Методологічні засади дослідження проблем правової адаптації України до внутрішнього ринку ЄС

Коли незабаром через внутрішні міжусобиці Іван Виговський був змушений зректися гетьманської булави на користь Юрія Хмельницького, а створення Великого князівства Руського залишилось лише на папері, у Лівобережній Україні, яка згідно з Угодою між Московією і Польщею про Вічний мир (1686 р.) перейшла під контроль Москви, козацтво отримало менше привілеїв, ніж передбачав Галицький договір, і практично втратило політичний вплив [79]. Вічний мир остаточно затвердив поділ українських земель між двома державами, зате польський уряд обіцяв надати православним свободу віросповідання, а російський уряд обіцяв їх захищати [80]. У підсумку замість об'єднання відбувся розкол за конфесійною ознакою: з одного боку -- православні магнати, більшість духовенства та народні маси (вражаюча єдність народних мас і олігархів), з іншого -- колишні ієрархи, які розуміли необхідність унії, підтримувані королем, та їхні прихильники. Те, що почалося як спроба об'єднати християнські церкви, закінчилося їхнім роздрібненням, бо тепер замість двох виникло три церкви: католицька, православна та уніатська (греко-католицька).

Хибне розуміння наболілих проблем українського суспільства та шляхів їхнього вирішення, зокрема, виставляння католицької Польщі як протилежності українському суспільству, призвело до штучної культурної конфронтації з поляками, котра, втім, завершилася повною поразкою ортодоксальної сторони. Українська інтелектуальна еліта опинилася перед необхідністю вибирати між власною застиглою та зубожілою культурною спадщиною й привабливою польсько-католицькою культурою. Не дивно, що величезна більшість приймала католицтво й згодом полонізувалася. Наслідком цього стало те, що українці втратили свою політичну еліту -- шляхту. Це мало епохальне значення в подальшій історії: опираючись унії із Заходом у середньовіччі, Україна мусила надалі, щоб реалізувати природне ментальне тяжіння до Заходу, опиратися унії зі Сходом, тиск з боку якого був набагато дужчим, ніж колись від Польщі.

Формування української правової традиції

Ситуація, що склалася, відобразилася і на українській правовій системі, котра зазнавала впливу як Заходу, так і Сходу. Однак, попри недалекоглядні політичні рішення, котрі потягли втрату державності, правова традиція внаслідок властивій їй інерційності суттєво опиралася східним впливам.

Так, порівняльний аналіз Руської Правди з римським і греко-римським (візантійським) правом дозволяє зробити висновок, що вона, будучи продуктом давньоруської правотворчості, разом із тим відображала і певний вплив римського права, передусім у його візантійській інтерпретації, звідки були запозичені окремі принципи та рішення [81, с. 54--58].

Про якусь теоретичну розробку власного концепту права в Україні доби середньовіччя не йдеться. Втім, як і у країнах Східної Європи взагалі. Тут доречно згадати, що й саму Східну Європу вважають «винайденням» доби Просвітництва, коли посилилась увага до східних земель і народів Європи [83, с. 19]. Тому Східна Європа швидше «вживалася» у європейський контекст, світогляд, філософію та концепти, займалася самоідентифікацією, приймаючи одне й відкидаючи інше. Та й самі умови тогочасного політичного та економічного життя у країнах Східної Європи, у тому числі в Україні, потребували у галузі права більше практичних рішень, ніж теоретичних розробок. Звісно, що при цьому охоче запозичалися здобутки у цій галузі більш розвинених європейських правових систем. На такому тлі відбувалася правотворчість й у Великому князівстві Литовському, до складу якого входили українські землі після розпаду Київської Русі.

Найважливішою подією у галузі права тієї доби тут було створення статутів Великого князівства Литовського, які були результатом використання та творчої переробки поточного литовського законодавства і судової практики, положень римського, німецького, польського права, а також звичаєвого права Литви, Польщі, України. Якщо врахувати, що німецьке та польське право того часу формувалось під помітним впливом римського права, то можна говорити про рецепцію римського права в Україні у XVI ст. Особливостями її було нібито «подвійне накладання» римсько-правових ідей через давньоруське право, яке зазнало часткового впливу візантійського права, та через німецьке та польське право, де римське право було рециповане за західноєвропейським типом.

Після фактичного поділу України на Правобережну та Лівобережну частини українська правова система специфічною ознакою має змагання східної та західної традиції права. Згаданим поділом визначається і зона поширення тієї чи іншої традиції, хоча мають місце спроби повернутись до західної традиції і на Лівобережжі.

Після приєднання України до Московської держави відповідно до Березневих статей на територію Гетьманщини дія московського законодавства не поширювалась, тут продовжували діяти «колишні права», тобто звичаєве право, польсько-литовське законодавство та Магдебурзьке право. З метою регулювання відносин у Лівобережній Україні таким чином, щоб це відповідало російській доктрині права, царським урядом було заплановане складення збірки «Права, за якими судиться малоросійський народ». Як зазначають дослідники цієї проблеми, «російський уряд прагнув скасувати і систему, яка діяла в Україні, а натомість поширити на українські землі російське законодавство. Для цього була використана кодифікація права Лівобережної і Правобережної України, що здійснювалася паралельно з кодифікацією права в Російській імперії. її головним завданням було максимально зблизити правові системи України і Росії завдяки поширенню в Україні загальноросійського законодавства та усунення місцевих особливостей» [84, с. 240].

Однак внаслідок вже згадуваних інерційності правової традиції, особливостей ментальності та правосвідомості при підготовці проекту «Прав, за якими судиться малоросійський народ» (1743 р.) укладачі використали римські та німецькі джерела, Статути Великого князівства

Литовського, польське законодавство, звичаєве право України і судову практику [85]. На зміст «Прав...» також вплинули ідеї римського права (іноді у візантійських інтерпретаціях). «Права...» не набрали чинності як законодавчий акт, але фактично застосовувались аж до того часу, поки у зв'язку з уведенням в дію Зводу законів Російської імперії не було заборонене застосування місцевого законодавства, що означало примусове навернення до східної традиції.

Але, попри існування загальноімперського Зводу законів, відчувалась потреба оновлення законодавства, яке не відповідало потребам часу. Тому ще в процесі створення проекту Зводу з'явилась збірка «Зібрання малоросійських прав 1807 р.», цікава тим, що була першим проектом цивільного кодексу і ще більшою мірою відображала вплив ідей та рішень західної традиції права. Джерелами «Зібрання малоросійських прав 1807 р.» були Статут Великого князівства Литовського (515 посилань), «Саксонське Свічадо» (457 посилань), Холмське право (224 посилання), Магдебурзьке право (58 посилань) та «Порядок прав цивільних» (1 посилання). Отже, в основу цього законопроекту було покладено литовське, німецьке та польське право, що, у свою чергу, ґрунтувалися на ідеях римського права.

Оцінюючи загальну тенденцію проектів розвитку цивільного права України у Х--ХІХст., можна зробити висновок про досить стійкий вплив римського та більш пізнього західноєвропейського права у галузі регулювання речових відносин та зобов'язального права, і вплив візантійського права у галузі спадкування та сімейного права.

У середині XIX ст. відбувається пряме втручання імперського уряду в процес формування цивільного права України. Указом Сенату від 25 червня 1840 р. було скасовано чинність норм Статуту Великого князівства Литовського на Правобережній Україні, а 4 березня 1843 р. -- на Лівобережній Україні. Головним чинником такого рішення було прагнення русифікувати українське населення, запровадивши судочинство російською мовою та поширивши чинність російського законодавства на українські землі. Разом із тим до десятого тому Зводу законів Російської імперії було включено деякі норми Зводу місцевих законів західних губерній, які, втім, застосовувалися лише у Полтавській і Чернігівській губерніях.

Зазначене не стосується територій України, які перебували під владою Австро-Угорщини, Польщі, Румунії та ін., де діяло законодавство відповідної держави, що формувалося у межах західної традиції права.

На такому тлі відбувалося формування засад концепту приватного права на Українських землях, котре почалося у XIX ст., передусім у західній їхній частині.

При цьому, попри потужний вплив німецької юриспруденції, західна традиція приватного права у рецепції України виглядала, передусім, як австрійська цивілістична доктрина, що знайшла відображення у положеннях Австрійського цивільного кодексу 1811 р. (Allgemeines burgerliches

Gesetzbuch -- ABGB). В її інтерпретації для України значну роль відіграв О. М. Огоновський, якого називають «творцем української цивілістики» [86, с. 4]. Його діяльність може бути оцінена як адаптація австрійської цивілістичної доктрини до українського праворозуміння, що відобразилося у його підручнику з Австрійського цивільного права -- першому україномовному творі такого роду в новітній українській юридичній науці [87].

На матеріалах австрійського законодавства створював свої наукові праці у галузі цивілістики й С. С. Дністрянський [88], який до того ж будучи у 1907 та 1911 рр. депутатом австрійського парламенту від національно-демократичної партії, очолював депутатське об'єднання «Український клуб» і одним з перших підтримав проведення реформи австрійського приватного права [91]. У 1919 р. у Відні був виданий підручник «Цивільне право. I», роботу над яким С. С. Дністрянський розпочав у 1911 р. Тоді він, вже будучи відомим правознавцем і депутатом австрійського парламенту, виступив з ініціативою щодо перекладу українською мовою австрійських цивільних законів, які на той час друкувалися в оригіналі німецькою мовою або в перекладі на польську. Робота над перекладом ускладнювалася відсутністю української правничої термінології. Тому С. С. Дністрянський працював паралельно і над перекладом, і над створенням та уніфікацією юридичної термінології українською мовою. Після розпаду Австро-Угорської імперії та проголошення 19 жовтня 1918 р. Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), відповідно до Закону ЗУНР від 21 листопада 1918 р. «Про тимчасову організацію судів і власті судейської», законодавство колишньої АвстроУгорщини залишалося чинним до його скасування чи зміни. Але оскільки ці закони залишалися чинними лише тією мірою, оскільки вони «не противляться державності ЗУНР», то виникла потреба у завершенні праці С. С. Дністрянського із врахуванням необхідності скорочення багатьох старих законів та впровадження новітнього законодавства Західно-Української Народної Республіки, маючи при цьому на увазі й концепти, пов'язані зі злукою Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою 3 січня 1919 р. тощо. Враховуючи цю обставину, С. С. Дністрянський редагував свою працю таким чином, щоб по можливості наблизити мову й правопис «по обох боках давнього кордону». У зв'язку з цим у вступному слові до «Цивільного права» зазначалося, що, прагнучи зберегти єдність стилю і мовлення, автор користувався «скарбницею мови наддніпрянської України, зберігаючи науковий набуток австрійської України останнього десятиліття» (до речі, чудове підтвердження «сумісності» ментальності жителів різних частин України). Однак друком встиг вийти у 1919 р. лише I том «Цивільного права». Теоретичний та практичний матеріал II тому на той час був ще не готовий і мав з'явитися за кілька років [92].

З 20-30-х рр. XX ст. С. С. Дністрянський досліджує проблеми саме «українського приватного права» [93; 94]. Були усі підстави для того, щоб саме він став «батьком» українського варіанта загального концепту приватного права. Але життєвий шлях цього видатного українського науковця обірвався у 1935 р. [95]. Відтак на тривалий час припинилися і дослідження українських цивілістів у цій галузі, у кожному разі, у Західній частині України.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що у західноукраїнській традиції приватного права, якщо і не було створено оригінальної правової концепції у цій галузі, то мав місце розвиток цієї концепції у загальному мейнстрімі правових досліджень того часу. Відтак західна українська доктрина приватного (цивільного) права має розглядатися у загальному контексті розвитку західної традиції приватного права, будучи історично і генетично пов'язаною з останньою.

Що стосується можливості формування концепту приватного права на українських територіях, що входили до складу Російської імперії, то така можливість якийсь час існувала і була пов'язана зі спробою Росії долучитися до європейських цінностей та правових здобутків у другій половині XIX ст. Однак формування доктрини цивільного права в Російській імперії (а отже, і у Східній Україні) не завершилося і в такому стані було припинене подіями 1917 р., оскільки радянська влада після своєї перемоги почала активно руйнувати правову систему, що існувала на той час.

Однак після вимушеного переходу до непу виникла необхідність більш конструктивного врегулювання майнових відносин, що зумовило необхідність підготовки цивільних кодексів у радянських республіках.

Методологічним підґрунтям законопроектних робіт слугували ленінські вказівки, які фактично були спрямовані на відмову від головних засад приватного права. Показовими в цьому плані є зауваження В. І. Леніна на адресу Народного комісаріату юстиції РРФСР стосовно того, що «...ми не визнаємо нічого приватного, для нас все у сфері господарства є публічно-правовим, а не приватним... Звідси -- поширити застосування державного втручання у приватноправові відносини; розширити право держави скасовувати «приватні» договори; застосовувати на практиці не Lex Romana до цивільних правовідносин, а нашу революційну правосвідомість» [97, с. 412]. Принциповим також було офіційне заперечення буржуазного досвіду, встановлення перепон для його проникнення через використання цивільних кодексів європейських країн як зразків законодавчих рішень. Тут В. І. Ленін поставив вимогу до Нарком'юста не піддаватися Наркомінсправ, який «за посадою» веде політику «пристосування до Європи», а вести боротьбу з цією політикою, створювати нове цивільне право, нове ставлення до «приватних» угод тощо [97, с. 412]. При цьому наголошувалося, що потрібне не рабське слідування буржуазному цивільному праву, а ряд обмежень його в наших законах, без ускладнення господарської або торговельної роботи [97, с. 401].

Цивільний кодекс РРФСР, прийнятий 31 жовтня 1922 р., був законом перехідного періоду, зумовлений непом і тому спрямований на регулювання відносин, пов'язаних з непом [98, с. 51]. Він слугував зразком для цивільних кодексів усіх союзних республік [99, с. 5], у тому числі і для ЦК УРСР, котрий був прийнятий 16 грудня 1922 р. і набрав чинності з 1 лютого 1923 р. Оскільки ідеологічні та методологічні засади розробки проектів є однаковими, кодекси РРФСР та УРСР були подібними за структурою, засадами і змістом.

Але привертає увагу зовнішня подібність багатьох інститутів радянських цивільних кодексів та Німецького ЦК (BGB), зокрема, за структурою, деякими підходами (наприклад, визнання за державою права втручання у приватноправові відносини), правовими рішеннями тощо. Спільною особливістю радянських цивільних кодексів було те, що, регулюючи відносини у суспільстві, яке заперечувало існування приватного права взагалі (що відображало вплив східної традиції права), вони, разом із тим, у багатьох своїх нормах відображали вплив буржуазного законодавства в його «компромісному» варіанті, головним чином, Німецького ЦК. Цікавим у цьому сенсі є зауваження П. І. Стучки, який писав: «За суттю наш Цивільний кодекс не що інше, як ті форми буржуазного цивільного права, які повторюють загалом формули римського права, створені близько двох тисячоліть тому» [100, с. 10--11].

При цьому радянська держава залишала собі можливість у будь-який момент коригувати регулювання будь-яких відносин, навіть не вдаючись до змін законодавства. Для цього існував такий ефективний інструмент, як ст. ст. 1, 4, 30 ЦК, а також п. 5 Постанови ЦВК УРСР від 16 грудня 1922 р. «Про введення у дію Цивільного кодексу УРСР», що передбачав поширювальне тлумачення Цивільного кодексу «у випадках, коли цього вимагає охорона інтересів робітничо-селянської держави і трудящих мас» [101].

Хоча суперечки щодо поняття та значення права точились ще в процесі прийняття перших радянських цивільних кодексів, однак до визначення ролі цивільного права радянські правники підійшли лише після першої кодифікації.

Спектр думок був широким, хоча й ґрунтувався на єдиній методології: визначальним моментом тут було ставлення до визначення класової сутності цивільного права. Так, А. Г. Гойхбарг вважав, що цивільне право -- це взагалі не право, а лише комплекс соціальних функцій, покладених на окремих осіб [102, с. 53]. З класових позицій до визначення сутності цивільного права підходив і М. А. Рейсер, який зазначав, що радянське право характеризується класовою «багатошаровістю» і є сукупністю норм пролетарського права (Кодекс законів про працю), дрібнобуржуазного права (Земельний кодекс) та буржуазного права (Цивільний кодекс) [103, с. 224]. «М'якіше» ставився до цивільного права В. Н. Шретер, котрий зазначав, що цивільне право взагалі позбавлене класового змісту, не має власної внутрішньої соціальної настанови. Виступаючи лише інструментом, воно здатне з однаковим успіхом обслуговувати потреби різних соціальних епох [104, с. 4]. Існували й інші точки зору, однак після скасування непу посилення планових засад у радянській економіці, ролі «організуючого начала» права суперечки ці втратили актуальність, тим більше, що панівною стала теорія єдиного господарського права, котре розумілось як сукупність норм, що регулюють господарські відносини у радянському суспільстві. Термін «цивільне право» був вилучений з навчальних планів і лише в історичному своєму значенні ще зберігався у науковому обігу [105, с. 57].

Поновлено його було лише на першій нараді наукових працівників права у 1938 р. Ця нарада і дискусія, що почалась після неї, стали поштовхом до іншої дискусії про цивільне право, яку було проведено журналом «Советское государство и право» у 1954--1955 рр. Невдовзі дискусію було подовжено і точилась вона до початку 60-х рр. XX ст. у зв'язку з необхідністю вирішення питання, чи досить оновленого Цивільного кодексу, чи поряд з ним має бути створено ще й кодекс господарський. Прибічники господарського права відстоювали позицію, згідно з якою Цивільний кодекс має регулювати лише відносини за участю громадян. Що стосується майнових відносин між соціалістичними організаціями, то це сфера дії господарського права [106, с. 50]. Цивілісти виходили з доцільності єдиного регулювання майнових відносин, незалежно від їхнього суб'єктного складу, Цивільним кодексом [107, с. 70].

Підсумок дискусії було підбито 8 грудня 1961 р. прийняттям Основ цивільного законодавства, які набрали чинності з 1 травня 1962 р. Причому з виданням Основ кодифікація не завершувалась, а лише починалась, тобто йшлося про перший етап кодифікаційних робіт [108, с. 4--5]. Важливим було те, що коли у процесі першої кодифікації цивільного законодавства республіки СРСР формально мали право вибору зразка для наслідування будь то Дигести Юстиніана, Німецький ЦК чи ЦК РРФСР, то тепер цей зразок було визначено ст. 3 Основ цивільного законодавства -- це самі Основи і є.

Зміст Основ повністю увійшов до ЦК УРСР, який був прийнятий 18 липня 1963 р. та набрав чинності з 1 січня 1964 р. [109]. Головні зміни полягали в оновленні змісту, а головне -- духу норм. Характерно, що поряд з лібералізацією деяких норм (наприклад, закріпленням у ст. 4 фактично принципу, відомого ще римському праву, -- «Дозволено все, що не заборонено законом») деякі обмеження було посилено. Так, ст. 5 більш жорстко регламентувала наслідки зловживання правом, встановлюючи, що цивільні права охороняються законом лише у тих випадках, коли вони здійснюються відповідно до їх призначення у соціалістичному суспільстві у період будівництва комунізму. Якщо урахувати, що ст. 5 розглядалася як норма-принцип і як норма прямої дії [110, с. 90], то очевидним є те, що вона відкривала широкий простір суддівському розсуду. Причому навіть ширший, ніж ст. 1 ЦК 1922 р., оскільки нова норма стосувалась здійснення не лише майнових, а й особистих немайнових прав.

Розділ «Право власності» загалом був характерним для законодавства країни, що «побудувала соціалізм та перейшла до поступового будівництва комуністичного суспільства» [111, с. 25]. Це відобразилося, зокрема, у відсутності загальних положень про речові права, змінах у класифікації форм власності (визнання соціалістичної власності та особистої власності, відсутність згадки про приватну власність), запровадженні права оперативного управління як засобу здійснення права державної власності [112; 113, с. 323--353].

Норми зобов'язального права становили основну частину ЦК УРСР 1963 р. Оцінюючи загалом систему зобов'язань ЦК 1963 р., можна зробити висновок, що вона досить традиційна (за винятком змін, пов'язаних з посиленням публічно-правових засад).

Цікаві метаморфози відбулися зі спадковим правом. Якщо в регулюванні речових прав, контрактних зобов'язань ЦК 1963 р. був кроком «від римського та буржуазного цивільного права», то спадкування, навпаки, за низкою ознак наблизилось до них. Це можна пояснити тим, що радянська держава зосередила головні зусилля у сфері права на забезпеченні правового регулювання планового народного господарства [114, с. 9--23].

Оцінюючи загальні тенденції другої кодифікації цивільного законодавства в УРСР, можна зробити висновок, що, поряд з більшим впровадженням у цивільне право публічно-правових засад, подальшими спробами формування оригінальної системи радянського цивільного права тощо, в той час мала місце й часткова, прихована рецепція деяких положень римського приватного права, акультурація положень західноєвропейського права, що з часом дозволило більш чи менш безболісно адаптувати ЦК 1963 р. до нових умов кінця XX -- початку XXI ст.

Адаптаційний потенціал українського законодавства

На момент проголошення незалежності України цивільні відносини регулювали законодавчі акти колишнього Союзу РСР, а також значна кількість актів УРСР, які продовжували діяти у тій частині, що не суперечила законодавству України.

Оскільки вони були створені на основі застарілої правової доктрини, виникла небезпека «законодавчого вакууму» в даній галузі, порушення прав громадян, правопорядку тощо. Тому на початку 90-х рр. XX ст. в Україні було прийнято значну кількість законодавчих актів, концептуальною основою яких було прагнення правового забезпечення суверенітету особи, зрівняння правового становища особи й держави, реципування римського приватного права тощо. Разом із тим недоліком законотворчості в Україні того часу був її значною мірою безсистемний характер, що вимагало активного формування вітчизняної концепції цивільного права.

Вище згадувалося, що поступальний розвиток правових ідей був перерваний Жовтневим переворотом 1917 р. та наступними змінами у політичному житті країн, які перебували у сфері впливу РРФСР, а з часом утворили СРСР. Для цивільного права це означало відхід від західної традиції права, відмову від можливості оцінки його як права приватного, посилення публічних засад у регулюванні цивільних відносин, що знайшло відображення у прийнятих тоді Цивільних кодексах та інших актах цивільного законодавства. Тому, попри зусилля видатних вітчизняних цивілістів (М. Й. Бару, С. І. Вільнянський, М. В. Гордон, С. Н. Ландкоф, В. П. Маслов, Г. К. Матвеев, О. А. Підопригора, А. О. Пушкін та ін.), цивільне право як галузь права фактично занепадала, будучи зведеною, значною мірою, до сукупності актів цивільного законодавства.

Але у другій половині 1970-х рр. в СРСР почалися збої у народному господарстві, гальмування та стагнаційні явища в економіці все відчутніше впливали на інші сфери суспільства [115, с. 13--20]. Наприкінці 1960-х рр. почалася криза комуністичного світогляду, радянські ідеологи зіткнулись з так званим «єврокомунізмом», що сформувався як система поглядів у найбільших та найвпливовіших комуністичних партіях капіталістичного світу і являв собою прорив з догматизму, фанатичного ідеологізму та інтелектуальної вузькості.

З 1985 р., поряд з традиційними, з'являються нові підходи до оцінки становища у сучасному світі, визначення стратегічного курсу соціальноекономічного розвитку країни, демократизації суспільства тощо. Почалася «Перебудова» -- нова економічна та соціальна політика, яка вимагала не лише змін у системі господарювання, а й законодавчого забезпечення, що було неможливе без належних теоретичних розвідок. Тому у 80-ті -- на початку 90-х рр. звернення до таких загальнолюдських цінностей, як «громадянське суспільство», «правова держава», «суверенітет особи», «приватне та публічне право», «ринкові відносини», відновлення відомого ще римському праву принципу «дозволено все, що не заборонено законом» та інших, зумовлювало доцільність використання надбань попередніх цивілізацій незалежно від їхньої класової сутності. Активізується розробка теорії сутнісно-змістовних якостей людини, які, трансформуючись на правовому рівні, сприяють створенню юридичної моделі особи як фіксації системи її якостей. У процесі дослідження цих проблем відновлюються положення про розуміння права як явища цивілізації, висувається теза про побудову права на шляху від соціалізму до постсоціалізму, що пов'язується із згаданим поворотом до людини, створенням постсоціалістичної громадянської («цивілітарної») власності [116; 117], «акціонерної соціалістичної власності», «госпрозрахункової власності» тощо [118--121]. Відбувається «реабілітація» приватної власності [122; 123], помітною стає важлива тенденція зміни підходу до оцінок можливості існування права приватної власності на такий специфічний, важливий об'єкт, як земля [124; 125]. Загалом, на початку 90-х рр. XX ст. має місце поступове, повільне, але наближення розуміння інституту права власності до того, що властиве західній традиції права.

Трансформації теорії права власності залишаються складовими частинами загальної теорії суверенітету особи, яка продовжує перебувати у центрі досліджень під різними кутами зору -- у цілому і в окремих своїх аспектах. При цьому підкреслюється значення особи у цих стосунках, нагадується, що слід йти не лише від суспільства до особи, а й від особи до суспільства. Тепер коло правових досліджень у цьому напрямі не обмежується лише визначенням статусу особи, її можливістю мати загальні суб'єктивні права та обов'язки, приватну власність тощо. Проблема розглядається й під іншими кутами зору. Зокрема, піддано аналізу правові передумови економічної незалежності індивіда тощо. Серед економічних передумов незалежності індивіда досліджується така незвична для радянської правової науки категорія, як підприємництво [126].

До сказаного слід додати, що ідея будівництва «загальноєвропейського дому», сформульована М. С. Горбачовим під час візиту до Чехословаччини і обговорена у березні -- квітні 1989 р. у Празі на міжнародному колоквіумі «Загальноєвропейський дім» -- уявлення та перспективи», дала поштовх до розвідок у галузі міжнародного приватного та публічного права, досліджень зв'язку міжнародного права з процесами правотворення в СРСР тощо. Тут слід зробити застереження: європейську інтеграцію західні автори оцінюють досить обережно (що й підтвердив подальший досвід), прогнозуючи насамперед політичне та культурне співробітництво з поступовим утворенням Європейського економічного простору. Радянські автори уявляли цей процес більш радикальним і характеризували його у цілому під кутом зору оцінки правотворчості [127]. У кожному разі потрібна була інша методологія досліджень, що робило доцільним звернення до теоретичних та практичних надбань західноєвропейської цивілізації у галузі філософії та права [128, с. 24].

Таким чином, поступово формується позиція, яку можна охарактеризувати як «рух назад -- до механізмів прогресу» [129, с. 78]. Фактично йшлося про спробу методологічної розробки згадуваної вище ідеї про звернення до «загальнолюдських цінностей» (маючи на увазі західну традицію у цій галузі) і зрештою про початок легальної акультурації цивільного права.

Реалізувати ці ідеї на принципово новому підґрунті [130] зробили спробу автори проекту Основ цивільного законодавства, необхідність прийняття яких стала очевидною після того, як наприкінці 80-х рр. XX ст. виявилась недостатність законодавчих робіт початку періоду «перебудови».

Оскільки в грудні 1991 р. СРСР припинив своє існування, частково перетворившись на СНД, надання сили Основам залежало від доброї волі колишніх союзних республік. Україна цим шляхом не пішла, і Основи в нашій країні чинності не набули. Натомість почалася розробка концепції розвитку цивільного законодавства України, в основу якої було покладено нові уявлення про право, що ґрунтувались на ідеях громадянського суспільства та правової держави.

У результаті дискусій концепція сучасного цивільного права України сформувалася на підґрунті європейських уявлень про приватне право [131]. (Згадаємо тут, що останні значною мірою ґрунтуються на рецепції римського приватного права, яке є першоджерелом більшості західних кодифікацій [132], з коригуванням відповідно до національних уявлень про феномен права, цивільне право та його окремі інститути [133]).

Зрештою, головні риси концепції сучасного цивільного (приватного) права України виглядають таким чином: 1. Цивільне право України за своєю сутністю є правом приватним, що охоплює всі відносини за участю приватної особи -- і майнові, і немайнові. 2. «Приватна особа» є основною категорією цивільного (приватного) права. На захист прав такої особи спрямовані всі інститути цивільного права. 3. Усі учасники цивільних відносин є рівними у цих відносинах. 4. Цивільне право України виходить з можливості всебічної цивільно-правової охорони немайнових відносин. 5. Ядром цивільного права України є Цивільний кодекс, який за своєю сутністю є кодексом приватного права і призначений регулювати всю сукупність відносин у цій сфері. 6. При регулюванні цивільних відносин використовуються як приватноправові, так і публічно-правові засоби. 7. У визначенні засобів цивільно-правового регулювання перевага надається договорам перед актами законодавства.

Динаміка концепції сучасного цивільного права України знайшла відображення в процесі розробки проектів Цивільного кодексу, який за структурою та змістом наближався до кращих європейських зразків, концептуально ґрунтуючись на західній традиції права. Разом із тим тоді ж підтвердились прогнози гармонізації українського законодавства з європейським як процесу тривалого і складного. По-перше, знову активізувалася дискусія про доцільність прийняття Господарського кодексу, прибічники якого загалом не наводили нових аргументів на його користь, але активно використовували сподівання суспільства на посилення державного регулювання економіки як засіб виходу із тривалої кризи. По-друге, у підході до вирішення питання про регулювання сімейних відносин усе ж таки перемогла Східна (Візантійська) традиція, внаслідок чого Сімейний кодекс був прийнятий окремо. Таким чином, концепція Цивільного кодексу як єдиного кодексу приватного права зазнала певних втрат.

Щоб з'ясувати, наскільки відчутними є ці втрати, слід згадати про можливість розрізнення кодексів двох типів. Перший тип можна назвати «пасіонарним», оскільки у цьому випадку має місце створення кодифікованого акта на принципово новій або значно оновленій порівняно з тією, що існувала раніше, концепції права. Другий вид кодексів є завершальним актом певного етапу розвитку галузі права. Назвемо його «підсумковим», оскільки він ніби підбиває підсумки розвитку правової думки і законодавства країни на цьому етапі, фіксуючи позицію, яка сформувалася на певному ортодоксальному підґрунті або є компромісом «законсервованих» ідей і потреб суспільства, що розвивається (як, наприклад, Господарський кодекс України). Зазвичай такі кодекси досить успішно обслуговують потреби цивільного (торгового) обігу. Але внаслідок ортодоксальності методологічної основи незабаром починають відчуватися їхні недоліки і вони піддаються усе більшій критиці.

Цивільний кодекс України можна віднести до актів «пасіонарного типу». Це пов'язано з тим, що він створювався на новій концептуальній основі як кодекс громадянського суспільства, правової держави і кодекс приватного права, з урахуванням сучасних європейських тенденцій та досвіду. Закиди противників кодексу, що в ньому відчувається вплив Модельного кодексу СНД, BGB, цивільних кодексів інших європейських країн, є безпідставними, оскільки має місце не просте запозичення окремих рішень, а врахування загальних тенденцій розвитку приватного права в Європі, відображених й у названих кодексах. «Пасіонарність» ЦК України дає підстави для припущення, що втрати, про які йшлося, можуть бути досить легко ліквідовані в майбутньому в процесі правової адаптації України до умов внутрішнього ринку ЄС.

Принципи адаптації

Відтак залишається з'ясувати, якими є принципи правової адаптації до умов внутрішнього ринку ЄС. Вирішенню цього питання має сприяти Draft Common Frame of Reference (DCFR) -- науковий «Проект загальної довідкової схеми» -- «Принципів, Дефініцій і Модельних Правил Європейського приватного права» [107], за допомогою якого планується вирішити низку методологічно важливих питань.

Головним у ідеї DCFR є відмова від прямого (позитивного) регулювання відносин у приватноправовій сфері. Натомість, DCFR розглядається як проект, що може надати ідеям європейського приватного права нове підґрунтя, що підвищує взаєморозуміння і сприяє колективному обговоренню проблем приватного права у Європі.

DCFR акцентує увагу не на визначенні поняття принципів права, встановленні їхнього кола тощо, а починає із застереження щодо можливості різного використання терміна «принципи». Зокрема, зазначається, що у цьому контексті він використовується як синонім виразу «норми, що не мають юридичної сили закону». З такого погляду можна сказати, що DCFR складається з принципів та визначень. Він близький за своєю природою до інших документів, де використовується термін «принципи». Разом із тим терміном «принципи» можна описати ті норми, що мають більш загальну юридичну природу, такі як свобода договору чи добросовісність. З цієї точки зору модельні норми DCFR включають у себе принципи [135].

У DCFR розрізняються принципи базові та пріоритетні. З погляду визначення методології правової адаптації до умов внутрішнього ринку ЄС зазначена диференціація важлива тим, що таким шляхом визначаються головні напрямки згаданої адаптації. «Базовими» вважаються принципи, що мають забезпечити досягнення найбільш загальних цілей DCFR. У якості таких пропонуються принципи свободи, безпеки, справедливості та ефективності (з припущенням, що ними охоплюються також принципи договірної лояльності, співробітництва тощо). Визначення «пріоритетних принципів» DCFR не містить, але дає їхній перелік. Зокрема, до пріоритетних принципів найбільшого політичного значення віднесені захист прав людини, підтримка солідарності й соціальної відповідальності, збереження культурної та мовної різноманітності, захист і поліпшення добробуту, розвиток внутрішнього ринку. При цьому свобода, безпека, справедливість та ефективність, виконуючи подвійну роль, також виступають в якості пріоритетних принципів.

«Пріоритетним з пріоритетних» можна вважати принцип захисту прав людини, якому присвячується ст. 1.-1:102(2) DCFR. Згідно з цим принципом модельні норми мають тлумачитися у контексті будь-яких застосовних засобів, котрі гарантують права та фундаментальні свободи людини. Цей пріоритетний принцип відображений також і у змісті окремих модельних норм, особливо у нормах про заборону дискримінації, про недоговірну відповідальність та ін.

Цікавим є надання пріоритетності принципу підтримки солідарності й соціальної відповідальності, котрий зазвичай розглядають як функцію публічного права. Такий підхід можна пояснити розширювальним тлумаченням принципів лояльності і безпеки договору, що дозволяє залучити у сферу договірного регулювання більш широке коло відносин.

Практично важливим є принцип збереження культурної та мовної різноманітності, котрий є своєрідною відповіддю опонентам євроінтеграції, які страхають втратою національної культурної ідентичності тощо, а також науковцям, котрі розглядають євроінтеграцію з суто прагматичних позицій створення глобальної конкуренції у системі «ЄС проти США» [136, c. 157--214]. У зв'язку з цим варто відзначити гнучку позицію DCFR: з одного боку, визнається, що у плюралістичному світі, такому як Європа, збереження культурного та мовного розмаїття є умовою самого існування Співтовариства. Разом із тим враховується, що там, де людське життя має не тільки культурний, але й функціональний зміст, цей принцип може вступати у колізію з принципами солідарності, захисту й поліпшення добробуту, а також розвитку внутрішнього ринку (прикладом чого, власне, слугує й приватне право).

Врахування зазначених колізій зумовило компромісне вирішення цієї проблеми, яке виражається в тому, що поряд із включенням у норми деяких проявів принципу збереження культурної та мовної різноманітності, у ньому відчувається і певне занепокоєння існуванням можливості шкідливого впливу на внутрішній ринок (і, як наслідок, на добробут європейських громадян та підприємців) надмірної різноманітності систем договірного права. У цьому сенсі мету DCFR вбачають у керівництві для законодавця, завдяки якому сенс європейського законодавства можна зробити зрозумілим для людей, які отримали юридичну освіту в умовах різних правопорядків. Значення згаданого занепокоєння стає більш зрозумілим, коли врахувати, що принцип захисту та поліпшення добробуту громадян і підприємців (і доповнюючий його принцип плавного розвитку внутрішнього ринку) розглядається як такий, що охоплює усі або майже усі інші принципи. Бо, як підкреслюють автори Проекту, з нього випливає кінцева мета і сенс існування DCFR. Якщо DCFR не допоможе поліпшити добробут громадян і підприємців у Європі -- нехай опосередковано, нехай незначно, нехай потрохи, -- Проект зазнає невдачі [135, с. 23, 25].

Оцінюючи в цілому DCFR, можна зробити висновок, що саме ним визначаються засади правової адаптації до умов внутрішнього ринку ЄС.

Підсумовуючи результати цього дослідження, можна зробити висновок, що вивчення проблем адаптації права України до умов внутрішнього ринку ЄС має проводитися на таких засадах, відповідно до яких обираються такі домінанти дослідження:

розуміння приватного права як концепту (тобто сформованого вербально уявлення, раціонального та емоційного сприйняття людиною права як частини світу, в якому існує ця людина, відчуваючи себе її частиною), притаманного європейській західній цивілізації;

положення про правову адаптацію національного права до права ЄС як форму взаємодії правових систем, що характеризується сприйняттям країною-реципієнтом концепту європейського права, зокрема, приватного;

характеристика цивілізаційних домінант України, української ментальності та правосвідомості з погляду оцінки їх як чинників сумісності національної правової системи із положеннями права ЄС взагалі та європейського концепту приватного права зокрема;

теза про існування зумовлених визнанням спільних цивілізаційних цінностей загальних принципів приватного права Європи, котрі є підґрунтям європейської правової інтеграції взагалі і правової адаптації до умов внутрішнього ринку останнього зокрема.



Література

Сучасні проблеми адаптації цивільного законодавства до стандартів Європейського Союзу: матеріали I Міжнар. наук.-метод. конф. Вип. 1. -- Львів, 2006. -- 514 с.

Проблеми систематизації приватного права України та Європи : монографія / за заг. ред. Ю. В. Білоусова ; НДІ приват. права і підприємництва АПрНУ. --К., 2009. -- 204 с.

Сучасні проблеми порівняльного правознавства : зб. наук. пр. / за ред. Ю. С. Шемшученка, Я. В. Лазура ; упоряд.: О. В. Кресін, М. В. Савчин. -- Ужгород ; К. : Говерла, 2015. -- 216 с.

Луць А. В. Європейські міждержавні правові системи та проблеми інтеграції з ними правової системи України (теоретичні аспекти) : монографія / А. В. Луць ; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. -- К., 2003. -- 304 с.

Аннерс Э. История европейского права : пер. со швед. / Э. Аннерс ; Ин-т Европы. М. : Наука, 1996. -- 395 с.

Дженіс М. Європейське право у галузі прав людини: джерела і практика застосування : пер. з англ. / М. Дженіс, Р.Кей, Е. Бредлі. -- К. : АртЕк, 1997. -- 624 с.

Маланчук П. Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом : пер. з англ. / П. Маланчук. -- X.: Консум, 2000. -- 592 с.

Опришко Ф. Право Європейського Союзу. Загальна частина : підруч. для вищ. навч. закл. / Ф. Опришко, А. В. Омельченко, А. С. Фастовець. -- К. : КНЕУ, 2002. -- 459 с.

Топорнин Б. Н. Европейское право : учебник / Б. Н. Топорнин. -- М. : Юрист, 1998. 456 с.

Татам Алан. Право Європейського Союзу: підруч. для студ. вищ. навч. закл. : пер. з англ. / Алан Татам. -- К. : Абрис, 1998. -- 424 с.

Право Європейського Союзу : підручник / за ред. В. І. Муравйова. -- К. : Юрінком Інтер, 2011. -- 704 с.

Европейское право: учеб. для вузов / Л. М. Энтин, А.А.Наку, С. В. Водолагин [и др.] ; рук. авт. кол. и отв. ред. Л. М. Энтин ; Моск. гос. ин-т МО (ун-т) МИД РФ, Ин-т европейского права. -- М. : НОРМА-ИНФРА, 2001. -- 705 с.

Кернз В. Вступ до права Європейського Союзу : навч. посіб. : пер. з англ. / В. Кернз. К. : Знання, 2002. -- 381 с.

Гатальська С. М. Філософія культури : підручник / С. М. Гатальська. -- К. : Либідь, 2005. -- 328 с.

Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / С. Хантингтон // Полис. -- 1994. -- № 1. -- С. 38-48.

Джеджора O. Історія Європейської Цивілізації. Ч. I. До кінця XVIII ст. / О.Джеджора. -- Л. : Видавництво ЛБА, 1999. -- 448 с.

Берман Г. Дж. Западная традиция права: эпоха формирования: пер. с англ. / Г. Дж. Берман. -- М. : Изд-во Моск. ун-та, Изд. группа ИнФРА-М-нОРМА, 1998. 624 с.

Оніщенко Н. М. Правові системи: проблеми теорії: монографія / Н. М. Оніщенко ; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. -- К., 2002. -- 352 с.

Моддерман В. Рецепция римского права / В. Моддерман ; пер. с нем. А. Каминка ; под ред. Н. Л. Дювернуа. -- СПб.: Тип. А. Ландау, 1888. -- 119 с.

Харитонов Є. О. Рецепція римського приватного права (теоретичні та історико-правові аспекти) / Є. О. Харитонов. -- О., 1997. -- 286 с.

Харитонов Є. О. Рецепції приватного права: парадигма прогресу / Є. О. Харитонов, О. І. Харитонова. -- Кіровоград: Центр.-Укр. вид-во, 1999. -- 144 с.

Томсинов В. А. Рецепция Римского права в Западной Европе / В. А. Томсинов // Древнее право. -- М., 1998. -- № 1 (3). -- С. 169-175.

Муромцев С. Рецепция римского права на Западе / С. Муромцев. -- М., 1886. -- 159 с.

Иеринг Р. фон. Дух римского права / Р. фон Иеринг. -- СПб. : Изд-во Р. Асланова «Юрид. центр Пресс», 2006. -- 547 с. -- (Избранные труды : в 2 т. ; т. II).

Koschaker P. Europa und das mmische Recht / Paul Koschaker. -- Munchen ; Berlin, Beck, 1958. -- 378 s.

Азаревич Д. И. Из лекций по римскому праву. Вып. 1 / Д. И. Азаревич. -- О., 1885. 115 с.

Азаревич Д. И. Значение римского права / Д. И. Азаревич. -- О., [б.г.] -- 24 с.

Азаревич Д. История Византийского права. Т. 17, ч. I / Д. И. Азаревич. -- Ярославль, 1876. -- 497 с.

Дювернуа Н. Значение римского права для русских юристов / Н. Дювернуа. -- Ярославль, 1872. -- 25 с.

Бек В. А. Рецепция римского права в Западной Европе : автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / В. А. Бек. -- Львов, 1950. -- і6 с.

Ткаченко С. В. Рецепция права: идеологический компонент : монография / С. В. Ткаченко ; Самар. гос. акад. путей сообщения. -- Самара, 2006. -- 193 с.

Косарев А. И. Римское право / А. И. Косарев. -- М. : Юрид. лит., 1986. -- 160 с.

Харитонов Є. О. Рецепція римського приватного права як підґрунтя сучасної цивілістики / Є. О. Харитонов // Вісник Академії правових наук України. -- 1998. -- №2. -- С. 104-111.

Томсинов В. А. О сущности явления, называемого рецепцией римского права / А. Томсинов // Вестник Московского университета. Серия 11 «Право». -- 1998. -- №4. -- С. 3-17.

Косарев А. И. Римское частное право / А. И. Косарев. -- М. : Закон и право : ЮНИТИ, 1998. -- 254 с.

Харитонов Є. О. Рецепція римського приватного права (теоретичні та історико-правові аспекти) : дис. ... д-ра юрид. наук / Є. О. Харитонов. -- О, 1997. -- 473 с.

Гринько С. Д. Деліктні зобов'язання римського приватного права: поняття, система, рецепція : монографія / С. Д. Гринько ; за наук. ред. Є. О. Харитонова ; Хмельниц. ун-т упр. та права. -- Хмельницький, 2012. -- 724 с.

Летяев В. А. Рецепция римского права в России XIX -- начала ХХ в. (историкоправовой аспект) : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук / В. А. Летяев. -- Саратов, 2001. -- 44 с.

Яковлев В. Н. Древнеримское и современное гражданское право России. Рецепция права : учеб. пособие. Ч. 1 / В. Н. Яковлев ; УдГУ. -- 2-е изд., перераб. и доп. -- Ижевск, 2004. -- 502 с.

Яковлев В. Н. Древнеримское и современное гражданское право России. Рецепция права : учеб. пособие. Ч. 2 / В. Н. Яковлев ; УдГУ. -- 2-е изд., перераб. и доп. -- Ижевск, 2005. -- 496 с.

Авенариус М. Римское право в России / М. Авенариус ; пер. с нем. Д. Ю. Полдников. -- М.: Асабешіа, 2008. -- 100 с.

Суханов Е. А. Влияние римского права на новый гражданский кодекс Российской Федерации / Е. А. Суханов, Л. Л. Кофанов // Древнее право. -- 1999. -- № 1. -- 7-20.

Новицкая Т. Е. К вопросу о так называемой рецепции римского права в России / Т. Е. Новицкая // Вестник Московского университета. Серия 11. Право. -- 2000. -- №3. -- С. 121-134.

Азнагулова Г. М. Рецепция права как форма взаимодействия национальных правовых систем : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 / Г. М. Азнагулова. -- Уфа, 2003. -- 20 с.

Мельник З. П. Рецепція права як засіб вдосконалення правової системи (теоретикоправовий аспект): автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 / 3. П. Мельник. -- К., 2009. -- 20 с.

Ткаченко С. В. Правовые реформы в России: проблемы рецепции западного права [Електронний ресурс] / С. В. Ткаченко. -- Самара, 2007. -- Режим доступу: http:/ /www.allpravo.ru/ library/ doc108p0/ instrum6743/item6766.html.

Яковец Ю. В. История цивилизаций / Ю. В. Яковец. -- М. : ВлаДар, 1995. -- 459 с.

Шпенглер О. Закат Европы: очерки морфологии мировой истории. Т. 1. Образ и действительность / Освальд Шпенглер ; пер. с нем. Н. Ф. Гарелин ; авт. коммент.: Ю. П. Бубеннов и А. П. Дубнов. -- Минск: Попурри, 1998. -- 688 с.

Тойнбі А. Дж. Дослідження історії. У 2 т. Т. 1 / А. Дж. Тойнбі ; пер. з англ. В. Шовкуна. -- К.: Основи, 1995. -- 614 с.

Алексеев С. С. Право: азбука -- теория -- философия. Опыт комплексного исследования / С. С. Алексеев. -- М., 1999. -- 324 с.

Правовая аккультурация как предмет исследования компаративистов и теоретиков права [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://estnauki.ru/lekcii-po-pravu/71teorija-gosudarstva/8963-pravovaja-akkulturacija-kak-predmet-issledovanijakomparativistov-i-teoretikov-prava.html.

Софронова С. А. Правовое наследие и аккультурация в условиях правового прогресса общества: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 / С. А. Софронова. -- Ниж. Новгород, 2о0о. -- 23 с.

Тверякова Е. А. Юридическая экспансия: теоретико-историческое исследование : дис. ... канд. юрид. наук / Е. А. Тверякова. -- Ниж. Новгород, 2002. -- 190 с.

Юридическая аккультурация и управление профессиональной юридической деятельностью [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://advocatkuzmin.ru/ articles/ 107-article25.

Карбонье Ж. Юридическая социология / Ж. Карбонье ; пер. и вступ. ст. В. А. Туманова. -- М.: Прогресс, 1986. -- 351 с.

Watson A. Legal Transplants: An Approach to Comparative Law / A. Watson. -- Edinburgh: Scottish Academic Press, 1974. -- 106 p.

Watson A. Evolution of Western Private Law / A. Watson. -- Expanded Edition. -- Baltimore ; London : Johns Hopkins University Press, 2000.

Скоблик В. П. Історія Русі-України XI--XVIII ст. у контексті міжцивілізаційних відносин / В. П. Скоблик // Український історичний журнал. -- 1998. -- №5. -- С. 16-29.

Шморгун О. Яким має бути український вибір? / О. Шморгун // Розбудова держави. 1998. -- №5-6. -- С. 28-41.

Экономцев И. Исихазм и возрождение (Исихазм и проблема творчества) / И. Экономцев // Православие. Византия. Россия. -- М., 1992. -- С. 167-196.

Окара А. Культурний вплив чи культурний конфлікт? (українська та великоруська культури в XVII ст.) / А. Окара // Слово і час. -- 1999. -- № 1. -- С. 55-56.

Нахлік Є. Проблема «Україна -- Захід» в інтерпретації П. Куліша / Є.Нахлік // Сучасність. -- 1997. -- №6. -- С. 123-130.

Грицак Я. Східна Європа як інтелектуальна конструкція / Я. Грицак // Критика. -- 1998. -- № 11. -- С. 17-21.

Смітюх Г. Є. Український менталітет [Електронний ресурс] / Г. Є. Смітюх,

В. Стрілецький. -- Режим доступу: http://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Publ/ SacralUkraine/Mentality.html.

Стражний О. С. Український менталітет. Ілюзії. Міфи. Реальність / О. С. Стражний. К. : Книга, 2008. -- 368 с.

Васькович Й. Правосвідомість та її вплив на менталітет українського народу / Й. Васькович // Право України. -- 1998. -- №6. -- С. 108-117.

Українська поезія XVI ст. / упоряд. В. Яременко. -- К. : Рад. письм., 1987. -- 287 с.

Шевчук В. Муза роксоланська / В. Шевчук // Вітчизна. -- 1998. -- №7-8. -- 137-144.

Нічик В. М. Києво-Могилянська академія і німецька культура / В. М. Нічик. -- К. : Укр. Центр духов. культури, 2001. -- 252 с. Хронограф // Слово і час. -- 1994. -- № 1. -- С. 83-85.

Рябчук М. Польща, польський, поляки / М. Рябчук // Сучасність. -- 1998. -- № 11. С. 138-147.

...