхідними і можливими [17, c. 41 --42].

Характерні риси Східного типу цивілізаційного розвитку: 1) переважання колективних, громадських, державних інтересів над індивідуальними; 2) значне одержавлення економічного життя, слабкість і нерозвиненість інституту приватної власності («азійський спосіб виробництва»);

тяжіння до авторитарного (деспотичного) типу влади; 4) зрівняльна соціальна етика; 5) етико-нормативна функція релігії, внаслідок чого релігійні норми фактично набувають характеру джерела права. З їх урахуванням Східна традиція європейського права має такі властивості:

обмеженість світоглядного підґрунтя права, як правило, християнським вченням у його ортодоксальній (православній) інтерпретації;

схильність до розуміння права як сукупності актів законодавства, зміст якого зумовлений не стільки природними приписами, скільки потребами суспільства, котрі, вважається, краще відомі державі, що втілює їх в законодавчих установленнях; 3) організація і проведення законотворчих, кодифікаційних, дослідницьких тощо робіт у галузі права за «ініціативою зверху»; 4) обмеженість творчого пошуку, і як результат -- втрата авторитету і значення юриспруденції; 5) тенденція до обмеження приватноправового типу регулювання, прагнення забезпечити максимально можливі контроль і втручання держави у відносини приватних осіб. У підсумку приватне право виявляється «розбавленим» публічно-правовими нормами і нерідко трактується як «господарське» або ж ще якесь того ж штибу; 6) нечітке розмежування між правовими інститутами, з одного боку, та державними інституціями (адміністративними, управлінськими), -- з іншого; 7) відсутність теоретично обґрунтованої і визнаної концепції наступництва права. Внаслідок цього такі явища, як рецепція, акультурація, трансплантація, у галузі права нерідко відбуваються в латентних формах, мають обмежений і непослідовний характер; 8) акцентування уваги, головним чином, не на правах, а на обов'язках учасників цивільно-правових відносин.

Стосовно Європи «Західна традиція права» -- це ті правові цінності, концепти, категорії та інститути, які іманентно властиві західноєвропейській субцивілізації, ґрунтуються на світогляді, культурі та ментальності Західного світу, що веде родовід від Грецької та Римської Античності. На підґрунті Західної традиції права формується та існує традиція приватного права як концепт, невідривно пов'язаний із Західноєвропейською цивілізацією.

Правова адаптація як форма взаємодії правових систем

Завдання визначення сутності правової адаптації зумовлює необхідність встановлення форм впливу одних правових систем на інші.

Почнемо з того, що національна правова система -- це не якийсь окремо взятий феномен, ізольований від інших явищ суспільного життя, а елемент системи більш високого рівня -- соціальної системи, як необхідного організуючого елемента співжиття людства. Ця частина соціальної системи взаємодіє з економічною, політичною, моральною та іншими складовими останньої. Правова система взаємопов'язана з системою моралі, оскільки право має моральне обґрунтування, що знаходить своє вираження у свідомості людей, яка, відображуючи їхнє ставлення до права, стає правосвідомістю. Враховуючи зазначене, правову систему характеризує сукупність таких елементів: 1) право як сукупність створених державою норм, що перебуває під її охороною;

законодавство як форма вираження цих норм (нормативні акти);

правові інституції, що здійснюють правову політику держави; 4) судова та інша юридична практика; 5) механізм правового регулювання;

6) правореалізаційний процес (включаючи акти застосування і тлумачення); 7) права, свободи і обов'язки громадян (право в суб'єктивному значенні); 8) система функціонуючих у суспільстві правовідносин; 9) законність і правопорядок; 10) правова ідеологія (правосвідомість, юридичні доктрини, теорії, правова культура тощо); 11) суб'єкти права (індивідуальні і колективні); 12) системні зв'язки, які забезпечують єдність, цілісність та стабільність системи; 13) інші правові явища (юридична відповідальність, правосуб'єктність, правовий статус, законні інтереси), які утворюють «інфраструктуру правової системи» [18, с. 14; 21; 22].

На такому підґрунті національна правова система може бути визначена як зумовлена об'єктивними закономірностями (у тому числі культурними, історичними та географічними особливостями) розвитку певного об'єднання людей (громади, суспільства, держави, етносу), цілісна сукупність взаємно пов'язаних норм, правових інституцій та юридичних явищ (зокрема, таких як правова ідеологія, правосвідомість, правові погляди, правова культура), що постійно відтворюються та використовуються людьми у процесі співжиття в рамках локальної цивілізації.

Проблеми взаємодії правових систем здавна привертали увагу правознавців. При цьому найбільш активно досліджували такий феномен як рецепція римського права. Останнє було предметом наукових розвідок ще з часів середньовіччя. Але особливо інтерес до надбань римського права зріс у добу європейських кодифікацій Нового часу, коли розробники законопроектів шукали зразків, вартих наслідування.

Тут є недоцільним огляд та аналіз позицій, думок і концепцій, висловлених у процесі досліджень чинників та характеру впливу римського права на правові системи Західної Європи [19; 21; 22; 31]. Констатуємо лише, що спроби рецепції римського права на Заході, як свідоме запозичення його положень, мали місце вже у ранньому середньовіччі, хоча більш продуктивною вона стала у пізньому середньовіччі, коли її методологічним підґрунтям стали погляди Томи Аквінського. Його уявлення про співвідношення природного (божественного) права та людських (позитивних) законів, а також про те, що дотримуватись слід лише тих світських законів, які не суперечать закону природному, слугували підґрунтям рецепції римського права у формі практичного застосування, особливо у Німеччині, де вона була ефективною спробою подолати партикуляризм та архаїчність німецького законодавства [21, с. 90; 22]. Пізніше у процесі тривалих дискусій щодо придатності римського права для застосування у законотворчості та юридичному побуті було сформульовано низку важливих положень, котрі Р. фон Єринг узагальнив у методологічному принципі: «Durch das ^mische Recht ьЬег aber das НцтИсйе Recht hinaus» [24, c. 37--38]. У головних рисах концепція рецепції римського права у європейському правознавстві сформувалася вже до кінця XIX ст., що було результатом осмислення сутності цього явища та оцінок можливості його використання у процесі підготовки та проведення кодифікацій, передусім, у галузі цивільного права, у XVIII-- XIX ст. На початку XX ст. активність досліджень у цій галузі знижується: західне бачення сутності рецепції римського права у цілому сформоване. Предметом дослідження стають питання визначення місця римського права у культурі Європи, рецепції римського права в окремих країнах, в особливих умовах тощо [25].

У Російській імперії рецепція римського права досліджується як феномен, властивий Західній культурі, де значення римського права визначається тим, що воно складає життєвий, практичний елемент сучасного позитивного законодавства і є підґрунтям для єдиної науки цивільного права. Рецепція розглядається і як складова більш загального процесу запозичення досягнень високорозвиненої античної культури, і як явище суто правове, а запозичення його положень пояснюється необхідністю використання для врегулювання низки відносин «більш тонких» норм, ніж ті, що існували у звичаєвому праві більшості західноєвропейських країн [26]. Поряд з цим вивчається значення римського права для правової системи Російської імперії. Зокрема, Д. І. Азаревич писав про вплив римського права на давньоруське законодавство через контакти з Візантією [26, с. 25]. М. Л. Дювернуа, обґрунтовуючи доцільність звернення до римського права російських юристів, наголошував, що римське право є «правом найбільш універсальним» з-поміж інших систем права, таким, що придатне для застосування у різних країнах [29, с. 14].

Після утворення радянської держави, правова доктрина якої ґрунтувалася на марксистсько-ленінському світогляді, що заперечує наступність соціалістичного права після «права експлуататорського суспільства», дослідження у цій галузі припиняються (за окремими винятками [24]).

Хоча деякі російські правознавці вважають, що у 20-ті рр. XX ст. існувала тенденція лібералізації ставлення радянської держави до римського права [31, с. 117], однак ренесанс у цій галузі має місце в СРСР лише з середини 80-х рр., коли реформи у галузі політичній, соціальній, ідеологічній, правовій зумовили підвищення інтересу до гуманістичних цінностей, надбань інших систем світогляду, права (у тому числі реципованого римського права [32, с. 110]) тощо. У 90-ті рр. на пострадянському просторі видаються пам'ятки римського права, з'являються публікації, виконані з оновлених методологічних позицій. Римське право та його інститути аналізують під конструктивним кутом зору, визначаючи можливість сприйняття його положень як сучасних гуманістичних цінностей [33]. В Україні у цей час захищається докторська (Є. О. Xаритонов [36]) та кандидатські (Р. Ф. Гонгало, Є. С. Сєверова, В. В. Гутьєва, В. О. Гончаренко, Г. В. Пучкова) дисертації, присвячені рецепції римського права. На підґрунті скоординованих досліджень у цій галузі в Україні формується наукова школа, зусиллями якої створюється вітчизняна концепція рецепції римського приватного права. Головні положення зазначеної концепції виглядають таким чином. Рецепції римського права належать до найбільш помітних явищ у розвитку європейських цивілізацій протягом останніх півтора тисячоліть. Відбуваючись у різних формах, на тлі дії різноманітних геополітичних, економічних, соціальних, духовних чинників, вони разом з тим відображають загальну тенденцію циклічного розвитку культур, котра полягає у формуванні так званих «загальнолюдських цінностей». Рецепції римського права оцінюються як явище, що відображає вплив цієї «материнської» правової системи на більш пізні правові системи, результатом чого є формування сучасного європейського приватного права.

Однак якщо в українській цивілістиці в цілому переважають позитивні оцінки цього явища, про що свідчить поява нових досліджень у цій галузі (у тому числі докторської дисертації С. Д. Гринько) [37], то у російському правознавстві ставлення до рецепції римського права є неоднозначним. Поряд із визнанням впливу римського права на законодавство Російської імперії XIX -- початку XX ст. [38] та сучасне російське цивільне право [39] і законодавство [42] мають місце упереджені оцінки явища рецепції [43], надання йому значення результату негативного ідеологічного впливу [31].

У підсумку дослідження впливу римського права (особливо, приватного) на формування наступних правових систем зумовили модернізацію концепції рецепцій права, котрі тепер пропонується розуміти як форму взаємодії національних правових систем, як процес сприйняття і пристосування до умов якоїсь країни права, виробленого в іншій державі або у попередню історичну епоху [44; 45]. Це складне явище, яке містить у собі процеси спадкоємності, сприйняття, повторюваності й запозичення правових форм з інших правових систем в силу їх історичної та культурної однорідності. Тому рецепцію важливо сприймати як закономірний процес перенесення, засвоєння, збереження та використання правовими системами нових елементів [45, с. 6, 10]. Дехто наполягає на необхідності врахування ідеологічного чинника, вважаючи, що затушовування ідеологічного компонента рецепції перешкоджає з'ясуванню реальних цілей та завдань рецепції взагалі, а надто російської. Тому суть рецепції вбачається у її ідеологічному компоненті [46].

Враховуючи генезис терміна «рецепція», виправданим є вживати його саме стосовно випадків «відродження» елементів минулих правових систем у процесі історичного розвитку людства. У такому випадку має йтися не про «взаємодію правових систем», а про «наступність права -- вплив однієї системи на іншу». Такі «відродження» права зумовлені особливостями алгоритму трансформацій права як елемента цивілізації. Зміна світових цивілізацій відображає поступальний рух історичного процесу, саморозвиток людства. Локальні цивілізації виражають культурно-історичні, етичні, етнічні, релігійні, економіко-географічні особливості країни, групи країн, етносів, які пов'язані спільною долею, відображають і віддзеркалюють ритм загальноісторичного прогресу [47, с. 53--54].

Цивілізації є динамічними утвореннями еволюційного типу, котрі розвиваються по висхідній спіралі, чим пояснюється повторюваність схожих фаз розвитку культури. Найбільшої популярності циклічна теорія історичного розвитку досягла після видання Освальдом Шпенглером у 1918 р. праці «Присмерк Європи» [48], де було сформульовано ідеї повторюваності культурно-історичних типів, споріднених за структурою, та поліциклічності історичного процесу. Пізніше А. Дж. Тойнбі обґрунтував доцільність врахування категорій простору-часу та розгляду історичного процесу як викликів історії та відповідей людства, що забезпечує прорив у майбутнє. Виклик, залишений без відповіді, повторюється, але нездатність суспільства відповісти на виклик позбавляє його життєздатності і зумовлює зникнення з історичної арени [49, с. 59]. Викладені положення набувають методологічного значення для оцінки взаємодії правових систем, оскільки право у структурі культури (цивілізації) покликане бути носієм вищих принципів, цінностей цивілізації, реалізувати історичне призначення суспільства, пов'язане зі ствердженням у ньому гуманістичних засад. Суть права не обмежується тим, що воно нормативно об'єктивує та реалізує потреби цивілізації. Воно також є чинником індивідуального самовираження особи, творчості, їх акумуляції, самозростання [50, с. 200, 219, 221, 224], оскільки право, будучи елементом соціально-політичного устрою, є також елементом суспільної свідомості, складовою духовного світу людини та її світогляду. Процес його розвитку є повторюваним, як повторювані цикли цивілізацій, що й зумовлює рецепції права.

З урахуванням викладеного рецепція права може бути визначена як його відродження, сприйняття духу, категорій, засад, концепцій та основних положень права попередніх цивілізацій наступними цивілізаціями на певному етапі їх розвитку у контексті загального процесу циклічних відроджень.

Під кутом зору проблематики цієї статті дослідження феномена рецепції права, зокрема римського, має те значення, що допомагає охарактеризувати генезис сучасного європейського права, передусім приватного. Разом із тим, відзначаючи роль рецепції права у вдосконаленні правових систем, забезпеченні за її допомогою наступності права, маємо враховувати, що вона забезпечує зв'язок між правовими системами лише «по вертикалі» (і лише деякою мірою «по горизонталі» при похідних рецепціях). Отже концепція рецепції не дає змоги з'ясувати сутність правової адаптації, а відтак маємо розглянути інші способи (форми) взаємодії правових систем.

Однією з категорій, яка найперше привертає тут увагу, є «правова акультурація». Щодо її визначення існують різні точки зору [51]. Зокрема, правову акультурацію визначають як процес взаємного впливу правових систем, виокремлюючи при цьому «правове запозичення» як різновид правової акультурації, що припускає передачу і збереження юридичних елементів без жодних змін. Універсальним варіантом акультурації визнається рецепція, яка має місце при добровільному, а не примусовому сприйнятті чужої правової культури. Родовою ознакою її є односторонній характер запозичення, яке відбувається винятково з ініціативи реципієнта. Пропонується розрізняти два типи рецепції: 1) реципування по горизонталі -- сприйняття правових інститутів одночасно існуючих правових систем; 2) запозичення по вертикалі, при зміні суспільно-економічної формації [52].

З таких позицій правова адаптація мала б бути визнаною видом акультурації у вигляді «реципування по горизонталі».

Проте у викладеній вище концепції змішуються різні поняття. Оскільки рецепція є сприйняттям наступними правовими системами елементів таких систем, що відійшли в минуле, реципування «по горизонталі» є неможливим за визначенням. Тому й адаптація не може бути визнана видом рецепції. Так само не може вона бути простим правовим запозиченням, оскільки не припускає передачу і збереження юридичних елементів без жодних змін чи вважатися юридичною експансією, оскільки остання (на відміну від адаптації) проводиться силоміць [53].

Тому згадаємо про розуміння акультурації як складного процесу взаємного впливу і результату впливу культур одна на одну, або ж запозичення явища з одного середовища і впровадження його в інше середовище. Таким чином, акультурація -- це процес запозичення, втілений у засвоєнні інновації групою (індивідом, народом), що запозичає, й адаптації до неї [54]. У такому розумінні акультурації приваблює розрізнення запозичення, втіленого у засвоєнні інновації, й адаптації до неї. Враховуючи це, можемо приєднатися до визначення правової акультурації як універсального поняття, що характеризує його як щеплення однієї правової системи до іншої [55, с. 199], будь-яке запозичення елементів одних правових систем в інші. При цьому маємо на увазі, що деякі автори віддають перевагу терміно-поняттю «правові (юридичні) трансплантації» [56], позначаючи ним зазвичай будь-які запозичення з інших правових систем (але іноді вживаючи у значенні «один з видів рецепції» [56]).

У свою чергу, в універсальному понятті акультурації можемо виокремлювати: рецепції, юридичні експансії, прості запозичення, адаптації тощо. При цьому під правовою адаптацією розуміємо пристосування власної правової системи до іншої, аксіологічно близької, правової системи.

Але у кожному разі успішність взаємодії правових систем залежить від їхньої сумісності, встановлення якої має суттєве практичне значення.

Цивілізаційна та психологічна сумісність України та ЄС

Інтегрування до Європейського співтовариства вимагає «гармонізації права», тобто досягнення відповідності принципів та основних положень національного права сучасним тенденціям розвитку європейської цивілізації.

Отже однією з домінант дослідження проблем правової адаптації України до внутрішнього ринку ЄС має бути з'ясування проблеми «сумісності» правових систем, тобто придатність і готовність правової системи України до адаптації, про яку йдеться.

Проблема вибору, у загальних рисах, тут вирішена, оскільки Україна, як і кожна держава, що прагне стати членом ЄС, уже зробила свій вибір. І це вибір -- європейський. Тому методологічним підґрунтям кореляції права України з правом ЄС (зокрема, у галузі приватного права) є врахування тієї обставини, що концепт приватного права визрів та сформувався у контексті розвитку Західної традиції європейського права. Відтак можливість кореляції правових систем (у тому числі права) залежить, передусім, від готовності і здатності нашого суспільства до сприймання Західноєвропейських базових цивілізаційних цінностей (індивідуалізм, права людини, право приватної власності, свобода договорів, повага до прав іншої особи тощо), без чого реальний поступ тут є неможливим. Таким чином постає теоретично і практично важливе питання про визначення підґрунтя його кореляції з правом ЄС, зокрема, про можливості і ступінь врахування української ментальності, особливостей правосвідомості тощо. Актуальність розгляду цивілізаційних домінант України підсилюється тими рефлексіями, в яких перебуває значна кількість вітчизняного політикуму та науковців, знову й знову порушуючи питання про цивілізаційний вибір України, типологію її права тощо.

Особливістю цивілізаційної орієнтованості України вважається те, що більшу частину своєї історії вона знаходиться на межі «Схід -- Захід», будучи за характером типовою країною унійної традиції, перебуваючи при цьому у світоглядних рефлексіях, чому сприяла відсутність територіальної єдності, поділ на Лівобережну та Правобережну частини. Ситуація ускладнювалась полемікою між православною та католицькою церквами, яка набула в Україні ознак соціального та національного конфліктів.

Але тут варто згадати, що, коли на початку середньовіччя Київська Русь засвоює Візантійську традицію, поширюючи вплив греко-римської культури на суміжні території, то з кінця XV до кінця XVI ст. Україна виходить з останньої, хоча її форми остаточно не зреклась, і входить у контекст загальноєвропейський, аж доки це не було припинено значною мірою геноцидними діяннями Петра I. Тому слушним здається висновок про поліцивілізаційний феномен історії України [58, с. 28].

Після приєднання України до Росії західна орієнтація України, попри спроби зберегти самостійність у вирішенні цього питання, вимушено зменшилась. Вона все більше втягується у контекст історичного розвитку Російської імперії, яка типологічно стає спадкоємицею Візантії [47, с. 31], хоча зберігаються особливості світогляду в Україні, зокрема, відмінності у сприйнятті православ'я [60].

Оскільки Україна поступово обернулась на складову частину Росії, її нерідко розглядали як таку, що значною мірою належить Сходу, хоча ідея європеїзації України не припиняла існування і у XIX ст. [62]. Це наклало відбиток і на формування українського права. Певну самостійність у цій галузі Україна зберігала лише до завершення процесу приєднання до Росії і до початку формування загальноімперського законодавства. Надалі всі правничі рішення визначались імперською (до 1917 р.) та радянською правовими доктринами.

Те, що дозволяло Україні втримати своє національне «я», були впливи Заходу. Українці опиралися цим впливам, коли це загрожувало їхньому національному та релігійному «я». Іронія ситуації полягає в тому, що українці захищалися від католицизму, перебираючи зброю, якою користувалися їхні вороги. Невипадково й православні братські школи, й Києво-Могилянська академія базували свою освіту на польсько-латинській літературі, на навчальній системі, запозиченій у єзуїтів, та на західних культурних стандартах -- бо одне лише наполягання на місцевих православних традиціях відрізало б їх від основних течій європейської культури. Найбільшим парадоксом було те, що Захід, який ніс загрозу дезінтеграції України, зрештою «став її заборолом проти російської загрози й дозволив українцям зберегти свою ідентичність» [63, с. 19].

На цивілізаційні домінанти істотно вплинули особливості українського національного менталітету (тобто характеру та ладу людського мислення, що реалізується на рівні свідомості, але базується на структурних елементах сфери підсвідомого, що включають в себе архетипи як окремої особистості, так і етносу в цілому; соціальний менталітет несе в собі відбиток логічно неосмислених історичних традицій, успадкованих від попередніх поколінь стилів та типів поведінки, особливостей мислення, рис національного характеру, світогляду, релігії тощо [64]), який сформувався на підґрунті тісної взаємодії трьох культур -- античної, скіфсько-сарматської й праслов'янської [65, с. 44--46, 77, 89--90, 95]. їхні архетипи були сприйняті менталітетом Київської Русі. До них додалися з часом і скандинавські риси [65, с. 127--130, 168]. Істотно вплинуло на алгоритм ментальності Київської Русі прийняття християнства у його візантійському варіанті. Але народ, формально сприйнявши візантійську ортодоксію, зберіг ментальні архетипи попередніх поколінь і передав їх нащадкам [65, с. 172], чому ми завдячуємо нетотожністю українського менталітету візантійській ментальності та перманентними західними рефлексіями. Хоча ментальність Київської Русі відрізнялася від ментальності Західної Європи доби раннього середньовіччя, однак вона не стала й ментальністю Візантійською, набуваючи характеру оригінального і досить суперечливого. Дрейфу у бік «візантійщини» перешкодила татаро-монгольська навала, що супроводжувалася зростанням могутності та експансії Московщини значною мірою за рахунок Київської Русі. Це викликало природний супротив етносів, що проживали на її територіях, а відтак їхню консолідацію (зокрема, ментальну) у процесі протистояння експансії.

Разом із тим значна строкатість національного складу України, а також поділ свого часу її територій між кількома державами, дають деякі підстави для визнання певної неоднорідності українського менталітету. Так, Г. Є. Смітюх та В. В. Стрілецький відзначають, що існують маргінальні, двоїсті компоненти національного менталітету, зумовлені всесвітньо-історичною місією українського етносу, як Матері-Берегині європейської цивілізації, що простягла свої захищаючі руки між Заходом та Сходом. Цим компонентам притаманні поєднання індивідуалізму, характерного для західної ментальної орієнтації, і східної вразливості, колективізму, бурхливої реакції на соціальну несправедливість, частково перемішаної з наївною вірою в сильного правителя, «царя-батюшку». «Позитивні риси українського національного характеру, -- зазначають вони, -- суттєво деформуються під час реалізації нашим етносом своєї всесвітньо-історичної місії, як буфера між двома типами цивілізацій -- західної, європейської та східної, мусульманської. На нашому ментальному рівні це зумовило постійну гіперболізацію зовнішніх чинників, постійне прагнення покласти на них провини за свої численні біди. Тривала відсутність в українського народу власної держави відбилася в національній підсвідомості, як стан людини, що є фактичним хазяїном землі, але через дію зовнішніх, ворожих сил, не може бути її вільним господарем. Саме з цього коріння проростають примирення з негативними явищами, терплячість, зайва сором'язливість, прагнення уникнути особистої відповідальності за стан громадських справ.

Перебування українських земель у складі Російської, Австро-Угорської імперій, Речі Посполитої, Румунії, Чехословаччини наклали відбиток на культуру, традиції та побут українців. Саме цей чинник є основною причиною такої негативної риси українського менталітету, як відсутність почуття національної єдності. ... для жителів Західної України більш характерні такі риси, як працелюбність, індивідуалізм, вміння господарювати, повага до власності, консерватизм до обумовлених часом змін національно-етнічних цінностей, а також активні прояви національних почуттів, патріотизму, релігійності. Що стосується населення Центральної, Східної та Південної України, то для них головним було не національне, а соціальне визволення. Тому провідними рисами менталітету в цих регіонах стали колективізм, поєднаний з анархізмом, звичка до копіткої праці, яка має обов'язково дати покращення матеріального становища». Таким чином, «є підстави говорити не тільки про особливості українського менталітету в цілому, але й про його особливості в різних регіонах України» [64].

У галузі права помітні розбіжності у формуванні правосвідомості українців залежно від переважання західних чи східних елементів культури. У Східній Україні сотнями років проводилась асиміляція національних форм побуту, традицій, звичаїв українського народу з боку як державно-владних структур, так і православної церкви, яка стала оплотом суспільного консерватизму та антиукраїнських настроїв. А в Західній Україні, яка довгий час перебувала в складі Австро-Угорщини та Польщі, українському народові значною мірою допомогла зберегти свою індивідуальність і остаточно не відійти від західної культури греко-католицька церква. Так, серед визначальних рис населення Галичини можна виокремити історично вироблені в нього працьовитість, законослухняність, вміння господарювати, цілеспрямованість та національний патріотизм. Однак, перебуваючи у складі двох імперій з полярними культурами, український народ опинився в катастрофічному становищі -- його культурне ядро розщепилось також на дві підкультури: східну і західну. Унаслідок цього відмінності між українцями Наддніпрянської України та Галичини існують не лише у мові, психології та церковних конфесіях, а й у рівні правосвідомості. Особливості рівнів правосвідомості населення Галичини та Наддніпрянської України, що формувалися протягом багатьох століть, безперечно впливають на процес державного будівництва у цих регіонах. Водночас загальнолюдська мораль серед населення Наддніпрянської України усе ж збереглась завдяки глибоко вкоріненим традиціям, звичаям. Це дає підстави для висновку, що народні основи у Наддніпрянській Україні та Галичині дуже близькі, те, що єднає людей, набуває особливо виразних форм, певною мірою нівелюючи відмінності [66, с. 110].

Названим світоглядним рефлексіям українців та особливостям українського національного менталітету кореспондує ситуація, яка виникла XII--XVI ст., коли Україна робила спроби відійти від східноєвропейської та наблизитись до західноєвропейської цивілізації.

У галузі політики спроби західної переорієнтації нерідко пов'язують із золотоординською навалою, коли ту обставину, що Данила Галицький закривав своїми володіннями Європу від Улусу Джучі, належним чином було оцінено у католицькому світі і це сприяло визнанню української державності Західною Європою. Князі Південної (Київської) Русі Михайло Чернігівський та Данило Галицький у середині XIII ст. вели прозахідну політику, підтримувану певними конфесійними колами (митрополит київський Петро Акерович виступив з промовою на Ліонському соборі у 1245 р., де закликав до спільного хрестового походу проти монголів). Підтримував таку політику і народ.

Спроби збереження західної орієнтації мали місце в Україні й пізніше, хоча внаслідок дії низки геополітичних чинників вони вже більше торкалися культури, мистецтва, релігії тощо (скажімо, наявність латиномовної поезії XVI ст. [67], не кажучи вже про поезію полономовну). Значення латини та польської мови не зменшилось після війни 1648--1656 рр., коли українська книжна мова стала офіційною. Мовна ситуація почала змінюватись після 1705 р., внаслідок посилення тиску російського царизму на Україну [68].

На початку XVI ст. у галузі культури відбуваються події, виразно спрямовані на зближення із Заходом. У 1632 р. утворено Києво-Могилянську колегію, де запроваджується новий тип освіти -- пролатинської, барокової. Києво-Могилянська колегія стала першим українським університетом, де молодь з України та інших країн одержувала освіту європейського зразка. Разом із тим позиція Академії, як опонента католицизму, сприяла розвитку її зв'язків з німецькою культурою [56, р. 56]. Втім культурні зв'язки із протестантами не означали припинення контактів з польськими католиками. У 1633 р. друкарня Києво-Печерської лаври завдяки Петру Могилі починає видання книжок польською та латинською мовами. У 1635 р. єпископ Сильвестр Косів видає польською мовою «Патерикон» (житія печерських святих) -- первісток української барокової агіографії [70].

Тому не можна розглядати спрощено проблеми впливу Польщі і ставлення до неї [71]. Хибним було б розглядати конфесійні суперечки як протистояння Заходу та Сходу України, виходячи з того, що полонізація тягла за собою покатоличення, а географічна близькість до Росії -- сприяла зміцненню православ'я. Вірніше буде сказати, що по всій Україні мало місце переплетення західної і східної християнської традицій у тому чи іншому їх прояві. Тут варто згадати розмаїття церковної архітектури по всій Україні, де відчувається вплив як римських, так і візантійських прототипів [72, с. 15--29]. З таким цивілізаційним доробком та перманентними прагненнями не втрачати культурні контакти із Заходом (причому властивими не лише Західним, але й Наддніпрянським землям) Україна входить у добу Нового часу.

Загалом, на кінець XVIII -- початок XIX ст. припадає національне відродження на усіх українських територіях (як у західній, так і у східній її частинах). У XIX ст. розвиваються демократичні та антимонархічні рухи, поширюються соціалістичні ліберальні вчення. У цей час для творів Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, інших письменників, науковців, громадських діячів характерним є використання античних мотивів, положень давньогрецької та давньоримської філософії, дослідження та обґрунтування природних прав особи, справедливості, долі та знедоленості. Основою політико-правових поглядів багатьох видатних мислителів України того часу, наприклад, М. Драгоманова, були права людини, її свобода та вільний розвиток, самостійність людської особистості. При цьому підґрунтям дослідження цих питань для Драгоманова була історія Стародавнього Риму.

На тлі соціального конфлікту на українських землях XII--XVII ст. ситуація ускладнювалась полемікою між православною та католицькою церквами, яка набула в Україні ознак соціального та національного конфліктів, що знайшло відображення в історії уній [73--75]. (Втім міжконфесійні конфлікти в Україні завше мали і мають політичний підтекст [76]. Ідеологічні чинники не могли не сформуватися, бо конфлікту було надано характер конфесійного протистояння. Таке його розуміння було підхоплене тими сучасниками, котрі вбачали у цьому можливість швидкого і легкого залучення у табір «опозиціонерів» широких верств населення за допомогою очевидних критеріїв: як лях -- то католик, як українець -- то православний).

Разом із тим поступово вимальовується й інше бачення: реальний шанс збереження єдності суспільства та держави -- це унії, стосовно яких останнім часом намітився відхід від упередженої їхньої оцінки. При неупередженому підході важко заперечувати, що кожна з них (Кревська, Острівська, Віленсько-Радомська, Городемльська, КраківськоВіленська, Мельницька, Люблінська, Берестейська, Гадяцька) мала свої позитивні риси і викликала часто супротив не стільки пересічних представників православної спільноти, скільки магнатів, невдоволених усуненням їх від вирішення питань перерозподілу влади. Зокрема, Берестейська унія, укладена 15 грудня 1596 р., оцінюється фахівцями як один із засобів інтеграції східнослов'янської духовної культури в культуру європейську. Хоча прийнята модель Берестейської унії, можливо, була не кращою, проте унія в цілому протягом XVII--ХХ ст. відіграла позитивну роль у розвитку української і білоруської духовної культур, сприяла збереженню національної самобутності цих народів [77, с. 57]. Ще одним шансом України визначити власний шлях розвитку (шлях до Заходу), який вона частково використала, була Гадяцька унія, укладена 16 вересня 1658 р. під містом Гадяч між Річчю Посполитою і Гетьманщиною. Вона передбачала входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського» як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі і Литви. В основу примирення України та Польщі було покладено принцип федеративного устрою Речі Посполитої. Православні віруючі зрівнювались у правах з католиками. Греко-католицька церква зберігалася, але не могла поширювати свій вплив на нові території. У спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право засідати православному митрополитові київському і п'ятьом православним єпископам. Угода передбачала закріплення за Києво-Могилянським колегіумом академічного статусу і зрівняння його у правах з Краківським університетом. На території князівства передбачалося заснування ще однієї православної академії та середніх навчальних закладів -- колегіумів, а також початкових шкіл та друкарень [78]. Але й ця угода не була прийнята православною спільнотою. Не визнала її і Москва, а відтак почала війну з Україною.