Проблемні питання визначення правової природи і структури правовідносин інтелектуальної власності, що виникають у мережі Інтернет

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ ПРАВОВОЇ ПРИРОДИ І СТРУКТУРИ ПРАВОВІДНОСИН ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ, ЩО ВИНИКАЮТЬ У МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ

О. I. Харитонова, Г. О. Ульянова, А. В. Кирилюк

Ю. Ю. Симонян, Н. П. Бааджи, Д. Д. Позова,

Г. I. Григор' янц, Л. I. Бурова, I. В. Мартинюк

Технічний прогрес, в основі якого беззаперечно є результати інтелектуальної діяльності, у свою чергу створює нові можливості для розширення сфер і способів використання об'єктів права інтелектуальної власності, вираження їх у нових формах, зокрема цифровій. Позитивною рисою цифрової форми є не лише спрощення тиражування та розповсюдження об'єктів інтелектуальної власності на матеріальних носіях, а й створення умов для їх передачі в електронних мережах. Розміщення об'єктів права інтелектуальної власності у Всесвітній мережі Інтернет в умовах сьогодення стало чи не найбільш використовуваним способом їх поширення.

Як зазначено в Рекомендаціях парламентських слухань на тему: «Законодавче забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні» (постанова Верховної Ради України від 3 липня 2014 р. № 1565-VII), сучасне суспільство характеризується якісно новими тенденціями розвитку в інформаційній сфері, насамперед стрімким формуванням глобального інформаційного простору та глобальним інформаційним протиборством, розробкою і використанням новітніх інформаційно-комунікаційних технологій, виникненням принципово нових суспільних відносин за різноманітними напрямами інформаційної діяльності.

Поява світової інфраструктури інформації поставила на порядок денний низку питань, які потребують негайного вирішення, оскільки мережа існує і досить активно розвивається. Володільці авторських прав стикаються зі значними ризиками, обумовленими існуванням інформаційних технологій. Транскордонний характер Інтернету та цифрова форма фіксації розміщених в ньому творів значно ускладнюють здійснення авторами та їх правонаступниками своїх прав.

Специфіка відносин у мережі Інтернет з точки зору їх суб'єктного складу визначається такими чинниками. По-перше, невизначеністю місцезнаходження сторін, що зумовлює можливі проблеми з правом, що застосовується, а також з реальним виконанням зобов'язань. По-друге, складністю ідентифікації учасників відносин у мережі Інтернет. По-третє, існування віртуальних організацій. І, нарешті, по-четверте, залежністю відносин між учасниками мережі Інтернет від відносин з інформаційними провайдерами.

Тому величезного значення набувають наукові розвідки, пов'язані зі сферою права інтелектуальної власності, зокрема, ті, що мають метою створення науково-теоретичного підґрунтя, формування доктрини інтелектуальної власності, що дозволить у подальшому більш ефективно регулювати відповідні відносини.

Однією з проблем теоретичного характеру, що потребують свого негайного вирішення, є визначення правової природи Всесвітньої мережі Інтернет, правовідносин, що виникають, кола учасників, їх специфіки, змісту тощо.

Слід зазначити, що питання визначення поняття і специфіки правовідносин, що виникають у Всесвітній мережі Інтернет, є предметом наукового аналізу у численних публікаціях, кандидатських і навіть докторських дисертаціях [1--4]. Зокрема, існує точка зору, відповідно до якої інтернет-відносини -- це особливі відносини, які виникають в результаті впливу норм міжнародного та інших галузей права, міжнародних договорів, рішень судів на поведінку людей і організацій (суб'єктів) [5, с. 145--149]. Крім того, Інтернет-відносини -- це новий тип суспільних відносин, які виникають, змінюються і припиняються в кіберпросторі.

На нашу думку, визначення поняття та правової природи правовідносин, що виникають у мережі Інтернет, неможливе без з'ясування сутності та юридичної природи самої мережі, а також специфіки суб'єктного та об'єктного складу відповідних правовідносин.

Отже, як уже зазначалось, в умовах становлення та розвитку інформаційного суспільства важливу роль відіграють інформаційно-комунікаційні технології, які дозволяють збирати, обробляти, отримувати та передавати інформацію на локальному, загальнодержавному та міжнародному рівнях. Провідне місце серед таких технологій посідає Інтернет -- найбільша телекомунікаційна мережа у світі, яка зародилася у 1969 році і починаючи з 80-х років XX століття стала активно розвиватися та розповсюджуватися. Процес глобальної інтернетизації не оминув і вітчизняний простір. Так, за результатами нещодавно проведеного компанією InMind Factum Group Ukraine дослідження, частка регулярних користувачів Інтернету в Україні складає 59 %, або 21,8 млн [6]. Попри надзвичайну популярність Інтернету у вітчизняній юридичній науці приділено недостатню увагу дослідженню мережі як правової категорії, а також правовідносин, які виникають у зв'язку з її використанням.

Перш за все, слід відзначити, що у міжнародних актах не надано визначення такому фундаментальному поняттю, як «Інтернет». У Рекомендації Міжнародного союзу електрозв'язку (далі -- MCE) з термінології глобальної інформаційної інфраструктури закріплене таке технічне визначення мережі Інтернет: сукупність мереж, з'єднаних між собою з використанням протоколу Інтернет, що дозволяє їм функціонувати в якості єдиної великої віртуальної мережі. У затвердженому Радою MCE довіднику по мережах на базі протоколу Інтернет (IP) Інтернет характеризується як логічна архітектура, незалежна від будь-якої конкретної мережі, але яка дозволяє забезпечувати міжмережеві з'єднання безлічі різних мереж таким чином, що комп'ютери і люди можуть здійснювати комунікацію, не обов'язково знаючи при цьому, яку мережу вони використовують або яким чином до них спрямовується інформація. Іншими словами, Інтернет -- це концептуальна розробка, яка включає протоколи і процедури, що потім використовуються вхідними в нього мережами для з'єднання між собою. Таке поняття закріплено у визначенні Федеральної мережевої ради Сполучених Штатів (Резолюція 1995 року), а також представлено Робочій групі Організації Об'єднаних Націй з управління використанням Інтернету [7].

У прийнятому на 36-му пленарному засіданні Міжпарламентської Асамблеї держав -- учасниць СНД (16 травня 2011 року) модельному законі «Про основи регулювання Інтернету» Інтернет визначається як глобальна інформайно-телекомунікаційна мережа, яка поєднує інформаційні системи та мережі електрозв'язку різних країн за допомогою глобального адресного простору, яка ґрунтується на використанні комплексів інтернет-протоколів (Internet Protocol, IP) і протоколу передачі даних (Transmission Control Protocol, TCP) та надає можливість реалізації різних форм комунікації, у тому числі розміщення інформації для невизначеного кола осіб. Модельне законодавство, як відомо, носить рекомендаційний характер та виконує роль своєрідного орієнтиру для національних органів законодавчої влади.

Що стосується чинного законодавства України, то визначення поняття «Інтернет» закріплено у ст. 1 Закону України «Про телекомунікації», згідно з якою це -- всесвітня інформаційна система загального доступу, яка логічно зв'язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами. При цьому під інформаційною системою загального доступу розуміється сукупність телекомунікаційних мереж та засобів для накопичення, обробки, зберігання та передавання даних.

Аналіз наведених дефініцій дозволяє дійти висновку, що всі вони характеризують Інтернет переважно як технічний засіб передачі інформації. При цьому робиться акцент на технічній стороні функціонування мережі, залишаючи осторонь юридично значущі аспекти.

Говорячи про Інтернет як правову категорію, слід зазначити, що в юридичній доктрині досі немає єдиного підходу щодо визначення його правової природи -- як об'єкта права чи суб'єкта права, об'єкта чи предмета правового регулювання.

Так, розглядаючи потенційну можливість Інтернету виступати в якості об'єкта права, більшість вчених, врешті-решт, доходять висновку про відсутність достатніх підстав для визнання такого твердження вірним з огляду на те, що Інтернет у цілому не може належати кому-небудь одноособово на праві власності та бути об'єктом цивільного обороту. Дійсно, програмне забезпечення, яке використовується у мережі Інтернет, належить його розробникам; оцифровані твори науки, літератури, музичні виконання тощо, які розміщуються в Інтернеті, -- суб'єктам авторського та суміжних прав; комп'ютерне обладнання, яке використовується для доступу в Інтернет, -- користувачам; сервери -- спеціалізованим компаніям. Інтернет не є об'єктом права як майно, інформація або об'єкти права інтелектуальної власності, Інтернет не можна продати або купити.

С. В. Петровський, розглядаючи правову природу Інтернету, не погоджується з принциповою неможливістю для Інтернету виступати в якості об'єкта цивільного обороту і належати одному власнику. Вчений підкреслює, що в даному випадку мова йде не про визнання виникнення в цивільному праві нового об'єкта, а про потенційну можливість наявності Інтернету як різновиду майнового комплексу ознак об'єкта права [8, с. 15]. Разом із тим з такою точкою зору навряд чи можна погодитися, оскільки в такому разі поняття мережі Інтернет зводиться лише до сукупності технічних засобів, які забезпечують його функціонування. На наш погляд, мережа Інтернет у цілому не є ані матеріальним, ані нематеріальним благом, із приводу якого складаються певні правовідносини. Відповідні правовідносини виникають із приводу тих окремих об'єктів, які так чи інакше залучені до мережі Інтернет у широкому її розумінні.

Що стосується наявності у мережі Інтернет ознак суб'єкта права, то слід виходити з того, що мережі не притаманні такі загальноприйняті ознаки юридичної особи, як: організаційна єдність, наявність відокремленого майна, здатність брати участь у цивільному обігу від свого імені, деліктоздатність та здатність виступати позивачем або відповідачем у суді. І якщо стосовно останніх трьох ознак не виникає сумнівів щодо їх неприйнятності як характеристики мережі Інтернет, то щодо решти слід пояснити таке.

Про відсутність організаційного та структурного оформлення мережі Інтернет як певної організації свідчить той факт, що не існує єдиного управління мережею, немає однієї організації, яка б володіла, керувала б мережею Інтернет або контролювала б її. Водночас існує низка некомерційних організацій, що забезпечують функціонування Інтернету, серед яких, зокрема, Інтернет-корпорація з присвоєння імен та номерів (ICANN), яка відповідає за глобальну координацію системи унікальних елементів мережі, її стабільну роботу та безпечну організацію; Товариство Інтернет, яке сприяє розвитку Інтернету, розробці нових інтернет технологій та забезпеченню доступності Всесвітньої мережі у світовому масштабі; Рада з архітектури Інтернет (IAB), яка здійснює нагляд за архітектурою Інтернету, у тому числі його протоколами та пов'язаними з ними процедурами, та за створенням нових стандартів Інтернету і включає в себе інженерну групу, яка займається вирішенням технічних проблем Інтернету (IETF), та дослідницьку групу (IRTF). При цьому у мережі Інтернет відсутня майнова самостійність, оскільки, як зазначалося вище, матеріальні (технічні) та нематеріальні ресурси мережі належать різним суб'єктам. Побутує також думка, що всі користувачі, які беруть участь в опосередкованій Інтернет-технологіями комунікації, становлять товариство Інтернет як соціальну структуру. Разом із тим немає достатніх підстав для ототожнення з Інтернет-спільнотою усієї мережі Інтернет і у такий спосіб наділення її властивостями суб'єкта права.

Заперечуючи наявність у Інтернету в цілому ознак об'єкта та суб'єкта права, В. О. Копилов порівнює його зі звичайним матеріальним (реальним) середовищем та застосовує для його дослідження модель інформаційної сфери [9, с. 94].

І. М. Рассолов позначає сукупність суспільних відносин, що виникають у процесі використання Інтернету та інших мереж, що складаються із приводу інформації, яка обробляється за допомогою ЕОМ, терміном «кіберпростір». При цьому об'єктом цих відносин виступає не будь-яка інформація, а тільки та, яка перебуває в обігу в Мережі. Розмірковуючи над питанням, що саме регулює позитивне право -- суспільні відносини або сам кіберпростір, вчений робить висновок, що позитивне право впливає на суспільні відносини суб'єктів (людей) у процесі здійснення ними своєї діяльності з використанням світової інфраструктури Інтернету [10, с. 10, 12].

С. В. Малахов стверджує, що Інтернет не є ані об'єктом цивільних прав, ані суб'єктом цивільних правовідносин та не належить повністю до предмета цивільно-правового регулювання, виступаючи об'єктом правового впливу норм різних галузей права. При цьому переважна більшість суспільних відносин, що формуються, розвиваються і реалізуються в Інтернеті, включаються до предмета цивільно-правового регулювання [11, с. 13]. У цілому з такою точкою зору можна погодитися, проте з певними зауваженнями.

Дійсно, виходячи із загальновизнаних положень теорії права, предмет правового регулювання становлять суспільні відносини, у той час як об'єктом правового регулювання є будь-який предмет пізнання -- матеріальний чи нематеріальний. Як зазначає Ю. І. Гревцов, предмет правового регулювання -- це конкретні об'єкти, межі, елементи об'єкта правового регулювання [12, с. 52]. Разом із тим у правовій науці існує дискусія щодо співвідношення категорій «правовий вплив» та «правове регулювання», в ході якої висловлюються такі основні дві точки зору: 1) правове регулювання вичерпує можливі форми впливу права на суспільні відносини, тобто зазначені категорії є тотожними (С. О. Голунський, О. А. Лукашева, Л. С.Явич та ін.); 2) поняття «правовий вплив» за обсягом є ширшим за поняття «правове регулювання» (С. С. Алексеев, М. І. Матузов, О. В. Міцкевич, М. Ф. Орзіх, Ю. К. Толстой та ін). Прихильники другого підходу зазвичай визначають правове регулювання як здійснюваний всією системою юридичних засобів вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, а правовий вплив -- як взятий у єдності та різноманітності весь процес впливу права на соціальне життя, свідомість та поведінку людей. При цьому до предмета правового впливу включаються і такі економічні, політичні, соціальні відносини, які правом не регулюються, але на які так чи інакше воно поширює свій вплив [13, с. 230]. Поділяючи таку точку зору, вважаємо за можливе визначити правову природу мережі Інтернет саме як об'єкта правового впливу, у той час як у зв'язку з використанням мережі Інтернет виникають різноманітні суспільні відносини, які становлять предмет правового регулювання різноманітних галузей права.

Відзначимо основні характеристики мережі Інтернет, які, на наш погляд, мають значення для розуміння сутності цього явища та дозволять сформулювати визначення Інтернету як правової категорії.

По-перше, Інтернет є інформаційно-телекомунікаційною мережею. Як справедливо зазначає С. В. Петровський, термін «інформаційна мережа», який іноді використовується для позначення Інтернету, є не зовсім вдалим, оскільки не уточнює ні форму інформації, що передається, ні суб'єктів передачі та може охоплювати як технічні (телефонний, телеграфний та інші мережі), так і соціальні (агентурні, бізнес-спільноти тощо) утворення, що здійснюють передачу інформації [8, с. 10]. Разом із тим окрім Інтернету існують й інші мультисервісні мережі, які також ґрунтуються на протоколі IP, наприклад Next Generation Network. У зв'язку з цим у літературі справедливо звертається увага на важливість визначення на технічному рівні відмінностей Інтернету від інших схожих з ним мереж, які використовують аналогічні програмні засоби і технології, але не є Інтернетом [14].

По-друге, Інтернет є глобальною ком'ютерною мережею, яка поєднує десятки мільйонів користувачів по всьому світу у понад 150 країнах, використовуючи різноманітні канали зв'язку.

По-третє, мережа Інтернет передбачає всезагальний доступ користувачів. Прийняті на 32-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО Рекомендації щодо розвитку та використання багатомовності та загального доступу до кіберпростору передбачають низку заходів з метою забезпечення такого доступу: вироблення відповідної політики державами-членами і міжнародними організаціями; створення на місцевому, національному, регіональному та міжнародному рівнях механізмів, що сприяють загальному доступу до Інтернету за допомогою доступних цін на телекомунікаційні та Інтернет-послуги; спонукання інтернет-провайдерів до надання пільгових тарифів на доступ до Інтернету окремим категоріям користувачів.

Крім того, право на доступ до Інтернету як універсальну (загальнодоступну) послугу закріплює Директива Європейського Союзу про універсальну послугу в редакції 2009 року (2009/136/ЕС), яка встановлює, що кожен в ЄС повинен мати доступ до мінімального переліку електронно-комунікаційних послуг доброї якості і за доступною ціною, включаючи доступ до Інтернету. В юридичній літературі навіть порушується питання про визнання права на доступ до мережі Інтернет в якості самостійного конституційного (основного) права людини [15, с. 45].

У законодавстві України загальнодоступні (універсальні) телекомунікаційні послуги визначені як мінімальний набір певних послуг нормованої якості, доступний усім споживачам на всій території України. Разом із тим передбачений статтею 62 Закону України «Про телекомунікації» перелік таких послуг не містить згадки про доступ до Інтернету. Звісно, така ситуація є неприйнятною і потребує приведення у відповідність до міжнародних рекомендацій та стандартів Європейського Союзу.

По-четверте, одним із принципів обміну інформацією в Інтернеті є принцип анонімності, закріплений у Декларації про свободу комунікацій в Інтернеті, прийнятій Комітетом міністрів Ради Європи 28 травня 2003 року. Анонімність означає, що з метою забезпечення свободи вираження поглядів та обміну інформацією і захисту від мережевого стеження слід поважати волю користувача не розкривати свою особистість. З-поміж інших проголошених у Декларації принципів -- правила щодо змісту (контенту) для Інтернету; саморегуляція або спільна регуляція; відсутність попереднього державного контролю; ліквідація бар'єрів для участі індивідів в інформаційному співтоваристві; свобода надання послуг через Інтернет; обмежена відповідальність постачальників послуг за зміст інформації.

Разом із тим попри проголошений принцип анонімності повсякчасно виникає питання ідентифікації користувачів глобальної мережі, операторів послуг, які надаються з використанням Інтернету, а також володільців розміщеної на просторах Інтернету інформації. Вирішення цього питання край необхідне з точки зору запобігання вчиненню протиправних дій у мережі та забезпечення можливості правового регулювання тих відносин, які виникають у віртуальному просторі та за своєю суттю потребують такого регулювання. У зв'язку з цим на міжнародному рівні мають бути чітко визначені межі допустимої анонімності в мережі Інтернет та окреслені випадки її законодавчого обмеження.

По-п'яте, мережа Інтернет має складну багаторівневу інфраструктуру. Так, за словами М. В. Якушева, Інтернет -- багатошарове, багаторівневе утворення, об'єднання багаторівневих мереж На самому нижньому рівні -- фізична інфраструктура, канали зв'язку, інфраструктура доступу до мереж. Далі розташовується адресний простір (IP-адреси), над яким існує надбудова у вигляді доменних імен, система DNS, та на самих верхніх поверхах ієрархії Інтернету як мережі знаходяться звичайні додатки, поштові сервіси, пошукові системи, веб-сайти [16]. При цьому функціонування базових компонентів такої інфраструктури підпадає під юрисдикцію окремих держав, в яких закріплюється правовий режим об'єктів інфраструктури та порядок їх використання [17, с. 138]. В основі архітектури мережі відповідно лежить принцип багаторівневої передачі повідомлень: на самому верхньому рівні еталонної моделі взаємодії відкритих систем ISO/OSI відбувається формування повідомлення, яке при передачі проходить всі рівні системи до найнижчого (фізичного), на якому передається адресату.

По-шосте, функціонування Інтернету має транскордонний характер, що зумовлює необхідність транскордонного управління мережею з одночасним регулюванням у межах національних юрисдикцій питань використання Інтернету. Так, виконання функцій з управління кореневою зоною системи доменних імен верхнього рівня (DNS), координації розподілу глобального пулу IP-адресного простору і номерів портів регіональним Інтернет-реєстрам, а також забезпечення зберігання та розподілу імен та номерів Інтернет-протоколів реєстрів покладено на Адміністрацію адресного простору Інтернету (Internet Assigned Numbers Authority, IANA). Крім того, в число ключових організацій, які беруть участь у транскордонному управлінні технологічною інфраструктурою Інтернету, входять п'ять регіональних Інтернет-реєстраторів, які відповідають за призначення IP-адрес кінцевим користувачам на певних територіях, а також локальні Інтернет-реєстратори, такі як Інтернет-провайдери. Адміністрування адресного простору українського сегмента мережі Інтернет здійснюється об'єднанням підприємств «Український мережевий інформаційний центр» (UANIC) у координації з міжнародною системою адміністрування мережі Інтернет.

Слід також відзначити, що в загальновизнаному визначенні поняття «управління Інтернетом», розробленому робочою групою при Генеральному секретарі ООН, втілений так званий «підхід усіх зацікавлених сторін», суть якого полягає в такому. Окрім органів влади національних держав, міжнародних міжурядових організацій, в управлінні Інтернетом беруть участь також «приватний сектор» (комерційні організації, бізнесспільнота та ін.) та громадянське суспільство (технічні та академічні товариства, експерти та ін.) [18, с. 19].

По-сьоме, екстериторіальний характер побудови та функціонування мережі Інтернет зумовлює необхідність поєднання міжнародного та національного правового регулювання.

На цей час міжнародно-правове регулювання відносин у мережі Інтернет здійснюється через засоби так званого «м'якого права» у вигляді різноманітних рекомендацій, резолюцій та декларацій, що видаються міжнародними організаціями (Міжнародний союз електрозв'язку, Всесвітня організація інтелектуальної власності, ООН, ЮНЕСКО, Рада Європи, Інтернет корпорація з присвоєння імен та номерів та ін.). Положення таких документів формально не є обов'язковими, і їхнє дотримання з боку держав ґрунтується виключно на авторитеті тих суб'єктів, що їх приймають. Разом із тим наразі існує потреба у прийнятті міжнародного договору, в якому б були урегульовані питання поняття мережі Інтернет, її правового режиму, структури, застосованого права, урегулювання спорів, а також інші аспекти функціонування мережі на національному, регіональному і глобальному рівнях. Звісно, подібне регулювання мережі Інтернет та відносин, які в ній виникають, мають враховувати покладені в основу функціонування мережі принципи децентралізації та саморегулювання.

Поряд із міжнародно-правовим регулюванням на рівні національного законодавства підлягають регламентації об'єкти фізичного рівня інфраструктури мережі Інтернет, а також різноманітні відносини, які виникають у зв'язку з її використанням.

На підставі викладеного, хотілося б запропонувати таке визначення мережі Інтернет як правової категорії: Інтернет -- це глобальна загальнодоступна інформаційно-телекомунікаційна мережа зі складною багаторівневою інфраструктурою, яка функціонує на засадах транскордонного управління та надає можливості для створення, розміщення інформації і доступу до неї, а також надання пов'язаних із цим інформаційних послуг.

Визначившись із сутністю мережі Інтернет як правової категорії, слід, на нашу думку, встановити об'єкти, щодо яких виникають відповідні відносини, та суб'єктів, що діють у цьому просторі, з метою визначення поняття та видів правовідносин у мережі Інтернет.

Говорячи про об'єкти права інтелектуальної власності в мережі Інтернет, слід зазначити, що серед численної інформації, яка заповнює всесвітню мережу Інтернет, на особливу увагу заслуговують результати інтелектуальної, творчої діяльності. Поява мережі Інтернет привнесла чимало суттєвих змін у сфері інтелектуальної власності, в тому числі стосовно об'єктів інтелектуальної власності, обумовивши появу нових результатів творчої діяльності, зміну об'єктивної форми вираження вже існуючих об'єктів тощо. Внаслідок зазначених процесів актуального значення набуло питання визначення правового режиму об'єктів права інтелектуальної власності в мережі Інтернет.

Слід зазначити, що поряд з активними пошуками оптимальних шляхів вирішення проблеми ефективного захисту прав інтелектуальної власності в мережі Інтернет та боротьби з порушниками обґрунтовується точка зору про необхідність спрощення процедури доступу користувачів до результатів авторського права і суміжних прав у мережі. Так, А. Черкасов зазначає, що все частіше в країні і за кордоном висловлюється думка про те, що дотримання авторських прав в Інтернеті гальмує розвиток Мережі, заважає її активному інформаційному наповненню. Прихильники таких поглядів пропонують обмежити або навіть вилучити ряд норм з концептуальних основ авторського права, наприклад, розширити можливості вільного використання творів. Однак саме відсутність реального захисту прав нерідко утримує авторів від розміщення в мережі своїх матеріалів. І якщо прийняти вказані доповнення, то це де-юре перетворить Інтернет в чорну діру для інтелектуальної праці, наслідки чого позначаться на відносинах не тільки у віртуальному світі, але й у світі реальному [19].

Не заперечуючи важливого практичного значення дослідження теоретичних і практичних аспектів захисту прав інтелектуальної власності в мережі Інтернет, вважаємо за необхідне звернутись в першу чергу до визначення категорій об'єктів права інтелектуальної власності, які поширюються в мережі.

Об'єкти права інтелектуальної власності -- це результати інтелектуальної, творчої діяльності, виражені в об'єктивній формі або зафіксовані на певному матеріальному носії, у тому числі електронному, які відповідають критеріям охороноздатності, встановленим у законодавстві.

У законодавстві, яке регулює відносини інтелектуальної власності, не закріплено визначення категорії «об'єкт інтелектуальної власності», натомість наведено невичерпний перелік об'єктів, а також надано визначення окремих об'єктів, переважно шляхом перерахування їх основних ознак, критеріїв охороноздатності.

Згідно із ст. 420 Цивільного кодексу України до об'єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать: літературні та художні твори; комп'ютерні програми; компіляції даних (бази даних); виконання; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці.

Кожний з наведених у законодавстві об'єктів інтелектуальної власності може бути вільно використаний в мережі Інтернет, причому як зі згоди правоволодільця, так і без його відома.

Враховуючи численність результатів інтелектуальної власності, які можуть бути використані в мережі Інтернет, вважається необхідним навести їх класифікацію.

Відповідно до ст. 433 Кодексу, ч. 2 ст. 8 Закону про авторське право твори є об'єктами авторського права незалежно від їх завершеності, призначення, цінності тощо, а також способу чи форми їх вираження.

У першу чергу, результати інтелектуальної діяльності, які отримали поширення в мережі Інтернет, вважається доцільним розподілити залежно від їх правового регулювання на дві категорії:

передбачені чинним законодавством, до яких віднесено результати інтелектуальної діяльності, створення, охорона, захист яких визначено у нормативно-правових актах;

не передбачені серед об'єктів права інтелектуальної власності, однак які за своєю суттю є результатом інтелектуальної, творчої діяльності (наприклад, реклама).

По-друге, поширеним є поділ об'єктів інтелектуальної власності на чотири категорії залежно від сфери, мети створення та використання, умов правової охорони:

об'єкти авторського права і суміжних прав;

об'єкти права промислової власності (патентного права);

засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу, товарів, робіт та послуг;

нетрадиційні об'єкти права інтелектуальної власності.

По-третє, залежно від правомірності розміщення об'єктів права інтелектуальної власності можливо виділити:

об'єкти, розміщені правомірно (без порушення майнових та немайнових прав інтелектуальної власності);

об'єкти, розміщені неправомірно (з порушенням майнових та/або немайнових прав інтелектуальної власності).

По-четверте, залежно від умов використання об'єктів права інтелектуальної власності, вони можуть бути поділені на;

об'єкти з обмеженим доступом (розміщення лише частини твору, обмеження можливості копіювання тощо);

об'єкти з повним доступом та можливістю використання.

По-п'яте, залежно від взаємозв'язку об'єктів права інтелектуальної

власності з функціонуванням мережі Інтернет вони можуть бути поділені на дві категорії:

об'єкти, поява яких обумовлена функціонуванням мережі Інтернет;

об'єкти, не пов'язані з функціонуванням мережі.

Враховуючи тематику дослідження, вважається доцільним більш детально зупинитись на об'єктах, які забезпечують функціонування мережі Інтернет. До таких об'єктів слід віднести веб-сайти та доменні імена, особливість яких полягає в тому, що вони забезпечують можливість розміщення інформації в мережі. Не менш важливе значення для забезпечення поширення інформації в мережі Інтернет, у тому числі й об'єктів права інтелектуальної власності, мають і комп'ютерні програми. Специфіка кожного із зазначених об'єктів права інтелектуальної власності обумовлює необхідність вироблення спеціальних умов їх охорони та правил використання.

У першу чергу слід відзначити, що найбільш врегульованими, як за законодавством окремих держав, так і на міжнародному рівні, є відносини, що виникають з приводу використання, охорони та захисту комп'ютерних програм. Відповідно до Директиви Ради Європейських Співтовариств від 14 травня 1991 р. «Про правову охорону комп'ютерних програм» (91/250 / ЄЕС) [20] комп'ютерні програми охороняються як літературні твори в тому значенні, як цей термін розуміється в Бернській конвенції про охорону літературних і художніх творів. Охорона комп'ютерних програм як літературних творів передбачена також у Цивільному кодексі України (ст. 433) [21] і Цивільному кодексі Російської Федерації (ст. 1259) [22].

Основна позитивна риса охорони за допомогою механізму авторського права полягає в презумпції авторства: тобто авторське право на комп'ютерну програму виникає при її створенні і для його реалізації не потрібно обов'язкової реєстрації програми. Реєстрація може бути проведена за бажанням автора, носити формальний характер і не вимагає багато часу. Є й негативні риси такої охорони. В першу чергу, це тривалий термін охорони. На відміну від літературних творів, текст комп'ютерної програми (вихідний чи об'єктний код) не має самостійної цінності без можливості її застосування в комп'ютері. Отже, сприйняття комп'ютерної програми, тобто, власне кажучи, її тексту, відбувається не безпосередньо людиною, а опосередковано, за допомогою комп'ютера [23]. У зв'язку з цим у наукових дослідженнях обґрунтовується необхідність створення спеціального механізму правової охорони комп'ютерної програми, одним з основних ознак якого є комплексність сучасної комп'ютерної програми як об'єкта, яка дозволяє застосовувати норми авторського права і права промислової власності в процесі правової охорони окремих елементів комп'ютерної програми [24, с. 15].

Доцільність захисту прав на комп'ютерні програми в рамках права промислової власності обґрунтовується тим, що механізм патентного захисту більш гнучкий, ніж механізм авторських прав, оскільки дозволяє захищати розробки різного технологічного рівня різними документами (методики і технології -- патентами, впроваджені технічні рішення і доопрацювання -- авторськими свідоцтвами та сертифікатами) [25].

Важливе значення має також забезпечення належної охорони прав на доменні імена. Домен індивідуалізує сайт, саме за доменним іменем споживач може знайти той чи інший сайт, особу, товар або послугу. Це дозволяє говорити про самостійне значення і правову регламентацію доменних імен. На відміну від комп'ютерної програми, доменні імена не знайшли чіткого закріплення в системі об'єктів права інтелектуальної власності. Як правило, положення про доменні імена закріплені в законодавстві, що регулює охорону прав на торговельні марки. Так, відповідно до Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» використанням торгової марки визнається в тому числі застосування її в доменних іменах. При цьому використання без згоди власника зареєстрованого знака або позначення, схожого зі знаком, в доменних іменах визнається порушенням прав власника свідоцтва на торговельну марку [26].

Відповідно до умов «Правил домена.ЦА» з метою захисту законних інтересів членів Інтернет-спільноти України щодо їх інтелектуальної власності, приватні доменні імена другого рівня в домені .UA делегуються виключно у тому випадку, коли відповідне доменне ім'я повністю, або його компонент другого рівня (до знака «.», але не включаючи цей знак), за написанням збігається із Знаком, права на використання якого на території України належать відповідному реєстранту [27].

Аналіз сучасних тенденцій в галузі присвоєння доменних імен свідчить про те, що товарні знаки в доменних іменах в даний час широко використовуються для створення у споживачів асоціативного зв'язку між діяльністю фірми та її сайтом в Інтернеті. У підсумку, доменне ім'я також фактично стає засобом індивідуалізації. Негативним моментом є те, що популярністю відомих товарних знаків і легкістю реєстрації доменного імені найчастіше користуються кіберсквотери (загарбники доменних імен). Вони реєструють на себе доменне ім'я, аналогічне товарному знаку якої-небудь широковідомої фірми з метою подальшого продажу зареєстрованого доменного імені цій самій фірмі. Переважно такому захопленню підлягають доменні імена другого рівня, що пов'язано зі зручністю їх запам'ятовування [28].

Слід зазначити, що крім торгових марок, важливе значення для індивідуалізації учасників цивільного обороту мають комерційні найменування, які також можуть використовуватися при складанні доменних імен. Крім того, існують проблеми, пов'язані з використанням в доменних іменах прізвищ та псевдонімів без згоди їх власників. Використання об'єктів інтелектуальної власності у складі доменного імені є тільки однією стороною проблеми. З іншого боку, на нашу думку, самі доменні імена слід розглядати як потенційний об'єкт незаконних посягань з боку недобросовісних користувачів. Наприклад, оригінальне доменне ім'я, яке не містить в собі елементів торгової марки або комерційного найменування, але отримало популярність в мережі Інтернет, може незаконно реєструватися іншими користувачами. Враховуючи постійне зростання числа торгових марок, комерційних найменувань, проблема реєстрації доменних імен добросовісними користувачами набуватиме все більшої актуальності. На нашу думку, доменне ім'я має розглядатися як самостійний об'єкт права інтелектуальної власності, а не як один із способів використання торгової марки. Зокрема, доменні імена можуть бути віднесені до засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту з урахуванням особливостей, обумовлених порядком їх реєстрації та використання.

Не менш важливе значення має охорона веб-сайтів. Веб-сайт не розглядається за законодавством України як самостійний об'єкт права інтелектуальної власності. На нашу думку, веб-сайт слід розглядати як самостійний об'єкт права інтелектуальної власності, хоча і не передбачений чинним законодавством, але який заслуговує на належну охорону та захист від незаконних посягань.

З метою привернення уваги користувачів мережі Інтернет, власники сайтів намагаються створити їх більш яскравими, оригінальними і зручними для перегляду інформації. Разом з тим власники сайтів не можуть бути застраховані від недобросовісних дій, пов'язаних із копіюванням як інформації, розміщеної на сайті, так і самого оформлення сайта і використання їх на інших веб-сайтах.

У листі Міністерства юстиції України від 18 грудня 2006 р. № 19-5-537 зазначено, що на законодавчому рівні чітко не встановлено, що веб-сайт відноситься до комп'ютерних програм [29].

Більш повно питання віднесення веб-сайта до тих чи інших об'єктів права інтелектуальної власності розкрито у листі Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України від 22 січня 2007 р. [30].

По-перше, виходячи з того, що сайтом є певний набір текстової та графічної інформації, баз даних, аудіота відеоматеріалів, він може бути визнаний самостійною базою даних.

По-друге, сторінка сайта має свою унікальну адресу в мережі Інтернет і є написаною за допомогою команд мови HTML своєрідною програмою, за допомогою якої здійснюється управління формуванням зображення сторінки при доступі до неї користувача, самого процесу навігації та інших завдань, поставлених перед конкретним веб-ресурсом. Якщо програма, розроблена для користування сайтом є оригінальною, відповідно до закону «Про авторське право і суміжні права» може отримати охорону і бути зареєстрованою як комп'ютерна програма.

По-третє, веб-сайт може бути представлений в унікальному дизайнерському виконанні, коли використовуються не готові шаблони і форми, графічні об'єкти, доступні для безкоштовного використання в самій мережі Інтернет, а здійснюється творча робота з розробки спеціальних шрифтів, створення та підбору кольорового вирішення сайта, виконання написів та інших ефектів, створюються унікальні рішення елементів навігації по сайту. У такому випадку, веб-сайт може отримати охорону як складний об'єкт авторського права. Крім того, оригінальне оформлення сайта може отримати охорону як промисловий зразок, який є об'єктом промислової власності.

Таким чином, по-перше, веб-сайт може підлягати охороні як складний об'єкт авторського права; по-друге, охороні можуть підлягати окремі елементи веб-сайта, як комп'ютерна програма, бази даних, промисловий зразок.

Таким чином, незважаючи на те, що не всі об'єкти права інтелектуальної власності, які використовуються в мережі Інтернет, виділені на законодавчому рівні як самостійні, такі об'єкти або їх окремі складові можуть отримати охорону як об'єкти авторського права або права промислової власності за умови відповідності вимогам охороноздатності, передбаченим у законодавстві [31,c. 94].

При визначенні суб'єктного складу відносин, що виникають у мережі Інтернет, слід пам'ятати про те, що віртуальний простір є новим людським і технологічним середовищем, яке, з одного боку, складає спільність великої кількості осіб, з різноманітністю культур, мов та професій, які пропонують та запитують інформацію, а з іншого боку, всесвітню комп'ютерну мережу, яка з'єднує їх завдяки інфраструктурам телекомунікацій. В юридичній науці під суб'єктами правовідносин розуміються окремі особи та організації, які згідно з нормами права є носіями суб'єктивних юридичних прав і обов'язків. Природа діяльності в кіберпросторі, утворюваному зв'язком віддалених комп'ютерів, дає підстави для класифікації цих суб'єктів на активних (користувачів та власників інформаційних ресурсів (сайтів) та пасивних (інформаційних посередників (провайдерів).

Коло суб'єктів -- учасників інформаційних контактів і процесів охоплює все різноманіття учасників зв'язку та інформаційної взаємодії безлічі суб'єктів, крім основних сторін конкретних відносин. В інформаційному просторі і процесах діє безліч посередників -- провайдерів або операторів в системі мережі контенту та ін. -- суб'єктів, що надають нові види послуг. Ця безліч суб'єктів формує поля різних інтересів, свобод, прав і обов'язків. Види, форми і міри відповідальності різних суб'єктів повинні бути пов'язані в системі і збалансовані не тільки в національному праві, але і в планетарному масштабі. Фахівці і практики відзначають, що ми перебуваємо тільки на початку усвідомлення цих проблем і що попереду непочатий край роботи. Фахівцями з проблем правової інформатизації на сучасному етапі приділяється увага такому фактору у сфері Інтернету, як віртуалізація суб'єктів і віртуалізація відносин в системі глобальної інформаційної взаємодії різних структур [32, с. 254].

Розглядаючи окремі види інформаційної діяльності, які здійснюються в межах або за допомогою мережі Інтернет, насамперед слід виділити їх неоднорідність. Тому правовідносини, що виникають, досить важко узагальнити. Навпаки, деякі дослідники акцентують увагу на необхідності запровадження певної класифікації як самих правовідносин, що виникають у мережі Інтернет, так і суб'єктів цих правовідносин. Загалом сама ідея подібної диверсифікації є дуже слушною, але за основу все ж слід брати не стільки функціональну спрямованість діяльності того чи іншого суб'єкта, скільки правовий матеріал, яким відповідна діяльність регламентується [9].

У науковій літературі пропонується декілька класифікацій суб'єктів.

Так, зокрема, до суб'єктів правовідносин в Інтернеті відносять:

постачальників послуг доступу в Інтернет;

постачальників інформації;

користувачів.

Подібна класифікація суб'єктів суспільних відносин, що складаються у сфері Інтернету, запропонована Ю. М. Батуріним. У книзі «Телекомунікації й право: питання стратегії» він виділяє так званий чотирикутник суб'єктів телекомунікаційних відносин:

оператори зв'язку;

постачальники послуг доступу до Інтернету;

постачальники інформації;

користувачі [33].

Пропонується виділяти щонайменше три групи суб'єктів, які діють в мережі Інтернет.

Першу групу суб'єктів, що здійснюють інформаційну діяльність в Інтернеті, становлять оператори і провайдери телекомунікацій. Вони забезпечують саме функціонування мережі Інтернет як інформаційної системи, їх діяльність охоплює: технічне обслуговування і експлуатацію технічного обладнання телекомунікаційних мереж, надання в користування ліній зв'язку, реєстрацію та адміністрування адрес мережі Інтернет тощо.

Інтернет-провайдери (від англ. to provide -- забезпечувати, надавати доступ) -- це організація, яка надає послуги доступу та передачі інформації певними інформаційними каналами.

Слід зазначити, що ця категорія суб'єктів, на відміну від інших, відрізняється своєю розгалуженістю та складністю.

Так, провайдери поділяються на первинних, які забезпечують саме вихід у світовий Інтернет у світових пунктах обміну трафіком.

Провайдери першого рівня, іншими словами, первинні регіональні провайдери послуг, хоч і надають послуги з доступу до ресурсів Інтернету, але мають регіональний характер, адже сфера надання їх послуг обмежена певною територією і вони не є самостійними в наданні послуг, адже користуються послугами закордонних компаній, тобто послугами первинних провайдерів.

Третю групу складають провайдери другого та третього рівнів, середні, малі і т.д. До третьої групи найчастіше відносять провайдерів, які орендують канали різної пропускної спроможності в інших провайдерів. Особливістю та специфікою роботи цієї категорії суб'єктів є те, що на них покладається завдання забезпечення постійної наявності вільних модемних виходів та забезпечення охорони електронної пошти, швидкість передачі даних, рівень технічної підтримки, додаткові послуги, які надаються Інтернет-провайдерами. Ще однією специфікою, і напевно найважливішою, є те, що саме на цю категорію покладається відповідальність за порушення авторських прав, іншими словами Інтернет-провайдери несуть відповідальність за достовірність переданої інформації, і при отриманні відомостей про незаконність змісту переданої інформації на них покладається завдання здійснення своєчасних дій для запобігання доступу до такої інформації.

При цьому слід чітко відрізняти два таких поняття, як доведення до загального відома та надання технічних засобів для передання. Дії Інтернет-провайдерів не можуть розумітися як доведення до загального відома, адже це автоматично покладений на Інтернет-провайдерів обов'язок перевіряти всю інформацію, що проходить через їх інфраструктуру, а це є мало можливим. Іншими словами, провайдер надає абоненту тільки можливість користуватися його технічним обладнанням для доступу до мережі Інтернет та надає послуги щодо користування мережею Інтернет.

Основними видами інформаційних послуг, які надаються цими суб'єктами, є:

підключення, тобто забезпечення доступу до мережі Інтернет;

хостинг -- розміщення інформації та інформаційних ресурсів замовника на відповідному технічному обладнанні -- веб-серверах і забезпечення доступу до цих ресурсів через Інтернет;

адміністрування -- здійснення організаційно-технічних заходів для забезпечення функціонування технічних засобів підтримки адресного простору Інтернет;

послуги з навігації в Інтернеті -- створення так званих веб-порталів, які полегшують пошук і доступ до інформаційних ресурсів мережі Інтернет.

У зв'язку з цим інтернет-провайдери поділяються на типи відповідно до наданих послуг.

Провайдер доступу -- провайдер, що передає маршрутизуючий матеріал або надає з'єднання для передачі матеріалу через систему або мережу, контрольовану або керовану ним, до чого прирівнюється проміжне зберігання матеріалу в цілях зазначеної передачі, маршрутизації або надання з'єднання [34, с. 498].

Провайдери доступу «безмежно далекі» від змістовного боку здійснюваних при їх посередництві інформаційних транзакцій.

У свою чергу, провайдери доступу можуть бути поділені за функціонально-географічною ознакою на такі види:

магістральний провайдер (Internet Backbone Provider -- IBP -- оператор міжрегіональних IP-мереж, що забезпечує переміщення інтернет-трафіка між регіонами країни, а також за кордон і взаємодіє не з користувачами Інтернету, а регіональними та/або місцевими інтернет-провайдерами), що має магістральні канали зв'язку у власності;

кінцевий провайдер (ISP), що діє на регіональному і локальному рівні і забезпечує надання інтернет-послуг користувачам Інтернету.

Діяльність цієї групи суб'єктів визначається насамперед національними та міжнародними нормативно-правовими актами, що регулюють питання електрозв'язку, телекомунікацій, надання інформаційних послуг тощо.

До другої групи суб'єктів належать виробники, власники та розповсюджувачі інформації та інформаційних ресурсів, тобто суб'єкти, які створюють інформаційне наповнення мережі Інтернет. Ці суб'єкти створюють електронні інформаційні ресурси, володіють правами на них або на окремі документи, що входять до їх складу, та забезпечують функціонування електронних інформаційних ресурсів і задоволення інформаційних потреб користувачів.

Окремо слід виділити групу суб'єктів, яка надає специфічні послуги щодо укладання цивільно-правових угод за допомогою мережі Інтернет (Інтернет-магазини, Інтернет-казино, Інтернет-аукціони, платні інформаційні послуги тощо), тобто все, що охоплюється терміном е-соттегсе (електронна комерція).

Діяльність суб'єктів цієї групи регулюється насамперед цивільним законодавством і законодавством про інтелектуальну власність та авторські права. Щодо електронної комерції, то, незважаючи на неврегульованість цієї сфери в національному законодавстві, слід зазначити, що Інтернет виступає лише засобом комунікації між продавцем і споживачем, подібним до телефонного або поштового зв'язку.

Останню, третю групу суб'єктів становлять споживачі телекомунікаційних послуг. Споживачем може бути юридична або фізична особа, яка потребує, замовляє або отримує телекомунікаційні послуги для власних потреб. Основними видами послуг, які надаються користувачам мережі Інтернет, є: підключення, доступ до інформаційних ресурсів, хостинг та електронна пошта.

Аналіз суб'єктного складу суспільних відносин, що виникають у зв'язку з використанням Інтернету, приводить до висновку про те, що даний суб'єктний склад «слабо корелює» з видами суб'єктів правовідносин. Так, в Інтернеті не принципово, чи є користувач мережі фізичною або юридичною особою, або чи зареєстрований оператор мережевих послуг в якості платника податків.

Причому це стосується не тільки таких суб'єктів правовідносин, як фізичні та юридичні особи. Як суб'єкти правовідносин можуть виступати і органи державної влади, а також органи місцевого самоврядування. Оскільки доступ в Інтернет в даний час є анонімним, то у низці випадків визначення приналежності суб'єкта до традиційних в реальному світі суб'єктів видається складним.

Наприклад, при наданні послуг пошукової інформаційної бази даних в Інтернеті (типу Рамблер, Яндекс) власник цієї бази даних не може визначити, до якої категорії суб'єктів права відноситься конкретний користувач. У той же час при передачі інформації в Інтернеті конкретний суб'єкт може користуватися засобами захисту інформації (наприклад, електронним цифровим підписом), що дозволяє зробити висновок про його статус, або, наприклад, при розміщенні свого інформаційного ресурсу (сайта) в Інтернеті його правовий статус можна оцінити за наданою ним інформацією. Наприклад, інформаційні ресурси в Інтернеті можуть розміщувати громадяни (надаючи інформацію про свої інтереси, хобі, ділову та громадську діяльність і т. д.), організації (надаючи інформацію про свої установчі документи, підприємницьку та громадську діяльність, ділових партнерів, звітність і т. д.), а також органи державної влади. На підставі цього можна зробити висновок про те, що в реаліях сучасного Інтернету не можна достовірно визначити суб'єкта права, за винятком випадків його прямого волевиявлення або сутності конкретних відносин (наприклад, при використанні електронного цифрового підпису).

Структура мережі Інтернет дозволяє будь-якому користувачеві не тільки отримувати необхідну йому інформацію або здійснювати транзакций але і брати участь у створенні нових інформаційних ресурсів в мережі. Ґрунтуючись на цьому, можна зробити висновок про те, що всі суб'єкти відносин в Інтернеті є споживачами інформації з мережі. Виняток можуть становити лише особи або організації, чиї права порушуються в мережі без їх відома.

Наприклад, при незаконному поширенні конфіденційної інформації в мережі або при незаконному поширенні творів суб'єкти, права яких порушуються, можуть не знати про те, що відбувається правопорушення, і не бути користувачами Інтернету [35, с. 32].